Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У житті українського народу пісня відіграла таку значну роль, як, мабуть, у жодній іншій країні. Не дивно, що наші пісні при­їздять вивчати музикознавці з усіх куточків земної кулі. Є що ви­вчати іноземцям: українська народна пісня вважається мелодійні­шою навіть за італійську.

Кожна з українських пісень звернена перш за все до людського серця. І серце миттю відповідає на цей мелодійний заклик солодким дрижанням. Жива душа народу співає про споконвічне, про те, без чого взагалі не можна уявити собі життя. Дружба, материнська любов, кохання, звитяга — ось теми українських народних пісень.

Минають віки, змінюються покоління, а народна пісня залиша­ється, через усі поневіряння проносить вона свої чари. Протягом багатьох століть народ створював свої пісні, думи — скарби народ­ної творчості, а скарбничими нашого епосу були кобзарі, самобутні гомери України. З їх пісень постає перед нами славна й героїчна Україна.

Багато пісень переслідувалися, їх забороняли. Однак ці пісні жили, плекали в серцях людей невмирущу надію на духовне відро­дження. Справдилися слова нашого національного пророка Тараса Шевченка:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
Здається, ніхто з українських поетів не обминув пісенного жан­ру, кожен віддав данину цій прекрасній традиції. Прекрасні лірич­ні пісні-романси співаємо ми на слова
І. Франка, Лесі Українки, В. Сосюри, В. Симоненка, Д. Павличка. Усі ці поети творили високе мистецтво пісні.

Серед нашого покоління також уже ростуть нові поети-пісняри, яким з молоком матері передалася найсвятіша наша традиція — розкривати душу свою в пісні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Блакитніє море. Дитячим щебетом розпочинається ранок на одному із мальовничих півостровів. Тут дитячий табір відпочинку. Люди в ньому веселі, безжурні, але й серед них виділяється Тоня Горпищенко зі своїми вигадками і завзяттям, і голосом, як веселий дзвіночок. Хоч нікому й не потурає, як і їй самій батько не потурав, уміє всякого приструнити, Тоня завжди в оточенні дітлахів. Уміє вона їх зацікавити, розповісти про кожну рослинку й комашку, водить у походи. Дивитися в степу особливо ні на що, то ж вожата веде малюків до очеретів, до криниці з прісною водою, про яку ходять легенди.
Перед вихідними Тоня стає схвильована, бурхливо-радісна. Подруги вже знають, що чекає на побачення з хлопцем, і просять начальника табору відпустити її.
Щоб скоротити шлях до радгоспу, дівчина бреде неглибокою затокою, через водорості, здригаючись від доторків медуз. Серце палає від передчуття зустрічі. Сьогодні її Віталик чергує на радіовузлі, від лупатися йому не можна, то ж вона сама прийде.
Радгосп ще спав міцним трудовим сном, коли Тоня, вся мокра, пробралася в садок, де спав на розкладачці Віталик. Хлопець одразу ж прокинувся, пригорнув її.
Уранці мати Лукія Назарівна поїхала на грузовику в сусідній колгосп, а Віталик із Тонею на мотоциклі степом по в’язких кучугуpax — до моря. Дівчина міцно обнімає хлопця, і вони мчаться, аж вітер гуде.
Нарешті — море. Ліниво плюскотять хвилі, чорніють «на березі водорості. Далеко біліє рибальська хатина, а біля неї — корова. Вона забрела у воду, рятуючись від спеки, й тепер зацікавлено дивилася на прибульців.
Хлопець і дівчина сміються, купаються, бризкаються, жартують. Віталик відвів свій мотоцикл до хатини (там жив його далекий родич Сухомлин, і хлопець часто допомагав йому смолити човни), узяв баркас і зіпхнув його у воду. Дядька не було, і юнак почував себе трохи господарем. Вирішили попливти до судна, що виднілося на горизонті. Це був покинутий корабель, багато жителів уже плавали туди, та й Віталик теж, добувати свинець і всякі там радіодрібнички. Пливли вже цілу годину. Берег віддалявся, ледь виднівся, а корабель усе не наближався. Стало навіть трохи лячно. Тоня ніколи так далеко не запливала.
Аж ось уже й сіре залізне громаддя корабля. Висока щогла похилена, з неї звисають якісь проводи.
Для Тоні тут усе сповнене таємничості, якоїсь заборони. Судно грізне, похмуре, від усього віє запустінням. Підпливли до борту. Тоня вхопилася за ілюмінатор і вилізла на палубу. Але одразу ж затанцювала босими ногами — залізо було, як розпечена сковорідка. Дівчина закричала, щоб Віталик швидше кидав їй босоніжки. Хлопець теж піднявся на корабель, і Тоні стало веселіше. «Почуття гостре, нервово-лоскітне охопило її. Хотілось сміятись, кричати, галасувати так, щоб усі почули! їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!

