Збільшити або зменшити шрифт тексту : У той час, коли Володимир Маяковський починав свою творчу діяльність, в літературі розгорілася дискусія, чи повинні письменники звертатися до теми кохання. Маяковський пише і присвячує Лілі Брік поему «Люблю». У ній почуття любові відбивається поетом не так, як у класичній поезії XIX ст. У Маяковського любов — це глибоко особисті переживання, що не мають нічого спільного з думкою обивателів про кохання. Першу частину твору поет назвав «Звичайно так», щоб протиставити прийняттю почуття любові — поетичне. У цьому основний конфлікт ліричної поеми. На думку Маяковського, любов дається кожній людині від народження, але у звичайних людей, які люблять «між служб, доходів іншого».

   Поет протестує проти прийнятої думки про недовговічність любові. Він любить віддано і вірно. Історія його величезного почуття описується в наступних чотирьох розділах. У поета було серце, здатне вмістити всю світобудову: «Громада любов, громада ненависть». Почуття переповнюють поета, вони безмежні, він хоче поділитися своєю любов’ю з усіма, але любов в обивательському і жорстокому світі нікому не потрібна.

   Нарешті, ліричному героєві зустрічається жінка, яка

Прийшла —

Діловито,
За риком,
За ростом,
Поглянувши,
Розгледіла просто хлопчика.
Взяла,
Відібрала серце
І просто
Пішла грати —
Як дівчинка з м’ячиком.

   Конфлікт у поемі будується на нерозділеності почуття любові. Найбільш високої напруги він досягає в главі «Ти». Поет віддає серце коханої і щасливий. На його думку, щастя не в тому, щоб зберігати почуття, як капітал у банку, а в тому, щоб подарувати їх іншій людині, нічого не бажаючи натомість. Любов безкорислива, тому вона вічна. У Маяковського було тверде переконання, що «якщо ти мене любиш, значить, ти мій, зі мною, за мене, завжди, скрізь і за будь-яких обставин, навіть якщо я неправий, несправедливий, або жорстокий». Любов повинна бути непорушна, як закон природи. «Не може бути, щоб я чекав сонця, а воно не зійде. Не може бути, щоб я поклонився квітці, а він втече. Не може бути, щоб я обійняв березу, я вона скаже: «Не треба» ». Любові не страшні

Ні сварки,

Ні версти.
Продумана,
Вивірена,
Перевірена.
Підносив урочисто вірш строкоперстий,
Клянуся —
Кохаю
Незмінно і вірно.

   До любовній ліриці Маяковського відносяться два вірші, створені в кінці 1928 року. Це «Лист товаришеві Кострова з Парижа про сутність любові» і «Лист Тетяни Яковлевої». Перший з них адресовано редактору газети «Комсомольська правда», в якій опинився поет. Другий вірш не було призначено для друку — це особисте послання, яке було передано коханій жінці. У першому «Листі …» Маяковський розмірковує про сутність любові, її сенс. Поет хоче розібратися в собі, по-новому поглянути на світ. Любов настільки сильна, що перевернула б в ньому все, створила його заново. «Лист …» являє собою поетичний монолог. Любов дає можливість відчути єдність звичайного, земного і прекрасного, високого, а поезія — виразити це.

  
   «Лист товаришеві Кострова …» — один з ліричних творів В. Маяковського про кохання. Поет говорить про значення любові у своєму житті. Його почуття набувають «вселенських» масштабів, тому для їх вираження Маяковський використовує метафори і неологізми: «З зіву до зірок здіймається світло золоторожденной кометою». У «Листі Тетяні Яковлевої» любов постає  драматичною стороною. Чомусь взаємна любов не принесла щастя закоханим. Поет обіцяє приборкати почуття ревнощів. Якщо вірш «Лист товаришеві Кострова …» має глобальний, навіть філософський характер, то другий за змістом більш особисте. У ньому душа Маяковського відкрита, в ній поряд пристрасть і безсилля, ревнощі і гідність.

   Форма монологу повідомляє віршу довірчість, надає поетичному оповіданню глибоко особистий характер. Кожен рядок вірша наповнений силою почуття, як і вся любовна лірика Маяковського, Поет був навіки поранений любов’ю. Читача не може не потрясти сила цієї любові, яка всупереч усьому стверджує непереможність життя.

Шкільні твори за творчістю письменника:

БІОГРАФІЯ

В. Сосюра народився 6 січня 1898р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, перемінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і співав.

Дитинство поета минає на Донбасі. Родина Сосюр оселяється в старій хворостянці над берегом Дінця, в єдиній кімнаті якої туляться восьмеро дітей і батьки. Від одинадцяти років хлопець іде працювати — спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жюль Верн, М Рід, Ф. Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. Від 1911р. в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) навчається в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам’ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. Лектуру поета становлять твори Гомера, Шіллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється й лірикою А. Бєлого, О. Апухтіна, С. Надсона; від 1912р. сам пробує писати вірші російською мовою. Продовжує навчання в Кам’янській сільськогосподарській школі, після смерті батька (1915р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. Тут в 1916 — 1917 pp. В. Сосюра пише поезії, які вперше публікуються в бахмутській «Народной газете» та лисичанських газетах «Голос рабочего» і «Голос труда». Більшість поезій («Гроза», «Бокал», «Вновь один») сповнена традиційними мотивами російської романсової лірики. Разом з тим деякі створені під впливом поетики Некрасова («Много в душе еще песен неспетых», «Товарищу»).

У 1918р. В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських і гетьманських військ. Невдовзі потрапляє на кілька місяців до петлюрівських загонів, тікає до червоних, восени 1919р. опиняється в полоні денікінців. У 1920 р. хворого на тиф В. Сосюру звільняють бійці Червоної Армії. Його розстрілювали денікінці, він стояв перед трибуналом, але мудрість голови трибуналу врятувала йому життя. У 1920р. В. Сосюра вступає до Комуністичної партії. Продовжує писати.

