«У нещастя, як у хвороби, є причини. У щастя, як у здоров’я, — нема…» Мені подобається цей вислів. І він підходить до п’єси Івана Франка «Украдене щастя». Я вважаю, що серед її персонажів немає щасливих людей. Бо щастя так само неможливо украсти, як здоров’я.

Микола нещасливий, бо його не любить жінка, на яку він молиться. Волею випадку, а ще й волею загребущих людей, братів Анни, він симулював своє «щастя», думаючи, що «стерпиться — злюбиться». Анна нещаслива, бо щастя, або те, що вона вважала щастям, сяйнуло їй у стосунках з Михайлом і швидко зникло — як то властиво щастю. Михайло нещасливий тому… Тому що такі, як Михайло, не бувають щасливі…

Зовсім не випадково, що Михайло — шандар. Вольова, відважна людина, якою він був, цілком могла реалізувати на військовій службі оті свої волю й відвагу. Але Гурман — ще й дуже гордовита, незалежна, навіть властолюбна натура, що не терпить над собою наруги, примусу. А тим часом його присилували раз—забрали до війська. Водночас присилували вдруге— заставили відмовитися від Анни. Михайло відбув своє — і настав час «дідівщини» — час «узяти своє». Він міг би відігратися на Анні, але розуміє, що любить цю жінку, та й не вона винувата у його нещастях. Винні брати та недолугий Микола… Але ж де і про що їх питати?..

Проте, за Франком, Михайло не шукає винуватців. Люта віхола заносить його у дім, де живуть Анна з Миколою. От де час і місце зводити рахун ки! Михайло заночовує тут. А потім підбирає докази злочину так, аби Миколу-суперника завдали до криміналу, а він, тим часом, добрав свого щастя з Анною. На власне виправдання він постійно згадує, що його ніколи й ніхто не пошкодував, то й він не збирається бути жалісливим.

Анна боїться цієї Михайлової жорстокості, яка завжди десь ніби дрімала в ньому, а тепер, розпалена роками поневірянь і муштри, спалахнула так відлякуюче. Але Гурман має над нею якусь незбагненну, магічну владу. І то надто «не по-більшовицьки» розв’язуються питання політичної й економічної боротьби; надто не таким, як хотілось би тодішнім доктринерам, виглядає і народ, і його провідник — представник молодої української інтелігенції.

І. Франко не мав для взірця бодай якоїсь традиції зображення взаємин інтелігенції і народу в українській літературі. Його попередники встигли показати лише процес становлення особистості інтелігента. Якою ж має бути безпосередня робота серед народу, читач дізнатись не міг. Усе завершувалось: або самим декларуванням намірів іти «в народ», жертвувати кар’єрою задля праці в глухому селі, або визнанням, що «настав інший і гірший час». «Усі ці добрі починання й заміри мусили згинути» (І. Нечуй-Левицький, роман «Хмари») тощо. Така ситуація пояснювалась тим, що репресивні дії царських властей (у тім числі Емський указ та Валуєвський циркуляр) на підросійській Україні унеможливлювали налагодження повноцінного життя, а отже, й писати не було про що — вигадувати ж письменники-реалісти це вміли і не хотіли.

Зовсім інше становище складалося в Галичині, що входила до Австро-Угорщини. Конституція, хоча й «свинська» (як називав її оповідач однойменного твору Франка), все ж давала можливість виборювати свої права наполегливою працею інтелігентів серед народу. В горнилі цієї праці на зламі ХІХ-ХХ століття і почав формуватися праобраз українського громадянського суспільства. Маючи неоціненний особистий досвід такої праці, досвід, якого не мав жоден його попередник зі Східної України, І. Франко поділився ним на сторінках повісті «Перехресні стежки».

Адвокат Євген Рафалович починає фактично «з нуля». Стан, у якому він застає «свій» народ на початку твору, можна охарактеризувати рядками з «Прологу» до «Мойсея»: «Замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом вкритий». Згадаймо трагікомічний (а по суті трагічний) епізод з буркотинськими селянами, котрі у відповідь на пораду щодо методу боротьби зі своїм кривдником маршалом Брикальським (прибрати до рук його заборгований маєток) відплатили Євгенові тим, що поскаржилися на нього… самому ж таки панові. Це шокує Євгена, однак він гамує в собі роздратування. Він розуміє, що тут спрацювала вікова недовіра народу до своєї еліти. Адже остання так часто його зраджувала, стаючи на службу до ворога, люблячи на братові «шкуру, а не душу». Аби подолати оце відчуження, інтелігенція мусить практичними вчинками продемонструвати свою безкорисливість і жертовність, піти на ризик опинитися в неласці «сильних світу цього». До такого вчинку не здатні О. Зварич та інші, чистоплюї та боягузи. Вони не можуть називатись українськими інтелігентами, бо ні про Україну, ні про інтелігентність не дбають. Зате Євген готовий до самопожертви. Як конструктивний вихід із глухого кута він пропонує віче.

Народне віче — ніби велика школа політичної грамоти. Причому школа взаємна, де вчать і «учні» й «учителі». Бо ж, з одного боку, «ми, інтелігенти, повинні вказати народові законні форми [боротьби]», з іншого ж — зробимо це лише «розв’язавши йому язик», постаравшись «пізнати його потреби, його кривди і болячки, його спосіб думання» (що й забезпечить віче). Рафалович не має наміру провокувати селян до стихійного бунту, терору та інших «революційних» методів виборювання справедливості. Його методи й форми — законні, тобто європейські, цивілізовані. Український інтелігент свідомий того, що якраз можновладці хотіли би перетворити мирне віче у «чорну раду», аби дістати можливість вдатися до реакції. їм, у котрих «рильце в пушку» (афера довкола загарбання повітової селянської каси), найстрашніше — мати справу зі свідомим народом, народом, що знає закон і вміє без крові його відстоювати. Не втрачаючи рівноваги духу, Рафалович навчає цьому безнадійних, здавалось, плебеїв, і вони поступово починають вірити у свого проповідника, прихиляються до нього душею, слухають його порад, не піддаються на провокації підступних «злодіїв у законі».

Франкові дуже важливо наголосити на незворотності перетворення феодальних «джунглів» у громадянське суспільство, на об’єктивній зумовленості цього важкого процесу. Якщо заганяти його «під землю», то з часом неминуче станеться соціальний вибух, що знищить усіх. «Сильні» повинні йти назустріч «слабким», а не опиратися їх законним вимогам. Саме для унаочнення цієї істини Франко вводить у повість фігуру, Вагмана— приклад «першої ластівки» розуміння чужинцями (єврейською, польською та іншою інтелігенцією) перспектив історичного розвитку на українській землі. Розвитку або … деградації, катастрофи, бо третього не дано, бо на місці історія стояти не може. Розмова Рафаловича з Ватманом на початку повісті вражає сучасного читача своїм пророчим сенсом. Адже усе те Франко писав ще задовго і до 1917 року, і до Голокосту, й до всіх інших жахів XX століття, котрі сталися якраз через ігнорацію істини, стверджених у «Перехресних стежках».

