Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поетична творчість Лесі Українки стала своєрідним висвітленням гідного начала в людині, її прагнення до боротьби проти жорстокості та свавілля можновладців. Наче кинуті в збайдужілі серця учасників цієї боротьбі іскри вогнища Прометея, її вірші запалювали серед людей вогонь нескореності долі, допомагали знайти єдиний вірний шлях в майбутнє, який приведе до кращого, вільного та незалежного життя.

Безсмертна творча спадщина Лесі Українки стала неоціненним внеском не тільки в українську літературу, а й культуру усього прогресивного людства. В українській поезії вона стала продовжувачкою, а точніше, спадкоємницею українського генія Т . Шевченка та вогненної поезії І. Франка. Ще один відомий митець української літератури М. Рильський вважав Лесю Українку «не тільки найбільшою жінкою-письменницею в світі, а й одним з найоригінальніших світових поетів».

Перші кроки талановитої української письменниці у чарівний світ літератури були схожі на весняне пробудження природи після довгого зимового сну. Вже в перших своїх поетичних збірках вона шукала свій естетичний ідеал. Яким повинен бути справжній митець, що він винен принести людям, яке слово винен зронити? Вже тоді у рядках її віршів з’явилися і «безжалісні мечі», і «вогнисті блискавки», і багато інших, не менш яскравих порівнянь поетичних творів зі справжньою зброєю, потрібною у боротьбі проти поневолювачів українського народу. Леся Українка щиро вболівала через те, що не має можливості і сама зі зброєю в руках примкнути до лав борців за краще майбутнє рідної землі. Мабуть, тому увесь вогонь своєї душі вона вклала в слово – єдину доступну їй зброю:

«Тільки життя – за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора».

Участь у визвольній боротьбі письменниця вбачала у служінні рідному народові через власний внесок у розвиток української літератури і культури. Вона була впевнена, що поет, у першу чергу, повинен бути лицарем та захисником скривджених і поневолених. Наприклад, у своїй поемі «Давня казка» Леся Українка каже:

«Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіти кайдани!»

Коли знайомишся з поетичної творчістю Лесі Українки, стає зрозумілим, що свій ідеал письменниця створювала на основі власних філософських поглядів та політичних переконань. Звідси її розуміння того, що справжня поезія – це велика сила, яка здатна допомогти знедоленим у боротьбі проти тиранії, здатна допомогти людині визначитися у вирі історичних шляхів та переплетінь доль. Своїм обов’язком Леся Українка вбачала «сіяти квіти на морозі» і доти поливати їх гіркими сльозами, доки не розтане лід зла і гніту, доки не зійдуть квіти щастя. Вона усе своє життя підіймала «на гору круту крем’яну» важкий камінь і робила це з усмішкою на вустах, усе життя шукала «зірку провідну, ясну владарку темних ночей», яка б освітила шлях українського народу до щастя. Вона була упевнена, що справжній митець повинен у будь-яких обставинах разом із народом переживати і страждання, і сум, і радість.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Любов – це найважливіше у житті людини почуття, без якого наше існування становиться пустим та втрачається його сенс. Лобов, це почуття, яке не залишив без уваги ні один письменник або поет. Це дуже просто пояснюється, бо любов супроводжує нас с самого народження до кінця днів своїх. Це й любов до матері, і любов до жінки або чоловіка, а також це любов до свого народу і своєї Батьківщини. Крім того, це почуття, яке більш інших почуттів прагне висловлення, спонукає людей до самовираження і надихає їх на творчість та подвиги.

Українська література у цьому відношенні не є винятком і здебільшого правдиво відображує кохання. Це досягається тим, що в основу сюжетів творів українських письменників і поетів про кохання покладено саме життя. Досить пригадати уроки української літератури і класичні твори, які ми вивчали на цих уроках. Перед очима одразу постають улюблені персонажі, цікаві твори і автори цих творів, жоден х яких не оминув теми кохання. Просто це почуття неможливо оминути ні в літературі, ні в мистецтві, ні в реальному житті.