1920р. в Одесі В. Сосюра — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, з поезією В. Чумака. В дружньому колі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне товариство одностайно визнає його поетом, а за образно-інтонаційним ладом, тематикою і традицією — поетом українським. 20 травня в газеті «Одеський комуніст» за підписом «Сумний» з’являється вірш «Відплата», що вважається одним із перших опублікованих українських поезій В. Сосюри. Поет дедалі більше (а від 1921р. майже виключно) пише українською мовою.

Вже добре знаного читачам талановитого поета відкликають з фронту до Харкова, де 1921р. В. Сосюра призначається інспектором преси при агітпропі ЦК КП(б)У. Починається період напруженого творчого життя в колі таких тогочасних молодих майстрів, як В. Блакитний, О. Копиленко, О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, М. Йогансен, П. Усенко.

1921p. виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії». 1921 р. також виходить у світ поема «Червона зима».

1922p. виходить друга збірка В. Сосюри — на той час студента Харківського комуністичного університету — «Червона зима».

Поет вільно почувається в складному, повному багатьох течій літературному процесі, не приєднуючись остаточно до якогось одного угруповання і не надаючи цьому особливої ваги. Протягом десятиріччя (1922 — 1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, у «Плузі», «Гарті», ВУАПі, ВАПЛІТЕ, ВУСППі та інших. В ці роки з’являється ряд ліро-епічних поем В. Сосюри, серед яких засновані на поетиці документалізму діорами «1917 рік», «Навколо».

Пристрасну чуттєву лірику приносять книги 1924p. «Осінні зорі» і «Місто». Народжуються такі перлини новочасної лірики, як «Ластівки на сонці…», «Магнолії лимонний дух…», «Вже в золоті лани…», «Такий я ніжний…» та ін.

Митець постійно звертається до великих поетичних форм. Після поем 1923р. «Віра» і яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» він пише епопею «Залізниця» (1923 — 1924), яка складається з п’яти сюжетно пов’язаних поем.

З 1923p. після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти (тут поет опинився в рідкісній ситуації, коли він вивчав історію літератури, а вся молодь України за хрестоматією Плевако студіювала його власну творчість) В. Сосюра повністю віддається літературній праці. Пише ряд великих соціальних портретів — це ліро-епічні поеми «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня» (1924), а також складений з кількох сюжетних ліній (багатих на неймовірні збіги обставин) віршований історичний роман «Тарас Трясило» (1925), витриманий у романтичних барвах, видає збірки поезій «Сніги», «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Юнь» (1927).

У 1928 — 1929 pp. виходять поеми В. Сосюри «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», публікуються збірки віршів «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932). Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.

В 30-х роках поет багато працює в галузі художнього перекладу (поезія О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Блока, Христо Ботева, І. Петникова). Здобута в багатьох роздумах філософічна ясність мислі вносить у книжки поета («Нові поезії», 1937; «Люблю», 1939) почуття творчої впевненості й оптимізму.

У 1937р. В. Сосюра починає працювати над романом у віршах «Червоногвардієць», який закінчує 1940р. Останні передвоєнні книги віршів («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивами небуденної, виняткової любові, явленої і в стосунку до жінки («Марії»), і в стосунку до природи («Я квітку не можу зірвати»), до всього того великого, що зветься Вітчизною.

Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва і за рішенням урядових інстанцій разом з іншими письменниками старшого віку виїздить до Уфи. Тут пише поему «Син України» (1942), видає поетичні збірки «В годину гніву» і «Під гул кривавий» (1942). У 1944р. В. Сосюра закінчує роботу над поемою «Мій син». В роки війни В. Сосюра як військовий кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини» бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт. 1944р. поет повертається до Києва.

1947p. виходить з друку збірка поезій «Щоб сади шуміли», відзначена в 1948p. Державною премією І ступеня. Патріотичну поезію приносить збірка «Зелений світ» (1949). Активно працює В. Сосюра у великих поетичних жанрах (поеми «Студентка», 1947; «Вітчизна», 1949), в галузі художнього перекладу звертається до поезії С. Кудаша, М. Тихонова, Л. Гіри, О. Одоєвського, К. Рилєєва та ін.

Поезії громадянського звучання сповнені збірки «Поезії» (1950), «Вибрані поезії» (1951), «За мир» (1953). В цей же час з’являються такі великі твори В. Сосюри, як історико-публіцистична поема «Україна» (1951), поема-інвектива «Запроданці» (1953), драматична мініатюра «Дочка лісника» (1957), ліро-епічна поема «Біля шахти старої» (1957). Лірика В. Сосюри кінця 50-х років сповнена гармонії людини і природи (збірка «На струнах серця» (1955)). Численні вірші збірок «Солов’їні далі» (1957) і «Біля шахти старої» (1958) присвячує В. Сосюра рідній Донеччині.

Не полишає В. Сосюра й перекладацької праці. У 1960р. за активну участь у розвитку радянської літератури поет нагороджений орденом Леніна.

1961р. поет присвячує XXII з’їздові КПРС поему «Щастя сім’ї трудової». Незважаючи на тяжку хворобу серця, багато працює — з’являються збірки «Лірика» (1959) і «Близька далина» (1960), «Поезія не спить» (1961), «Щастя сім’ї трудової» (1962) і «Якби помножити любов усіх людей» (1963).

За збірки поезії «Ластівки на сонці» і «Щастя сім’ї трудової» В. Сосюра 1963р. удостоюється звання лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Останньою ліро-епічною поемою В. Сосюри є поема «За владу Рад» (1964), останніми збірками — «Осінні мелодії» і «Весни дихання» (1964) .

