Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ці слова І. Багряного в його романі «Сад Гетсиманський» передають дух жорстокої епохи в житті українського народу, епохи репресій та поневірянь, підозри та зради.Багряний узявся за розгляд такої непростої теми тому, що він сам був свідком цих подій: він був заарештований, довго знаходився у в’язниці, але йому все ж пощастило залишитися після всього цього живим. Отже, роман «Сад Гетсиманський» містить автобіографічні факти.

Назву «Сад Гетсиманський» було взято Іваном Багряним з Біблії. Сад Гетсиманський — місце, де Юда зрадив Христа. Зраджено було і головного героя твору Андрія Чумака. Він втік з табору, де знаходився за свої погляди, і повернувся додому на похорон батька. Але вдома він не встиг пробути і доби: до його хати приходять працівники НКВС і забирають Андрія з собою.По дорозі до в’язниці він помічає зміни рідного міста, де довго не був: кругом червоний колір, фарби облупилися. Колись цей колір був кольором революції, а тепер став кольором насильства і страху. Також він помічає зміни в обличчях людей. Люди «засмоктані, виснажені, обдерті.

Зосереджені в собі, позначені тавром суворої професії». В’язниця знаходилась в Харкові на вулиці Раднаркомівській. Це велике місто теж змінилося, тепер Харків був «понурий, припорошений сажою і посипаний сміттям». Негативні враження Андрія доповнює зустріч з працівником НКВС товаришкою Нечаєвою. Нахабство, брутальні вислови з її вуст — все це не схоже на поведінку жінки, яка в уяві Андрія повинна бути лагідною та ніжною. Будинок управління НКВС називали «фабрика-кухня». Андрій чує, як працює конвеєр «фабрики-кухні».Звідусіль чути стогін людей та страшні відгуки мордування. Органи безпеки знищують «ворогів народу». Ці «вороги народу» — найосвіченіші люди: інженери, професори, студенти, письменники Єдина іх вина в тому, що вони мають здатність мислити, а не сліпо вірити в ідеали. Андрій на собі відчуває ті нелюдські умови, в яких треба жити: тіснота, духота, відсутність їжі. Для тоталітарного режиму людина — це «дірка від бублика». В СРСР людей вистачить».

Всі ці жорстокі тортури повинні вбити в людях всі прагнення, перетворити їх в оті «дірки». Ця система намагається зламати у людей бажання кращого життя, хоче зробити з них слухняні машини. Але чи можуть сотні тисяч людей бути ворогами народу? В одному з діалогів зі слідчим Андрій каже, що один чоловік може бути ворогом народу, десять може, тисяча, але мільйони людей — це не вороги народу, це сам народ. Отже всі люди, які будували цю країну, сподіваючись на краще, зараз за Гратами в’язниць. Тому не випадково кульмінацією твору є поява в камері дідуся. — Карла Маркса. Кругом була атмосфера недовіри і зради.Немало з колишніх відомих революціонерів, а також самих працівників служби безпеки також могли опинитися серед «ворогів народу». Можна було «завербувати» будь-якого працівника цієї установи: треба було» лише звинуватити його перед начальством в тій самій «контрреволюційній діяльності». Всі наглядачі поводилися з в’язнями дуже суворо, але був з них один не прізвище Мельник. Всі в’язні його дуже поважали за його добрість, казали, що він єдина людина в цій установі. Коли потім Андрій дізнався, що Мельник власноручно розстрілював людей, його це дуже вразило. Таку саме дволикість мав і тодішній режим.

Широкі маси людей бачили в ньому своє щастя, своє спасіння, але мало хто знав про те, що діялося за стінами в’язниць кожного міста цієї країни, бо звідти вже ніхто не повертався. Уряд лив невинну кров народу, який його так підтримував. Мельник уособлює в собі весь державний лад. Іван Багряний детально досліджує всі дрібниці в’язничного життя.На п’ятистах сторінках роману він до дрібниць зображує побут в’язнів, засоби ведіння слідства, характеризує майже кожного героя цього твору, розповідає про звинувачення, які висувались в’язням.Читачу важко все це уявити, важко в це повірити, але все це дійсно відбувалося. І от в таких умовах Андрій, зазнаючи страшних фізичних тортур, все ж не втрачає можливості мислити. Його не лякає тюрма, його не лякає його доля — його турбує й пече це прокляте запитання «Хто…?» Протягом всього перебування у в’язниці Андрій ніяк не ложе знайти відповіді на це питання.

