Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доля поета Євгена Маланюка виявилася почасти понівеченою катаклізмами двадцятого століття, але його особистість залишилася неспотвореною, внутрішньо незалежною і в поетичному вираженні вільною.

Поезія Маланюка далека від штучності, декларативності, це поезія живої особистості, мужньої і чуттєвої, що не соромиться розповісти про свої душевні страждання.
Євген Маланюк був визнаним лідером Празької школи поетів, що сформувався в середовищі політичної еміграції. Ідеологічно «пражани» стояли на засадах безумовного відновлення української державності, шукали основу для відродження країни, виявляли пошану до традиційних, навіть консервативних цінностей, глибоку релігійність. Літературі відводилась роль творця нації, звідси культ сильної особистості з несхитною волею, що трансформується в поетичні образи державника, вояка, лицаря. Д. Донцов називав поетів-«пражан» трагічними оптимістами: «вони стали авангардом, сильним і відважним, нового мистецтва. Вони були тими, що принесли благословенство життю в його найстрашніших виглядах, що в сназі формування — «п’янкі і завзяті» — знайшли відвічне джерело гарного». Ці слова яскраво характеризують постать Євгена Маланюка.

Якщо ми звернемося до біографії поета, будемо вражені тим фактом, що спеціальної філологічної, літературної освіти він не отримав. Він закінчив технічний заклад — реальну гімназію, і це фатально вплинуло на його подальшу долю. Поет змушений був продовжувати навчання саме в цьому напрямку, отже, вступив до Політехнічного інституту в Петрограді, потім до Господарської академії в Подєбродах.

Пізніше технічна освіта формально унеможливила викладання курсу літератури в університетах Чехословаччини, Польщі, США та Канади, хоча за обсягом знань щодо літературного процесу і глибиною філософської думки він, безперечно, був готовий до цього. Джерела любові до літературної творчості ми знаходимо у дитинстві поета. Батько Маланюка був народним учителем, повіреним у містечковому суді, режисером місцевого аматорського літнього театру, співав на свята у церковному хорі, дописував до різних часописів. Бібліотека, у якій майбутній поет черпав знання, була досить багатою. Саме тут Євген познайомився з багатьма історичними працями, львівськими виданнями, найкращими творами українських класиків. З іншого боку, на хлопчика великий вплив мала екзальтована мати. Саме їй він завдячував чутливим серцем і поетичною натурою.
Як стверджують літературознавці, перші збірки Маланюка були наскрізь історіософічними. У процесі наполегливих і болісних роздумів над причинами поразки української революції поет створив свою оригінальну історіософію. Історіософія — це філософія історії, галузь загальних міркувань над перебігом історичних процесів, сенсом історії, статусом юридичних законів. Для того щоб зрозуміти глибинний зміст, складну проблематику творів поета, необхідно, в першу чергу, з’ясувати основні тези його історіософічної концепції.
Як ми пам’ятаємо, «пражани», в тому числі і Євген Маланюк, були прибічниками силового вирішення проблеми державотворення. Власне, поет обстоював так звану норманську теорію походження княжої державності. Він був упевнений, що на певному етапі її розвитку «мусіла з’явитися якась сила, якийсь чинник, який збудив осілого хлібороба, заколисаного геокультурними і геополітичними умовинами, до державного життя». Таким чинником, на думку Маланюка, стали варяги.

Один із розділів поеми «Схід Сонця» було присвячено саме цій гіпотезі заснування Київської держави. Закономірно, що і для майбутнього розвитку української державності повинен був з’явитися такий саме чинник.
Закономірно, що для «закоханого в кремінь» поета суворі «мужі від моря», представники «крицевої раси» були героями, ідеалами духовного воскресіння, якого він прагнув для України. їхні образи є провідними у збірках «Земля і залізо», «Земна Мадонна», «Перстень Полікрата», «Влада», «Серпень».
Марячи про Україну як державу, Маланюк залишався вірним послідовно пропагованій ним «норманській теорії»:

Ні, не тобі мандровані держави.
Ти спиш і сниш, один варязький сон
Що встане день, покличе голос ржавий
І Третій Рим розірве свій полон.

Отже, поет був упевнений: щоб зрушити національну свідомість, розбудити її, примусити людей критично оцінювати минуле й сучасне, треба мати мужність указати на ганебне у рідній історії. Душу поета роздирають суперечливі почуття: любов до Батьківщини і ненависть до неї. У «Листі» він сповідується:

Так.Без Тебе повільна, нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщино німа!