8 січня 1965р. поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли видатний письменник дивиться на небо, він, мабуть щось хоче побачити там? Ні, він згадує своє дитинство, і вже перед нами стоїть маленький хлопчик Михайлик, який народився в мальовничій місцевості на Вінниччині. Згадується матуся, Ганна Іванівна, така добра, ласкава, невтомна трудівниця. Саме вона навчила свого сина, любити кожну травиночку, милуватися росою вранці та заходом сонця ввечері, вслухатися в «бентежні звуки далеких звонів», що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію.

А скільки доброго зробили для Михайлика батько, дід Дем’ян, колишній кріпак, дядько Микола, якого прозивали Бульбою, бабуся, яку дуже любив. Усе. дитинстві) було сповнене незвичайним, романтичним, казковим, — все це оточувало майбутнього письменника змалечку. Вже через багато років Михайло Панасович Стельмах у своїх чудових повістях «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір» про все це розповість своїм читачам. І кожен із нас зможе побачити перед собою образи простих, добрих, щирих трударів, серед яких пройшли дитячі роки малого Михайлика. Якось хлопчик побачив виставу в сільській хаті-читальні. Враження було таким сильним, що він сам вирішив написати п’єсу.

Стільки ночей він працював над нею! Але написав! Може, це було дещо наївним, але щирим, а вже потім, через багато років, цей потяг до письменства переріс у талант. Було у письменника нелегке життя: навчання, служіння у лавах Червоної Армії, війна, госпіталь, лікування. Навіть у такі моменти Михайло Стельмах писав про свою любов до землі, про страшні часи, коли гинуть друзі. Але після перемоги з’явилися інші твори, такі різноманітні і цікаві. Автор пише і вірші, і романи, і п’єси, і кіносценарії, і повісті, і статті. Але все-таки перевагу він надає прозі, особливо романам і повістям. Червоною ниткою через його творчість пройшла любов до людей, до землі.

Якось автора спитали про роль сюжету в літературному творі, на що М. Стельмах відповів: «Сюжет — вигадане слово. Я не визнаю його і цураюсь, як домовика». В цьому і простежується своєрідність композиції у творах письменника. Скільки їх було написано, але дитячі спомини про друга Петра, про книжку «Пригоди Тома Сойера», яку так хотілося почитати, про дівчинку Любу, — все це залишилося в пам’яті письменника і його незабутній повісті «Гуси-лебеді летять», де малий Михайлик переживає стільки подій у своєму дитячому житті. І сам Михайло Стельмах був гарним батьком для свого сина та дочки, ростив їх у любові, розповідав про все те, що так любив із дитинства. Саме тому, мабуть, молодому поколінню так подобаються твори цього письменника.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Оповідання

Наш пароплав ішов теплими південними морями.Якось ми зупинились біля берегів Африки. До нас на човні підплив негр. Він продав морякам двох мавпочок.Руденькі мавпочки були завбільшки як кішки. їх узяли на мотузочки й потягли на пароплав. Звірята впирались, вищали, мотали головами, дриґали лапками, мотали хвостами — не хотіли залишати негра. Тоді сивий боцман схопив їх руками і забрав на палубу.

Пароплав рушив у дальшу путь.

Мавпочки швидко звикли до нового місця. Незабаром вони стали улюбленцями команди. Моряки назвали їх Яшкою і Машкою.Яшка любив чіплятись хвостом за перекладини і, звисаючи головою вниз, розгойдувався, ніби справжній фізкультурник.

Машка раз у раз під час сніданку плигала на стіл, хапала грудку цукру й миттю зникала.

Наш боцман сховав у шухляді стола дві коробки шоколаду. Якось, виходячи з каюти, він не причинив дверей. Зацікавлена Машка всунула мордочку в щілину. Потім ускочила в каюту й почала господарювати там. Вона плигала по ліжку й зазирала до шухляд у шафочці і в столі.

Коли боцман повернувся, перед самісіньким його носом на палубу виплигнула Машка. В зубах вона тримала коробку шоколаду.Боцман погнався за мавпою. Звіреня легко, мов пташка, метнулось по пароплаву. Матроси з голосним сміхом і свистом поспішили боцману на допомогу. Проворна Машка не давалась до рук. Вона плигала, ховалась, стрибала. Галас і метушня знялись на палубі. Розохочені несподіваною розвагою матроси не шкодували ніг.

— Половину шоколаду тому, хто відбере коробку! — крикнув боцман, наздоганяючи хвостатого злочинця.Та ось мавпа випустила коробку, а сама метнулась на щоглу. Радісно боцман схопив коробку й одкрив ЇЇ. Матроси заглянули туди й зареготали. Коробка була порожня. Машка ж сиділа на щоглі, доїдала шоколад і вищала від задоволення.

Матроси купили великого омара. Це — великий морський рак. У нього довжелезні й тонкі, мов соломинки, вуса.

Яшка підбіг до омара й зупинився. Подивився і од цікавості почав чухатись. Потім насупився і ляснув рака лапкою. Омар стиснув клешнями його лапку. Мавпа зойкнула, заверещала. На той вереск прибіг боцман і розняв ракові клешні. З криком Яшка побіг геть.

Від спеки омар загинув. Мертвого омара поклали сохнути на сонці. Гарний рак, мов розмальований синьою, червоною, зеленою фарбами, з широко розставленими вусами, лежав під тропічним сонцем.Випадково під час роботи боцман опинився біля омара. Він застав там Яшку. Мавпа обламувала омарові вуса. Вона шматувала їх, ніби дражнячись, і викидала геть. Але клешнів не зачіпала. Мавпа їх боялася.

