Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Милосердя… Ми часто чуємо це слово, та не завжди усвідомлюємо його значення. Що ж означає «бути милосердним»? На мою думку, людина обов’язково повинна мати таку якість, як милосердя, адже саме вміння співчувати, допомагати тому, хто потрапив у складну ситуацію і робить людину людиною.

Сьогодні світ змінився. Кожен намагається досягти своєї мети, часто просто йдучи по головам інших. Чи потрібне зараз милосердя, адже його прояв дехто вважає проявом слабкості? На мою думку, кожен з нас замислювався над цим питанням.

Для того, щоб бути милосердним, потрібно вміти прощати, бути щирим та справедливим. Чи є у нас ці якості? Як на мене, милосердя – це прояв великодушності навіть до того, до кого не завжди хочеться його проявляти. Виявляти милосердя нелегко. Сьогодні багато різноманітних благодійних фондів, багато заможних людей жертвують до них чималі суми грошей. Так, це милосердя. Таким чином вони допомагають хворим дітям, тим, хто постраждав від стихійних лих та іншим. Але часто це робиться для того, щоб підвищити свої рейтинги або зменшити податки. Звичайно, тим, кому вони допомагають, це неважливо, для них це інколи останній шанс. Але чи проявляють ці добродії милосердя у своїй душі? Як на мене, навряд чи.

 Мало таких людей, яких дійсно можна назвати милосердними. Адже всі ми співчуваємо дітям, хворим на невиліковні хвороби, але коли показують по телебаченню ролики, у яких вони та їхні батьки просять про допомогу, найчастіше ми перемикаємо телеканал «щоб не засмучуватись». Чи часто ми намагаємось допомогти, хай навіть зовсім незначною сумою грошей?.. Кожен сам знає відповідь на це питання. Ми всі милосердні на словах.

Та є у світі і приклади справжнього милосердя, самовідданості іншим. Усі знають про Матір Терезу, яка усе своє життя присвятила допомозі бідним та знедоленим. Її ім’я сьогодні є тотожним слову «милосердя». Ця жінка дійсно робила дива: вона збирала гроші та гуманітарну допомогу постраждалим від усіляких стихійних лих, піклувалася про хворих… А найголовніше – вона робила це від душі. Кажуть, вона зцілювала словом. І це дійсно так, адже слово, яке сповнене співчуття та доброти справді лікує будь-які душевні рани і допомагає вилікувати фізичні.

Тож чи потрібно сьогодні бути милосердним? Як на мене, кожен сам має вирішити для себе це питання. Але не слід забувати про те, що саме вирізняє людину, робить її людиною. Зараз мало хто допоможе бабусі перейти через дорогу, підійде до незнайомої людини, якій раптом стало зле. Люди стали злими, їм немає діла до чужих проблем чи турбот. Кожен думає лише про себе, про власне благополуччя, прагне покращити своє життя. А мені здається, що саме милосердя в наш час нам найбільше не вистачає.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, будь-яка проблема — це випробування, а ні люди неоднаково їх долають.

Для одних це змога змінитися на краще, стати сильнішим, упевненішим. Для інших певне випробування долі стає фатальним, вірячи у власні сили, вони або й не намагаються розв’язати проблему, або після кількох невдалих спроб занепадають духом, опускають руки, не шукають іншого шляху подолання перешкод.

Прикладом того, як під тягарем нерозв’язаних життєвих проб лем людина може поступово деградувати, перетворитися я «пропащу силу», може слугувати герой роману «Хіба ревуть з» ли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика Чіпка Вареник. Утративши землю та зневірившись у справедливості влади Чіпка пішов злочинною дорогою.

Взірцем подолання випробувань долі, загартування характер) є життя та творчість української поетеси Лесі Українки. Борючись із недугою, вона довела всьому світові, що будь-які труднощі можна подолати. Лесі допомагало в цьому життєве кредо, яке вона пронесла, як свічку, дорогою життя:

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! — Геть думи сумні!

На прикладі з власного досвіду я переконалася, що люді гідно долаючи складні проблеми, стає сильнішою, більше вір у свої сили, глибше відчуває підтримку людей. Так, моя мама, не повністю одужавши після аварії, почала вести активний сік життя: через півроку повернулася на роботу, до своїх учнів та лег, які їй у всьому допомагали.

Отже, кожна проблема — це можливість змінитися. Якими буз зміни, залежить передусім від самої людини: якщо вона сильна духом, то зміни будуть на краще, а якщо ж слабка — на гірше.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : На мою думку, вислів «Кому дозволена мета, дозволені і засоби» звучить неоднозначно. Автор може мати на увазі не просто різні, а взагалі діаметрально протилежні речі.

