Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поезії Ліни Костенко западають у душу з першого разу, та й потім їх хочеться перечитувати знов і знов. Її твори вважають класикою української літератури. Дочка епохи шістдесятих сказала своє глибоке слово у світі, де, здається, вже все було сказано багато разів. У своїй творчості вона торкнулась багатьох тем: це і вічні духовні цінності, традиційність народних характерів, і краса рідного краю, і сутність поетичного мистецтва, і, звичайно, кохання. І все це поетка пропустила через свою жіночу, але на диво мужню душу. Її поезія дуже афористична, кожен новий рядок відкриває якийсь новий зміст, якийсь сповнений глибокого змісту новий поворот.

Роздуми Л. Костенко про значення слова в житті людини, про сутність поетичного мистецтва висловлені у вірші «Страшні слова, коли вони мовчать…» (саме цим твором завершується збірка «Неповторність»). Авторка звіряється: слова — ніби живі згустки, що ввібрали в себе радощі й болі багатьох людей, які їх промовляли. Чутлива душа поета усе це вловлює, тому з побожним страхом ставиться до слова. Тим паче, коли усвідомлює своє надскладне завдання: кожне слово треба вимовити, як уперше, треба сказати так, як до тебе ніхто й ні­коли не говорив.Дуже важливою для Л. Костенко є тема творчості, немає сумнівів, що для неї поезія — це дійсно «безсмертний дотик до душі». У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» поринаєш у світ поета, для котрого важливо сказати своє слово у вирії чужих, вже сказаних раніш.Бо вже все було:

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.

Вже мільярди людей пережили, здається, однакові почуття, казали про це однаковими словами, а митцю потрібно їх «вимовити вперше»! І страшні ці слова, «коли не знаєш, з чого їх почать», навіть для такого талановитого автора, як Ліна Костенко. А коли читаєш, то вони здаються такими органічно самобутніми, неначе без усякої муки ллються з серця.
Важко розділити її вірші на громадські та ліричні, настільки тісно переплетені різні мотиви, настільки органічним є філософське осмислення життя у всій його складності. І ось на дотику пера з’являється цілий світ. Цілий світ одкровення, найпотаємніших куточків душі, тонких, вишуканих почуттів. Любов… Не може не захоплювати ставлення Ліни Костенко до цього одвічного почуття: шляхетне звернення до коханого на Ви, делікатність, породжена власною гідністю. Смуток та печаль переплетені зі «спомином пресвітлим». Бо кохання — це найбільший самовияв людини, це — на все життя: якщо вже було, то залишило глибокий слід у душі, у серці, назавжди залишилось у пам’яті. Це почуття сповнене пристрасті, її героїня кохає до нестями, «до оніміння, до стогону, до сліз». Вона любить усім своїм єством, палко, «без вороття» «на все своє життя»! Буде це кохання взаємним чи ні, але завжди воно духовно підіймає особистість, навчає цінувати кожну мить життя. Її жінка живе в нашому нелегкому, суперечливому світі. Стан її душі змінюється — від смутку до радості, від упокорення до палкості, вона відкрита життю, щастю, коханню.
Завжди любов і життя Ліна Костенко сприймає через образи рідної природи. І тут завжди інтимна лірика тісно переплетена з пейзажною лірикою. Сам білий світ порівнюється з березою: 

Цей білий світ — березова кора, 
по чорних днях побілена десь звідтам.

Під дотиком її пера оживає виразна картина, читача огортають пахощі м’яти, ладану, любистку. Людина, її відчуття віддзеркалюються у символічних образах. Так, у вірші «Хай буде легко. Дотиком пера…» на вік героїні, що багато пережила у житті, натякають такі рядки:

Сьогодні сніг іти вже поривавсь. 
Сьогодні осінь похлинулась димом.