— Опікшись на молоці, води боїшся,— сказав, усміхаючись, боцман.

Біля корабельного дзвона боцман поставив високу скриню. Матроси скаржились, що та скриня заважає їм вибивати склянки. Вибивати склянки — значить видзвонювати в корабельний дзвін години. Одну годину б’ють так: бам-бам; коли дві — бам-бам, бам-бам; коли чотири — бам-бам, бам-бам, бам-бам, бам-бам! Більше чотирьох годин не б’ють. Через кожні чотири години знов починають так само.Коли на пароплаві трапляється пожежа, тоді б’ють у дзвін швидко й довго: бам! бам! бам! бам! бам!..Боцман обіцяв забрати скриню. Але не встиг він виконати свою обіцянку, як сталась незвичайна подія. Уночі всіх розбудили швидкі удари дзвона: бам! бам! бам! бам! бам!..

Дзвін сповіщав про пожежу.

Хто спав, хто не спав, — усі вибігли на палубу, готові рятувати пароплав од вогню.

Дзвін замовк. Ніде не видно полум’я. Хтось пустував.

Моряки, обурені з такого жарту, розійшлися спати.

Через двадцять п’ять хвилин знов почулось гасло пожежної тривоги. Бам! бам! бам! бам! бам!.. — кликав дзвін усіх нагору. І знов на палубі ні вогню, ні того, хто зняв тривогу, не застали.Минуло півгодини, і втретє повторилось те саме.Під кінець ночі боцман заховався поблизу дзвона, щоб зловити негідного жартівника.

Незабаром він побачив у напівтемряві, як до дзвона тихенько підійшла Машка, скочила на скриню, вхопила мотузок і почала дзвонити.Мавпа часто спостерігала, як матроси б’ють у дзвін. їй хотілось теж покалатати, але вона не могла дістати, поки там не поставили скриню.

Опівдні сонце стояло просто над головою. Спека надзвичайна. На одкритому місці палуби — жодної людини. Всі ховались у затінках. Боцман вийшов, щоб полити розпечену палубу морською водою. В руках у нього мідна труба насоса, з якої ллється вода.Боцман вийшов без бриля. Волосся у нього коротко обстрижене. Сонце напекло голову, боцман зомлів і впав.Ніхто, крім мавпочок, цього не бачив. Вони підскочили до боцмана і, схопивши трубку насоса, почали бавитись. Пустуючи, бризнули на лежачого моряка водою, і розохотившись, облили його з голови до ніг.

Від води боцман опритомнів.

Боцман захотів помити брудний мішок. Він прив’язав його мотузкою і викинув через кругле віконце своєї каюти в море. Од швидкого руху пароплава мішок полоскався у морській воді.Залишивши мішок купатись, боцман вийшов з каюти, зачинив двері на ключ і піднявся на верхню палубу.Погладивши вуса, глянув на море. Серед дрібної хвилі показалась величезна акула. Моряк розгледів її коротке тупе рило та чорно-синювату спину.З води почали вискакувати летючі риби. Мабуть, їх сполохала акула. Окремі рибки перелітали через пароплав і поринали у воду.Обидві мавпочки почали підплигувати, намагаючись впіймати рибок. Вони кидались на всі боки. Але риби летіли швидко, і мавпи жодної не впіймали.

Та ось Яшка і Машка разом підскочили над бортом і вдарились одне об одного. В ту ж мить повітря розітнув жахливий зойк. Мавпи зникли з палуби й шубовснули у воду.

То боцман, схопивши рятувальний круг, стрибнув у море.

Коли повернули назад пароплав, людина в морі здавалась ледве помітною цяткою.

Моряки побачили, як акула теж повернула і попливла туди, де видно було боцмана.Всі захвилювалися. Пароплав поспішав повним ходом і безперервно гудів. Так хотіли відігнати морського хижака.Акула зникла під водою. Та ось її плавники мигнули поблизу боцмана.

У кожного, хто стояв на палубі, тривожно стиснулося серце: чи вдасться врятувати боцмана?

Скоро наблизились до нього. Спустили шлюпку. З води витягли боцмана і Яшку. Всі зрозуміли, що Машка потонула. В ту ж хвилину поблизу показались могутні плавники акули.

— Ти думав про неї? — спитали боцмана, показуючи на акулу.

— Це велетенська малозуба акула, — відповів старий моряк, — вона ніколи не нападає на людей.

Попискуючи, Яшка тулився до боцмана. Матросам здавалось, що у мавпочки на очах сльози. Всім стало сумно. Всіх пройняв жаль за Машкою.Шлюпку підняли на пароплав.Боцман, весь мокрий, мовчки пішов у свою каюту.Він відчинив двері і побачив… Машку, що сиділа на столику і гризла шоколад з другої коробки.Моряк остовпів. Машка, схопивши недогризок шоколаду, метнулась крізь вікно у море.Боцман підбіг до столу й насилу просунув голову у віконце. Він побачив мавпочку, що трималась на мотузку, яким він прив’язав мішок.Моряк догадався, що, коли мавпи падали з палуби, Машка схопилась за цей мотузок і врятувалась.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хоркавий Роман Богданович народився 12 серпня 1940 року в м. Львів. Закінчив факультет іноземних мов Львівського державного університету ім. І. Франка. Автор збірок поезій «Див кличе над деревами», «Спроба віддати тепло», «Букет- колаж», «Образки з Космача», «Небитка скрижаль», «І Ковчег і Церква»; книжок прози «Щоденні молитви у гонінні», «Теревенили», «Тісно-вільно», «Сто українських любомудрів»; драматичних творів «Обриси», «Зав’язь», «Падіння»; книжок для дітей «Світанкові видива», «Аби діти дивувалися» (переклад з чеської), «Відповідь — на перехресті», «Звіринцем строкатим».

