Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Національно-мовне виховання особистості є одним із головних завдань реформування змісту навчання і виховання сучасної освіти. Мова – це не лише важливий складник культури, а й акумулятор, джерело, дзеркало матеріальних, духовних надбань етносу, його історії, літопис життя нації, її долі, характеру, особливостей, ролі й місця в світі.

Відтак мова є ефективним чинником розвитку національно-мовної особистості, адже її засвоєння для школярів має як педагогічне, так і соціальне значення. Мова для дитини – це засіб пізнання навколишнього світу, прилучення до історичного досвіду народу, скарбниць духовності й культури, усвідомлення національних цінностей етносу, формування вмінь мисленнєво-мовленнєвої діяльності, виховання національного характеру, національної самосвідомості.Процес етнізації особистості та засвоєння мови найактивніше відбувається в молодшому шкільному віці. Внаслідок оволодіння культурними цінностями рідного народу в молодших школярів виробляються навички мислення відповідно до еталонів, стереотипів цієї культури.

Отже, зі складної структури цінностей і ціннісних орієнтацій у сфері духовної культури в систему формування особистості включені певні групи, а саме:

– перша: духовні цінності й ціннісні орієнтації загального характеру, пов’язані з усвідомленням індивідом значущості духовної культури в житті особистості й суспільства; спрямованість видів діяльності молоді у сферу духовної культури;

– друга: мовні орієнтації сучасної особистості, адже мова – це один із найістотніших компонентів духовної культури людини; проблема мовних ціннісних орієнтацій, крім іншого, має ще й політичний аспект;

– третя: художньо-творчі цінності; орієнтація молоді на художньо-творчі види діяльності, її вибір у галузі літератури, кіномистецтва тощо. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На світі існує дуже багато мов, завдяки яким люди можуть спілкуватися і розуміти один одного. Є чимало людей, які знають чужі мови, які добре володіють іноземною лексикою, проте рідна мова все одно є найдорожчим для кожного з них.

Завдяки рідній мові ми пізнаємо світ, відкриваємо нове і цікаве про оточуючих людей. Ми вчимося розуміти один одного, висловлюємо свої думки і почуття, ділимося наболілим, передаємо знання.

Рідна мова допомагає зберегти пам’ять народу, його історію, досвід і традиції. У ньому знаходять відображення краса і розум багатьох людських душ.

У житті людини є безліч речей, яких вона не цінує до тих пір, поки вони їй доступні, поки вона їх не втратила. Ми з радістю користуємося всім тим, що у нас є, і при цьому не замислюємося належним чином, що ж будемо робити, якщо з тієї чи іншої причини будемо змушені з чимось розлучитися. У певному сенсі це застосовно і до нашої рідної української мови.

На жаль, далеко не всі жителі України в своїй повсякденній мові постійно використовують українську мову. Яким би не був нинішній національний підйом в Україні, все одно необхідно визнати, що вплив російської культури і всього російського на наше життя дуже великий. Саме з цієї причини настільки велика кількість людей у своєму щоденному житті віддають перевагу саме російській, а не українській мові. Через це іноді може здатися, що рано чи пізно російська мова повністю витіснить українську мову, таким чином, ми залишимося без рідної мови. Що ж ми тоді будемо робити? Які будуть наслідки цього? Це цікаво обговорити, і саме це буде розглянуто в моєму творі.

Отже, що ж станеться з кожним з нас, і зі мною зокрема, якщо українська мова буде нами втрачена і перестане в повній мірі існувати? По-перше, ми втратимо частину своєї історії і, в деякому сенсі, знехтуємо пам’яттю величезної кількості наших історичних співвітчизників, які творили українською мовою. Це стане серйозним ударом по нашій національній гідності. По-друге, ми втратимо можливість читати всі ті великі твори, які були написані українськими письменниками, в оригіналі, тим самим втратимо велику частину змісту цих творів. Крім того, і по-третє, відомо, що пісні українською мовою вважаються одними з найкрасивіших у світі. Ми втратам і це теж.