А з юною палкістю героїні «Недумано, негадано…» перекликається спомин: «Де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю…»
У вірші «Українське альфреско» узагальнений образ природи України є тим тлом, на якому розгорнуто філософське осмислення життя — від дитинства з його першою казкою до старості. Де краса навколишнього світу відтіняє біль за втраченим минулим. І щемить серце, коли читаєш про самотню старість, про добрих людей, які пройшли життя, але ще здатні на любов, на створення краси. Хоча «стомлений лелека спускається на хлів», але немає в них дітей, онуків, і не можуть вони їм віддати ту любов, те тепло. І одаровують вони теплом чужих діточок, бо своїх Бог не дав, а, можливо, й були вони, та пішли з життя. І так сумно стає від цих рядків:

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
 А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
 Я знаю, дід та баба — це коли є онуки, 
а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Бо кожен пригадає своє дитинство, мабуть, у кожного були такі сердечні сусідка або сусід, які щиро, але з легким сумом в очах голубили маленьких. У кожного назавжди залишився вдячний спомин про них.
Вірші Ліни Костенко — це маленькі шедеври, чисте джерело пізнання краси рідного краю. Вони захоплюють та примушують зупинитися, замислитися, знаходять відгук у серці й назавжди залишаються в душі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я вважаю,що зараз смаки людей змінюються досить швидко. Нові тенденції й уподобання приходять на зміну попереднім. Але є у світі вічне мистецтво, яке унаслідується з покоління в покоління, не втрачаючи своєї цінності. Я переконана, що справжня краса й вікові шедеври не підвладні моді, вони були популярні як і сто років тому, так і сьогодні. 

По-перше, мода — це тимчасове явище. Вона з’являється у певний проміжок часу й швидко зникає, адже на зміну приходить щось нове, краще. А справжнє мистецтво ніколи не втрачає своєї цінності.

Говорячи про прекрасне, не можна не згадати найвідомішу картину італійського художника Леонардо да Вінчі, портрет «Мони Лізи» — дівчини із загадковою посмішкою. Чотири століття поспіль люди продовжують захоплюватися Джокондою. І не дивно, адже її краса – незрівнянна. 

Другим аргументом на користь моєї думки може бути те, що мистецтво відрізняється від моди тим, що його шедеври пишуться не задля тимчасової слави. Вони творяться просто від душі, без сподівань на винагороду. 

Як приклад, можна навести творчість відомого всім українського поета Леоніда Глібова. Мій дідусь і досі пам’ятає байки гумориста і деякі з них може процитувати напам’ять. А тепер я, його онука, теж в захваті від них. Це ще раз підтверджує , що класика мистецтва не підвладна часу. 

Отже, справжнє мистецтво – вічне. Воно не втрачає своєї цінності з роками й не підвладне модним тенденціям. Люди завжди цінували й будуть цінувати справжні шедеври й захоплюватися ними.

Твір написала: Анастасія Титаренко

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Зрада — найважче випробування у житті . Адже вона може не тільки розбити серце близької людини, а й стати причиною непоправних трагедій . У суспільстві існують дві думки «Зраду вибачати не можна» та «Зрада потребує прощення». На мою ж думку,зраду можна і потрібно пробачати. 

По-перше,вибачивши її ,людина зможе «розкрити крила» та жити спокійно.Бо якщо зрадник забуде про свій вчинок уже через місяць,то зраджений пам’ятатиме його все життя,що заважатиме жити ,довіряти іншим . 
Прикладом того,як, людину погубило невміння прощати є роман Ліни Костенко «Маруся Чурай«. Головна героїня талановита,щира,добра дівчина ,але вона надто віддана коханню до Гриця. Тому коли дізнається про зраду коханого вбиває його,чим губить не тільки його життя,а й своє . 

По-друге, не слід боятися зради,бо зі свого роду це досвід,який допоможе у подальшому житті. Адже зраджена людина пам’ятатиме ,що навіть після вибачення ,слід триматися якомога далі від кривдника. 
Згадаймо визначного Богдана Хмельницького. Гетьман допустив страшну помилку заради долі України .Тому що, незважаючи на зраду ханських військ ,він і надалі укладав з ними угоду. Можливо, доля України була б зовсім іншою,як б гетьман тримався подалі від зрадників . 

Отже, вибачати зраду потрібно,головне робити це з розумом. Але слід пам’ятати,що вона абсолютно природна для людей, а тому буде траплятися завжди, при будь-яких обставинах і в будь-який час.

Автор: Любаша Кудельницька

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Брехт розпочав роботу над п’єсою, коли в газетах з’явилося повідомлення про розщеплення атома урану. В умовах існування фашистської диктатури наукове досягнення німецьких дослідників стало страшною загрозою для людства. Проблема набирає характеру соціального і водночас — суто по-людськи — етичного. Брехт поєднує обидва плани, пише виразну, ми сказали б, інтелектуальну п’єсу з властивим авторові панівним логізмом, ніби вносячи в наукові діалоги п’єси той запал, який він (Брехт) виніс із лабораторій Нільса Бора.