Дослідники визначають, що для поезії Маланюка характерна образна варіативність, яка полягала в тому, що вірш будувався на основі опорних слів. Ці опорні слова варіювалися, слугували основою для розбудови інших образів і тропів, навіть цілих синонімічних гнізд. У процитованому вище листі опорними є слова: загибель, ніч, хліб, залізо, вогонь, день.
На основі цих слів вибудовується загальний настрій поезії: сум, печаль, страждання, вічна мука, спричинені усвідомленням неспроможності українців створити власну державу. Скільки років (» у муках ночей, під нещадними днями, за безкрилим триванням цих згублених літ») «росте» мудрість українського народу, а він так і не спромігся на державність: «виростає ось мудрість, важка, наче, камінь, — одинокий безрадісний плід». Порівняння мудрості з каменем, з безрадісним дитям тільки увиразнюють мотив туги і безнадії.
Читаючи лірику Євгена Маланюка, оцінюючи її з позиції людини двадцять першого століття, починаєш цінувати надбання сучасності. Скільки віків омріяна поетом держава Україна не могла народитися. Певно, що діонісійсько-аполлонівська концепція підкріплювалася на той час неспростовними фактами. Незважаючи на тугу і безнадію, Маланюк ніколи не втрачав надії, що коли-небудь його мрії стануть реальністю. Оптимізм поета втілився в образі сліпучої Степової Еллади. Ми страждаємо від того, що необхідно щодня вирішувати безліч побутових проблем, але часто забуваємо, що живемо у власній державі, маємо змогу спілкуватися рідною мовою — і вже від нас залежить майбутнє омріяної багатьма поколіннями українців Степової Еллади.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Минуло багато років з того часу,коли Улас Самчук останній раз бачив українські землі,природу, але доля далекої Батьківщини завжди хвилювала письменника. Усі його твори — тільки про неї і для неї. Перебуваючи в Канаді,йому боліло, що українці не почувають себе народом, нацією, перетворюються на «малоросів», «хохлів». «Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал… вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Ми не усвідомлюємо в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість, а без цього ми просто маса населення, людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст».

Стаття «Нарід чи чернь?» була написана у 1941 році. Це рік початку великої війни між двома імперіями: фашистською і комуністичною. Якось так виходило, що будь-яка війна, що велася в Європі, для України ставала громадянською. Воював Карл XII з Петром І — одна частина козаків на чолі з гетьманом Іваном Мазепою підтримала войовничого шведа, інша — російського царя. У роки Першої світової західні українці були вояками Австро-Угорської імперії, східні — Російської. Друга світова знову розвела українців по різні боки барикади. Ми гордо говоримо, що ми європейська держава, але не усвідомлюємо, що це тільки географічне положення України. Щоб бути рівними серед рівних, нам треба вчитися людській гідності, яка не дозволить сильним світу сього маніпулювати нами, а нам не дозволить хилити голови і шукати хазяїна. «Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця». Ці слова не втратили своєї актуальності і в наш час. Ми завжди і скрізь повинні почувати себе людьми, формувати в собі почуття нації, яка має своє коріння, здатна жити своїм розумом, може творити власне майбутнє. Ми — українці, а не юрба, ми належимо до великого народу, говоримо своєю мовою. Ми повинні вийти зі стану безликої черні, який принижує нашу людську гідність у власних очах і в очах усього світу. Ми повинні навчитися пишатися своїм, національним.

З часу написання статті «Нарід чи чернь?» пройшло багато років. Зараз XXI століття, а здається, шо гнівні слова Уласа Самчука про нас, сьогоднішніх. Держава виборола незалежність, укріпила кордони, пише документи рідною мовою, а свідомість громадян стала, здається, ще нижчою. Довгі роки українці хилили голови перед Москвою, тепер ми у всьому оглядаємося на Америку. Весь світ засуджує агресивну політику США, ми присідаємо у реверансах. Перейменували вулицю Пушкіна на вулицю Шевченка і відразу ж повиставляли рекламні щити англійською мовою. Ходили не в крамниці, а в «магазины» — тепер купуємо в супермаркетах; російське «хорошо» змінили на «о’кей». І таких прикладів можна навести безліч. Наше низькопоклонництво перед закордонним не має меж. Де в світі є ще нація, яка б з таким завзяттям уперто відмовлялася від свого? Іноді мені здається, що повинно народитися ще не одне покоління, перш ніж українці справді відчують себе таким народом, який мріяв бачити Улас Самчук.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Дорогою ціною» — повість українського письменника М. М. Коцюбинського. Дія відбувається у 1834–1836 роках, коли вже була ліквідована Задунайська Січ і в Україні існувала панщина.

У центрі повісті Коцюбинського — двоє закоханих: молодий парубок Остап і заміжня жінка Соломія. дуже засмучена звісткою про намір її коханого тікати із села аж за Дунай: «Тікаєш… покидаєш мене… І отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком». Але любов до Остапа перемагає її власні почуття: «Тікай, Остапе, тікай, серце». Прийняла це рішення, мов відірвала кусок серця. 

