Наша людина в Австралії

Від цього вже немолодого чоловіка йде якась добра і світла сила. Вона до фізичного відчутна, коли слухаєш його спокійні й тихі слова, бачиш ощадливі жести. А ще за всім тим вчуваєш: минуле чоловіка не було аж надто ласкавим до нього — там його підстерігало немало складних випробувань, там переплелися справді нелегкі дороги, що часто випадають на долю тих людей, які не хотіли змиритися з обставинами й не капітулювали перед ними. Це справді рідкісний людський тип, оскільки переважна більшість із нас покірно сприймає все те, що поза нашою волею відбувається з нами.

Живе він у тих краях, які уявляються нам доволі екзотично: пальми, евкаліпти, кенгуру. Але не тільки цими прикметами характерне його життя в далекій Австралії. Є на тому континенті маленький український острів, без перебільшення можна сказати — створений наполегливими зусиллями таких людей, як цей чоловік. Маю на увазі громаду (а вона — чималенька!) наших земляків, які не тільки не забули рідну мову та культуру, а й з усіх сил плекають їх. Вони організували українські школи, видають українські газети й журнали, проводять літературні свята й вечори. І душею всіх таких справ є він, Дмитро Нитченко, знаний ще в літературі і як Дмитро Чуб (майже п’ять десятиліть тому прибрав собі цей псевдонім).

А народився Дмитро Чуб у заможній селянській родині на Полтавщині далекого 1905 року. Про своє дитинство, як, зрештою, і про все подальше — доавстралійське — життя, він докладно розповів у дуже цікавій книжці спогадів «Від Зінькова до Мельбурна», що побачила світ в австралійському українському видавництві «Байда». Там же, до речі, опубліковано більшість його книжок.

Навчався майбутній письменник в індустріально-технічній школі в Зінькові, потім був Краснодарський робітфак, де його оголосили класовим ворогом, і з цим тавром його було виключено (така доля в ті часи характерна для десятків тисяч людей). Він переїхав до Харкова, вступив на мовно-літературний факультет місцевого педінституту. Там прилучився до літературного життя столиці України, знайомиться з відомими письменниками, починає працювати в Державному видавництві. Сторінки спогадів про той період життя рясніють іменами Івана Багряного, Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича, Остапа Вишні, Майка Йогансена, Григорія Епіка, Олекси Слісаренка, Володимира Сосюри, Юрія Яновського — всіх їх Дмитро Нитченко бачив зблизька й запам’ятав характерні деталі, які допомагають читачеві побачити цих людей справді живими.

З початком другої світової війни Дмитра Нитченка мобілізують в армію, він потрапляє в полон. Війна закінчується. Письменник разом із сім’єю живе в таборі переселенців у Німеччині, де зібралося чимало українських інтелігентів, які не мають жодного наміру повертатися додому, де лютують репресії. Тут навіть налагоджується культурно-літературне життя. В місті Ульмі діє українська гімназія, в якій викладає і Дмитро Нитченко, відбуваються літературно-мистецькі вечори.

1949 року письменник разом із сім’єю від’їздить до Австралії. В одному із своїх віршів він так передав тодішній стан душі:

Незнаний світ за обрієм клекоче,

Хлюпоче день об кораблів борти,

А серце б’ється птахом серед ночі:

У край який життя своє нести?

І от у світ біжать в’юнкі дороги,

Геть перетнувши прірви і поля,

Та ще не раз нас дожене тривога:

Чи вернемо додому звідтіля?

Чи рідний сад почує моє слово

(Там не одна пролинула весна),

Чи яблуко зірву я з яблунь знову,

Що вітами схилились до вікна?

Чи вийду ще з косою я на луки,

Чи рідне сонце в щоку припече?

І серце стогне, плаче від розпуки,

Хоч по виду сльоза й не потече.

