Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Чорна рада» Пантелеймона Куліша — це перший історичний роман в українській літературі. І вже цей факт виділяє твір з-по­між інших, але не тільки це робить його особливим. Відомо, що довгий час «Чорна рада» та ім’я її автора були забороненими, мало хто знав про існування цього чудового твору. І однією з причин цього, на мою думку, було те, що Пантелеймон Куліш, звернувшись до минулого нашої країни, говорить про речі, які в радянські часи вважалися крамольними, а погляд на історію України у письмен­ника діаметрально протилежний радянській доктрині.

Автор торкається найбільш трагічного періоду в історії нашої держави — часів розбрату та занепаду, Руїни, як їх назвали з легкої руки Куліша. Це був час після Переяславської ради і смерті Хмель­ницького, коли розпочалася кривава боротьба за владу і мало хто пам’ятав про інтереси рідної землі.

Але були все ж таки люди, котрі небайдуже ставилися до долі свого народу і своєї країни. У «Чорній раді» такими людьми зма­льовує П. Куліш полковника і священика Шрама та наказного геть­мана Якима Сомка. Саме ці герої втілюють усі авторські ідеали, моральні переконання та уявлення про майбутній суспільний та політичний устрій країни. Відомо, що це не вигадані образи: Яким Сомко існував насправді, а прототипом Шрама був полковник Пр- пович, ім’я якого згадується в козацьких літописах. Цих двох лю­дей об’єднувало прагнення зробити Україну незалежною, щасли­вою державою, звільнити від загарбників усіх національностей. Звичайно, ці герої втілюють авторську ідею, його погляди на мину­ле і майбутнє України. Ідеалом Шрама і Сомка була автономна республіка у союзі з Москвою. Я гадаю, що саме таким бачив Ку­ліш вихід із тієї ситуації, що склалася після Переяславської ради. Письменник багато уваги приділяє діалогам героїв, у яких вони детально обговорюють майбутній суспільний устрій країни. 

Сомко і Шрам мріють про порядок, примирення всіх верств населення, щоб Україна була згуртованою та міцною, не потрапила в нове по­неволення. Наказний гетьман мріє всім суспільним групам нада­ти свої привілеї: «Нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполи­тий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила». Про необхідність згуртування постійно говорить і полков­ник Шрам. І дійсно, саме цього й не вистачало українцям, на жаль, сильнішою виявилась інша тенденція — триматися за своє майно і суспільне положення, вболівати лише за свої інтереси.

Я думаю, що саме це і стало причиною занепаду, поневолення та покріпачення України. Ще з давніх часів відомо, що важче скорити і зламати тих, хто тримається купи, хто думає не про свої дріб’язко­ві інтереси, а про загальну справу.Отож, ще раз треба прислухатися до мудрих слів Куліша, які вклав він в уста своїх героїв — Якима Сомка та полковника Шрама.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В теперішній час люди все більше звертають свою увагу на ірраціональне, не підвладне людському розуму. Суспільство знову приходить до висновку, що життя — це арена постійної боротьби сил добра і зла, боротьби, яка триває насамперед у людських душах. Цим і можна пояснити інтерес сучасних письменників до міфологічного. В українській літературі таким майстром є Валерій Шевчук.

Незвичайним і навіть сюрреалістичним можна вважати роман — баладу Валерія Шевчука «Дім на горі». Розповідь про реальне життя героїв роману тісно переплітається з подіями, які відбуваються в їхніх снах і спогадах, думках і мріях. Сама назва «роман-балада» відносить нас до традиції європейського бароко. І дійсно, для Шевчукової прози характерні барокові риси: контрастність — у поєднанні високого і низького; динамізм, експресивність, драматична напруженість; виражена метафоричність національної художньої символіки. Основним є суто бароковий мотив — протистояння добра і зла, у якому здебільшого добро в душі людини перемагає. У творі автор глибоко аналізує проблеми стосунків між людьми: старими й молодими, Чоловіками й жінками, батьками й дітьми, братами й сестрами; розкриває їх внутрішній світ, такий неспокійний, бурхливий, такий тендітний і ранимий.
Життя героїв Шевчука начебто подвійне, ніби проходить одночасно і в реальному, і в уявному світі. Вчителька Галина Іванівна, молода жінка, бачить себе то сірою й буденною, то — голубою й казковою; в її душу то входить казкова богиня, то лишає її — і від того змінюється настрій жінки, і все, що її оточує. Навіть одяг Галина добирає у колір своїх відчуттів, сірий чи голубий. Її бабця бачить «богиню в серці онуки», але завжди вертає Галю до реального життя. Син теж помічає в матері незвичайні зміни: «Хлопець раптом відчув, який він порівняно з нею малий та нікчемний. Йому захотілося схилитись у поклоні перед цією несподіваною материною величністю, відтак підняти голубий шлейф і піти в супроводі, гордо зводячи й своє підборіддя».