ПРО ХОРКАВОГО РОМАНА

Пошуки істини завжди вабили Романа Хоркавого. Це й зумовило появу його книги «Сковоро­діана». Скажете, про Г. Сковороду вже багато написано. Так, багато, але далеко не все.Книга Романа Хоркавого заповнює певні прогалини в цій ділянці знань.

Хочеться сказати декілька слів про самого автора. Боляче й сумно, що його знають тільки у вузькому колі. Роман Богданович – колишній випускник кафедри німецької філології Львівського університету імені Івана Франка, пройшов вишкіл у професора Богдана Задорожного, доцентів Ольги Репецької, Федора Шумиляка й інших викладачів, залишивши про себе приємні спогади.

Роман Богданович не тільки пише твори, формує в них словесні образи, а й як професійний художник малює картини. На сьогодні він створив понад дві тисячі різних картин та опублікував понад 40 книжок, десять із них – у спів­авторстві, підготував до друку десять нових книг. Окрім цього, Роман Хоркавий багато перекладає з різних мов. 

Хто читає його книжки та переклади, хто насолоджується його картинами, той багатомірно інтелектуально зростає, як під впливом якихось світлих чудес, ду­хов­но оновлюється, одужує і збагачується, а сам митець постає перед читачем і глядачем як незвична геніальна глиба, яка зачаровує своїм умінням, скромністю, порядністю, розумом і серцем. Як і Андрій Содомора, Роман Хоркавий творить завжди й усюди: коли сидить і думає, читає, пише, перекладає, ходить і споглядає, роздумує навіть коли засинає.

«Сковородіана» Романа Хоркавого – це об’ємне ґрунтовне дослідження (544 ст). Лише одне перечислення назв її складових зайняло б цілі сторінки. Вона відмінна від наявних досліджень про Г. Сковороду. Багата й різномірна, цілісна, повна і різножанрова. Відкривається влучно наз­ва­ним ессе-передмовою «Сам по собі до самозабуття», в якому автор книги подає сконцентрований аналіз філософської системи українського письменника та філософа й інтерпретує її фундаментальні поняття: життя, смерть, кінець, початок, пізнання, процес, мудрість, освіченість, істина, правда, розум, серце, художність, я-концепція, частина і ціле, рівність а також таємне і явне, щастя, любов. Роман Хоркавий подає у своїй книзі ескізно біографічні чи навіть художньо-біографічні твори про Г. Сковороду.

У передмові читач довідується, що для Сковороди філософія – це щось неодмінне й природне. Якби не було її в житті, то не було б і життя. Розум людини не встигає осмислювати все по-філософськи. Тому мудреців ніколи не буває забагато, а сила думки ніколи не буває завеликою. Сковорода знав, що «безсилля думки – страшніше, ніж безсилля тіла».

Після змістовної, дотепно названої ессе-передмови «Сам по собі до самозабуття» в книзі розміщені названі в порядку появи на світ майстерно прозоро й пластично виконані автором римовані присвяти, присвяти-верліб­ри, віршовані версії байок, драма-диспут, варіації парафраз, тематичні статті, написані у Львові та Миколаєві (Львівська обл.) в проміжку між 1960-2004 роками з різною метою, спочатку як окремі видання. Згодом в автора, як він сам заявляє, виникла думка зібрати всі твори в одне ціле. І так у 2004 р. народилась його «Сковородіана». Правда, не всі твори безпосередньо присвячені Г. Сковороді, та всі вони навіяні його постаттю, філософськими поглядами й багатоголосим подихом матеріального й астрального світів як і візій самого Романа Хоркавого.

В усіх багато- і різножанрових творіннях автора образ Г. Сковороди постає як постать великого українського мислителя, зачарованого красою людського життя. Філософ, за словами автора книги, «протистояв суспільству, в якому жив. Протистояв і протиставляв себе йому» і тому, як правдошукач, втікає від нього. Автор втілює в ньому не тільки позитивні людські якості, які він сам мав як філософ, педагог, письменник, музикант, а й усе корисне та прекрасне, притаманне людській сутності загалом. Ці дві категорії працюють в образі з висоти авторової здатності як прозаїка, поета, літературознавця, лінгвіста, філософа й ученого.

І ще одне важливо підкреслити, – створений у «Сковородіані» образ геніального мислителя. Автор відкриває його не тільки так, як він адекватно сприймає і відчуває матеріальний і вищий енергетичний світи, а й прагне їх зрозуміти глибинно, до чого прагне й сам автор книги, що його вигідно відрізняє від багатьох інших краян, які задовольняються поверховістю свого сприйняття, бо так, як чуєш збоку, легше жити, діючи автоматично, інстинктивно, а дехто навіть і «по-ширпотребськи».

Важливе інформативне навантаження для зацікавлених читачів мають у кінці книги примітки, пояснення та список ілюстрацій автора до унаочнення окремих філософських візій Г. Сковороди, з точки зору Р. Хоркавого як художника.

Пишучи свою книгу, письменник сам мислить, відчуває по-сковородинськи. Як і Г. Сковорода, він пізнає себе й Бога в собі. Автор, як творець широкого формату, шукав і знаходив точні еквіваленти в мовленні своїх текстів. Цю манеру його письма в книзі читач уже ловить при першому ознайомленні з дослідженням. Воно будить у читача високі думки, теплі почуття й виховує в нього любов до ближнього, взаємоповагу, правдолюбство, честь, гідність, патріотизм у справжньому розумінні цього слова, несприйняття всіляких звироднілих нечистот та їх липової атмосфери.