Не у відтворенні «жалі і ніжності» кохання епіцентр новели «За мить щастя» Олеся Гончара. На шляху почуттів Сашка, радянського воїна, і Лариси — іно­земки постає ворожий «Закон»: не можуть вони буди разом! «Проти любові закон? Не може бути такого закону!» — наївно думає Сашко. Але він існує, цей «закон», і у різній державній приналежності молодих закоханих, і в моралі сім’ї Лариси… То ж коли поставили Сашка до розстрілу над яром і коли під час дочитування вироку пролунав пронизливий крик Лариси,— дива не сталося. Не здригнулися серця від того крику, не опусти­лися дула гвинтівок. Так бездушний закон убив мрію. Але вічно живим залишилося на землі високе й чисте кохання, що стало піснею, казкою, легендою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Не буває таких фарб, ні, не буває! Яскравим золотом заграв ліс, і вранішні серпанки стали золотими. Простягнеш долоню до жовтогарячого листя, а воно не пече, сяючи в останніх сонячних променях. Що робити тепер шукачеві пригод, як не мандрувати осіннім лісом, що так фантастично змінився за кілька коротких днів?

Усе-таки колір золота дуже одноманітний. Палітра осінніх фарб багатша. Тут є і тьмяно-жовтавий, і світло-брунатний, і колір, який нагадує червоне золото, і ще багато, дуже багато найтонших відтінків.

Якщо подивитися крізь жовтизну листочка на сонце, то можна вгадати долю цього листочка, мовби прочитавши його життя. Чорні цяточки свідчать, що прилітати до листочка пташки і, трохи подзьобавши, вирішили пошукати чогось смачнішого. Один край у листочка ніби більш загорілий: це на нього так дивилося сонце – довго й уважно Дивіться: поблизу черешка прикріпилась якась комаха в пухнастій зимовій одежині. Ні, не турбую, не турбую, спокійного сну.

Осінній ліс зачаровує, та ці чари скороминущі. Пройде бабине літо, і захлюпотять сірі довгі дощі. А потім ударять перші морози, і роздягнеться ліс, аби прийняти від Діда Мороза теплі зимові шубки.Осінь ще триває, але поспішайте! Осінній ліс запрошує всіх на останню виставу в сезоні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Набагато легше порівнювати героїв одного твору або, в крайньому випадку, письменників. Але говорити про персонажів, створених Пушкіним і Лермонтовим, так само важко, як і цікаво. Ці геніальні людистворили образи героїв, характерних своєму часу. Онєгін — молода людина першої чверті, а Печорін — сорокових років XIX століття. Малий відрізок часу розділяє наших молодих людей, але якими різними вони являються на початку романів і як вражаюче однакові у кінці творів. Онєгін — «молода гульвіса», що отримала традиційне виховання і поверхневу освіту :

