Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поетична зірка Василя Симоненка спалахнула на небосхилі української літератури в шістдесятих роках минулого століття. Усього 28 років відпустила йому доля, але й за цей невеликий проміжок часу він зумів прогриміти молодим весняним громом, який відлунюватиметься ще багато десятиліть. Адже у творчості «витязя молодої української поезії», як сказав про нього Олесь Гончар, порушені вічні питання, що хвилюють людство, — це любов до своєї землі, самоствердження людини у складному сучасному світі. Заворожує щирість інтимної лірики поета.
Для поезії Василя Симоненка характерні прояви української класичної традиції. Провідним мотивом творчості поета є любов до своєї України, котру він називає матір’ю. Саме синівською розмовою з матір’ю Україною є вірш «Задивляюсь у твої зіниці…». У ньому митець висловлює свою велику любов: «Україно! Ти для мене диво!», і велику тривогу за її долю: «Ще не всі чорти втекли на небо, Ходить їх до біса по землі». «Я українець. Оце і вся моя автобіографія» , — сказав колись Василь Симоненко. І тому він відстоює святе право бути вільним наодинці з Україною, пожалітися їй, рідній, щиро зізнатися у своїх найпотаємніших почуттях:

Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!..
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Гостро відчуває він кровний зв’язок із рідною землею, вболіває за її трагічну долю. Багато пережила вона «революцій, бунтів і повстань», та не втратила своєї краси, завжди вона для сина «мамо горда і вродлива». Така вона — знедолена, але не скорена Батьківщина. І завжди стануть на її захист вірні сини, до яких належить і Василь Симоненко. І він відчуває цю свою роль захисника Вітчизни: «з ними щогодини б’юся… за твоє життя, твої права». Передчуває митець і свою трагічну долю, і готовий він її прийняти, віддати все своє життя до краплі: «Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено». У роки, коли людина повинна була бути лише «гвинтиком» системи, бути пересічною, стандартною, Василь Симоненко стверджував: «Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних».. Тим самим митець відстоює ідею неповторності кожної людини, право на власний світогляд, переконання, почуття. Бо відсутність поваги до самодостатності кожної особистості принижує людину, її гордість, вбиває її творчий потенціал. Опонент героя не може вести себе гідно:

Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що поважаю себе.

З гідністю звучить відповідь людини, яка вірить у духовну велич свого народу:

Не стала навколішки гордість моя…
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони «Я».

Повага до людини, до права на свободу жити на власний розсуд, так, як вона хоче, — у цьому філософська наснаженість і гуманістична спрямованість творчого шляху поета. Дійсно, Василя Симоненка треба читати серцем, щоб відчути чистоту, щирість, благородство, мудрість його поезії. Василь Симоненко — це народна совість в українському письменстві. Те, що він створив, — нетлінне, слово його — справжнє надбання. За неповні 29 років він зумів осмислити людське життя, зрозуміти його цінність, пізнати його суть, доторкнутися до глибин філософії буття. Бути патріотом — це любити свій народ, і невипадково поет оспівував працю простих трударів, не оминав найдрібнішої деталі щастя й горя людського. Життя тільки тоді матиме сенс, коли людина живе у дії, чогось прагне. Усією творчістю поет закликає нас горіти, палати, а не тліти; жити, а не існувати. «Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя», — ці слова Василя Симоненка були його життєвим і творчим кредо. У своєму щоденнику він написав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя».
Як патріотичне волевиявлення українського хлібороба, звучить вірш «Є тисячі доріг…» — розгорнута метафора, справжній поетичний шедевр, сповнений сокровенними думками й почуттями. Написаний за два місяці до смерті, вірш звучить як підсумок творчого шляху готової на будь-які випробування людини. У ньому на високому мистецькому рівні розкрито те, що пропущене крізь душу зрілого митця.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина знає, як важко даються науки, як бага­то зусиль треба для цього витрачати, І чим дорослішими ми стаємо, тим більше зусиль потребує навчання. Але як радіс­но, коли раптом розумієш, що знання, здобуті своєю працею в минулому, знадобились тобі тепер (нехай то науки чи жит­тєвий досвід) і допомагають упевнено йти по життю й бути розумною, успішною, освіченою людиною.