В образах різножанрових творів перегукуються сковородинські географія, різні етноси, античні, біблійні мотиви, релігії, різна багатоголоса антропоніміка (азійська, асирійська й інша).

Цікаві різножанрові змістовні проблеми, питання художньої стилі­стичної тканини «Сковородіани» можуть бути предметами спеціальних наукових досліджень співшукачів і студентів старших курсів чи дотепних прийомів для оживлення занять.

Працюючи свого часу викладачем німецької мови на факультеті іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка, я пропонував, наприклад, своїм студентам кваліфіковано перекласти на німецьку мову сковородинську фразу «Світ ловив мене, та не спіймав», яка сьогодні стала крилатою і частину якої Роман Хоркавий поклав в основу одного з підрозділів своєї книги. З огляду на деякі специфічні явища німецької мови це виявилось зовсім непростим завданням для студентів (вживання адекватної лексики, граматичних часів).

У жанрових різновидах текстів рясніють байкарські, символічні, міфічні образи, стилістичні фігури-епітети, колірні тони, порівняння, метафори, авторські неологізми (моя найвища інстанція; небавом; істинна пам’ять; ідея – це разок намиста; це – як товар на ярмарку, як павутиння для павука; блудний син; Авелів жертовник пахучий; глибоке серце, серце людини є коренем, царем і головою; вовче серце – справжній вовк, хоча має і не вовче; вбогий жайворонок; Щука і Рак; незлобиве ягня, вовки та ягнята; Орел і Сорока; Мурашка і Свиня, Ворона та Чиж і безліч інших прикладів.)

Різнокольорова мозаїка твору Романа Хоркавого, як і різнобарвне багатоголосся його творчості взагалі як людини тонкої та широкої психології і глибокого філософського формату надають йому своєрідного звучання, роблять особливим і самостійним у науковому світі, кличуть до освоєння нових тем. Книга Романа Хоркавого, як на мене, – цікава, написана соковитою, граційною мовою. Деякі тематичні ессе й віршовані роздуми автора сприймаються як реальні легенди, а для рецензента живі легенди завжди краще, ніж «порожня яма» правди. Книгу Р. Хоркавого з огляду на її змістовну і формальну багатомірність, глибину і точність сковородіанських філософських візій і візій автора дослідження маю повне право назвати енциклопедією філософських знань Г. Сковороди. І після своєї появи на світ дослідження величі вселюдного філософа будуть не завершені.

У цілому художні творіння письменника – духовні. У їх вербальному та невербальному спілкуванні з філософом і читачем сприймаються, як на мене, щирою сповіддю на перевалі розуму та духу

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В історії кожної літератури є твори, які володіють магічним даром безсмертя. Саме до таких шедеврів належить поезія Великого Кобзаря. Йому було властиве глибинне відчуття кревної причетності до долі рідного народу, до його трагічної історії. Саме тому він спрямовує свої твори на захист пригнобленого люду.
З творчої скарбниці Т.Шевченка можна виділити твір, який, на мою думку, чи не найглибше виявляє патріотизм і почуття національної гідності поета. Це — послання «І мертвим, і живим…».
У своєму творі Тарас Григорович порушив найважливіші питання суспільного та національного життя. Передовсім треба, на думку поета, усунути соціальну несправедливість. Він протестує проти кріпацтва, ганьбить тих «земляків», які

людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають…

Бачачи, що розвиток освіти й культури не йде належним шляхом, Шевченко радить плекати своєрідну національну культуру, а не перещеплювати штучно й бездумно чужі ідеї.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Лише коли збудуться усі поетові бажання, коли обіймуть «найменшого брата», тоді настануть для України кращі часи, і «світ ясний, невечірній тихо засіяє…»

Закарбуємо в своїй пам’яті рядки із славнозвісного твору, бо і ми, як сказав поет, ненароджені земляки його, є адресатом послання, що було спрямоване й у вічність.
Цей твір служив дороговказом на шляху національного відродження українського народу, бо в ньому підняті вагомі проблеми, які чекають свого розв’язання саме сьогодні, в час становлення української державності.
Перебудова розбудила нас, окрадених, але не безтямних. Нам не однаково, чи наша земля буде вкрита золотим колоссям пшениці й жита і бринітиме рідна мова на ній, чи буде вона закута кригою байдужості, національної пасивності. Яке може бути виправдання людині, яка зреклася рідної культури?
Хіба можна забути, як у тяжкі часи для України все ж таки були борці, які не поступалися своїми демократичними принципами, відстоювали справедливість і гуманізм, за що й страждали. Згадаймо Олександра Олеся, Миколу Куліша, нашого земляка Василя Стуса, Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати… Прикро, що ми нічого не знали про творчість цих майстрів слова, які будили народ від сплячки, відкривали людям очі на виразки суспільства, провіщали перебудову нашої країни. І за це зазнавали гоніння і переслідування з боку більшовицьких єзуїтів та інквізиторів.
Ні, не можна цього забути! Треба бути стійкими і відданими нашій Вітчизні! Ми повинні знати свою історію, рідну мову, адже вона є виразником нашої національної гідності.
Я твердо переконаний: в Україні є головне — ділові, по-новому мислячі, енергійні люди, зацікавлені в тому, аби незалежність України здобула економічну базу. Треба надати їм таку можливість. Так давайте ж підтримаємо їх і збудуємо вільну, демократичну державу, де «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Якби вам поставили запитання: «Цінуєте ви своїх батьків?» і попросили б поставити оцінку самому собі, що б ви відповіли, як би ви оцінили свою повагу до тих, хто вас породив. Дайте відповідь самому собі, тільки відверто.