Але найголовніше, що всі ми можемо втратити у зв’язку з втратою рідної мови – це українська державність. Ні для кого не секрет, що навіть у сучасному глобалізованому світі є деякі важливі ідентифікаційні речі, які відрізняють одні народи від інших. І в нашому випадку такою річчю є мова. І якщо у нас її не стане, може постати питання: а чим взагалі українці відрізняються від сусіднього великого народу? І за цим впевнено послідує повна втрата державності, тому що внятної відповіді можна і не знайти. Наслідки втрати державності можуть бути надзвичайно серйозними.

Підбиваючи підсумки, хотілося б сказати, що наслідки втрати рідної мови, української мови, будуть катастрофічними для нашого народу. Саме з цієї причини рідну мову слід берегти, розвивати, прищеплювати молоді і як можна частіше використовувати в побуті і де б то не було ще.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 Саме за зовнішнім виглядом ми оцінюємо людей з першого погляду. Проте часто зовнішня краса є оманливою. Буває так, що красиві зовні люди є надмірно зверхні. Дуже часто зовнішність є лише маскою, за якою прихована справжня сутність людини. Тому важливою є краса не зовнішня, а краса людини внутрішня, як кажуть, її серце.

      Людина з добрим серцем? Яка вона? На мою думку – це людина, яка інтуїтивно прагне робити добро, не чекаючи за це винагороди. Вона працьовита. Безкорисливо допомагає іншим. Є душевною і щедрою. Уміє радіти успіхам  і співчувати у горі. Вона ніколи не пройде мимо повз несправедливість. Не завдасть шкоди і не скривдить інших. Не заздрить чужим успіхам і щиро тішиться успіхами ближніх. Поважає старших і піклується про слабших.

      Ось чому так важливо не за обличчя судити про людину, а за її серце.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Омріяні три місяці відпочинку… Скільки планів та очікувань упродовж цілого навчального року ми накопичуємо, щоб здійснити їх усі влітку. У кожного свій набір побажань. Хтось хоче поїхати за кордон, хтось бажає піти в похід, а хтось – просто виспатися.

Тож я так само, як усі, очікувала від прийдешніх канікул чогось виняткового й незвичного. Уявіть собі, яке було моє розчарування, коли минув місяць моїх довгоочікуваних канікул, а жодної пригоди й не трапилось. Якби не походи на річку та посиденьки з подругами, я, мабуть, знудилася б зовсім.Однак якось у звичайнісінький спекотний літній день я почула за вікном незвично гучне цуценяче скиглення. Я збентежено вибігла на вулицю і побачила маленьке щеня біля свого дому. Саме-самісіньке воно сиділо під стінкою та дивилося на мене очима, сповненими благання та надії.Важко навіть уявити, як і чому воно опинилося у моєму дворі. Я вирішила взяти його до себе та доглянути за виснаженою без води та їжі тваринкою. Батьки були не проти нового мешканця. Ми назвали цуценятка Семком. Так почалася моя найбільша літня пригода.Вигодуваний песик після відпочинку став таким жвавим та грайливим, що я не мала ані хвилини нудьги до кінця канікул. Ми зранку до вечора бавилися з ним. Походи на річку стали ще веселіші, а друзі згуртувалися навколо нас із Семком у справжню міцну команду.

Для мене Семко став подією літа та улюбленцем, сподіваюсь, на довгі роки. Для нього ж наша зустріч, мабуть, стала подією цілого життя. Отак звичайне літо змінило наші життя: я знайшла собі вірного друга, а песик – дбайливу родину.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Любові всевишній присвячується

ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ

Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу-хату Карпа Яркового. А перед нею— молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;
— Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну «велику» (у нас її називають ще: «та, що твій тато садив»).
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.
— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…

Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою» — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є…»
Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
— Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
— Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.
— Не брешіть, дядечку. Є…
— Ну — є! Є…»так не тобі, а Софії.
— Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу…
— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.
Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:
— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене.
— Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…
-Чорнила слізьми не розмаж,-каже Левко і одвертається: жде.
Інші твори автора
Вир
Зав’язь
Син приїхав

Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче…

— Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.
Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
— Хіба що за його здоров’я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би…
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.