Нині, коли в Україні по майже столітньому «збоченні» відновлюються умови для нормального суспільного розвитку, кожному школяреві (не кажучи вже про дорослих) дуже важливо уважно прочитати цю чудову повість Франка — своєрідний підручник політичної грамоти, перший український досвід налагодження продуктивних стосунків між «верхами» й «низами», елітою і суспільство, народом і його, обов’язково його, інтелігенцією.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Його життя було коротке й високе, як міст над вузенькою штольнею гірської безодні. Хмари сумніву і зневіри сповивали його не раз, але не завадили сміливим думкам філософа і поета переходити по ньому, дивитися з нього наокіл і шукати взором днища світу», — сказав про Богдана-Ігоря Антонича Дмитро Павличко. Дійсно, творчість Антонича — цілісний, складний і цікавий світ людини, котра за 27 років свого життя спромігся досягти того, що інші не досягають і за ціле життя. У збірці поета «Велика гармонія» панує послідовна релігійність, яка проявляється в імітуванні молитовної лірики, переспіви біблійних псалмів. Наступна збірка «Три перстені» — ніби сходження з порожнечі неба до безодні землі. Тут легко знайти «приземлені» біблійні реалії (варто згадати слова «Народився Бог на санях» із поезії «Різдво») й священну символіку, перенесену на земні події. Твори цієї збірки пронизані глибоким світосприйняттям:

• Отак під небом неосяжним і безмежним
• Ростуть і родяться звірята, люди і рослини.
• Росте Антонич, і росте трава,
• І зеленіють кучеряві вільхи.

Ми зустрічаємо романтичне трактування природи, навіть поклоніння природі, коли людина не тільки не відриває себе від довкілля чи вивищується над ним, а навпаки — може, скажімо, усвідомлювати себе деревом: Стіл обростає кучерявим листям, І разом з кріслом я вже куш. З черемх читаю — з книг столистих — Рослинну мудрість вічних пущ. Наступна збірка поета- «Книга Лева» відкриває для нас світ Біблії. її основна ідея — зустріч із Богом і бачення вічності, яке дозволить авторові відкрити сутність творчого процесу. Бо «Книга Лева» — це назва Євангелія апостола Марка.  Головним мотивом збірки «Зелена Євангелія» — є містичне світосприйняття, де слово функціонує як магічкі заклинання, відбувається поєднання природи з людською підсвідомістю. У цих віршах поет досліджує світову історію і природу, які виступають тут цілком релігійними процесами. Але в останній збірці «Ротації» панує песимістичний світогляд, передчуття апокаліпсису — кінця світу. Колосальне світове місто постає як коло катастроф і тюрем, як місто-пекло, складене з примітивних форм.
Можливо, Б.-І. Антонич сприймає Святе Письмо як джерело власного світогляду й широко використовує його в своїй творчості. Але головний елемент його релігійних пошуків- це роздуми про місце людини в світобудові, її прагнення зрозуміти природу взаємостосунків людства з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.

Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш  «Вітер століть» з посмертної книги «Зелена Євангеліє». Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства не впинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права, і, звичайно ж, за свою віру чи переконання. Поет також вказує на не досконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.

• Ось таємничіша природа
• в безмежно первісній красі
• (словами не розкрити тайн її).
• Яка ж страшна оцього світу врода,
• що отруїла дні мої… 
• («Елегія про перстень молодості»)

Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю. Хто сіє кров, той жне ненависть («Слово про чорний полк») Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до вдосконалення світу. Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет.вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Іїавкичко, «Антоничева поезія — це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вершиною комедійного таланту Миколи Куліша стала п’єса «Мина Мазайло». Але в цій комедії автор порушує досить серйозну проблему. Проблему національної свідомості українців, а також мовну проблему, яка не втратила актуальності q сьогодні.

П’єса  йшла до свого глядача майже півстоліття, бо, поставлена Лесем Курбасом 1929 року на сцені харківського театру «Березіль», була заборонена, а її творці — репресовані. І лише за часів незалежної України ми дістали змогу читати п’єсу і дивитись виставу. І знову з великим успіхом іде п’єса на сценах театрів, а це значить, що твір не втратив своєї актуальності, свого виховного значення. «Мина Мазайло» примушує нас сміятися з комічних ситуацій, у які потрапляють герої, і разом із тим думати, як відродити нашу мову у всіх сферах життя. 

Я вважаю, що проблеми національної самосвідомості, почуття власної гідності, повага до своєї мови і інших мов — це ті проблеми, які і сьогодні є актуальними. На жаль, ще й сьогодні серед нас можна часто-густо зустріти і «мин», і «тьоть моть», яким байдужа будь-яка мова, бо у них — своя. Дарма, що пересипана словами-паразитами та з неправильними наголосами — їм це байдуже. Аби одяг був супермодним чи машина дорога. Для певної частини людей, на жаль, це є основним, а національна самосвідомість, майбутнє своєї держави та її мови — в кращому разі, на другому плані. 

Ми живемо в третьому тисячолітті, розбудовуємо свою країну після довгих років утисків, відроджуємо українську мову у всіх сферах нашого життя. І хоча не завжди розмовляємо чистою українською мовою, але вчимось, усвідомлюємо себе нацією. Українська мова вперше за час свого існування проголошена державною. Дедалі більше стає у країні навчальних закладів із українською мовою викладання, все частіше розмовляють українською у великих містах. 

Нашій молодій державі лише 19 років, і я сподіваюсь, що ми постанемо з національних руїн, бо маємо велику історію і великих пращурів, які спонукають нас думати над тим, хто ми є і для чого живемо на світі. Я сподіваюсь, що наше міщанське минуле відійде у небуття, що не буде згодом серед нас «мазайлів», а п’єсу М. Куліша ми з цікавістю дивитимемось і сміятимемось з такого минулого, щоб не повторити його в майбутньому..

