Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Григорій Сковорода – видатний український гуманіст, що написав безліч трактатів по філософії та поезій, у пошуках правди, добра і щастя. На мою думку, його твори є корисними та актуальними для народів усіх часів, адже у них оспівано красу нашої природи, людські чесноти.

Прикладом захоплення автора рідним краєм є рядки:

А вербички шумлять низькі
Заколишуть мене в снах
Тут тече потічок близько,
Видко воду аж до дна.

Сковорода начебто кличе читачів поєднатися з природою, відкриваючи всі її чари та красу. Далеко не всі люди тих часів могли так поетично, благородно і чуттєво описати батьківщину, як робив це відомий філософ. Я вважаю, що саме щирість є найпомітнішою у поезіях автора і кидається в очі читачеві.

Окрім цього, Сковорода приділяє багато уваги оспівуванню чистоти душі та серця, совісті та мудрості людини, її віри в Бога. Адже саме ці чесноти, на мою думку, і є найбільшим захистом і багатством для неї:

Непорочність – ось тобі броня,
а невинність – крем’яна стіна.

Якщо особа є віруючою та справедливою, все в неї йде спокійно та добре, бо Всевишній допомагає їй, і те, чого хоче та людина завжди виходить саме через її віру у краще. На відміну від чесної особистості, у злодія, нероби чи хитре ця стається навпаки, бо він намагається добитися своєї цілі поганим шляхом. В деяких творах автор засуджує такі вчинки і ледарство. Як у байці «Бджола і шершень», де бджола-трудівниця прославляє працю та чесний труд і зневажає тих, хто живе за рахунок інших, наприклад, шершень.

Отже, твори Г. Сковороди містять у собі повчальний сенс і є актуальними для людей усіх часів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ліна Василівна Костенко — українська письменниця-шістдесятниця.У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки»,«Неповторність», «Сад нетанучих скульптур», роману у віршах «Маруся Чурай» , поеми «Берестечко» Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів. Важливим фактом є те,що вона відмовилась від звання Героя України.

Про поетичну творчість Ліни Костенко багато написано, але більшість цих праць присвячені значенню творчості поетеси для покоління шестидесятників або суспільній діяльності поетеси. А ось міркувань, які б торкалися поетичної майстерності Ліни Костенко, всього того, що відрізняє від посереднього віршоробства почерк справжнього майстра, майже немає. При всьому тому талант Ліни Костенко незаперечний, тому її поезії і зараз нас хвилюють, вони близькі читачам і вражають кожного, хто з ними знайомиться.

У своєму творчому спадку Ліна Костенко торкається багатьох важливих тем. Це і доля України, і роль митця в суспільстві, і перше вічне кохання, і жорстокість війни та її наслідки, і краса природи та життя, і одвічні духовні цінності. Кожний читач глибоко відчуває душевні переживання дівчини «в сімнадцять, сімнадцять гарних, неповторних літ», яка вперше закохалася, а «хлопчина їй не відповів взаємністю». Кожного читача жахають «залишені в полі гранати, те покиддя війни», через які гинуть «кирпаті сільські аргонавти, голуб’ята». Кожного читача поетичні рядки Ліни Костенко змушують замислитися над вічним плином життя, яке неможливо зупинити, щоб виправити скоєні помилки.

Кожен прихильник творчості поетеси прагне «зробити щось, лишити по собі», закохатися до безтями у оточуючий світ, зберегти у своєму серці щось неминуче, вічне (чи то погляд Мадонни Рафаеля, чи то посмішку Джоконди), зшаленіти від кохання:

«Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни».

Талант Ліни Костенко неповторний і багатогранний. Кожний її вірш – це сповідь, це урок молодим, це справжній філософський роздум. Поринувши у світ її чарівної творчості, ми отримуємо можливість винести для себе істинні коштовності мудрості авторки, вивчити людське життя, адже поетеса – вся у своїх творах, вона нічого не приховує від своїх читачів. Їй огидне духовне рабство, ницість, пристосуванство і користолюбство, вона прагне до високого польоту в «час орлів»:

«Стеля і стеля,
А де ж висота?
Що за поет, як піввіку лякався?
Звикли до правди мої вуста.
Нащо їм чорне вино лукавства?»

