Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кохання Печоріна до Віри — велике і щире почуття.Усвідомлення того, що він втрачає Віру назавжди, викликає непереборне бажання утримати «загибле щастя». Щирий порив Печоріна, його хвилювання, що змушує героя шалено гнати коня, визначає характер оповіді. Тут все — рух! Печорін поспішає, хвилюється, йому не до проносяться перед його поглядом картин, він не пише про них, тому що не помічає навколишньої природи. Одна думка володіє ним: у що б то не стало наздогнати Віру. Відбір слів і характер пропозицій висловлює це прагнення. Печорін діє, рухається і нічого не описує, і тому в тексті немає визначень-прикметників, але він максимально насичений дієсловами (на п’ять пропозицій тут тринадцять дієслів).

Так як герою ніколи роздумувати, природним виявляється загальний синтаксичний лад розглядуваної уривка: нескладні і небагатослівні пропозиції, часто обривається многоточиями, як ніби Печорін, неспішно, не встигає додумати, докінчити думку. Схвильованість героя визначає емоційність інтонацій, багато пропозицій закінчуються знаками оклику. Зустрічаються повтори, що підкреслюють силу переживань Печоріна: «одну хвилин, ще одну хвилину бачити її …», «.. .Вера стала для мене дорожче всього на світі, дорожче життя, честі, щастя». Емоційність проявляється не тільки в оклику інтонаціях, а й у відборі слів. Більшість з них позначає людські почуття і переживання. Такі іменники «нетерпіння», «занепокоєння», «відчай», «щастя» і дієслова «проклинав», «плакав», «сміявся», «скакав, задихаючись».

Виразність цього уривка велика, хоча тут майже немає епітетів, метафор, порівнянь, крім дуже переконливого і вагомого метафоричного порівняння: «Думка … молотком вдаряла мені в серце». Опис скачки, відчаю героя, його сліз — одне з найбільш хвилюючих місць в повісті. І як багато значить ця сцена для розуміння Печоріна! Чи не холодний і розважливий егоїст, що не байдужий до себе та інших скептик, а живий, глибоко відчуває, нескінченно страждає від самотності і неможливості утримати щастя — такий тут герой.

Епізод прощання з Мері також важливий для розуміння Печоріна. Часто його розглядають невірно, вважаючи, що тут герой послідовно доводить до кінця жорстоку гру, насолоджується можливістю ще раз помучити свою жертву. Дійсно, Печорін говорить Мері безжальні слова, пояснюється «відверто і грубо». Але, якщо вдуматися, хіба краще було б для Мері, якщо б він, не вважаючи за можливе одружитися, залишив у дівчини сумнів в тому, чи була вона улюблена. В цьому випадку Мері було б набагато важче подолати свою любов до Печоріна бо він залишився б в її очах загадкою, шляхетним героєм, вступаючи за її честь, але але якимось невідомим їй причин відмовилися від її руки. Жорстока правда швидше здатна вилікувати її, ніж добра брехня. Може бути, Печорін і розуміє це? Чи випадкові його слова: «Ви бачите, я граю в ваших очах саму жалюгідну і бридку роль, і навіть в цьому зізнаюся; ось все, що я можу для вас зробити ». А чи можна з повною вірою поставитися до фрази героя: «Княжна … ви знаєте ,. що я над вами сміявся! .. »

Адже сміявся-то він над Грушницким, у відносинах же з Мері була свідома гра, часто захоплюються і самого Печоріна, але не насмішка. Суперечить цій зовнішньої жорстокості почуття жалості і хвилювання, яке стало власником Печоріним, коли Він побачив бліденькі, змарнілу Мері. «… Ще хвилина, і я б впав до ніг її», — пише герой. Багато про що говорить і такий запис: «Отже, ви самі бачите, — сказав я скільки міг твердим голосом і з вимушеною усмішкою …». Людяність, душевна тонкість і благородство Печоріна переглядають тут, де він на перший погляд здається дійсно безсердечним, свідомо розбиває людські серця і гублять життя.