То як же треба кохати, щоб покинути рідний дім, хоч і не дуже радісне, але все-таки, більш-менш, спокійне життя, і піти за Остапом, єдиним і дорогим! Піти в невідомість, неймовірні труднощі доріг і небезпек. Піти світ за очі, аби тільки бути разом зі своїм коханим. На які тільки хитрощі, вигадки і вчинки не здатна жінка, що щиро кохає! 
Соломія перевдягається в чоловічу одежу, обстригає свої коси, не забуваючи навіть свій жіночий одяг, що зняла із себе, викинути в ставок. 

Любов надає їй відчайдушної мужності. Соломія — справжня героїня. Вона не розгублюється ні в яких ситуаціях. Спритна, вміла й рішуча скрізь. Вона перев’язує рану Остапа, ховає його в плавнях. Мужність не покидає її навіть тоді, коли вона розуміє, що заблукала. Бо жила одною думкою: як там Остап, як урятуватись? 
Героїчна вдача люблячої жінки найбільш проявилась після арешту Остапа. Віддає останні скарби, щоб урятувати коханого, але це не допомагає. Гарячково шукає Соломія виходу з цієї ситуації. У неї визріває план, надзвичайно сміливий, тим більше для жінки, врятування свого коханого. Там, у водах Дунаю, і загинула ця самовіддана жінка. 
А Остап, зостарівшись, усе чує в гудінні вітру Соломіїн поклик: «Оста-а-пе-е!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Почнемо з того, що у кожної людини власний світогляд. Ту чи іншу річ вона бачить у своєму, так би мовити, світлі, зі своєї точки зору. І для кожного існує тільки один єдиний світ, але не завжди цей світ є таким, в якому вони хотіли б жити.

Щодня ми стикаємося з купою протиріч, наприклад, любов і ненависть, зло і добро, життя і смерть, а також реальний світ і вигаданий. Мені б хотілося звернутися до останньої пари слів. Що означає реальний світ, а що означає нереальний? У якому жити краще? І до який волію я?…

Почавши з самого дитинства мріяти про щось, до цих пір я не можу покинути цього неповторного стану душі. Напевно, романтикам простіше уявити свій власний світ, зуміти його зберегти, облаштувати, полюбити його таким, який він є, нехай він навіть нереальний. Уявіть собі світ, подібний казці, де живуть принци та принцеси, де все дихає свободою і любов’ю, де завжди тепло, затишно, де багато-багато друзів, які тебе розуміють і підтримують, де немає ні краплі зла, заздрості, зради. Світ, в якому ти відчуваєш себе щасливим, а головне комусь потрібним. Ось в такому світі мені хотілося б жити, але це лише початок моєї уяви… Якщо зайти далі, мій світ стане ідеальним.

Отже, він глибокий і неповторний. Кожен з людей там являє собою особистість. У моєму світі не існує горя, кожен веселий, нікому не нудно, і ніколи не буває смутку, особливо сліз. Не існує також і хвороб, які приносять біль і страждання, вбиваючи в людині самого себе. Категорично виключені гроші. Кожен має трудитися по совісті, при цьому любити те, що він робить. Також в моєму світі немає ні президента, ні царя, і взагалі ніякого керівника. Ніколи не буває воєн, адже всі один одного цінують, кожен в чомусь корисний, ніхто не хоче і не має права поставити себе вище іншого, тому що в моєму світі торжествує справедливість. Немає брехні, є тільки правда, істина. Тут люди звертають увагу на душу, на серце іншої людини, а не на зовнішність або ж його приналежність. Всі люди в моєму світі талановиті, всі вміють писати вірші, багато вміють співати і створювати прекрасну музику, яка приносить тільки гармонію і спокій, тільки задоволення і насолоду. Я б хотіла жити в світі, в якому немає одноманітності, а кожне подія насичена масою емоцій, причому тільки позитивних. Кожен день новий і являє собою незабутню пригоду. Таким чином жити стає набагато цікавіше.

Світ здається барвистим, коли у людини відмінний настрій, коли він йде по вулиці і з його обличчя не сходить чарівна усмішка, і все навколо цвіте і пахне найприємнішими запахами на світі, а перехожі бачать це все і радіють разом з ним. Внутрішній стан душі завжди формує саме той світ, який ти хочеш бачити, і яким він тобі уявляється. Якщо ж твоя душа співає, то і життя прекрасне, і більше нічого не потрібно, існує тільки прагнення бути щасливим.

