Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На думку Володимира Сосюри, український гетьман Іван Мазепа впевнився у необхідності «третього шляху», власної дороги для своєї України.

Поема «Мазепа» мала нелегку долю. Десятки років вона була заборонена, а між тим це значне явище в нашій літературі. Легкість і прозорість віршування, його образність та емоційна насиченість — докази майстерності українського Пушкіна — Володимира Сосюри. Твір написаний у кращих традиціях європейського романтизму: пристрасні почуття, центральний герой, наділений всіма чеснотами, любовний трикутник, наївно-відважні клятви і блискавичне втілення задумів у життя.

Яким же схарактеризував автор славного лицаря Івана Мазепу? На початку твору він — фаворит польського короля, чорнобривий паж-ловелас:

Він дарував на мить любов

І знов, байдужий, далі йшов.

Автор не замовчує, що паж любить короля любов’ю навіть не раба, а любов’ю сина. Мазепа всебічно обдарований юнак: має шляхетні манери, поетичні здібності, фізичну силу та безстрашну вдачу. Позбавити королівської прихильності не можуть наклепи шляхти і навіть випадок, коли, «відбивши» кохану в пана Броніслава, Мазепа вбиває його на дуелі.

Лікуючись від поранення, Мазепа пригадує своє дитинство. Його мати, ігуменя монастиря, дала йому ґрунтовну освіту. Саме шкільне виховання і вплив матері забезпечили розуміння Іваном свого обов’язку перед вітчизною. Цікаві й дуже сучасні поради дає йому вчителька-черниця: Учись, Іване… І любов, Свою любов до України, Вмій влити формули чіткі,. Умій спинить гарячу кров, Рух нерозважливий руки, І стиснуть серце, коли треба. Хай пада все, палає небо, А ти іди спокійним кроком До точки, що намітив оком. Наскільки актуальними є сьогодні ці рядки! Нам, будівничим майбутнього, треба проявляти патріотизм не в високих словах, а в малих, але конкретних справах. Україні потрібні не проповідники-базіки, а мовчазні інтелектуали, які знають, чого хочуть.

Нетиповим для української літератури є образ матері Івана. Вона під час рішучих дій не безсило ридає, як дружина Тараса Бульби, а сама благословляє сина на подвиг.

На мою думку такий образ матері має культивувати наша література, щобприщеплювати синам не міщанський егоїзм, а здатність самопожертви заради високих ідеалів.У хворобливих видіннях Іван бачить свої майбутні стосунки з Петром І, свій вплив на царя, зраду останнього у Полтавській битві, яка зображена з новаторськими художніми прийомами:

…де йтиме цар нестримним кроком

«в Європу прорубать вікно!»

Він чує, цар іде по ньому,

У грудях грузнуть каблуки,

Як тяжко дихати старому…

Чом ти прийшов до мого дому,

Північний злодію? Чому

Мене ховаєш у труну?

Автор дає зрозуміти, що Петро І використав Україну задля досягнення своїх цілей, тому зрада Мазепи була виправданою.

Одужавши, Мазепа кидає розкіш замків польської шляхти і, подібно до Мойсея, йде назустріч своєму трагічному служінню власному народові. Через увесь текст проходить ідея його прагнення до України, бажання послужити їй своїми зусиллями. Вірний романтичному максималізму, Сосюра інколи втрачає почуття міри: наприклад, замріяний долею України Мазепа порівнюється з лунатиком; надто вже нереально виглядає елітарність цієї постаті, яка живе «в іншому вимірі» цінностей і цілей:

Людини тихої, малої.

В його душі, нічим не скутій,

Жіночі образи забуті

Живуть, як відгомін, як тінь.

