Збільшити або зменшити шрифт тексту :

  Я погоджуюся з твердженням Григорія Сковороди, що багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця.
   Я вважаю, що людина буде щасливою лише тоді, коли і душа, і тіло пребувають у суцільній гармонії. Тобто, коли займається улюбленою справою і потім за це отримує гроші на власні потреби та розваги.
   Як казала одна моя знайома: . Так, вона займалася журналістикою, перебиваючись з хліба на воду, але ж робила те, що їй подобається. Зараз ця дівчина редактор молодіжного журналу і все в неї чудово. Вона впевнено засвідчує, що якби не наполегливість і бажання займатися *спорідненою працею*, працювала б вона зараз, в кращому випадку, секретарем в середньостатистичній фірмі… І головне питання: чи була б вона щасливою?
   Також я думаю, що якщолюдина всі сили покладає на здобуття лише *земних благ*: паперових купюр, акцій, банківських рахунків, то вона черствіє всередині, її душа претворюється в пустку. За все потрібно сплачувати:  за майнові цінності ми віддаємо якісь моральні здобутки.
   Хоча візьмемо того ж самого Григорія Сковороду. Це високоморальна людина, розумна і.. вільна. Він проміняв царські палати. які йому пропонували, на селянські хати. А все заради чого? Щоб займатися *спорідненою працею*, адже він так хотів поділитися свої ми знаннями з простим народом і в свою чергу навчитися у них чогось нового.
  Подивіться лишень, як зараз живутьбагато мільйонерів: депресії , самогубства, вбивства, розлучення, нешасні випадки.. І все тому, що більшість з них *грає не саою роль*..
  А Григорій Сковорода? Він прожив довге щасливе життя і помер природною смертю. Закономірність чи випадковість?
  З усього вищесказаного проситься один єдиний висновок: люди будуть щасливими лише тоді, коли знайдуть своє місце в житті і займатимуться *спорідненою працею*.
  Пам’ятаймо, що гармонія душі і тіла- запорука щасливого майбутнього не тільки нас і нашої  краї ни, а й людства вцілому.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Проблема «нерівності душ» у романі реалізується за допомогою образів Марусі й Гриця. Незвичайність любовного сюжету у романі випливає із незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій натурі живе дуже сильне максималістське начало, вона керується принципом: «Все — або нічого». Грицева мати каже про Марусине серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. Але нещастя Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, не питаючи розуму, вибрало саме Гриця Бобренка.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з’являється в романі Ліни Костенко драма «нерівня душ» — поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в’язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землі.

Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця. Однієї хвилини «пекучого розуміння» Маруся прийшла до думки про «нерівність душ» — своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості. Він аристократ не лише за походженням (син гетьмана Остряниці), а й аристократ духу. І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетнювала Гриця, то з Іваном склалася зовсім інша ситуація — їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі засвідчила рідкісну глибину і масштабність його мислення — він дуже точно розумів призначення талановитого митця, його вагу для суспільства, і цим різко виділився з-поміж інших:

Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава,
ЇЇ піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні. З огляду на свою неординарність Іван почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі:

Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша, —

заявляє він усім присутнім на суді, що чинився над Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всілякі посередності, і у тому числі й Гриць:

А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.
Він, — каже, — хитрий, — каже, — потайний.
В нас на кутку його не люблять наші.
Шляхетний дуже і чолом не б’є.
Він, — каже, — гордий. З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє.
Маруся на підсвідомому рівні захищається від Івана Іскри, його гострого розуму та могутнього почуття:
Та ще й в очах таке щось незбагненне,
Що в мене часом думка промайне:

Чи, може, він щось має проти мене,
Чи, може, він ненавидить мене?
То й хай собі. Мовчанки не порушу.
Вже й уникаю. А зустріну де —
Так наче вдарить блискавкою в душу
І знов спокійно очі відведе.

Стосунки Марусі та Івана Іскри — одна 3 найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. їх складають картини суду над Марусею (виступ на ньому Іскри), його шаленого лету на коні до Богдана Хмельницького за помилувальним універсалом. Завдяки наполегливості Іскри Маруся була врятована від фізичної страти, та чи можна людину врятувати від страти душевної, коли вона сама є власним катом. Виправдання Марусі стало для неї найбільшою карою: у думках вона вже померла, вона більше не в змозі відповідати на почуття, про що свідчить картина відвідин Іскрою згасаючої Марусі:

І я тоді любив тебе до болю.
А вже тепер, Марусю, й поготів.
Дозволь мені лишитися з тобою.
Отак як є. Без змови і сватів.
У церкву підем. Піп нас обвінчає.
Весілля справим. Пушкаря позвем.

Як не полюбиш, в мене вистачає
На двох любові. Якось проживем.
Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті різних і водночас близьких людей, народжених одне для одного:

Ми з нею рідні, ми одного кореня.
Мабуть один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й невпокорені
І матері посивіли од сліз.
Ми з нею діти однії печалі.
Себе читаю у її очах.

Проте ці душі фатально розділені, внаслідок впливу багатьох обставин, як є розділеною сутність жіночого та чоловічого начал, як його нерозділена любов. І все-таки Маруся наблизилася до Івана. Для цього їй прийшлося пройти через пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож «від Лубен до Києва», яка розширила її світорозуміння. Хвилюючою є її останні зустрічі з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною:

Як не полюбиш, в мене вистачає
На двох любові. Якось проживем.
Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана:
Мене, Іване, — отаку понівечену?
Мене, Іване, — отаку гірку?
Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,

Ще будеш ти щасливий на віку.
На тому досить. І кінець розмові.
Не треба й говорити нам про те.
Моє життя — руйновище любові,

Де вже ніякий цвіт не процвіте. Ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей — розмовою друзів, що глибоко поважають один одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу — вона .відчула, що втрачає по-справжньому близьку людину:

Не знала я, що сум такий огорне.
Вмирати буду — пом’яну добром.
Кирея з вильотами чорна
В останній раз майнула за бугром.