Образність поезій Ліни Костенко умотивована незвичайним відчуттям естетики, вона приваблива і свіжа. Поетеса має багату метафоричну уяву, а для зображення оточуючого світу використовує яскраву палітру кольорів. Ліна Костенко вміє оживити природу, яку безмежно любить. Особливо поетесу захоплює вечірня пора, коли втомлений працівник нарешті має можливість озирнутися навколо і побачити, що «вечір лізе в пасіку ведмедем через обрій – ніби через тин», що вечір цей «сонце пшеничне розкраяв і окраєць над полем залишив».
Ліна Костенко – людина незвичайного таланту, справжній митець, відвертий зі своїми читачами. Її поетичний світ полонить нас з першого вірша, з першого рядка, він залишає незабутні враження, адже поетеса завжди залишається щирою і відвертою, а її слова, глибоко проникаючи в душу, залишаються там назавжди.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ще раз і ще раз перечитую фразу великого сина нашого народу Олександра Довженка й розумію, що в ній доконечно просто й лаконічно сформульовано «великий секрет» того, як людство може врятуватися від «вірусу знелюдніння», про який ми мали б набагато частіше говорити нині, аніж про віруси імунодефіциту чи «свинячого грипу». У чому ж полягає цей секрет людяності на думку великого страдника, який і під кінець життя уявляв себе маленьким хлопчиком у Країні Людей на березі «зачарованої Десни»? У тому, що людина повинна навчитися відчувати чужий біль, як свій, тобто навчитися бути жалісною. При цьому вона здатна навчитися цього лише тоді, коли знайде в собі сили пройти важкими дорогами власного страждання.

Іншими словами, лише пізнавши на власному досвіді біль від жорстокості світу й очистившись у цьому пекельному горнилі, людина стане спроможною зрозуміти ближніх і зможе співпереживати їхнім стражданням, жаліти їх і завдяки цьому здатна буде залишатися Людиною. Довженко відкрив цей секрет людяності й довів його дієвість власним життям — взірцем людяності. Тож із його думкою мені важко не погодитися.

Позицію про те, що існує тісний взаємозв’язок між людяністю й здатністю людини, яка сама зазнала страждань, жаліти інших, не так уже й важко довести. Для цього звернуся до одного з найулюбленіших творів — драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Як на мене, у цій «казочці» геніальній поетесі вдалося якнайточніше показати окреслений вище взаємозв’язок між людяністю, стражданням і жалістю. Гляньмо: ким була Мавка до знайомства з Лукашем? Не людиною, а лісовою істотою, яка не знала ні любові, ні страждань, ні жалощів. Таку, можливо, несподівану характеристику Мавці можна дати на підставі глибшого аналізу прологу. Згадаймо, як Водяник застерігає Мавку від стосунків із Тим, що греблі рве.

Мудрий старець попереджає лісову красуню, що молодий ворохобник пограється, повеселиться, та й кине її, адже не відомі весняному леґеневі ані страждання, ані жалість. Та в якийсь момент із лісової істоти Мавка перетворюється на людину. Коли ж це стається? Тоді, коли вона через страждання, породжене любов’ю й зрадою, пізнає велику людську здатність співчувати іншим: перебуваючи у вічній тиші й холоді Того, хто в скалі сидить, звідки ще нікому не вдавалося повернутися, Мавка, що пізнала людське страждання, так гостро й по-людськи відчула, біль, розпуку, страждання Дуката, що знаходить сили вирватися з тенет темного царства… Мавка стає Людиною! Наголошую, що вона стає людиною не тоді, коли’ спізнала радість кохання, і навіть не тоді, коли її серце рвалося від болю страждань за себе, а саме в той момент, коли її єство відчуло муку іншого серця. Саме тоді Мавка стала новонародженою людською душею. Як видно з цього прикладу, шлях до людяності — це шлях через власні страждання до здатності співчувати іншим людям, жаліти інших.

Показавши існування нібито тісного взаємозв’язку між людяністю й здатністю людини страждати самій і жаліти інших, я запитую себе, чи обов’язковою умовою для збереження людського в людині є обидві ці здатності? І відповідаю: безперечно. Цей висновок для мене очевидний з огляду на такі міркування.

Будь-яка людина в цьому світі приречена на страждання. Досить часто ці муки, фізичні чи душевні, можуть випалювати вщент людське в душах. Показовою в цьому плані є доля Чіпки Варени-ченка з роману Панаса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»: хлопець, знівечений стражданнями, утратив найцінніше — людину в собі. Отже, саме по собі страждання не завжди здатне забезпечити збереження добра в натурі людини.