Він весь час аналізує своє становище, намагається знайти вихід для себе і для всіх цих невинних людей поряд з ним. Він хоче зрозуміти, для чого працює ця страшна машина згублення людських душ, кому це потрібно? Чим могли завадити державі ці найчесніші та найпорядніші люди? Але виходу звідси немає.Навіть той, хто «щиро зізнається» в своїх «злочинах», навряд чи залишиться живим. Кожного тут чекає загибель, мало хто зможе врятуватися. Але й вмерти тут можна по різному. Можна вмерти один раз — фізично, не підтвердивши свою винність. А коли людина визнає себе винною, вона вмирає двічі, перший раз — духовно, другий раз — фізично.

Отже, єдине, що залишається Андрієві, — це витримати всі тортури і вмерти тільки фізично. Людина повинна витримати все, бо вона міцніша за цю систему, вона вища за неї. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Берегти мир та злагоду в країні дуже важливо. Без цього нормальне життя її громадян просто неможливе. І я не згодний з тим, що всі люди — “маленькі”, тобто їхній вибір аж ніяк не впливає на державні справи. 

Вибір кожної людини у невеликій мірі чинить вплив на ситуацію в усій країні. Що вибирає особистість? Наприклад, брехати, красти чи займатися шахрайством? Чи сумлінно вчитися, допомагати іншим, старанно працювати, намагатися принести в цей світ добро? 

Лад та згода в державі дуже залежать від миру та злагоди в усіх родинах. Людині варто вчитися підтримувати злагоду вдома, зі своїми близькими та рідними людьми. Прощати недоліки, намагатися зрозуміти рідних, підтримувати один одного, опікуватися іншими людьми, шукати компроміс у складних ситуаціях. І так само варто ставитися до всіх людей у навколишньому світі. Тоді і ставлення до держави, співгромадян стане толерантним. 

У романі “Вершники” українського письменника Юрія Яновського, у новелі “Подвійне коло”, розповідається трагічна історія розбрату близьких людей під час громадянської війни. Ні до чого доброго не призводить збройне протистояння, розлад, кровопролиття заради ідеї та влади. Дуже багато у своїх творах писав про єдність, злагоду та взаємодопомогу людей українській класик Олесь Гончар. У романі “Циклон” він наводить позитивні приклади: розповідає про те, як люди намагаються зберегти людяність, єдність товариства та й просто життя під час стихійного лиха. 

Отже,всі ми — мешканці планети, і щастя усіх залежить від того, як нам ставитися один до одного. Те саме можна сказати і про громадян однієї країни.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дитинство – це безтурботність, веселість, радість кожної людини. Згадуючи про своє дитинство, ми ніколи не можемо сказати, що воно пройшло для нас погано або що нам було нудно. Це завжди хороші, добрі і щасливі спогади нашого життя. Ми ростемо, вчимося життю, починаємо усвідомлювати реальність саме в цьому віці. 

Саме тому в школу починають ходити з віку 6-8 років. Ми краще запам’ятовуємо алфавіт, таблицю множення, правила мови та інші корисні відомості. А діти, які вперше прийшли до школи, ще відчувають себе дітьми. Вони приносять іграшки, ляльки та машини із собою на заняття, і не усвідомлюють що це вже, хай і маленька – щабель до початку дорослого життя.

Чи можливо про кохання писати з гумором? Здається, серйозне почуття потребує так само серйозних засобів вираження. Однак Валентин Чемерис доводить своїм читачам, що історія кохання може мати й гумористичний «супровід». Усе тому, що герої його повісті «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» — люди дуже молоді й життєрадісні. їм немає коли сумувати — вони сповнені оптимізму, що не дозволяє опускати рук навіть у безнадійних ситуаціях.

Слід пам’ятати, що сміх буває різний. Валентин Чемерис віддає перевагу гумору. Письменник по-доброму сміється з окремих рис людських характерів та явищ дійсності. Окрім гумору, у повісті іноді трапляється легка іронія — прихована насмішка.