І тільки про Вкраїну мрія

Над ними вічно пломеніє…

Взагалі ж поема Сосюри дуже легка, майстерна, світла і привертає нашу увагу до постаті Івана Мазепи — видатного діяча нашої історії, а також до його подвигу заради рідного народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новела М. Хвильового «Я (Романтика)» — це зображення антигуманного і антинародного характеру революції і громадянської війни. Митець аналізує суперечність служіння абстрактній ідеї, що вимагає зректися власного я, зректися всього людського. Тому долі героїв новели, як і доля самого автора, трагічні.

Головний герой новели не має імені. Мабуть, М. Хвильовий хотів цим підкреслити типовість цього образу для 20-х років XX століття. Головний герой «я» — керівник однієї з більшовицьких трійок, що вершать революційне «правосуддя», розстрілюючи сотні інакомислячих. Це революційний фанатик, який свідомо вбиває в собі все людяне, щоб стати «справжнім комунаром». Убивство революціонером-фанатиком своєї матері — це показ трагічної суперечності між мрією і дійсністю, це — антигуманний вчинок, який ніколи і ні за яких обставин не може бути виправданий чи зрозумілий. Засліплений мрією про загірну комуну, головний герой разом із іншими персонажами новели знищує все дороге і близьке, все найцінніше в цьому світі — людей.

Герой відчуває, що стирається грань між добром і злом, між гуманізмом і фанатизмом. Герой усвідомлює і своє внутрішнє роздвоєння: «Я — чекіст, але я і людина». Як на мене, то я зрозуміла так, ніби М. Хвильовий хотів сказати нам, читачам, що чекісти — це нелюди, бо вони переступали через трупи, йдучи до недосяжних ідеалів. Але вірні соратники «чорного трибуналу» допомагають ліричному героєві позбутись вагань, і те, що герой вбиває свою матір, свідчить, що фанати революції перемогли.

М. Хвильовий, осмислюючи жорстокість революції і громадянської війни у своїх творах, усвідомив власну трагедію. А коли зрозумів, то зробив єдино можливий для цієї безкомпромісної людини вибір — на відміну від своїх героїв, він спрямував маузер собі у скроню.

Але М. Хвильовий залишив нам свої твори, які мають символіку долі як митця, так і того часу. Безвихідь, блукання героя, втрата ним орієнтира, повтори «Я йшов в нікуди», «Я остаточно збився з ніг» — це моральна дезорієнтація не тільки головного героя, а й усього суспільства. Своїм твором М. Хвильовий наголошував, що це революція веде в нікуди, це вона збилася зі шляху справедливості, людяності. Влада, яка сповідує насильство і смерть, приречена на загибель, — це стверджується твором «Я (Романтика)» М. Хвильового, його мотивами, образами, деталями і символами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Немає, мабуть, людини, яка б не чула або не читала п’єси Івана Котляревсько­го «Наталка Полтавка». Написана в середині XIX століття, вона і зараз не схо­дить зі сцени театрів України. У чому ж секрет такої популярності п’єси? Відпо­відей багато: в актуальності порушених проблем, милозвучності української мови, в пісенності сюжету, в яскравості і моральній красі її героїв…

З уроків літератури ми знаємо, що багато письменників ставили собі за мету розкрити перед читачем характер і колорит образу української дівчини, висвітлити її душу. У І. Котляревського була своя мета: вивівши на сцену дівчину з народу, він розкрив і показав глядачам різних верств суспільства, що і серед бідноти є багаті душею і високоморальні люди, здатні на самопожертву і наділені шляхетністю.

Я переконана, що той, хто читав п’єсу, не залишився байдужим до її герої­ні — чесної, скромної полтавської дівчини.

Залишившись без батька, збіднівши до вбогості, вона разом з матір’ю переїжджає до села, де у великій скруті минають її дні. Але це не засмучує Наталку, бо її думки і серце сповнені любов’ю і ніжністю до двох людей: матері і Петра. Вона, здібна і роботяща, кожному впадає в око. Не лишилася і поза увагою ви­борного. Він так характеризує її: «Золото — не дівка!.. Крім того, що красива, моторна, розумна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце. Як вона поважає свою матір; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця».

