Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожен з нас до чогось прагне у своєму житті, чогось бажає, і якби всі ці прагнення і бажання завжди здійснювалися, ми б вважали це за успіх, відчували б себе задоволеними або навіть і щасливими.  Я хочу, щоб у мене була добра робота, сім’я та друзі. Все це велике щастя та любов, а ще прагну бути у майбутньому хорошим, навіть зразковим сім’янином.

У кожної людини існує якась заповітна мрія, якась мета в житті, якийсь ідеал, до якого він прагне. Для всіх цей ідеал – свій власний. І засобу для його досягнення кожний вибирає сам. Хтось мріє про багатство, хтось про славу. Один прагне бути гарним, інший – сильним, третій – розумним. Для когось вищий життєвий ідеал – кар’єру, для когось – сім’я. Люди мріють стати акторами, музикантами, моделями, політиками, лікарями, хочуть зайнятися бізнесом або присвятити себе науці

Звичайно ж, прагнення зайняти своє місце в суспільстві, вибрати цікаву професію, досягти певних висот у кар’єрі й сімейному житті властиве й мені. Що стосується моєї мрії, те, напевно, важко виділити щось одне, єдино головне в моєму житті. Я не могла б сказати про себе, що хочу тільки багатства. Хоча мені, звичайно, не хочеться жити в бідності. Невірним буде й те, що для мене найважливішим є професійний і кар’єрний ріст. Хоча я хочу вибрати гарну, потрібну професію й буду прагнути підвищувати свій професійний рівень. Для мене дуже важлива сім’я; я хочу зустріти теперішнього чоловіка, що буде про мене піклуватися й любити мене і якого буду любити я. Але я ніколи не змогла б сказати, що мені досить буде чогось одного: або робота, або сім’я. Напевно, все це можна назвати навіть не мрією, а життєвими цілями, до яких потрібно прагнути й досягнення яких багато в чому залежить від мене самої. .

Але мені б хотілося сказати про одну мрію, про одне велике бажання, що часто займає мої думки, нерідко приводячи до смутних висновків. Я маю на увазі людські відносини. Я часто згадую раннє дитинство: багато друзів, радість, веселощі, безтурботні ігри у дворі. Стаючи старше, я стала зауважувати, як ми, іноді самі того не зауважуючи, втрачаємо своїх друзів, стаємо серйозніше, починаємо займатися якимись особистими справами й втрачаємо те, що зв’язує між собою людей. Ми замикаємося в собі, стаємо сухіше, грубіше, холодніше. Це насправді дуже смутно. У житті кожної людини, на мій погляд, повинен бути друг. Причому друг теперішній, на який можна покластися в будь-якій ситуації, якому можна довірити будь-яку таємницю, що дасть пораду, розділить із тобою радість і лихо, у будь-який момент прийде на допомогу

Якось мені на очі попалася фраза: «Спрошенний про те, що таке друг, Зенон відповів: іншої я». І це правильно, адже друг повинен бути таким, котрому ти можеш довіряти, як самому собі, що здатний мислити, почувати точно так само, як ти, бачити те ж, що й ти, навіть трохи більше. Тому що теперішній друг може й повинен зауважувати не тільки твої достоїнства, але й недоліки. І він повинен обов’язково вказувати тобі на них. Я дійсно мрію мати таких друзів

Можливо, ця мрія про друга й дружбу тісно зв’язана в мене з бажанням стати краще, із прагненням до досконалості, у першу чергу моральному, духовному. Мені здається, ми починаємо втрачати щось важливе усередині себе. І, що найжахливіше, навіть не зауважуємо цього. От для цього й потрібний людина, що скаже: «Ти неправий!» або: «Так не можна!»

Але скаже це не зі зла, не з бажання скривдити, а, навпаки, із прагнення допомогти, підказати, вчасно поправити. Мені дуже хотілося б уміти відрізняти теперішня рада від сказаного із заздрості або злості. І дуже хотілося б не таїти образу, намагатися розібратися у своїх помилках. Тому, коли мене охоплює образа на якесь критичне зауваження, я згадую діалог шекспірівських героїв:

Кассий: Мене не любиш ти
Брут: Лише недоліки Твої я не люблю
Кассий: Не повинен друг Ихзамечать.
Брут: Лише підлесник не бачить їх, Хоча вони з Олімп би були ростом
Хто ж ще скаже правду тобі в очі, якщо не теперішній друг?! А чути правду про себе просто необхідно, тому що сама людина необ’єктивна у своїх оцінках

«Досконалість є знання людини про свою недосконалість», – сказав колись Августин. Я б ще додала: «И прагнення ця недосконалість викорінити». Як це зробити? Напевно, бажання довідатися, зрозуміти це і є для мене одним із самих більших > бажань

Великий древній філософ Конфуцій говорив: «Щоб досягти моральної досконалості, потрібно насамперед піклуватися про щиросердечну чистоту. А щиросердечна чистота досягається тільки в тому випадку, коли серце шукає правди й воля прагне до святості. Але все це залежить від щирого знання». Я думаю, він мав на увазі, у першу чергу, знання самого себе, своїх достоїнств і недоліків, своїх сил, своїх здатностей, своїх бажань, своєї власної душі. «Ідеал у тобі самому, – затверджував Л. Н. Толстой. – Перешкоди до досягнення його – у тобі ж». Мені дуже хочеться вірити, що я побачу в собі цей ідеал, смогу розпізнати перешкоди й зумію зробити все можливе для них подолання

Так, я мрію про моральну досконалість. Але я хочу також навчитися бачити ту грань, за якої прагнення до вдосконалювання перетворюється в самозакоханість і гординю. Адже, як сказала колись Б. Паскаль, «людина не ангел і не тварина, і нещастя його в тім, що чим більше він прагне вподібнитися ангелові, тим більше перетворюється у тварина». Мені хочеться, щоб у своєму прагненні до вищого ідеалу я все-таки залишалася людиною

Іноді мені починає здаватися, що моїм мріям не призначено збутися. Чи не занадто більші вимоги висуваю я до себе й до життя? Я хочу знайти теперішніх друзів. Але для цього я повинна сама навчитися бути сьогоденням іншому. Я хочу стати краще, але для цього необхідно, щоб люди, що оточують мене, також прагнули до з удосконалюванню. Здатний чи окремо взята людина змінити суспільство? Звичайно, немає! Чи може людина бути доконаний у недосконалому світі? Навряд чи! Про це говорив ще В. Гюго, затверджуючи,об «усе в природі тримається взаємно. Хто знає, – для того, щоб людина могла зробити один крок до свого морального ідеалу, чи не повинен увесь світ рухатися разом з ним?»