Важливим засобом художньої організації твору Валентина Чемериса є пародія. Вона використовується автором для посилення комічного ефекту — за рахунок залучення рис інших творів, але в навмисне зміненій формі.Найбільш виправданим є засіб пародії в розповіді про дуель, що її влаштували підлітки. Ніби між іншим, письменник згадує відомі літературні твори, у яких зображено дуельні поєдинки. У його героїв теж усе як треба: є дуелянти й секунданти, однак розв’язка дуелі має виразно анекдотичний характер.

У своїх художніх пошуках Валентин Чемерис спирається головним чином на народні традиції гумору, зокрема анекдоту. Чого лише варта ситуація, у якій розумна дівчина використовує обох своїх залицяльників, змушуючи їх замість себе виконувати господарську роботу! Як анекдотичний персонаж виглядає сільський міліціонер Грицько Причепа, у якого в кобурі замість пістолета — хліб і помідори. Гумор не тільки не заважає автору розкрити тему першого кохання, але й сповнює читачів щирою надією, що юні закохані з Великих Чапель будуть щасливими.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В оповіданні «Стариган з крилами»,яке написав знаменитий колумбійський письменник Габріеля Гарсіа Маркеса зображено маленьке містечко — безрадісну сіру місцевість. Навкруги бруд, дощ, морські молюски, що гниють на березі. Саме до бідних, знедолених життям мешканців занедбаного містечка, сходить ангел. Того ангела дуже важко розпізнати; це не прекрасна небесна істота з чин тими білими крилами. Цей ангел схожий на зубожілого старигана із облізлимй яструбиними крилами на тілі злодюжки. Родина, до якої з’явився ангел, дужо вбога — Пелайо та його дружина Елісенда. У них щойно народився маленький хлопчик. Ніхто не розуміє, навіщо їм ангел. Ніхто не знає навіть, хто такі ангели і чи є цей брудний хворий стариган із крилами, який сидить у кутку разом із курами, ангелом. Таке безіменне містечко, яке живе своїм життям, може бути будь-де. Всюди знайдеться натовп, який буде роздивлятися те, що незрозуміло. 

Люди з містечка годують агела, наче звіра в зоопарку, кидають у нього камінням, видирають пір’я, навіть припікають його розпеченою залізякою. Жадібні до всього повою люди скоро залишили ангела, це подароване їм диво, задля іншого видовища з циркової жінки-павука. Натовпу все одно, на що дивитися, аби розважити своє одноманітне нікчемне життя. Подружжя, у дворі якого оселився ангел, використало свій шанс: на розглядання ангела стали продавати квитки, на зібрані кошти збудували двоповерховий будинок. Пізніше ангел так набрид родині, що Елісенда називала тортурами життя у місці, де повно ангелів! 

Старий і самітній, хворий ангел, з брудними крилами без пір’я, ні в кого не викликай співчуття і любові, лише тільки приісмлену цікавість. Він нікуди не міг летіти, аж поки не настав грудень. З відновленням природи відновився й ангел. Відновився — і відлетів. Ніхто у цьому незбагненному місті так і не зрозумів, навіщо прилітав ангел. Пік людина, зайнята повсякденними турботами, може і не помітити диво, яке живе поруч із нею. Вона не думає про високе, духовне. Ангел — це посланець Іюжий. Він прилетів до цього брудного міста, щоб нагадати усім людям про те, що у світі є щось важливіше за щоденний клопіт, важливіше за розваги, гроші. І Бог, любов до ближнього, співчуття і милосердя. То ж, чи потребує людство дива?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«… Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові» (Г. Тютюнник).

Новела звучить як притча: любов – почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моральних устоїв і принципів. Вона дається вищою силою, тому залишається поза осудом чи запереченням. Її можна тільки приймати чи ні. Але в будь-якій інтерпретації вона має право на існування. У новелі «Три зозулі з поклоном» Г. Тютюнник спробував розгадати «вічну загадку любові»; як писав І. Дзюба, «незбагненність призначення однієї людини іншій».

Поштовхом для написання новели, за спогадами очевидців, послужила досить незначна подія. Григір Тютюник побачив виступ сліпого бандуриста. Він виконував пісню «Летіла зозуля через мою хату…». Пісня розповідала про нещасливе кохання та непереборне  страждання людини. Автора так вразила ця пісня, що він підхопився і побіг до своєї кімнати. Так народилася ця новела. Твір містить також автобіографічні моменти. Батько письменника, як і герой новели Михайло,  був репресований. А в образі оповідача-студента легко вгадується сам автор.