Було б чудово, якби люди навчилися розуміти один одного, поступатися в чомусь, навчилися прощати і бачити в усьому тільки хороше, і знати, що все в цьому світі залежить тільки від тебе, від твого бажання, від наполегливості до самовдосконалення . Всі ми дуже близькі до цього, але постійно щось заважає нам відкрити в собі ті якості, які заховані занадто глибоко в нас, щось заважає нам в тій чи іншій ситуації перебороти себе і зробити іноді щось, чим інші могли б пишатися, чим можна захоплюватися, за що можна полюбити.

У кожному з нас існує світ, про який ми навіть не підозрюємо, і не намагаємося знайти. Ми бачимо те, чого насправді немає, і ми створюємо це самі, не замислюючись. Ми рушимо всі наші мрії власноруч, не здогадуючись про наслідки. Неможливо відповісти на такі риторичні питання, як: «Що правильно, а що ні, бути чи не бути?» Але завжди є право вибору, і воно тільки за нами. Ми – вершителі своїх доль, які подарував нам бог. Ми живі, а значить, у нас є ще шанс все виправити, адже часу у нас достатньо.

Що стосується поставленої теми, про те, в якому ж світі мені все-таки хотілося б жити, то я скажу, що в тому світі, в якому я щаслива, в якому мене люблять, і в якому я люблю. Не важливо, як він виглядає, не має значення, чого там більше. Я бачу цей світ добрим, світлим і чистим, справжнім, але, на жаль, нереальним. Він існує тільки в моїй свідомості, в моїй голові. Але ж раз я його бачу, я не втрачаю надії, що все це колись стане реальним. У моєму світі живуть і виживають тільки ті, хто щирий і чесний, хто не здатний на підлість, навіть у думках, хто не піддається спокусам, і вміє тримати себе гідно. Такі люди сильні духом, а це також дуже важливо.

На закінчення мені б хотілося сказати, що я хочу жити в світі, повному любові і взаєморозуміння, світі без страху. Світі, в якому є тільки високі почуття, які, ми смертні, деколи лише насилу можемо зрозуміти…

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Якщо подивитися на життєвий шлях тих, хто досяг серйозних успіхів в різних сферах, то очевидною буде одна річ. Всі ці люди досягли того, що мають, подолавши масу невдач і життєвих труднощів. З самого дитинства більшість таких особистостей змушені були долати перешкоди і розвивати себе.

З іншого боку ті, у кого багато є спочатку, часто не можуть досягти бажаних результатів. Зрозуміло, дуже багато залежить від виховання і оточення, але всім відомо, що людина повинна в першу чергу виховувати себе сам. І робити це доводиться протягом усього життя.

Не секрет, що багато видатних діячів не просто займалися чимось впритул, але і розвивалися в усіх сферах життя. Хтось бере за основу духовні пошуки, хтось стає прихильником здорового способу життя або вегетаріанства. Дисципліна і самоконтроль часто виливається в те, що ми розуміємо під поняттям «щаслива і успішна життя».

Єдине, що потрібно зрозуміти, що без мети і розуміння, як влаштований світ, домогтися чогось дуже важко. Як говорив Махатма Ганді, «людина є результатом своїх дій, і нічим іншим». Від цього випливає простий і очевидний висновок, що знання і дія є запорукою успіху.

З цієї причини необхідно не лінуватися і завжди прагнути до отримання знання. «У більшості людей млявість і лінь сильніше навіть їх честолюбства. Звідси — успіх дурнів». Так стверджував Андре Моруа. Успішні особистості часто є справжніми трудівниками.

Життя успішних людей багато в чому також залежить від терпіння і наполегливості. За словами Льва Толстого, єдина умова, від якого залежить успіх, є терпіння. Дотримуватися цього принципу можливо тільки тоді, коли ви займаєтеся улюбленою справою. Видатна особистість вам скаже, що бажання виконуються, і життя стає щасливою, коли ваша діяльність так чи інакше пов’язана з тим, що ви дійсно любите.

Можна навести масу інших прикладів, але якщо ви не будете застосовувати розглянуті поради для успішного життя на практиці, то навряд чи ви встанете в один ряд з тими, кого вважаєте успішними.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я ніколи не замислювалася про сенс життя. Щоб знайти відповідь на це питання, я звернулася до добутку В. Г. Короленко «Сліпий музикант». Для кожної людини в певний час встає питання про його подальшу долю, про відношення до людей і до миру. Мир навколо величезний, у ньому безліч різних доріг, і майбутнє людини, його щастя залежить від правильного вибору свого життєвого шляху

Але як бути тому, кому невідомий це величезний мир, сліпому? Героєві Короленко сліпонародженому Петру доводиться пройти чимало перешкод на шляху на щастя. З дитинства він знав один тільки мир, спокійний і надійний. Він знав тепло сім’ї й добра дружня участь Евеліни

Неможливість побачити світло, красу навколишньої природи засмучувала його, але він уявляв собі цей мир завдяки чуйному сприйняттю його звуків. Однак першою зустріччю з реальним світом, першим потрясінням Петрусі стає зустріч із сім’єю Ставрученків. Він довідається про існування інший світу, миру поза садибою. Спочатку до цих бесід, спорам сліпої прислухався «з вираженням захопленого здивування, але незабаром він не міг не помітити, що ця хвиля котиться повз нього, що їй до нього немає справи».