И все-таки я вірю, що зможу якщо не досягти своєї мрії, свого ідеалу, те хоча б наблизитися до нього. Та й чи можливо в житті повне досягнення мети, повна реалізація потреб і бажань людини? Думаю, що немає. Тому що як тільки ми досягаємо бажаного, так відразу починаємо прагнути до чого більшому. А виходить, рухаємося далі, переборюємо труднощі, ростемо над собою. Адже, як вірно помітив С. Моэм, мрія, це «засіб наблизитися до дійсності», тобто до своїм цілям, ідеалам, до своїх вершин. А виходить, потрібно, просто необхідно продовжувати мріяти. І нехай ці мрії міняються, нехай зростають наші запити, наші вимоги до самих себе, нехай усе ясніше, чіткіше, реальніше стає для нас наше майбутнє. Адже «якби людина не могла уявити собі в яскравих і закінчених картинах майбутнє, якби людина не вміла мріяти, – говорив Д. И. Писарєв, – те ніщо б не змусило його вживати заради цього майбутнього стомлюючі спорудження, вести боротьбу, навіть жертвувати життям». Рух до майбутнього, до досягнення власних ідеалів і є, на мій погляд, саме життя, її головна мета, її основний зміст. Тому думаю, що не помилюся, якщо скажу, що я мрію жити повноцінним, насиченим життям.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, не легко бути «білою вороною»,але й потрібно правильно розуміти цей фразеологізм. Давньоримський поет Ювенал вжив його в значенні «велика рідкість», коли сатирично описував можливий шлях людини з самого низу соціальної драбини на самий верх. Зараз цей крилатий вислів вживають для характеристики рідкого, різко відмінного за своїм зовнішнім виглядом, характером, вчинкам від маси людини. Чому ворона, а не слон або кролик? Ну, білих кроликів повно, і собак, і кішок. А хто-небудь бачив коли-небудь білу ворону? Ворону-альбіноса?

А добре чи погано бути «білою вороною»? Я думаю що «білою вороною» бути соромно. Наприклад, не вивчив уроку, коли всі в класі готові по цій темі, або прийшов не в шкільній формі, а в школі в цей день свято, і ти знав про нього, та забув.
«Білою вороною» бути небезпечно. Наприклад, якщо ти різко відрізняєшся від однокласників або хлопців у дворі, тебе можуть почати «клювати», тому що ти не такий, як вони (ну от уяви: ти пішов у музичну школу з нотами і скрипкою у футлярі, а всі курять в альтанці у дворі). Тобто ти — «біла ворона», а вони тоді — звичайні чорні або сірі, і їх причому ціла зграя, а ти один проти всіх. Ще гірше і страшніше, якщо ти — азербайджанець або чорношкіра людина в країні білих, а вони — скінхеди. Така ситуація може закінчитися навіть трагічно, дуже страшно.
Бути «білою вороною» жахливо. Це означає, що до тебе всі завжди і скрізь будуть ставитися як до чужака. І тоді друзів не знайдеш, хіба що ще одну «білу ворону». Адже часом так хочеться не відрізнятися від більшості інших!

Але бути «білою вороною» буває і корисно! Адже тоді твій характер загартовується в боротьбі, виховується воля і розвивається твоя індивідуальність.І взагалі у кожної людини є вік, коли бути «білою вороною» просто необхідно. Це необхідно підлітку в перехідному віці. Тоді навіть якщо ти такий, як усі, ти все одно відчуваєш себе «білою вороною» (наприклад, з дорослими: тобі здається, що тебе ніхто не розуміє, а всі тільки хочуть тебе принизити і ущемити твою самостійність). І тоді виникає як би суперечка двох поколінь: діти — це «білі ворони», а їхні батьки — ворони «чорні», тобто самі звичайні. Без такого протистояння людина не виросте і не подорослішає. Але добре, що ця суперечка триває не дуже довго. Буває, що «білою вороною» бути весело. Скажеш що-небудь незвичайне, і всі сміються, але не образливо, а по-дружньому. А може, бути «білою вороною» почесно? Адже скільки «білих ворон» було в історії! Людство сформувалося завдяки «білим воронам». Наприклад, ними були Мікеланджело, Да Вінчі, Рафаель, Данте, Петрарка (яких не даремно називають титанами Відродження.Ви запитаєте,чи легко їм було в житті? — Ні, їх дуже багато хто не розумів, і дуже багато у кожної з цих титанів було недоброзичливців і заздрісників, Жюль Верн (всі сміялися над підводними човнами, батискафами та іншими винаходами з його романів, а через століття ці вигадки стали реальністю), Чарльз Дарвін і Микола Коперник (які пішли проти вчення церкви і були за це покарані).

Отже,більшість «білих ворон» — це особистості! А чорні і сірі — вони як усі, проста маса люду І тепер, запитай себе: ким ти хочеш бути — одним з сірої маси або особистістю? Ну, то-то ж! Рости свої біле пір’я. Чим їх більше, тим людина почесніша талановитіша. Так що, і правда, бути «білою вороною» — почесно і навіть цікаво. А ще, напевно, важливо, чим наповнена «біла ворона»: добром чи злом. Важливо, куди ця «ворона» поведе інших людей, який слід залишить після себе.А взагалі, «біла ворона» — «не такий, як усі». Або просто «непізнаний, незрозумілий».Ось так і живуть «білі ворони».Їм завжди важко, тому їх потрібно цінувати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Незвичайна постать Миколи Хвильового (1893-1933) справила значний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст.