Він по-французьки абсолютно

Міг висловлюватися і писав;
Легко мазурку танцював
І кланявся невимушено;
Чого ж вам більше?
Світло вирішило,
Що він розумний і дуже милий,— так оповідає про свого героя Олександр Пушкін. Печорін же сам говорить про себе у своєму щоденнику. Щоденник пишеться не для чужих очей, зазвичай йому повіряють найпотаємніші таємниці; усе гранично щиро, без всякого малювання викладає Лермонтов вустами свого героя : «З самого дитинства усі читали на моєму обличчі ознаки поганих властивостей, яких не було; але їх припускали — і вони народилися. Я був скромний — мене звинувачували в лукавстві; я став потайний… Я зробився заздрісний. Я був готовий любити весь світ,— мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти». У цьому монологу є деяка картинність, але Печорін щирий. Він намагається пояснити оточенню свій характер, зробити крок назустріч людям. Онєгін же абсолютно інший. Звикнувши жити у світлі, знаючи його закони, він розуміє, що почуття тут недоречні. Це театр, де кожен грає свою роль. Онєгін добре знає закони цього маскараду. Він засвоїв «науку пристрасті ніжної», якої цілком вистачає, щоб блищати, бути бажаним гостем, але метушня життя вбиває душу героя : І хоч він був гульвіса палка, Але розлюбив він нарешті І лайку, і шаблю, і свинець. Печорін же пристрасно хоче вирватися з того життєвого круга, де змушений жити. Із-за дуелі він виявляється на Кавказі. Тут «край землі», пристрасні і буйні характери. Сам Печорін ще не втомився від життя. Він в усе активно втручається, усім цікавиться, грає із смертю («Фаталіст»). Будучи в Тамані, він уклинився в життя мирних контрабандистів, нехотя зруйнувавши їх побут, що склався. Потім він згадає: «Тамань — найпоганіше містечко з усіх приморських міст Росії. Я там трохи не помер з голоду, та ще на додаток мене хотіли втопити… І навіщо було долі кинути мене в мирний круг чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий в гладке джерело, я стривожив їх спокій і, як камінь, ледве сам не пішов на дно»! А ось Онєгіна абсолютно неможливо представити в такій ситуації. Він позбавлений цікавості до оточення. Приїхавши в село, Онєгін всіляко намагається відгородитися від сусідів, чим дуже ображає їх: Спочатку усі до нього їхали; Але оскільки із заднього ганку Звичайно подавали Йому донського жеребця… Вчинком образься таким Усі дружбу припинили з ним… Випадково зближується з Ленским, Онєгін не намагається завести інших знайомих. Він занадто розумний, щоб слухати їх розмови: Про сінокіс, про провину Про псарню, про свою рідню. Пушкін, прекрасно розуміючи тип Онєгіна, так оцінює його: Ми шануємо усіх нулями, А одиницями — себе… Сноснее багатьох був Євгеній; Хоч він людей, звичайно, знав І взагалі їх зневажав… Він слухав Ленского з посмішкою. Майже так само до дружби відноситься Печорін: «Як дружбі не здатний: з двох друзів завжди один раб іншого, хоча собі не признається; рабом я бути не можу, а повелівати в цьому випадку — праця стомлива, тому що потрібно разом з цим і обманювати; та притому у мене є лакеї і гроші»! Спілкуючись з Верне-ром, Печорін швидше говорить сам з собою, ніж з доктором. Вони близькі своїм скептицизмом і неприйняттям оточення. «Ми один одного скоро зрозуміли і зробилися приятелями». Онєгін «зневажає» людей, але вимушений зважати на їх думку. По цьому безглуздому протиріччю він вбиває єдиного приятеля, з яким ділив сільське дозвілля. Можливо, через це втратив Онєгін можливість бути щасливим : Ще одно нас розлучило… Нещасною жертвою Ленский ліг… Я думав: вільність і спокій Заміна щастю. Боже мій! Як я помилився, як покараний. Печорін теж боїться зв’язати себе якими-небудь узами, зобов’язаннями. Він хоче отримувати, нічого не даючи натомість, а так не буває. Печорін мучить Віру, мучиться і сам, коли втрачає цю жінку, розуміючи, що любив її єдину, і плаче як дитина. Онєгін і Печорін близькі один одному, як старший і молодший брати. Обоє вони розчаровуються в житті. Безрадісно чекають її кінця. Особливо сумно усвідомлювати це, коли прочитаєш фразу Печоріна : «Навіщо я жив? для якої мети я народився?. А вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення… Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив : я любив для себе, для власного задоволення».

Під цією фразою цілком міг би підписатися і Онєгін. Ось і вийшло, що абсолютно різні герої, що живуть в різні історичні епохи, прийшли до одного підсумку: один почавши, а інший продовживши галерею «зайвих людей».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Моя перша вчителька. Учительська праця здається звичною й буденною: дiти приходять на урок за розкладом, з’являється вчитель, щось пояснює, навчає, далi наступний урок з iншим учителем. Здається, буденна рiч, але не завжди. Бувають такi уроки й такi вчителi, про яких згадуєш i довго пам’ятаєш. То що ж вiдбувається на уроцi, коли тобi пригадуються i слова, сказанi вчителем, i вираз його очей, жести? Здається, що вiн промовляє якiсь особливi слова саме тiльки для тебе особисто, хоча поруч сидять твоï однокласники. На мою думку, що це той самий момент, коли вчитель вкладає душу у свою роботу, а своє серце вiддає дiтям. Моя перша вчителька Тетяна Вiкторiвна. Вона була й залишається для мене якоюсь незвичайною людиною. Менi хотiлося щоранку швидше потрапити до школи, бо вчителька буде знову розповiдати щось цiкаве й захоплююче. Вона була i вимогливою, i люблячою водночас. Пам’ятаю, як вона могла насварити: Володю, ти ж такий розумний і  як же це ти змiг виконати так брудно завдання? Ми всi для неï були i найкращими, i найрозумнiшими, вона кожного з нас любила й любить зокрема, а не всiх загалом.Я навчаюся в п’ятому класi в дорослiй школi. Тут усе по-iншому, але я продовжую приходити пiсля урокiв до Тетяни Вiкторiвни й розповiдати про своï успiхи. I скiльки б рокiв не минуло, я пам’ятатиму ïï уроки добра й щиростi, сподiваюся, що виправдаю ïï вiру в мене, у моï здiбностi.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я народився та живу в Україні. Це моя рідна земля, історична та культурна спадщина мого народу. Мені завжди було цікаво, які історичні події відбувалися на території Батьківщини у минулому, та чим зараз живе український народ. 

