Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про те, що людина сама постійно творить своє життя, на­род склав прислів’я «Допоки зростаєш — дорогу життя про­кладаєш» . Його справедливість я почав усвідомлювати лише останнім часом, коли став замислюватись над тим, якою лю­диною виходжу в доросле життя, які риси маю в собі вихо­вати, щоб жити гідно. І переконуюсь: поміж них мають бути насамперед чесність і порядність.
Для того, аби виявляти високі моральні якості, не обов’язково очікувати якісь надзвичайні ситуації. Буденне життя теж повсякчас виховує нас, і це виховання починаєть­ся з народження. Мої батьки, наприклад, змалечку привчали мене бути чесним не тільки з рідними, а й з будь-ким. Мама для мене — це взірець правдивості, відвертості. Якщо вдома й спалахує сварка, то швидко згасає, адже матуся не лише вміє прощати, а й сама зізнається у своїх помилках, ніколи даремно не звинувачує в якихось «гріхах».
Батько своєю поведінкою спонукає мене до розвитку н собі багатьох чеснот. Однак найбільше він уразив мене по­стійною готовністю прийти на допомогу. І не має значення кому: рідній людині, колезі, незнайомцеві. Батьків колега А друг (офіцер Збройних сил України) видав таємницю: у їх­ній військовій частині мого батька прозивають Кирилом Ту­ром. Зізнаюся: саме це й спонукало мене перечитати роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Захоплений образом мудрого й відважного запорожця, на якого, справді, своїм лицарством схожий глава нашої сім’ї (було, що й батько ризикував життям заради порятунку друзів), я й сам почав змінюватися. Фізично міцний, витривалий, уже не хизу­юся цими якостями, а прагну застосовувати їх задля допо­моги слабшим однокласникам. Та й під час ремонту, вдома і в школі, найтяжча робота лягає на мої плечі.
Однак трапляється, що я ображаюся на когось, іноді від­ступаю перед хамством. Але улюблений персонаж (звісно, Кирило Тур), а найчастіше мої рідні допомагають вийти зі скрутної ситуації. Та й сам шукаю шляхів до покращення взаємин, до самовдосконалення, адже життя не відкладають на потім.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Настала осінь. На деревах стрімко жовтіє листя , хоча ще влітку перші жовті листочки стали вибиватися з зеленого листя . Осінь – це зворушлива пора, коли вся природа уповільнює свій темп, заспокоюється і готується до майбутньої довгої зими. Осінь – це тепле бабине літо, затяжні дощі, легкий прохолодний вітер і, звичайно, падаючі осіннє листя. На дворі стоять теплі деньки бабиного літа, і хочеться знайти час, щоб піти в парк збирати опале листя .

У парку восени дуже красиво, але саме зачарування російської осені настане у жовтні. Адже саме в цей період настає дивовижна за красою пора золотої осені. Дерева рясніють різнобарвним осіннім листям. Легким подувом вітер зриває листочки з дерев і кружляє їх в осінньому вальсі листопаду.

Якщо піти в парк рано вранці , коли ще не всі доріжки прибрані, то можна насолодитися шелестінням опалого листя. Які тільки листя можна побачити під ногами! Це і червоно-жовті листя клена, і невеликі листя дуба, і пожовкле листя каштана, і зовсім дрібні червоні листочки горобини. Можна зібрати з листя букет, потім акуратно покласти їх сохнути між сторінок в великій книзі, і тоді вийде гарний гербарій.

А ще в моєму улюбленому парку є ставок. Влітку там плавають качки, але в жовтні ставок порожніє, качки відлітають у вирій, щоб перезимувати холодний зимовий період. У цей сумний час приємно посидіти на березі і насолодитися тим, як на воду падає черговий осінній листок, розводячи невеликі кола в різні сторони.

На жаль, незвичайно красива пора золотої осені швидко проходить. Настає низка дощових прохолодних днів. У такі дні вже не особливо хочеться на вулицю. Дощ і вітер за вікном швидко зірвуть майже все листя, і ліс стане сирим і темним. Останні сліди пізньої осені у вигляді мокрого листя на асфальті ще кілька днів будуть нагадувати нам про красу і романтичність цієї дивовижної пори. А зовсім скоро випаде сніг, зірвавши з гілок найстійкіші листочки, і ось тепер вже точно прийде до влади зима.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і буди на нього схожим. 

Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів. 

А. Чайковський не ідеалізує Павлуся, хоч, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед його патріотизмом, присягою на вірність рідному краєві (вона звучить у внутрішніх монологах героя), перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою. 

Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм ровесникам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Творчість Олександра Довженка — кінорежисера і письменника — має широке світове визнання. Народжений прекрасною землею, обдарований багатогранними здібностями і талантами, цей селянський син з берегів зачарованої Десни зміг піднятися до вершин світової слави. У центрі уваги всієї творчості митця знаходиться людина-трудівник, яка втілює в собі всі надбання людської культури, загальнолюдський зразок краси та гармонійності.

Вихований у повазі до праці, Довженко все життя звеличував її, бачив щастя людей і їхню красу саме в труді. Це яскраво засвідчує кіноповість «Зачарована Десна», головними героями якої стали люди землі. їхня праця завжди приносила їм радість. «Нічого у світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме із землі всяка рослиночка, ото мені радість»,— говорить мати Сашка. Із синівською любов’ю згадує письменник про матір. Знала вона дуже багато казок, пісень, легенд. Це була людина тонкої артистичної вдачі, добра, чуйна, ніжна жінка. Піднесено й натхненно описує Довженко свого батька: «Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив». З великою любов’ю автор описує батька в роботі. Який із нього хлібороб, а який косар! Він красивий у праці, натхненний і невтомний. Цей чоловік цінував людей за працьовитість і чесність. І син перейняв це від нього. Перейняв і вміння шанувати старих людей. Я вважаю, що саме образ батька є зразком моральної краси і духовної величі людини. А в матері Сашко вчився ніжності.
Дід хлопчика, колишній чумак, прожив під сонцем майже сто років, ніколи не ховаючись у холодок, пахнув землею.і млином та був схожий на Бога. У кожного з односельців Довженко знаходить «свій талант». Серед працьовитих, сильних фізично, обдарованих життєлюбів виділяється дядько Самійло, який уважався неперевершеним косарем. Він обкосив би всю землю, аби тільки була добра трава, хліб та каша.

Герої «Зачарованої Десни» Олександра Довженка є втіленням образу талановитого й працелюбного українського народу, його високої моралі, волелюбної, чистої та красивої душі. Моральна краса трудівників розкривається в ставленні їх до рідного краю. Головною у творі стає тема єднання людини з чарівною природою. Буйна городина за сільським тином, темні хащі тютюну й смородини, дзвін коси, шепіт хвиль — усе бринить музикою, усе співає, радіючи життю. Особливий вплив на автора й на читачів має краса річки Де-сни. Вона була для митця і героїв твору життєдайною силою, яка наділяла всіх добротою, щирістю та любов’ю.
Кіноповість «Зачарована Десна» — книга життя, яка допомагає зрозуміти, що людина стане набагато біднішою, якщо обмежиться якимись вузькими інтересами, забуде культуру предків, їхнє ставлення до природи, не поважатиме працю й землю. Ця кіноповість навчає нас добру, працелюбності, любові до природи. Це твір про людей, які жили важким трудовим життям, але знаходили в ньому натхнення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Валентин Лукич Чемерис народився 8 липня 1936 року в с. Заїченці на Полтавщині. Сорок років (з 1953 року) жив і працював у Дніпропетровську, де й розпочався його творчий шлях. 1971 року закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. О. М. Горького. Працював у радгоспі, на ряді підприємств Придніпров’я, в редакціях обласних газет, видавництві “Промінь”. У 1989 — 1993 роках був головою Дніпропетровської організації Спілки письменників України. Працював в адміністрації Президента України. Нині живе в Києві, працює в редакції газети “Літературна Україна”.

Прозаїк. Видається з 1962 року, в тому числі й іноземними мовами. Автор 28 книг, серед яких історичні романи: з життя Давнього Риму “Скандал в імператорському сімействі” та Скіфії — “Ольвія” (видання 1983, 1985, 1990 та 1993 років), “Смерть Атея” (1990 рік, літературна премія імені Д. І. Яворницького); фантастичні — “Білий король детективу”, “Приречені на щастя” та інші.