— А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
— І ви на неї не сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був» ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було-просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили— такі сумні. Дивиться ними — як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. «Я,— каже,— картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки». Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього-перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата… Я ж бачу. А він затулить надбрів’я ‘ долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.
— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він:
— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли.
Останній лист від тата «Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею — ні, не іній… Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої… Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна — а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?… Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. («Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму».) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму… » Коли се було… А я й досі думаю: «Як вони чули одне одного — Марфа і тато? Як?…» А ще думаю: «Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?» «Тоді не було б тебе — шумить велика «татова» сосна».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сотникова йшла вузькою стежкою просто до цвинтаря, де росли старі липи. Недалеко від церкви сіла на лаву й довго так сиділа в глибокій задумі. Підвела голову й дивилась, як меткі ластівки кулею зривались з білого карнизу й летіли в синю імлу, веселі й гомінкі. І тільки зараз помітила, що не сама: біля кучерявої калини, просто на траві, сидів якийсь чоловік. Був підстрижений, мов судовий писар, у старій свиті, високих чоботях, мав засмагле худорляве обличчя. Біля нього лежала торба й осторонь довгий ціпок. Цей чоловік сидів без руху, тримаючи на колінах книжку. Але хоч і читав, усе ж час від часу кидав оком на сотникову, тоді дбайливо згорнув книжку, сховав до кишені й лагідно спитав:
— Чому панна така засмучена?
Голос був приємний, рухи поважні.
Не думаючи довго, просто спитала:
— Часом ви не вчитель тутешній, пан Сковорода?
— Так, панно, тутешній дидаскал, — усміхнувся він. – Але правду сказати – я не тутешній.
— Хіба ви не живете в Пушкарівці?
— Де доведеться, там і живу. У добру годину живу в полі: маю тоді за дах оксамитове небо й зорі.
Панна дивилась на нього широко відкритими очима.
— Хіба хати немає вам, де переночувати?
— Нащо ночувати в хаті, там тісно. Я ночую у Божому палаці, заколисує мене пташиний спів, а розбуджує свіжий вітерець.
І він якось по-дитячому всміхнувся.
— Казали люди, що ви всякі премудрості знаєте.
— Люди накажуть, аби слухали. Моя мудрість – піщинка морська.
— Усе ж хоч і піщинка, а мудрість, я й того не маю, а зараз так і зовсім без тямку.
— Я питав панну, чому засмучена, — відрік згодом.
— Коли панна мовчить, то я дотулю своє слово, бо бачу, панна з чуйним серцем, а коли так, то щиро дослухайся до того, що говорить воно, — не помилишся, серце не заведе.
Він узяв торбу й підвівся.
— Молоде серце не схибить, — додав він.
Вона сиділа ще,та й намагалася усвідомити й запам`ятати кожне слово молодої людини , вчителя , до якого прислухалися усі люди в окрузі .

Завдання:
1. Стисло перекажіть текст за сюжетом, докладно зупинившись на словах Григорія Сковороди.
2. Запишіть переказ.
3. Доповніть текст своїми думками: що означають висловлювання Григорія Сковороди «Моя мудрість – піщинка морська» і «Молоде серце не схибить».

