Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї…

«Я твій»,— десь чують дідугани.

А солов’ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

1911

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Життя людини – складне й багаторівневе явище. Кожен із нас постійно взаємодіє з іншими людьми – ми спілкуємося, навчаємося, працюємо поруч, претендуємо на ті самі життєві блага. Люди різні, із власними потребами та інтересами. Часто стається, що ці інтереси перетинаються або й взагалі суперечать одне одному. І в такому випадку людина має якось вчинити, зробити вибір, а в цьому їй допомагає мораль.

У моєму розумінні мораль – це поняття окремої людини або суспільства про те, що є добре, а що – погано. Це ті внутрішні переконання свідомої людини, які навіть не потребують бути зафіксовані в законах. Наприклад, більшість з нас не зможе спокійно сидіти в автобусі, якщо поруч стоїть вагітна жінка або старенька бабуся. Але не кожен поступиться місцем. Тут уступає в дію мораль суспільна, яка примусить когось це зробити: хтось присоромить, хтось почне обурюватися тим, що ви не дотримуєтесь законів моралі добровільно. Таким чином, закони моралі – це зразки ставлення та поведінки, які допомагають регулювати взаємодію людей у суспільстві.

Закони суспільної моралі не завжди були гуманні. Наприклад, у деяких західних країнах іще в позаминулому столітті вважалося непристойним для молодої вдови зняти траур навіть через рік після загибелі чоловіка й спробувати побудувати своє життя з іншим.

Проблемою сьогодення є те, що значення моралі принижено, важко визначити, що насправді добре чи погано. Але мені здається, що в такій ситуації найкращим поводарем людини будуть її совість та давня мудрість про те, що до інших треба ставитися так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Обставини життя постійно змінюються, і одного разу там, де ти когось образив, тобі доведеться просити допомоги. Дотримуючись законів моралі, ми зробимо наше співіснування справедливим і комфортним, і кожен з нас зможе стати трохи щасливішим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 Частина перша
Степан стояв на палубі корабля, що плив до Києва по Дніпру, оглядав береги, прощався подумки з рідним селом, селами, що виднілися на березі. Він їде до великого міста, щоб учитись і жити, щоб здійсни ти свою давню мрію. Разом із ним їхали Надія та Левко, односельці, теж учитися. Надія була дуже цікава до всього, жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві, заприятелювала й зі Степаном.
Степан мав дядькового листа до знайомого крамаря. Коли хлопець знайшов крамареву хатину на Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні поруч із коровами. Степан спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися. В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було пройти приймальну комісію, оформити документи. Хотів улаштуватися на роботу, але ніхто ніде, попри сподівання, його не чекав, незважаючи на Степанові заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, позаздрив його затишній кімнатці. Навідався до Надійки, яка приваблювала його все більше й більше. Нарешті блискуче склав екзамени, отримав стипендію — студент. Треба було шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й допомагатиме хазяйці по господарству. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію він зможе купити собі пристойний одяг.
Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він, як і Левко, одержить у місті освіту, стане культурною людиною і повернеться на село, привезе туди нове життя. А місто й городяни — це так, старий порох, який треба стерти. Раптом хлопець озирнувся й побачив місто вночі, що сяяло вогнями, перекочувалося людськими хвилями, гукало голосом візників і гудками авто. Увесь гарно вдягнений натовп здався йому безглуздим і нікчемним.
Надійка жила на квартирі з подругами. Там збиралася компанія. Один із юнаків запропонував піти всім разом на літературну вечірку.
Письменники читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із заздрістю думав, що й він би хотів бути автором, чути оплески й вітання на свою адресу.
І вирішив, що напише про свою бритву. Як він, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до денікінців, як відкупився у черкеса бритвою, як потім той солдат був убитий і Степан знову забрав свою бритву. «Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади». Потім повинен був ще «вишити блискучими нитками, при-г брати в тіло й дух, щоб надати життя своїй ідеї». Оповідання закінчене. Треба підписати його. Прізвище в нього нічого, а от ім’я — грубувате. Може, краще буде не Степан, а Стефан? Так і вирішив. Поніс І свій твір знаменитому критикові, виступ якого чув на літературному вечорі, але той не захотів із ним навіть розмовляти. Степан був принижений і знищений. Безцільно блукав вулицями, зайшов до Надійки. Та радісно зустріла його, пішли в парк. Похмурий і розлючений, він грубо взяв дівчину за руку, та розплакалася. Тоді Степан сказав, Р що він іде назовсім.