Моральну красу і щиру українську душу показав нам в образі Наталки І. Котляревський. Наталка — любляча дитина, яка з великою повагою ставиться до своєї матері. Заради неї ладна одружитися з бридким і ненависним возним. Важ­ко Наталці зробити цей крок: зректися Петра і вийти за нелюба. Але мати, яка пережила стільки болю і поневірянь, старіє у злиднях! Хіба може бути кохання важливішим за неї? Проте, коли вирішується її доля (з’являється Петро), вона діє сміливо і рішуче. І звідки у ніжної дівчини стільки сили волі, завзятості у ви­рішенні важливих питань? Вона зі спокійної і лагідної перетворюється на смі­ливу і рішучу, наполегливу й стійку. Але це перетворення не зробило образ гіршим. У всіх її діях, у всіх словах видно вроджену моральну красу. Вона нікого не ображає, нікому не докоряє у складних життєвих ситуаціях, чемно і делікат­но вирішує конфлікти. Згадаймо сцену зустрічі з возним. Вона не сперечається, а тільки натякає: «У нас є пословиця: знайся кінь з конем, а віл з волом. Шукай­те собі, добродію, в городі панночки».

Сцена розриву заручин сповнена напруження. Наталка не бажає одружитися з возним, щоб не Зробити нещасливим ні його, ні Петра.Вивівши на сцену театру дівчину з народу, видатний драматург втілив у її об­разі найкращі риси дівчини-українки. І як добре, що ці риси залишаються актуальними і в наш час

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мистецтво… воно зачаровує нас силою краси : кзвуків, почуттів, краси побаченого. І якщо вже зачарувало людину — то це навіки. Ось така вона сила — сила мистецтва. Когось зачарувала таємнича, ніжна, трепетна музика, когось досконала картина, когось прекрасна книга, когось чарівний спів виконавця.

Серед музичних творів мені найбільше подобається «Місячна соната» Бетховена. Бетховен був геніальним композитором, тонким ліриком, умів майстерно передавати звуками те, що відчувала його переповнена образами, ранена переживаннями і нещастями душа.

Глибоким ліризмом сповнена «Місячна соната» Бетховена. Ніжно звучить музика, але подекуди чуються насторожені звуки. Вони ніби провіщають негоду, яка наближається. Я відчуваю звуки спочатку тихі, а далі усе більш сильні, гучніші. І ось вже буривши. Уявляю, як над морем потемніло небо, закривши свинцевими хмарами срібний місяць. Як велика лавина злітає вгору, ударяється об камені і розлітається тисячами крапельок. Сила звуків наростає, і перед моєю уявою з’являється розгніване море, справжня буря на морі. Громові гуркоти чуються в музиці. Вона зривається з клавіш і летить удалину, наповнюючи мою кімнату стогоном. Але миттєво грім зникає, і знову звучить мелодія. Знову ллється місячне сяйво в душу і звучать вщухаючі тривожні звуки.

У своїй сонаті Бетховен передав боротьбу прекрасних, чистих почуттів людини з темними силами людської душі, з сірою буденністю, міщанством, з темними силами обивательського благополуччя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Франко у своїй історичній повісті «Захар Беркут» змалював життя руського суспільства XIII століття. Жителі карпатського села Тухля повстали проти боярського поневолення, коли князь Данило Галицький подарував землі Тухольщини бояринові Тугару Вовку. З такою ж відвагою вони розгромили татаро-монгольських завойовників. У цій повісті Франко показав, що саме простий народ був рушійною силою історії.

На фоні боротьби громади села Тухлі з боярином Тугаром Вовком і монгольською ордою змальовані головні герої повісті. Захар Беркут, його син Максим, Мирослава наділені найкращими рисами характеру. Вони постають перед нами чесними, вольовими, відданими інтересам рідного краю. І тому вони протиставлені зарозумілому бояринові Тугару Вовку — експлуататору і зраднику, жорстокій монгольській орді на чолі з ватажком Бурундою.