Нелегко було на перших порах на п’ятому континенті. Треба було щодня думати про хліб насущний, оскільки сім’я, ясна річ, не мала ніяких заощаджень, — Дмитро Нитченко працював тоді у каменоломнях. А у вільний час вивчав англійську мову. І, звичайно ж, не переставав писати. Успадкована ще від діда-прадіда селянська наполегливість та працелюбність допомогли йому вижити в тому світі, вигодувати й вивчити дітей. Незабаром Кенгуралія (так жартома називають тамтешні українці Австралію) стала йому вже не чужиною, а майже рідним краєм. Він тривалий час учителював в українських школах, очолював Українську центральну шкільну раду в Австралії, організував літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка й керував його діяльністю. Нитченко — також член об’єднання українських письменників «Слово» (очолює його австралійську філію), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Одне слово, громадських обов’язків у нього вистачило б на десятьох. Але така він людина, що просто не може без цього обходитися. Та й у свої, скажемо прямо, вже далеко не молоді літа почувається людиною при здоров’ї і по-молодечи гострому розумі. Про це чи не найкраще свідчить така деталь. Я зустрівся з ним у київському готелі «Дніпро» під час його приїзду до столиці України. Після кількагодинної розповіді про свою життєву одіссею й українську літературу Австралії він почав демонструвати мені комплекс складних фізичних вправ, які він виконує щоденно, підтримуючи «форму». Такі навантаження посильні не кожному з молодиків.

З-під його невтомного пера вийшло чимало книг. А пише він і вірші, й оповідання для дітей, і мемуари, і літературознавчі праці, і підручники, і статті та рецензії — здається, просто немає тих жанрів, у яких би він не працював. З-поміж найпомітніших його книжок треба назвати «Це трапилось в Австралії», «На гадючому острові», «Вовченя», «Стежками пригод», «З новогвінейських вражень», кілька підручників і збірок статей. Є серед них особливо популярна серед юних українських читачів Австралії, Канади, Німеччини й США (вона витримала вже кілька видань). Це — «Живий Шевченко». Вперше свою біографію поета Дмитро Чуб опублікував ще 1947 року. Вона була прихильно прийнята українською емігрантською пресою. Потім з’явилася в англійському перекладі Юрія Ткача (до речі, внука письменника), а також в оригіналі, збагачена новими розділами й матеріалами. Він добре знає праці вітчизняних і зарубіжних шевченкознавців, спогади сучасників Кобзаря і пов’язані з його особою документи. Чи ж треба казати про те, що за цим стоїть багатолітня напружена робота над темою.

Книжку Дмитра Чуба складає мозаїка епізодів із біографії Тараса Шевченка від днів дитинства й до смерті поета. Кожен із них подано як самостійну документальну новелу. Характерно, що автор ніде не намагається особливо белетризувати події, а викладає їх стисло, постійно підкреслюючи достовірність посилання на джерела. Звичайно ж, тут зібрано не тільки епізоди з побуту. Широко йдеться й про оточення поета, близьких і дорогих йому людей, про радісні й сумні дні Кобзаря. Обрана форма подачі матеріалу дає змогу авторові вільно переходити від побутової подробиці до узагальнення чи навіть гіпотези. Все це робить книгу справді цікавою для читання.

Отже, праця Дмитра Чуба йде на велику Україну. Письменник мріяв про такий час, вірив у те, що він настане. Привітаймо ж і його, і себе з цією подією.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всім відомо, що в Європі править гуманізм. Камю – визнаний мораліст і тема гуманності є невід’ємною від його творчості. Лихо, про яке іде мова в романі «Чума», виникло в місті Орані. Для людей діяльних і людинолюбних це був величезний шанс показати світу свої найкращі якості. Там, де окрема особиста біда рідко штовхає ближніх на допомогу один до одному, спільне горе об’єднує людей, які, можливо, і не думали про те, що можуть допомогти іншим. Біда згуртувала навколо спільної справи Тарру (який хоче бути «святим» без Бога), Ріє (лікаря), Грана (графомана, який нескінченне число разів переписує лише одну фразу), Рамбера (журналіста, що потрапив в місто у справах і який знайшов в собі величезну любов до залишеної в Парижі жінці) – всі вони прагнуть допомогти людям. І Камю доводить на прикладі цих людей прагнення людини до добра.

Але автор, захоплюючись діяльним добром лікаря-атеїста і «святого»-атеїста показує і те, що незважаючи на всі ці прагнення, людей невблаганно топче смерть, тим самим відкриваючи їх марність.

І застиглим в повітрі залишається питання: «Навіщо?» Навіть якщо в основній своїй масі люди і здійснюють частіше добрі вчинки, ніж погані, то заради чого? У чому мета добра, яке до того ж до чуми спало міцним сном?