Можна зрозуміти ці слова так: хто справді поставив перед собою мету, той обов’язково знайде засоби для її досягнення. І з цим трактуванням я повністю погоджуюсь. Адже якщо для людини досягти певної мети є по-справжньому важливо, то вона прикладатиме для цього зусилля, аби рухатися в потрібному напрямку. Заради того, що людині дійсно потрібно, вона здатна стати краще, розвиватися, вдосконалювати свій характер. Мені здається, людина здатна досягти усього, чого захоче.

Проте кожному з нас треба пам’ятати, що ніяка мета не виправдовує засобів досягнення, якими ми шкодимо і собі, і іншим. Яка б прекрасна не була мета, але якщо її здобувати кривавими та нечесними засобами, то це, по-перше, створює ще більше проблем та втрат на шляху до бажаного, а, по-друге, принижує людину, її гідність, робить її жорстокою, духовно бідною, так що вона вже й не зможе порадіти тому, чого досягла. Вчинивши кривду іншим на шляху до здійснення своїх бажань, людина сіє біль та горе, які потім відіб’ються й на її власному житті. «На чужому нещасті, щастя не збудуєш», — наголошує народна мудрість. Тож, якщо зазначений вище вислів має значення того, що для досягнення мети підходять всі засоби, то я з ним категорично не згоден.

Часто хтось намагається досягти благородної мети, та використовує для цього негідні засоби. Згадаємо Чіпку з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного. Боротьба за свої права, за волю, за гідне життя перетворилася на злодійства та криваву різню, що врешті привело до трагічного фіналу.

Ставити перед собою мету та досягати її дозволено кожному з нас. І ще в нас є вибір того, чого прагнути та яким шляхом до того йти, тож хай ми будемо мудрими у цьому виборі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Ешелонами смерті» з рідних домівок вивозили ні в чому не винних людей… Більше двохсот осіб в одному товарному вагоні з двома заґратованими віконцями. Не було чим дихати. Воші й сморід. Діти, люди похилого віку та зі слабким здоров’ям помирали під час перевезення. Трупи часто на ходу викидали з вагонів.

«Ешелони смерті», «чорні ешелони», «дорога в пекло» — як тільки не називали люди ті товарняки, що вивозили цілу націю зі своєї Батьківщини в далекі невідомі краї. Везли на вірну смерть, а тих, хто вижив, — на довічне поселення.

УПА була створена 14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України від знущань Німецької окупаційної влади. Головнокомандуючим УПА, з 1943р. по 1950р. був Роман Шухевич, псевдонім Тарас Чупринка. Маючи визначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, котра потужно протистояла Німецьким і Радянським каральним військам.
    УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. Добре організована УПА вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками. УПА тісно співдіяла з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них необхідну інформацію.
    УПА це широкомасштабний партизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли в Другу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.
    Все керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. УПА вела христову війну в ім’я віри, правди, справедливості з диявольським більшовизмом, котрий потопив в крові тисяч священослужителів мільйони вірних християн. Самовіддана боротьба воїнів УПА надовго залишилася в пам’яті народу і сприяла остаточному розвалу соціалізму, краху комуністичних і соціалістичних ідей в світі.
    
    Каральні війська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА. Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.
    Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військові підрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СССР. 5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5 березня 1953р. помер Сталін.
    З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи раненим в бою попав в полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основні сили були збережені від повного знищення. Ці люди плекали ідею Української Державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. В наслідок чого у 1991 році постає Незалежна Українська Держава. Окремі відділи діяли включно до 60-х років.
    Останній військовий обов’язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року коли сміливо боролися на кордоні з Венгрією, щоб допомогти Венгерському анти-комуністичному повстанню.
    Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю утримувалася народом.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Бертольд Брехт — велика людина! Отримав міжнародне визнання своєї творчості. Його вважають засновником епічного театру.У п’єсі «Життя Галілея» розповідається цікава історія про вченого, його життя і ті проблеми, з якими він стикався. При цьому обставини і історичний період, зображені в цій п’єсі, далеко не були такими, які сприяють ефективній діяльності вченого і вирішенню всіх його проблем. Як відомо, саме в екстремальних і складних ситуаціях люди показують себе чесніше всього, а тому розгляд життя Галілея представляється досить цікавим.