Україна…Здавалося б одне слово, але скільки змісту вкладеного в нього, скільки спогадів пов’язано з ним! У кожного поняття рідного краю починається «садком вишневим коло хати» з чарівним співом птахів, з дзвоном гірської річки і іншою красою, яку дарує нам Господь. В мене воно асоціюється з рідною до болю глиняною хатиною, що на окраїні села, з червоною калиною, яка чарує білим цвітом навесні, та сяє червоним намистом восени, з похиленою вербою, прекрасною у своїй зажурі, під якою я не раз засинала від чарівних маминих казок. Україна…Краса її в сонці, у вітрі, у водах і травах. Вона жива й приваблива. Мене захоплюють її чарівна природа, сині річки та блакитне небо над головою, в яке так і хочеться полетіти! Природа нашого краю є чарівною і ми повинні зберігати її для майбутнього.

Родючі землі, небо голубе,
І сонце промінцями ясно сяє.
Невже це рай? Чи це наснилося мені?
Ні! Це ж я у ріднім краї.
Зелені ліси, золотаві луги,
Щастя ніжно серце крає.
Могутнє море омиває береги,
Кращої за Україну вже немає.

Україно, ти моя Батьківщина! Іншої я не маю, іншої мені і не треба. Я вірю в твоє майбутнє, Україно, бо ти – це історія народу, який упродовж багатьох років боровся за незалежність і свободу. Давайте згадаємо, якою була наша ненька Україна багато століть тому. Скільки страждань випало на її долю! Є такий вислів «ріки страждань». Здається це якраз про нашу Україну. Вона обливалася потом, тяжко працюючи на полях; вона згиналася під вагою «бруду» вилитого на її золоті коси – колосся; вона німіла від болю дивлячись на годну смерть своїх дітей…

Згадайте, як мужньо відвойовували козаки нашу землю. Скільки людей померло за наше вільне життя! Скільки крові! Наше майбутнє, і майбутнє України напряму залежить від людей, які проживають в ній. Багато народу живе, не знаючи своєї історії, якої ціни коштує їхнє теперішнє життя. Я вважаю, що хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього.

Земле українська, безліч крові прийняла ти, незліченну кількість пожарів і боїв, скільки сліз, плачу і голосіння, скільки проклять і молитов чула ти!!! Але вона вижила, вона все витримала, тому ми повинні піклуватися про рідну землю, адже на кого вона ще покладеться, як не на нас? Саме ми повинні стати справжніми дітьми неньки України. Охороняти її спокій, звеличувати добробут.

Дорослі вважають що Україна погана країна. Високі ціни, низькі зарплати, безробіття…цей список ще можна продовжувати, але навіщо? Подумаймо! Україна – це наша Батьківщина! Як вона може бути поганою? Ви народилися і живете тут. Кожна травинка, кожна зоренька така рідна. В якій державі є ще така як наша Софія Київська? Південні степи та синьоокі озера на Волині? А як же наша священна батьківщина мати? Україна…Щедра земля під високим волошковим небом, осяяна промінням вічного сонця. Задумливі степи з своїм високим різнотрав’ям, широкі поля золотої пшениці, що грають хвилями, немов справжні моря. Густі прадавні ліси, гірські вершини, які здіймаються високо в небо, сині плеса озер, що манять своєю прохолодою, ріки – швидкоплинні, гірські, бурхливі. А квіти…яких тільки квітів не родить українська земля? І чорнобривці, і голубі, наче дівочі очі волошки, горді троянди, сором’язливі лілії, червоні, як жар, маки. Усю цю красу можна побачити біля кожної української хати.

Мені чомусь дуже хочеться, щоб усі українці нарешті зрозуміли, що ми – одна сім’я, про яку так багато мріяв ще Тарас Шевченко. Тому ми не повинні робити один одному боляче, завдавати шкоди, нехай у майбутньому у нашій країні зовсім не буде злочинності. У своїх пращурів ми повинні набратися незламної віри і оптимізму, які витримають усі випробування що випадуть на нашу долю, Будемо ж гідні називатися дочками і синами України. Я твердо переконана, що запанує на землі правда, злагода, добро між людьми, ми усвідомимо заповіти предків і їхні великі діяння, згадаємо про наш святий обов’язок перед історією і сучасністю, ми будемо берегти духовне багатство нашого народу і будемо примножувати його.