Він почуває себе чужим. Ця зустріч різко загострила його страждання, оселила в душі сумніву. Дуже сильно міняється відношення Петруси до життя після зустрічі зі сліпими дзвонарями під час відвідування монастиря. Один з них Роман був добрим, але він осліп, коли йому було сім років отроду, інший же Егорий був злим, ненавидів дітей, він ненавидів цей мир, цю долю, що так жорстока його обділила

Петро почував свою схожість із Єгорієм, тепер він уважав, що всі сліпонароджені злі, він заздрив сліпим жебрачкам, які в турботі про їжу й тепло забувають про своє горе. Але зустріч із теперішнім сліпим жебраком потрясає його. І твердий, як сталь, дядько Максим пропонує Петру кинути всі переваги багатого життя й по-справжньому випробувати всі тяготи, долю нещасних. «Ти вмієш тільки блюзнити зі своєю ситою заздрістю до чужого голоду! — каже Максим своєму племінникові. І Петро зрештою приєднується до бродячих сліпих музикантів. Після бродяжництва зі сліпими й паломництва до чудотворної ікони озлоблення проходить: Петро дійсно вилікувався, але не від фізичної недуги, а від недуги щиросердечного. на зміну злості приходить почуття жалю до людей, бажання їм допомогти. Сліпий знаходить сили в.

Через музику він може впливати на людей, розповідати їм те головне про життя, що так важко зрозумів він сам. Не менш важливу роль у житті Петра зіграла його подруга Евеліна. Вона була світлою плямою, тією самою надією, що допомогла Петру перебороти своє горе й знайти щастя. З дитинства вони були разом, суспільство й турботлива увага дівчинки допомагалася й підтримувало сліпого. Їхня дружба багато дала й Евеліні як і Петро, вона майже не мала подання про життя за межами садиби. Зустріч із братами Ставрученко була й для неї зустріччю з незнайомим і більшим миром, що був готовий прийняти неї. Молоді люди намагаються захопити мріями й очікуваннями, мрії сп’яняють її, але в тім житті немає місця Петру

Вона розуміє страждання й сумніви Петра й робить «тихий подвиг любові» вона перша говорить про своє почуття Петру. Заради нього вона відразу й назавжди закриває перед собою шлях, так заманливо змальований студентами. І письменник зміг нас переконати, що це була не жертва, а прояв щирої й дуже самовідданої любові. Я вважаю, що Петруся знайшов своє щастя, він переборов перешкоди, труднощі, що зустрічалися на його шляху. Він поборов ту злість, той егоїзм, з яким, як він уважав, живуть усе сліпонароджені

Сліпий музикант проробив нелегкий шлях на щастя. Але це і є життя, це і є щастя. Потрібно жити, незважаючи ні на що, переборюючи труднощі, іти до наміченої мети. Адже життя складається в постійному прагненні, досягненні й новому прагненні

Потрібно перемагати темні сторони свого життя, тому «доводиться налягати на весла» і йти до світла, сонцю, щастю!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, порівняння слова з бумерангом є дуже точним: цей різновид зброї австрійських племен має властивість повертатися на те місце, звідки його було запущено. Тож користуючись мовою, ми маємо не забувати про такі її властивості. Є чимало переконливих аргументів, якими можна довести слушність цієї думки.

По-перше, енергія кожного слова повертається добром чи злом до тієї людини, яка його вимовила. У народі про це кажуть: як гукнеш, так і відгукнеться.
Яскравим прикладом художнього осмислення дії слова-зброї є поезія Володимира Сосюри «Я знаю силу слова». Ліричний герой цього твору називає слово зброєю щастя: воно є квіткою в любові й штиком у ненависті. Як бачимо, слово — особлива зброя, здатна не лише вбивати.

По-друге, слово має надзвичайну силу, воно, як і зброя, може поранити людину або смертельно вразити її. Недарма в багатьох художніх творах слово порівнюють із мечем, кинджалом, ножем, шаблею. Мотив слова-зброї є одним із провідних у творчості Лесі Українки, Володимира Сосюри.

Згадаймо поему Лесі Українки «Давня казка», де пісні співця допомагали зламати опір ворога, завоювати серце коханої, боротися із соціальною несправедливістю. Війна ганебного «соромного діла» й слова, яке бореться за правду, на думку поетеси, триватиме, доки не настане «правда нова».