Обидві героїні повісті — і Віра і княжна Мері — показані, в основному, в їх любові до Печоріна. Глибока любов Віри, яка виділила Печоріна серед багатьох, підсилює чарівність героя, змушує побачити його незвичайність, приховану в ньому душевну красот} ‘. З іншого боку, ставлення самого Печоріна до Віри і особливо до княжни Мері дає дуже багато підстав для критики героя, нездатного зробити щасливими навіть тих, кого він щиро любить, тому що і в любові він залишається егоїстом; за його ж словами, він «нічим не жертвував для тих, кого любив», а «.. .Будь для себе, для власного задоволення».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли мова йде про англійську літературу, то в свідомості мільйонів читачів зазвичай слідом за ім’ям Шекспіра спливає ім’я Чарльза Діккенса. Будучи всесвітньо популярними і улюбленими, Шекспір ​​і Діккенс, думається, з особливою яскравістю і рельєфністю втілюють англійська національний художній геній, особливості національного менталітету, багатство англійської мови.

Глибокий демократизм і гуманізм творчості Діккенса багато в чому визначалися обставинами його біографії. Виходець із сім’ї бідного дрібного чиновника, який потрапив в боргову в’язницю, він з дитинства пізнав нужду і був змушений рано заробляти на життя спочатку на фабриці вакси, потім клерком в конторі адвоката, а потім судовим і парламентським репортером. Деякі обставини його дитинства і юності знайшли відображення в його носить автобіографічні риси романі «Девід Копперфілд». З дитинства Діккенс жадібно читав, відрізнявся феноменальною пам’яттю, багатою уявою і фантазією, був вразливий і артистичний, володів безсумнівним акторським даром; все це пізніше позначилося на його художній манері.

Діккенс дебютував книгою «Нариси Боза» (1836), «маленькими замальовками справжнього життя моралі», в основному мешканців бідних кварталів Лондона. Але по-справжньому його величезний талант розкрився в першому його романі — «Посмертні записки Піквікського клубу» (1837), що приніс йому славу. Тонкий гумор, невичерпна здатність до створення комічних ситуацій і цілої галереї смішних, гротескних персонажів, серед яких виділявся став майже номінальною фігурою дивакуватий і дивний містер Пиквик, що чимось нагадує Дон Кіхота, так само як і його друзі-«піквікисти», — все це відразу ж зробило Діккенса улюбленцем англійської читаючої публіки. Наступні за ним романи «Пригоди Олівера Твіста» (1838), «Ніколас Нікльбі» (1839), «Крамниця стародавностей» (1841), «Мартін Чезлвит» (1844) та інші зробили його всеєвропейської знаменитістю. Як прославленого письменника його запрошують в Америку, сподіваючись, що він прославить заокеанську публіку, але своєю книгою «Американські замітки» (1842) Діккенс розчаровує своїх друзів в США, висловивши чимало неприємних слів на адресу американської демократії і особливо рабства негрів.

Талант Діккенса міцніє, його соціальний критицизм посилюється: в романі «Домбі і син» (1848) він створює сповнений чималому узагальнюючої сили образ суворого жорстокосердого купця Домбі. У 50-і рр. в творчість Діккенса активно входить соціальна тема. Об’єктом його критики стають закоцюрбленість юридичної системи, уособленої в Верховному канцелярські суді ( «Холодний дім»), бездушна практика експлуатації робітників ( «Важкі часи», 1854), бюрократизм, неефективність державного апарату, втіленого у фантастичному Міністерстві манівців, головним принципом якого стає: «як не робити цього» ( «Крихітка Дорріт», 1857). Разом з тим, виступаючи як сатирик, висміюючи деякі сторони англійської дійсності, так само як і людський егоїзм, жадібність, лукавство, Діккенс — прихильник реформ, морального перевиховання суспільства ( «Різдвяні повісті»), він — противник революційного насильства ( «Повість про два міста », 1859). Віра в добрих, безкорисливих людей з народу відрізняє його написання в останнє десятиліття романи «Великі надії» (1861) і «Наш спільний друг» (1864). Діккенс помер в 1870 р, залишивши незавершеним останній роман-«Таємниця Едвіна Друда». Різними дослідниками робилися спроби розгадати «таємницю» героя, дописати цей твір. Діккенс був похований у Вестмінстерському абатстві поруч з іншими великими людьми Англії.