Вони пішли по кораблю. Тоні все було цікаво — і скловата, і пробоїни, рвані дірки, якими вкрита палуба, і зяючі люки. Коли дівчина спитала, що то за дірки, Віталик зам’явся, перевів розмову на інше й сказав, що полігоном пахне. Йшли неквапом, оглядаючи кубрики, рубки, люки. Віталик застерігає — можна через необережність зірватися вниз. Тоня глянула вгору й побачила високо-високо щось, як шпаківню. То було місце для сигналіста, того, що дивиться вперед. Віталик, як мавпа, чіпко подряпався угору. Раптом зблід, дивлячись у море. Дівчина й собі подивилася. Далеко від них гойдався їхній човник, що, очевидно, відв’язався від корабля. Наздогнати його вже не можна було.
Звечоріло. На березі засвітилися вогники. А вони сидять, як сироти, мерзнуть — залізо дуже швидко вистигає. Тоня, наплакавшись, схилилася хлопцеві на коліна й задрімала. Віталій картає себе нещадно. Як він міг завести дівчину в смертельну пастку?
Тут їх чекають не лише спрага й голод, а й бомби, адже це — полігон для нічних тренувальних бомбардувань наших літаків.
Тоня теж картала себе — як вона могла, чому не зупинила таку небезпечну витівку. їх шукатимуть, звичайно, але ніхто не подумає, що вони тут. А ще як знайдуть порожній човен із одягом.
Віталик думав, як їм урятуватися. Уранці він обстежить двигуни. Раптом їх можна якось запустити. Хлопець сказав Тоні, що після того, що сталося, вона мала б його ненавидіти. У дівчини ж прокинулося якесь ніжне, материнське почуття. Недаремно вона обрала Віталика, якого вважала за найрозумнішого, найталановитішого. Він, хоч і скромний, але з тих, що роблять великі відкриття. Раптом почувся гуркіт літака. Хлопець шарпнув Тонго, потяг у якусь будку. Та не зрозуміла, і тільки згодом до неї дійшло, що вони — мішень, їх бомбитимуть. Скільки ж вони тут перебуватимуть? Дівчині згадалися чомусь братові слова про те, як важко бомбити море в зоряну ніч. І про те, як льотчики інколи не повертаються, наче й досі живуть там, у зоряних висотах.
Зажеврів схід, темніє на березі Центральна садиба. Віталик вирішує, що не занепадатиме духом, буде шукати, боротись, спробує викресати вогню, добуде забортової води. А поки що «ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства!»

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Новелу «Залізний острів» у романі О. Гончара «Тронка» називають твором-засторогою. Адже гуманістичні цінності, та й саме життя людини часто опиняється під загрозою цивілізаційних процесів. І як важливо при цьому зберегти здатність сучасної людини до захисту свого єства, своїх почуттів. Закохані через свою легковажність опиняються на військовому кораблі, який служить полігоном для нічних бомбардувань. їхній човен відв’язався, і вони не можуть повернутися. Але не впадають у відчай, прагнуть знайти порятунок, не втрачають своєї людської гідності, своїх почуттів. Кінець кінцем вони врятувалися (про це в іншій новелі, «Тронка»). Віталик знайшов спосіб за допомогою скельця добути вогню, запалив одяг, і цей сигнал помітили на полігоні, послали за ними катер. Довго потім вони не могли без внутрішнього здригання згадувати про цю пригоду. Головне ж — залишилися гідними звання людини, не зрадили своєї любові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди — цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.

Василь Симоненко прожив недовге життя — лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотивами і сьогоднішньому читачеві.

Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:

Землю люблю я широку мою,
Хай би піском шелестіла,
Хай би пустеля у ріднім краю,—
Все ж він і рідний і милий.

(«Моя любов»)

У кожному слові молодого поета — любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє — розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «Земле рідна! Мозок мій світліє…» та інших.

У своєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена материнською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини.

Бо доля України — найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.

(«Україні»)

Ліричний герой поезії В. Симоненка — це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України:

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу! («Україні»)

Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю — поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини. Потрібним буть, красо моя, тобі.Сила поезії В. Симоненка — у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе:

Ті пісні мене найперші вчили
Поважать труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Ласкою своєю зігріва.

(«Грудочка землі»)

Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури — ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

-Привіт,бабусю,скажи,а чому на світі люди стараються завжди говорити правду,А а інші навпаки — постійно брешуть?
-Розумієш,правду потрібно завжди казати,щоб чистою була совість,щоб не мучили проблеми і сумління,а ті люди,які брешуть, у них совість відсутня ,так як і почуття власної гідності.
-Хіба можуть бути ще серйозніші проблеми у людини,яка сказала неправду?
-Звісно,можуть. Тоді людину мучить совість,вона у школі(на роботі) не орієнтується,виникають проблеми,зароблена погана оцінка. А ти,внучку,завжди кажеш правду?
-Так , бабусю, завжди. Але у школі Сергійко мене обманув. Я на нього образилася,але він все-таки сказав мені всю правду.
-Бачиш,якщо у людини чиста совість,вона неодмінно буде говорити лише правду.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Для розвитку української літератури Біблія має надзвичайно важливе значення, адже давньоруська рукописна книжна література починається з Остромирового Євангелія, а з Острозької Біблії (1581 р.) та «Апостола» (1574 р.) — розвиток українського друкарства. Біблія стала стимулом морально-етичних та ідейних шукань для багатьох митців у різних галузях світової літератури в різні часи, наприклад: Данте « Божественна комедія », Д, Мільтон « Втрачений рай », «Поверненні в рай», М. Булгаков «Майстер і Маргарита», Г. Манн «Йосип і його брати», Ф. Достоєвський «Ідіот», Н. Казандзакіс «Христа розпинають знову», «Остання спокуса», поезія О. Блока, Б. Пастернака, Д. Байрона.

В українській літературі широка розробка біблійних сюжетів відбувалася у XIX — на початку XX століття. Біблійні мотиви використовували такі українські класики, як Т. Шевченко, П. Куліш, Ю. Федькович, Леся Українка, О. Кобилянська, І. Франко. У своїх творах на тлі художньо переосмисленого біблійного сюжету автори розмірковували про долю українського народу.

Початок XX століття в українській літературі характеризується духовним занепадом, який спричинила Жовтнева революція 1917 року. І хоча біблійні мотиви ще зустрічаються у 20-х роках у поезії П. Тичини, М. Рильського, Я. Савченка, М. Філянського та західноукраїнських поетів — Д. Загула, Богдана-Ігоря Антонича, та згодом філософська та духовна тематика в літературі на території Радянської України зовсім згасає. У 30-50-х роках активно розвивають духовну тематику письменники діаспори — Є. Маланюк, Ю. Клен, М. Орест, звучать біблійні мотиви у творах У. Самчука («Марія»), І. Багряного («Сад Гетсиманський»),

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років в Україні почалась «хрущовська відлига», яка повернула у творчість поетів-шістдесятників духовно-релігійну тематику. Християнські мотиви виразно звучать у творчості М. Руденка, В. Симоненка, О. Бердника, В. Стуса. Сьогодні біблійні мотиви простежуються в поезії І. Драча, Л. Костенко, Д. Павличка, у творчості нової плеяди митців — О. Пахльовської, О. Забужко, І. Римарука та ін.

Книга Книг більш ніж два тисячоліття давала сюжети для творчості митцям від літератури, живопису, скульптури, музики, вона була і, безумовно, ще буде потужною рушійною силою у філософських та ідейно-естетичних шуканнях людства протягом всього його існування

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Україна — це історія народу, який упродовж багатьох років боровся за свою свободу й незалежність. Це її славні лицарі: Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Устим Кармелюк, які віддали своє життя за щастя народу. Це відомі всьому світові діячі української культури: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Гончар, М. Лисенко, М. Заньковецька та багато інших. 