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Степанович Олекса народився 5 жовтня 1899 р. в селі Милитині Острозького повіту на Рівненщині в родині священика. У 1919р. закінчив Житомирську семінарію. В 1922р. емігрував, навчався на філософському факультеті Карловського університету в Празі, а згодом відвідував літературно – мистецькі курси Українського вільного університету. У 1944р. жив Міттенвальді (Німеччина), з 1949р – у м. Буффало (США) де й помер 4 січня 1970р.
Був членом літературного угруповання „празька школа». Його лірика неоромантично – символічного характеру продовжує традиції раннього українського модернізму, започаткованого М. Вороним, П. Чупринкою захоплює енергійністю, вишуканістю ритмомелодикою. Автор поетичних збірок „Поезії» (1927), „Зібрані твори»(1975) включають недруковані за життя поета його збірки „Кінецьсвітиє» та „Фрагменти».
* * *
Як срібно скрізь! Куди не кинь,
Усе виблискує іскриться…
Як чисто може засвітиться
Земне в небесну голубінь!
Душа окрилена, окріпла:
„Кому славу свою пошлю?!»
Не день в саду моїм, а шлюб
Блакиті ясної і срібла.
У 1914 році закінчив духовну школу в Клевані на Рівненщині. В 1928 – 1930 рр. відвідував також виклади на філософському факультеті Українського Вільного університету. Жив з принагідних заробітків, найчастіше з приватних лекцій, з праці у різних видавництвах, як вихованець хворих дітей тощо.
* Сонет *
Із Подєбрад до Праги і назад,
Щоб завтра знов покинути, як птиця,
Якій ніде надовго не спуститься,
Якій простір і вітер, а не сад.
Хай вигнання часом у сто крат
Бува темнішим і тяжче, ніж темниця, —
Іще яснім і різбленіше сняться
На чорнім тлі золотоверхий град.
Давно душа подружена з піснями,
Але мудріш од співу німота –
Владніше струн уміє вона звати
У висоту, де світиться мета
І віє дух аріри і посвяти.
Уже перші надруковані на початку 20 х років XX ст. , вірші О. Стефановича. привернули увагу літературних кіл української еміграції у тогочасній Чехословаччині. Згодом він зажив слави одного із найталановитіших поетів празької школи., але його замкнутість , само ізольованість і очевидно , особлива вимогливість і не дали змоги помножити її , самоутвердитись уже в новій, другій еміграції, де він жив більш ніж скромно. Опинившись фактично поза літературним життям української громади. На Україну оригінальна поезія О. Стефановича недійшла не мала тут жодного відгуку й визнання .
За цими, зовні скупими фактами життя о. Стефановича приховане велике й напружене, інтелектуальне життя поета, яке , реалізувалося у його натхненній поетичній спадщині. Друкуватися о.Стефанович почав 1923 р . в українській емігранській пресі – журналах „Нова Україна», „Веселка», „Український студент», „студентський вісник».
Батьки готували сина до духовної кар’єри. Волинська духовна семінарія була російськомовним навчальним закладом і не дала майбутньому поетові ані найменших знань української мови та літератури.
Любов до рідної мови він успадкував від батька – українця та селянського оточення. Потрапивши в еміграцію О. Стефанович уже зробив свій вибір : Україна її воля й державність. У Празі опинився в середовищі української інтелігенції , гуртувалася навколо українського вільного університету Педагогічного університету ім. . Драгоманова Української господарської академії в Подєбрадах, Українського інституту – громодознавства та інших, культурних і видавничих центрів. У Празі тоді жили й працювали відомі українські письменники О. Олесь С. Черкасенко, Є. Маланюк, О. Ольжич та інші письменники, які й сприяли тому, що молодий О. Стефанович став поетом, посів одне з провідних місць серед празької групи.
Перші друковані твори О. Стефановича ще позначені символістською поетикою й образністю. Барвисті, соковиті переважно краєвиди рідної Волині, картини селянського достатку достатку. Осінь у Стефановича переоніфіковано в образок то княгині Люди, гожої господині , смоглолицьої молодиці з круглими синіми очима, то сумної влади, поруч із ліричним настроєм – реалії тогочасного життя.
Найвищим злетом української державності в розумінні поета є княжа доба а вже її відлунням стали козацькі часи й українська революція 1917 – 1920 рр. Свідок і учасник вікових визвольних змагань українців для О. Стефановича – золотоверхий Київ над Дніпром, якому присвятив одну з перлин своєї лірики – вірш „Київ»(1937).
Піднявся злотно – зелено,
А за тло – густа синьота,
Хай яка влада вагота,
Її скине смагле решето,
Йшов Батий на нього не двічі,
Та зникав туманом примар, —
Він стоїть мов князь – володар,
Йому вічність дивиться в вічі.
Невелика за обсягом, але вагома за змістом і образно стильовими пошуками поезія О. Степановича помітно розширює й збагачує новітній поетичний контекст, заповнюючи ще одну прогалину українського поетичного всесвіт.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Багато поетів у своїх творах зображували природу, її неповторну велич та красу. Справжнім її співцем вважати В. Сосюру. Коли читаєш його вірш «Зима», здається, що навіть влітку від кожного рядка віє холодом. Я собі уявляю велетенського білого коня, який «б’є об землю копитами», та відчуваю завивання вітру.

У полі панує завірюха, і в її володіннях все живе здається безсилим:

Але в містах хуги зими втрачають свою силу, «згортаючи крила в вулицях вузьких…» І тепер уже зовсім не страшно, а, навпаки, хочеться вискочити на вулицю і розважатися: кататися на лижах чи ковзанах або мчати щодуху на санчатах. І навіть нічого, якщо раптом опинишся носом у кучугурах. На те вона й зима! На крилах поезії переносить нас Володимир Сосюра у весну: Люблю весну, та хто її не любить, коли життя цвіте, як пишний сад. І перед нами вже картини весни в повному розквіті. Всюди переважають яскраві барви. Шелестить молоде листячко, і духмяно пахнуть квіти. Тепле сонечко своїм промінням обіймає все навкруги, зігріває, дає життєдайну силу. У вірші автор дуже поетично сказав про місяць:

Люблю, коли блукає місяць в травах,

хатини білить променем своїм

і п’є тепло ночей ласкавих,

а на лугах пливе туманів дим…

У кожному рядку поет наголошує, що любить весну. На відміну від зими весна не лякає нас холодом. Навпаки, напуває всіх ароматом життя. Мабуть, про це і курличуть у небі журавлі, які повертаються на рідну землю з далеких країв. І їхнє курликання ніби перекликається із освідченням у коханні поета весні:

Люблю весну…

ШКІЛЬНІ ТВОРИ ЗА ТВОРЧІСТЮ ПИCЬМЕННИКА:

— Проблема украденого щастя в драмі Івана Франка

— Інтимна лірика Івана Франка 

— Проблема вождя й народу в поемі І. Я. Франка «Мойсей»

— «Моя бо й народна неволя — то мати тих скорбних пісень» (лірика Івана Франка)

— Твір на тему:»Мій улюблений твір І. Франка»

БІОГРАФІЯ

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у підгірському виселку Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля.Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян, а далі у гімназії, яку закінчив 1875р.

Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свій перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла і мати (1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші «Пісня і праця» (1883р.), у поемі «Гадки на межі» (1881p.).

І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не змінив свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати навчання. 26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію і одержує атестат зрілості.

Вже з дитячих років «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В гімназії Франко глибоко цікавиться і знайомиться з літературою польською, німецькою, французькою, з латинськими класиками.

Влітку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю (Лолин, Тур’я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи, а восени 1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету.

Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студентському університетському журналі у Львові «Друг». Вступивши до студентського «Академічного гуртка», Франко став активним працівником і автором його органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість «Петрії і Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з російською революційно-демократичною літературою, друкує в «Друзі» (1877р.) переклад роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вірші Пушкіна «Ворон к ворону летит» та «Русалка», що ввійшли в першу збірку поезій «Баляди і росказы» (1876р.).

Доноси галицьких реакціонерів спричинилися до першого арешту І. Франка та членів редакції журналу «Друг». Після звільнення з тюрми (він просидів у тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів арешту) І. Франко, що був до того «соціалістом по симпатії, як мужик», включається в соціалістичний і робітничий рух Галичини, стає на шлях активної боротьби з австрійською монархією, з носіями соціального і національного гніту в ній.

Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми», нарис «Патріотичні пориви», початок повісті «Boa constrictor». Коли ж поліція конфіскувала журнал (після другого номера), назву журналу було змінено на «Дзвін». Тут Франко друкує свій знаменитий програмний вірш «Каменярі» та оповідання «Моя стріча з Олексою». Четвертий — останній номер журналу вийшов під назвою «Молот». В ньому закінчив І. Франко друкування повісті «Boa constrictor», сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича», свою знамениту статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи». Він студіює праці К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладає розділ «Капіталу» та розділи з «Анти-Дюрінга» для видання їх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур.

В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Praca» і перетворює його на орган всіх робітників Львова. Він починає видавати «Дрібну бібліотеку», пише для віденського «Слов’янського альманаха» ряд новел, серед них «Муляра» для нової задуманої газети «Нова основа», «Борислав сміється», працює над перекладами «Німеччина» Г. Гейне, «Фауст» Гете, «Каїн» Байрона і т. д., укладає «Катехізис економічного соціалізму…»

У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. В дорозі письменника вдруге заарештовують у зв’язку з судовим процесом, що його вів австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко у тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів і ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потім І. Франко в оповіданні «На дні».

Повернувшись після таких «мадрівок» до Львова, І. Франко бере участь у робітничій газеті «Praca», пише соціалістичну програму «Чого хоче Галицька робітницька громада». У газеті «Praca» латинськими буквами опублікував І. Франко свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний революціонер»).

У 1881р. І. Франко видає польською мовою брошуру «Про працю. Книжечка для робітників». З цього ж року він починає видання журналу «Світ», у якому від номера до номера друкує повість «Борислав сміється» (повість так і не була закінчена в зв’язку із закриттям журналу), тут же друкує свою відому статтю «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка».

У журналі «Світ» І. Франко друкує ряд своїх революційних поезій, що ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення виходу журналу «Світ» І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у «Ділі» та в «Зорі» — народовських органах. B цей період І. Франко публікує в журналі «Зоря» історичну повість «Захар Беркут», велику статтю «Іван Сергійович Тургенєв».

Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва (1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської «Громади» матеріальну допомогу. Та київські ліберали обіцяні гроші віддали «Зорі», а не Франкові.

В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа № 92) «у позиченому сурдуті» І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Викинутий із «Зорі», без всякого заробітку, автор мусить шукати для себе будь-якої роботи. 1887 року Франко стає співробітником прогресивної на той час польської газети «Кур’єр Львовський». Цього ж року виходить збірка «З вершин і низин».

Скрутне матеріальне становище письменника змушує його працювати в народовській «Правді». В травні 1889p. він пориває з «Правдою» і у відкритому листі «Кому за цесаром» виступає проти націоналістичної замкненості «правдян».

В серпні 1889 року в Галичину приїхала група студентів з Pociї. І. Франко вирушив з цією групою у туристську подорож. Австрійська влада побачила в цьому намагання письменника відторгнути Галичину від Австрії і приєднати її до Росії. Заарештований разом з студентами, І. Франко знову просидів у в’язниці десять тижнів і був випущений без суду.

У 1890 році разом з М. Павликом І. Франко видає двотижневик «Народ», що став органом заснованої цього року «Української радикальної партії». Тут письменник друкує такі відомі сатиричні оповідання, як «Свиня», «Як то згода дім будувала». В цьому ж році вийшла збірка оповідань автора «В поті чола» з передмовою М. Драгоманова та автобіографією І. Франка.

І. Франко організував у Львові «Наукову читальню», в якій виступав і сам з питань теорії наукового соціалізму, політекономії, історії революційної боротьби. Боротьбу І. Франко проводить і на науковій ділянці. Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі темою політичну поезію Т. Г. Шевченка.

Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці, а коли й там нічого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» — старохристиянський духовний роман і його літературна історія». В червні 1893 року йому присуджено науковий ступінь доктора філософії.

1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин».

1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено.

На останнє п’ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичних збірки І. Франка: «Зів’яле листя» (1896р.), «Мій Ізмарагд» (1898р.) та «Із днів журби» (1900р.).

В цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово» (журнал виходив з 1894 по 1897 рік). В ньому вміщує письменник свої прозові і поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади. Так, у журналі І. Франко опублікував свої повісті «Основи суспільності» та «Для домашнього вогнища», драматичні твори «Учитель», «Сон князя Святослава» та сатиричні оповідання «Чиста раса», «Опозиція», переклади з сербської епічної поезії, переклад поеми М. Г. Чернишевського «Гімн діві неба» та інші. Журнал «Житє і слово» знайшов широкий відгук у тодішній пресі. На його появу відгукнулось і російське «Этнографическое обозрение». В цей же період галичане тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслідок різних виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було.

Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники» (Львів, 1898р.) та «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874 — 1898», зроблений М. Павликом. У збірнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та інші. На другий день після свята, 31 жовтня 1898 року, у Львові відзначався столітній ювілей І. П. Котляревського. Ювілей розпочався читанням «Великих роковин» І. Франка і був ніби продовженням ювілею його автора.

У ювілейний рік І. Франко видає збірку поезій «Мій Ізмарагд». На цей же час припадає і написання ряду інших великих поетичних творів І. Франка, зокрема поеми «Похорон» (1899р.).

В цей же період, за свідченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав’язує листування з російськими соціал-демократами, посилає свої твори для друкування в перекладах на російську мову в журнал «Жизнь», цікавиться нелегальною марксистською літературою та нелегальними на той час творами російських письменників. В той же час відомо, що І. Франко шкодував за молоддю, що віддала своє життя боротьбі з царизмом, а не боротьбі за національне визволення України.

На початку 90-х років виходять збірка поезій «Із днів журби» (1900р.), повість «Перехресні стежки» (1900р.) та інші.

З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу, фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі статті «Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші.

На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується своєю знаменитою поемою «Мойсей», віршами із збірки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вірш «Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли пускать» («Стріли», 1903р.).

В цей же час І. Франко пише статтю «Нова історія російської літератури», яка являє собою рецензію на книжку О. Брюкнера «Історія російської літератури». Він виступає також з своєю знаменитою статтею «Ідеї» і «ідеали» галицької москвофільської молодіжі», опублікованою в «Літературно-науковому віснику», в якій викриває реакційність галицьких москвофілів.