Діккенсівський Англія — ​​це цілий світ, населений безліччю персонажів, які належали до різних соціальних груп, типів людських характерів. Художній метод письменника багатий і багатомірний. Гумор поєднується з сатирою, шарж з гротеском, комічні опису прошаровуються ліричними відступами, голосом письменника-проповідника. Діккенс вивів у світ галерею рельєфних, сатирично окреслених образів: це жадібний шкільний учитель Сквирс, болісний дітей ( «Ніколас Нікльбі»), просочений лицемірством містер Пексніфф, чиє ім’я стало прозивним ( «Мартін Чезлвит»), скаредний і егоїстичний чиновник Скрудж ( «Різдвяна пісня »), бездушний філософ« фактів і цифр »Гредгранд і вульгарний нувориш, капіталіст Баундерби (« Важкі часи »). Користолюбцям, фарисеям Діккенс зазвичай протиставляв людей з народу, добрих, благородних, помітно ідеалізованих, іноді сентиментальних. У цьому позначилися романтичні риси методу Діккенса, художника-гуманіста, вірив в добро, в торжество справедливості. Гуманізм письменника проявлявся і в його мистецтві створювати образи дітей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Казка Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» дивна. Вона не схожа ні на одну казку, яких я немало прочитав в дитинстві.

Слухаючи міркування Маленького принца, стежачи за його подорожами, приходиш до висновку, що на сторінках цієї казки зосереджена вся людська мудрість.
«Зорко лише серце. Найголовнішого очима не побачиш », — говорив Маленькому принцу його новий друг Лис. Ось чому маленький золотоволосий герой зумів розгледіти баранчика крізь дірочки в намальованому ящику. Ось чому він розумів глибинний сенс людських слів і вчинків.

Звичайно, найголовнішого не можна побачити очима, навіть якщо надіти окуляри або дивитися в мікроскоп. Інакше як можна пояснити любов Маленького принца до троянди, що залишилася на самоті на його невеликій планеті? До самої звичайної троянді, яких тисячі в одному тільки саду на Землі? І здатність автора-оповідача бачити, чути і розуміти те, що доступно слуху, зору і розуміння тільки самих маленьких читачів планети Земля, теж було б непросто пояснити, якби не ця проста і мудра істина: пильно одне лише серце.

Надія, передчуття, інтуїція — ці почуття ніколи не будуть доступні безсердечному людині. Сліпе серце — це найстрашніше зло, яке тільки можна собі уявити: тільки диво або чиясь щира любов зможуть повернути йому зір.Я вдячний Антуану де Сент-Екзюпері за те, що він подарував людям такого чудесного і чудового друга як Маленький принц, і допоміг мені зрозуміти найпростішу, але, ймовірно, найголовнішу мудрість життя: найголовнішого очима не побачиш.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мені не віриться, що на світі є люди, які, прочитавши «Пригоди Тома Сойєра» М. Твена, назвуть цю книгу нудною і нецікавою. Головний герой твору, Том Сойєр, — веселий і кмітливий хлопець, якому невідома нудьга, тому що йому нічого не варто тут же придумати якусь витівку або захоплююче заняття, щоб скоротати вільний час. Читаючи книгу, ми потрапляємо в звичний і знайомий нам світ, де панують закони, відмінні від законів світу дорослих. Тут свої уявлення про честь і безчестя, добро і зло, справедливості і обмані. І в цьому світі Том Сойєр відчуває себе легко і вільно, як риба в воді. Він постійно в пошуках пригод, його душа жадає подвигів і небезпек, а серце — міцної чоловічої дружби і романтичної любові. 

Ось чому Том так зворушливо ставиться до Беккі Тетчер, заради якої готовий йти на великі жертви і навіть ризикувати власним життям. А поруч з нерозлучним другом Гекльберрі Фінном рішучість, мужність і фантазія Тома Сойєра просто не знають кордонів.

Чудова книга Марка Твена перекладена багатьма мовами світу, а Том і Гек стали хорошими друзями хлопчиків і дівчаток різних країн і народів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, саме кохання — головне в стосунках. Статки, соціальний статус, слава — все це не може стати основою щасливих стосунків без кохання.

По-перше, щасливі та довготривалі стосунки будуються на прекрасному почутті — любові. Інколи доводиться обирати між щирими почуттями та славою, визнанням, матеріальними статками. Що обрати? Це питання для кожного з нас, проте моя відповідь, звичайно, — кохання.

Прикладом з історії, що ілюструє мій аргумент, є стосунки американки Уолліс Сімпсон та британського короля Едуарда VIII. Щоб одружитися з Уолліс, король Великобританії мав зректися престолу. Навіть влада та багатство не стали на заваді: Едуард VIII обрав кохання, пожертвувавши престолом та всіма своїми надбаннями.

