Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Діялося се в тридцятих роках минулого століття», — перше речення твору вводить нас у минувшину. На вільні українські землі прийшла панщина. Кріпосники заганяли селянство у ярмо, а воно «тягло свою долю з глухим ремством». Народ, немов дикий тур, загнаний, знесилений, але ще овіяний чистими степовими вітрами, мріяв про волю. Кріпацтво підминало під себе волелюбних степовиків, та часом пани із жахом помічали дикий вогонь у очах підкорених селян. «Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі», ще із долонь старшого покоління не зійшли мозолі від шабель і молодь рвалася з неволі у Бессарабію, на вільні землі. Там, за Дунаєм, козацтво організувало нову Січ, звідти на Україну, немов контрабанду, пересилало палкі заклики тікати на волю.Кріпаки спалювали садиби панів, псували знаряддя, зі зброєю в руках виступали навіть проти царських військ. Настав час Устима Кармелюка.

Іншою формою протесту була втеча кріпаків від пана. Це явище стало таким масовим, що в деяких селах залишилося менше половини кріпаків. У архівах зберігаються документи, в яких сказано, що тільки на Київщині на березень 1816 року налічувалось 25 тисяч утікачів. їх розшукували спеціальні загони, ловили і жорстоко карали, щоб страх перед шпіцрутенами і засланням у Сибір став пересторогою тим, що готувалися до втечі, але потік бунтівників від того не зменшувався.Ще про одну історичну подію говориться в оповіданні — про повстання українського народу, яке назвали Коліївщиною.

У 70-х роках XVIII століття кордон Речі Посполитої доходив аж до Києва. Поляки вважали українців бидлом, забороняли розмовляти рідною мовою, глумилися з православної віри. Пани-шляхтичі присвоїли собі право карати і навіть страчувати селян за прояв найменшої непокори. Наляканий розмахом боротьби польський уряд ухвалив постанову, що забороняла поміщикам убивати селян, але магнати і шляхтичі були невдоволені цим рішенням сейму і 29 лютого 1763 року в місті Барі на Поділлі створили конфедерацію — політичне і військове об’єднання, яке боролося за збереження необмеженої влади польського панства. Ось тоді і почалося повстання гайдамаків, яке сколихнуло всю Україну. Його очолив запорозький козак, якого записали пани кріпаком, Максим Залізняк. Близько 1300 гайдамаків виступили у визвольний похід і попрямували до міста-фортеці Умані. Проти них конфедерати вислали кінноту на чолі з сотниками Іваном Гонтою і Пантелеймоном Уласенком. Але вони обидва разом з військом приєдналися до Максима Залізняка і взяли Умань. Ось тоді і умились пани в Умані власною кров’ю, про що згадує в творі Коцюбинський.

Повсталі гайдамаки оголосили Правобережну Україну вільною, скасували кріпацтво та всі повинності. Це налякало царський уряд. У 1798 році Гонту і Залізняка схопили. У селі Кодня на Волині відбувся спеціальний суд, що засудив на смерть Гонту і сотні гайдамаків, а Залізняка після знущань відправив у Сибір на каторгу. Про розправу в Кодні теж говориться у творі.

Пам’ятаючи про волю, яку забрали в них пани, селяни кидали все дороге для них і тікали. За голову кожного втікача було призначено винагороду, і тому їм важко було сховатися серед місцевого населення.

Остапові, героєві твору «Дорогою ціною», вдалося вижити. Рятуючи його від смерті, загинула Соломія. На все життя Остап залишився самотнім. Постарівши, він оселився на березі Дунаю, бистрі води якого забрали його кохану, і довгими вечорами прислухався до вітру і шуму води. Йому здавалося, що то Соломія кличе його до себе.

На спині в Остапа списане все його життя: «Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля… кругом латаний».

Дорогу, гірку ціну заплатив Остап за волю.

Панам здавалося, що їм вдалося назавжди придушити потяг українців до волі, скорити дикого тура, перетворити на покірного робочого вола. Вони вдягли ярмо неволі на шию колись гордого народу, але ще не раз дика, непокорена сила прокидалася. І тоді знову палали панські маєтки, знову магнати тряслися від страху за своє життя, і знову селяни тікали від панщини.

Михайло Коцюбинський написав твір «Дорогою ціною» у передгроззя революційних подій 1905—1907 років. Ненависть до панства, що жевріла іскрою під попелом, вже готова була розгорітися новим, небувалим вогнем.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Весняні турботи птахів — це будування гнізд та виведення пташенят. З того самого моменту, коли на деревах розпускаються бруньки, птахи вже тут як тут. Багато з них повертаються навесні з вирію. Це граки, качки, гуси, чижики, іволги, ластівки, лелеки та інші птахи. Всіх їх навіть і не перелічиш.