Нашу рідну землю, що нарешті здобула свою незалежність і будує державу, ми, молоде покоління, маємо берегти й любити, як писав В. Сосюра: 

Любіть Україну у сні й наяву, 

Вишневу свою Україну, 
Красу її вічно живу і нову, 
І мову її солов’їну. 

Слід зробити все, щоб примножити багатства й красу рідної землі, працювати для зростання добробуту своєї Вітчизни. 

Сьогодні Україна починає утверджуватися серед цивілізованих країн Європи. Я переконаний, що вона стане на одному рівні з цими країнами, що наш народ нарешті здобуде омріяне щастя і добробут. 

Так хочеться, щоб рівень життя нашого народу дорівнював рівневі розвитку української культури, літератури. Тут ми маємо найбільший скарб. Наші митці, будучи справжніми синами й дочками України, уславлювали рідну мову, у якій відобразилась уся історія народу, все його життя. 

Силу й натхнення письменники й поети завжди черпали в українського народу, у якого вони не переставали вчитися: 

…Нема мудріших, ніж народ, учителів; 
У нього кожне слово — це перлина. 
Це — праця, це — натхнення, це — людина. 

Отже, народ наш на диво богатирський, самобутній, талановитий. Земля наша прекрасна, пісня чарівна, і доля народу буде щасливою. 

Нашій незалежній Україні нещодавно виповнилося всього десять років. Вік недовгий. Славні предки залишили нам у спадок головне — це велике прагнення бути вільними. Скільки поколінь жило цим настроєм. Зараз ми отримали волю, але корені її потоптані. Вірю, що вони відростуть. Ми зможемо відбудувати нашу українську державу, доклавши до цього певних зусиль і прагнень, розуму й уміння. 

Незважаючи на всі негаразди, народ все ж таки живе, працює, припадає руками й розумом до землі — нашої годувальниці. І щедра, вона дарує дітям своїм хліб щоденний. І віриться, що «оживуть степи, озера…» (Т. Шевченко). 

У своє життя ми маємо брати від пращурів незламну віру. Такий оптимізм у спромозі витримати всі випробування, Що випали й випадуть на нашу долю. Будемо ж гідні називатися синами и дочками України! 

Я твердо переконаний, що восторжествує на землі правда, злагода, добро між людьми. Ми усвідомимо заповіти предків і їхні великі діяння, згадаємо про наш святий обов’язок перед історією і сучасністю. Ми будемо берегти духовне багатство нашого народу, примножувати його. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Комедія
Перша дія
1
Розмова Рини Мазайло з її подругою Улею, з якої з’ясовується, що у родині Мазайла відбуваються сварки через «сторичне питання». Мокій Мазайло дуже захоплюється українською мовою і хоче переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як його батько Мина прагне найняти вчительку російської мови. Крім того, написало листа до тьоті Моті в Курськ, щоб вона негайно приїхала і вмовила Мокія змінити погляди.
2
З’являється мати, яка повідомлює, що листа до тьоті Моті надіслано. Але Рина турбується, чи не краще було б надіслати телеграму? Адже тьотя може поставитися до проблеми недостатньо серйозно!
Подруги продовжують розмову, і Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія у себе і відвернула його від української мови. Уля сумнівається в своїх силах, але Рина її вмовляє. Вона описує, якою красивою Уля здалася Мокієві.
3
Мати і дочка обговорюють, який саме текст телеграми найкраще вплине на тьотю і не потребуватиме великих витрат. Нарешті зупиняються на такому: «Мрія воскресла. Мина міняє прізвище.
Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно».
Подруги знову продовжують розмову про Мокія та Улю.
4
Обговорення змісту телеграми, яку треба скоротити.
5
Коли з’являється Мокій, Рина починає діяти. Знайомлячи Улю з Мокієм, вона перероблює И прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові, намагається впевнити його, що Уля дуже цікавиться українською мовою. Уля тільки ніяковіє.
Мокій із захопленням розповідає про означення і звучання різних українських слів, про важливість збереження частоти мови. Уля уважно його слухає.
Рина намагається продовжити спілкування брата з Улею і просить його сходити з подругою у кіно.
6
Мати пропонує скоротити текст телеграми таким чином: «Катастрофа. Мока українець. Мина. Негайно приїзди».
Мати і дочка сваряться.
7
Мазайло розказує родині про свої переживання: він так натерпівся у загсі, просто серце вискакує з грудей. Далі повідомляє, що прізвище йому таки поміняють. Сім’я приміряє різні прізвища: Алмазов, Тюльпанов…
Рина боїться, що Мокій улаштує скандал. Батько сердиться. Домовляються скликати родичів на сімейну раду, а поки що і про майбутні зміни до публікації «виправлених» прізвищ.
— Прощай Мазайло, здрастуй…
8
Мокій закінчує:
— Мазайло-Квач, наприклад.
Він продовжує перебирати різноманітні типово українські прізвища.
Уля повідомляє Рину, що вони йдуть у кіно.
Друга дія
Складається з дев’яти сцен. Рина весь час умовляє Улю прискорити процес «закохування» Мокія. Мокій до цього часу не здогадується про плани батька змінити прізвище.
До Мини приходить учителька російської мови Баронова-Козино, від якої Мокій і почув уперше про майбутні зміни. Мока обурений.
Вчителька даремне намагається навчити Мину правильної російської вимови — у того нічого не виходить.