Сьогодні Україна починає себе утверджувати серед цивілізованих країн Європи. Я впевнена що вона стане на одному рівні з цими країнами, що наш народ нарешті здобуде омріяне щастя і добробут. Наші предки залишили нам у спадок головне — це велике прагнення бути вільними. Скільки поколінь жило цим настроєм! Зараз ми отримали волю, але корені її потоптані. Вірю що вони відростуть. Ми зможемо відбудувати нашу українську державу, доклавши до цього певних зусиль прагнень, розуму і уміння. Незважаючи на всі негаразди, народ все ж таки живе, працює,припадає руками до землі нашої годувальниці.

Ми, нове покоління, повинні зробити все, щоб наші діти жили у процвітаючій країні, аби кожен українець пишався тим що він живе в Україні

Я знаю, що рідна земля заслуговує щасливої долі. Знаю, що незабаром над нею засіяє зірка щастя, радості і й добробуту . Я вірю!!! Тільки з любов’ю в серці до своєї землі, до батьківщини та самовідданою працею можна здобувати процвітаючу державу вільних та заможних людей. Лиш народ, який любить свою землю, з повагою ставиться до її минулого і сучасного, піклується про майбутнє, може претендувати на демократичну, правову, суспільну та економічно розвинену країну.

Майбутнє України – це повна гармонія між людьми і природою. Де земля буде милувати нас ранковою росою на траві, чудовими квітами і всіма благами рідної країни. Нам не потрібно пасувати перед труднощами. Україна є 22 роки незалежною. Але що таке 22 роки в житті держави. Це дуже мало, щоб знайти вірний шлях, вірні рецепти. Є помилки, але їх треба виправляти в собі, а не шукати винних. Глибока усвідомленість свого призначення в житті країни, віра в свої сили і кінцеву мету – добробут українського народу, допоможуть подолати труднощі та перепони, незважаючи на хвороби дійсності і залишити їх у минулому. Треба усвідомити що зроблено головне: над нами сяє синьо-жовтий прапор незалежної України – багатовікової мрії і боротьби українського народу. Ми не маємо права не побудувати національну, квітучу, багату Україну. Її народ вартий цього! Невже ми настільки безсилі перед життям, настільки немічні, що неспроможні самореалізуватись у всій своїй повноті? Справді, минуле нас міцно тримає за ноги, але ж що коїться з нами? Чого ми боїмося боротися?Ховаючись за проблемами, ми загубимо навіть те, що в нас є… Я впевнена, що одна людина в державному ладі змінити нічого не може, але якщо вона очолює велику групу однодумців, то це вже реальна сила, яка може боротися за свої права, ідеали та переконання. То ж будьмо цією реальною силою. Я вірю в майбутнє твоє, Україно!

Що ж до мого майбутнього, то я б хотіла спочатку на відмінно закінчити 11 клас, потім вступити в медичний університет, стати хорошим лікарем і приносити людям користь.Я бачу себе у колі сім’ї, рідних і близьких. І не головне, чи стану я в майбутньому відомою чи багатою, а головне, щоб навколо мене були хороші люди, які б по-справжньому мене любили і поважали. Г.Сковорода казав: «Маючи друзів, вважай, що ти володієш скарбом».

Я гадаю, якщо людина зробить щасливою іншу людину, вона може вважати своє життя не даремно прожитими роками, а вогнищем, яке зігріло когось. Також я повсякчас буду керуватися моїми життєвими орієнтирами, а саме: зробити все, щоб життя України було кращим, а люди в країні були щасливі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Оповідання Григора Тютюнника «Зав’язь» дало назву його першій збірці, яка вийшла 1966 року. Невеличке оповідання на три сторінки розгортає цілу історію зародження першого кохання на тлі життя повоєнного села (стара хата з цвіллю у вологих кутках, відсутність одягу і палива — взимку тільки на печі можна всидіти, найбільшою мрією дівчат є прикраси, а хлопців — вивчитися «на шофера»). В оповіданні відбиті народні звичаї та мораль (повага до старших, колядки і народні пісні, вишиванка як найкращий подарунок від коханої). 