Зграї птахів навесні прилітають у рідну місцевість. Хтось повертається раніше, як граки. Хтось прилітає пізніше, наприклад, ластівки, які летять з самої Африки. Але птахи не відпочивають після подорожі, а відразу беруться за діло. Ті, у кого немає пари, шукають пару для виведення пташенят. А потім пара пташок будує гніздо. Деякі птахи повертаються на місце свого торішнього гнізда та ремонтують його, якщо воно збереглося.

Ніхто не вчив пташок будувати гнізда, але вони вміють це робити, тому що ними керує інстинкт природи. Ластівка будує гніздо з грудочок землі та склеює їх слиною. Ворона в’є гніздо з гілочок на дереві, а качка — в очеретах на землі. У орла гніздо з сучків, а у маленької пташки ремеза — у формі пухової рукавички. Горобці часто селяться в дуплах. Стрижі влаштовують свої гніздечка в норах по берегам річок, над обривами. Створюються справжні пташині містечка!

Пташині турботи наповнюють життям сади й ліси. Птахи будують гнізда з радістю. Вони дзвінко щебечуть вдень та красиво співають на світанку, виводячи музичні трелі. У травні деякі самки вже висиджують яйця в гніздечках. А самці цієї пори годують їх, приносячи жучків, мух та черв’ячків.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна – це слово кожен наш співвітчизник, кожен справжній патріот своєї країни повинен вимовляти з неймовірною повагою, бо воно вміщує в собі найважливіше, що потрібно людині. Це – наша Батьківщина, яка стала колискою нашої неповторності, нашої талановитості і нашої величності. Це наша рідна ненька-земля, її неможливо зневажити чи забути, бо саме вона надає нам життєвих сил у будь-який час нашого існування. Україна – це мій народ, який через віки негараздів виніс несхильну вірність своїй Батьківщині, своїй рідній землі.

Я дуже сподіваюсь, що моє життя не пройде марно і я змогу хоч чимось допомогти своїй країні, своєму народові. У мене є мрія отримати професію лікаря і усі свої сили та отримані знання прикласти до того, щоб мої співвітчизники були здоровими і більш щасливими. Моїм гаслом у житті стануть слова В Симоненка:

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,
І орди завойовників-заброд!».

Кожен з нас повинен розуміти, що він один із тих, від кого залежить майбутнє України, що він є часткою свого народу. А якщо це так, то треба усіма силами піклуватися про добробут своєї Батьківщини і вживати заходів, щоб з кожним роком наша країна все більш розквітала та могутнішала. Треба розуміти, що ми – це майбутнє нашої країни і саме від нас залежить те, яким воно буде

У мене завжди завмирає серце, коли я бачу, як по весні розквітає природа, так точно мені радісно на душі, коли я бачу, як стрімкими кроками розбудовується наша країна. Але для того, щоб наше життя кращало кожен рік, ми повинні з’єднати свої зусилля, повинні стати єдиною сім’єю, про яку мріяв Т. Шевченко та про яку писав Д. Павличко:

«Вставай, Україно, вставай,
Виходь на дорогу свободи,
Де грає широкий Дунай,
Де ждуть європейські народи».

Я досить багато думав про те, яким же я повинен бути у майбутньому, щоб мої мрії про щасливе життя у рідній країні найскоріше здійснилися. І врешті-решт я дійшов висновку, що перш за все, я буду справжнім патріотом, буду вболівати за долю своєї Батьківщини, віддавати усі свої сили, щоб її відновити і згодом зробити її найкращою серед самих могутніх країн світу. Я звичайна людина, яка може забути майже все, та тільки не може забути свою батьківщину, яка мене викохала, виростила, дала знання та поставила на ноги. Я впевнений, що так вважає більшість моїх друзів та знайомих, які, так само, як і я, планують отримати різні професії та, добре працюючи, вносити свій вклад у підвищення добробуту свого народу, своєї країни.

І я вірю, що Україна з нашою допомогою все ж таки стане однією з кращих держав світу, і тоді затріпотить наш жовто-блакитний прапор, а з усюди буде чуте добре знайомі кожному українцю слова «Ще не вмерла Україна!». Справдяться сподівання великого Кобзаря, справдяться мої сподівання і я буду гордим, що моя праця була корисною, а мої знання виявилися потрібними нашій країні. Я сподіваюсь, що мені пощастить багато добитися у своїй справі, а тому я отримаю змогу якомога більше зробити для своїх співвітчизників.