Ще більше ускладнює обставини тьотя Мотя, яка приїхала з Курська. Вона зневажливо ставиться до всього українського, чим безперестанку дратує Мокія.
Приїжджає і брат Мини дядько Тарас.
Третя дія
1
Рина попереджає Улю, що настав вирішальний момент у їхньому житті Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію. Мокій же запросив ще й своїх друзів-комсомольців. З-за дверей чути крики.
Але в особі Улі Рина більше не може знайти однодумця, бо подруга вже сама захоплена українською мовою.
2
Дядька Тараса звинувачують у шовінізмі, чим він дуже незадоволений.
3, 4Дискусія з приводу українізації триває.
Четверта дія
Четверта дія складається з шістнадцяти сцен. Уля розказує Рині,
як їй удалося привернути до себе серце Мокія. Виявляється, вона відшукала у бібліотеці вірша, якого Мокій давно не міг знайти. Закоханий Мокій запропонував їй жити разом. Рина планує, як використати почуття Мокія, і намовляє Улю поставити йому таку умову: або він міняє прізвище, або вона їде до тітки в Одесу. Але Уля не змогла цього зробити.
Мина Мазайло вичитує в газеті, що зміна прізвища вже відбулася Рина, Мазайлиха і тьотя Мотя божеволіють від радості. Разом з Миною вони починають перевдягатися, уявляючи різні способи звучання свого нового прізвища: Мазєніни. їхні репліки закінчуються рядками з того російського вірша, за допомогою якого вчителька вчить Мину правильно говорити російською мовою. Але замість «ґ» Мина все одно вимовляє «к». Газету вставляють у раму.
Дядько Тарас почуває себе непотрібним. За дверима своєї кімнати страждає Мокій.
Приходить привітати Мину вчителька російської мови.
З’являються комсомольці разом з Улею. їм пропонують прочитати радісну звістку в газеті, але один з них читає: «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна…». » Усі розгубилися, Мина закляк. Уля говорить Мокієві, що більше ніколи не поїде до тітки.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Сюжет п’єси нескладний: службовець Мина Мазайло хоче зробити кар’єру за допомогою зміни прізвища, його підтримують дружина, дочка Рина і сестра дружини тьотя Мотя. Опирається нововведенням син Мини Мокій, який любить українську мову і культуру. З цього приводу у родині постійно розгоряються дискусії.
П’єса «Мина Мазайло» — це класичний зразок політичної комедії. Герої стоять на абсолютно різних політичних позиціях: Мина Мазайло намагається за допомогою зміни українського прізвища на російське зробити кар’єру, Мокій захоплюється ідеєю українізації і цілком віддається їй, дядько Тарас вважає, що українізація — «це спосіб виявити нас, українців», тьотя Мотя — прихильниця «єдиної і неподільної». Але істина знаходиться десь посередині.
М. Куліш влучно характеризує кожного зі своїх героїв завдяки яскравим особливостям мови кожного з них. Персонажі показані у найсуттєвіших своїх рисах і залишаються у пам’яті, наче маски старого українського вертепного театру. Драматург засуджує міщанську тупість, обмеженість, шовінізм.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожний народ дуже відрізняється один від одного своєю мовою, своєю культурою, способом життя та ще багато чим. Але у одному вони єдині. У кожної країни є своя пісня, щира та яскрава, а головне – дуже рідна для свого народу.
Кожен народ втілює в пісні свої мрії та бажання, красу та барви рідного краю. Оспівує в ній свій народ, сою історію. Красу будь-якої народної пісні важко висловити. Її треба тільки почути. Адже у кожну пісню народ вкладає найдорожче та найцінніше що у нього є – свою душу та своє слово.