B 1904 році, влітку, І. Франко викладає історію української літератури на «Наукових курсах» у Львові (вісімнадцятигодинний «Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку»), цього ж року пише статтю для російського словника Брокгауза і Єфрона «Южнорусская литература». Різке протистояння встановлюється між Франком та українськими націоналістами, особливо Грушевським.

В 1907 році І. Франко знову пробував посісти кафедру у Львівському університеті, але на свою заяву не одержав навіть відповіді.

Моральну підтримку знаходить письменник у громадських колах Наддніпрянської України і Росії. В 1906 році Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності, представники Російської Академії наук підносили питання про обрання письменника членом цієї академії. М. М. Коцюбинський виступає в Чернігові з рефератом «Іван Франко», у якому називає письменника людиною могучого голосу і дзвінкого поетичного слова, реалістом у кращому розумінні цього слова.

В 1906 році виходить його збірка поезій «Semper tiro», в 1907 році — повість «Великий шум», в 1910 році — «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890p.». І. Франко пише і друкує статті про О. Герцена (1911р.), О. Пушкіна (1914р.), Т. Шевченка і т. д.

В 1913 році розпочались ювілейні святкування сорокаліття літературної діяльності письменника, готувалися до видання ювілейні збірники. Та перша імперіалістична війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці 1874 — 1916 pp.» вийшов у Львові 1916p.).

Здоров’я письменника все гіршало. Він виїжджав на лікування в Карпати, був у Києві, в Одесі (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкіна «Борис Годунов» І. Франко написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та поеми «Євшан-зілля», «Кончакова слава» і чимало поезій.

За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі або ж залишилися в рукописах.

У 1915 році здоров’я письменника різко погіршало. Весною 1916 року хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт 9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку просив передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. 31 травня 1916 року труна з тілом Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки Франкові були перенесені на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі. На могилі письменника був споруджений пам’ятник: висічену на камені фігуру робітника-каменяра.

1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка поставлено йому пам’ятник.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Як відомо, держава – це утворення, створене людьми для врегулювання їхніх інтересів і конфліктів. Згідно загальній ідеї кожна держава складається з представницьких органів, таких як Президент, парламент тощо. Водночас вкрай важливо розуміти, що, у зв’язку з тим, що органи ці є представницькими, є і той, кого вони представляють. Саме народ, частиною якого є і ми, обирає і таким чином формує представницькі органи. Представницькі органи держави представляють народ.

Кожна людина є хоч і невеликою, але все ж частиною держави. Це накладає на кожного представника народу нехай малу, але відповідальність за те, що відбувається в нашій країні. Тому з дитинства необхідно замислюватися про те, як можна було б поліпшити країну і державу, зробити її більш приємним місцем для перебування та життя. Звичайно, далеко не кожен з тих, хто замислюється, зможе привнести і додуматися до чогось дійсно корисного, але, чим більше таких буде, тим більша ймовірність успіху.

Однією з характерних рис сучасного українського суспільства є байдужість до громадських і політичних процесів. Багато людей дистанціюються від суспільства, не хочуть брати участі у вирішенні спільних проблем життя людей і бажають лише сконцентруватися на власному особистому житті, покращуючи лише свої справи. Таку позицію зрозуміти можна, адже сучасне суспільство демократично і не вимагає від кожного обов’язкової участі. Але варто розуміти, що такі люди навряд чи мають моральне право нарікати на недосконалість нашого суспільства і держави. Якщо людина нічого не робить для поліпшення не тільки свого життя, але і для збільшення справедливості, чесності та прозорості в суспільстві і державі, чому вона повинна потім бути незадоволеною різними явищами негативного характеру? Держава та її якість – це ми, бездіяльність кожної окремої людини призводить до того, що держава стає гірше і менш перспективною. Важливий принцип кожного послідовного і відповідального громадянина полягає в тому, що потрібно починати все з себе. Якщо ви хочете жити в більш гарній і приємній країні, шукайте шляхи для того, щоб зробити щось для неї корисне, а не просто скаржіться на те, як погано ми всі живемо.

Держава – це ми. Серед нас занадто багато байдужих людей, які не турбуються про те, що буде з нашою державою не лише через десять років, а й навіть завтра. Цю ситуацію потрібно змінювати, адже, якщо цього не робити, ситуація поступово буде лише погіршуватися і рано чи пізно люди побачать, що разом з деградацією держави деградували і вони самі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Проблемі служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові присвячена повість Івана Франка «Перехресні стежки».

Перехресні стежки бувають реальними, а бувають і уявними, символічними. Існують перехрестя думок, людських доль, інтересів. Іноді людські стежки перехрещуються задля великих, корисних народові справ. Саме про це йдеться в повісті «Перехресні стежки». У центрі повісті — представник інтелігенції, людина освічена, популярний адвокат з блискучими перспективами — Євгеній Рафалович.

Здобувши освіту, Рафалович стає адвокатом у глухому провінційному місті, в якому «у однім кінці чхнеш, у другім чути». Юнак вважав своїм обов’язком віддати всі сили боротьбі за кращу долю поневоленого народу. Як і Франко, «вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом сього народа, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією відплатитися йому». Віддаючись служінню своєму народові, він розгортає програму захисту селян від експлуататорів, викриває злочини шляхти й інших здирників. Рафалович дуже швидко показав себе як талановитий адвокат і невтомний захисник селянства.

У ті ж роки суспільної діяльності він пережив глибоку драму від трагічного кохання. Ще будучи студентом, Євгеній закохався в дівчину-сироту Регіну. Ця перша палка любов підносила дух, вселяла надію на майбутнє, будила в нього думку, заохочувала до навчання й праці. Але Регіну силою видали заміж. Вона виїхала зі своїм чоловіком в інше місто. Відтоді довгі роки Рафалович носив у серці глибоку рану. Але герой переборює почуття любові і залишається вірним своїм ідеалам. Він вирішує завжди бути відданим своєму суспільному обов’язку: «Яке ти маєш право вдоволяти свої примхи і любовні бажання, коли мільйони твойого народу не мають чим вдоволити найконечніших потреб життя?»

Людині незламної сили волі, Рафаловичу, який громадські інтереси ставив понад усе, ще на перших кроках його діяльності довелося зіткнутися з реакційними силами. Популярність адвоката серед селянства, яке вірило йому і бачило в ньому свого захисника, швидко зростала. Євгеній вивчав життя різних верств суспільства, гартував навколо себе однодумців.

Виступ на суспільній арені демократичної інтелігенції типу Рафаловича в умовах соціального і національного гноблення з боку австрійської монархії і польської шляхти був прогресивним і водночас типовим явищем у Галичині. Домагання національних прав колонізатори вважали великим злочином і небезпекою для себе: «Русин, що не клониться під польське ярмо, не лижеться до польської єрархії, — се або демагог і соціаліст, або москаль». Так звинувачувався Рафалович лише за те, Що судові справи селян вів українською мовою.