Зворушливо й незвичайно описує автор старого козопаса Івана Шевчука та його жінку Марію. Теплом і ніжністю осяяне життя цих немолодих вже людей. Коли Іван повертався з козами додому, Марія «чекала, поки ступить у двір отой сивий король». Жінка доїла кіз, а Іван «сидів на веранді, густо заплетеній крученими паничами, і щось писав у великій бухгалтерській книзі», писав «слова, які народилися в ньому сьогодні, … про спокій вечірнього неба і про тишу, яка наливається вечорами у людські душі». Ці записи, у яких реальність, казка, містика й філософія поєднані в нерозривне ціле, складають другу частину роману. У цього простого селянина душа ясновидця, здатного наскрізь бачити те, що приховано від людського ока, розуміти мову дерев і квітів, відчувати тривогу своєї дружини, відчувати біль і радість інших людей. Через увесь твір проходять лейтмотивом філософські роздуми старого Івана, він спостерігає і ніби коментує життя односельців. «Любов — це і є рух до спокою, — подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, — ті, що руйнують, не знають любові — це діти темряви й ночі».

Описуючи дівочі роки Галини Іванівни, Галі, автор показує нереальний світ її снів, який то наслідує події реальності, то передрікає їх. Джиґун Анатоль у сірому костюмі, що приходить до Галі і спокушає її своїми розмовами, у снах дівчини перетворюється на сірого птаха в лакованих черевиках і солом’яному капелюсі. Анатоль таки спокушає Галю і зникає; у реальному житті народжується сип, а сни-фантазії перетворюються на сувору життєву прозу. Пройде час, і такий же сірий птах буде снитися Оксані, доньці Галини Іванівни…
Хоча автор називає конкретні дати — 191.1, 1931, 1946, 1963 роки, сюжет у романі розвивається не в хронологічному порядку. Це ще більш притягує увагу читача, бо інтрига й напруга оповіді постійно зростає. У творі йдеться, в основному, про мирне життя героїв, але гострою стрілою, що травмує життя кожної родини, проходить через увесь твір війна. Вона у спогадах і живих, і мертвих.

У романі переплетені два сюжетні стрижні: дім, з якого герой іде у світ і до якого повертається, а також дорога, яка постійно його вабить. Йдучи цією дорогою, людина все одно приходить додому. Піднімаючись до будинку, що височіє на горі, недавній фронтовик, директор школи Володимир, навіть не підозрює, що у тому домі він знайде спокій і душевну гармонію. Хлопець, син Галини Іванівни, повертається додому через сімнадцять років, що нагадує біблійний сюжет про блудного сина. Цей дім є надійною основою, фортецею, де зберігається духовність. Із мотивом дороги пов’язана й різниця між втіленнями жіночого та чоловічого начала. Жіноча доля — чекати й терпіти, чоловіча — шукати свою дорогу та повертатися.
«Дім на горі», цей приклад магічного реалізму, дає розуміння динамічного внутрішнього життя людини. Через творче проникнення у фольклорні образи, через барокову алегоричну багатошаровість автор пише літопис філософсько-образного діалогу добра і зла

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З раннього дитинства батьки вчили мене любити книги. Коли я була маленькою, вони завжди читали мені казки. Я дуже любила їх, адже саме вони навчили мене радіти разом з тими, хто щасливий, і співпереживати тим, у кого виникли труднощі в житті. Саме вони роз’яснили мені те, що добро повинно завжди перемагати зло. І саме вони пояснили мені, що щастя можна знайти всюди, а справжнісіньке щастя — дарувати радість іншим.