Після виходу збірки «Сині етюди» (1923) О. Білецький назвав М. Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Новели прозаїка приваблювали не лише тематично, а й стильовою, мистецькою самобутністю.

Характерним стилем для 20-х рр. був стиль революційного романтизму, роман-тики вітаїзму (активного романтизму). У «Синіх етюдах» вирізнялися такі героїко-романтичні новели, як «Кіт у чоботях», «Солонський Яр». Ранні новели відбили прийняття М. Хвильовим своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але це захоплення було недовготривалим.

В оповіданні «Кіт у чоботях» письменник тонко підмітив бюрократизацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійців, їх небажання вчитися, розвиватися: «Товариш Жучок дочитала — прочитала «Что такое коммунизм» (без автора) і тільки». Уже тут зазвучали ноти сатири. Письменник був надто прозірливим і чесним, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Звідси проблема розбіжності між мрією і дійсністю стала найголовнішого в усіх його подальших творах. Серед поетичних символів М. Хвильового одне з чільних місць займає образ «загірньої комуни», який має мало спільного з народжуваним «новим світом», тобто радянською дійсністю.

Відмова письміенника від традиційного описового реалізму увібрала відмову від послідовного викладу подій, намагання через часові зміщення, непослідов-ності досягти посилення емоційних ефектів. Збірка оповідань «Осінь», повість «Санаторна зона» (1924) і особливо громадянська активність зробили М. Хвильо-вого центральною постаттю у літературному процесі 20-х рр. Одним із найкращих творів М. Хвильового є оповідання «Я (Романтика)». М. Жулинський писав: «Небагато є в світовій літературі таких творів трагічного звучання, в яких були б відтворені драматичне роздвоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у «витворену революційними ідеями пастку».

Твір присвячено оповіданню М. Коцюбинського «Цвіт яблуні» і написано в імпресіоністичній манері. У вступі ліричний герой говорить про свої дві великі любові: «Загірня комуна», вимріяна, до якої ще йти і йти, воювати, лити кров чисельних жертв — це перша любов. Друга любов — «воістину моя мати», «прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків». Мати, яка всім серцем любить свого єдиного, бунтівливого сина, відчуває: «Надходить гроза!» Різким дисонансом до вступу змальовані криваві судилища, де вершить «справедливість» герой новели. Ліричний герой вважає себе «чекістом і люди-ною». Ось перед ним чоловік і жінка. «Мужчина впав на коліна і просить милості. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць… Женщина сказала глухо і мертво: — Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: — Розстрілять». Комунари, чекісти безупинно п’ють, а ліричний герой ходить до матері, щоб відчути себе «людиною». Його терзають страхи: «…Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті». Настав момент, коли у непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синжська любов і революційний обов’язок. Він стає гвинтиком і заручником могутньої системи. Нездатному на бунт героєві залишається виконати волю системи: він, «охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню». Абстрактному ідолу «загірньої комуни» принесено найбільшу жертву і в його ім’я скоєно найбільший злочин-матеревбивство.

У 1925 р. М. Хвильовий разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Тоді ж він започаткував літературну дискусію, яка від питання про якість творів художньої літератури перейшла на ідеологічні засади. Він закликав письменників повернутися до українських національних джерел, орієнтуватися па «психологічну Європу». Звідси знамените гасло М. Хвильового- «Геть від Москви!». «У Європу ми поїдемо вчитись, — писав письменник, — але із затаєною думкою — за кілька років горіти надзвичайним світлом». Отже, новітня українська література яе може орієнтуватися лише на російську, бо не позбудеться рабського наслідування.

Але хмари однієї із найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Для М. Хвильового наступала пора гірких розчарувань. Він прозірливо вгадує, що голод в Україні свідомо організований. Письменник болісно переживає ті численні компроміси, на які йшов, щоб не порвати з більшовицькою партією. М. Хвильовий, як зазначав М. Жулинський, «не бачив виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, комуніст, потрапив, натхненно довірившись ідеалам Революції». 13 травня 1933 р., зібравши друзів, письменник застрелився. Трагедія його полягала у тому, що він «свято вірив у можливість рідкісного шлюбу» (І. Драч), тобто вільної України і ленінського комунізму.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новий рік для мене — найулюбленіше і довгоочікуване свято. У переддень Нового року мною опановує дивне почуття, що має статися щось чарівне і радісне. Всюди атмосфера свята, і люди готуються до його приходу — купують пишні ялинки додому, різні фрукти і солодощі на стіл, і звичайно, подарунки для своїх близьких. Для дітей, Новий рік — це справжня казка.

Напередодні Нового року ми починаємо готуватися до його святкування. Прикрашаємо нашу ялинку і кімнати яскравими гірляндами та іграшками, мішурою і різнокольоровими кульками. Квартира перетворюється, стає святковою і ще більш затишною.

Щороку до святкового столу мама готує багато всього смачного і незвичайного. До нас в гості приходять близькі друзі і родичі. Всі веселяться, співають і танцюють, беруть участь в забавних конкурсах. Ближче до півночі, виходимо на вулицю, запускаємо салюти і милуємося красивим феєрверком. Всюди чути привітання, захват і радість від приходу Нового Року. А на ранок, я з нетерпінням біжу до ялинці, щоб дізнатися який же подарунок мені подарували.