Текст 2.
Сотникова йшла вузькою стежкою просто до цвинтаря, де росли старі липи. Довкола панувала тиша. Розлогі дерева провели дівчину аж до самої церкви, що здіймалася за старим парканом цвинтаря. Недалеко від церкви сіла на лаву й довго так сиділа в глибокій задумі. її великі карі очі були сповнені смутку. Важкі темні коси вибилися з-під хустки і вилискували на сонці. Підвела голову й дивилась, як меткі ластівки кулею зривались з білого карнизу й летіли в синю імлу, веселі й гомінкі. І тільки зараз помітила, що не сама: біля кучерявої калини, просто на траві, сидів якийсь чоловік. Був підстрижений, мов судовий писар, у старій свиті, високих чоботях, мав засмагле худорляве обличчя. Біля нього лежала торба й осторонь довгий ціпок. Цей чоловік сидів без руху, тримаючи на колінах книжку. Але хоч і читав, усе ж час від часу кидав оком на сотникову, тоді дбайливо згорнув книжку, сховав до кишені й лагідно спитав: 
— Чому панна така засмучена? 
Голос був приємний, рухи поважні. 
Не думаючи довго, просто спитала: 
— Часом ви не вчитель тутешній, пан Сковорода? 
— Так, панно, тутешній дидаскал,— усміхнувся він.— Але правду сказати — я не тутешній. 
— Хіба ви не живете в Пушкарівці? 
— Де доведеться, там і живу. У добру годину живу в полі: маю тоді за дах оксамитове небо й зорі. 
Панна дивилась на нього широко відкритими очима. 
— Хіба хати немає вам, де переночувати? 
— Нащо ночувати в хаті, там тісно. Я ночую у Божому палаці, заколисує мене пташиний спів, а розбуджує свіжий вітерець. 
І він якось по-дитячому всміхнувся. 
— Казали люди, що ви всякі премудрості знаєте. 
— Люди накажуть, аби слухали. Моя мудрість — піщинка морська. 
— Усе ж хоч і піщинка, а мудрість, я й того не маю, а зараз так і зовсім без тямку. 
— Я питав панну, чому засмучена,— відрік згодом. 
— Коли панна мовчить, то я дотулю своє слово, бо бачу, панна з чуйним серцем, а коли так, то щиро дослухайся до того, що говорить воно,— не помилишся, серце не заведе. 
Він узяв торбу й підвівся. 
— Молоде серце не схибить,— додав він і пішов. А сотникова, збентежена незвичайною розмовою, ще довго сиділа, намагаючись усвідомити і запам’ятати кожне слово мудрої людини, вчителя, до якого прислухалися усі люди в окрузі (355 слів) (За М. Лазорським). 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Традиційно прийнято було вважати, що назви кольорів, винесені в заголовок роману, символізують перед головним героєм вибір між кар’єрою в церкві (чорний колір одягу кліриків) і в армії (червоний колір офіцерського мундира). Згодом було висунуто чимало гіпотез, чому автор вибрав для роману таку назву, але однозначної думки на цей рахунок у літературознавстві так і не сформувалося . Наступний роман Стендаля, що залишився незавершеним, мав на рукописі подібну назву — «Червоне і біле».Примітно, що в щоденнику Стендаля перед словосполученням «червоне і чорне» поставив артикль жіночого роду, а в назві роману двічі повторив артикль чоловічого роду, і прикметники написав з великої літери: Le Rouge et le Noir. На нашу думку, Стендаль, бажаючи зберегти асоціативний зв’язок, в той же час прагнув уберегти назву від спроб прямого ототожнення з конкретною азартною грою — щоб При глибинному схожості назв між ними існували і відмінності. Назва пушкінської повісті знаходить пояснення в тексті: пікова дама постає в образі карти і графині (опозиція мертве — живе за Р. Якобсоном). У романі Стендаля побутова азартна гра не представлена ​​зовсім. Ця різниця знаходить продовження в самій структурі творів: «… стоять за ігровими термінами внутрішні форми гри і року в «Червоному і чорному» є лише заданими і як би ковзаючими примарами символічних узагальнень, а в Піковій дамі вони дані і як побутова реальність фабульного руху і як відбилася в ній коло художніх образів »