Коли мені було 4 роки, мама подарувала мені книгу Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц». Почавши читати цю казку, я зробила крок у дивовижний світ, повний несподіваних подій. Книга настільки мене захопила, що я перечитувала її кілька разів, кожен раз роблячи для себе якісь нові відкриття! Так не хотілося, щоб казка закінчувалася! Саме ця книга і стала моїм першим кроком в світ літератури.

Після цього випадку я прочитала безліч книг, які навчили мене багато чому. Кожен твір брав участь в становленні моєї особистості. Я дуже люблю читати, тому що читання приносить мені велику користь. Коли у мене немає сил рухатися вперед по складному шляху, я відкриваю книгу про морально сильних людей, здатних подолати всі труднощі життя і незважаючи ні на що виявитися переможцями. Коли мені потрібно відпочити, я беру книгу про мандрівників, що борознять простори нашого світу. Коли в моєму житті не вистачає казки, я читаю фантастичні твори, які повністю захоплюють мою свідомість і несуть мене в далекі куточки Всесвіту. Якщо я не можу розібратися в собі, то в цьому мені допомагають глибокі психологічні книги.

Книги відіграють величезну роль у моєму житті. Вона допомагає мені знайти відповіді на моральні і філософські питання. Будь-яка хороша книга вчить жити, застерігає від помилок і веде мене по життєвому шляху.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Що є свобода? Добро в ній яке є?» — питав свого часу Г. С. Сковорода, заздалегідь знаючи відповідь: свобода — це найдорожче надбання для кожного. Життя самого філософа і поета — приклад прагнення свободи й вільного життя. Чи так це просто — бути вільним? 

Сковорода знав ціну свободи, бо ж заплатив за неї спокоєм домашнього вогнища, матеріальними статками, яких ніколи не мав, як і кар’єри, яку йому неодноразово пропонували. І все ж таки він надавав перевагу свободі, а не «злоту», бо «проти свободи воно лиш болото». То, може, це лише красивий поетичний образ? Ні, за цими словами жива»правда життя, яке без свободи неможливе. І це не перебільшення. Адже людина змалечку звикає до безлічі обов’язків та умов свого життя, які обмежують її свободу. Звичайно, нічого поганого немає в тому, що кожен із нас розуміє межі своєї свободи — вона закінчується саме там, де починається свобода іншої людини. Та якою манливою стає омріяна свобода! Не випадково сам Григорій Савич Сковорода високо цінував особисту свободу, ніколи не зраджуючи її. У своїх творах, зокрема «Вдячний Еродій», «Алфавіт, або Буквар світу» та інших, він пов’язує щастя людське з працею і свободою. Та й на своїй могильній плиті він ще за життя викарбував слова «Світ ловив мене, та не впіймав».

Отже, свобода — це запорука щасливого життя, яке без неї неможливе.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що ми більше співчуваємо тваринам, ніж людям . Тварини роблять нас більш людяними. Існують дослідження, які підтверджують, що деякі люди здатні відчувати велику емпатію і більш бурхливо реагувати на інформацію про насильство над тваринами, ніж над людьми. Зокрема, недавнє дослідження соціологів Арнольда Арльюка і Джека Левіна передбачає, що ми стаємо більш байдужими до історій про людські мук, зокрема тому, що в новинах частіше робиться наголос на агресорів і винуватців злочину, а не на особисті історії потерпілих. Це може бути однією з причин, чому люди набагато більш емоційно реагують на історії про насильство над тваринами — як, наприклад, у випадках з вбивством піврічного жирафа Маріуса в зоопарку Копенгагена або лева Сесіла в Зімбабве. Незалежно від того, йдеться про тварину або про людину, люди завжди відчувають більше співчуття до окремої жертві, ніж до цілої постраждалої групі.

Соціальні конструкти є ключами до розуміння всіх типів насильства і реакцій на нього, будь то приватна історія знущань одну людину над іншим або соціальне насильство на адресу соціальної групи або тварин. Сприйняття уразливості або невинності — важливі фактори в формуванні цих реакцій. З психологічних і соціологічних досліджень ми знаємо, що чим більше ми ідентифікуємо себе з індивідуумом, у якого є ім’я, особа і доля, тим більшу ми будемо відчувати емпатію до нього і не дозволяти собі або потурати насильству в його адресу.