На жаль, слід зауважити, що в наш час батьки отримують дуже мало поваги від рідних дітей. Замість подяки та послуху можна побачити зовсім протилежне. А адже п’ята заповідь каже: «Шануй батька і матір». А тепер подивіться, що ми отримуємо натомість: «І будеш довголітнім на землі». П’ята заповідь – це заповідь з обітницею, і блаженний той, хто її виконує. Не тільки отримаєш нагороду на небесах, але навіть тут, на землі.

Як кожне дитя чекає ласки і тепла, так кожна мати і батько чекають поваги. А адже вони заслужили цього, хоча б за те, що дали нам життя. Саме вони з самого народження дбали про нас, недосипали і працювали, щоб ми мали те, що мають інші діти, були ситі, одягнені і раділи життю . Коли у тебе болів живіт, вони були згодні взяти цю біль собі, аби тобі було краще. Коли ти спокійно спав у своєму ліжку, твоя мати кілька разів за ніч підходила до ліжка, щоб подивитися: чи все у тебе добре. Тебе навчили ходити і говорити, до тебе проявили стільки ласки і тепла, яке важко оцінити. Не має значення, який твій вік і вік твоїх батьків, заповідь діє до смерті – поки батьки живі, ти повинен їх любити і почитати. Почитати не тільки на словах, але і на ділі.

Багато молодих людей через свою недосвідченість потрапляють у різні складні ситуації з однієї простої причини: ігнорування порад тих, хто хоче їх вберегти від бід. Іноді здається, що батьки несучасні, відстали від життя, не варто до них прислухатися. Але це обман, який може вбити і погубити, батьки ж хочуть врятувати. Саме тому вони іноді забороняють, саме тому дещо не дозволяють, так як бажають добра і порятунку своїм дітям.Подумай над цим, що ти даєш натомість своєму батькові за його турботу і настанови, що ти даєш натомість своїй мамі за її ласку, тепло і затишок. У світі дуже багато дітей-сиріт, у яких немає батька чи матері. Вони або померли, або ж просто залишили своїх дітей, або сидять у в’язницях за злочин. Як багато дітей раді були б обійняти свою матір і відчути її подих, почути добре слово, яке втішить, поділитися своїми переживаннями. Але вже нікому вислухати, ні з ким поплакати, поговорити про те про се.

Якщо у тебе є мати й батько, то ти воістину щасливий, що вони у тебе є, і якщо ти будеш поважати своїх батьків, то й твої діти будуть тебе поважати і почитати. Ти отримаєш натомість те, що сіяв. До тих пір, поки батьки живі – цінуй і поважай їх, тому що коли їх не стане, ти це відчуватимеш. Так само як відчувають ті, хто вже втратив їх.
А якщо ти опинишся далеко від Батьківщини, треба не тільки пам’ятати своїх батьків, а й свою рідну землі. Свою рідну Батьківщину треба цінувати і любити так, як кожен любить своїх батьків. На чужині не треба відокремлювати свою родину віт краю, де ти народився, і обов’язково треба берегти честь Батьківщини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Славна історія України завжди хвилювала письменників. їхні твори викликали гордість українців за своє минуле, вчили народній мудрості. Одним з таких творів є історична повість Івана Франка «Захар Беркут», в якій змальована боротьба українського народу проти монголо — татарських загарбників.

Герої повісті ніби поділені на два табори: в однім — мирні жителі села Тухля, а в другому — ворожі загарбники, туркомани. Захищати рідну землю тухольській громаді допомагала правда, любов, Бог, навіть природа. А чужинців-вояків несла на цю землю жорстока сила і бажання поневолити Україну.

Головний герой цієї повісті — найстаріший і найдосвідченіший чоловік Тухлі Захар Беркут. Навіть його прізвище — це назва гордого, сильного, волелюбного і мудрого птаха. Таким є і характер цього героя. Він гаряче любить свою землю, свій народ. І оскільки він старіший від усіх односельців, то відчуває власну відповідальність за їх долю і за долю сусідів. Його мудрість допомогла врятуватися тухольцям. А коли йому запропонували подарувати життя синові за рахунок життя ворогів, то Захар відповів: «Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця!»

У повісті Франко змальовує ще одного українця, що був, на противагу Захарові Беркуту, не гідним своєї землі. Це — боярин Тугар Вовк. Підступний зрадник має одне бажання: володіти землями Тухольщини і поневолити її людей. Він продав свою совість туркоманам, об’єднався з ними, аби досягти своєї мети. Навіть рідна дочка відмовляється від нього, а рідна земля стала йому могилою. І якщо Захар Беркут викликає у мене захоплення і повагу, то Тугар Вовк — тільки гнів і презирство.

Поряд із Тугаром Вовком можна поставити монгольського воєначальника Бурунду. Він такий саме жорстокий та лютий. Мені здається, що в ньому немає нічого людського: його не хвилює ні життя мирних селян, ні життя своїх воїнів. Він керується однією метою — володарювати! А просуватися до цієї мети може і по трупах. Так, він розумний, хоробрий, сильний. Але все це націлене проти людей, і тому Бог йому цього не вибачає. Ні йому, ні іншим загарбникам — тій злій силі, що пішла супроти миру і злагоди, краси й любові.