Поряд з розповіддю про життя Галілея німецький автор Бертольд Брехт також піднімає кілька проблем про взаємовідносини між ученим і світом. Зокрема, однією з таких проблем є відповідальність вченого за свої наукові відкриття. Зі змісту п’єси відомо, що Галілей зробив таке відкриття, яке далеко не могло всім сподобатися. Воно порушувало баланс в суспільстві, піддавало суспільство в цілому і окремих його членів зокрема досить серйозній небезпеці. Все це дуже добре показано і розказано в п’єсі. Герой Галілея, який був вченим, відмінно розумів наслідки своєї діяльності, а тому взяв на себе відповідальність і повів себе таким чином, щоб звести до мінімуму можливість протистояння в суспільстві між людьми і навіть повалення влади. Він усвідомив, що краще трохи змінитися, коригувати свою діяльність і зберегти власне життя, мир і спокій у суспільстві. Таке рішення дозволяє продовжувати йому працювати, нікому з його сучасників не заважає і дозволяє сподіватися на те, що рано чи пізно його внесок у науку буде не тільки визнаний, але і використаний в майбутньому.

Проводячи аналогії між історією Галілея і сьогоднішнім днем ​​і аналізуючи проблеми відповідальності вчених за їх відкриття сьогодні варто визнати, що сьогодні ситуація дещо змінилася. Сьогодні держави стали більш демократичними, більш того, вони стали світськими, тому наукові відкриття, якщо вони йдуть врозріз з релігійними переконаннями, відразу не відкидаються, а все одно беруться до уваги і використовуються на практиці. Втім, нам і нашим сучасникам відомо далеко не все про життя сучасних вчених. Бути може, що навіть серед них є ті люди, які роблять такі відкриття, які можуть шокувати звичайних людей навіть сьогодні. Тому цілком можна говорити, що вчені навіть сьогодні несуть відповідальність за ті відкриття, які вони роблять. Думається, що коли-небудь людство ще зіткнеться з проблемою того, що звичайні люди будуть обурені об’єктивними відкриттями науки і захочуть покарати вчених за ці відкриття.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мало хто любить самотність. Вона пригнічує і вганяє в депресію. Ми завжди намагаємося бути в якому б то не було суспільстві. Не важливо в якому. Головне, щоб тиша не оточувала нас повністю. Адже суспільство відіграє величезну роль в нашому житті. Воно виховує нас, направляє нас, впливає на все наше життя. І відрив від цього звичного кола може бути досить складним. Але часом суспільства стає занадто багато. Тоді людині хочеться усамітнення, і в цьому немає нічого поганого.

Самотність. Всі сприймають його як якусь невдачу чи безталання. Адже якщо людина самотня, значить вона постійно програє. Переможець не може бути самотній. Навколо нього завжди друзі, рідні та знайомі. А раз людина самотня, то щось з нею не так. Але це не вірно. Багато людей прагнуть побути на самоті. Наприклад, ви великий начальник. У вас цілий день дзвінки та зустрічі, навіть у пробці ви з кимось розмовляєте. Упевнений, що прийшовши додому, перше, чого ви захочете — це тиші і самотності.

Адже у кожної людини є свій особистий простір. Це деяка зона простору навколо себе, в яку ніхто не допускається. І ви самі знаєте, що порушення оточуючими нашого особистого простору нічого доброго для нас не несе. Нас це дратує і злить, а може навіть викликає агресію. Тобто, природа сама заклала в нас невелику тягу до перебування наодинці з собою. Хоча б у зоні особистого простору.

Але більшість людей навпаки хочуть спілкуватися з іншими людьми. Люди не живуть без спілкування, хіба що їх закине куди-небудь на безлюдний острів. Не спілкуючись з іншими, людина може здичавіти. А для того, щоб спілкуватися, обмінюватися інформацією, вкрай потрібна мова.

За допомогою мови люди передають один одному свої знання. Колись людина винайшла, наприклад, колесо. Вона поділилася своїм досвідом з іншими людьми за допомогою слів, і вони теж навчилися майструвати колеса. Виназідник розповів їм, чим корисний його винахід. А якби не було мови, інші люди так і не дізналися б, навіщо потрібно колесо, як його робити. Передавати знання – дуже важлива властивість мови. Коли люди навчилися викладати мовлення письмово, вони створили цивілізацію.

А ще за допомогою мови людина висловлює свої почуття. Вона говорить словами про свої любов, симпатії, кохання. Ще ними можна висловити ненависть, лють, гнів, але я б хотів підкреслити позитивне. Добре слово надихає, зігріває.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я погоджуюся з думкою, що більшою мірою людина є господарем своєї долі, яку творить її харак­тер. Так, саме в характері об’єднуються розумові, емоційні та чуттєві якості особистості, які свідчать про певне сприйняття людиною дійсності та самої себе. Такими рисами можуть бути чуйність, чесність, доброта, правдивість, відданість тощо. Проте можуть бути і лицемірство, егоїзм. 