Головний герой повісті — Захар Беркут. Йому притаманна народна мудрість, висока моральність, велич, сила. Він справжній патріот свого краю, людина мудра, розважлива, з великим життєвим досвідом, для якої громадські інтереси над усе. Його люблять і шанують люди, та й доля до нього прихильна.

Зовсім протилежним йому І. Франко змалював боярина Тугара Вовка з його дійсно вовчою натурою. Цей деспотичний зрадник — дуже хижа й пихата людина. Саме ці риси характеру призвели його до відступництва, а зрадника завжди чекає ганебний кінець. Тугар Вовк загинув разом з монголами в тухольській долині.

Жорстокою руйнівною силою виступає в повісті монгольська орда, а на її чолі — Бурунда. Він, як і Вовк, прагне володіти українськими землями та народом. Цей образ наче налитий люттю і заплямований кров’ю, його не можна сприймати без жаху і здригання. І якщо у зрадника Тугара Вовка ще є щось людське (його ставлення до дочки), то Бурунда — це звір. З особливою виразністю цей звірячий характер виявився під час загибелі його вояків.

Повість «Захар Беркут» відкрила мені захоплюючу сторінку історії мого народу. А ще познайомила з мудрою і прекрасною людиною — Захаром Беркутом, який став моїм улюбленим героєм. Усі його дії були спрямовані на добро в громаді, а його мудрість ще довго буде слугувати багатьом поколінням: «Доки будете жити в громадському порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Володимир Сосюра — це глибинно-бентежний

березень і замріяно-прозорий вересень

української поезії.

М. Стельмах

Коли перечитую спогади сучасників Володимира Сосюри про нього, я бачу перед собою постать людини, що не вміє кривити душею ні перед іншими, ні перед собою. Вся творчість поета є сповіддю ніжної та бентежної душі, що вміла жити лише в постійному пошуку істини і правди. Саме через постійне прагнення Володимира Сосюри залишатися в будь-якій ситуації щирим і відкритим, він залишив після себе свідчення про своє життя у формі автобіографічного роману «Третя Рота». Цей твір — правдива сповідь людини, написана без прикрас і самовихваляння. Саме в цьому творі ми відчуваємо душу поета, ніжну, мрійливу і закохану, відчуваємо душу, з глибин якої вирвалося прекрасне і неповторне зізнання.Але поряд із ніжністю інтимної лірики Сосюри значне місце займає поезія «червоних зим», «революційних літ». І хоча у багатьох віршах поет характеризує себе таким чином: «Такий я ніжний, такий тривожний», правдою є і його поетичні рядки, сповнені гірких зізнань.

І лише недавно ми зрозуміли значення цих рядків, бо ліричний герой дуже близький душею з автором, що в юнацькі роки пов’язав свою долю з третім гайдамацьким полком армії Симона Петлюри. Коли українську армію розбили, він був вимушений перейти до червоноармійців, щоб не емігрувати. Але навіть під час страшного часу сталінських репресій Сосюра до кінця залишався людиною честі і правди. Він добре усвідомлював, що при радянській владі втрачає творчу свободу, змушений зрікатися глибинних переконань, свого минулого, і змалював власне становище таким чином:

Навів на мушку знак тризуба,

Нервово оддало в плече…

Як молитовно склались губи,

І по щоці сльоза тече…

Скільки гіркоти, болю і печалі відчувається в кожному слові цієї поезії. У нього не вистачило сили боротися з «більшовицьким раєм», але Володимир Сосюра не міг приховати своїх справжніх почуттів і примиритись із радянською системою.