По-друге, кохання має бути справжнім, відданим. Інколи людина стоїть перед вибором «кохання чи зручність», інакше кажучи, має обрати або людину, яку справді кохає, або людину, з якою жити легше та зручніше.

Драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня» — приклад з української літератури, що підкреслює мій аргумент найвлучніше. Лукашеві доводиться обирати між справжнім коханням (Мавка) та жінкою, що вправна в господарстві (Килина). Лукаш обрав Килину, прирікши на нещасливе життя і свою родину, і Мавку, сповнену почуттям любові навіть після зради коханого. Та Мавка не шкодує про своє кохання: «…але ніяка сила в цілім світі не дасть мені бажання забуття».

Отже, головне в стосунках — вірне, віддане, щире та чисте кохання. Саме воно стає підґрунтям щасливої родини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми всі вийшли з гоголівської «Шинелі»

Ф. Достоєвський

Російська література з її гуманістичною спрямованістю не могла пройти повз проблем і долi простого людини. Умовно в літературознавстві вона стала іменуватися темою «маленької людини». Біля її витоків стояли Карамзін і Пушкін, Гоголь і Достоєвський. У своїх творах: «Бідна Ліза», «Станційний доглядач», «Шинель» та «Бідні люди» — вони розкривали читачам внутрішній світ простої людини, його почуття і переживання.
Чому ж Достоєвський виділяє Гоголя, як першого, який відкрив читачам світ «маленької людини»? Ймовірно, тому, що в його повісті «Шинель» Акакій Акакійович Башмачкін є головним героєм, всi ж іншi дійові особи створюють фoн.

Повість «Шинель» — одна з кращих в творчості Гоголя. У ній письменник постає перед нами як майстер деталі, сатирик і гуманіст. Розповідаючи про життя дрібного чиновника, Гоголь зміг створити незабутній яскравий образ «маленької людини» зі своїми радощами і бідами, труднощами і турботами. Безпросвітна нужда оточує Акакія Акакійовича, але він не бачить трагізму свого положення, так як зайнятий справою. Башмачкіна не обтяжується своєю убогістю, бо не знає Інший життя. А коли у нього з’являється мрія — нова шинель, він готовий терпіти будь-які позбавлення, тільки б наблизити здійснення задуманого. Шинель стає таким собі символом щасливого майбутнього, улюбленим дітищем, заради якого Акакій Акакійович готовий працювати не покладаючи рук. Автор цілком серйозний, коли описує захват свого героя з приводу здійснення мрії: шинель зшита! Башмачкіна абсолютно був щасливий. Але чи надовго?
«Маленькій людині» не судилося бути щасливим в цьому несправедливому світі. І лише після смерті здійснюється справедливість. «Душа» Башмачкіна знаходить спокій, коли повертає собі втрачену річ.

Гоголь показав не тільки життя «маленької людини», але і його протест проти несправедливостей життя. Нехай цей «бунт» боязкий, майже фантастичний, але герой виступає за свої права, проти основ існуючого порядку.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що патріотизм проявляється в любові до своєї Батьківщини. В Україні є люди, що заслуговують поваги, що багато зробили для держави, але є й ті, котрі вміють лише ганьбити країну.Справжній патріот той, у кого дійсно серце болить за рідний край. Це та людина, яка сумує за своєю Батьківщиною навіть тоді, коли знаходиться в кращій країні, аніж її рідна.

По-перше, ніяка держава не зможе замінити Батьківщину. Якщо людина дійсно любить свою країну, то їй буде дуже важко покидати рідний край. Уся природа, краєвиди, місця Батьківщини — найрідніше й найпрекрасніше, що може бути!

Не можу не згадати психологічну новелу Василя Семеновича Стефаника «Камінний хрест». Автор зображує еміграцію за океан галицького селянства на межі дев`ятнадцятого й двадцятого століття, а саме прощання хлібороба Івана Дідуха із сусідами у зв’язку з виїздом до Канади. Василь Стефаник показує невимовну єдність селянина з рідним краєм. Усе життя Іван Дідух працював на своєму невеличкому піщаному пагорбі. У свій клаптик землі чоловік уклав багато здоров’я та сил. Тяжка праця зігнула Івана, наче той пагорб. Усе своє життя цей чоловік поклав на землю. Два роки родина вмовляла його покинути Україну та емігрувати до Канади. І ось нарешті Іван погодився на вмовляння дружини та синів. Вони від’їжджають на чужину. Іван дуже тяжко переживає еміграцію. Сусіди не хотіли відпускати Дідуха: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, підірвалася». Слід згадати спів Івана, а також скажений танець з дружиною. То був порив усіх емоцій та переживань головного героя. Іван просив односельчан зберегти камінний хрест та окропити його свяченою водою. Дідух — образ нескінченної туги за рідною землею. Чоловіка не приваблювало чудове закордонне життя, улаштовувало все те, що він мав на своїй Батьківщині.