Як мені здається, передусім усвідомлення людьми того факту, що й хтось інший, хто поряд із ними, так само страждає і, можливо, його болі ще страшніші, і дієве співчуття по відношенню цієї близької душі стають запорукою того, що джерело людяності на землі не всихає, Таким чином, лише поєднання власного страждання й уміння пожаліти іншого завжди здатні спонукати людину забути про свої біди й відкрити душу до входження в серце справжньої Людини.

Істинність думки про те, що людина здатна залишатися справжньою людиною не стільки через те, що їй болять власні біди, а скільки через те, що вона вміє страждання іншого відчувати, ніби вони її власні, можна підтвердити багатьма ілюстраціями. Та для мене найпоказовішим є, мабуть, приклад життя моїх дідуся Василя й бабусі Вусті: зазнавши багатьох страждань (і Голодомор, і війна, і несправедливості тоталітарних часів), вони не втратили здатності любити ближніх, співчувати й допомагати їм. Усім своїм життям вони довели й показали нам, їхнім численним дітям, онукам і правнукам, що зберегти людяність можна і в стражданнях, і в радості, аби лише не була втрачена здатність жаліти інших.

Отже, «людське» здатне перемогти в людині лише тоді, коли людина буде жалісною до інших. Співчуття ж, жалість до інших може з’явитися лише за умови, що людині в житті й самій трапилося пізнати муки страждань.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Щоденник» О.Довженка є зібранням його найсокровенніших думок та переживань, які стали набутком суспільності. На його сторінках зображений відданий своїй землі патріот, котрий добре знає історію власного народу, прискіпливо ставиться до сьогодення та прагне зазирнути в майбутнє. Письменника тривожать проблеми знедоленого українського народу, його болить душа за багатовікову великостраждальну історію України, котру він, як і Великий Кобзар, називає Вдовицею.

«Щоденник» Довженка містить трагедію первинних років війни, протест суспільства проти бюрократії, командних методів керівництва, переживання за воїнів та полонених бійців, за молодь, яка опинилася на окупованій українській землі.

Завдяки своїй любові до батьківщини, спорідненості з нею, Олександр Довженко зумів заглянути в майбутнє. В «Щоденнику» він пише, що немає в нас культури життя і нема так само культури війни. Ці його слова стали пророчими для 1941-1942 років, коли українська сторона зазнала розгрому.

Тяжко було пережити щирому патріотові хвилини поразки, гіркоту та біль, спричинену вторгненням кривдників на рідну українську землю. Його душа бунтувала та противилася сталінській опалі аж до смерті. Рятували його тільки аркуш паперу, куди він міг перенести свої думки, поділитися своїми почуттями.

Чи вірить Довженко в світле майбутнє батьківщини? Однозначно – так. Той, хто щиро вболіває за свій народ, не може не вірити в його світле майбутнє. Великим митцям характерне масштабне мислення, державне. Тому Олександр Довженко осмислює час, в котрому живе відразу, в конкретний момент, заглядає наперед і вірить в світлий перебіг подій.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина знає, як важко даються науки, як бага­то зусиль треба для цього витрачати, І чим дорослішими ми стаємо, тим більше зусиль потребує навчання. Але як радіс­но, коли раптом розумієш, що знання, здобуті своєю працею в минулому, знадобились тобі тепер (нехай то науки чи жит­тєвий досвід) і допомагають упевнено йти по життю й бути розумною, успішною, освіченою людиною.

Але все це ще гілки на дереві знань. Ще гіркішим є його коріння, бо ще більших зусиль потребує створення того чи іншого вчення. Так, наприклад, не одне покоління накопи­чувало знання з математики, фізики, часто втрачаючи кра­щих представників людства. Тобто, будь-яка наука потребує жертв.Та яким солодким є плід учення, коли ми в змозі вирі­шити задачу, яку ставить перед нами життя, спираючись на досвід поколінь, використовуючи надбані знання. Тому що нам уже не потрібно приносити в жертву будь-що або будь-кого задля вирішення проблеми. Розв’язавши те чи інше за­вдання, ми святкуємо перемогу людства над силами приро­ди або життєвими труднощами.