Але все це ще гілки на дереві знань. Ще гіркішим є його коріння, бо ще більших зусиль потребує створення того чи іншого вчення. Так, наприклад, не одне покоління накопи­чувало знання з математики, фізики, часто втрачаючи кра­щих представників людства. Тобто, будь-яка наука потребує жертв.Та яким солодким є плід учення, коли ми в змозі вирі­шити задачу, яку ставить перед нами життя, спираючись на досвід поколінь, використовуючи надбані знання. Тому що нам уже не потрібно приносити в жертву будь-що або будь-кого задля вирішення проблеми. Розв’язавши те чи інше за­вдання, ми святкуємо перемогу людства над силами приро­ди або життєвими труднощами.

Отже, яким би гірким не було навчання, як би складно не було його здобувати, плід його завжди буде солодким, бо приносить радість від його використання

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Щоденник» О.Довженка є зібранням його найсокровенніших думок та переживань, які стали набутком суспільності. На його сторінках зображений відданий своїй землі патріот, котрий добре знає історію власного народу, прискіпливо ставиться до сьогодення та прагне зазирнути в майбутнє. Письменника тривожать проблеми знедоленого українського народу, його болить душа за багатовікову великостраждальну історію України, котру він, як і Великий Кобзар, називає Вдовицею.

«Щоденник» Довженка містить трагедію первинних років війни, протест суспільства проти бюрократії, командних методів керівництва, переживання за воїнів та полонених бійців, за молодь, яка опинилася на окупованій українській землі.

Завдяки своїй любові до батьківщини, спорідненості з нею, Олександр Довженко зумів заглянути в майбутнє. В «Щоденнику» він пише, що немає в нас культури життя і нема так само культури війни. Ці його слова стали пророчими для 1941-1942 років, коли українська сторона зазнала розгрому.

Тяжко було пережити щирому патріотові хвилини поразки, гіркоту та біль, спричинену вторгненням кривдників на рідну українську землю. Його душа бунтувала та противилася сталінській опалі аж до смерті. Рятували його тільки аркуш паперу, куди він міг перенести свої думки, поділитися своїми почуттями.

Чи вірить Довженко в світле майбутнє батьківщини? Однозначно – так. Той, хто щиро вболіває за свій народ, не може не вірити в його світле майбутнє. Великим митцям характерне масштабне мислення, державне. Тому Олександр Довженко осмислює час, в котрому живе відразу, в конкретний момент, заглядає наперед і вірить в світлий перебіг подій.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ще раз і ще раз перечитую фразу великого сина нашого народу Олександра Довженка й розумію, що в ній доконечно просто й лаконічно сформульовано «великий секрет» того, як людство може врятуватися від «вірусу знелюдніння», про який ми мали б набагато частіше говорити нині, аніж про віруси імунодефіциту чи «свинячого грипу». У чому ж полягає цей секрет людяності на думку великого страдника, який і під кінець життя уявляв себе маленьким хлопчиком у Країні Людей на березі «зачарованої Десни»? У тому, що людина повинна навчитися відчувати чужий біль, як свій, тобто навчитися бути жалісною. При цьому вона здатна навчитися цього лише тоді, коли знайде в собі сили пройти важкими дорогами власного страждання.

Іншими словами, лише пізнавши на власному досвіді біль від жорстокості світу й очистившись у цьому пекельному горнилі, людина стане спроможною зрозуміти ближніх і зможе співпереживати їхнім стражданням, жаліти їх і завдяки цьому здатна буде залишатися Людиною. Довженко відкрив цей секрет людяності й довів його дієвість власним життям — взірцем людяності. Тож із його думкою мені важко не погодитися.