У свою чергу, коли насильству піддається ціла група «інших» людей, ми вважаємо за краще психологічно дистанціюватися і обмежуємо себе в емпатії. Це називається «гомогенізація». Тобто, коли агресія спрямована на «євреїв» або «геїв», слонів або морських котиків в цілому — але не одного з них, — нам значно складніше переживати з цього приводу. З приводу того ж лева Сесіла в медіа звучали думку, що якби він був «просто ще одним левом», а не видатної особиною, такий одноголосної обуреної реакції не було. З огляду на все, що ми знаємо про емпатії і про важливість сприйняття жертви як індивідуума, це схоже на правду. Більш того, якби вбивця знав, що лев, на якого він націлився, був «особистістю», можливо, він би не став його вбивати — якщо, звичайно, у нього не було психопатичних відхилень, при яких неможливо застосувати середньостатистичний образ мислення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що це питання несе філософський характер. Відповіді на нього як про синицю, так і про журавля і не можна сказати, що перші або другі будуть не праві.
Синиця в руках ототожнюється з уже наявної у людини річчю, можливістю і т. д.
Журавель ж у небі — його мрією, тим, чого хотілося б досягти, але поки це недостежимо.

Знаєте, я б відповів на це питання так: той, хто втратив мету життя, хто не мріє, не намагається досягти своєї мрії, він і не живе по-справжньому. Життя людини, не прагне ні до чого новому стає сірою, одноманітною, він у всьому звинувачує всіх оточуючих (бідний — бо, що погані правителі, мало платять або жадібний роботодавець. Так в чому ж проблема — адже можна взяти і все змінити). Людина, який задоволений тим малим, що є, наприклад, «є робота, на їжу вистачає, одягнутися вистачає, треба за неї триматися», ніколи нічого не змінить у своєму житті, так і проживе все життя сіро, без будь-якої мети.

Так що, журавель, хай поки що навіть в небі, а дуже важливий. Якщо постійно думати про нього, він виявиться і в ваших руках. Не бійтеся самі керувати своїм життям.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усе своє життя Олександр Олесь безперестанно шукав нові виражальні засоби, які б з найбільшою точністю відображали його захоплення Україною, любов до рідної землі, радість і журбу, розчарування і надії на краще майбутнє свого народу:

«Жита з волошками, і луки, і гаї.
І всі розкоші весняні,
Всю вроду, всю красу безкраю.
Як втілити її, не знаю,
В словах, в пісні мої».

Його ніколи не залишали думки про долю рідної країни. Ще в 1906 році О. Олесь написав такі рядки:

«Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба».

Поетові, справжньому українському інтелігентові, пристрасно хотілося, щоб його рідна Батьківщина «згадала згублене ім’я». У 1903 році, будучи ще студентом, О. Олесь брав участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві. Саме тоді він і зробив остаточний для себе вибір та усвідомив своє національне покликання. Його окрилила, підняла йому дух зустріч на відкритті пам’ятника з такими видатними українськими митцями, як Л. Українка, М. Коцюбинський, В. Самійленко та Б. Грінченко. Після цього О. Олесь вирішив, що вчити, працювати і творити він повинен на славу українського слова та рідної культури.

Відтоді у кожному вірші талановитого поета відчувалося биття переповненого любов’ю до України серця. Осмислення долі рідної країни, її минулого та сучасного, мрії про майбутнє знайшли своє відображення майже у всій поетичній творчості О. Олеся.
Після Жовтневої революції 1917 року в українському суспільстві, зокрема в середовищі інтелігенції, з’явилися нові, здебільшого оптимістичні настрої. Змінилися й настрої О. Олеся. Він палко бажав побачити рідну країну нарешті вільною, розкутою, спроможною творити власну долю. У поезіях О. Олеся 1916-1917 років відчуваються сподівання і докір, звучать заклики й надії. Мабуть, неможливо знайти прекрасніші слова за ті, з якими поет звертається до довгоочікуваних гостей рідної землі — Волі і Сонця.

Трагічна сторінка життя О. Олеся почалася у 1919 році, коли Україна була зраджена і обкрадена, коли Батьківщина була в кривавих шрамах і лежала в руїнах. Чужина, безнадія і відчай — саме від цього серце поета обливалося кров’ю. Він зрозумів, що більшовики не дадуть тієї волі, на яку так сподівалися українці одразу після революції. Йому було боляче, бо над його співвітчизниками почався черговий кривавий експеримент. 