По-друге, патріотом держави може називатися та людина, котра готова піти на будь-які жертви заради щасливого майбутнього своєї Батьківщини. Не можна ховатися, тікати, здаватися перед труднощами. Потрібно допомагати свої країні.
Яскравим прикладом можуть слугувати сучасні події в Україні. У державі точиться війна, відбулася анексія Криму. Я особисто дуже поважаю тих чоловіків, що зараз мужньо, відважно, сміливо, сильно захищають кордони нашої країни. Ці люди залишили своїх батьків, дітей, друзів, роботу й поїхали в зону АТО заради майбутнього України. На жаль, багато солдатів повертається додому в труні. Матері залишаються без синів, діти без батьків. Ці чоловіки назавжди зостануться героями для нашого суспільства. Вони героїчно захищали український народ.

Отже, ми переконалися, що та людина гідна називатися патріотом України, котра дійсно щиру любить нашу державу, віддає за неї життя. Не можна покидати рідний край, адже тут наші близькі й рідні люди, місця, з якими пов`язано чимало спогадів. Цінуймо нашу Батьківщину!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Том Сойєр і Гекльберрі Фінн — герої романів Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра» (1876) і «Пригоди Гекльберрі Фінна» (1884). Дванадцятирічні хлопчаки, мешканці маленького провінційного американського містечка Санкт-Петербург, товариші по ігор і забав, які раз у раз народжує їх невгамовна фантазія. Том Сойєр — сирота. Його виховує сестра покійної матері, благочестива тітонька Поллі. Хлопчику абсолютно нецікава те життя, яке тече навколо, але він змушений дотримуватися загальноприйнятих правил: ходити в школу, відвідувати церковну службу по неділях, акуратно одягатися, добре поводитися за столом, рано лягати спати — хоча раз у раз порушує їх, викликаючи обурення тітоньки . 

Підприємливості та спритності Тому не позичати. Ну хто ще, отримавши в покарання завдання побілити довжелезний паркан, зміг би повернути справу так, що паркан пофарбують інші хлопчаки, та до того ж сплативши право взяти участь у настільки захоплюючому заході «скарбами»: хто дохлої щуром, а хто уламком зубної гуделкі. Та й отримати Біблію в нагороду за чудову звання її змісту, на ділі не знаючи жодного рядка, теж далеко не кожен зможе. А ось Том зміг! Розіграти кого-небудь, обдурити, придумати що-небудь незвичайне — це стихія Тома. Багато читаючи, він прагне і власне життя зробити такою ж яскравою, як та, в якій діють герої романів. 

Він пускається в «любовні пригоди», влаштовує гри в індіанців, піратів, розбійників. В які тільки ситуації ні потрапляє Том завдяки своїй б’є ключем енергії: то вночі на кладовищі стає свідком вбивства, то присутній на власному похороні. Іноді Том і в житті здатний на майже героїчно вчинки. Наприклад, коли приймає на себе провину Беккі Течер — дівчинки, за якою ніяково намагається доглядати, — і витримує прочуханку вчителя. Він привабливий хлопець, цей Том Сойєр, але він дитя свого часу, свого міста, який звик жити подвійним життям. Коли треба, він цілком здатний прийняти образ хлопчика з пристойної сім’ї, розуміючи, що так чинять усі. Зовсім інакше справа йде з найближчим другом Тома, Геком Фінном. Він син місцевого п’яниці, якому немає ніякого діла до дитини. Гека ніхто не змушує ходити в школу. Він повністю наданий сам собі. Хлопчику чуже удавання, а все умовності цивілізованого життя просто нестерпні. Для Гека головне — бути вільним, завжди і у всьому. «Йому не треба було ні митися, ні одягати чисте плаття, а лаятися він умів напрочуд. Словом, у нього було все, що робить життя прекрасним », — робить висновок письменник. 