Потім довго мучився, потім зухвало подумав, що, мовляв, не він, так другий. І був ображений, ніби Надійка була винною, що його любов до неї виявилася фальшивкою.
Степан познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною, освіченою й розчарованою в коханні людиною. Радченко пішов до інституту й із запалом кинувся до науки. Багато в дечому він був уже на голову вищий від однокурсників. Писав ще оповідання. Якось похвалився землякові Борису, який учився їв інституті на відділенні цукрової промисловості. Той порадив послати твори до журналів, що він і зробив.
Уночі до Степана стала приходити господиня дому Тамара. Розповідала про своє нещасливе подружнє життя. Син якось дізнався, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці побилися, і Максим зовсім пішов з дому.
Степан добре засвоїв математичні науки, а от з українською мовою було важкувато. Тоді він засів за підручники й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був здивований і задоволений. Дізнавшись, що студент має матеріальну скруту, порадив ї піти працювати — викладати на курсах української мови (їх багато відкрилося для держслужбовців у період українізації), і дав листа з рекомендацією до голови лекторського бюро. Степану дали роботу, але зауважили, що в лектора має бути відповідний одяг. Тепер, коли зміцнів його бюджет, він подумав, що досить йому займатися коровами й дровами. Купив собі новій і одяг, старий спалив і пішов від своєї «мусіньки» в кімнатку, яку за пропонував Борис.
На курсах Степан познайомився з попереднім лектором. Ним ви явився поет Вигорський, якого він бачив на літвечірці. З того часу вони потоваришували.
Частина друга
Позбувшись злиднів, Степан продовжував жити просто — ходив купатися на Дніпро, вранці пив молоко, обідав у нархарчі (закладі народного харчування), увечері перекушував так само без великих розкошів. Склав собі жорсткий розпорядок дня й зайнявся вивченням літератури. Потім упорядковував свої знання, розкладаючи в голові по поличках, як колись книжки у сільбудівській книгозбірні. Взявся вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й відчував стрункість своїх думок та епікурейську радість.
Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані твори, підписані його ім’ям.
Відчув щастя. Він — письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої публіки. Раптом вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під радісний гук та оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською.
Фортуна йому посміхалася. З харківського журналу прийшов йому гонорар і запрошення писати ще. Дівчина Зоська, непередбачувана, дивна та невгамовна, подобалася йому все більше. Він приходив до неї часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урешті-решт домігся її прихильності. Якось в одному ресторані Степан зустрів сина своєї колишньої господині Максима. Із скромного хлопця він перетворився на завзятого пияку й розпусника.
Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять дискусії молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки що слухав, скромно відмовчувався.
Навчання в інституті він покинув. Набрав годин лекцій на курсах, 3 тривогою очікував відповіді з журналів, куди послав свої оповідання. А її все не було. Аж ось прийшло повідомлення, що його збірка до друку ухвалена, гонорару пропонується 350 карбованців!
У літературних колах спочатку Степана просто терпіли, трохи Згодом звикли, потім «він симпатії деякої набув своєю лагідністю і, заходячи, міг уже почути приязний вигук: «А, от і Радченко!»
Якось до Степана прийшов Борис, сказав, що одружився з гарною дівчиною. З його опису Степан зрозумів, що то була Надійка. Хлопцеві чомусь стало прикро. «Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина».
Незабаром вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. А тут звільнилася посада секретаря в журналі. Кожна група висувала свого, пройшла ціла баталія. Як вихід, взяли Радченка — нейтральну особу, котра подавала надію на себе впливати.
Степан з усією енергією кинувся до роботи. Наводив лад у редакційному господарстві, читав листи, рукописи, наглядав за друкарнею, приймав відвідувачів. «Новий секретар був з усіма незмінно й спокійно ввічливий. Він був певний в обіцянках, точний у словах, прекрасно розумів, що кому можна й треба сказати в літературній, завжди важкій атмосфері, силкуючись в міру змоги бути добрим вентилятором».
Степанові захотілося більш затишної кімнати. Роботи в нього додалося, коли обрали до культкомісії місцевкому. Все важче було викроювати час для побачень із Зоською. Якось у пориві почуттів, коли вони зустрілися на квартирі у подруги, Степан запропонував Зосьці вийти за нього заміж. Та погодилася. Удома уявив, що хтось постійно буде зазіхати на його час, увагу, думки, що романтика перетвориться в прозу, дитяче вередування й сварки. Почав картати себе за дурість і вирішив порвати із Зоською. На вечірці в подруги він прямо сказав їй про це, але не пішов, а став одверто й зухвало залицятися до інших жінок, познайомився з красунею, актрисою з Харкова Ритою, що приїхала до батьків.
У Степана зародилася думка написати великий твір про людей. Він уже уявляв собі той твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Сів, із легкістю написав перший розділ. Але далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило. Не писалося. Молодого автора охопив розпач. Минали дні за днями, а справа не рухалася. Степанові захотілося побачити Зоську, перепросити її, помиритися з нею,
Коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська отруїлася й померла. Хлопця охопив жах.
Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана квартиру таку, як той хотів. Степан хотів відмовитися, але потім пішов аби куди, аби не сам. Кімната в семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переїхав туди, обставив меблями, як хотів, але все там здавалося йому чужим Нудьга його не кидала. Якось зустрів односельця Левка. Той вивчився і тепер їхав працювати на Херсонщину, говорячи, що тут, у місті, йому все чуже — і люди, і життя! Згадав про степ. Радченкові теж пригадалися степ і село, і він вирішив, що і йому треба їхати звідси.
Потім захотів розшукати Надійку, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому Борис, і пішов. Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним «прикро, певно, погордо», її розповніла фігура вказувала на те, що Надійка чекала дитину. З тяжким серцем і гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї міщанки. Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів свою знайому, красуню Риту. Йому здалося це щастям і розрадою. Коли розсталися, пообіцявши один одному зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру, відчинив вікно й послав містові, що прослалося внизу, свій поцілунок. Сів за стіл і став писати свою повість про людей.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
У романі «Місто» В. Підмогильний розробляє світовий мотив підкорення людиною міста. Образ молодого письменника Степана подається в єдності біологічного, духовного, соціального. Автор зобразив людину, в якій постійно борються добро і зло, яка інколи готова заради власного самоствердження здійснити моральний злочин і яка разом із тим є неординарною, талановитою, цілеспрямованою особистістю, не позбавленою вміння іронічно, скептично сприймати себе та навколишній світ. Радченко підкорив місто, але й місто підкорило його.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ти знаєш, що ти — людина.Ти знаєш про це чи ні?Усмішка твоя — єдина,Мука твоя — єдина,Очі твої — одні.Більше тебе не буде.Завтра на цій земліІнші ходитимуть люди,Інші кохатимуть люди —Добрі, ласкаві й злі.Сьогодні усе для тебе —Озера, гаї, степи.І жити спішити треба,Кохати спішити треба —Гляди ж не проспи!Бо ти на землі — людина,І хочеш того чи ні —Усмішка твоя — єдина,Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вічний революціонер –