В центрі сюжету  — «любовний трикутник». Марфа, одружена з нелюбом, кохає чужого чоловіка, батька оповідача. Проте її кохання  до Михайла не зрадливе та гріховне. Вона не претендує на чуже щастя. Незабаром його засилають до Сибіру на каторгу, звідки він ніколи не повернувся. В Михайла  залишися дружина Софія та малолітній син. Але події, відображені у творі, ніби відходять на другий план. Головними є почуття та страждання героїв.

Між двох жінок, Софії та Марфи, не має ревнощів.  Їх об’єднують горе та туга. Софія не сердиться на Марфу, адже розуміє її почуття. Марфине кохання чисте, безпретензійне. У ньому не має заздрощів до суперниці. Час від часу від Михайла надходять листи до дружини. В них він пише що любить її та сина.  Марфа раніше від Софії, відчуває, що прийшов лист від Михайла, просить листоношу дати їй лист, щоб просто потримати його у руках.  В останньому листі Михайло просить Софію передати Марфі «три зозулі з поклоном», бо відчуває що «десь тут ходить коло мене ходить Марфина душа нещасна». Він просить передати їй цей останній привіт, і тоді до нього «хоч на хвильку прийде забуття».

Образи героїв новели передані через їх почуття, їх любов. Це кохання оточене неземним ореолом, святе, безтілесне.  В ньому немає нічого побутового. Ніхто з героїв в кінці не отримає щастя. Софія сама виховала сина. Михайло загинув десь на чужині. А Марфа досі чогось чекає, вдивляючись в обличчя сина Михайла.

Твір має багато спільно з притчею. Автор пропонує читачеві єдиний висновок – така любов не залежить від людини, її волі та свідомості. Вона не підпорядковується моралі та запереченням. Вона дається вищою силою, і тому має право на існування.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Міщанин-шляхтич» — не єдина п’єса Мольєра, в якій він висміює шляхту. Починаючи з перших своїх творів Жан-Батист Поклен (сценічне ім’я — Мольєр) спирався на народну творчість, народний гумор. І невідомо, чи став би він великим драматургом, якби не п’ятнадцятирічна школа життя, яку він пройшов під час подорожування з бродячим театром. Але не слід відкидати і ролі прекрасної освіти, одержаної ним у Клермонському колежі, що дало змогу увійти у найвищі суспільні кола і бути обізнаним в усіх сферах громадського життя. Як виходець із буржуазного середовища, Мольєр залишав за собою право висміювати його негативні риси, а як людина освічена, він здобув право на висміювання вад дворянських кіл.

«Міщанин-шляхтич» — одна з найкращих п’єс драматурга. У цьому творі сатиру автора і направлено на два суспільні класи.Зображуючи довірливого і доброзичливого купця Журдена, автор гнівно засуджує його прагнення будь-яким шляхом набути дворянських манер. Хоча Журден і наймає собі різних учителів, які навчають його манерам, танцям, музиці, проте залишається недолугим, пихатим і грубим.Але не менш недолугими виступають і найняті героєм учителі. Вони зводять сварку через дрібниці, не порозумівшись, яка ж з наук найважливіша.

Але з перших же сторінок п’єси ми знайомимось з кмітливими представниками трудового народу. Помічники портного, зрозумівши пихатість Жур-дена, відкрито видурюють гроші, лестячи йому. А якою веселою і щирою показано служницю Ніколь, яка відверто сміється над своїм господарем.Розсудлива дружина Журдена не тільки не підтримує свого чоловіка, а й намагається навести його на розум: «А мені так совісно дивитись, яку ти моду завів. Власної оселі не пізнати. Можна подумати, що в нас щоденно свято: з самого ранку, тільки й знай, грають на скрипках, пісні співають,— сусідам і тим спокою немає».

Але найгостріше перо сатири Мольєр направив на викриття паразитуючої знаті. Авантюрист Дорант не має нічого, крім графського титулу, і намагається обібрати багатого купця Журдена. Дорант виманює у купця діамант для своєї подруги маркізи Дорімени, господарює в домі Жур-дена, замовляючи розкішні обіди для Дорімени: «Дорант! Що я бачу? Та це ж справжній банкет!».Мольєр показав жалюгідність аристократії. І тому ще з більшим сарказмом виявляється устремління до неї багатого суконщика Журдена. Його поведінка є антинародною, хоча сам він є вихідцем із народних кіл. Тож відчуження від свого класу, прагнення до завуалювання власних негативних рис є неприроднім для нормальної людини.