Особливе значення для людини мають цілеспрямованість, наполегливість, рішучість, які зумовлюють здатність людини свідомо долати як зовнішні, так і внутрішні труднощі. Звісно, на світі не існує цілком досконалих лю­дей, а тому кожна людина повинна займатись самов­досконаленням, виробляти характер. Адже саме від характеру (або безхарактерності) людини залежати­муть результати її діяльності, її успіхи, її особисте щастя, а подекуди й щастя близьких їй людей. Звернімося, наприклад, до образу Ярослава Му­дрого з однойменної п’єси І. Кочерги. Князь у досяг­ненні свої мети і жорстокий, і добрий, і мудрий, і те­рплячий. Ми побачили, що «…береться мудрість із шукань і помилок гірких» і постійного самовдоско­налення.

 Отже, наскільки людина може бути творцем сво­єї долі, залежить від характеру, знань людини, глиби­ни розуміння нею сенсу життя, її вольових якостей, тобто від того, що не дається людині в готовому ви­гляді, а формується в ході становлення її характеру. І що вищого рівня досягає людина у своєму вдоскона­ленні, то більшою мірою вона може впливати на свою долю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У своїй поемі «Гайдамаки» Шевченко оспівав героїчне минуле українського народу. Використання спогадів старих людей і фольклорних матеріалів про повстання гайдамаків проти національного й релігійного гніту дало поетові змогу змалювати історичні події так, як їх оцінював народ. Повсталий народ є головним героєм поеми, атиповим представником повстанців змальований Ярема Галайда.

Отакий-то мій Ярема,
Сирота багатий.

Ярема-сирота — наймит, один з тих, хто найбільше зазнав кривди від гнобителів. Довго терпів Ярема знущання над собою, але розпочалося повстання, і він виступив у перших рядах народних борців за волю. Убогий сирота стає героєм, захисником людських прав, непримиренним ворогом панів. Ярема — виразник волелюбних прагнень пригноблених людей. Він, як і інші повстанці, вірить в ідеальний образ «доброго гетьмана», який захистить простий народ:

Оживуть гетьмани в золотім жупані;
Прокинеться доля…

За цю долю, за омріяну волю Ярема Галайда виявляє у бою надзвичайну завзятість:

А Ярема — страшно глянуть —
По три, по чотири
Так і кладе.

Та Галайда не тільки непохитний боєць, а й ніжний закоханий. З теплотою Шевченко змальовує його кохання до Оксани, заради якої Ярема готовий на будь-який подвиг.

Ярема Галайда — утілення народного гніву проти панів, непримиренності, нещадності до ворогів. І хоч образ цього героя створений поетичною уявою Шевченка, ми по праву можемо назвати його історичним. Ярема — це багатостраждальний український народ, і його участь у повстанні — патріотичний подвиг в ім’я волі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сам себе Є. Маланюк назвав імператором залізних строф! Ця фраза міцно вкоренилася в літературі стосовно життя й творчості Маланюка, у спогадах про нього. Значну частину творчості поета становить поезія, присвячена Батьківщині.

Поезію Євгена Маланюка можна назвати автобіографічною, адже в ній митець передавав своє світовідчуття, розуміння подій, свідком яких він був. Воїн УПА після поразки визвольних зма­гань повинен був разом зі своїми товаришами назавжди поки­нути Батьківщину, стати вигнанцем. Опинившись в еміграції, він, як і багато інших, гостро переживав свою відірваність від України, мріяв повернутися на рідну землю.

Життя склалося так, що його муза була покликана служити державотворчій ідеї, будити й формувати націю. Майбутній пись­менник вітав українське відродження 1917-1918 рр., про що пізніше написав у своїх поетичних творах. Поетичні рядки — це пошуки відповіді на ті питання, які дуже хвилювали молоду людину, це роздуми над історією й майбутнім рідної держави і її народу, вони, по суті, стали магістральним напрямом ранньої творчості Євгена Маланюка.

У Подєбрадах (1924) поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос», через рік виходить його друга збірка — «Гербарій». Осмислення трагічної долі Вітчизни та пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду.

У наступних збірках («Земля й залізо», 1930; «Земна Ма­донна», 1924; «Перстень Полікрата», 1939) Є. Маланюк усе більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але разом із тим шукаючи відповіді на питання сього­дення. Міцності, силі, мужності поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу». Він шмагає українців і Укра­їну задля однієї мети — хоч так розбудити віками витравлювань національну свідомість народу.