Упевнений, що цього року святкування Нового Року буде ще цікавіше, а наступаючий рік принесе лише щастя і радість! З нагоди цього свята хочу побажати всім любові і тепла,добра в сім’ї і затишку в оселі.Нехай здійснюються всі ваші задумки і бажання,а головне,щоб вас не підводило здоров’я!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У душі Володимира панував тихий і незвичний спокій. Його радувало все — і горобці в поросі, і дим із димарів, і молодиця з відрами. Він зайшов на шкільне подвір’я, сторож недовірливо до нього поставився, аж поки не подивився його, нового директора, документи. Повів у кімнату, завалену мотлохом та запилену. Прийшла висока худа вчителька Олександра Панасівна, якась ніби сердита — і за кілька хвилин помешкання вже блищало чистотою від її вправних рук. Володимир побачив на подвір’ї в домі на горі жінку,, від якої струменіло дивне голубе сяйво, що притягувало, ніби магнітом.

Високий сивогривий чоловік у супроводі кіз неквапно йшов берегом. Цілий день він, пасучи своїх подруг, милувався краєвидами, тоді приходив додому, дружина Марія доїла кіз, потім вони сідали на веранді, пили молоко, і дід Іван записував щось до товстого зошита.

Володимир сидів на постелі, розтираючи набряклу від протеза ногу. Його нестерпно тягло піднятися до будиночка на горі, побачити ту жінку, яка відібрала увесь його зір та всю увагу.

Галя часом закривалася в кімнаті, вбиралася в найкращий одяг і милувалася своєю красою. Інколи бачила в дзеркалі втомлену, постарілу жінку, яка сама ростить сина й доглядає хвору бабусю. Коли Володимир, шкутильгаючи, все ж піднявся до будиночка, то мало не зомлів, і жінка дала йому води, сама теж чомусь зніяковівши. Бабуся розповіла Галі, що дім, у якому вони живуть, — особливий. Тут споконвіку володарювали одні жінки. До них приходили чоловіки: від тих, хто з’являвся згори, невідомо звідки, були одні неприємності. Від них народжувалися хлопчики, які полишали дім і пускалися в мандри. Якщо ж чоловік приходив знизу і просив води — залишався, народжувалися від нього дівчатка. Галя і вірила в бабусині розповіді, і не вірила. Коли прийшов Володимир і вона його напоїла водою зі своїх і рук, бабця зраділа й сказала, що це — доля. У Галі теж тенькнуло серце, згадала Анатоля, що зійшов, як сірий птах, звідкись із гори, зачарував її очима, а потім, добившись її любові, покинув уже вагітну. Тепер вона має золотоногого Хлопця, що гасає, як вітер по урвищах та скелях. У Олександри Панасівни п’ятеро дітей. Кожен зайнятий ділом — хлопчики пішли стояти в черзі по гас, дівчата — по хліб, старша — прати білизну. Сама жінка копає картоплю, пере, підмазує хату, лагодить горище, а їх кілька промайнуть одночасно то у вікні, то на вгороді, то на подвір’ї.

Ночами вона часто згадує свого чоловіка, кремезного шевця, пропахлого шкірами, з такими синіми очима, що раз ввійшовши в душу, не вийдуть із неї. Микола не повернувся з війни, Олександра вчителює й виховує п’ятьох діток, дає лад у господарстві. Інколи їй вчувається, як тихенько заграє на стіні інструмент, що любив на ньому грати її чоловік.

Галину дуже дивували ті збіги з бабусиними оповідями-казками, які ставалися в її житті: «Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межі, де в цій історії фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатність надавати всьому неприродного значення, але цей збіг подій, що навалився притьма, був разючий». Володимир у Галі викликав дивне почуття, але вона боялася повірити собі, відкритися. Навіть вдягла найгірший, сірий одяг, коли йшла білити школу, наводити в ній лад. Він «впивався її красою, і аж стогнати йому хотілося, наскільки далека вона була й недоступна». Вона «закушувала губу й натужно намагалася розв’язати пекуче завдання: вийти — це волю загубити, а не вийти — загубити кохання». Але не витримала його очей, відкрила серце, і вони пішли по життю разом. Бабуся раділа, їй стало краще, вона могла навіть сама ходити.

Марія Яківна помічала інколи в чоловікові ніби якийсь дивний вогонь, коли той сідав і щось цілими днями писав, покинувши кіз. Ще раніше він покинув роботу бухгалтера, і його не обходили домашні клопоти, чи є їсти і що саме. Дітей у них не було. Марія, хоч і боялася розсердити чоловіка, пішла вчителювати, знаходячи розраду в першачках. Іван, блукаючи горами, узбережжям, завжди приносив їй букетик польових квітів. Вона брала найкращі й засушувала. {Вони милувалися заходом сонця щодня, і кожного разу він був різний. «…Вона розуміла, що тільки й щастя її, що біля цього чоловіка. Боялася, що мить оця швидко мине…»

Старша дочка Олександри Панасівни задивилася на Хлопця — який він золотоногий, який вправний у рухах, коли біжить, коли фарбує парти. Хлопець задивився на тоненьку дівчину, як вона прала на річці білизну, і сказав, що покаже їй свої володіння. Неоніла погодилася, і Хлопець повів її у підземні ходи. Там у нього була навіть кімната. Стали юнак і дівчина судженими, поклялися одне одному у вірності, скріпивши клятву кров’ю.

Якось хлопець спитав у Галі про свого батька, захотів дізнатися хоча б його прізвище. Але мати розсердилася чомусь і назвала спересердя перше-ліпше, що спало — «Пугач».

Іван-козопас дописував свій п’ятий зошит. І снилися йому чорняві, темноокі ненароджені його сини, кликали до себе.

Через десять років Хлопець, тепер уже огрядний чоловік, повертався додому, радісно дивлячись на знайому вулицю, яку пам’ятав до дрібниць. З дому на горі вийшла дівчина — знайома й незнайома. Спитав, чи Галина Іванівна вдома. Та відповіла, що вдома. Це була його сестра Оксана. Мати теж ледь упізнала сина — змінили його і роки, і мандри, і ті випробування, що випали. Сестра не хотіла його визнавати, її дратували його важке тупання в бібліотеці над нею, тютюновий дим, безцеремонність, але терпіла заради матері.