По-третє, як і бумеранг, до кожного з нас повертається енергія вимовленого нами слова. Та не просто повертається, а й множить добро чи зло у сіті.

За прикладами не треба далеко ходити. Гляньмо на сварку в громадському транспорті. Призвідець — якийсь один роздратований, агресивний пасажир. Його руйнівна енергія шукає виходу й «щедрим» покотом виливається на когось із попутників. Слово — відповідь-відсіч, — сутичка — лайка. Мить — і вже всі обляпані брудом найогидніших слів! Усі, а не лише той, хто першим сказав бридке слово, хоча він теж отримав своє.

Отже, слово є дуже сильною зброєю, здатною впливати й на того, хто її має, і на того, на кого вона націлена. Тому треба вміло поводитися зі словом, навчитися скеровувати його на добро, відповідати за свої слова, завжди добре думати перед тим, як щось казати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Розділ І
Якби знайшлась неопалима книга
Такого-то року й такого то дня Маруся Чурай на лаві підсудних, і пів-Полтави свідків під дверима.

Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують у навмисному отруєнні свого коханого Гриця Бобренка. Один за одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина кинулася через кохання в річку, і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся — відьма. Горбань вважає, що Чураївна, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею Вишняківною, спеціально напоїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А Бобренчисі так хочеться бачити її приниження, каяття. Вона розповідає, що не заважала їх нім зустрічам, щоб син не бігав до жінок легкої поведінки.

Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на розум наставляли, бо матері його все ніколи було: «воювала — за курку, за телицю, за межу». Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся — щиро, самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося: «Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні».

До суду прибув посланець із Січі з листом про необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба подивитися ще з боку зради: «Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!»
Найбільше страждає Іван Іскра, козак, що любить Марусю. Але він, перш за все, патріот, тому говорить: «Ця дівчина не просто гак Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа… Коли в поход виходила батава, — її піснями плакала Полтава… Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!»

Але судді ухвалили вирок — страту на шибениці.

Розділ II
Полтавський полк виходить на зорі
Спливає час. Усюди битви. У боях вирішується доля народу: «Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей». І що там, здавалося б, чиєсь маленьке життя. Але Полтава мовчить, приголомшена власним вироком. Сумно, без пісень, виходить Полтавський полк на зорі в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького.

Розділ III
Сповідь
Очікуючи страти, Маруся думає: «Пройшло життя. Не варто було й труду. Лише образи наберешся вщерть». Вона зневірена, покинута, до того ж і не винна у смерті Гриця. Картає себе, що загинув хлопець не по-людськи, усі з ним прощаються, тільки до неї нікому немає діла. Пригадує дитинство, працю разом із Грицем, розповіді діда Галерника про війну, про полон, щедрування, святкування в ніч на Івана Купала.

Згадує й перше горе — смерть батька, який був справжнім героєм, лицарем. Коли вона почула, як про Гордія Чурая співає кобзар, у неї в душі задзвеніли пісні. Любов її батьків одне до одного була для дівчини взірцем, тому вона й вимріяла, вигадала собі кохання: «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». Парубкові не стільки сподобалася інша дівчина, як набридли щоденні материні нарікання на нестатки. Гриць і Марусі часто говорив: «Затям, любов любов’ю, а життя життям». А він же був хоробрим козаком! Але: «Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні».

Бобренчиха весь час говорила синові, що Маруся — надто розумна для дівчини. І Гриць обирає Галю Вишняківну. «Нерівня душі гірша, ніж майна!» Але виявилося, що вдавати кохання теж нелегко. Й одного разу він приходить до Марусі, щоб полегшити свою душу. Благає простити, клянеться в коханні. Та Маруся йому не вірить. Але не хоче помсти: «Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє».

З розпачу дівчина зібрала зілля, про яке знала від бабусі. Вона не хотіла жити, і смерть була для неї як жадане забуття, спочинок.

Розділ IV
Гінець до гетьмана
Палає Україна, скрізь точаться бої. Іван Іскра поспішає до Білої Церкви, де перебуває Богдан Хмельницький. Нарешті дістався. У гетьмана — безсонням обпалені очі, старшини — в рубцях, у клоччі, прямо з бою. І все ж Іван, повідомивши гетьмана, що полк у дорозі, розповів йому про Марусю Чурай. Той згадав славного Гордія Чурая, пісні Марусі, які співала вся Україна. І написав наказ про помилування славної піснярки. Та чи встигне козак до Полтави вчасно?

Розділ V
Страта
На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту сорочку, намисто. Безжальна юрма потяглася в степ на видовисько. Маруся йшла гарна, як завжди, й горда. Сліз немає. Та раптом вершник — гінець від гетьмана з помилуванням: «В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. … її пісні —- як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз, при такій війні…»

Маруся мовби скам’яніла: цієї кари для неї було досить.