Отже, яким би гірким не було навчання, як би складно не було його здобувати, плід його завжди буде солодким, бо приносить радість від його використання

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поетична зірка Василя Симоненка спалахнула на небосхилі української літератури в шістдесятих роках минулого століття. Усього 28 років відпустила йому доля, але й за цей невеликий проміжок часу він зумів прогриміти молодим весняним громом, який відлунюватиметься ще багато десятиліть. Адже у творчості «витязя молодої української поезії», як сказав про нього Олесь Гончар, порушені вічні питання, що хвилюють людство, — це любов до своєї землі, самоствердження людини у складному сучасному світі. Заворожує щирість інтимної лірики поета.
Для поезії Василя Симоненка характерні прояви української класичної традиції. Провідним мотивом творчості поета є любов до своєї України, котру він називає матір’ю. Саме синівською розмовою з матір’ю Україною є вірш «Задивляюсь у твої зіниці…». У ньому митець висловлює свою велику любов: «Україно! Ти для мене диво!», і велику тривогу за її долю: «Ще не всі чорти втекли на небо, Ходить їх до біса по землі». «Я українець. Оце і вся моя автобіографія» , — сказав колись Василь Симоненко. І тому він відстоює святе право бути вільним наодинці з Україною, пожалітися їй, рідній, щиро зізнатися у своїх найпотаємніших почуттях:

Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!..
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Гостро відчуває він кровний зв’язок із рідною землею, вболіває за її трагічну долю. Багато пережила вона «революцій, бунтів і повстань», та не втратила своєї краси, завжди вона для сина «мамо горда і вродлива». Така вона — знедолена, але не скорена Батьківщина. І завжди стануть на її захист вірні сини, до яких належить і Василь Симоненко. І він відчуває цю свою роль захисника Вітчизни: «з ними щогодини б’юся… за твоє життя, твої права». Передчуває митець і свою трагічну долю, і готовий він її прийняти, віддати все своє життя до краплі: «Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено». У роки, коли людина повинна була бути лише «гвинтиком» системи, бути пересічною, стандартною, Василь Симоненко стверджував: «Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних».. Тим самим митець відстоює ідею неповторності кожної людини, право на власний світогляд, переконання, почуття. Бо відсутність поваги до самодостатності кожної особистості принижує людину, її гордість, вбиває її творчий потенціал. Опонент героя не може вести себе гідно:

Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що поважаю себе.

З гідністю звучить відповідь людини, яка вірить у духовну велич свого народу:

Не стала навколішки гордість моя…
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони «Я».

Повага до людини, до права на свободу жити на власний розсуд, так, як вона хоче, — у цьому філософська наснаженість і гуманістична спрямованість творчого шляху поета. Дійсно, Василя Симоненка треба читати серцем, щоб відчути чистоту, щирість, благородство, мудрість його поезії. Василь Симоненко — це народна совість в українському письменстві. Те, що він створив, — нетлінне, слово його — справжнє надбання. За неповні 29 років він зумів осмислити людське життя, зрозуміти його цінність, пізнати його суть, доторкнутися до глибин філософії буття. Бути патріотом — це любити свій народ, і невипадково поет оспівував працю простих трударів, не оминав найдрібнішої деталі щастя й горя людського. Життя тільки тоді матиме сенс, коли людина живе у дії, чогось прагне. Усією творчістю поет закликає нас горіти, палати, а не тліти; жити, а не існувати. «Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя», — ці слова Василя Симоненка були його життєвим і творчим кредо. У своєму щоденнику він написав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя».
Як патріотичне волевиявлення українського хлібороба, звучить вірш «Є тисячі доріг…» — розгорнута метафора, справжній поетичний шедевр, сповнений сокровенними думками й почуттями. Написаний за два місяці до смерті, вірш звучить як підсумок творчого шляху готової на будь-які випробування людини. У ньому на високому мистецькому рівні розкрито те, що пропущене крізь душу зрілого митця.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мотив ламання крил у творчості П. Мовчана охоплює принципово іншу сферу асоціацій і пов’язаний не з чуттєвими, а з духовними вимірами: світло з очей витікає й минає мить прозріння, бо ламаються крила, вкипілі у ребра. Натомість образ «обчикрижених крил коханої» Михайла Саченка близький за значенням до образу в творчості І. Драча.

Символ крила як вираження певних природних явищ ґрунтується на матефориці. В її основі — ідея змаху, тимчасовості, що дає змогу об’єднати протилежні за суттю явища вогню та снігу.

Балада «Крила» (хоч автор і назвав цей твір «Новорічна Казка», за жанровими ознаками це все-таки балада) розповідає про те, як Новий рік обдарував людей різними подарунками,— і дядькові Кирилові дістались крила. Але подарунок не радував ні Кирила, ні його дружину, бо від такого подарунка родина не мала ніякої користі. І тоді він: 

Так Кирило до тями брів, 
І, щоб мати якусь свободу, 
Сокиру бруском задобрив, 
І крила обтяв об колоду. 