Позицію про те, що існує тісний взаємозв’язок між людяністю й здатністю людини, яка сама зазнала страждань, жаліти інших, не так уже й важко довести. Для цього звернуся до одного з найулюбленіших творів — драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Як на мене, у цій «казочці» геніальній поетесі вдалося якнайточніше показати окреслений вище взаємозв’язок між людяністю, стражданням і жалістю. Гляньмо: ким була Мавка до знайомства з Лукашем? Не людиною, а лісовою істотою, яка не знала ні любові, ні страждань, ні жалощів. Таку, можливо, несподівану характеристику Мавці можна дати на підставі глибшого аналізу прологу. Згадаймо, як Водяник застерігає Мавку від стосунків із Тим, що греблі рве.

Мудрий старець попереджає лісову красуню, що молодий ворохобник пограється, повеселиться, та й кине її, адже не відомі весняному леґеневі ані страждання, ані жалість. Та в якийсь момент із лісової істоти Мавка перетворюється на людину. Коли ж це стається? Тоді, коли вона через страждання, породжене любов’ю й зрадою, пізнає велику людську здатність співчувати іншим: перебуваючи у вічній тиші й холоді Того, хто в скалі сидить, звідки ще нікому не вдавалося повернутися, Мавка, що пізнала людське страждання, так гостро й по-людськи відчула, біль, розпуку, страждання Дуката, що знаходить сили вирватися з тенет темного царства… Мавка стає Людиною! Наголошую, що вона стає людиною не тоді, коли’ спізнала радість кохання, і навіть не тоді, коли її серце рвалося від болю страждань за себе, а саме в той момент, коли її єство відчуло муку іншого серця. Саме тоді Мавка стала новонародженою людською душею. Як видно з цього прикладу, шлях до людяності — це шлях через власні страждання до здатності співчувати іншим людям, жаліти інших.

Показавши існування нібито тісного взаємозв’язку між людяністю й здатністю людини страждати самій і жаліти інших, я запитую себе, чи обов’язковою умовою для збереження людського в людині є обидві ці здатності? І відповідаю: безперечно. Цей висновок для мене очевидний з огляду на такі міркування.

Будь-яка людина в цьому світі приречена на страждання. Досить часто ці муки, фізичні чи душевні, можуть випалювати вщент людське в душах. Показовою в цьому плані є доля Чіпки Варени-ченка з роману Панаса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»: хлопець, знівечений стражданнями, утратив найцінніше — людину в собі. Отже, саме по собі страждання не завжди здатне забезпечити збереження добра в натурі людини.

Як мені здається, передусім усвідомлення людьми того факту, що й хтось інший, хто поряд із ними, так само страждає і, можливо, його болі ще страшніші, і дієве співчуття по відношенню цієї близької душі стають запорукою того, що джерело людяності на землі не всихає, Таким чином, лише поєднання власного страждання й уміння пожаліти іншого завжди здатні спонукати людину забути про свої біди й відкрити душу до входження в серце справжньої Людини.

Істинність думки про те, що людина здатна залишатися справжньою людиною не стільки через те, що їй болять власні біди, а скільки через те, що вона вміє страждання іншого відчувати, ніби вони її власні, можна підтвердити багатьма ілюстраціями. Та для мене найпоказовішим є, мабуть, приклад життя моїх дідуся Василя й бабусі Вусті: зазнавши багатьох страждань (і Голодомор, і війна, і несправедливості тоталітарних часів), вони не втратили здатності любити ближніх, співчувати й допомагати їм. Усім своїм життям вони довели й показали нам, їхнім численним дітям, онукам і правнукам, що зберегти людяність можна і в стражданнях, і в радості, аби лише не була втрачена здатність жаліти інших.

Отже, «людське» здатне перемогти в людині лише тоді, коли людина буде жалісною до інших. Співчуття ж, жалість до інших може з’явитися лише за умови, що людині в житті й самій трапилося пізнати муки страждань.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ліна Василівна Костенко — українська письменниця-шістдесятниця.У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки»,«Неповторність», «Сад нетанучих скульптур», роману у віршах «Маруся Чурай» , поеми «Берестечко» Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів. Важливим фактом є те,що вона відмовилась від звання Героя України.