26 років О. Олеся розривало бажання повернутися на Батьківщину разом з усвідомленням того, що таке повернення буде дуже ризикованим. Що за цей час пережило змучене серце поета, розповідають його пізні вірші, в яких він ніколи не забував рідну Україну.

До свого люблячого сина Україна прислухається і зараз, в часи становлення державності, на шляху до єдиної європейської сім’ї. Його поетичні рядки з’являються в нових піснях, його вірші звучать з трибун і сцен. Збулися прагнення О. Олеся, збулися його слова:

«Хто зберіг любов до краю
І не зрікся роду,
Той ім’ям не вмре ніколи
В спогадах народу».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Найвідомішою із усіх пушкінських героїнь є Тетяна Ларіна . Працюючи над романом, поет любувався чудесною дівчиною, що оживає під його пером. На сторінках твору Пушкін неодноразово зізнається: «і я так люблю Тетяну милу мою…». Із упевненістю можна сказати, що Тетяна – образ ідеальної жінки, створеної уявою поета. На початку роману Тетяна – провінційна молода дворянка, наприкінці добутку ми бачимо її чудовою світською дамою

Знайомлячи нас із Тетяною, поет пише: Її сестра звалася Тетяна. Уперше ім’ям таким Сторінки ніжні роману Ми свавільно освятимо. Уже ім’ям своєї героїні Пушкін підкреслює близькість Тетяни до народного, національного початку

Таких дівчин у середовищі провінційного дворянства був не так багато, тому автор, розповідаючи про Тетяну, говорить не стільки про те, що вона робила, скільки про те, який вона не була: «Вона милуватися не вміла», «грати й стрибати не хотіла», «ляльки в руки не брала». Цим автор як би відокремлює Тетяну від порожніх і манірних провінційних панянок, Яскравий приклад якого – Ольга. Незвичайність Тетяни, її духовне багатство Пушкін пояснює впливом на її внутрішній мир народного середовища, прекрасній і гармонічній росіянці природи: Тетяна (російська душою, Сама не знаючи чому) З її холодною красою Любила російську зиму… Рідна природа не тільки харчує духовний мир Тетяни

Вона не тільки гуляє в копіювання заборонене © 2005 саду, вона любить «попереджати зорі схід». Відразу пригадується Онєгін, що прокинувся за полудень і приймає записки в постелі. Пушкіна протиставляє своїй улюбленій героїні не тільки провінційних панянок, але й головного героя роману. Правда, у них є й загальне

Це критичний розум. Позволяющий Тетяні й Онєгіну вірно оцінювати навколишнє суспільство. Як Євгеній виконаний презирства до світла. Так і Тетяна, ставши волею долі великосвітською дамою, називає цей мир осоружним: …Зараз віддати я рада Все це дрантя маскараду, Весь цей блиск, і шум, і чад За полицю книг, за дикий сад… Але Тетяна, на відміну від Онєгіна, близька до народу, до його вдач і звичаїв. Пушкіна відзначає, що для неї й народні пісні, і народні обряди були повні невимовної принадності, як і для самого автора

Народний початок у характері Тетяни проявляється в дивній цілісності її натури. Бєлінський писав: «Натура Тетяни немногосложна, але глибока й сильна». А. С. Пушкін наголошує на тім, що Тетяна була позбавлена кокетства й удавання. Її миром був мир книг, що сформувала її кращі якості. Пушкінська героїня – натура поетична, одухотворена, на відміну від багатьох своїх сучасниць

Але любов, що зародилася в Тетяні після зустрічі з Онєгіним, виявилася небагато по^-книжковому, вона додала йому всі ті риси, які знаходила прекрасними в улюблених книжкових героях, оточила його ореолом таємничості й переваги. Онєгіна справжнього вона не могла не розуміти, не знати. Своєму почуттю Тетяна віддається цілком і повністю. Про глибину почуттів Тетяни говорить її лист до Онєгіна. У ньому Тетяна, діючи проти всіх правил пристойності, відкриває свою душу й повністю віддає себе \”у руки\” Онєгіна, покладаючись на його честь і шляхетність (\”Але мені порукою ваша честь…