Валентин Чемерис також автор низки гумористичних творів (збірок “Хто на току, а хто на боку”, “Урок виховання”, “Коли спокушає диявол”, “Сватання по телефону”, “Гуморески”, “Вуса №3”, “Операція “Земфіра”; роману “Родина Гордія Залізняка”; лірико-гумористичної повісті “В понеділок після вибуху”). За збірку “Еліксир для чоловіків” у 1990 році йому присуджено республіканську премію в галузі сатири та гумору імені Остапа Вишні.

У 1993 році вийшов роман В. Чемериса “Фортеця на Борисфені”, в якому розповідається про боротьбу за незалежність України. Цій же темі, тільки на іншому матеріалі, присвячено роман-есе “Президент”.

У 1995 році вийшов історичний роман “Епірська відьма, або Олімпіада — цариця Македонська”.

Повість “Я любила Шевченка” датується 1996 роком.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми різні, але держава у нас — одна! Державний прапор — один! І всі ми — українці! Ми повинні любити свою країну, а це означає — бути з нею всім серцем. Це означає — щось робити для своєї країни. І нехай ми різні. На заході і на сході, на півдні і на півночі країни.

Якщо взяти пригорщу піску та добре роздивитися її під мікроскопом, то виявиться, що немає жодної піщинки, схожої на іншу. Краплини дощу, які на перший погляд повинні бути схожими, при детальному вивченні виявляються зовсім різними. І так можна перелічити все живе й неживе на землі, від сніжинок до зебр, від листка на дереві до квітки, від комахи до слона і, нарешті, до людини. Все це унікальний витвір природи. Саме так, ми — унікальний витвір. Розумієте — унікальний! Тобто неповторний по своїй суті, за своєю формою. Ми різні: ми по-різному сприймаємо обставини життя, по-різному на них реагуємо. Ми можемо бути адекватними і неадекватними, красивими і некрасивими, розумними і не дуже. Але є те, що нас об’єднує. Всі ми — люди, а основною ознакою людини є розуміння і всепрощення. Іноді нам здається, що всі люди навколо нас неприязні, вони не поділяють нашої точки зору, їм не подобається наш одяг, манера вести розмову тощо. Але ж озирніться! Всі ці люди — це ми з вами. 

     Кожна людина — неповторна! Тож давайте її сприймати саме як явище неординарне, давайте пробачати одне одному, довіряти. Давайте принаймні спробуємо бути терпимішими, адже всі ми діти матінки-природи. У всіх нас різні почуття, емоції, і не можна однозначно сказати, хто правий в тій чи іншій ситуації. Любімо одне одного, поважаймо. Нехай розквітнуть усі наші таланти, нехай кожна людина зрозуміє, що завдання життя не в тому, щоб бути на стороні більшості, а в тому, щоб жити згідно із внутрішнім законом, законом справжньої людини. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Михайло Іванович Чабанівський (Циба) народився 18 вересня 1910р. в с. Лигівці, Сахновщанського району на Полтавщині.

Закінчив педагогічний технікум, вчився на заочному відділі Ленінградською університету. З 1930р. працює в радянській пресі. В 1931р. в журналі «Робселькор» надрукував перший вірш. Учасник Вітчизняної війни.

В 1949р. видав першу збірку оповідань «Свіжа скиба». Потім виходять збірки: «Казковий край» (1951), «Перші сходи» (1952), «Алмаз» (1953), «Срібні ключі» (1953), «Степовий цвіт» (1956), повісті «Кам’яне небо» (1958), «Стоїть явір над водою» (1958), роман «Балканська весна» (1954 — 60).

       Михайло Чабанівський належав до найкращих українських літераторів, що виступають на захист природи своєю творчістю і діяльністю.

       Влітку з вудкою, узимку з рушницею за плечима Михайло Іванович проводив довгі дні серед тихих річок, спокійних озер, замріяних лісів. До всього придивлявся, за всім турботливо стежив: де пересохло джерельце, де обміліла річка, де посадити дерево, щоб буяла природа на радість людям. Так народжувались його книги — правдиві, сповнені теплої любові до рідної землі.

       Михайло Чабанівський прожив нелегке, наповнене високим і прекрасним змістом життя. Дитинство було неласкаве й голодне. Жив Михайлик у нестатках і злиднях без матері, в сім’ї селянина-бідняка. За роки Радянської влади хлопець закінчив школу, педагогічний технікум, вчився заочно в Ленінградському університеті.