Та залишається ще любов людини до людини. Свято позбавлення від чуми – це і свято любові, коли люди відкрито демонструють свої почуття (через книгу взагалі лейтмотивом проходить глибоко філософська думка, що «обійми – це приємно, тому треба це робити, поки є можливість», і це дуже по-французьки , дуже по-людськи). Камю начебто і не звеличує любов понад міру, але в той же час бачить її чи не єдиною доступною людині радістю. У місті Оран, де всі почуття давно стали механічними, бездумними, чума будить і загострює їх, тоді як людям, що втратили своїх близьких, залишається лише вдивлятися в безодню перед ними.

Закоханим Камю дарує надію любити міцніше. Мабуть, єдину надію, яку він взагалі залишає людині в цій книзі. У закоханих є шанс хоч на якийсь час ще щасливо забутися в обіймах коханого. «Якщо хоча б час від часу радість, як нагорода, приходила до того, хто задовольняється своєю долею людини і своєї бідною і страшною любов’ю». І все ж, чому любов людська бідна і страшна? Тому що, незважаючи на те, що чума згасла і розлучені епідемією люди зустрілися – залишилися ще звичайні розлуки і звичайна смерть.

Отже, мета алегорії, яку покладено в основу роману Камю «Чума» – показати, що всі живі люди хворі. Хворі, ймовірно, смертю (або гріхом, що в релігійному контексті практично одне і те ж). Але більшість з них вважає за краще не відати про те, живучи в світі ілюзій і віддавшись миттєвим радощам. Питання в тому, чи здатне щось порушити застояний хід життя, де люди не хочуть замислюватися над ним? Чи здатне щось пробудити від сну ціле місто чи світ? Мені думається, що якщо і так, то мова може йти не про пробудження всіх і відразу, а про кожну окрему людину.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, письменники – це люди, які заслуговують великої поваги.Вони займаються дуже шанованою та благородною справою. У їх творах можна знайти багато чого повчального і пізнавального.

Мені дуже подобаються пригодницькі романи: вони поєднують у собі цікаві факти, захоплюючі пригоди та  ситуації, які потребують робити повчальні висновки.

Якби я була Лесею Українкою, то напевно б створила багато цікавих книг,я змінила тематику і писала б про подорож навколо світу двох справжніх друзів. Вони б відвідували багато країн і знайомилися би з культурою і звичаями місцевих мешканців.На їхньому шляху було б багато перешкод (Хвороба Лесі, матеріальна бідність, нечесні подорожні та інше), але міцна дружба допомагала б їм долати всі труднощі, залишитися осторонь від сварок, недобрих думок та впевнено йти вперед.

Я вважаю, що ці книжки були б дуже цікаві і для маленьких дітей і для дорослих, тому що я б додала багато цікавих фактів з географії та біології, які б змогли допомогти кожному розширити свій світогляд. А головною метою моєї творчості було б дарування людям задоволення від читання, тому що мені не хочеться, щоб мої читачі нудились гортаючи сторінки книги, а навпаки –  раділи кожній маленькій перемозі моїх літературних героїв і також переживали з ними всі хвилюючі моменти.

Всі ці думки та мрії надихають мене до творчості і я насправді хочу стати видатною письменницею і написати багато книжок, що будуть окрасою кожної бібліотеки справжніх прихильників мистецтва.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

За всю історію існування Землі людство звикло до брехні. Скільки століть говориться одне, а робиться зовсім інше!
Досить згадати похмуре Середньовіччя: скільки знище­но кращих представників свого народу! Під високі слова про віру в Христа палали вогнища інквізиції. Майже 1260 років говорилися красиві слова про Христову любов, а насправді вогнищами і тортурами ця любов випалювалась.

Не краще було і в радянські часи: під гарні гасла відбува­лося «Бомбування» людей, переповнювалися ГУЛАГи, в лю­дях висушували живий струмінь, штампували слухняних будівників комунізму.»
Протягом 70 років у школі викладали вигадану історію. Радянське покоління дійсно жило за «сталевою завісою».

Народ настільки звик до цієї брехні, що, почувши прав­ду, виявився абсолютно безпорадним. Розпад Радянського Союзу можна порівняти хіба що з революцією: люди були не готові до таких змін, до правди. Людей, як сліпих кошенят, кинули напризволяще. У результаті — тисячі розбитих жит­тів, самогубства, убогість тощо.
Так, нам дозволили читати заборонену раніше літерату­ру: про білогвардійський рух, про часи репресій… Але наш менталітет уже було знівечено.
І ось ми насилу дісталися до XXI століття… Що зміни­лося? Вивіска. А суть залишилася. Нас, як і раніше, «году­ють» красивими словами, а ми віримо, ми не можемо жити без обману, тому продовжуємо бідувати на тлі наших «дбай­ливих» керівників країни, не менш «дбайливих» народних депутатів. Нас душать податками, підвищенням тарифів на комунальні послуги, нас труять канцерогенною їжею, щеп­ленням убивають дітей., ми дихаємо отруєним повітрям, п’ємо отруйну воду… І от дивина: ще не вимерли!