Я буду докладати якомога більше зусиль, щоб згодом наше життя покращилось, тому я і обрав професію лікаря. Бо від здоров’я наших співвітчизників залежить добробут нашої країни, а професія не тільки мені подобається, але й приносить реальну користь людям. А зараз я хочу і намагаюсь добре вчитися, щоб мої знання були корисні мені у майбутньому. І ніщо так не зігріває, як думка про те, що незабаром моя доля на все життя з’єднається з долею моєї країни. З часом, коли остаточно визначиться мій життєвий шлях, коли я стану гарним лікарем, я зможу стати гідним своєї величної Батьківщини, свого щирого, чудового народу. Але й зараз я з впевненістю можу сказати: “Я мав би за найбільшу нагороду потрібним бути своєму народу”.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : До написання «Лісової пісні» Леся Українка, можна сказати, готувалася все життя. У неї вона вклала «цвіт душі» і вилила зі свого серця «те, що не вмирає». Це не звичайна драма, це не тільки драма-поема, а драма-пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського замріяного лісу, зворушлива, глибока, мудра.

«Лісова пісня» вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою мови. Вона відкриває перед нами чари Полісся у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, гомоні весняної ночі, у буйних, «безупинного руху жагучих» силах природи. Це пісня пісень не лише Лесі Українки, а й усієї української драматургії. Жагуча й пристрасна пісня про велику любов і жорстоку зраду.

Свій твір поетеса назвала драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, у якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. У «Лісовій пісні» Леся Українка поєднала фантазію з дійсністю, буденне життя із світлими поетичними мріями.Місце дії поеми — густий предковічний ліс на Волині. Сюди напровесні прийшов до лісу юнак Лукаш і заграв на сопілці. Полилася дивна мелодія, краща від пісні весни — «весна ще так ніколи не співала». Сила пісні чарівна, незвичайна. Під її звуки оживає навіть природа. Дивно, прекрасно, солодко грає Лукаш, а ліс вторить цій мелодії своїм життям. «На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріша дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти».

Музика Лукаша розбудила від зимового сну Мавку, викликала в ній нові, незнані поривання. У музиці юнака лісовій дівчині розкрилася безмежна краса людської душі, радість життя і творчості. Саме в цю весняну пору зароджується кохання Мавки й Лукаша. Проста мелодія пісні перевертає все в душі Мавки, на поцілунок парубка вона скрикує: «Ох! Зірка в серце впала!» Не звідане досі почуття і окрилює Мавку, і приносить болісні страждання, бо вона прагне не лише пристрасті, а й духовної спорідненості й любові на все життя. Глибоке й самовіддане кохання до Лукаша — найкращий цвіт її душі. Мавка перша запитує: «Чи гарна я тобі?», захоплюється, що люди, як голуби, паруються «навік»  Заради коханого вона залишає ліс і йде між люди.

Ти сам для мене світ, миліший, кращий,  

ніж той, що досі знала я, а й той
покращав, відколи ми поєднались.

 Мавка робить усе, щоб полегшити долю Лукаша: працює в його господарстві, прагне підтримати його музичний дар, розкрити очі на хитру Килину, врятувати від буденного життя, заснованого на розрахунку. Трагедія героїні твору в тому, що вона не змогла перебороти власницькі почуття Лукаша, уберегти  нев’янучим цвіт його таланту.

 Лукаш любить Мавку, але не має сили протистояти власницьким інстинктам,  які розпалювала мати, не виявляє достатньої сміливості, Щоб захистити свою кохану від несправедливих докорів матері, щоб не піддатися на залицяння Килини,  з якою одружується без любові, з розрахунку. Отже, зраджує своє кохання.
 Кохання ж Мавки — світле, щире й чисте, що приносить велике щастя. Мавка не знає каяття, фальші. Її кохання не сумісне з жодним розрахунком, компромісом. Відштовхнута Лукашем, лісова красуня має почуття власної гордості, тому й не стоїть йому на дорозі. Зате її кохання досягло такої глибини, що воно стало вічним, безсмертним.

 За зраду Лукаш був покараний: Лісовик перетворив зрадливого коханця своєї  дочки на вовкулаку. Але любов Мавки, що падала, як вічний вогонь, знову повернула Лукаша до життя, вона знайшла «те слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає». А Мавка ж, заклята Килиною, перетворюється на вербу. І все ж в образі загубленої долі з’являється перед Лукашем, вказує йому на вербову сопілку, як на останній шанс спокутування вини. Вона заспокоює Лукаша, бо хоч він і «збавив її тіла», та душу дав.
Мавка — це символ вірного кохання, поезії, символ прекрасної мрії. Це перемога правди над неправдою, добра над злом, величного над низьким, мізерним, краси над потворним, волі над неволею.
Отже, «Лісова пісня» — прекрасна казка про любов і зраду. Вона приваблює людей глибоким філософським змістом, закликом до гармонії буття, до миру з власною душею.


Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Григір Тютюнник – блискучий новеліст і повістяр, творчість якого вмістилося лише у двох томах. Однак цінність його літературної спадщини виміряється не обсягом, а змістом і душею письменника. Проблематика його прози глобальна: добро й зло, гуманізм і моральний вибір, любов і зрада, війна й мир… Загальною темою його добутків є правдиве зображення дійсності у всій її складності, розкриття в образах героїв чорт українського характеру. Улюбленим жанром Гр. Тютюнника є новела – жанр, що вимагав інтенсивної думки, суворої вимогливості й зосередженості

«Я все роблю через деталь», – так пояснював він оригінальність власного стилю. Художник знав, що є в природі промені того цілющого людського тепла, якого нічим не заміниш. Саме таким теплом пронизаний добуток «Три зозулі з уклоном», що має автобіографічні моменти. А поштовхом до написання послужила пісня сліпого бандуриста про нещасливу любов, про вічне страждання людини. Це було дуже близьким Григору, пісня торкнула найглибші струни його душі, навіть самі таємні. Автор розповість у новелі про любов, що, не стукаючи, без дозволу входить у людське серце й наповнює його доверху. Переповнена світлом і неземною силою, воно прагне зігріти іншу душу, даруючи одне щастя, а іншим – безвихідність страждань. От перед нами головна героїня – Марфа, що все життя чекає з «Сибіру неходженого» свого улюбленого Михайла (прообразом якого був батько письменника, у свій час репресований).

Життя мине, Михайло десь далеко, а її любов не зменшилася, хіба що стала спокійніше й мудріше. Ніякого щастя не було прописано на її долі, тому що в Михайла була дружина Софія й син. Вона знає, що її улюблений ніколи не зрадить ні дружину, ні сина, тому що взяв на свої «міцні плечі відповідальність за всі». Так і коливався в снігах і морозах між любов’ю й обов’язком. І так великий була його туга, що навіть писав дружині про своє почуття до Марфи, тому що був упевнений, що зрозуміє. І не помилився. А вона, дружина його Софія, давно осягла ту відчайдушну, глибоко сумну Марфину біль, розуміла й не гнівалася, тому що випробувала щастя материнства, її син схожий на батька, його кровиночка.

Цей твір сьогодні викликало б багато різних суперечливих думок. Не кожна жінка упокориться з думкою, що чоловік, що живе поруч, нібито «твій», а насправді все життя любить іншу, навіть не приховуючи свої почуття. Тут потрібно бути не тільки мудрою жінкою, але й дуже сильної, щоб не розірвати шлюб, не залишити сина бездоглядністю. Інша справа, яких дітей виховаються такі сім’ї? Може, такого сина Павлуся, з яким знайомимо в новелі «Син приїхав»? Він, відірвавшись від рідного села, прагне жити «культурно», заможно, не так, як батько. Купив машину «Москвич» і носиться з нею, як з писаною торбою. Вона для нього – кумир, заповітна мрія, символ добробуту й благополуччя. Що ж – це непогано! Якщо прагне до чого – нехай, навіть до дріб’язкової необхідності. Погано те, що не довіряє людям, своїм односільчанам. Знімає на ніч, про всякий випадок, акумулятор з машини, щоб не украли, хоча такого в селі не було отроду. Прагне Павло Дзякун до стабільності у всьому: квартира, жінка, син, двісті карбованців заробітку. Тому й почуває себе спокійно, упевнено й незалежно.

Хоча, я думаю, син він не дуже турботливий, все вимірює грішми. А цього старим батькам мало. Тому що старість – це не тільки склянка води із хлібом, а й щирість, доброта, співчуття близьких людей. Про такі відносини «різних поколінь» Гр. Тютюнник розповів у новелі «Зав’язь». Дуже символічна назва добутку: це й зав’язь першого юнацького почуття, що народжується в благословенний час цвітіння саду й поява зав’язі майбутнього плода, зав’язь у відносинах Миколи й діда Лаврина. Мудрий дід все знає, бачить і зауважує, тому вважає потрібним попередити недосвідченого онука, що його улюблена Соня, те «дівка з того пилу, що чорти на дорогах крутять!» Але Микола захищає «твердий» характер коханої дівчини, тому що йому подобаються красуні «з перцем». Це дуже добре, що юнак відстоює свої погляди на любов, не йде на оманні вчинки, слухаючи діда. Отже, Гр. Тютюнник глибоко переконаний, те все гарне в житті починається з любові, і це переконання він перелив у душі всіх своїх героїв