Хлопець пішов до Неоніли. Вона одна залишилася з дівчат при матері. Сердилася на Хлопця, що не писав, а потім подивилася в його очі — і все забула. Уранці сказала вдома, що вони одружуються.

Хлопець пішов до Марії Яківни, попросив зошити діда Івана, якого вже не стало. Жінка радо віддала, адже Хлопець був їхнім правнуком, але попросила поставитися з пошаною. Похвалила його сестру Оксану, яка дуже їй допомагала завжди. Прийшла провідати бабусю Марію і Неоніла. Та привітала її з тим, що дівчина, нарешті, діждалася судженого. І запропонувала, щоб вони йшли жити до неї.

Хлопець перечитував книжки в бібліотеці, що була в домі на горі, її складав прапрадід і доповнювали кожен із чоловіків, які там оселялися. Взявся і він до заповітних дідових зошитів. Сам теж мав на думці писати, тому наполегливо вивчав літературу.

Коли Оксана поверталася додому, до неї причепився якийсь дженджурик. Усе намагався познайомитися, говорив, що хоче винайняти тут, на горі, квартиру. Оксана гордо відтручувала його. Галина, побачивши цю картину, змушена була застерегти дочку, адже вона вже колись потрапила в таку історію, повіривши якомусь залітному птахові. Ось звідки і з’явився Хлопець. Оксана була впевнена, що з нею таке не трапиться, але при наступній зустрічі з дженджуриком танула від його очей, не могла позбутися їхньої магії. Одного разу до будинку прилетів великий сірий птах і перетворився на дженджуристого юнака, який, заглядаючи попід вікнами і сумно зітхаючи, вкинув у відчинену кватирку букет троянд. Коли Оксана прокинулася, у неї в кімнаті лежали сотні трояндових пелюсток.

А «Хлопець сидів обійнятий м’якою радістю: широкий світ клався йому перед очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару огненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очима. Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі і пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому — там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку і крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним приципом світу є все-таки любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, занепокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.

— Тільки не поспішати, — прошепотів він. — Тільки не поспішати!»

Коментар

Роман-балада «Дім на горі» складається з двох частин. У першій («Дім на горі. Повість-преамбула»)розповідається про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 pp., але у долі кожного чомусь уперто простежується низка загадкових і дивовижних послідовностей. Друга частина роману, що має назву «Голос трави», складається з 13 новел, які об’єднуються підзаголовком «Оповідання, написані козо-пасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших». Утворі відчувається барокове поєднання високого (духовного і низького (буденного): дім на горі — це фортеця нашої духовності, а підніжжя гори — це поле боротьби добра і зла, світла і темряви. Багато епізодів нагадують притчі, мають символічне значення, наприклад, самотності, роздвоєння людини, блудного сина, дороги і т. ін.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усе на світі починається з любові… Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій В. Сосюри.

Уже давно стали класичними його вірші «Так ніхто не кохав…», «Коли потяг у даль загуркоче…», «Білі акації будуть цвісти…», «Пам’ятаю, вишні доспівали», «Сад шумить», «Васильки» та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання.

Вірш «Так ніхто не кохав…» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця».

Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства.

У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині.Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) — спогад ліричного героя про незабутнє юнацьке почуття, несподівано навіяний йому через багато років гуркотом потяга. Поет лине спогадами до вікопомних літ юності. Бачить рідні місця дитинства, «ночі Донеччини сині», сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, візерунки, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні зграв»).

Щиро і просто у вірші говориться про радість зустрічі і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Минуло чимало часу відтоді, як шляхи закоханих розійшлися, та почуття живе й пульсує в серці ліричного героя.

Я забув і образу, і сльози…

Тільки б знову іти через гать,

Тільки б слухать твій голос і коси,

Твої коси сумні цілувать.

Поезія «Коли потяг у даль загуркоче…», покладена на музику, стала задушевним романсом і давно співається в народі.

Вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живо-писці вважають холодною. А під пером художника-поета вона наповнюється радісним теплом: «І синіє щастя у душі моїй».Уся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя, тяжку неминучість (колись «нас не буде»). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою.

Так же буде поле, як тепер, синіти,

 і хмарки летіти в невідомий час,

і другий, далекий, сповнений привіту,

 з рідними очима порівняє нас.

Оптимістична в своїй основі, поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити.Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівки на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте».Звичайно, немає жодного поета у світовій літературі, який би не оспівав це прекрасне, неземне почуття — кохання. І в кожного з них була своя Муза, улюблена героїня, яка надавала їм натхнення. У Петрарки — це Лаура, у Данте — Беатріче, у Шекспіра — смаглява леді. Про них вони написали чимало неповторних поезій. А для лірики Сосюри таким наскрізним є образ Марії. В однойменному вірші ім’я коханої проходить через усі п’ять .строф. Герой іде вулицями міста, сповнений почуттям до коханої. Йому хочеться в небо злетіти, мов птиця, його кличе зоря у «простори щасливі», її ім’я — за спогадом — шепочуть хвилі південного моря:

І пісня в душі наростає і спіє,

Мов вирватись хоче нестримно на волю.

Весна вже прийшла, та дерева ще голі,

Й гілля наді мною шепоче: «Маріє!»

 Володимир Сосюра — один із найтонших ліриків української поезії, твори якого захоплювали і захоплюватимуть ще не одне покоління вдячних читачів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чарівною казкою дитинства здається нам повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять…», неначе вона народилася з народних оповідань, повних чаклунства і дива. Письменник в образі Михайлика показав себе, власні дитячі роки, враження, відкриття і витоки свого мистецького натхнення.