Ми побудували пам’ятник голодомору у той час, коли тисячі людей залишились без роботи і коштів на існування. Коли ж впаде полуда з очей? Коли ж ми навчимося чути і розрізняти за «ангельськими» обіцянками райського життя демонічний рев ненаситних Молохів, що вимагають усе нових жертв?
Отож, давайте краще добру справу підтверджувати від­повідними словами, аніж красиві слова спростовувати «дія­ми навпаки».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чернілевський Станіслав Болеславович народився 6 липня 1950 р. в с. Жван Муровано-Куриловецького району Вінницької області. Закінчив Вінницький педагогічний інститут. Автор збірки: «Рушник землі»; кіносценаріїв: «Грамотний», «Просвітлої дороги свічка чорна». Лауреат премії імені В. Симоненка.

Життєвий шлях Станіслава Чернілевського був вельми непростим. Хлопчик залишився без батька у багатодітній родині, тож довелося здобувати середню освіту в школах-інтернатах. Не відразу Станіславу пощастило з вибором «сродної» професії. Спочатку недовго працював учителем після закінчення Вінницького педагогічного інституту, але не вважав цю роботу справді «своєю». З дитинства Чернілевський марив кінематографом і прагнув вступити на факультет кінорежисури. Його мрія збулася. У стінах Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого він здобув фах кіносценариста. Працював на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка.

Проте де б не був Станіслав Чернілевський, яку життєву дорогу собі не обрав би, він, перш за все, поет. Йому заслужено було присуджено премію імені Василя Симоненка.

Поезія Чернілевського бере свої початки і мотиви в дитячих мріях. Дмитро Павличко у передмові до книги С. Чернілевського «Рушник землі» писав: «Є такі серця, для котрих розлука з матір’ю — смертне страждання…» З його дитячих мук, з тужби за мамою, перших стражденних почувань народжувалися його вимогливі поняття людини і світу, емоційні хвилі душі, котрі проносилися через усе дитинство й молодість, щоб ударити нині гучним прибоєм поетичного слова».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У житті українського народу пісня відіграла таку значну роль, як, мабуть, у жодній іншій країні. Не дивно, що наші пісні при­їздять вивчати музикознавці з усіх куточків земної кулі. Є що ви­вчати іноземцям: українська народна пісня вважається мелодійні­шою навіть за італійську.

Кожна з українських пісень звернена перш за все до людського серця. І серце миттю відповідає на цей мелодійний заклик солодким дрижанням. Жива душа народу співає про споконвічне, про те, без чого взагалі не можна уявити собі життя. Дружба, материнська любов, кохання, звитяга — ось теми українських народних пісень.Минають віки, змінюються покоління, а народна пісня залиша­ється, через усі поневіряння проносить вона свої чари. Протягом багатьох століть народ створював свої пісні, думи — скарби народ­ної творчості, а скарбничими нашого епосу були кобзарі, самобутні гомери України. З їх пісень постає перед нами славна й героїчна Україна.Багато пісень переслідувалися, їх забороняли. Однак ці пісні жили, плекали в серцях людей невмирущу надію на духовне відро­дження. Справдилися слова нашого національного пророка Тараса Шевченка:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…

Здається, ніхто з українських поетів не обминув пісенного жан­ру, кожен віддав данину цій прекрасній традиції. Прекрасні лірич­ні пісні-романси співаємо ми на слова
І. Франка, Лесі Українки, В. Сосюри, В. Симоненка, Д. Павличка. Усі ці поети творили високе мистецтво пісні.

Серед нашого покоління також уже ростуть нові поети-пісняри, яким з молоком матері передалася найсвятіша наша традиція — розкривати душу свою в пісні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Петро Конашевич-Сагайдачний — одна з найбільш видатних постатей в Україні. Гетьман Війська Запорозького, талановитий полководець, високоосвічена людина, він покрив своє ім’я славою і доблестю, а пам’ять про нього залишилася у віках. Славному гетьману України народ присвятив чимало фольклорних творів — легенд, пісень. А відомий український письменник А. Чайковський написав роман «Сагайдачний».