Саме ці почуття знайшли своє відображення в патріотичній поезії «Любіть Україну». Поет виразив найпалкіші прагнення мільйонів українців, що хотіли бачити свою країну вільною і незалежною:

Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу і радісну мить,

Любіть у годину негоди…

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її вічно живу і нову,

І мову її солов’їну…

В цей вірш була вкладена вся душа поета, до останньої краплі. Він жив завжди з іменем України на устах, любив свою Батьківщину в кожному її прояві — у відблиску світанкової зорі, у посмішці дитини, в очах матері. Все в цьому житті ставало предметом його творчого натхнення. Володимир Сосюра народився поетом і пішов з життя, подарувавши світові неймовірно прекрасні і чарівні вірші, що стали маленьким відкриттям давно забутих істин для мене і для кожного, хто заринався в поезію Сосюри.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Найчастіше про науку історію говорять те, що вона може допомогти сучасникам не повторити помилок минулого. Саме тому історію дуже важливо вчити і знати. Якби наші предки не допускали великої кількості помилок, може бути, що ми б сьогодні жили в набагато кращому суспільстві та світі. Але навряд чи варто шкодувати про минуле та їхні помилки, що було – те минуло. Сьогодні наше завдання – на підставі фактів минулого творити чесну і справедливу сучасність.

Історія України – дуже складна і неоднозначна. В історії нашого багатостраждальної держави зустрічалися світлі, радісні сторінки, але негативу все ж було значно більше. Сторіччя безперервно українці були позбавлені власної держави і були змушені терпіти гніт інших народів. Але далеко не всі смирно терпіли свою незавидну долю, серед українців завжди були й ті, хто готовий був покласти своє життя, щоб його країна стала незалежною і суверенною. Багато з літературних творів, написаних українськими письменниками, мали те, що сьогодні у нас прийнято називати національною ідеєю. Праці Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та багатьох інших мали величезний вплив на розвиток національної ідеї України, й у всі часи мотивували наших співвітчизників боротися за рідну землю. Їхні твори повняться історичними прикладами, ознайомлюватися з якими рекомендується кожному сучасному українцеві, який цінує свою країну, свій рід і, зрештою, самого себе.

Вивчаючи історію рідного краю, історію України, можна дізнатися, що багато борців за незалежність і суверенність нашої країни були вбиті ворогами нашої державності, багато хто був закатований, сім’ї були зруйновані, а долі зламані і не підлягали реанімації. При цьому всі ті люди, які так сильно страждали, не хотіли нічого надприродного, вони хотіли всього лише бути господарями на своїй Богом даній землі. Хіба це погано чи неправильно? Я впевнений, що ті, хто вивчає українську історію ретельно та уважно, вже ніколи не будуть ставитися з погордою до своєї країни. Вони повинні розуміти, що сучасна українська суверенність і незалежність мала дуже велику ціну – життя тисяч або навіть мільйонів людей, таких же, як ми, українців. Чи можна після цього не цінувати Україну?

Найцінніше, що є у кожного українця, це його батьківщина. Навіть самі далекі наші предки боролися або як мінімум бажали того, щоб Україна була повноцінною державою. Зрадити ідею незалежності означає зрадити своїх предків, зрадити свій рід. Історію ж необхідно вчити, щоб знати все про цю боротьбу, знати її приклади, а також для того, щоб не повторювати помилки тих, хто недостатньо добре боровся або вважав, що його країна – це не його справа.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поезія М. Стельмаха «Мак цвіте» — це хвилююча розповідь про легендарний вчинок козака Мака, який загинув у боротьбі з турецько-татарськими ординцями.

У XV—XVI ст. український народ зазнав тяжкого лиха від турецько-татарських нападників. Вони грабували села, брали в полон дівчат, жінок і чоловіків, а потім продавали їх на невільницьких ринках. Оборонцями нашої землі і народу були козаки-запорожці.