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, –

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє;

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою, –

Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум, нещастя,

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувати,

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Вічний революціонер –

Дух, наука, думка, воля –

Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

[1880]

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що це прислів’я має прихований зміст.Спочатку я думав,що мова йде про ий, що мова йде лише про працю людини. Якщо зробити корисну річ – то будеш щось з того мати. Однак, якщо копнути глибше, і заглибитись у суть тих слів, то зрозумівши їх, можна перенести весь їх зміст на взаємини людей.

Якщо посієш, щось лихе, зле,то таке ж саме і збереш через деякий час. Буває мимоволі стаєш свідком як до людини, котра говорить неправду чи зичить комусь зла вороже ставляться оточуючі. А якщо людина відкрита й чесна, то вона жнивує взаємністю інших. Як не крути, а добро породжує тільки добро, зло ж роз’єднує людей, псує їхні стосунки, руйнує їх душі.

По-перше, всі ми різні, тому й поводимось по-різному, і вчинки в нас такі ж різні. Одні з нас добрі, лагідні, спокійні, в них і вчинки добрі. Такі люди вміють допомагати іншим. Якщо в них є така можливість, вони прийдуть на допомогу, порадять, підтримають. З таких людей виходять вірні друзі, на яких завжди можна покластися. Такі люди ніколи не видадуть тебе чи твою таємницю. Їм можна повністю довіряти.

З іншої сторони, як то кажуть у народі,  є люди і людища. Тому є й такі люди, що ніколи не допоможуть, не підтримають, не подадуть бідному, навіть, якщо в самих є можливість. Вони майже завжди черстві, егоїстичні, не вміють співчувати, їм ні в якому разі не можна довіряти.