Він знайомить нас з багатьма чудовими героями, але, на мій погляд, головним героєм є дивний світ природи, ті «гуси-лебеді» душі, які вона вклала у серце майбутнього письменника. Красі і владі природи підкорені всі у повісті: і дід Дем’ян, який навчає, що лебеді принесли на крилах весну і життя, що сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю; і мати, яка довіряє землі свої болі і радощі, прохаючи, щоб вона родила для всякого, а насіння в її вустах було святим словом; і Люба, ця маленька лісова царівна, яка знає багато таємниць природи.

Вся повість пронизана мудрістю природи, що злилась із мудрістю народною. Ще з перших сторінок повісті ми потрапляємо у світ народних казок, стикаємося з образами містичних легенд, «щедрівок, які взимку виспівувалися під вікнами», з оспіваними явищами природи. Відчувається, що письменник глибоко шанує народні обряди, звичаї і традиції. І вишивані рушники, і калина, і свята повага до хліба — все це душа народу. У повісті Стельмаха відображено святе ставлення до землі, оранки, сівби, насіння, до дерев, з якими герої розмовляють, як із живими. Навіть показ процесу праці нагадує народний ритуал, набутий віковим досвідом. Все це мало величезний вплив на самовиховання Михайлика, на талант майбутнього митця.

Мене дуже вразила повість «Гуси-лебеді летять…» своїм казковим, містичним світом, багато чого вперше я відкрила для себе і мусила замислитися. Від неї вливається в душу такий струмінь добра і ніжності, що хочеться самому бути кращим, добрішим, чеснішим. Переймаючись настроєм повісті, серцем вклоняєшся письменнику за його слово, його науку і любов до нашої матінки-землі.

ШКІЛЬНІ ТВОРИ ЗА ТВОРЧІСТЮ ПИСЬМЕННИКА:

БІОГРАФІЯ

Олена Іванівна Теліга (дівоче прізвище Шовгенева) — українська поетеса, публіцист, громадсько-політичний діяч. Народилася 21 липня 1907p. в Петербурзі. З 1923p. вимушена жити за кордоном. Олена Теліга належала до кола поетів-«вісниківців», що об’єднувались довкола редагованого критиком та публіцистом Д. Донцовим журналу «Вісник». Характерними рисами її поезії в цей період виступають прагнення активного, дієвого життя, протест проти нудоти «буденного» існування. Провідною для О. Теліги, як і для інших поетів міжвоєнної доби, залишається ідея державного самоствердження України («Безсмертне», «Племінний день», «Відповідь»). Ліричний герой поетеси — завжди яскрава особистість, сповнена самодисципліни та почуття обов’язку перед нацією («Сучасникам», «Вечірня пісня»). Водночас її лірика сповнена особливого інтимного колориту, пильної уваги до внутрішнього світу людини. Через несприятливі обставини О. Теліга не встигла видати жодної прижиттєвої збірки. Лише після її трагічної загибелі з’явилися в світ книги її поезії: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «На чужині» (1947). В окупованому фашистами Києві займалася організацією літературних сил, редагувала додаток до газети «Українське слово» — «Літаври».

Розстріляна німецькими фашистами у Бабиному Яру 21 лютого 1942p.

Олена Теліга

(1907 — 1942)

В її елегантно-карбованих віршах, небезпідставно названих критикою «приватними листами світові», вимальовується яскравий образ вольової людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс життя нескореної поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в Києві у Бабиному Яру 21 лютого (за іншими джерелами — 13 лютого) 1942p. Може, тоді й збулося її кассандрівське передбачення:

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

Світогляд О. Теліги формувався поступово. То була справді довга «одіссея», що починалася в Петербурзі. Саме тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора І. Шовгенева і народилася Олена 21 липня 1907p. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після Лютневої революції 1917p., повернули родину Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася у гімназії Дучинської. Під час більшовицького наступу на початку 1919p. Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з нею виїхав й І. Шовгенів. Згодом оселилися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Української господарської академії (з 1924p. — alma mater української еміграції).

У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси, зумовлений пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Вона близько сходиться з Наталею Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками «празької школи». Одружившись із М. Телігою, вона переїздить до Варшави до хворої матері; не пориває своїх зв’язків із українськими «пражанами», яких у 30-ті роки ще називали «вісниківською квадригою». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій Блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій».

Власне, йдеться про неоромантизм, що об’єднує «вісниківську квадригу», проявляючись у доробку кожного поета своїми неповторними гранями: коли для Юрія Клена чи Л. Мосендза це був певний нюанс, то для Є. Маланюка, О. Ольжича, а ще більше для О. Теліги — рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів», прийняти бій «спокійно і суворо». Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності, — то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу. Звідси по-чоловічому тверді інтонації програмового вірша «Поворот»:

Заметемо вогнем любови межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову із своїм народом.

Непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України притаманна й іншим її поезіям («Відповідь», «Племінний день», «Безсмертне», «Засудженим»).

Лірика від цього не стає «монохромною», вона переповнена жагою іскристого життя, що «не чіпає лише раба»:

П’яним сонцем тіло налилося,

Тане й гнеться в ньому, як свіча, —

І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча.

О. Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі Українки, що не раз зазначала емігрантська критика. Як поетеса, як прихильник суворих ритмів вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Так, вірш «Вечірня пісня» — це поезія думки, яка виповнює строфи, відбиваючи гострі суперечності людської душі: лірична героїня прощається зі своїм коханим, якого вона має зібрати в похід, «коли простори проріже перша сурма». Рядок «Я плакать буду пізніш!» поступово розгортається у парадоксальному образі:

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань —

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

На думку В. Державина, цей вірш свідчив «про безмежні сили, які велика поетка таїла в собі і які вона саможертовно зофірувала, разом з життям, своїй нації».