Але проблематика п’єси значно ширша. Насамперед, це думки про тернисті шляхи духовної еволюції, про народність як категоричний імператив, про трагедію піонерів людського пошуку, про трагедію існування відчужених від людини сил, які, вивільнюючися з-під влади людини, починають своє ошелешливе існування», — так починає свою літературознавчу статтю про п’єсу Б. Брехта «Життя Галілея» видатний український поет і дослідник творчості В. Стус.

Галілей у п’єсі Брехта — суперечлива особистість: він великий учений, але зрадив науку; він не боїться залишатися в місті, охопленому епідемією чуми, щоб не переривати свої наукові досліди, але, побачивши знаряддя тортур, зрікається свого наукового відкриття.

Протиріччя між духовним і плотським у постаті Галілея відображує конфлікт двох філософських систем, двох поглядів на світ і на людину в цьому світі. Галілео сам, власноруч творить новий час, але й відчуває смертельний страх перед часом, що минає. Цей конфлікт двох епох, які так переплітаються в одній людській долі, розв’язується капітуляцією видатного новатора перед старим. Брехтівський Галілей так і не спромігся, не знайшов у собі сили виголосити знамените: «А все-таки вона крутиться!»

Відмовляючись від легендарного сюжету, пов’язаного з людською пам’яттю про Галілея, Брехт розвінчує, засуджує свого героя. «Галілей, — зауважував Брехт, — урешті-решт знищив не лише себе як особистість, а й найціннішу частину своєї наукової праці. Церква (тобто влада) захищала біблійне вчення тільки для того, щоб захистити себе, свій авторитет, своє право гнобити й експлуатувати. Люди зацікавилися вченням Галілея про небесні тіла лише тому, що страждали від гніту церкви. Галілей зрадив справжній прогрес, коли зрікся; він покинув людей напризволяще. Астрономія стала знову лише однією із спеціальностей, галуззю вчених, аполітичною, ізольованою. Церква відокремила проблеми небес від проблем землі, зміцнила своє панування й охоче визнала згодом нові рішення».

Брехт називає у своїй п’єсі сумні наслідки Галілеєвого зречення: Декарт сховав у шухляду свій трактат про природу світла; Федерцоні «знову шліфує лінзи в якийсь маленькій крамниці», Фульганціо «зрікся науки і повернувся в лоно церкви». торжествує старий світ.

Брехт уважав, що трагедія Галілея мала переконати глядача в необхідності послідовної боротьби за ідеали гуманізму.

Брехт створив філософську драму і за своїм змістом, і за своєю суттю. «Життя Галілея» є драмою не лише про події далекого минулого (за часом дії) і навіть не лише про надзвичайно складні проблеми, з якими зіткнулося людство в трагічному ХХ ст., а твором, що ставить вічні питання, які супроводжують історію людства та його цивілізації: чи зможе врешті-решт світ стати мирним, світлим і що є важливішим для людства — революційні зміни чи еволюційний розвиток?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На відміну від багатьох людей, я ставлюся до комп’ютера дуже позитивно. Це — найбільший винахід людства! Люди створили універсальну машину, за допомогою якої можна робити сто справ: читати, дивитися кіно, малювати, друкувати, креслити, рахувати, знаходити корисну інформацію, робити ретуш фотографії, створювати мультфільми та відеоролики.

Ще можна спілкуватися з людьми у яких самі різні захоплення, які живуть хоч на іншому кінці планети. Не потрібно обмежуватися лише тими людьми, хто живе в сусідньому дворі, і нав’язувати собі їх хобі.

Я можу продовжувати цей список до кінця твору, щоб було зрозуміло, як корисний комп’ютер.

Часто комп’ютер порівнюють з телевізором і говорять, що вони обидва крадуть у людини час. Але в мене інша думка. Так, довго сидіти перед комп’ютером шкідливо для здоров’я і для особистості, тому що людина не рухається, псує зір і не спілкується з живими людьми. Але в чому винен комп’ютер?! Людина сама краде у себе час, а не машина.

Телевізор не корисний, тому що перед ним людина сидить пасивно. Сидить, пультом клацає, а йому показують картинку. З комп’ютером інша справа! З ним весь час треба діяти! Навіть читати і писати весь час доводиться. Так навіть цікавіше, ніж стирчати біля телевізора.