На літературну творчість Григір Тютюнник наважилася в дозрілих літах, уже маючи за плечима великий життєвий досвід, і відразу заявив про себе в повний голос. Цьому значною мірою сприяли обставини політичної відлиги, творчого пробудження після XX з’їзду КГТРС. Дебютував під псевдонімом Гра-Гора Тютюнника в журналі «Селянка» (1961) з оповіданням «Присмерком». Слідом за ним з’явилися «Дивак», «Смерть кавалера», «Зав’язь», «На пожарище», «Присмерком», «Чудасия». В 1968 році вийшов перший збірник «Зав’язь». Вона зібрала гарну печатку, одержала справедливо високу, розсудливу критику

Згодом Гр. Тютюнник «не підходив» під ранжир підсолодженої напівправди, порожнього пафосу самоудовлетворений, насильницькими способами затвердженого все-

дозволу застійного сімдесятого років. Іноді прозаїк відмовляється від тієї повноти фарб, які були властиві йому в ранніх добутках. Під його пером починає домінувати один настрій, похмурі інтонації

Б. Олійник високо цінував творчість прозаїка, наголошуючи: «Всю творчість письменника – пронизано народними болями, проникливо й чесно розкриває душу свого народу». «Письменник самовіддано любить своїх героїв…, трудівника, що вміє великодушно прощати маленькі людські слабості, але ніколи не вибачить хитрості за рахунок ближнього…» Правдивість, зображуваних людських характерів», художня майстерність у відтворенні їхніх учинків – не те, чим найбільше залучають читача твору Григора Тютюнника. А. Гончар підкреслював: «Художній живопис Григора Тютюнника виникала на основі народного життя…

За неповторну художницьку індивідуальність Григора Тютюнника було нагороджено медаллю «Золоте перо». Як напише пізніше критик А. Шевченко: «Перо Григора Михайловича воістину золоте. Неперехідної художньої вартості добутку залишив він своєму народу». Оригінальність добутків письменника в особливої щільності листа, стислості виразних засобів, що надає оповіданням і повістям полифоничности звучання. Слід зазначити, що головні особливості таланта Гр. Тютюнника й сьогодні знаходять свою реалізацію, це новаторське, неповторно-індивідуальне, мистецьки доконане, що ставить письменника в перші виряджай сучасних світових майстрів новелістичного жанру. Це відкриває широкі й привабливі перспективи нових досліджень

Особливості індивідуального стилю Гр. Тютюнника: Він почався в нашій прозі з інтонацій, від яких потихеньку повіяло українською класикою кінця минулого сторіччя, від стилістичної прозорості й чистими, незбаламученими ніякими негативними персонажами. Григір Тютюнник стояв на основі традицій В. Стефаника, М. Коцюбинського, А. Тесленка. Він подавав дійсність через рухливу свідомість персонажа, коли автора добутку начебто ні, читач не чує його голосу, чує лише персонажів. У прозі Тютюнника відчувається тенденція до індивідуалізації мови персонажа, уміння ліпити образ винятково тільки зі слова, без випробувань характерів якимись драматичними сюжетними зіткненнями. Артистизм Тютюнника-оповідача, його органіка інтонацій видаються просто винятковими. Це могло зародитися тільки з феноменального літературного смаку й слуху. Взагалі Григорій Тютюнник робив враження письменника поза модами, мод на сюжети й стилістичні прийоми

Дебютувавши він слідом за Є. Гуцало г, В. Шевчуком, Ю. Ідербаком, В. Дроздом, Григір швидко став самою колоритною фігурою між прозаїками-«шестидесятниками». Властиво, поєднувала його з ними тільки приналежність до одного літературного покоління. Критикам дуже хотілося, щоб художник писав про нібито доброчинні перетворення на селі, про мудру й далекоглядну політику Компартії. Він бісив їх тим, що в нього ні на йоті не було вероподанности, без якої радянський письменник тоді просто не представлявся

Григір Тютюнник не дожив до п’ятдесяти. Смерть не забарилася. Зате забарилося все інше: і багатотисячні тиражі його книжок, і широке визнання, і висока премія ім. Т. Г. Шевченко. Коли Григір наклав на себе руки, служителів Феміди цікавило, чому він це зробив? їх насторожила передсмертна записка письменника, що подшли до справи про самогубство: «Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть»! Шлях до трагічного фіналу, можливо, почався ще в 1937 році, коли в холодний осінній день п’ятирічний Григір біг за возом, у якій відвозили його безвинного батька, що загинув у сталінських концтаборах. А хто із упевненістю скаже, що на психофізичному стані майбутнього письменника, а тоді літнього шістнадцятирічного хлопчика, не відбився його висновок в 1947 році. Ну, а постійні щиросердечні мучення письменника в застійні часи, коли чи ледве не кожний його добуток оголошувався збитковим, несвоєчасним, а незрідка й просто антирадянським? Єдина втіха: письменник залишив добутки, до яких будуть звертатися прагнучі душі сучасних і майбутніх поколінь

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Роман «Євгеній Онєгін», написаний в двадцятих роках дев’ятнадцятого століття, не втратив популярності і зараз. І не дивно. Адже це кращий з творів геніального поета і один з найбільших художніх творінь російської літератури.