Розділ VI
Проща
Мати не витримала такого випробування і незабаром пішла з життя. Відчуваючи невимовну пустку в душі, Маруся зібралася на про щу. Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи відлікувала душу: «Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, — оці степи, це небо, ті ліси, усе так чисто, гарно, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна». Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю.

Дорогою вони бачать міста, де проливалася кров за волю України. Страшні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною, примушують Марусю на деякий час забути про особисте горе. Вона складає пісню про Байду інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва — суцільної руїни на той час. Дяк роздумує над тим, хто ж святі. Й висловлює думку, що козаків-оборонців теж можна до них причислити. Треба вчитися на прикладах власної історії. Розповідає, що й він колись кохав панну, але та його мову назвала «хлопською». Дяк зрікся своєї любові до чужої йому по духу людини.

Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися.

Розділ VII
Дідова Балка
Зима в Полтаві була тривожна. Скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ополоники, ложки та різні немудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої турботи од людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчувати велику спорідненість душ і долі.

Розділ VIII
Облога Полтави
Незабаром під брамами Полтави зупинилося вороже військо. Його, за угодою, мали б впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що український і польський народи є рівними, Полк стоїть у полковому місті, «це значить — стоїмо ми на своїй землі».

На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати йому за дружину, говорячи: «Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте».
Над Полтавою нависла загроза. Вороги рубають віковічний Пушкарівський ліс. Стріляти не можна. Голод. На базарі — дві качки, одна хлібина й безліч матерії, різних приправ, тільки приправляти нічого, навіть на Різдво. Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, сама як тінь. Облогу зняли. Полтава ожила.

Розділ IX
Весна, і смерть, і світле воскресіння
Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. «Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені», — радіє Маруся, хоч хвора на сухоти. У неї кашель, лихоманка. При йшов Іван, посидів мовчки і пішов, бо «Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки».

Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: «Зелененький барвіночку», «Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися», «Ой не ходи, Грицю».

Коментар

Роман у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай» має історико-фольклорну основу. Духовне життя нації показане крізь призму нещасті ваго кохання. Твір порушує проблеми ролі митця в суспільстві, індивідуальної свободи людини, вірності та зради, провини та спокути. Талановита й горда дівчина не стала виправдовуватися, що не винна у смерті Гриця. Життя різних верств українців (за духовним, а не за соціальним поділом) оживає, виблискує яскравими фарбами під поетичним пером письменниці. У творі багато філософських роздумів, ліричних відступів, які пронизує гаряче почуття патріотизму.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всім відомо, що Інтернет міцно увійшов в наше життя, і тепер ми вже не можемо уявити без відвідування своїх сторінок в соціальних мережах,принаймні, кілька разів на день.

З одного боку, це добре, тому що ми можемо спілкуватися з двоюрідним братом, який проходить практику в іншій країні, або колишніми однокласниками, з якими ми не можемо знайти час, щоб зустрітися в буденному житті … І найголовніше все це ми можемо зробити, не виходячи з дому! Проте, ефект вироблений соціальними мережами на людину турбує вчених з усього світу все більше і більше.Результати наукових досліджень є досить невтішними. Давайте спробуємо розібратися, що гарне і що погане таять в собі соціальні мережі. Що стосується мене, я вважаю, що соціальні мережі становлять велику небезпеку для сучасного суспільства.

Дозвольте мені представити свої аргументи.По-перше, люди мають певну залежність від соціальних мереж. Вони повинні постійно перевіряти: чи збільшився їх рейтинг, хто оцінив фотографії та додав в якості свого нового віртуального друга. 

По-друге, люди відвикли від живого спілкування і більш пристосувалися до віртуального. Вони висловлюють свої емоції через «смайли». А що найстрашніше, так це те, що вони дозволяють собі надто велику свободу і не несуть ніякої відповідальності за свої слова. По-третє, люди просиджуючи за екранами девайсів багато годин і спілкуючись в режимі «онлайн» могли б з набагато більшою користю провести витрачені в порожню годинник. Вони могли б піти погуляти на вулицю, подихати свіжим повітрям, а не погіршувати свій зір перед монітором комп’ютера; могли б зайнятися спортом, але ж не так вже й складно завести нове знайомство, здійснюючи пробіжку по парку …

Але інші люди мають свою думку з приводу зачепленої проблеми. Вони вважають, що соціальні мережі корисні і навіть необхідні для деяких верств суспільства. Завдяки їм, люди-інваліди мають можливість спілкуватися і висловлювати свою позицію. У реальному житті вони, на жаль, позбавлені такої свободи дій. Вони не можуть зустрітися з кимось в парку або обмінятися номерами телефонів з одним з фанатів музичної групи, зустрівшись на їх концерті, так як це можуть здорові люди. Для більшості таких людей спілкування в соціальних мережах є єдиним способом не залишитися одному в цьому світі, мати співрозмовників і однодумців, навіть по інтернету, не дивлячись на що розділяють їх сотні кілометрів.