Символіка назв багато в чому визначена семантикою кольору. Колористика важлива для обох назв, але в кожному її значення специфічно. У пушкінському назві колір (чорний) прихований в самому позначенні карти ( «пік»), він не має опозиції і цілком панує в повісті. У романі Стендаля позначений ще й червоний колір, поставлений на перше місце не тільки в сенсі фатального проходження спектральному порядку, але і за художніми причин, як відображення загальної атмосфери твору. Пушкінська повість, що включає надприродне, жах і божевілля, істотно відрізняється від духу стендалівського роману, що завершується перемогою героя над самим собою і торжеством любові, трагічної і світлої одночасно. Зауважимо, що Стендаль взагалі надає великого значення колориту описуваних сцен, колір нерідко набуває у нього символічного значення. Жюльєн, наприклад, сприймає, як грізне передвістя враження від церковного свята: «Коли він виходив, йому здалося, що на землі близько кропильниці кров — це була розбризкана свята вода, яку відсвіт червоних завіс робив схожою на кров» . Особливо тонко розроблена в романі семантика червоного кольору, представленого безліччю смислових нюансів, часто вступають в складні і парадоксальні співвідношення. Червоний колір у Стендаля — це запал і кров, захват і жах, пристрасть і злочин, смерть і життя. У поєднанні червоного і чорного є також смислові нюанси «виграшу» і «програшу».

Назва роману таїть в собі безліч значень, і кожен читач вільний самостійно розгадувати цю загадку, замислюючись над історією життя і смерті Жюльєна Сореля.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мова… Скільки написано, скільки говорено про цей феномен, який об’єднує людей, робить їх нацією, народом.»Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову» — писала Ліна Костенко.

Нація — об’єднання людей із спільною культурою, походженням, етносом, мовою та релігійними уподобаннями. Через капіталістичні відносини сучасні нації формуються значно швидше. Проте національна самосвідомість є основним фактором формування нації. Коли багато людей не тільки із спільними інтересами але й спільною ідеєю об’єднуються, то формується по справжньому сильне угрупування, здатне на великі звершення. Тільки коли спільна ціль керує людьми, вони здатні на підкорення великих висот. Яскравим прикладом цього є 1797-1825 рр.-коли в Україні сталося 104 масових антиурядових виступів кріпаків. Або селянські виступи на Кіровоградщині, спричинені неврожаєм і голодом у 1824 році.

Еталонами самосвідомості в українській культурі завжди були Т.Г. Шевченко, І.Я. Франко, І.П. Котляревський та Л. Українка

Українську націю формували ряд чинників: це і економіка держави, яка перебувала у непростому становищі, і складні відносини із Росією щодо сировинної продукції. Через велику кількість безробітного населення виросла міграція.

Основним фактором встановлення української нації була рідна мова. У цей період формувалася літературна мова, що ще більше об’єднала народ. Такі автори, як О. Потебні, П. Житецький, А. Кримський набули особливої популярності.

Борис Грінченко у 20 столітті написав чотиритомний словник української мови. Та головним чинником формування української мови була художня література. Усі найвидатніші українські письменники своєю творчою діяльністю об’єднували людей. Але цей шлях був тернистим. Влада не підтримувала подібні дії.

Проте українці завжди славилися своєю стійкістю. Тому з гордістю витерпіли усі перепони, що зустрічалися на шляху!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сьогодні в Україні мовна проблема є однією з найактуальніших. На перший погляд, це дивно, адже єдиною державною мовою давно проголошено українську. Що ж до інших мов, то їм Конституція України гарантує вільний розвиток. Однак проблема функціонування української мови чомусь досі не зникає.

Історія розвитку й становлення нашої мови — це історія утисків і заборон. Варто згадати хоча б Валуєвський циркуляр 1863 року, щоб зрозуміти, наскільки твердим був намір знищити так зване «малоросійське наріччя». З історії відомо, що розвиток української науки й освіти, друкування книжок та букварів тоді опинилися під загрозою. Наступні роки не принесли полегшення, наприклад сумнозвісний Емський указ так само передбачав суворі покарання щодо українських діячів-патріотів. Та й радянські часи нічого не змінили у відношенні до «солов’їної» мови: 30-ті роки XX століття відомі жорстокими репресіями, спрямованими проти національної інтелігенції… 

Знаючи всі ці й багато інших фактів, несвідомо замислюєшся: -як у таких неймовірно складних умовах українська мова могла не те що вижити, а ще й розвинутися? Зрозуміло, що це сталося в основному завдяки митцям-ентузіастам, яким доля рідної держави була небайдужа. Це і Тарас Шевченко, і Пантелеймон Куліш, і Іван Фран-ко, і Микола Хвильовий, і багато інших діячів. Вони у буквальному розумінні вистраждали, вибороли право нашого народу на власну мову! Так чому ж сьогодні деякі співвітчизники висловлюють невдоволення: мовляв, ну навіщо вивчати українську? Кому вона потрібна? 