Але дядькові не пощастило, бо на ранок крила знову відросли. Тоді, щоб мати хоч якусь вигоду, він «На крилах навіть розжився, — Крилами хату вшив, Крилами обгородився». На перший погляд, цей твір має суто розважальний характер, але, як це було і в «Баладі про соняшник», автор вводить до тексту кілька рядків, які мають підказати, що твір має значно глибший філософський підтекст, ніж це здається спочатку: 

А ті крила розкрали поети, 
Щоб їх муза була не безкрила, 
На ті крила молились естети, 
І снилося небо порубаним крилам. 

У баладі І. Драч через образ дядька Кирила розповідає про невміння людей скористатися своїм, вимріяним віками, щастям, прирікає їх бути рабами мізерних побутових інтересів. Божественний дарунок — крила не приносять сподіваної радості Кирилові, бо його обмежений внутрішній світ не готовий їх прийняти.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Читаючи твори Ліни Костенко,мені вони завжди здавалися близькими.Я знав, існує історичний документ, який підтверджує існування легендарної поетеси та піснярки з Полтави Марусі Чурай.

Це той самий вирок, винесений їй, зараз він зберігається в архіві Академії наук України! Мені якось підсвідомо захотілося написати до неї листа: «Марусю, я прочитав про твоє життя і дуже радий, що ти насправді існувала. Ти стала легендою завдяки своїм пісням, своєму таланту, душевній красі. Як на мене, ти заслуговувала на особисте щастя та довге, сповнене радості життя. Шкода, що твоя доля була по-справжньому трагічною. Твої пісенні шедеври, як «Ой, не ходи, Грицю…», «Засвіт встали козаченьки», «Грицю, Грицю, до роботи…» стали справжніми народними піснями. Ти змогла передати глибокі почуття в простих словах, твої пісні залишаються актуальними і в наш час, вже протягом кілька сторіч. В них втілені вічні цінності та краса духу, яка не підвладна часу чи життєвим випробуванням. До осмислення феномену твого життя і творчості зверталися Г.Квітка — Основ’яненко, М.Старицький, В.Самійленко, С.Руданський. Твоє ім’я відображено в безлічі легенд, одна з яких і стала основою твору Ліни Костенко. Дякуючи цьому роману я вражений твоєю красою та духовною величчю. 

Ліна Костенко надала тобі у своєму романі ще й тих рис, які притаманні загалом жінкам та дівчатам України. Не випадково про тебе кажуть: — Ця дівчина не просто так, Маруся, це — голос коли, це — пісня, це — душа.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Існує таке гарне прислів’я: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю». Отже, у житті людини, все починається зі вчинка.

Я вирішив зробити такий експеримент і упродовж одного дня робити тільки гарні вчинки. Вранці я зробив зарядку, після сніданку помив посуд. У мами очі засвітились радістю. На серці у мене було також радісно, коли я йшов до школи. Допоміг перейти дорогу якійсь бабусі з ціпком. Треба сказати, що вона була приємно здивована. На уроках я намагався не відволікатися. Здається, це помітила вчителька математики. Сподіваюсь, що це вплине на мою оцінку. Удень я пропилососив квартиру.

На жаль, жодного героїчного вчинку мені не вдалося здійснити. Ні вдача, ні тим більше доля мої не змінились. Та й взагалі нічого особливого я не зробив. Але я дійшов цікавого висновку. Робити гарні вчинки зовсім не складно. Складно звикнути до цього. Над цим доведеться попрацювати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мені здається, що просто навчитися цьому не можна. Тобто виробляючи в собі якісь якості, навіть займаючись якимись вселяннями і тренінгами, не можна просто перестати заздрити і почати радіти чужим успіхам. І це, на мій погляд, зовсім не залежить від успішності і ступеня щастя того, хто повинен якось себе пересилити і радіти чужим досягненням. Виходить що? Що людина,яка  не дуже успішна, не надто щаслива, ніколи не може радіти за іншого? Це не правда. Це не питання успішності, а питання совісті, свободи, чесності, щирості, душевності — в загальному, моральних якостей людини.

Якщо людина здатна радіти чужому благополуччю, тільки коли вона успішна сама, то в де тут щирість? Невеликий подвиг сказати — «Я успішний — ти успішний — і я за тебе радий». Набагато цінніше щира радість, якщо у самої людини не все склалося, не все вдалося, але при цьому вона може сказати — Тобі вдалося і я щасливий разом з тобою.

Загалом, це або вроджене, або досягається боротьбою зі своїми недоліками, а не успіхом, підйомом по соціальних сходинках та іншими матеріальними досягненнями.