Гадаю, що кожен хотів би обминати в своєму житті дану категорію.З такими брехливими та злими людьми не варто спілкуватися, бо можна перебрати від них частину цього негативу. Та, я переконаний, людей добрих і співчутливих у світі таки більше. Через це всім нам треба задуматися, чим краще засіяти свою ниву, аби пожинати хороші плоди в старості.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев…

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Його найвідомішим твором є геніальний «Щедрик». Покладена в основу твору народна щедрівка є найстарішим зразком українського фольклору.
Мелодія складається з мотиву, що має всього чотири звуки. Пісню починає сопрано соло, потім мотив підхоплює увесь хор. Вступають усе нові голоси, і кожен ніби додає щось своє. Усе разом – витончене, надзвичайно красиве звукове мереживо.
Інший геніальний твір Леонтовича – «Дударик». За змістом це дитяча пісенька про дідуся-дударика, який умер, залишивши сиротою свою дуду. 
Хор розпочинається чоловічими голосами, які імітують звучання дуди. На цьому фоні сопрано та альти співають простеньку народну мелодію.
Вслухаєшся в чудовий спів – і ніби бачиш маленького хлопчика, який сумує за дідусем, і самого дідуся, який, прощаючись із хлоп’ям, передає йому улюблену свою дуду.
Хорові твори «Дударик» і «Щедрик» стали відомими далеко за межами України.
Кажуть, що безмежну любов до народної пісні та ніжну душу Микола Леонтович перейняв від матері. Мабуть, завдяки тому, що з її уст завжди лунала чарівна пісня, музичні здібності хлопчика виявилися дуже рано. Музикальним хистом був наділений і батько майбутнього композитора: він добре грав на кількох інструментах: віолончелі, скрипці, гітарі.

Проте не лише спів приваблював хлопця. Змалку почала виявлятися ще одна сторона його обдарування – талант до хорового диригування. Створивши хор із сестри і брата, Миколка вправно диригував ним в ожереді соломи…
Життєва стежка йому, синові священика, була вторована – це духовна освіта. Навчаючись у духовній школі та семінарії,юнак опанував нотну грамоту й залюбки співав у хорі. Тоді ж, у роки навчання, почав записувати мелодії українських народних пісень.

Закінчивши семінарію, Леонтович став учителем співів і арифметики у сільській школі.До речі, змалку Микола не любив арифметики, а тут довелося навчати інших… Але там, де йшлося про музику й хоровий спів, молодий учитель почувався у своїй стихії. Де з’являвся Микола Дмитрович, там звучала пісня. Невдовзі молодий учитель створив чудовий учнівський оркестр.
Відчуваючи брак музичної освіти, Микола приїздить до Петербурга, де відвідує лекції та консультації придворної капели. Заняття привели в певну систему все, чого композитор-самоук досяг самотужки. Природжений талант Леонтовича, його артистизм не переставали дивувати його вчителів.
Освіту молодий композитор продовжив у Київській консерваторії. Невдовзі Леонтович почав викладати хорову справу в музичному інституті імені Лисенка. Проте бурхливі політичні події змушують його переїхати в Тульчин, до сім’ї. Композитор знову починає вчителювати в сільській школі.

Одного разу, Микола Дмитрович заночував у хаті свого батька. Саме тоді попросився переночувати невідомий, що проходив через село. Опівночі пролунав постріл і з будинку вискочив убивця.Так трагічно обірвалося життя одного з найвидатніших митців України. В обставинах загибелі композитора досі лишилось багато нез’ясованого.
Але безсмертя Миколи Леонтовича – у популярності його творів в Україні та за її межами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи — все одно Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Часто доводиться чути фразу «Людина — тварина соціальна». З цим важко посперечатися, якщо взяти до уваги, що з першого й до останнього свого подиху людина перебуває в оточенні інших людей. Наш соціум — це середовище нашого існування. Звичайно,  природні умови накладають свій відбиток на життя людини, але в сучасному світі швидше відіграють другорядну роль, бо за допомогою знань і технологій людина пристосувалася до всіх можливих місць проживання на Землі.