У першій частині цього роману — «Побратими» — йдеться про юнацькі роки майбутнього гетьмана, навчання його у вищий Острозькій школі.

Доля не дуже жалувала Петра Конашевича: ще маленькою трирічною дитиною він залишився сиротою. Батьки загинули під час набігу татар на їхнє село Кульчиці. Сироту прихистила родина Жмайлів, у яких підростав хлопчик, одноліток Петра — Марко. Хлопчики швидко здружилися. Любили один одного як брати. Підрісши, ходили разом до церковноприходської школи, добре вчилися. А коли їм виповнилося по 16 років, Степан Жмайло — дядько Марка — відвіз їх на навчання до Острозької школи, де вони продовжували освіту.

Острозька школа вважалася тоді центром наук для всієї південно-західної Русі. Старанно вчився у школі Петро. Охоче вивчав він усі науки, але не забував і про військову справу, якій в Острозькій школі надавали неабиякого значення.

«По обіді хлопці виходили на бурсову площу, де вони забавлялися та заводили різні молодечі іграшки. Скакали через шнурок, перебігалися, кидалися м’ячем, метали списами дерев’яними або стріляли з луків до мети».

Петро дуже влучно вмів стріляти з лука, чим здивував і студентів, і Северина Наливайка, і навіть самого князя Костянтина Острозького, який часто відвідував школу і піклувався про студентів.

Пізніше, на Січі, Петро Конашевич дістав і інше прізвище — Сагайдачний — за вміння дуже влучно стріляти. Сагайдак — це комплект метальної зброї, що складається з лука й стріл. Отже, Петро ще з юності наче відчував, що попереду в нього дуже велика і відповідальна місія — у майбутньому він стане гетьманом усього козацького війська, буде відстоювати національні інтереси України, стане одним із найталановитіших полководців. І тому заздалегідь готував себе до цього.

А поки що він студент і добре розуміє необхідність навчання. Здібності він мав добрі й навчався охоче. А названий батько Жмайло доклав чимало зусиль, щоб виховати і Петра, і Марка — названого брата Конашевича — розумними й чесними людьми, справжніми патріотами свого народу й вітчизни. У бурсі обидва хлопці відзначились: Петро став першим лучником, а Марко — першим на шаблі. Недарма Северин Наливайко сказав їм: «Лицарі з вас будуть». Так і сталося. А навчання в Острозькій школі не минуло дарма для Петра: він став високоосвіченою, культурною людиною, а коли був обраний гетьманом, постійно піклувався про школи, братства, церкви, бо розумів, як це важливо для держави.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Забула внучка в баби черевички…

Дитячим сміхом бризнувши в зело,

За повелінням вікової звички

Перекотилось літо за село.

Махнуло рученя на бензовозі –

І курява вляглась після коліс.

А бабка все стояла на дорозі,

Хустинкою торкаючись до сліз.

І вийшли в небо зорі-жаровички,

І тихо бабка посеред села

Малесенькі дитячі черевички

У спорожнілу хату занесла.

Лягла собі. І світло не світила.

Торкнулась черевичків перед сном —

І осінь їй тихенько опустила

Горіховий листок перед вікном

Андрій Якович Чайковський народився 15 травня 1857р. в м. Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано осиротів і виховувався в своїх родичів. Початкову освіту одержав у дяка с. Гордині, закінчив у 1877р. Самбірську гімназію і, відбувши річну військову службу, поступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію, перед першою світовою війною переїхав до Самбора, а після війни поселився в Коломиї, де й жив до дня смерті 2 червня 1935р.

Ще в гімназійні роки Чайковський захопився громадською роботою, був активним членом і навіть головою студентського товариства “Дружній Лихвар”, одним із керівників львівської “Просвіти”, займався організацією читалень, різних товариств, якими рясніла з кінця XIX ст. Галичина (“Боян”, “Надія” тощо).

Літературна діяльність письменника розпочалася у 1888р., коли в народовській газеті “Діло” з’явилися його статті про “причини зубожілості наших селян в судівництві” та про біблійні й старогрецькі судові процеси. Сорокарічний ювілей літературної праці А. Чайковського Галичина відзначала у 1928р.