       З 1931 року працював у пресі, тоді ж почалась літературна творчість. Перший вірш «Слово піаністові» Чабанівський надрукував у журналі «Робселькор». Через три роки опублікував у журналі «Червоний боєць» поему «Азовсталь». Писати прозу молодий поет почав у роки Великої Вітчизняної війни.

       З перших днів боротьби проти гітлерівських загарбників Михайло Іванович пребував на фронті. Починав війну рядовим бійцем, закінчив майором. Спершу був солдатом, потім фронтовим кореспондентом.

       Перші книги письменника, які побачили світ одразу ж по війні, розповідали про безсмертний подвиг радянського солдата. Згодом Чабанівський охоплює своїм письменницьким зором все багатогранне життя народу як у часи війни, так і в мирні дні. Улюбленими темами стали: праця колгоспників і шахтарів, захист природи, людська доброта і краса.

       Перша книжка Михайла Чабанівського — збірка оповідань «Свіжа скиба» — побачила світ 1949 року. Після того вийшли збірки оповідань, нарисів, повістей «Казковий край», «Срібні ключі», «Кам’яне небо», «Стоїть явір над водою», романи «Біля Дунаю», «Тече вода в синє море».

       Для юних читачів Чабанівський видав книги оповідань «Під зорями Балканськими» (1951), «Зелена чаша» (1960), «Степовий цвіт» (1956).Оповідання для дітей та юнацтва часто друкувались у журналах «Барвінок», «Піонерія», «Зміна».

       Тематика дитячих творів різноманітна. Письменник переносить читачів в пореволюційні роки, розповідає про життя сільської дітвори після війни. Інші оповідання присвячені шкільному навчанню, праці, дозвіллю дітей.

       Чимало сторінок творів Михайла Чабанівського пройняті любов’ю до рідної землі, до її богатств і краси. Ряд своїх книжок (роман «Тече вода в синє море», повісті «Стоїть явір над водою», «Лебедина сага», збірки оповідань) письменник цілком присвятив змалюванню образів людей, які віддають своє життя високому служінню рідній землі, збереженню її лісів, річок, птаства, звірини, рішуче борються проти браконьєрів, обивателів, бездушних нищителів природи.

       Берегти, плекати, примножувати… Це заповіт для кожного із нас і для наступних поколінь.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина — творіння не лише природи, а й суспільства, в якому живе. Отже, оточуюче середовище має великий вплив на формування характеру, поведінку і вчинки людей. Ольга Кобилянська у своїй повісті «Людина» майстерно схарактеризувала інтелігенцію середнього достатку глухого провінційного містечка. Перш за все, це родина головної героїні Олени.

Батько, Епамінондас Ляуфер, був цісарсько-королівським лісовим радником, «мав велике поважання, великий вплив і великі доходи». А ще мав слабкість: «любив одушевлятись гарячими напитками», та вважав, що до цього нікому немає діла, це його власна справа. Дана «слабка сторона» з часом мала усе більші наслідки: пан лісовий радник щоразу більше проводив часу в кав’ярні «з своїми вибраними товаришами при «шклянці» та нарікав гіркими словами на своє безталання». А скаржитися було чого: син Герман-Євген-Сидор, на якого покладалося багато надій і якого мріяли бачити навіть надвірним радником, не хотів учитися, ледве склав іспити, а коли відбував військову службу, то основними його заняттями були «пиятика, картярство й проче ледарство…» За цей час він наробив великі борги і ввів родину у матеріальну скруту.

Що ж батько? Далі п’яних скарг у кав’ярні не пішло, а на службі трапилася велика неприємність: «Через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку і котрої недоставало», його звільнили з роботи, давши лише невелику частку пенсії, якої ледве б вистачило на утримання одного. Він не вважає себе винним і відповідальним за скрутний матеріальний стан сім’ї. Товариші по чарці підказують вихід — вигідно віддати заміж дочку. А коли Епамінондас від лікаря дізнається, що Олена зустрічалася зі студентом Лієвичем і покохала його, навіть таємно заручилась, після ж його смерті не хоче зовсім виходити заміж, це викликає у нього великий гнів. Дочка, гадає він, так як і його товариші,— повна власність батьків. Вони мають право віддати заміж за кого хочуть, не питаючи згоди. Опір Олени спричиняє страшенну лють пана радника, образи, лайку, навіть прокльони. І в таких поглядах і вчинках він не поодинокий. Старий майор, наприклад, жінку взагалі не вважає за людину і говорить: «Жінка — то молодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнуть батіжком… Надто замучувати не варто, особливо спочатку, се моя теорія».