А ще комп’ютер змушує вибирати самому те, що дійсно потрібно. Якби люди не вчилися вибирати, то перед монітором проводили б все життя.

Комп’ютер у моєму житті займає важливе місце, але я можу довго обходитися і без нього. Просто треба весь час пам’ятати, що комп’ютер винайшли для того, щоб полегшити життя, а не замінити її. І щоб розширити можливості людини, а не звузити їх.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Із твору видно, як у Куліша боліло те, що одна з наймилозвучніших у світі мов — його рідна українська — стала пасербицею у своєму домі. Чому українська мова на своїй землі опинилася на задвірках? У комедії він розкрив, що причиною незавидного стану української мови є русифікація, яка породила нігілізм, зне­віру в престижність нашої мови. Його завданням було пробудити почуття національної самоповаги, сприяти відродженню мови, а також духовності, культури. У різних епізодах в оригінальній формі письменник розкриває багатство, красу, національну своє­рідність і неповторність української мови. Наприклад: «твої очі нагадують два вечірні озерця в степу». Яке прекрасне порівняння! Епітет «бразолійний» — темно-синій, а слово «бринить»… «Орел бринить. Це означає — він високо, ледве видно — бринить». «Можна сказати — озеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бри­нить…». «Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить». «Спів бри­нить! Це, наприклад, у степу далеко ледве чути пісню…». «Губа бринить. Так на селі кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче». Таким чином, мова ніби говорить: «Подивись, яка я багата та красива».

Або, навпаки, М. Куліш показує економію мовних засобів у порівнянні з російською мовою. По-російськи: «ночью при звез­дах не спится», а українською — «зорію». Одним словом переда­ється те, що російською мовою п’ятьма словами. Куліш радить учитися мови на зразках народної творчості — піснях, думах, де наша мова збереглася в її первозданній основі.

Мова персонажів у п’єсі є одним із засобів їхньої характерис­тики. Проаналізувавши словниковий запас літературного героя, можна зробити певні висновки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усе має свій початок. І хоча сьогодні неможливо сказати, хто першим почав складати пісні, проте ми знаємо автора першого в українській літературі сатирично-політичного твору — це Тарас Григорович Шевченко, а сам твір, відповідно — поема «Сон», написана 1844 року. Через рік великий Кобзар знову повернеться до знайденого прийому сатиричного зображення дійсності у поемі «Кавказ». Ці дві поеми близькі не лише за часом написання та стилістично, їх об’єднує спільна тема — протест проти суспільного ладу, заснованого на гнобленні людини людиною, вищим проявом якого була тогочасна царська влада, образу якої протиставляються образи героїв-борців: декабристів («Сон») та Прометея («Кавказ»).

Шевченко назвав «Сон» комедією. Для розкриття своєї ідеї він використовує найрізноманітніші сатиричні засоби: гнівну іронію, сарказм, гротеск та карикатуру. Образи царя, цариці, чиновників та державного апарату монархії змальовуються загостреними сатиричними засобами. Вже навіть портрети царя і цариці подані в карикатурно-зневажливо му тоні. Цар «цвенькає», «неначе ведмідь», з похмілля він «одутий, аж посинів». Цариця «мов опеньок засушений», «мов та чапля». Придворні:

За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!

Чиновників поет іронично порівнює з политими чорнилом квітами, їх характеризує насамперед хабарництво і здирство, вони готові «драти і з батька і з брата».
Такою постає верхівка державної машини в зображенні поета. А от головний принцип роботи механізму самодержавства змальовується за допомогою гротескової картини, яку І. Франко назвав потім «генераль ним мордобитієм».

…цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!
облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза
Межі плечі; той — меншого,
А менший — малого,
А той — дрібних…

Уся влада, на думку Шевченка, тримається саме на такому «мордобитії», а ще — на багнетах та муштрі. Немає нічого дивного, що за такої системи простим людям залишається лише страждати. Тому сміх над апаратом царського управління не просто сміх — «Сміх і сльози!»
Ці самі сатиричні засоби посилюють контраст між зображенням верхівки та простих людей або революціонерів, яких Шевченко описує із щирим співчуттям.
Якщо в поемі «Сон» головна увага автора приділяється змальовуван ню самодержавної Росії під п’ятою царя, то в поемі «Кавказ» Російська імперія зображується як тюрми поневолених народів.

Од молдаваніна до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує, —
пише Шевченко. 