Прослухавши народні пісні можна зробити висновки про людей, які живуть в тій чи іншій країні. В цих піснях використовують не лише гарні слова, які здатні захоплювати, але й увесь сенс життя свого народу.
Більш того, багато країн дуже співучі, слухаючи народні пісні яких, захоплює не лише дух, але слух кожної людини.

Навіть у віршах найвідоміших поетів не вистачає тієї краси, яка присутня у пісні. Не одна пісня сучасності не може порівнятися з народною піснею. Адже колись, у далеку давнину, люди гуртувалися у великі колективи і складали вірші, на які згодом клали музику і в результаті отримували справжній шедевр, який визнають на сьогодні.
Завдяки пісні можна висловити свої найщиріші почуття, своє бачення і свої прагнення. Народна пісня показує наскільки люди люблять свою країну і на що готові заради її благополуччя та процвітання.
Пісня – є колискою кожного народу. Вона здатна зцілювати й надавати натхнення та наснаги. Вона дозволяє відчути впевненості у завтрашньому дні.
У роки, коли відбувалися страшні війни, люди йшли з піснею у бій і з піснею поверталися з нього.

В народній пісні люди переживають свої найбільші страхи, найщиріші почуття, найбільшу любов до свого рідного краю та до людей, які живуть разом з ними у найріднішій та найсвітлішій країні.
Народна пісня і справді є душею кожного народу. Вона загартовує і наділяє силою кожного мешканця своєї країни.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Панас Мирний —  один з найвидатніших письменників, продовжувач традицій Т. Шевченка, творець романів і повістей з народного життя. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» був одним із Перших зрілих творів П. Мирного, перша редакція якого — повість «Чіпка».

Чіпка і є головним героєм роману. У нього було тяжке дитинство. З матір’ю та бабусею він жив у маленькій хатині. Вихованням Чіпки займалася бабуся, бо матері доводилося працювати. Оришка дуже любила онука «і цяцьок йому надає, й іграшок яких там… а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє…». Коли Чіпка підріс, то йому так хотілося гратися з дітьми, але діти, його не приймали. Вони з нього глузували, щипали, били. «Виродок іде!» — кричали, побачивши Чіпку. Зі своїм дитячим горем хлопець горнеться до бабусі. А щоб якось розрадити онука, вона розповідає багато казок.
Ще малим Чіпка роздумував багато про Бога, про людей, про життя, про неправду, хоча повного розуміння цих слів він ще не знав. Отак Чіпка жив, ріс. Виростав у голоді, холоді. «Бог страшний злому, а Чіпка думав, що він добрий, а лихі люди його дратують. Вже з дитинства Чіпка виніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника.

У Чіпки була вразлива душа.. Коли йому виповнилося п’ятнадцять років — помирає бабуся. Він не міг змиритися зі смертю. «І від кого се? — запитувала його злякана думка. — Кажуть від Бога?.. Смерть від Бога?.. Невже це треба?.. А баба така добра була, до всіх добра… Де ж тоді правда?..» Після смерті бабусі великим авторитетом для Чіпки став дід Улас, від якого хлопець довідався про кріпацтво, а також про нещасливу долю батька. «Ні! Недобре зробив батько… Чому він їх (панів) не вирізав, не випалив?» У Чіпки вперше зародилася ненависть до панів, і він уже хотів їм помститися. У ті дні він багато думав і страждав. «Чому ж не скараєш злого — хай не карає доброго? І»—звертається вій до Бога. Зажурений був Чіпка і після того, коли дідуся забрали до пана Польського у двір, бо не було з ким і душу розважити, і порадитися. Він знову зазнав несправедливості, коли була відібрана земля. Чіпка чесно хоче працювати на своїй землі, але немає грошей, щоб дати чиновнику, хабара. Саме в цю мить герой втратив віру в справедливість. Знову люта ненависть, тепер на всіх людей. «А все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди. ..» Своє горе він починає топити в чарці.