Пан Ляуфер також грубий, жорстокий тиран у сім’ї, думав, як і переважна більшість, що найголовніше для дівчини — танці, музика, господарство, вигідна «партія», а її самостійна праця — то безчестя для родини: «Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти одважуєшся мені ще і в тім нечесть робити?»

То ж зрозуміло, в якому підневільному становищі були жінки у тогочасному суспільстві, і чому поки що тільки деякі з них стали виступати за емансипацію.

Що ж мати Олени? Цей тип змальований письменницею іще яскравіше. «Добра женщина, котра так само обожала одинака, вірила сміливому віщуванню свого мужа». Вона приміряла на сина то титул лісового радника, то лікаря, а то й надвірного радника, «бачила, як він їздив у елегантній колясці, гордими кіньми, біля нього багата жінка, його здоровлять низенько малі й великі, старі й молоді…» Пані радникова так собі міркувала, що багато великих людей колись були у низькому стані, наприклад, Колумб вичісував вовну у свого батька. Тому сподівалася, що її синові легше й швидше буде вибитися до вершин, адже він не бідний пастух. А що Сидор не любив учитися, то, на думку матері, не було великим лихом («того б вона й рада бачити, хто б науку любив»). Мати ненавиділа «висушених тверезих» професорів, що «мучили» її синочка. Упертість і злостивість хлопця вважала сильною волею, потурала в усьому. То ж при такому вихованні не дивно, що виріс гультяй, який наробив боргів і так нікчемно закінчив життя самогубством.

Страшним для пані радникової, як і для її товаришок, було й те, що дочки «беруть книжку до рук і в будню днину», що вони виступають за рівність жінки і чоловіка, обговорюють серйозні питання суспільного життя, не хочуть йти прийнятим для жінки цього середовища шляхом. Мати з жахом прислухається, хто із впливових осіб що сказав про їхню сім’ю: «Що, ради бога, що казала пані С.?» Жінкам з її оточення здаються нісенітницею розмови про жіночу емансипацію, її вони не сприймають: «Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха!»

Пані радникова ненавиділа Стефана Лієвича, котрий забивав «дурницями» голови дочкам, картав її любого синочка за розгульне життя. Після смерті сина і повного занепаду матеріального стану сім’ї вона зломилась, віддалася на волю обставин, а потім на ласку своєї дочки Олени, яка тепер вела господарство на селі, приймала усі важливі рішення й утримувала сім’ю.

І тільки коли Олена зважилася, щоб урятувати родину, вийти заміж за нелюбого, але заможного чоловіка, у пані радникової відродилася колишня пиха й зарозумілість, презирство до нижчих за неї станом: «Вона подала ласкаво надлісничим руку, а учителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих товариських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі…» Погляд матері з гордістю і задоволенням спинявся на купі весільних подарунків дочці, а найбільше тішила самолюбство «касетка» —
Отже, нікчемні пусті балачки, пияцтво, картярство, лицемірство, користолюбство, презирство до нижчих станів, тиранія в сім’ї, нетерпимість до інакомислячих, байдужість до суспільно корисного життя — такі характерні ознаки інтелігенції провінційних містечок. І саме це Ольга Кобилянська засудила, на наш погляд, у повісті своєю майстерною розповіддю. Міщанство живуче, і багато його рис, на жаль, зберігається і в нашому суспільстві.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мистецтво… Воно зачаровує нас силою краси: краси звуків, краси почуттів, краси побаченого. І якщо вже зачарувало людину — то це навіки. Отака вона сила — сила мистецтва. Когось зачарувала таємнича, ніжна, трепетна музика, когось довершена картина, когось прекрасна книга, когось чарівний спів виконавця. 

Серед музичних творів мені найбільше подобається «Місячна соната» Бетховена. Бетховен був геніальним композитором, тонким ліриком, умів майстерно передавати звуками те, що відчувала його переповнена образами, зранена переживаннями та нещастями душа. 