Про поетичну творчість Ліни Костенко багато написано, але більшість цих праць присвячені значенню творчості поетеси для покоління шестидесятників або суспільній діяльності поетеси. А ось міркувань, які б торкалися поетичної майстерності Ліни Костенко, всього того, що відрізняє від посереднього віршоробства почерк справжнього майстра, майже немає. При всьому тому талант Ліни Костенко незаперечний, тому її поезії і зараз нас хвилюють, вони близькі читачам і вражають кожного, хто з ними знайомиться.

У своєму творчому спадку Ліна Костенко торкається багатьох важливих тем. Це і доля України, і роль митця в суспільстві, і перше вічне кохання, і жорстокість війни та її наслідки, і краса природи та життя, і одвічні духовні цінності. Кожний читач глибоко відчуває душевні переживання дівчини «в сімнадцять, сімнадцять гарних, неповторних літ», яка вперше закохалася, а «хлопчина їй не відповів взаємністю». Кожного читача жахають «залишені в полі гранати, те покиддя війни», через які гинуть «кирпаті сільські аргонавти, голуб’ята». Кожного читача поетичні рядки Ліни Костенко змушують замислитися над вічним плином життя, яке неможливо зупинити, щоб виправити скоєні помилки.

Кожен прихильник творчості поетеси прагне «зробити щось, лишити по собі», закохатися до безтями у оточуючий світ, зберегти у своєму серці щось неминуче, вічне (чи то погляд Мадонни Рафаеля, чи то посмішку Джоконди), зшаленіти від кохання:

«Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни».

Талант Ліни Костенко неповторний і багатогранний. Кожний її вірш – це сповідь, це урок молодим, це справжній філософський роздум. Поринувши у світ її чарівної творчості, ми отримуємо можливість винести для себе істинні коштовності мудрості авторки, вивчити людське життя, адже поетеса – вся у своїх творах, вона нічого не приховує від своїх читачів. Їй огидне духовне рабство, ницість, пристосуванство і користолюбство, вона прагне до високого польоту в «час орлів»:

«Стеля і стеля,
А де ж висота?
Що за поет, як піввіку лякався?
Звикли до правди мої вуста.
Нащо їм чорне вино лукавства?»

Образність поезій Ліни Костенко умотивована незвичайним відчуттям естетики, вона приваблива і свіжа. Поетеса має багату метафоричну уяву, а для зображення оточуючого світу використовує яскраву палітру кольорів. Ліна Костенко вміє оживити природу, яку безмежно любить. Особливо поетесу захоплює вечірня пора, коли втомлений працівник нарешті має можливість озирнутися навколо і побачити, що «вечір лізе в пасіку ведмедем через обрій – ніби через тин», що вечір цей «сонце пшеничне розкраяв і окраєць над полем залишив».
Ліна Костенко – людина незвичайного таланту, справжній митець, відвертий зі своїми читачами. Її поетичний світ полонить нас з першого вірша, з першого рядка, він залишає незабутні враження, адже поетеса завжди залишається щирою і відвертою, а її слова, глибоко проникаючи в душу, залишаються там назавжди.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Григорій Сковорода – видатний український гуманіст, що написав безліч трактатів по філософії та поезій, у пошуках правди, добра і щастя. На мою думку, його твори є корисними та актуальними для народів усіх часів, адже у них оспівано красу нашої природи, людські чесноти.

Прикладом захоплення автора рідним краєм є рядки:

А вербички шумлять низькі
Заколишуть мене в снах
Тут тече потічок близько,
Видко воду аж до дна.

Сковорода начебто кличе читачів поєднатися з природою, відкриваючи всі її чари та красу. Далеко не всі люди тих часів могли так поетично, благородно і чуттєво описати батьківщину, як робив це відомий філософ. Я вважаю, що саме щирість є найпомітнішою у поезіях автора і кидається в очі читачеві.

Окрім цього, Сковорода приділяє багато уваги оспівуванню чистоти душі та серця, совісті та мудрості людини, її віри в Бога. Адже саме ці чесноти, на мою думку, і є найбільшим захистом і багатством для неї:

Непорочність – ось тобі броня,
а невинність – крем’яна стіна.