Творчість Є. Маланюка дійшла до читача в дев’ятьох збірках. Самі назви говорять нам багато: «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля і залізо», «Земна Мадонна», «Серпень» та інші. Дуже різ­номанітними видаються нам тексти поета, але серед них так чи інакше вирізняються кілька мотивів, кілька тем, що наскрізно проходять крізь усю творчу спадщину Є. Маланюка:

•     центральний образ лірики — образ України, її доля, її іс­торія;

•     болісне почуття розлуки з рідним краєм — головний мотив творчості поета-мислителя в еміграції;

•     образ України присутній практично в усіх віршах Є. Мала­нюка, бо, осмислюючи минуле й сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації. Складними переживаннями ліричного героя-вигнанця, болем за долю батьківщини сповнені твори митця;

•     суть концепції історії України очима Є. Маланюка в тому, що митець постійно шукав відповіді на питання: чому Україна зазнала поразки? І пов’язував історію України із сконцент­рованою символікою в пласті історії. Для поета Україна — Еллада Степова, Київ — Степова Александрія;

•     Є. Маланюку болить втрата державності, утрата тієї еллін­ської краси й сили, які були притаманні Україні княжої доби. Є. Маланюк був упевнений, що Україна зуміє вибороти собі незалежність, бо має це місце в історії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Безіменний оповідач, отримавши листа від свого друга юності Родеріка Ашера, приїжджає до нього в маєток. Під’їжджаючи до будинку, він звертає увагу на неймовірно похмурий пейзаж: сам Будинок Ашерів, озеро, на березі якого стоїть будинок, очерети, залишки дерев.Також він звертає увагу на ледве помітну тріщину, що розтинає будівлю від верху до низу. Зустрівшись з хазяїном будинку, він дізнається про його дивну спадкову хворобу — усі його почуття тяжко загострені — він хворобливо сприймає яскраве світло, гучні звуки, яскраві фарби. Фактично усе його життя пройняте страхом. Родерік Ашер також упевнений, що в його житлі гніздиться деяка сила, яку він не може визначити. Оповідач дізнається, що сестра Родеріка, леді Меділейн, його єдина близька людина, також хвора на дивну хворобу: вона до всього байдужа, тане день від дня, а іноді її тіло клякне і дихання призупиняється. Якраз перед приїздом оповідача стан її особливо погіршав. Оповідач проводить дні, спілкуючись з Ашером; він розглядає картини Родеріка, дуже химерні, слухає його музикування на гітарі і читає книги. У один з днів Ашер виконує пісню «Обитель привидів», розвиваючи надалі в розмовах думку про те, що рослини здатні відчувати і навколо озера і стін будинку згущується своя особлива атмосфера, століттями що впливає на долю всіх Ашерів.

 Одного разу Ашер повідомляє оповідачеві, що його сестра, леді Меділейн, померла, і просить допомогти йому спустити її тіло до похорону в підземеллі. Удвох вони відносять туди тіло, щільно закривши труну і замкнувши важкі залізні двері. Після цього Родерік Ашер стає все більш і більш тривожний, його тривога і страх поступово передаються і оповідачеві. Десь через тиждень оповідач вночі, перед бурею, що насувається, чує дивні глухі удари, що незрозуміло звідки доносяться. У його кімнаті з’являється Ашер, який, розкривши навстіж вікно, впускає бурю до кімнати, спостерігаючи за пейзажем зовні. Вирішивши заспокоїти друга, оповідач починає читати йому роман Ланселота Каннінга «Божевільна печаль». Те що відбувається у будинку перекликається з текстом книги : оповідач читає про тріск і гуркіт дощок, що ламаються, — і звідкись доноситься ледве чутний шум; текст говорить про жахливий звук, виданим вмираючим драконом — і чується віддалений крик; у книзі описується оглушливий дзвін від щита, що впав на підлогу, — і до героїв доноситься глухий, але виразний дзвін металу.

 Родерік Ашер, знаходячись в жахливому стані, шепоче другу, що вони насправді поховали його сестру живцем. Він, завдяки своїм загостреним почуттям, давно вже зрозумів це, проте не смів сказати. Двері в залу розкриваються, і з’являється леді Меділейн, змучена і в крові. Вона падає на руки братові, тягнучи його, вже бездиханного, за собою на підлогу. Оповідач, сповнений жахом, кидається геть з дому. Буря якраз в самому розпалі. Тікаючи, герой зауважує, що тріщина в Домі, яку він помітив ще після прибуття, швидко розширюється. «… Пролунав дикий оглушливий гуркіт, немов рев тисячі водоспадів … і глибокі води зловісного озера біля моїх ніг безмовно і тужно зімкнулися над уламками будинку Ашерів».