Я не можу не погодитися з цією точкою зору, але якщо мова йде про здорових людях, які заплутуються в неіснуючих образах і губляться серед вигаданих друзів, то їх неодмінно треба рятувати …

На закінчення я хотіла б підкреслити, що соціальні мережі дійсно займають важливе місце в житті більшості сучасних людей, але питання в тому: скільки разів на день людина спілкується віртуально і не замінює це йому реальне спілкування? Якщо ви прочитали і відповіли на ці питання «так», то вам нема про що турбуватися, але якщо інакше … Особисто я раджу вам: відключіться від всіх чатів, принаймні, на кілька годин, і вийдіть на прогулянку … Це буде круто! Послухайте спів птахів, відчуйте весну.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усе має свій початок. І хоча сьогодні неможливо сказати, хто першим почав складати пісні, проте ми знаємо автора першого в українській літературі сатирично-політичного твору — це Тарас Григорович Шевченко, а сам твір, відповідно — поема «Сон», написана 1844 року. Через рік великий Кобзар знову повернеться до знайденого прийому сатиричного зображення дійсності у поемі «Кавказ». Ці дві поеми близькі не лише за часом написання та стилістично, їх об’єднує спільна тема — протест проти суспільного ладу, заснованого на гнобленні людини людиною, вищим проявом якого була тогочасна царська влада, образу якої протиставляються образи героїв-борців: декабристів («Сон») та Прометея («Кавказ»).

Шевченко назвав «Сон» комедією. Для розкриття своєї ідеї він використовує найрізноманітніші сатиричні засоби: гнівну іронію, сарказм, гротеск та карикатуру. Образи царя, цариці, чиновників та державного апарату монархії змальовуються загостреними сатиричними засобами. Вже навіть портрети царя і цариці подані в карикатурно-зневажливо му тоні. Цар «цвенькає», «неначе ведмідь», з похмілля він «одутий, аж посинів». Цариця «мов опеньок засушений», «мов та чапля». Придворні:

За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!

Чиновників поет іронично порівнює з политими чорнилом квітами, їх характеризує насамперед хабарництво і здирство, вони готові «драти і з батька і з брата».
Такою постає верхівка державної машини в зображенні поета. А от головний принцип роботи механізму самодержавства змальовується за допомогою гротескової картини, яку І. Франко назвав потім «генераль ним мордобитієм».

…цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!
облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза
Межі плечі; той — меншого,
А менший — малого,
А той — дрібних…

Уся влада, на думку Шевченка, тримається саме на такому «мордобитії», а ще — на багнетах та муштрі. Немає нічого дивного, що за такої системи простим людям залишається лише страждати. Тому сміх над апаратом царського управління не просто сміх — «Сміх і сльози!»
Ці самі сатиричні засоби посилюють контраст між зображенням верхівки та простих людей або революціонерів, яких Шевченко описує із щирим співчуттям.
Якщо в поемі «Сон» головна увага автора приділяється змальовуван ню самодержавної Росії під п’ятою царя, то в поемі «Кавказ» Російська імперія зображується як тюрми поневолених народів.

Од молдаваніна до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує, —
пише Шевченко. 

Слово «благоденствує» навмисне взято з лицемірних заяв представників уряду, у ньому ховається гірка іронія автора. З царських указів узято й слова «милостивії ми».

Це — гнівний докір царизму, тому «батюшки-царі» згадуються поруч з псарями, гончими та хортами. З гострим сарказмом у поемі «Кавказ» розповідається також про роль освіти, священнослужителів, лицемірних панів-лібералів, що клялися у любові до народу, обдираючи та грабуючи його. За ступенем сатиричного узагальнення у поемі «Кавказ» Шевченко зробив крок уперед порівняно з поемою «Сон».

Сатира «Кавказ» є дуже цінною, бо в цій поемі Шевченко з величезною художньою силою підніс ідею братерства поневолених народів і дав гостре викриття колоніальної політики (вислів «тюрма народів» став крилатим).

Остання тема лишається актуальною й досі. Це — додатковий доказ талановитості Шевченка: мистецтво не мусить обмежуватись одноденни ми темами, хоча політична сатира, зазвичай звертається найчастіше саме до них. Цей твір та деякі інші пам’ятатимуть і перечитуватимуть доки існуватиме колоніальна політика як ганебне явище, незалежно від того хто її проводить — Росія чи якась інша країна. Явища живуть довше за держави, не кажучи вже про державних діячів чи то просто окремих людей. Життя коротке, а мистецтво — вічне.