Якщо особа є віруючою та справедливою, все в неї йде спокійно та добре, бо Всевишній допомагає їй, і те, чого хоче та людина завжди виходить саме через її віру у краще. На відміну від чесної особистості, у злодія, нероби чи хитре ця стається навпаки, бо він намагається добитися своєї цілі поганим шляхом. В деяких творах автор засуджує такі вчинки і ледарство. Як у байці «Бджола і шершень», де бджола-трудівниця прославляє працю та чесний труд і зневажає тих, хто живе за рахунок інших, наприклад, шершень.

Отже, твори Г. Сковороди містять у собі повчальний сенс і є актуальними для людей усіх часів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У народі кажуть: вік живи — вік учись. Виникає логічне запитання: «Невже в школі й університеті недоучують?» Чи цей вислів стосується лише тих, хто в дитинстві й ранній молодості нестаранно гриз граніт науки, а потім мусить протягом життя заповнювати прогалини у своїх знаннях?

На мою думку, вислів «вік живи—вік учись» слід розуміти не просто, як загальну фразу, що стосується лише шкільних знань, а в цілому – набуття життєвої мудрості, умінь, досвіду.

Довести своє твердження я можу таким аргументом: по-перше, саме визначення слова «навчання» кожен розуміє по-різному. Ось, наприклад, Степан Радченко із роману В. Підмогильного «Місто» вважав, що вчитися потрібно для того, щоб у майбутньому чогось досягти. І він таки вивчився, але це не ті знання, які потрібні людині. Він просто вчився, але це не є показником його здобутих знань. Адже людина не може жити, керуючись  тільки науковими знаннями, я гадаю, цього замало для повноцінного життя.

По-друге, люди, які прожили декілька десятків років, запевняють нас в іншому, а саме: знаннями є і досвід, і навички разом узяті. Варто згадати історичних персоналій нашої країни, а саме Ярослава Мудрого. Він був неперевершеним політиком, дипломатом, батьком, філософом. Йому вдалося мудро зосередити владу в своїх руках і припинити міжусобиці, котрі в той час набрали великого розмаху. Саме завдяки його твердому розуму, здобутих знань та досвіду він вдало керував державою.

Отже, ми повинні не просто здобути освіту і цим самим засвідчити свою мудрість, а вміти вчитися, з користю пізнавати все, що нас оточує, набувати життєвого досвіду стільки, скільки живемо.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ліс шумить… Скажеш собі ці два слова — і де б не був ти, щоб не стояло перед твоєю душею, — ці два слова овіють тебе чарами, почуєш лоскіт вітру на щоці. Зазвучать якісь голоси невидимі, і серце затужить чогось. Оспіваний шуме, прекрасний шуме! Вічно скорботний і таємничий вічно. Чому кличеш і куди? Чому плачеш вічно і все покоряєш? От день ясний, прикрашений сонцем, просяяний гострими стрілами променів,які звучать. День, коли все здається щасливим, зачарованим у радощах, мов відбувається безконечне весілля, заворожене навіки, коли святкує сама природа. А зашумить ліс, заговорить тисячею голосів, заплаче тисячею плачів — і бездонна печаль розкриє перед тобою чорні очі свої, прокричить зловіщим карканням глибина передвічного суму, і впадуть на душу твою всі невиплакані сльози… То сльози світу цілого випило сонце і наситило ними потім кожний тріпотливий листок. То вітер збирає квіти скорботи по далеких осінніх полях, по пустинях, сонцем палених, по морях забутих, по всіх закутинах, де живе і плаче людина. Зібрав — і на крилах приніс сюди, розкидав, розпорошив по всьому лісовому просторі й торкає тепер тужні струни тужної арфи. Ліс шумить… Його шум передається навколишнім полям, його шум йде у міста, де тужливі дерева зустрічають його тихими поклонами. І тоді здається, що шумить все…
Як весело, коли шумить ліс…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Бувають, може, й кращі голоси, але 
такого другого немає! 
Ліна Костенко. Маруся Чурай 

Роман у віршах «Маруся Чурай» написаний за мотивами народної пісні «Ой, не ходи, Грицю…», однак, як це часто буває, літературний варіант сюжету настільки глибший, що навіть не може бути порівнюваний із своїм народнопоетичним джерелом. За мотивами згаданої пісні не вперше було написано літературний твір. Згадаймо, наприклад, твір Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала», який теж є високохудожньою інтерпретацією народного сюжету. 