Складно бути об’єктивним в оцінці ролі суспільства в житті людини, адже кожен з нас є його частиною і дивиться на цю проблему зсередини. А для вивчення будь-чого  дуже корисно крім цього подивитися на це щось з боку й неупереджено.Більшість людей взагалі ніколи не задаються цим питанням, тому що як кажуть східні містики «не годиться краплині міркувати про океан, а тим більше критикувати його». Тому замислюються про це або вчені — соціологи, філософи, політологи, економісти, етологи або студенти-гуманітарії напередодні іспитів, або обиватель, одного разу особисто постраждалий від того, що інтереси його і суспільні «сходили» врозріз.

Навряд чи хтось сперечатиметься, що суспільство відіграє величезну роль у житті кожного з нас. Отже, спробуємо розібратися, яку саме.Суспільство визначає світогляд людини. Як ми вчимося ставитися до зовнішнього світу і свого місця в ньому? З самого дитинства ми вбираємо уявлення й поняття про це від свого оточення —  батьків, вчителів, інших людей, вихованих суспільством, з книг, газет і журналів, що обслуговують інтереси суспільства, з власного досвіду тих чи інших суспільних відносин, в яких ми постійно перебуваємо.Різні типи суспільства формують у людей різні світогляди, ґрунтуючись на специфіці культури, економічних відносин, державного устрою, релігії, традицій і звичаїв, закріплених у них.

Суспільство організовує взаємодію людей за допомогою наданих їм соціальних статусів і ролей.

Соціальний статус — це «позиція індивіда в соціальній групі, яка визначається його правами й обов’язками по відношенню до інших, пов’язаних соціальних позицій». Найчастіше вони пов’язані з економічною, політичною і професійною діяльністю. Частину соціальних статусів ми отримуємо від народження — раса, стать, національність, інша пов’язана з системою споріднення — батько, мати, син, сестра. Ці статуси дістаються нам без активності з нашої сторони. Інша група – набуті статуси, для отримання яких людина має докласти зусиль, напр., студент, фахівець.

Соціальна роль — це очікувана поведінка людини, що володіє певним статусом. Кожна людина є носієм цілого ряду статусів і вступає в різні рольові відносини з великою кількістю людей. Він — син своїх батьків, батько для своїх дітей, начальник для своїх підлеглих, чоловік і т.д. Соціальні ролі дозволяють людині взаємодіяти з іншими за певним шаблоном, тому вважається, що вони сприяють впорядкованості соціальних відносин.

З одного боку це добре, але з іншого зайве шаблонізування відносин веде до придушення ініціативи людини, формалізації, а в результаті — до незадоволення якістю цих відносин. Наприклад, колись в суспільстві було прийнято, що жінці не належить отримувати серйозну освіту, незважаючи на те, що у неї могли бути високі інтелектуальні здібності.

Хочемо ми того чи ні, але у будь-якому випадку кожен з нас — гвинтик у складному суспільному механізмі, маємо своє місце і виконуємо свою функцію. Наш «сучасний» привілей в тому, що більшість статусів і ролей  соціальної ієрархії «невічні», рухливі, тож  ми маємо певну свободу дій для того, щоб змінювати їх.

Тобто, з одного боку, соціальні статуси і ролі дозволяють нам передбачити поведінку їх володаря, а з іншого — може грати негативну роль, обмежуючи свободу вибору людини.

Суспільство формує цінності людини і дає можливість для задоволення її потреб. Товариство орієнтує людину на те, що вона повинна хотіти та до чого прагнути в рамках суспільного ладу. Потреби людини широко варіюються від фізіологічних (їжа, сон) до особистісних (самовираження, престиж, творчість, визнання).Під впливом культури, громадської думки, виховання й особистих психологічних особливостей людина розставляє пріоритети в житті. Вона ставить перед собою цілі і за допомогою певних дій переміщається по ієрархії соціальних статусів. Це можна вважати розвитком людини — або сходженням, або деградацією — залежно від того, наскільки вона задоволений результатами цього розвитку і наскільки вони корисні для суспільства в цілому.

Тобто, якщо людина прагне до матеріального достатку, суспільство пропонує їй кілька варіантів для цього — наполеглива праця або великий грабіж, а також проміжні варіанти. Якщо людина хоче визнання своїх талантів, вона прагне до активного громадського життя, займається наукою, творчістю або влаштовує собі скандальну рекламу.Одні цілі та шляхи їх досягнення суспільство схвалює, інші засуджує, але саме їх існування має причину в ньому самому.

Як підсумок, можна сказати, що соціум — наш рідний дім, який одночасно і дає, і вимагає. Це складна система прав і зобов’язань, можливостей та обмежень, заохочень і покарань.