Слово «благоденствує» навмисне взято з лицемірних заяв представників уряду, у ньому ховається гірка іронія автора. З царських указів узято й слова «милостивії ми».

Це — гнівний докір царизму, тому «батюшки-царі» згадуються поруч з псарями, гончими та хортами. З гострим сарказмом у поемі «Кавказ» розповідається також про роль освіти, священнослужителів, лицемірних панів-лібералів, що клялися у любові до народу, обдираючи та грабуючи його. За ступенем сатиричного узагальнення у поемі «Кавказ» Шевченко зробив крок уперед порівняно з поемою «Сон».

Сатира «Кавказ» є дуже цінною, бо в цій поемі Шевченко з величезною художньою силою підніс ідею братерства поневолених народів і дав гостре викриття колоніальної політики (вислів «тюрма народів» став крилатим).

Остання тема лишається актуальною й досі. Це — додатковий доказ талановитості Шевченка: мистецтво не мусить обмежуватись одноденни ми темами, хоча політична сатира, зазвичай звертається найчастіше саме до них. Цей твір та деякі інші пам’ятатимуть і перечитуватимуть доки існуватиме колоніальна політика як ганебне явище, незалежно від того хто її проводить — Росія чи якась інша країна. Явища живуть довше за держави, не кажучи вже про державних діячів чи то просто окремих людей. Життя коротке, а мистецтво — вічне.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всім відомо, що Інтернет міцно увійшов в наше життя, і тепер ми вже не можемо уявити без відвідування своїх сторінок в соціальних мережах,принаймні, кілька разів на день.

З одного боку, це добре, тому що ми можемо спілкуватися з двоюрідним братом, який проходить практику в іншій країні, або колишніми однокласниками, з якими ми не можемо знайти час, щоб зустрітися в буденному житті … І найголовніше все це ми можемо зробити, не виходячи з дому! Проте, ефект вироблений соціальними мережами на людину турбує вчених з усього світу все більше і більше.Результати наукових досліджень є досить невтішними. Давайте спробуємо розібратися, що гарне і що погане таять в собі соціальні мережі. Що стосується мене, я вважаю, що соціальні мережі становлять велику небезпеку для сучасного суспільства.

Дозвольте мені представити свої аргументи.По-перше, люди мають певну залежність від соціальних мереж. Вони повинні постійно перевіряти: чи збільшився їх рейтинг, хто оцінив фотографії та додав в якості свого нового віртуального друга. 

По-друге, люди відвикли від живого спілкування і більш пристосувалися до віртуального. Вони висловлюють свої емоції через «смайли». А що найстрашніше, так це те, що вони дозволяють собі надто велику свободу і не несуть ніякої відповідальності за свої слова. По-третє, люди просиджуючи за екранами девайсів багато годин і спілкуючись в режимі «онлайн» могли б з набагато більшою користю провести витрачені в порожню годинник. Вони могли б піти погуляти на вулицю, подихати свіжим повітрям, а не погіршувати свій зір перед монітором комп’ютера; могли б зайнятися спортом, але ж не так вже й складно завести нове знайомство, здійснюючи пробіжку по парку …

Але інші люди мають свою думку з приводу зачепленої проблеми. Вони вважають, що соціальні мережі корисні і навіть необхідні для деяких верств суспільства. Завдяки їм, люди-інваліди мають можливість спілкуватися і висловлювати свою позицію. У реальному житті вони, на жаль, позбавлені такої свободи дій. Вони не можуть зустрітися з кимось в парку або обмінятися номерами телефонів з одним з фанатів музичної групи, зустрівшись на їх концерті, так як це можуть здорові люди. Для більшості таких людей спілкування в соціальних мережах є єдиним способом не залишитися одному в цьому світі, мати співрозмовників і однодумців, навіть по інтернету, не дивлячись на що розділяють їх сотні кілометрів.

Я не можу не погодитися з цією точкою зору, але якщо мова йде про здорових людях, які заплутуються в неіснуючих образах і губляться серед вигаданих друзів, то їх неодмінно треба рятувати …

На закінчення я хотіла б підкреслити, що соціальні мережі дійсно займають важливе місце в житті більшості сучасних людей, але питання в тому: скільки разів на день людина спілкується віртуально і не замінює це йому реальне спілкування? Якщо ви прочитали і відповіли на ці питання «так», то вам нема про що турбуватися, але якщо інакше … Особисто я раджу вам: відключіться від всіх чатів, принаймні, на кілька годин, і вийдіть на прогулянку … Це буде круто! Послухайте спів птахів, відчуйте весну.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Розділ І
Якби знайшлась неопалима книга
Такого-то року й такого то дня Маруся Чурай на лаві підсудних, і пів-Полтави свідків під дверима.

Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують у навмисному отруєнні свого коханого Гриця Бобренка. Один за одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина кинулася через кохання в річку, і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся — відьма. Горбань вважає, що Чураївна, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею Вишняківною, спеціально напоїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А Бобренчисі так хочеться бачити її приниження, каяття. Вона розповідає, що не заважала їх нім зустрічам, щоб син не бігав до жінок легкої поведінки.

Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на розум наставляли, бо матері його все ніколи було: «воювала — за курку, за телицю, за межу». Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся — щиро, самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося: «Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні».

До суду прибув посланець із Січі з листом про необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба подивитися ще з боку зради: «Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!»
Найбільше страждає Іван Іскра, козак, що любить Марусю. Але він, перш за все, патріот, тому говорить: «Ця дівчина не просто гак Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа… Коли в поход виходила батава, — її піснями плакала Полтава… Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!»

Але судді ухвалили вирок — страту на шибениці.

Розділ II
Полтавський полк виходить на зорі
Спливає час. Усюди битви. У боях вирішується доля народу: «Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей». І що там, здавалося б, чиєсь маленьке життя. Але Полтава мовчить, приголомшена власним вироком. Сумно, без пісень, виходить Полтавський полк на зорі в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького.

Розділ III
Сповідь
Очікуючи страти, Маруся думає: «Пройшло життя. Не варто було й труду. Лише образи наберешся вщерть». Вона зневірена, покинута, до того ж і не винна у смерті Гриця. Картає себе, що загинув хлопець не по-людськи, усі з ним прощаються, тільки до неї нікому немає діла. Пригадує дитинство, працю разом із Грицем, розповіді діда Галерника про війну, про полон, щедрування, святкування в ніч на Івана Купала.

Згадує й перше горе — смерть батька, який був справжнім героєм, лицарем. Коли вона почула, як про Гордія Чурая співає кобзар, у неї в душі задзвеніли пісні. Любов її батьків одне до одного була для дівчини взірцем, тому вона й вимріяла, вигадала собі кохання: «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». Парубкові не стільки сподобалася інша дівчина, як набридли щоденні материні нарікання на нестатки. Гриць і Марусі часто говорив: «Затям, любов любов’ю, а життя життям». А він же був хоробрим козаком! Але: «Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні».

Бобренчиха весь час говорила синові, що Маруся — надто розумна для дівчини. І Гриць обирає Галю Вишняківну. «Нерівня душі гірша, ніж майна!» Але виявилося, що вдавати кохання теж нелегко. Й одного разу він приходить до Марусі, щоб полегшити свою душу. Благає простити, клянеться в коханні. Та Маруся йому не вірить. Але не хоче помсти: «Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє».

З розпачу дівчина зібрала зілля, про яке знала від бабусі. Вона не хотіла жити, і смерть була для неї як жадане забуття, спочинок.

Розділ IV
Гінець до гетьмана
Палає Україна, скрізь точаться бої. Іван Іскра поспішає до Білої Церкви, де перебуває Богдан Хмельницький. Нарешті дістався. У гетьмана — безсонням обпалені очі, старшини — в рубцях, у клоччі, прямо з бою. І все ж Іван, повідомивши гетьмана, що полк у дорозі, розповів йому про Марусю Чурай. Той згадав славного Гордія Чурая, пісні Марусі, які співала вся Україна. І написав наказ про помилування славної піснярки. Та чи встигне козак до Полтави вчасно?

Розділ V
Страта
На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту сорочку, намисто. Безжальна юрма потяглася в степ на видовисько. Маруся йшла гарна, як завжди, й горда. Сліз немає. Та раптом вершник — гінець від гетьмана з помилуванням: «В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. … її пісні —- як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз, при такій війні…»

Маруся мовби скам’яніла: цієї кари для неї було досить.

Розділ VI
Проща
Мати не витримала такого випробування і незабаром пішла з життя. Відчуваючи невимовну пустку в душі, Маруся зібралася на про щу. Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи відлікувала душу: «Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, — оці степи, це небо, ті ліси, усе так чисто, гарно, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна». Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю.