Ліна Костенко значно поглиблює сюжетну канву відомої багатьом народної пісні, розглядаючи ситуацію не просто як протистояння вірності і невірності в коханні, а як проблему протистояння талановитого митця і суспільства, конфлікту духовної вищості та ницості приземлених інтересів більшості. 

Твір цілком побудований на антитезі, тому й підкреслюється, що «Чураївські голови — на палях, а Вишняківські голови — на плечах», бо одні живуть високими помислами, не знають зради, а другі пристосовуються до будь-яких умов у пошуках своєї вигоди. Це протистояння двох способів життя і є причиною глибокої трагедії Гриця і Марусі, адже один не зміг піднятися до рівня своєї коханої і мусив померти неславно, а дівчина померла разом з коханим, бо мала цільну душу. Отже, ми говоримо не просто про соціальну нерівність між людьми, підґрунтя трагедії набагато глибше, протистоять одна одній дві душі, оскільки трагедія зрадженого кохання визріває з нерівності душ Марусі й Гриця, і в цьому ми можемо провести паралель з образами «Лісової пісні» Лесі Українки. 

Маруся, як і Мавка, живе в світі ідеального, у світі любові, творчості, пісні, вічних цінностей, а Гриць приземлений, земний: «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». Маруся — тонка поетична натура, дитя любові, яка сформувалася в атмосфері гармонійних стосунків батька і матері, в умовах гармонійного розвитку духовних потреб особистості. Тому її душа не сприймає роздвоєності, зради: 

Я зроду не співала на два криласи, 
мені було це важко зрозуміть. 

Саме з любові дівчина творила пісню, народжуючи її своїм прекрасним серцем. І можна було б сказати про любов, яка окрилила пісню Марусі тими словами, які виголосила на суді Ящиха: 

Любов — це, люди, діло неосудне. 
По всі віки. Во вік віків. Амінь. 

Навіть після зради й смерті Гриця, перед власною стратою, Маруся розуміє, що несе ще у своєму серці кохання, шо не зрадила коханого, навіть і мертвого: 

А найстрашніше, що пече, як жога, 
перевертає душу від жалю: 
невірного, брехливого, чужого, 
огидного, — а я ж його люблю! 

Гриць же, хоч і намагається, як Лукаш у «Лісовій пісні», піднятися над буденним життям, однак все ж таки глибоко в ньому закорінений, настільки глибоко, що зраджує своє кохання, себе самого, Марусю, тому і йде із життя, що стало нестерпним. Мотив зради відіграє в романі велику роль, виступаючи своєрідним лакмусовим папірцем, що вивіряє душевну вартість кожного, не тільки Гриця і Марусі. Адже досить багато людей на суді задіяно в цьому конфлікті. І найважливішим акордом звучать, мабуть, такі слова: 

Що ж це виходить? Зрадити в житті 
державу — злочин, а людину — можна?! 

Так, не можна зраджувати людину. Це є не менший злочин, ніж зрада країні, оскільки саме зрада і душевна ницість нищать і поглинають творчу силу людини, позбавляючи її, як Марусю, голосу й пісні. Неначе зраджена Мавка, вона теж стає тільки тінню людини: 

А що скажу? 
Свою пригаслу душу 
чи донесу, як свічечку, на Страсть? 
Бог знає все. А батюшці байдуже. 
Хіба він правду Богу передасть? 