Гека безперечно привертають у цікавій ігровій вигадувати Томом, але найдорожче Гекові особиста свобода і незалежність. Втративши їх, він відчуває себе не в своїй тарілці, і саме заради того, щоб знову знайти їх, Гек в другому романі вже один робить небезпечну подорож, назавжди покидаючи рідне місто. На знак подяки за порятунок від помсти індіанця Джо вдова Дуглас взяла Гека на виховання. Слуги вдови вмивалися його, чесали гребенем і щіткою, щоночі клали його на огидно чисті простирадла. Йому доводилося їсти за допомогою ножа і вилки і відвідувати церкву. Нещасний Гек витримав лише три тижні і зник. Його шукали, але без допомоги Тома навряд чи змогли б знайти. Тому вдається перехитрити простодушного Гека і повернути його на якийсь час до вдови. Тоді Гек містифікує власну загибель. Сам же сідає в човник і пливе за течією. Під час подорожі Гек теж переживає чимало пригод, проявляє винахідливість і кмітливість, але вже не від нудьги і бажання розважитися, як раніше, а в силу життєвої необхідності, насамперед заради порятунку побіжного негра Джима. 

Саме здатність Гека думати про інших робить його образ особливо привабливим. Напевно, тому сам Марк Твен бачив в ньому героя XX століття, коли, з точки зору письменника, вже не буде расових забобонів, злиднів і несправедливості.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Попелюшка — героїня казки Ш. Перро «Попелюшка» (1697). «Добра, привітна, мила» — так характеризує автор свою героїню. Це дійсно один з найбільш тонких і чарівних образів серед казкових героїнь. Попелюшка скромна, працьовита, лагідна, доброзичлива. Дочка поважної і знатної людини, Попелюшка, гноблена злою мачухою, живе у власному будинку на правах служниці, виконуючи, причому зовсім покірливо, всю чорну домашню роботу. Вона чистить казани і каструлі, миє сходи; доглядає за зведеними сестрами, які платять їй чорною невдячністю, спить на горищі під самим дахом, на колючому солом’яній підстилці, і мовчки зносить всі образи, не наважуючись навіть поскаржитися батькові. Попелюшкою її прозвали за вічно забруднене золою плаття. Казка є казка, і Попелюшка потрапляє на бал. Їй допомагає її хрещена — фея. 

Попелюшка настільки прекрасна, що принц саме її виділяє з усіх присутніх дам, та й гості теж зачаровані незнайомкою. І ось тут би Попелюшка помститися своїм сестрам і мачусі, зробити їм що-небудь неприємне, але вона, навпаки, «розшукала їх, сказала кожної кілька приємних слів, пригостила апельсинами і лимонами, які підніс їй сам принц». Вийшовши ж за принца заміж, Попелюшка відразу ж простила сестрам всі образи, тому що, як пише Перро, «вона була не тільки вродливою, але і добра». 

Образ Попелюшки підкорив багатьох художників. Свою версію історії Попелюшки створили німецькі казкарі брати Грімм (1814). Італійський композитор Д. Россіні написав на цей сюжет лірико-комічну оперу (1817), а С.С.Прокофьев — однойменний балет (1944). Вітчизняний фільм «Попелюшка» (1947) з Я.Жеймо в головній ролі (за п’єсою і сценарієм Е.Л.Шварца) визнаний класикою дитячого кінематографа.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Відомий російський поет Самуїл Якович Маршак написав багато творів для дітей. Його перу належить обробка казки відомої чеської письменниці Немцовой «Дванадцять місяців». У цьому творі, як і в будь-який іншій казці, змагаються добро зі злом. В образі пасербиці зображено добро, чуйність, а мачуха і її дочка є втіленням злості та заздрості.

Пасербиці доводиться підкорятися вказівкам мачухи, навіть якщо ці вказівки позбавлені здорового глузду, тому вона йде взимку в ліс за пролісками.

Проте сили природи в казковому світі співчувають і допомагають бідній дівчинці. У лісі вона зустрічає дванадцять місяців, які здатні зробити неможливе і взимку виростити квіти, адже їм підвладний час. Бачачи доброту, чуйність і беззахисність дівчинки, брати-місяці допомагають їй і вона повертається додому з букетом квітів.

Мачуха і її рідна донька йдуть до палацу за корзиною золота в обмін на проліски, але на цьому історія не закінчується. Примхливої ​​принцесі мало квітів, вона хоче своїми очима переконатися в тому, що взимку можна виростити квіти. І всі герої відправляються в ліс на пошуки братів-місяців.

Як і в будь-якій казці, добро винагороджується, а зло карається.