Роль жінки у суспільстві, в житті нації — одна з головних тем лірики О. Теліги. Це не квола істота, не рабиня («Я руки, що била, не пробачу…»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба («Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних радісних джерел!»), який свідомо йде назустріч небезпекам в ім’я високих ідеалів:

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум’яні межі —

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

Цей тип досить характерний для емігрантської лірики (Є. Маланюк, Олена Теліга, О. Ольжич), він постав з особливостей національного духу української еміграції, зосібна молоді, яка почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості у рідному краї, охопленому хвилями більшовицьких репресій, розчленованому сусідніми країнами. Це прискорило об’єднання розпорошених національних угруповань в ОУН (1929). Обмежуватися лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала О. Теліга у статті «Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю та «сірим позитивізмом», що не мають нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса у запальних публіцистичних виступах, як і в ліриці, — будити національну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала у статті «Партачі життя».

Розкол ОУН, що стався 1940p. внаслідок тактичних та персональних розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941p. поблизу м. Ярослава). Але Львів зустрів їх неприязно. Невдовзі поетеса разом з групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня — вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де мельниківці, незважаючи на небезпеку, заснували Українську національну раду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників», переважно з початківців. Водночас вона перебирає редагування додатку «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово» і готує його під свіжою, бойовою назвою «Літаври». Тут друкувалися талановиті твори українських поетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігрантів. Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ставилася до одописців: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Літаврів» на початку 1942p. їх закрили. О. Ольжич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду». Знаючи про масові арешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на чергове зібрання, де й була заарештована.

За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, всі вони вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947; збірник «Олена Теліга», 1977); більша частина її віршів загубилася.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У нарисі «Живий герой дітей» відома українська письменниця Оксана Іваненко розповіла про анкетування, проведене у 1930-ті роки серед читачів дитячих бібліотек. На запитання анкети «Ким ти хочеш бути?» один хлопчик відповів: «Миколою Трублаїні». Чому ж він так відповів? Мабуть, тому, що в дитинстві майже всіх часто тягне до пригод та мандрів. Саме на такі сюжети писав свої твори Микола Трублаїні. Він став одним із перших українських письменників пригодницького жанру. Його твори є значним внеском у скарбницю української дитячої літератури. Повісті та оповідання письменника овіяні романтикою і поезією, вірою у перемогу, у досягнення мети. Герої творів письменника — звичайні люди, веселі, віддані своїй справі і рідному народові, сердечні до товаришів, відважні і дужі. Таким був і сам письменник Микола Петрович Трублаїні. Його давній приятель, теж письменник, Ярослав Гримайло охарактеризував Миколу Петровича як людину «…із серцем хлоп’яти, невтомною енергією витівника, чулою душею батька, щирістю відданого друга, проникливим розумом вихователя і спостережливим оком письменника». Доля відміряла цій людині лише тридцять чотири роки життя.

Народився М. П. Трублаїні (справжнє прізвище Трублаєвський) 25 квітня 1907 року у селі Вільшанка на Поділлі (тепер Крижопільський район Вінницької області). Батько його був лісорубом, а мати вчителькою. У 1915 році Миколу віддали до Немирівської гімназії. Він добре вчився. Але вітер героїки та мандрів не дав йому закінчити навчання. У роки громадянської війни хлопець рушив на фронт. По дорозі упав з поїзда і зламав ногу. Після одужання організував хату-читальню у селі Черепівка, керував місцевою самодіяльністю. Працював у редакції газети «Червоний край».

1925 року М. Трублаїні за направленням їде вчитися на Всеукраїнські курси журналістики до Харкова. Тоді ж майбутній письменник навчається на фізико-математичному факультеті Харківського інституту народної освіти. Згодом стає кореспондентом газети «Вісті». У цей період розпочались життєві мандрівки Миколи Петровича, наповнені відвагою, суворими та важкими випробовуваннями, які він витримав з честю та гідністю.

Ось перелік мандрівок письменника:

1928 рік — поїздка до Владивостока кореспондентом від української республіканської газети «Вісті». 1929 рік — участь у двох рейсах на криголамі «Літке». Тропічний рейс із Севастополя до Владивостока та арктичний — із Владивостока до острова Врангеля. За участь у цьому героїчному поході Миколу Петровича було нагороджено медаллю «За врангелівський похід 1929 року». 1930 рік — подорож на пароплавах «Сєдов» та «Сибіряков» до Землі Франца-Йосифа. 1931 рік — мандрівка у тайгу, де розгорталось велике будівництво на річці Ангара. 1932 рік — участь в експедиції на криголамі «Русанов» у Біле море, мандрівка в Карелію на Кольський півострів.

Подорожі надихнули Миколу Петровича на творчість. Він почав писати книжки для дітей. 1931 року вийшла у світ його перша книжка «До Арктики через тропіки». Незабаром у бібліотеках та книжкових крамницях з’явились книжки Миколи Трублаїні «Курсом норд-ост», «»Літке» — переможець криги», «Вовки женуться за оленями», «Лахтак». 1941 року виходить остання прижиттєва книжка письменника «Життя за Батьківщину». А всього за ці десять років було надруковано більше 30 книжок.

Його творчість — це ціла епоха в літературі для дітей. Майже всі персонажі творів письменника виписані з натури. У книжках про Північ правдиво змальовано побут та звичаї корінних північних народів: чукчів, ескімосів, якутів. Багато героїв оповідань та повістей письменника — підлітки. Але у Миколи Петровича є багато оповідань для дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку, таких, як «Крила рожевої чайки», «Мандри Закомарика», «Про дівчинку Наталочку та сріблясту рибку» тощо.

1934 року невгамовний письменник і друг дітей організовує при Харківському Будинку піонерів Клуб юних дослідників Арктики. Члени Клубу налагодили зв’язок із зимівниками полярних станцій. А наступного року вагон з вихованцями Клубу подорожував за Полярне коло. Вагон мав назву «Криголам на колесах». У ньому було все, що потрібно для дослідника Півночі — від компаса до штурманської рубки.