Провідним у програмі Рафаловича було поліпшення становища народу, пробудження його свідомості, виховання у селян почуття солідарності. Герой повісті замислюється над важким життям селянства, яке ще не знає шляхів боротьби за кращу долю. Епізод з селянином, що заблукав у лісі й не може потрапити до свого села, набув символічного значення: «Чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов оцей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням і не знає, куди йому йти, не має сили, ані надії дійти до цілі».

Це порівняння має широке художнє узагальнення. Слова героя «хто то вкаже тобі дорогу, хто поведе тебе, мій бідний народе?» становлять ідейну основу повісті.

Рафалович самотужки взявся розшукувати шляхи, щоб вивести народ із злигоднів. Але широкої, цілеспрямованої програми дій він не мав і був переконаний, що, коли є бажання служити народові, то мета сформується сама собою. Євгеній до своєї програми дій включав низку питань у дусі «теорії малих діл». «Тут були й конкретні випадки правної та лікарської підмоги селянам, і плани організації читалень, кас та спілок, і фантастичні мрії про викуп панських дібр, про нове, національне і разом з тим практично просвітнє виховання молодих поколінь…»

Він невтомно викривав зловживання і бюрократизм високопоставлених державних діячів, зокрема суддів і судейських чиновників, які в своїй діяльності керувалися єдиним законом — хабарами.

Гнівно викривав Рафалович різних шахраїв і пройдисвітів, що знущалися з народу і обдирали його, розпочав кримінальну справу проти так званого фізика, який замість віспи прищепив дітям гангрену, від якої вони померли. Викрив він Шнадельського, що, видаючи себе за впливового адвоката, лякав народ великою війною, брав великі гроші з селян, обіцяючи врятувати їхніх синів від мобілізації.

Програма дій Рафаловича не виключала й політичних питань. Він вважав невідкладною справою будити в селянах політичну свідомість, закликати їх до боротьби за свої права. Одначе його ідеї сприймались лише поодинокими селянами. Темне, забите селянство ще не цілком втратило віру в «доброго пана», від якого воно було залежним. Ось чому селяни, які судилися з маршалком, виявили сумнів у щирому намірі свого адвоката і відмовилися від його захисту. Більше того, переказали маршалкові усю розмову з адвокатом.

Отже, в умовах, що склалися у Галичині, нелегко розгортати громадську діяльність на користь народові. Але кожен, хто захоче, може знайти своє місце на ниві служіння народові. Людина завжди має вибір — прийняти лицемірну мораль суспільства чи боротися з несправедливістю. І Євгеній Рафалович — герой твору «Перехресні стежки» — його свідомо зробив.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Одне із найпрекрасніших людських почуттів — це почуття кохання. Людина, яка не звідала цього почуття, — нещаслива, бо лише кохана людина здатна йти назустріч життю, а не поспішати за ним.

Українська інтимна лірика XX століття представлена поезіями П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, В. Симоненка, А. Малишка та багатьох інших митців. Поет не може не оспівати це почуття, бо поет своєю поезією закликає йти читачів назустріч життю і сам іде попереду.

Класики української поезії початку XX століття П. Тичина, М. Рильський та В. Сосюра неповторно і своєрідно відтворили цю вічну тему у своїй творчості, бо, як писав П. Тичина:

Як не люблю — я не співаю.

Але цього я ще не знаю,

Бо завжди я — Як полум’я.

Інтимна лірика П. Тичини — це прекрасні поезії «Ви знаєте, як липа шелестить?», «Коли в твої очі дивлюся», «О панно Інно…». У них — щире освідчення ліричного героя коханій, його глибоке почуття і юнацька замріяність:

Коли в твої очі дивлюся —

Мов бачу брильянтових зір ціле море,

Що десь там горять-усміхаються,

Особисто мене завжди хвилювали і продовжують хвилювати поезії П. Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить?» та «О панно Інно…» Це класичні зразки світової інтимної лірики. У вірші «Ви знаєте, як липа шелестить?» світле і ніжне почуття кохання передається з трепетною замріяністю, у дивовижній гармонії з природою:

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Чарівною музичністю, яскравою образністю та схвильованістю нещасливого кохання вражає мене поезія «О панно Інно…»

Я Ваші очі пам’ятаю,

Ліричний герой прагне розібратися зі своїми почуттями, бо «любові усміх квітне раз — ще й тлінно». Поезія переходить у роздуми і над почуттями ліричного героя, і над своїми особистими.

А лірика М. Т. Рильського допомогла мені зрозуміти одну із наймудріших істин: «Вміє розставатись той, хто вмів любить». Не кожному щастить прожити своє життя у любові, бо любов і розлука ідуть поруч. І якщо вже трапилось так, що один із закоханих розлюбив, то в ім’я любові до коханого чи коханої потрібно мати благородство і силу волі, щоб розлучитися красиво і зберегти почуття любові й мужності, коли доводиться розлучатися. Інтимна лірика М. Рильського — це й вивірене роками почуття до жінки: від юнацьких захоплень до любові мудрої і досвідченої людини:

Ти друг, ти вірність, ти жона і мати, —

О, бачиш! Син наш під вікном біжить —

…Люблю тебе. Не можу розлюбить.

Володимира Сосюру називають «українським Єсеніним», співцем кохання. Це йому належать слова, які б хотіла почути кожна дівчина чи жінка, в яку б епоху вона не жила:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

Ліричний герой інтимної поезії В. Сосюри весь у полоні кохання, і все йому бачиться в щасливому цвітінні, у чаруючих звуках радісних мелодій:

Васильки у полі, васильки у полі,

І у тебе, мила, васильки з-під вій,

І гаї синіють ген на видноколі,

І синіє щастя у душі моїй.

П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра — такі різні і несхожі поети, яких об’єднала і доповнила один одного тема найпрекраснішого з людських почуттів — тема кохання. І я вдячна поетам за цю гармонію у зображенні й відтворенні цього почуття у своїх віршах.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Йоганн Вольфганг Гете був найвидатнішим представником просвітництва у Німеччині. Це великий німецький поет і мислитель.

Гете народився в Франкфурті-на-Майні, одному з «вільних міст», що входили до складу тодішньої Німеччини. Майбутній поет отримав гарну, на ті часи виховання і освіту. В університетах Лейпцига і Страсбурга він вивчав юриспруденцію, медицину, літературу.

Ліричні вірші, створені Гете в молодості, знаменували собою новий етап в історії німецької поезії. Поет відкидає традицію аристократичної лірики. Він прагне передати у своїх віршах биття пульсу самого життя. У центрі його лірики стає людина з усім багатством її внутрішнього світу.

Ліричний герой Гете активний, він не простий спостережник, а живий учасник життя. Він вміє любити і ненавидіти, радіти і страждати. З дивовижною силою Гете передає всю гаму почуттів людини, виявляючи надзвичайне для молодого поета знання життя народу і вміння підглянути дрібні відтінки людських переживань.