Глибоким ліризмом сповнена «Місячна соната» Бетховена. Ніжно звучить музика, але де-не-де чуються насторожені звуки. Вони ніби віщують негоду, що наближається. Я відчуваю звуки спочатку тихі, а далі все сильніші, гучніші. І ось вже буря. Уявляю, як над морем потьмарилося небо, закривши свинцевими хмарами срібний місяць. Як великі лавини злітають вгору, вдаряються об каміння і розлітаються тисячами краплинок. Сила звуків наростає, і перед моєю уявою постає розгніване море, справжня буря тіа морі… Громові розкати чуються в музиці. Вона зривається з клавіш і летить вдалину, наповнюючи мою кімнату стогоном. Та враз громовиця зникає, і знову звучить мелодія. Знову ллється місячне сяйво в душу і звучать затихаючі тривожні звуки… 

У своїй сонаті Бетховен передав боротьбу прекрасних, чистих почуттів людини з темними силами людської душі, із сірою буденщиною, міщанством, з темними силами обивательського благополуччя. 

Музика… її звуки чарують нашу уяву, захоплюють, викликають певні почуття. Музика це дивовижна скарбниця, яка збагачує нас, відкриває двері у світ прекрасного.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тарас Шевченко створив прекрасний твір, присвячений історичній тематиці, а саме — темі гайдамацького повстання 1768 року. Так давно були ці події, але і зараз навколо них точаться дискусії науковців та звичайних громадян, які цікавляться історією України. Відомо, що гайдамаки діяли жорстоко. Чи мали вони на це право? їх називають і визволителями, і розбійниками… Спробую і я розібратися в такому далекому від нас і складному явищі, як гайдамаччина. 

Я думаю, гаку неоднозначну реакцію події гайдамацького повстання викликають через те, що в основі його лежить непросте філософське питання: що людина має право зробити заради ідеї? Де межа дозволеного? Пишучи цей твір, я не ставлю собі на меті відповісти на це питання, бо протягом усієї історії людства воно хвилює людей, проте досі не має відповіді. 

Гайдамацьке повстання виникло на Правобережжі як реакція на невпинне жорстоке пригноблення українців польською шляхтою. Це пригноблення відбувалося, як кажуть, «по всіх фронтах»: це був тиск культурний, національний, а що найгірше — релігійний. Людей змушували зрікатися своєї віри і Батьківщини. Але так не могло тривати довіку, тож гнів і обурення, що накопичувалися в серцях людей, зрештою вирвалися на волю. 

Проте повстання придушили, залучивши російські війська. Гайдамаки жорстоко вирізали польське населення, але ж і поляки вирізали цілі українські села, не жаліючи жінок і дітей… Напевно, це саме той випадок, коли біблійний принцип непротивлення злу не може бути застосований… 

Головними дійовими особами поеми Тараса Шевченка є Гонта і Залізняк. Мені сподобалося, що ці образи поет змалював яскраво, глибоко психологічно, ми бачимо всі їхні почуття і сумніви, переймаємось тими самими питаннями, які постають перед ними. Народ любить і слухається своїх ватажків. Виходить, та ідея, якій служили Залізняк і Гонта, була не їхньою особистою примхою, а виявленням волі всього народу. 

Кульмінаційним є страшний епізод, у якому Гонта вбиває своїх синів. Виникає питання ціни ідеї. Що можна покласти на вівтар своїх переконань? Чи правильно вчинив Гонта? Не нам, напевно, його судити. 

Зауважу тільки, що Гонта не холоднокровний вбивця: він обливається гарячими слізьми відчаю, вчиняючи це вбивство. Мені здалося, що, вбиваючи синів, Гонта вбиває насамперед самого себе, але він усвідомлює, що саме він робить. Чи ж покласти своє життя за долю своєї країни, нехай і в такий спосіб, — погано?.. 

Так давно була написана поема «Гайдамаки», ще більше часу минуло з самих подій гайдамацького повстання, проте вони і досі хвилюють нас. Можливо, тому, що на якомусь містичному рівні пам’яті роду ми самі відчуваємо зв’язок із тими подіями, а також тому, що Тарас Шевченко поставив одвічні філософські питання в своїй поемі, відповіді на які людству ще шукати в майбутньому…