Відповідь одна — українська мова потрібна всім нам. Не можна жити такими собі напівсонними й байдужими до національних святинь безбатченками. Не можна забувати про всі ті жертви, які принесли на вівтар рідного слова справжні герої України — культурні й громадські діячі. Скільки життів покладено на те, щоб українське слово вільно звучало у Львові та Луганську, у Києві й Криму, в Одесі й Харкові! Невже так просто забудемо про численні жертви? Невже мовне питання розділить Україну? Ні! Бачимо, що сьогодні відкривається все більше українських шкіл, процвітає вітчизняне книгодрукарство, проводяться численні конкурси знавців рідного слова, і навіть в областях, де переважна більшість розмовляє російською, люди у разі потреби часто легко переходять на державну мову. Однак не варто зупинятися на досягнутому. Для остаточного вирішення мовної проблеми треба випускати якнайбільше україномовної преси, транслювати фільми з вітчизняним перекладом не тільки по телевізору, а й у кінотеатрах, розвивати українську естраду тощо. І тоді до рідного слова потягнеться молодь усіх регіонів нашої держави, українську мову ми частіше будемо чути не лише в теленовинах, але й на вулицях, у транспорті, у школах і вузах. 

Думаю, що згодом ми перестанемо чути обурені голоси, що особисто для себе вимагають привілею не вивчати державну мову. Тоді можна буде сказати: мовна проблема в Україні вирішена остаточно.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ Гобсека у творчості Бальзака — образ величезної узагальнюючої сили. Автор вводить образ оповідача з метою більш повного і об’єктивного змалювання образу Гобсека. Дервіль допомагає читачам зрозуміти юридичні терміни і поняття, що згадуються в творі.Дервіль і Гобсек — люди однієї професії.Перший — стряпчий. Це молода людина, яка зробила кар’єру виключно своєю працьовитістю та професійної честностю. Він — «людина високої чесності» (так відгукуються про нього герої твору) Дервіль — порядна людина, тому ми можемо довіряти його думці. Завдяки Дервілю ми бачимо Гобсека якби «зсередини» (який він у побуті, які його людські пристрасті і слабкості, дізнаємося його передісторію та погляди на життя).

За словами оповідача Дервіля, друга Гобсека, він «скнара і філософ, підла істота і піднесена»,але змушений визнати, що «пан Гобсек людина чесна». Гобсек — продукт свого часу. Він живе за законами цього світу, приймає правила гри і чесно їх виконує. Не випадково Дервіль в розмові з графом де Ресто прямо говорить про Гобсека: «… цими справами він людина самої делікатній чесності у всьому Парижі».

Та чи може в світі з такою філософією цікавити душа людини, справжні людські цінності? Звичайно, ні. Ось чому до такої міри нетипове і нецікаве нікому в «світлі» «простодушне створення» Фанні-білошвейки і нецікава навколишнім пасторальна історія ідилічного союзу Дервіля і Фанні Мальво.Доля людей тому трагічна там, де «мертві душі» з мертвою хваткою диктують людям закони життя на землі. І нехай Гобсек зворушується «милому дівоцькому образу» Фанні, співчуття, каяття, доброта при його життєвої позиції ніколи не будуть притаманні йому. Він недоступний благородних спонукань, йому чуже саме поняття подяки. Навіть стряпчий Дервіль, юнак, до якого він нібито відчуває розташування, стає об’єктом неприкритої, безсоромної наживи; по Гобсеку, це ще й виховний захід: щоб згодом молодий чоловік був позбавлений почуття подяки благодійнику.

Чому все-таки потрібно пошкодувати Гобсека? Слідом за Дервілем треба пожаліти старого, який поставив на карту своєї жадібності всі цінності світу: дружбу, любов близьких, благополучне існування. Все нажите їм добро прийшло в непридатність або залишилося незатребуваним.