Дорогою вони бачать міста, де проливалася кров за волю України. Страшні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною, примушують Марусю на деякий час забути про особисте горе. Вона складає пісню про Байду інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва — суцільної руїни на той час. Дяк роздумує над тим, хто ж святі. Й висловлює думку, що козаків-оборонців теж можна до них причислити. Треба вчитися на прикладах власної історії. Розповідає, що й він колись кохав панну, але та його мову назвала «хлопською». Дяк зрікся своєї любові до чужої йому по духу людини.

Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися.

Розділ VII
Дідова Балка
Зима в Полтаві була тривожна. Скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ополоники, ложки та різні немудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої турботи од людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчувати велику спорідненість душ і долі.

Розділ VIII
Облога Полтави
Незабаром під брамами Полтави зупинилося вороже військо. Його, за угодою, мали б впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що український і польський народи є рівними, Полк стоїть у полковому місті, «це значить — стоїмо ми на своїй землі».

На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати йому за дружину, говорячи: «Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте».
Над Полтавою нависла загроза. Вороги рубають віковічний Пушкарівський ліс. Стріляти не можна. Голод. На базарі — дві качки, одна хлібина й безліч матерії, різних приправ, тільки приправляти нічого, навіть на Різдво. Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, сама як тінь. Облогу зняли. Полтава ожила.

Розділ IX
Весна, і смерть, і світле воскресіння
Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. «Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені», — радіє Маруся, хоч хвора на сухоти. У неї кашель, лихоманка. При йшов Іван, посидів мовчки і пішов, бо «Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки».

Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: «Зелененький барвіночку», «Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися», «Ой не ходи, Грицю».

Коментар

Роман у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай» має історико-фольклорну основу. Духовне життя нації показане крізь призму нещасті ваго кохання. Твір порушує проблеми ролі митця в суспільстві, індивідуальної свободи людини, вірності та зради, провини та спокути. Талановита й горда дівчина не стала виправдовуватися, що не винна у смерті Гриця. Життя різних верств українців (за духовним, а не за соціальним поділом) оживає, виблискує яскравими фарбами під поетичним пером письменниці. У творі багато філософських роздумів, ліричних відступів, які пронизує гаряче почуття патріотизму.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, порівняння слова з бумерангом є дуже точним: цей різновид зброї австрійських племен має властивість повертатися на те місце, звідки його було запущено. Тож користуючись мовою, ми маємо не забувати про такі її властивості. Є чимало переконливих аргументів, якими можна довести слушність цієї думки.

По-перше, енергія кожного слова повертається добром чи злом до тієї людини, яка його вимовила. У народі про це кажуть: як гукнеш, так і відгукнеться.
Яскравим прикладом художнього осмислення дії слова-зброї є поезія Володимира Сосюри «Я знаю силу слова». Ліричний герой цього твору називає слово зброєю щастя: воно є квіткою в любові й штиком у ненависті. Як бачимо, слово — особлива зброя, здатна не лише вбивати.

По-друге, слово має надзвичайну силу, воно, як і зброя, може поранити людину або смертельно вразити її. Недарма в багатьох художніх творах слово порівнюють із мечем, кинджалом, ножем, шаблею. Мотив слова-зброї є одним із провідних у творчості Лесі Українки, Володимира Сосюри.

Згадаймо поему Лесі Українки «Давня казка», де пісні співця допомагали зламати опір ворога, завоювати серце коханої, боротися із соціальною несправедливістю. Війна ганебного «соромного діла» й слова, яке бореться за правду, на думку поетеси, триватиме, доки не настане «правда нова».

По-третє, як і бумеранг, до кожного з нас повертається енергія вимовленого нами слова. Та не просто повертається, а й множить добро чи зло у сіті.

За прикладами не треба далеко ходити. Гляньмо на сварку в громадському транспорті. Призвідець — якийсь один роздратований, агресивний пасажир. Його руйнівна енергія шукає виходу й «щедрим» покотом виливається на когось із попутників. Слово — відповідь-відсіч, — сутичка — лайка. Мить — і вже всі обляпані брудом найогидніших слів! Усі, а не лише той, хто першим сказав бридке слово, хоча він теж отримав своє.

Отже, слово є дуже сильною зброєю, здатною впливати й на того, хто її має, і на того, на кого вона націлена. Тому треба вміло поводитися зі словом, навчитися скеровувати його на добро, відповідати за свої слова, завжди добре думати перед тим, як щось казати.