Вперше в німецькій поезії знаходить живе реалістичне втілення рідної природи. Зелений луг, що починається відразу ж за міським валом, невисокі гори, вкриті лісом, поле, поросле вересом, — все це ожило, заблищало, заговорило в піснях «До Фрідеріке», в «Травневій пісні», «трояндочки», «На озері» і в інших віршах. Пейзажі Гете зігріті живим почуттям. Образ людини органічно вплітається в тему природи. Тема кохання молодого селянина зливається з темою його повсякденної праці.

У творчості Гете з’являється образ бунтаря, «бурхливого генія», протестанта проти всякого роду гніту. Такий його Прометей, який одночасно представлений у Гете як творець, майстер, художник. Він втілює творчі сили людини, його неприборкану творчу енергію, як би передбачаючи фаустовскую тему.

Світову популярність отримує роман Гете «Страждання молодого Вертера». Це «крик епохи», за словами Бєлінського. Перед нами роман у листах, де розкривається історія любові Вертера до Шарлотті. Герой роману Вертер, молода людина неабияких здібностей, не може знайти собі місця в житті. Його обурюють навколишні його чиновники, обивателі, думки і прагнення яких «роками спрямовані на те, щоб просунутися хоч на один стілець і сісти вище за загальним столом». Знатні дворяни, в суспільстві яких виявляється Вертер, принижують його, ображають його людську гідність.

З вуст розчарованого Вертера вириваються гіркі слова: «Як іссихают мої почуття; жодної хвилини серцевої повноти, ні єдиного блаженного години! Нічого! Нічого!» Він намагається знайти задоволення у спілкуванні з природою, у читанні Гомера. Але ніщо не може замінити йому тієї життєвої повноти, про яку він марно мріє серед навколишнього його убозтва.Любов до Шарлотті для Вертера не просте захоплення. Він бачить у ній втілення тих справжніх людських якостей, які марно було б шукати серед його оточення з офіційного суспільства. Її правдивість і природність протистоять брехні і штучності цього товариства, її природна простота — тому «блискучому злиденності», яке обурювало Вертера. Але Шарлотта належить іншому. Вона змушена була вийти заміж за Альберта, чоловіка доброго і люблячого її, але сухого й розважливого, типового німецького бюргера.

Вертер не знаходить в собі сили і мужності жити в цій обстановці і кінчає життя самогубством. Це була трагедія молодої людини, що опинилася самотнім серед оточуючих його людей.Фінал роману свідчив про початок ідейного кризи молодого Гете. Вертер найменше годився в герої, але інших героїв реальна німецька дійсність не підказувала.

Цікавий той факт, що Гете намагається провести деякі реформи, але вони не зачіпали феодальних засад держави. Це була програма «освіченої монархії», що здійснюється в масштабах герцогства Саксен-Веймарського. Його темперамент, його енергія, всі його духовні прагнення штовхали його до практичного життя. Але практичне життя, з якою він стикався, була дуже нещасна.У ліриці Гете цих років звучать мотиви примирення, заспокоєння, гармонії. Вірші його втрачають емоційну напруженість ранніх років. Лірико-епічні жанри приходять на зміну суто ліричним. Гете більше виявляє піклування про композиційної стрункості, строгості форм вірша, про єдність художнього образу. Все частіше Гете звертається до жанру балади. Багато хто з них, як «Рибак» і «Лісовий цар», створені на матеріалі народних переказів. У баладі «Співак» Гете дає образ поета, пісня якого вільна і голос непідкупний: він відхиляє подарунок царя — золотий ланцюг. Нагородою йому служить сама пісня, яку він співає як птах.

Два роки Гете проводить В Італії, де він багато і інтенсивно працює: вивчає італійське мистецтво і римські давнину, сам займається малюванням, завершує раніше розпочаті драми, працює над «Фаустом», жадібно вбирає в себе враження від південної природи, кипучого життя італійського народу.

Радісно відчуваю: я натхненний класичної грунтом.

Колишній і нинішній світ голосніше зі мною говорить.

У Римі Гете завершує драму «Егмонт», розпочату ще у Франкфурті-на-Майні. Тема драми — боротьба Нідерландів за свою національну незалежність проти іспанського гніту. У центрі — один з вождів дворянської опозиції іспанської влади — Егмонт і проста дівчина з народу — Клерхен. Дівчина любить Егмонта, вбачаючи в ньому народного героя. Егмонт стає жертвою своєї слабкості і нерішучості і потрапляє до рук жорстокого герцога Альби. Драма завершується у ранок страти героя мужнім закликом до свободи, в якому звучить віра в майбутню перемогу правого справи.

Французька буржуазна революція 1789 — 1794 років викликала суперечливе ставлення у поета. Загнивання старого режиму у Франції стало для Гете явним вже з 1785 р., коли він дізнався про скандальному процесі при французькому дворі, в якому була замішана королева. Гете, за його словами, побачив тоді і двір, і держава на краю ганебної безодні. Але народне повстання викликає страх у Гете. Він пише декілька творів, спрямованих проти революції.

У 90-ті роки XVIII ст. Гете працює над великим романом — «Роки навчання Вільгельма Мейстера». Героєм його є молодою бюргер, який намагається визначити своє місце в житті. За жанром це так званий роман про виховання особистості, типовий для епохи німецького Просвітництва. Цікаві в романі картини німецького провінційного побуту XVIII ст.

Нескладний духовний світ пересічних німців, представників провінційної Німеччини, колоритно, з разючою творчою майстерністю відтворено Гете в епічній поемі «Герман і Доротея». Героїня поеми Доротея — біженка, яка прибула з місць, окупованих французькими революційними військами. Це дає привід поетові не тільки розповісти про бурхливі події епохи, але і передати те, як сприймалися ці події у відсталій Німеччини. Визнаючи велич ідей, висунутих французькою революцією, Гете в той же час поетизує тихий патріархальний уклад німецького глушини.

«У мене величезна перевага, — говорив Гете, — завдяки тому, що я народився в таку епоху, коли мали місце найбільші світові події». Весь свій історичний досвід великий поет і мислитель втілив у геніальній трагедії «Фауст». В основу її лягла німецька легенда XVI ст. про мага і чорнокнижника, що уклав договір з дияволом.

У сюжеті трагедії поєднуються фантастичні ситуації і реально-побутові сцени. У цьому сенсі «Фауст» — твір, характерне за своїм художнім методом для літератури Просвітництва. Це — притча про Людину, про його борг, покликання, про відповідальність перед іншими людьми. П’єса відкривається двома прологу. У першому з них Гете висловлює свої погляди на мистецтво, другий безпосередньо починає собою історію героя, даючи ключ до розуміння ідейного сенсу трагедії.