Так, одного разу в українській степ на конях, мов чорні хмари, залетіли турки і татари. Побачили вони босоноге дівча, яке тікало в ліс. Але наздогнали і накинули на шию аркан. А в цей час десь взявся козак-нетяга, який поспішив на допомогу бідолашній дівчині. Він шаблею перерубав аркан, звільнив, і вона втекла. Та розлютований ординець кинувся з своєю ватагою в байрак. 1 хоч козак був один, а ворогів — ціла зграя, він вступив з ними убій.У творі докладно змальовується картина поєдинку козака з ворогами. Коли козак, зустрівшись з ворогами, ударив із пістолета, посеред степу розлігся крик — куля влучила в ординця. Розлючені вороги насідають на сміливого, мужнього козака, і вже почалася немилосердна січа на шаблях. Героїчно бився козак з ворогами, може, й переможцем вийшов би. Але тут «надходить чорна зрада і дрантя, попихач скривався ззаду», тобто якийсь запорожець-іуда, підступно підібрався до козака:

Тихцем підвів іуда зброю, Озвався постріл над рікою, і на коня схиливсь козак. Тяжко поранений, відчуваючи смерть за плечима, козак кидає в обличчя катам:

— Ні, не загинув я, кати, Поміж людьми мені цвісти.

І вороги, почувши таку зухвалість, вирішили шаблями посікти козака на мак. Та сталося диво: порубане козацьке тіло проросло, наче зерно, і влітку зацвіло маком.

Отже, червоні квіти степового маку, за легендою, ввібрали кров героїчно загиблого козака і здобули свій колір від цієї крові. Квіти ці завжди цвістимуть серед людей і нагадуватимуть їм про того, хто віддав своє життя за рідний край.

Таким чином, автор своїм твором підводить читача до думки про невмирущість правди на землі, надає твору оптимістичного звучання. «Мак цвіте» — це справжній гімн любові дорідного краю, мужності, нескореності захисників нашої Вітчизни від будь-якого ворога.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

І. Я. Франко — наш геніальний поет, який оспівував людину, її силу. Вірш «Каменярі» часто називають поемою. І це не випадково. Твір дійсно виходить за межі вірша не стільки своїм обсягом, скільки значущістю поставлених проблем.Змальовуючи збірний образ закованих каменярів, їх невимовно тяжке становище, автор указує й нате, що дає змогу знести цей «страшний тягар». Це «любові жар», що пломеніє в очах кожного.

Каменярі — могутня, нездоланна сила, яка може подолати будь-які перешкоди.Чим більше Франко показує, за яку важку і небезпечну для їх життя працю взялися каменярі, тим глибше переконання читача, що витримка і сила духу трударів від цього тільки зростає, і вони розіб’ють скелю перешкод і прокладуть шлях до щастя.І хоч із скромності робітники кажуть, що вони «не герої… і не богатирі», але читач належно їх оцінює: це мужні люди, легендарні богатирі-велетні, ковалі волі й щастя.

Автор не подає розв’язки, щоб ми могли самі домислити її. Але можливий ще й інший варіант. Розв’язка вірша — у майбутньому, в тому, що збудує суспільство для нащадків.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Особистість — це те, що формується у людини з самого раннього дитинства,це означає бути собою, не наслідувати нікого,не красти чужі слова та думки. 

У нашому житті багато чого за нас вирішують, нам кажуть, що можна, а що не можна. Ми залежимо від чужої думки, часом замінюючи його своїм. Я — особистість, бо намагаюся бути сама собою, жити своїми поглядами і смаками. Особистість формується з дитинства, але на її майбутнє багато в чому впливають і батьки дитини, вона закладають у нього те, що вони вважають правильним.Дитина — як губка, вбирає в себе слова і мову оточуючих. Дорослими, ми ще більш уважно дивимося на навколишній світ і робимо з цього всього для себе висновки, які вважаємо 
правильними.Особистість — абсолютно у кожної людини повинна бути своя.

Я вважаю, що серед нас — мільйони людей, гідних звання особистості. Нехай ми про них нічого не знаємо. Це люди, які живуть простим життям, займаються улюбленою, нехай не престижною справою, які люблять і поважають близьких, не чинять нікому кривди.Отже для того, щоб сформувати свою особистість, треба постійно розвиватися та самовдосконалюватися, шукати те, що приносить радість, бути щирим та поважати інших.