Роман писався понад вісім років. Він був розпочатий в той час, коли поет був молодий і знаходився в південному засланні, в роки підйому декабристського руху. Під час створення роману Пушкіну довелося пережити заслання, втратити багатьох своїх друзів, випробувати короткочасні періоди щастя. Роман був завершений у Болдіно, після розгрому декабристів, в обстановці строгого режиму Миколи I і під час небувалого творчого підйому поета.

Белінскій вважав роман найзадушевнішим твором Пушкіна. У нім поет утілив свої думки і почуття, міркувань про життя, погляди і самого себе в цілому.
У романі показані і столиця, і провінція, і село, і місто, показано життя різних шарів суспільства. Особливо яскраво розповідається про російську молодь того часу. Але ж роман представляє для нас не лише історичну цінність. Він цікавий драматичною долею героїв і їх стосунками, що хвилюють, між собою. Поет усебічно показує моральне життя героїв, їх духовний світ.

Для сприйняття образу самого автора важливі ліричні відступи. У них поет то повертається в дні своєї юності, то звертається до проблем суспільства свого часу, про які він думає, які хвилюють його.

Яким же ми бачимо автора? Що дізнаємося про геніального поета? Поет «на різні забави» згубив багато років життя. Раніше він любив бали, шум, блиск світського життя. Пізніше йому усе набридло, і він зрозумів, що це не для нього. Поет живе у своєму світі, набагато багатішому, ніж той, який йому швидко надокучив. Він охолонув навіть до дівчат, на яких раніше не жалів своїх почуттів. У цьому він схожий з головним героєм роману — Євгенієм : 

Пристрастей гру ми знали обоє;
Томіт життя обох нас;
У обох серця жар згас… 

Поет «був народжений для життя мирного; для сільської тиші». Там йому легше писалося і творилося. Його основні життєві принципи склалися ще в ліцейні роки. Вже тоді він вважав, що кожна людина народжена вільною. Але склалося так, що Пушкін ніколи не відчував цієї свободи.
Задається питання: «Коли ж почну я вільний біг»?. Це характеризує автора як волелюбної людини, що не визнає рабства, неволі. Вольнолюбие — риса, властива передовим людям того часу. До таких людей відноситься і Пушкін. Він сам вважав себе одним з декабристів і душею завжди був поряд з ними.
Без коливань можна сказати, що автор — істинний патріот, хоча і не любить російської мови. Уява поета передбачає світле майбутнє рідної країни : 

Шосе Росію тут і тут,
З’єднавши, перетнуть.
Мости чавунні через води.
Зроблять крок широкою дугою… 

Він, як і Шекспір, дивиться на життя, як на сцену з акторами, але тепер тільки дивиться, а раніше і сам брав активну участь в цьому спектаклі: 

І, спрямувавши на чуже світло
Розчарований лорнет,
Веселощів глядач байдужий,
Безмовно буду я позіхати
І про минувщину воспоминать… 

Автор знаходиться завжди поряд зі своїми героями, розуміючи і по-своєму переживаючи за кожного. Душі героїв Пушкіна живі і страждають. Поет особливо любить двох головних героїв— Онєгіна і Тетяну. Онєгіна за те, що він багато в чому схожий з поетом. А Тетяна — втілення ідеальної російської жінки для Пушкіна.
Усі герої роману — молоді люди. Можливо, тому, що молодість — час справжнього повного життя, насиченого надіями, почуттями, пристрастю. Пушкін жалкує за своєю юністю, яка так швидко пройшла : 

Мрії, мрії! де ваша солодкість?
Де, вічна до неї рима, молодість? 