1936 року письменник організував Клуб юних дослідників підводних глибин. Члени Клубу разом зі своїм капітаном М. П. Трублаїні подорожували до Криму і Кавказу. У результаті цих подорожей народились повісті «Мандрівники» та «Шхуна «Колумб».

Свій внесок письменник зробив і у жанр фантастики. Фантастичний роман М. Трублаїні «Глибинний шлях» був надрукований уже після смерті письменника.

У червні 1941 року розпочалась війна з фашистами. 20 вересня письменник пішов на фронт військовим кореспондентом. З жовтня він узяв участь у бою — допомагав кулеметнику. Це був його перший і останній бій. Через кілька годин по тому Миколу Петровича було смертельно поранено осколком від бомби. А через днів, 5 жовтня, письменник помер. Похований Микола Петрович Трублаїні недалеко від міста Ровеньки Луганської області.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Козацький період у нашій історії налічує понад 500 літ. Історія козацтва  XVII століття була сповнена бойових звитяг та великих трагедій. В історії нашого народу Запорозька Січ назавжди залишилась проявом величності й мужності наших предків. Коли російська цариця Катерина II узялася за «поліпшення» устрою в державі, то найперше вона наказала Кирилу Розумовському скласти гетьманську була-ву і скасувала гетьманство. Не змігши підкорити козаків, 10 листопада 1764 року царський уряд видав указ про ліквідацію гетьманства. Катерина II завершила процес закріпачення українського селянства. Козацькі полки реорганізовувались у регулярні, козацькій старшині надавались військові ранги російської армії. Україна  остаточно втратила свої права, свою волю; закінчила своє існування вільна Українська козацька держава. Настав один із найтяжчих часів для України — період Великої Руїни.

В одній із найвизначніших своїх гумористичних повістей «Конотопська відьма» Г. Квітка-Основ’яненко показує деградацію нащадків колишньої козацької старшини після занепаду української державності. Гумор автора часто переходить у сатиру на життя й побут козацької старшини XVIII століття.

Починається повість своєрідною похмурою анафорою, яка, проте, викликає глузливу посмішку: адже причини для глибоких роздумів, справні суму у Микити Забрьохи — конотопського сотника — немає зовсім, цей сотник просто нудиться від бездіяльності, хоча його значна військова посада не  давала підстав для нудьги. Сучасники митця прекрасно усвідомлюють чому він заповзявся на подібних до Забрьохи: випадкові люди при високих чи отриманих у спадщину, ставали нормою, колишні славні військові традиції занепадали; не те що до кріпаків, навіть до вільних людей новоспечені дворяни ставилися зневажливо. Саме з таких самовпевнених дурисвітів і формувалося майбутнє українське дворянство, котре, як писав Т. Шевченко, «за шмат гнилої ковбаси продасть і рідну матір, і матір-Україну.

Сюжет повісті становить складне поєднання побутових епізодів з фантазіями. Конотопський сотник Забрьоха сватається до хорунжівни Олени, але дістаж «гарбуза». Писар Пістряк намагається хитрощами скинути Забрьоху і посісти його місце: він намовляє сотника водою перевірити відьом. І тут в уявність вплітається фантастика: відьма Явдоха наводить ману на людей викликає чаклуванням переліт сотника на Безверхий хутір, потім одружує його з Солохою, писаря Пістряка — з наймичкою Пазькою, а хорунжівну — з суддепком Халявським. Закінчення знову реалістичне. Забрьоху скидає з сотенства, а Пістряка — з писарства, і вони знову стають приятелями.

«Конотопська відьма» багатозначна за своїм ідейним змістом. Передусім  гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII століття, характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа й ледаща сотника підлого крутія та безпросвітного п’яниці Пістряка, свавільного Халявського,  Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволений тим, що зменшилась смертність людей.

Найяскравіший образ повісті — Микита Забрьоха. Він — спадковий сотний «Таки хто скільки не зазнав, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а діди  прадіди Микитові усе були у славному містечкові Конотопі сотниками; так від отця до сина сотенство й переходило». Він мас велику владу, керує цілою конотопською сотнею, але сам дурний, неосвічений, ледачий. Прийоми викривального зображення образу різноманітні.

Тут і пряма авторська характеристика (сотник «не мас дев’ятої клепки в голові», «зовсім не тямив діла») і самовикриття письменного не розжую, хоч і школі вчився», «ліків більш тридцяти не знаю,  Я нічого пак не вмію писати, та на ньому сторч і підписав»).
Не диво, що без писаря він зовсім безпорадний.Коли писар розсердився й пішов, Забрьоха нічого не може сказати козакам на запитання, що їм робити  й для чого їх зібрали, а тільки кричить і лається. У керуванні сотнею Забрьоха в усьому звіряється на пройдисвіта-писаря, не розуміючи найпростіших справ. Проте в поводженні з козаками він чванливий і пихатий. Коли козак звертається до нього, він зневажливо відповідає і зараз же відступає, «щоб не дуже налазив на нього і щоб часом не запанібратавсь з ним». Неуцтво й надзвичайну обмеженість виявляє він і в інших стосунках з людьми. Коло інтересів сотника обмежуєтьсн задоволенням шлункових потреб, пияцтвом, спанням.

Не менш колоритно, і, звичайно, у сатиричному плані зображує Квітка й писаря. Як і пан сотник, Пістряк — безпросипний п’яниця. Він допивається до того,що не може «за ненахожденієм писательського существа і трепетанієм десниці і купно шулійці» скласти рапорт на письмі, тому викарбовує число козаків на хворостині. Цей хитрий шахрай, проте, дурний у простих практичних речах. Так, вирізавши і «лепорт» на хворостині і зламавши потім її на зубці, він не може збагнути, що на одну зарубку стало менше, і ніяк не може долічитися одного козака; оскільки він не може ввійти з довгою хворостиною в хату, то пропонує «або стіну простягти, або стелю підняти». Пістряк пишається своєю вченістю.