Талант Мольєра виявився не лише у написанні низки сатиричних творів, а й у створенні комедії балету. Цей жанр був розвинутий ним для придворних урочистостей. Але геній драматурга виявився у поєднанні двох мистецьких жанрів для показу важливих суспільних проблем свого часу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На початку дорослого життя кожен з нас постає перед важливим питанням: який життєвий шлях обрати для себе? При цьому кожен з нас має право вибору і повинен самостійно визначитися, що йому потрібно від життя, ким він хоче бути і як планує реалізувати свої знання та можливості.

Дехто з нас вже з дитинства знає, що йому подобається, і до чого він прагне. Та й дорослі вважають за потрібне кожну дитину запитувати про те, ким вона хоче бути, а потім щиро посміхаються, коли чують, що вона у майбутньому хоче стати відомою акторкою, популярним співаком чи відважним космонавтом. Але всі ці мрії найчастіше залишаються в дитинстві, а наші цілі стають більш прозаїчними, але й більш реальними.

Ще Оскар Уайльд, видатний англійський письменник, сказав: «Ціль людського життя — самовираження. Проявити свою сутність у всій повноті — ось для чого ми живемо». Дійсно, людині бажано використати у житті усі свої можливості, показати себе якомога найкраще. На жаль, існує хибне міркування про те, що талант дається далеко не кожній людині. Та так не буває і не може бути. Просто є слабкодухі та ледачі люди, які не бачать перспективи у праці над собою і не стільки живуть повноцінним життям, скільки просто існують.Особисто я впевнена, що професія, яку планує обрати людина насамперед повинна приносити їй задоволення, а разом з тим, повинна бути корисною для оточуючих. Омріяна, улюблена професія — це запорука щасливого та успішного життя будь-якої людини.

Щодо мене, то я вже давно визначилася стосовно того, чим хочу займатися у дорослому житті. Я обрала для себе цікаву та корисну професію дизайнера інтер’єру. Я люблю малювати і вважаю, що у мене це виходить досить непогано. Моє рішення поважають і підтримують батьки та друзі. Це дуже важливо, коли тебе розуміють. Я сподіваюся, що ця професія дозволить мені самореалізуватися у подальшому житті і досягти в роботі неабияких успіхів.На мій погляд, головне — знати, що потрібно тобі в житті і все робити впевнено. До цієї думки буде доречним вислів Генріха Давида Торо: «Якщо людина наполегливо прямує до своєї мрії і намагається жити таким життям, яке вона собі уявила, успіх прийде до неї в звичайний час і зовсім неочікувано».

Варто пам’ятати і про те, що можна обрати будь-яку професію, можна досягти неабияких висот, але завжди треба залишатися людиною. Можна бути ким завгодно: інженером чи актором, лікарем чи вчителем, але і на роботі, і вдома ні в якому разі неможливо забувати про одвічні цінності, які кожного з нас роблять справжньою людиною.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Казка-повість «Місце для дракона» переносить нас у Галичину часів середньовіччя. І тут дійсність та казка тісно переплелися довкола головних героїв — люботинського князя, пустельника, лицаря Лавріна і… доброзичливого дракона. Світ людей – “зло”

Відразу постає запитання: хто такий дракон, чи може він бути доброзичливим? Ось яким уявляли дракона та забражали його митці Характерними ознаками та рисами  дракона є вміння літати, наявність кількох голів, вогняне дихання, розумність (тим більше, як не буди розумним, коли кілька голів маєш, одна голова добре, а три ж краще). Важко точно сказати, звідки взагалі взявся образ дракона, очевидно, він є однією з невід’ємних частин колективної підсвідомості людства. Тому драконячий образ (по розумному – архетип) присутній у чисельних казках абсолютно різних народів та культур.