За цей твір, а також за оповідання «Проти місяця» та «Печена картопля», письменник отримав жорстку критику і тяжкі ідейні звинувачення. Його твори вважали асоціальними, бо вони були не про мудрість партії, без яких радянський письменник тоді і не уявлявся. 

Розглядаючи твір «Зав’язь», слід перед усім звернути увагу на символічність заголовку: це зав’язь першого кохання, що народжувалось навесні, у час цвітіння саду і появи зав’язі — майбутнього плоду. 

Сюжет оповідання побудований на виразних деталях (хоча у творі вони і виконують нерівнозначні функції). Через наскрізну деталь, яка є формотворчою основою побудови сюжету і прийомом всебічного розкриття характерів, перед читачем розкриваються людські стосунки. 

Кохання Миколки і Соні відбувається на тлі весняного пробудження природи. Весна, пробуджуючи все живе, оновлює не тільки навколишній світ, але, даючи людині радість, оновлює і її душу. Тому невипадково зародження кохання відбувається саме цієї пори року. 

У творі наскрізною деталлю виступає «зав’язь». Вона спочатку є конкретною деталлю, але згодом переростає у головну ідею твору. 

«Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав’язь». Так письменник показує, що кохання Миколки і Соні зародилося і створює відповідний настрій, готує до подальшого сприйняття на вищому рівні. Ця деталь тут є настільки точною, спрямованою на розкриття авторського задуму, що це дає право вважати зав’язь деталлю-образом з глибоким символічним змістом. Ще раз ця деталь повториться, коли наприкінці Миколка повернеться і почує від діда слова: «Ану, лишень, парубоче, помагай окурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав’язь». 

Автор ніби говорить про те, що зав’язь зародилася, але за неї ще треба боротися. 

Характери героїв — Миколки, його діда Лавріна та Соні — виписані виразно, але дуже лаконічно, і сповнені легким народним гумором. Це відчувається у діалогах діда з онуком. Мова діда колоритна і жартівлива: 

« — То дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять! 
— Просто в неї міцний характер, — кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому. 
— Еге ж, — бубонять, — і тюрма міцна, та чорт їй рад…» 

«Зав’язь» сповнений ліризмом твір, який завдяки високій асоціативності художніх образів дозволяє кожному читачеві знайти у ньому щось своє, неповторне, що повертатиме його до цього оповідання знов і знов.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що молодь, не сприймаючи життєвий дослід старшого покоління, чинить велику помилку, а  потім шкодує про це. Мрія кожних батьків — це виховати свою дитину в любові й добробуті. Порадами вони намагаються захистити свою кровинку від необдуманих вчинків і, спричиненої ними, небезпеки. Але чим доросліше стає дитина, тим менше уваги вона звертає на поради батьків. Постає питання: до яких наслідків може призвести така поведінка? І чи завжди потрібно слухати поради батьків? 

  Відповідь я пропоную знайти на сторінках роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Мати Чіпки Варинеченка — Мотря — бажала сину кращої долі, а він, потрапляючи під вплив жорстокого оточення, забуває про материнську любов і стає на шлях духовної деградації й злочину. Але навіть в такій ситуації, Мотря ще має надію повернути сина на істинний шлях, вона не відвертається від нього, а всіляко допомагає, за що потім отримую «винагороду» — Чіпка виганяє її з дому. Чи не знаходите ви причину такого нещастя у відношенні сина до матері? Будь Чіпка розумніший, навіть такі обставини, як жорстоке оточення і суцільна несправедливість, не змогли б зломати дух людини.

  Ще, я вважаю доречним, навести приклад з власного досвіду. Був такий період мого життя, коли я потрапила під вплив сучасних журналів і телівізійних передач, які нав»язували кожному власні думки. Тоді я не розуміла, того аспекту, що не в моїх інтересах слідувати цим порожнім словам, які створюються лише  для ввигоди підприємців. Нажаль, я слухала їх  дуже уважно і закривала вуха, коли мені починали щось радити мої батьки. Я дуже шкодую про це. Я мала багато марних клопотів, що інколи породжували  погані наслідки. Я рада, що все-таки мої друзі відкрили мені очі. Я почала прислухатися до слів батьків і зрозуміла, що це і є та єдина істина, яка є вказівником на життєвій дорозі. Зараз я впевнена, що у майбутньому не припущусь подібних помилок. 