Але А. Чайковський почав писати ще в гімназії під впливом прочитаних книжок, писав драми й оповідання, та, як свідчить О. Маковей, через якийсь час із них “сміявся”, а далі й зовсім покинув літературне писання “задля недовір’я в себе і невзгодин життя”. Можемо твердити, що особливості таланту А. Чайковського вимагали життєвого досвіду, живих фактів дійсності, а для історичних повістей — серйозної історичної лектури, систематичних історичних знань. І він надовго замовк. Важкі обставини особистого сирітського життя, враження від військової служби і походу 1882р. напридушення повстання в Боснії, а далі адвокатська практика, що ввела його в глибини соціального буття народу і тайники його психології, фундаментальне вивчення національної історії, в контексті якої виразніше розкривалося сучасне і майбутнє народу, спонукали серйозно взятися за перо. А. Чайковському було вже під сорок.

Андрій Чайковський швидко здобув славу всеукраїнського письменника. Інтелігенції Східної України він був відомий уже в середині 90-х років XIX ст. з галицьких періодичних видань, що все-таки доходили до Києва, Чернігова, Одеси, продираючись крізь рогатки царської цензури. У березневій книзі журналу “Літературно-науковий вісник”, що постав замість народовської “Зорі” та Франкового журналу “Житє і слово” і почав у 1898р. виходити як загальноукраїнський літературно-художній і громадсько-політичний журнал, було надруковано розлогу “літературно-критичну студію” Осипа Маковея “Андрій Чайковський”. Тритомна антологія “Вік” (1902) представила українським читачам Наддніпрянщини Андрія Чайковського біо-бібліографічними відомостями про нього і уривком із повісті “Олюнька”. Відтоді він стає справді всеукраїнським письменником, знаним в Австро-Угорщині й Росії.

Письменник глибоко знав сучасне йому селянське життя, на цю тему написав низку творів, що з’являлися окремими виданнями — “Образ гонору” (1895), “Бразілійський гаразд” (1896), “Не піддайся біді” (1908), “Не було виходу” (1927).

Життя галицької інтелігенції постає з багато в чому автобіографічної повісті “Своїми силами” (1902). Це твір про “шестидесятників” і “семидесятників” минулого століття на Галичині. Про інтелігенцію йдеться і в тритомній повісті “З ласки родини” (1910) та в повісті “Панич” (1926).

Велику популярність принесли письменникові твори з життя так званої “ходачкової” шляхти. Уже перші твори цього тематичного циклу “Олюнька” (1895) та “В чужім гнізді” (1896) викликали як схвальні відгуки Франка, Маковея, так і серйозну розмову про шляхи розвитку письменницького таланту А. Чайковського.

Заохочений до праці увагою Франка і Маковея, підбадьорюючими похвалами й порадами, А. Чайковський виявляє дивовижну творчу активність. Тільки з життя “ходачкової шляхти” він створив дві великі трилогії (“Олюнька” — 1895, “В чужім гнізді” — 1896, “Малолітній” — 1919, “Своїми силами” — 1902, “З ласки родини” — 1910, “Панич” — 1921).

Один за одним з’являлися в світ твори, написані на матеріалі історії козаччини: “Козацька помста” (1910), “Віддячився” (1913), “За сестрою” (1914), “На уходах” (1921), “З татарської неволі” (1921), “Олексій Корнієнко”, ч. І—ІІІ (1926 — 1929), “Украдений син” (1930), “Сонце заходить” (1930), “Богданко” (1934), “Полковник Михайло Кричевський” (1935) та багато інших.

Не тільки твори селянської тематики, повісті про інтелігенцію і з життя “ходачкової шляхти”, а й численні твори на історичну тематику були підготовчою роботою до написання історичного роману “Сагайдачний”. Було написано ще кілька творів і після “Сагайдачного”, але вони вже значно поступаються і за художністю, і за освітньо-громадською значимістю, хіба що додають відомостей про джерела історичної прози письменника.

Трапилося так, що після об’єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною один із найпопулярніших письменників, історичними творами якого зачитувалась уся українська громадськість, був надовго забутий. Тільки в 1958р. після тривалої перерви львівське видавництво “Каменяр” видало збірку творів А. Чайковського “За сестрою” з післямовою Ю. Мельничука, який багато зробив не тільки для повернення письменника в читацький обіг, а й для повернення до нормального життя його родини, викинутої безправністю за межу Європи і Азії. У 1966р. “Каменяр” здійснив ще одне видання творів під назвою “Олюнька”. І лише через 23 роки відбулася нова зустріч українського читача з письменником — із його “Сагайдачним”.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.

Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.

Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.

Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.