Поет закликає бути молодим, поки молодий, не піддаватися нудьзі і ліні.
Не можна не відмітити стосунки поета до читача. Читач для Пушкіна — кращий друг, готовий вислухати і зрозуміти його. «Милі мої», «мої друзі», «мій читач» — так звертається автор до читача. І це, звичайно, розташовує до поета із самого початку. Пушкін не впадає в чутливість, він використовує точність в описах. Роман написаний в тоні смутку, світлій печалі, але наповнений вірою в людину, в майбутнє. Поет звеличив і показав усе прекрасне в людині. Його роман відкидає крепостнический спосіб життя, учить ненавидіти порожній, беззмістовне життя, егоїзм, самозакоханість, черствість серця.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що люди — ковалі свого щастя і саме вони повинні контролювати своє життя.Кожна людина приносить якусь користь, може не зараз, а пізніше … не треба ставити її в «глухий» кут , вихід завжди є.Життя людини — найдорожче, що у неї є. Воно неповторне, унікальне,безцінне. Життя людини — Божий дар! Але чомусь мало хто з нас серйозно замислюється над тим, як він живе, для чого живе і що залишить після себе.

Люди цінують дорогоцінні камені. Вони бережуть їх, підбирають красиву оправу, дбайливо зберігають і бояться втратити, а найголовнішу коштовність — наше життя — часто пускають на самоплив. Ми, не замислюючись проживаємо день за днем, розтрачуємо час на порожні розваги або ледарює біля телеекрану. Але настане момент, коли кожна людина зупиниться і запитає себе: «А навіщо я живу?Для чого мені дано шанс жити?». Адже якщо долею, природою, якимись вищими силами було визначено наша поява на світ, значить, це не випадково. Значить, в нашому житті є якийсь сенс. 

Мета — ось що найголовніше в житті. Прагнення до здійснення мрії, до реалізації планів. Ця мета може бути у кожного своя, але вона повинна бути. І вона повинна бути високою, шляхетною, такою, що підвищувала б людину в її власних очах і в очах оточуючих його людей.Головне — бути впевненим,що мета варта того,щоб до неї прагнути. Тільки тоді вона наповнить справжнім змістом наше життя. Тільки тоді дійсно принесе користь. Як говорив В. Гете: «Без користі жити — передчасна смерть».

Для кого-то метою життя стає створення сім’ї, народження і виховання дітей. І якщо людина з усією відповідальністю ставиться до цього, то, без сумніву, проживе життя з користю. Вона вкладе в своїх дітей все найкраще, що несе в своїй душі, віддасть їм всю свою любов і турботу і, швидше за все, подарує світу гідних людей, які внесуть свій вклад в покращення і процвітання життя на Землі.Хтось прагне всього себе присвятити якогось певного справі. Він прагне досягти найбільших висот в професії. І якщо це не просто прагнення робити кар’єру заради самої кар’єри або грошей, то така людина, звичайно, живе не даремно. Її мета — висока і благородна. Зусилля не залишаться непоміченими, а сам він внесе значний вклад у загальну справу, залишить в цьому житті свій слід.

Я поки не знаю,що встигну зробити в своєму житті. Знаю тільки, що буду прагнути, щоб в кінці шляху мені було що згадати, розповісти, щоб я міг пишатися прожитим життям, щоб моїм рідним, друзям і знайомим не було соромно за мої безцільно прожиті роки. Я вірю, що на схилі років зможу сказати своїм онукам, що життя своє прожив недарма.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У житті людини надзвичайно часто бувають дуже складні ситуації, розв’язати які досить тяжко. Світ влаштований таким чином, що між людьми і різними колективами постійно існує конкуренція, для перемоги в якій необхідно володіти великою кількістю різних звичайних і конкурентних переваг. Людина не може просто так жити і бути щасливою, їй необхідно перемагати в конкуренції, ставати кращою, ніж інші люди і за рахунок цього процвітати. Дійсно і реально в сучасному світі може домогтися успіху лише та людина, яка у достатній мірі загартована, у якої, в першу чергу, загартована душа.

З самого початку людського життя, вже з дитячого садку, ми може помітити, що діти мають різні рівні сили, розуму, а тому починають боротися і навіть битися іноді, щоб визначити, хто з них правий, а хто винен. Практика боротьби в умовах дитячого садку впливає на ефективність боротьби і процвітання в школі. Все це продовжується і надалі за життя – на всіх видах роботи, під час позаробочої діяльності і навіть особистого життя. Щоб бути загартованим у боротьбі і мати загартовану душу, людина просто-таки зобов’язана практикуватися і ставати з кожним роком краще.

Втім, обов’язково необхідно розуміти, що людська боротьба – це не стільки вміння застосувати фізичну силу, скільки вміння користуватися своїм розумом для досягнення своїх цілей. Всім нормальним і адекватним людям відомо, що розум завжди перемагає звичайну грубу силу, тому, якщо ви вирішили починати активно боротися з будь-ким, ви повинні знати, що в першу чергу необхідно використовувати свій розум для відповідної боротьби. Якщо людина розуміє цю істину вже в ранньому дитинстві та постійно її використовує, звичайно, вона стає більш успішною, сильною і красивою. Його боротьба є більш ефективною, оскільки вона, безумовно, призводить до загартовування душі, сили духу і розуму людини. Існує безліч практичних прикладів з життя, коли людина починала отримувати практику боротьби вже в ранній юності, що давало їй можливість швидко удосконалюватися і ставати більш успішною у житті.

