Твір на тему: "Земле рідна! Мозок мій світліє І душа ніжнішою стає.."(В.Симоненко)

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди — цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.

Василь Симоненко прожив недовге життя — лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотивами і сьогоднішньому читачеві.

Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:

Землю люблю я широку мою,
Хай би піском шелестіла,
Хай би пустеля у ріднім краю,—
Все ж він і рідний і милий.

(«Моя любов»)

У кожному слові молодого поета — любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє — розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «Земле рідна! Мозок мій світліє…» та інших.

У своєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена материнською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини.

Бо доля України — найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.

(«Україні»)

Ліричний герой поезії В. Симоненка — це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України:

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу! («Україні»)

Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю — поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини. Потрібним буть, красо моя, тобі.Сила поезії В. Симоненка — у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе:

Ті пісні мене найперші вчили
Поважать труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Ласкою своєю зігріва.

(«Грудочка землі»)

Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури — ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.