Тому, щоб довідатися свою подальшу долю, Тетяна прибігає до гадання. У підсумку їй сниться сон, що частково визначає подальший розвиток подій. Після смерті Ленского й від’їзду Онєгіна, Тетяна починає часто відвідувати будинок Онєгіна. Там вона, вивчаючи обстановку, у якій жив Онєгін, його коло інтересів, доходить висновку, що Онєгін є лише \”поетичну примару\”, пародія. Далі Тетяна відправляється в Москву, де тіточки возять її по балах і вечорам у пошуках гарного нареченого

Обстановка московських віталень, що панує в них порядок і світське суспільство все це вселяє Тетяні лише відраза й нудьгу. Вихована в селі, душею вона прагне до природи: …у село, до бідних селян, У відокремлений куточок, Де ллється світлий струмочок… Тетяна одержує в чоловіки військового, богатого генерала й стає світською дамою. У цьому положенні й застає її Онєгін, що повернувся через кілька років з подорожей

Тепер, коли Тетяна досягла одного з ним рівня суспільного становища, у ньому пробуджуються любов і пристрасть. Далі історія любові Онєгіна до Тетяни здобуває дзеркальне відбиття історії любові Тетяни до нього. Ставши світською дамою, Тетяна поступово змінюється відповідно до суспільства, у якому їй доводиться постійно перебувати

Вона стає \”равнодушною княгинею\”, \”неприступною богинею\”. У відповідь на визнання Онєгіна Тетяна, хоч і любить його, дає прямій і беззастережна відповідь: Але я іншому віддана, И буду століття йому вірна. Таким чином, ясно вимальовуються моральні риси ідеалу, головні з яких – шляхетність і вірність, незважаючи на те, що втілено вони в жіночому образі. У цих словах укладена вся сила характеру Тетяни, неї сутність

Незважаючи на сильну любов до Онєгіна, вона не може порушити обітницю, дана нею чоловікові перед богом, не може поступитися моральними принципами. Повною протилежністю Тетяни є її сестра Ольга. Її весела вдача, простота, спокійний, безтурботний характер були, за словами самого автора, невід’ємною частиною образа героїні будь-якого роману того часу

Онєгін, як щирий знавець жіночої душі, дає Ользі невтішну характеристику: У рисах в Ольги життя ні, Точнісінько у Ван-Дейковой Мадонні: Кругла, червона особою вона; Як цей дурний місяць На цьому дурному небокраї. Образ Тетяни як головної героїні роману є найбільш доконаним серед інших жіночих образів. У той же час Тетяна улюблена героїня Пушкіна, його \”милий ідеал\” (\”…я так люблю Тетяну милу мою\”).В образ Тетяни Пушкін вклав всі ті риси російської дівчини, сукупність яких представляє для автора доконаний ідеал

Отже, А. С. Пушкін у романі \”Євгеній Онєгін\” створив целую галерею жіночих образів, кожний з яких є типов і індивідуальним, втілюючи в собі якусь особливість характеру. Але найбільш доконаним серед всіх жіночих образів в \”Євгенію Онєгіні\” є образ Тетяни, у якому Пушкін відобразив всі риси істинно російської жінки. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Людині дано право вибору. І той, хто стверджує, що це не так, прагне звільнити себе від цілеспрямованої діяльності та прийняття відповідальності – тільки й усього!Свобода волі починається з малого. Ранкова пробіжка або сон до півдня, медитація або комп’ютерні ігри, читання розвиваючої літератури або жовтої преси, тренінги особистісного зростання або нескінченний перегляд телепередач, позитивне мислення або ниття і плачі на злодійку-долю – що це, як не результат вибору кожної окремо взятої людини?