   Отже, батьки — це наближчі люди, для кожної людини. Вони дарують нам часинку свого досвіду і наша вдячність повинна бути безмежною. Таким чином, прислуховуючись до порад і користуючись ними на життєвому шляху, ми полегшуємо життя собі і знімаємо важкий тягар турбот і переживать з душі батьків

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хлопець та козопас Іван Шевчук, син Галиної прабаби, він же колишній урядовець, з якого ненароком з’явилася зрілість до ясновидіння. Уміння проникати в глибину явищ людей вигнало його з бюро в природу, спонукало читати Сковороду й тримати журнал своїх спостережень. Опис його першого прозріння, пере­ходу до якісно нових, упривілейованих форм бачення, належить до традицій романтичних зображень митця-ясновидця в дусі Нова- ліса й Шлеґеля, Вордстворта чи Кітса.

Хлопець, як і козопас Іван,— носії творчого начала.

Іван не залишається жити на горі, його вабить світ, бо без з’єднання із світом людей творчість неможлива.

Отже, результат Іванового довголітнього вивчення світу лю­дей — його образна наука тим людям. Не набридати людям нею, а залишити їм у спадок — так розуміє свою життєву місію козо­пас і виконує її цілком.

Хлопцеві уготовано таку ж долю — правнуку Івана: оселяється в дідовому домі, з дружиною кохається на тій же галявині, повній квітів та бджіл, де свого часу побував з Марією Іван.

Галя — другий центральний персонаж повісті — одна з влас­тительок дому. Об’єднує всіх — бабуню, Володимира, сина свого і дочку, багато читає, мудріє з літами.

Характеризація Галі як мрійниці й молодої ще жінки з неприспаними пристрастями відбувається за нормальними правилами творення психологічної вірогідності. «Часом на Галю находило: хотілось убратися у найкращу одежу, взяти сина за руку и пода­тися в кіно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на двері й годину крутилася біля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала сукні, хай і довоєнні, одягала кожну й припасовувала. Хотілося муркотіти й крутитися, хотілося, щоб синьо світилося від доброї погоди вікно и щоб падало в її кімнату сонце».

Галина баба — третій головний персонаж роману, вона нале­жить до твердих жінок, житейськи мудра. Стара воює за лад і спокій в домі, прагне утримати Галю и захистити її.

В Оксані, її правнучці, творче начало начебто відсутнє. «Алло, Оксано,— спитав якось у сестри хлопець,— скажи, ти про­читала книжки з нашої бібліотеки?» — «Я? — повернулася Оксана.— До вашого відома я взагалі не читаю книжок! А що ж ти читаєш? — Я?.. Я не читаю,— сказала вона, гордо зносячи підборіддя,— я живу!».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Моє самостійне життя почнеться після закінчення школи. Я планую вступати до обласного університету, переїжджати до великого міста.

Там я буду жити сам, тобто без батьків. Зніму за допомогою батька кімнату в квартирі чи заселюсь у гуртожитку. Матиму сусідів по кімнаті, почну сам готувати собі їжу на спільній кухні. А також вчитися! Сподіваюся також знайти нових друзів, з якими мені буде цікаво крокувати дорогою самостійного життя.

“І все на світі треба пережити. І кожен фініш — це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт,” — пише Ліна Костенко. Звичайно, я знаю, що попереду мене чекає ще багато випробувань. Але нікому не заборонено мріяти та ставити перед собою мету. Богдан Хмельницький ставив за мету стати незалежним разом зі своїми козаками — і він домігся гетьманства. Тарас Шевченко мріяв бути художником — він малював, незважаючи на перепони. Я теж зможу досягти свого.

“Хай буде вік прожито, як належить” — таке напутнє слово дає молоді поетеса. Я вважаю себе підготовленим до майбутнього та певний, що зможу впоратися з викликами сучасності. Завдячую я цим, по-перше, своїм батькам. Школа мене підготувала до майбутнього все-таки дещо менше, ніж вони вклали в мене зусиль. Я хотів би низько вклонитися їм на знак подяки.

У школі я вчився добре. Ми вивчали дві іноземні мови. Я, крім англійської, освоював французьку. Я дуже поважаю своїх вчителів, особливо нашого математика. Вони давали нам більше знань, ніж потребувала програма. Це ще одна причина для мене, щоб бути оптимістом та почувати впевненість у майбутньому.