Не дивно, що ця руйнівна сила, це зло були знищені силою любові до рідної землі, мудрістю і народною єдністю. Все це — ті риси характеру української нації, що допомогли їй вистояти у найстрашніші часи випробувань і лихоліть. Ці моральні святині пронесли українці до сьогоднішнього дня. І мені здається, що саме до нас промовляє Захар Беркут: «Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Виявляється ,що в Древньому Римі найспекотніші дні наступали , коли на небосхилі царював Сіріус . Голови школярів від спеки починали повільно « плавиться ». Заняття ставали непродуктивними. Навчання тимчасово припиняли . Це час називали радує сьогодні всіх школярів словом «канікули ». Сіріус — головна зірка сузір’я Гончих псів. Всім дітям подобається найбільші – літні канікули. Адже влітку можна грати , бігати , стрибати і набиратися сил перед новим навчальним роком.
Але особлива принадність у зимових канікул. До нас приходить Новий рік. На початку зимових канікул вже йде підготовка до Нового року . Папа купує велику пухнасту ялинку і ставить її у вітальні. Я і моя сестричка Аня дістаємо прикраси на ялинку і наряджає пухнасту красуню. Ми повісили : дощик , гірлянду , сердечка , цукерки , скляні кулі та інші ялинкові іграшки.

Перед новим роком пишемо листи Діду Морозу . І в новорічну ніч трапляється диво. На трійці коней з дзвіночками приїжджають дід Мороз і Снігуронька . Вони привозять нам подарунки . Знаєте , як здорово дивитися на красиво прикрашену трійку коней мчаться вулицями села з Дідом Морозом і Снігуронькою ! Відразу з’являється святковий настрій.

А на новорічний ранок стільки костюмів роблять діти ! Дід Мороз привозить нам новорічні кульки з солодощами та фруктами прямо до школи. А ще кожен рік у нас на головній площі в селі ставлять велику ялинку. Серед учнів 1-4 кл. проводять конкурс новорічних іграшок для прикрас на ялинку. Переможцям прямо у цієї красуні вручають солодкі призи. І всі іграшки розвішуємо на ялинку. Потім надягають багато гірлянд. Ялинка виблискує , а всі жителі підходять , розглядають іграшки і милуються красунею. Поруч із ялинкою велика гірка . І в будь-який холод тут багато дітей. Катаемся хто на санках , хто на картонці , а то й просто на валянках . Коли граєш , не помічаєш холоду. Ще у нас з самого початку зими працює каток. Туди приходять сім’ями.

У новорічну ніч ми всією сім’єю збираємося за столом. Мама приготує багато їжі. І потім ми разом зустрічаємо Новий рік , запускаємо феєрверк , дивимося телевізор.
А наступного дня вийдеш на вулицю , скотишся з гірки , зліпиш сніговика , пограєш в сніжки , прокат на ковзанах , пробіжишся на лижах , замерзнеш і зайдеш в будинок. А там мама вже затопила піч. Як добре , зайшовши з морозу , залізти на російську піч . Теплотіща ! Потріскують дрова , і починає хилити в сон. І тут крізь сон відчуваєш запах чого -то смачненького. Це мама починає пекти млинці . Ви , коли – небудь , їли млинці , випечені на чавунній сковороді в російській печі ? Немає нічого смачніше . Млинці з маслом , млинці з медом. А медок свій власний. Тато в мене бджоляр . А ще я відвідаю моїх улюблених бабусю з дідусем. Бабуся спече солодких , запашних пиріжків з малиною і вікторією . І я , дідусь і бабуся п’ємо чай з варенням і їмо пиріжки. Ось так , майже непомітно проходять канікули. І ми , відпочилі , набралися вражень вирушаємо за знаннями до наступних канікул !

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Біля багатьох творів Михайла Стельмаха окремо стоять дві повісті — «Гуси-лебеді летять», «Щедрий вечір». Автобіографічні за своїм змістом, вони передають ту атмосферу, в якій зростав і формувався маленький Михайлик, розкривають таємниці його дитячих переживань і мрій. Ми бачимо героя у звичайних щоденних клопотах сільської людини: він пасе конячину, збирає гриби, ягоди, допомагає батькам по господарству. Але життя його не можна назвати сірим і буденним. У світі дитинства хлопчика неначе злились в одне два начала: казкове і реальне. Так і зростає він серед чудової загадкової природи, вірячи й не вірячи в таємницю жар-птиці, виглядаючи по садках і левадах літо, яке залишає по собі то розквітлі суниці, то стиглі вишні. Михайлик — непосидючий, беш-кетливий, і, разом з тим, доброзичливий і чуйний. Є в Михайлика і ще одна риса, яка виділяє його з-поміж інших дітей : «слабість» або «дурість», за словами односельців невситима — жага до читання. Михайлик читає все підряд, що не встигли докурити в «селі». Заради можливості читати він терпить багато прикростей: і нарікання матері, і глузування інших дітей. Але той потяг до знань не залишився марним: Михайлик із задоволенням і успіхом учиться в школі. Вражає розповідь його про батькову кирею. В ній носив його батько до школи взимку, коли Михайлик не мав взуття, «я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку».

Із вдячністю згадує Михайло Панасович про всю свою сім’ю. Не-освічені, бідні люди мали красиві шляхетні душі. «Мати перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман», «вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна». З особливою теплотою говорить Стельмах і про свої діда й бабу. «Жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх вуст не торкнулась жодної людини».

А «з незвичайної делікатності дідуся дивувалися і потроху підсміювалися» сусіди. Бо «де ж видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він?» Справжню науку проходить Михайлик, спостерігаючи життя дорослого світу. Він бачить і по-своєму сприймає не тільки добро, а й зло. Нестатки у власній сім’ї навчили співчувати чужому горю, глибоко вражає його будь-яка несправедливість. Палко протестує дитяча душа проти людської зажуч-ливості, нечесності, підступності. Вчинки Юхрима Бабенка, сім’ї сільського священика, братів батька викликають у хлопця обурення. «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді» — так починається перша повість. Цим образом вона і завершується. Гуси-лебеді — своєрідний символ Михайликового дитинства, який сяє йому все доросле життя. Недарма ж бо «Гуси-лебеді летять… над моїм дитинством, …над моїм життям!»