Останній розділ роману має глибоко символічну назву — «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Марусине життя втратило свій сенс у той момент, коли вона дізналася про зраду Гриця. Однак надзвичайно сильний душевний біль немов виніс дівчину за межі звичайної реальності, вона перебуває в надреальному хронотопі (часопросторі). Маруся не хоче жити, однак лишається живою тричі (дуже символічне число!), оскільки її душевне воскресіння було неможливе без очищення. І в цьому слід провести паралель з образом Мавки, яка теж пройшла очищення через оніміння. І тільки дійшовши до всепрощення, Маруся змогла ожити серцем і заспівати. Пісня стає ознакою духовного життя, як музика стала для Мавки джерелом одухотворення. 

Але значення образу Марусі Чурай не тільки в тому, що вона є втіленням душевної краси, духовності, чистоти й щирості, прекрасного людського кохання. Мабуть, найточніше значення легендарної постаті Марусі Чурай для українського народу виразив у романі Іван Іскра: 

Ця дівчина не просто так, Маруся. 
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. 
Коли в похід виходила батава, 
її піснями плакала Полтава. 
Що нам було потрібно на війні? 
Шаблі, знамена і її пісні. 

І далі Іскра висловлює, мабуть, те, що боліло Ліні Костенко найбільше, їй, поету-шістдесятнику, представниці гнобленого покоління українських митців, сучасниці мученого в таборах Стуса, очевидиці нищення цілої когорти поетів і прозаїків, хотілося, здається, крикнути на весь світ: 

Людей такого рідкісного дару 
хоч трохи, люди, треба берегти! 

Чи не задля цих зболених рядків і взялася поетеса розроблювати відомий у фольклорі сюжет? Чи не найголовнішим є у романі те, що «німа од самоти» на суді Маруся зі своїм коханням і піснями абсолютно не вписувалася в буденні уявлення майже усіх оточуючих, що сила її почуттів зовсім не відповідала створеним колись законам, та й сама Маруся стала абсолютно чужою будь-яким законам життя і суспільства. Вона перевищила ці закони моральністю своєї душі, перейшла за межі реальності, стала «голосом України».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Якщо говорити по суті,то життя дається людині лише раз,тому потрібно прожити його в своє задоволення,а не просто існувати. Звичайно, людське життя та існування — не одне й те саме. На моє глибоке переконання, справді «жива» людина мусить відчувати, переживати й цінувати кожну хвилину, проведену в цьому світі.
Переконливим доказом на користь висунутої думки е те, що люди, чиє життя насичене різноманітними подіями, відчуттями та емоціями, не страждають від усіляких депресій, поганого настрою або відсутності щастя.

Варто згадати лише Роберта, головного героя роману Еріха Марії Ремарка «Три товариші». Війна завдала великої травми психіці Роберта. Він глибоко розчарувався у своїх колишніх ідеалах, тодішньому суспільстві й не бачив цінності в тому, за що колись воював. «Існування», де чоловік заливав свої трагедії алкоголем, змінилося на «життя», лише коли він зустрів кохану жінку.
Ще одним вагомим аргументом є те, що все більше людей сьогодні прагнуть до розвитку, самоствердження, реалізації. Саме це допомагає відчути справжнє життя на смак, без різниці, де саме ти знайшов себе: у міжособистісних стосунках, суспільному житті або праці за покликанням.

Наприклад, у мене та людей кола мого спілкування зараз на перший план висунута проблема пошуку себе, свого місця у світі та того, що наповнюватиме буденність, аби вона не перетворилася на існування, обмежене навчанням в університеті й банальними розвагами. Особисто мені цього мало. Я беру участь і в науковій роботі, і в соціальних молодіжних програмах, що пов’язані з майбутнім фахом.
Отже, розмірковуючи над таким важливим питанням, можемо дійти висновку, що «існувати» і «жити» — дві різні речі. Жити потрібно натхненно. І самій лише людині вирішувати, чи наповнювати життя барвами, чи пасивно чекати невідомо-чого. Пам’ятаймо, що лише мертва риба пливе за течією.Василь Симоненко написав красиві рядки:

«І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!»

Отож не проспіть своє життя. Живіть, а не існуйте!