Мефістофель, з’являючись перед господом, знущається над людиною, вважаючи його жалюгідним і нікчемним. Навіть прагнення до істини такої людини, як Фауст, представляється йому безглуздим. Позиції Мефістофеля Гете протиставляє свою пристрасну віру в людину, в силу і велич його розуму. Ця просвітницька програма вкладена в уста панове:

Поки що розумом в мороці він блукає,

Але істини променем він буде осяяний …

Так, Гете дає зав’язку боротьби навколо Фауста і передбачає оптимістичне її дозвіл. Сцена за сценою розкривається історія Фауста. У першій сцені перед нами сам Фауст. Він показаний у суворих умовах похмурого кабінету. Його оточує курна громада книг, перед ним загадково лежить череп. Він трагічно переживає свою безпорадність у вирішенні корінних питань життя, бо науки не змозі дати відповідь на них.

Фаустові протиставлено образ Вагнера — самовдоволеного обивателя в науці, який бачить весь зміст своїх вчених занять лише в тому, щоб

поглинати за томом тому, сторінку за сторінкою!

«Незначний черв’як сухий науки», як презирливо характеризує його Фауст, Вагнер втілює мертву теорію, відірвану від практики. Глибокий сенс протиставлення двох образів з великою художньою майстерністю розкривається в сцені «За міськими воротами». Перед нами селяни, ремісники, бюргери, студенти, служниці. У радісний весняний свято вони зібралися під радісним сонцем на зеленій галявині біля стін стародавнього середньовічного міста. Вся сцена овіяна світлим почуттям пробудження природи. Але не тільки природа прокинулася після зимового сну. Фаустові здається, що весь світ святкує своє відродження.

З кімнати задушливій, з роботи важкої,

З крамниць, з тісної своїй майстерні,

З темряви горищ, з-під даху різьблений

Народ кинувся юрбою веселою …

Місто з його похмурими фортечними стінами, з вузькими вулицями гостроверхих будинків подається як символ похмурого середньовіччя, з тісних меж якого прагне вирватися сам Фауст. Радісно змішується він з натовпом селян і тут, серед народу, вперше відчуває себе людиною. Народ з повагою зустрічає Фауста і дякує йому за допомогу під час епідемії. А Вагнер цурається народу, боїться і не розуміє його.

Крок за кроком Гете розкриває великий гуманістичний сенс пошуків Фауста. Фауст прагне знайти істину і розуміє, що її треба шукати не в мертвому непотребі старовинних книг, як це робить Вагнер. З презирством він відкидає і жалюгідні спокуси Мефістофеля, який хотів би його оглушити веселим розгулом і тим відвернути від благородних цілей.

У сцені перекладу Євангелія Фауст болісно шукає сенс буття. Він не задоволений церковної формулою: «Спочатку було Слово». «Я Слово не можу так високо цінувати!». Висновок, якого дійшов Фауст, виконаний великого значення: «Спочатку було Дело». Це означає, що діяння, дія — основа всього життя і сенс людського існування. Сцени, в яких змальовується трагедія Маргарити, перш за все привертають майстерним зображенням соціального побуту, типового для німецької провінції того часу. Маргарита — проста, скромна дівчина. Але саме ця простота і наївність її, тихий сімейний уклад її будинку чарують Фауста.

Мефістофель сподівається, що, захопившись Маргаритою, Фауст забуде про своїх пошуках. Він не розуміє того, що щире, глибоке почуття Фауста є прояв тих же шукань. Маргарита для нього знаменує красу і повноту самого життя. Її безпосередність і простота представляються йому втіленням природи. «Ах, дві душі живуть у моїх грудях!» — Вигукує Фауст.

Герой Гете прагнув до пізнання ідеалу, але він не хотів втрачати зв’язку з реальною дійсністю. Це було трагедією багатьох німецьких мислителів і поетів: пошуки ідеалу відводили від життя, а оточувала життя в тодішній Німеччині була убога і дуже нещасна, надто далека від ідеалу. Як примирити ці «дві душі» — прагнення до ідеалу і бажання залишитися на грунті реальної дійсності? Це питання болісно тривожив Фауста, як тривожив і самого Гете.

І ось Фаустові здалося, що зустріч з Маргаритою принесе щастя, бо в цій дівчині як би поєднуються ідеали і життя. Але це було трагічним помилкою. Світ Маргарити виявився маленьким світом дівчини з провінційного німецького глушини. У фіналі першої частини, покинута Фаустом, яка вбила свою дитину, збожеволіла від горя. Маргарита чекає страти. Це одна з хвилюючих сцен трагедії.

Зміна віршованих ритмів виразно передає нестримний потік суперечливих почуттів героїні. Ось вона в страху приймає Фауста за ката, просить його на колінах про пощаду, незв’язно розповідає про свою дитину. Хвиля радісних і гірких спогадів охоплює її при думці про Фауста. Свідомість її затуманила, вона не розуміє звернених до неї слів.

Жах охоплює Маргариту при появі Мефістофеля, в повному розпачі вона відштовхує Фауста: «Генріх, ти страшний мені!» Вона сама стала жертвою того світу, до якого належала. Страх перед судом обивателів, страх перед церковним покаянням штовхнули її на вбивство свого «незаконного» дитини. Але і Фауст розділяє провину за її загибель. Він важко переживає наслідки невірного кроку, їм зробленого Він розуміє тепер, як велика відповідальність кожної людини перед іншою людиною.

Друга частина трагедії в чому складніше першою. Світ маленького німецького міста, в якому жили і Вагнер, і Маргарита, і студенти, бенкетували в погребі, і сусідки, подейкували біля колодязя, — світ, з якого прагнув вирватися Фауст, був зображений в першій частині живими фарбами, у всій його реальної повсякденності .

Тепер Фауст продовжує свої пошуки за межами цього маленького світу. І тут все набуває умовний, символічний характер — і обстановка, і герої. Фауст зображений то при дворі імператора, безпорадного перед обличчям невідворотних сил, що руйнують його імперію, то серед міфологічних героїв древньої Греції. Довгий і важкий шлях проходить Фауст, перш ніж столітнім старцем знаходить істину:

Лише той гідний життя і свободи,

Хто кожен день за них іде на бій.

Перед смертю він натхненний думкою про те, щоб на відвойованої від моря землі поселити мільйони вільних трудівників.

Все життя у боротьбі суворою, безперервної

Дитя, і чоловік, і старець хай веде,

Щоб я побачив в блиску сили чудової

Вільний край, вільний мій народ!

Історія Фауста складна і фантастична. Але після того як вона була відтворена великим поетом, жоден мисляча людина на землі не міг пройти повз цього високого прикладу духовного дерзання. Образи, створені великим Гете, хвилювали А. С. Пушкіна. Вони надихнули на творчі пошуки М. А. Булгакова.

Наш час відкриває в «Фаусті» Гете нові грані. Питання про обов’язок і відповідальність вченого набуває особливого сенсу в епоху науково технічної революції, в епоху величезних історичних змін.