Несподівана зустріч з Галею стала для Чіпки щастям. Одружившись, він ніжно любить її. Галя — «польова царівна». У порівнянні з ним — це частинка чогось милого, чистого, красивого, лагідного. Вона допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до чесного життя. Його «сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м’якшала». Але в нерівній боротьбі проти «кам’яної стіни» Чіпка виявився переможеним. Пани вкрали в нього золоту надію служити народові, усунули від участі в роботі земства. І Чіпка знову потрапляє на шлях розбою та грабунку. Відірвавшись від народу, він стає звичайним розбійником, «страшним чоловіком». П’ючи та гуляючи, підібрав Чіпка собі товариство п’яниць та злодіїв. Ні Мотря, ні Галя не змогли-відвернути його від розбійників. І ось останній злочин. Мотря не змогла бути байдужою. Довідавшись від дівчинки, що Чіпка порізав «усю Хоменкову сім’ю», вона заявила у волость. А Галя «як глянула на Чіпку, що з скрученими руками стояв і понуро у землю дивився, як угляділа об’юшену кров’ю дівчинку. «Так оце та правда?! Оце вона!»—скрикнула не своїм голосом». І не в змозі винести останнього злочину чоловіка, вона накладала на себе руки.

Зі своїй вини Чіпка загубив матір, дружину та друзів. І тільки за інших умов у суспільстві такі люди, як Чіпка, зможуть знайти своє місце в житті і своїм природним обдаруванням принести велику користь. Та для цього слід змінити лад. «Коли б можна, — увесь би цей світ виполонив, а виростив новий.. . Тоді б, може, й правда настала!..»—у цих словах Чіпки і розкривається головна думка роману. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що  молодь, не сприймаючи життєвий дослід старшого покоління, чинить велику помилку, а  потім шкодує про це. Мрія кожних батьків — це виховати свою дитину в любові й добробуті. Порадами вони намагаються захистити свою кровинку від необдуманих вчинків і, спричиненої ними, небезпеки. Але чим доросліше стає дитина, тим менше уваги вона звертає на поради батьків. Постає питання: до яких наслідків може призвести така поведінка? І чи завжди потрібно слухати поради батьків? 

  Відповідь я пропоную знайти на сторінках роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Мати Чіпки Варинеченка — Мотря — бажала сину кращої долі, а він, потрапляючи під вплив жорстокого оточення, забуває про материнську любов і стає на шлях духовної деградації й злочину. Але навіть в такій ситуації, Мотря ще має надію повернути сина на істинний шлях, вона не відвертається від нього, а всіляко допомагає, за що потім отримує «винагороду» — Чіпка виганяє її з дому. Чи не знаходите ви причину такого нещастя у відношенні сина до матері? Будь Чіпка розумніший, навіть такі обставини, як жорстоке оточення і суцільна несправедливість, не змогли б зломати дух людини.

  Ще, я вважаю доречним, навести приклад з власного досвіду. Був такий період мого життя, коли я потрапила під вплив сучасних журналів і телівізійних передач, які нав»язували кожному власні думки. Тоді я не розуміла, того аспекту, що не в моїх інтересах слідувати цим порожнім словам, які створюються лише  для ввигоди підприємців. Нажаль, я слухала їх  дуже уважно і закривала вуха, коли мені починали щось радити мої батьки. Я дуже шкодую про це. Я мала багато марних клопотів, що інколи породжували  погані наслідки. Я рада, що все-таки мої друзі відкрили мені очі. Я почала прислухатися до слів батьків і зрозуміла, що це і є та єдина істина, яка є вказівником на життєвій дорозі. Зараз я впевнена, що у майбутньому не припущусь подібних помилок. 

   Отже, батьки — це наближчі люди, для кожної людини. Вони дарують нам часинку свого досвіду і наша вдячність повинна бути безмежною. Таким чином, прислуховуючись до порад і користуючись ними на життєвому шляху, ми полегшуємо життя собі і знімаємо важкий тягар турбот і переживать з душі батьків.