Все загартовується в боротьбі. Це стосується як фізичного стану людини, так і її розумових здібностей, а також, звичайно, душі людини і сили її духу. Людина влаштована таким чином, що їй недостатньо звичайних знань про щось просте, про якісь явища, вона повинна відчути все це у своєму житті, застосувати все це на практиці. Лише в такому випадку людина буде справді ефективною і призведе саму себе до великого успіху.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я люблю подорожувати. І найзаповітнішою моєю мрією було побачити водоспад. Україна не може похвалитися грандіозним видовищем, скажімо, Ніагарського водоспаду. Проте, на щастя, є й у нас такі місця, де серце солодко завмирає від краси і неосяжної величі природи.

Наша подорож до Джуринського водоспаду, що на Тернопільщині, запам’ятається надовго. Здавалось би, стільки позитивних вражень просто не може подарувати одне місце. А виявляється – це можливо. І, перш за все, варто сказати про неймовірну красу тамтешніх ландшафтів.Пагорб і долини зеленіють різнотрав’ям, а по них в’ються стежки. Грунт у цьому регіоні має особливий червонуватий колір, а волога робить відтінок ще яскравішим. На високому пагорбі височіють дві величні споруди – вежі, що залишилися від древнього міста Червонограду.

Нарешті, сам водоспад. Важко повірити, що до його появи долучилася людина: у давні часи задля оборони міста змінили русло річки, так і з’явилося це рукотворне диво. Тонни води з 16-метрової висоти спрямовуються донизу. Велич цього видовища просто заворожує. Можна стояти і довго дивитись, як падає вода. Водоспад має декілька ярусів і дає можливість відчути на собі силу його потоку.Туристи, що з’їжджаються звідусіль до Джуринського водоспаду, охоче довіряють своє тіло його міцним обіймам. Спробувала і я. Було страшнувато довіритись цій силі, але відчуття варті того. Такого заряду бадьорості і захвату не можна отримати в жодному аквапарку чи джакузі.

Як противага Джуринському водоспадові, неподалік є ще одне цікаве місце, що зветься Печерою відлюдника. Над невеличким гротом струменіє невеличкий водоспад, що має,на мою думку, дуже романтичну і проникливу назву – «Дівочі сльози». Це усамітнене і красиве місце. А водоспадик у порівнянні з величчю Джуринського, ніби немовля, викликає замилування.

Можливість побачити світ – великий дар, даний людині. Стільки емоцій і спогадів, позитивних відчуттів! Вірю, що моя поїздка на річку Джурин не була останньою. Бо це одне з тих місць, куди хочеться повернутись

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У нашому світі гроші відіграють важливу роль. Вони служать засобом обміну, засобом платежу, мірою вартості і оплатою за працю. Гроші створювалися для зручності людей. Однак, в нинішні часи все частіше, люди стають рабами грошей.

 В першу чергу це стосується владу. Людей обдурюють, крадуть у них все що можна, забуваючи про людські поняття. У нас в країні багато нужденних людей, яким влада повинна надавати допомогу але вона цього не робить.

 Служіння грошей ми так само можна спостерігати і в бізнесі. Там часто відбуваються війни із-за грошей, людей, які бажають зраджувати і навіть позбавляти життя щоб наживи. А підробка продукцій і привезення неякісного товару через який страждають безліч жителів. Хіба це не служіння грошей?

Саме ілюстрацією цього може слугувати історія життя Гобсека, описана французьким письменником О. Бальзаком. Яскравим прикладом того, як людина починає не керувати грошима, а служити їм, є п’єса І. К. Карпенка-Карого «Хазяїн». Головний герой настільки любить гроші, що навіть задля спасіння свого життя не хоче їх витрачати. Вони для нього дорожчі за життя. 

Та й в простого життя люди дуже часто обманюють один одного, підставляють, брешуть для наживи. Гроші зводяться на перший план і це неправильно. Я сподіваюся що все таки людина буде правити грошима а не навпаки.

У сьогоднішньому світі є чимало прикладів, коли відомі бізнесмени, вдало керуючи грошима, створюють цілі імперії. Наприклад, Білл Гейтс у США, Петро Порошенко в Україні. Вони дають можливість людям заробляти гроші, які служать таким чином для блага людей. 

Отже, як бачимо, грішми й справді треба управляти, а не служити їм.