У світовій літературі ми можемо знайти подібний твір Кеннета Грехема «Казка про доброго дракона». Щоправда сюжет та герої трохи інші:
Зокрема, про існування дракона дізнається хлопчик, а не Пустельник. Малий вирішує попередити про небезпеку (згадаймо, що князь навпаки «організовує» вбивство). З драконом хоче битися Юрій-змієносець. Хлопчик домовляється із Юрієм, відбувається «вдавана» битва, після якої «злодієві» дається «шанс» не шкодити людям. Всі щасливі. Тобто не перемогли «драконячі закони». Є багато схожого:  дракони (зовсім не злодії, з поетичною натурою, прагненням до краси тощо) хлопчик — Пустельник; лицар — Юрій-змієносець (щоправда, різні за характерами, віком, вдачею).

Отже, повість-казка «Місце для дракона» алегорично розповідає про сучасне життя. Насправді в усі часи закон і правда залежить від тих, на чиєму боці сила. На жаль, для можновладців часто неважливо, що в багатьох випадках заради утвердження та підтримки їхніх законів ллється невинна кров.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Порядність – то така риса характеру, за яку ми високо цінуємо людину. Порядна людина насамперед чесна та відкрита, вона керується совістю в своїх вчинках та не дозволяє собі підлого ставлення до інших. Порядна людина йде до своєї мети чесним шляхом та не намагається нажитися на нещасті оточуючих. Тому вона заслуговує на довіру та викликає повагу.

Порядна людина – добрий друг. Можна розраховувати на те, що вона не розкриє твоїх таємниць та не сміятиметься з твоїх проблем. Вона щиро висловить свої думки, не ображаючи тебе, бо ставиться до інших з повагою. Так, мені здається, саме повага до особистості, інтересів, бажань та почуттів інших є основною рисою порядної людини. Проте, це людина не безхребетна, вона має свою точку зору та не підтримає в тому, що може нашкодити.

Можна сперечатися, чи є порядність вродженою якістю, чи її можна виховати в людині. На мою думку, порядність – це глибоке розуміння того, на якій основі будується світ добрих людських взаємин. Хтось приходить до цього лише після того, як сам пережив образу та непорядне ставлення до себе, усвідомивши, як боляче від цього.

Недарма кажуть, що репутацію заробляють роками, а втрачають в один момент. Лише один непорядний вчинок – і тобі вже ніколи не будуть вірити, не захочуть мати справу. Та ми живемо не ізольовано один від одного, тому краще не дозволяти собі поганого ставлення до близьких та незнайомих.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожна людина прагне щастя. У всіх нас у житті бували хвилини неймовірної радості, задоволення та піднесення, які ми ніколи не забудемо. І нам хочеться відчувати себе так завжди. Навіть вітаючи одне одного зі святами, ми обов’язково зичимо щастя.

Щастя – це внутрішній стан спокою, радості, піднесення та вдоволення собою. Люди відчувають його, коли знаходяться поруч з коханими, займаються улюбленою справою, отримують яскраві враження тощо. На мій погляд, щастя для кожного своє. Те, що приносить задоволення одному, залишає байдужим іншого. А значить, скільки у світі людей, стільки й способів бути щасливими.

З огляду на це хочеться зазначити, що часто люди не дозволяють одне одному бути щасливим через те, що нав’язують своє розуміння його, не прислухаючись одне до одного. Наприклад, батьки одного мого друга обидва музиканти, закохані в музику. І вони змусили сина піти до музичної школи. Але сам він не любить грати, а захоплюється велоспортом, саме це заняття робить його щасливим. Та батьки чомусь цього не розуміють.

І отут я зрозумів, що мав на увазі великий український філософ Г.Сковорода – людина може тільки самостійно збудувати своє щастя, коли розбереться, у чому саме воно полягає. Ніхто інший не допоможе у цьому, адже не може зазирнути тобі в душу. Тому не треба перекладати відповідальність за своє щастя на інших, в краще докласти зусиль, щоб досягти саме того, що хочеш ти. Бо ти і тільки ти – коваль свого щастя. Життя самого Сковороди — яскраве тому свідчення.

Як приклад можна згадати Наталку Полтавку з однойменної п’єси І.Котляревського. Дівчина була згодна принести себе у жертву заради матері, але це зробило її дуже нещасною. Коли ж повернувся її коханий Петро, лише її впевненість та рішучість змусила пана возного відступитися, а її матір – благословити їхній з Петром шлюб. Наталка завдяки своїй вдачі здобула своє щастя.

Тому я повністю згоден з думкою Г.Сковороди. Обставини у житті можуть бути різними, але завжди варто боротися за своє щастя. Бо тільки ти знаєш, у чому воно полягає.