Людині дано право вибору. І той, хто стверджує, що це не так, просто проявляє лінощі і легкодухість.Колись я зробила для себе приголомшливе відкриття . Бути щасливим набагато складніше, ніж бути нещасним, тому що сотворіння щасливої ​​долі передбачає досягнення великих цілей, щоденну працю і постійну роботу над собою. Нещастя не вимагає нічого: просто бути нещасним – от і все! Американський політик і державний діяч Вільям Дженнінгс Брайан сказав: «Доля – це не питання випадку, це питання вибору»

Ми, дійсно, приходимо в це життя нерівними. Хтось – у сім’ї жебрака, а хтось – у сім’ї мільйонера; хтось у сільській місцевості, а хтось – у мегаполісі; хтось – з гуманітарними здібностями, а хтось – з математичними. Нерівність і заданість існують, і з цим безглуздо сперечатися. Однак є одне вирішальне «але»: всі ми приходимо вільними і нам дано право вибору. І якоюсь мірою право вибору зрівнює всіх людей. Класик французької літератури, філософ, фізик і математик Блез Паскаль стверджував: «Існує достатньо світла для тих, хто хоче бачити, і досить мороку для тих, хто не хоче».

Людину від тварини відрізняє можливість приймати усвідомлені рішення, відчувати глибокі емоції, трансформувати реальність. Всі живі істоти несвідомо реагують на умови середовища, і тільки людина наділена здатністю усвідомленої діяльності. Американський письменник, автор бестселерів, присвячених духовному зростанню людини Ніл Доналд Уолш говорив: «Життя, що проживається за вибором, – це життя усвідомленої дії. Життя, що проживається з нагоди, – це життя несвідомого реагування». Безумовно, можна відректися від усього цього. Але чи не жахливо, будучи людиною, зійти до рівня тварини?Людині дано право вибору. Воно розкриває неймовірні можливості. І найдивніше, що право вибору підтверджує саме себе: його можна вибирати, а можна ігнорувати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мабуть, основне, без чого не може прожити людина – це електрика. Особливо це стосується приватних бу­динків, у яких від електро­постачання залежить геть усе: починаючи від води й закінчуючи теплом і світ­лом.

Заміна живого спілкування з природою та людьми віртуальним світом — це проблема та хвороба сучасності. Я вважаю жахливим, коли десятирічну дитину повністю поглинає сидіння за смартфонами та планшетами, віртуальні ігри та “нежива” переписка. Вона могла б розвиватись: піти на вулицю, грати у рухливі ігри, дихати свіжим повітрям, знайомитися з новими людьми.Не можна порівняти комп’ютерну гру, навіть з найкращою графікою, яка майже повністю відтворює реальність, зі справжнім життям. Коли спілкуєшся з природою, велику насолоду приносить навіть звичайне спостереження за хмарками, що нагадують тварин.

Я вважаю, що новітні технології приносять людям багато користі та зручності. Зараз люди не прив’язані до стаціонарних телефонів, а можуть користуватися мобільним зв’язком, навіть під час пробіжки у кросівках найвіддаленішою лісовою доріжкою. Але деякі з нас навіть у вічі не бачили половину своїх “друзів”, переписці з якими присвячують добру частину свого життя. І нічого не знають про тих, хто ховається під “ніками”.Я та мої друзі намагаємося скоротити час, що проводимо у віртуальному світі. Ми разом ходимо на природу, палимо багаття, активно танцюємо на піску на пляжі. Для цього вмикаємо радіо або ж приносимо музичні інструменти.

Мені здається, що люди стають безпораднішими, покладаючись все більше на техніку та комп’ютери, при цьому все менше речей ми вміємо робити власноруч. Це особливо помітно в разі виникнення надзвичайних ситуацій. Хто зараз вміє розвести багаття без сірників чи запальнички? Чи багато хто з нас зможе прогодуватися, наприклад, у лісі? Коли у когось ламається пральна машинка чи холодильник, то вже справжній катаклізм. А якщо вимкнути струм чи інтернет, то ми й не знатимемо, куди подіти свій час. Тож з одного боку, сучасні блага цивілізації значно полегшують людям побут, а з іншого – роблять нас залежними від них.

Я беру позитивний приклад зі своєї старшої сестри Ганни, яка дуже мало користується сучасними гаджетами, тільки у разі потреби. Коли вона у відпустці, то може тиждень не заходити до Інтернету. І каже, що зовсім не сумує за цим заняттям, ніяк не страждає від відсутності екранів та моніторів. Сестра знайшла собі багато цікавих та корисних занять. Ганна розводить кімнатні квіти, прекрасно в’яже, плете різноманітні цікаві речі з різнокольорових ниток.

Ніяке віртуальне спілкування не можна порівняти з щастям живого життя та товариства. Я вже давно зробив саме такий висновок.