Тільки хвороба і смерть Марусі зупинили процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і щасливої любові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Світ навколо нас такий дивовижний та різноманітний! Різне оточення, різні думки, різні характери, різні світогляди, різні ми. Кожен із нас чимось відрізняється від інших. Хтось зовнішнім виглядом, хтось манерою висловлювання, хтось конкретною думкою, а хтось сукупністю таких думок. І саме та людина, яка відрізняється від соціуму, і називається особистістю.

Від народження людині притаманна сукупність індивідуальних якостей, на основі яких пізніше і формується особистість. Що ж це за чинники, які її формують? Безперечно, кожен із них є надзвичайно важливим, оскільки лише разом вони дають єдине ціле – особистість.

Левову частку формування особистості складає вплив соціуму. Адже, перебуваючи у ньому і будучи його частиною, людина переймає думки та певні риси характеру, притаманні оточуючим людям. Не дарма казав Арістотель: «Людина – політична тварина».

Вплив оточення на людину яскраво видно у деяких літературних творах світових авторів. До прикладу, твір Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Дружина Лавріна – Мелашка, здавалось би, спокійна, покірна дівчина, під впливом сім’ї Кайдашів і постійних сварок стає агресивною та злою. Проте не втрачає своєї доброти цілком.

Іншим вагомим чинником формування особистості є належна освіта та виховання. Адже лише освічена людина може досягти висот в першу чергу в саморозвитку. А людина, якій змалку прищепили правильні манери, не буде осміяна суспільством. «Ввічливість стала такою рідкістю, що деякі приймають її за флірт». Сумно, бо це норма людського спілкування. А ми, в погоні за матеріальними благами, забуваємо про всі правила і норми людського спілкування, і часто у деяких ситуаціях не знаємо, як правильно вчинити.

Але основним  чинником формування особистості, я вважаю, є її прагнення до чогось кращого. Потрібно постійно самовдосконалюватись та не зупинятись на досягнутому. Розсудлива людина не зможе жити й працювати, не поставивши перед собою певної мети, не продумавши шляхи її досягнення. На жаль, шлях до заповітної мрії завжди не легкий. І на ньому трапляється багато труднощів. Але слід пам’ятати, що Бог посилає тільки такі випробування, які нам під силу.

Людина відповідальна за те, якою вона є, до чого прагне, як реалізовує себе та свої здібності, чому навчилась та які її досягнення. Її світогляд і знання є своєрідним фундаментом, на якому згодом стоятиме сформована особистість. Тому цим аспектам слід надавати чимало уваги.

«Вище за будь-які знання належить ставити вивчення самого себе. Із усіх знань найкорисніші ті, котрі дають нам правильні відомості про нас самих і навчають нас управляти самим собою», — говорив Святий Амвросій. Це я все до того, що формування власної особистості слід почати з пізнання самого себе. Зв’ясувати, яка мета твого перебування на цьому світі, що ти можеш зробити, щоб змінити його на краще. І от тоді, коли зможеш зрозуміти свою суть, ти досягнеш істинного щастя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Щодо кожного народу існують певні стереотипи. Причини їх виникнення можуть бути різними, навряд чи нам вдасться назвати всі з них. Але ось звичка називати українців тими, хто постійно вважає, що їх хата з краю, і вони нічого не знають, дуже міцно увійшла в нашу свідомість. Ми чули це, напевно, вже 1000 раз. Тому в природі такої приказки сильно хочеться розібратися. По-перше, хочеться зрозуміти, що саме вона означає. По-друге, є бажання розібратися, чи є українці дійсно такими, як мається на увазі в цій приказці.

Як мені здається, приказка стала настільки відомою саме тому, що люди дуже швидко і з легкістю її розуміють. Моя хата з краю означає, що я не маю відношення до того, що відбувається поза мого будинку, по сусідству або в тому ж селі чи місті. Тобто, у мене є своя хата, я за неї відповідаю, а чужі турботи і проблеми мене не стосуються. Все це служить своєрідним проявом байдужості до справ інших людей. У них своя хата і свої проблеми, от нехай самі з ними і розбираються. «Моя хата з краю, нічого не знаю» – ось так можна відповісти, якщо хтось просить тебе про допомогу, а ти допомагати не бажаєш. Ця приказка походить з минулого, її використовують вже дуже тривалий час. Можливо, колись вона і була злободенною, але ж час іде, а люди змінюються.

Чи можна сказати, що ці слова можна застосувати і до сучасних українців? Я так не думаю. Останнім часом представники нашого народу дуже часто показували, що їх хвилюють не лише власні, але і чужі справи і проблеми. Причому турбота про інших є відкладеною турботою про самого себе. Якщо ти сьогодні не допоможеш своєму сусідові, то завтра проблема може прийти і в твій дім. І тоді вже ти почуєш в свою адресу цю чудову приказку про хату. За великим рахунком, всі люди схожі, і їх проблеми теж схожі. Якщо ти не буде поводити себе занадто самолюбиво та байдуже до чужих проблем, люди відповідатимуть тобі взаємністю і обов’язково допоможуть, якщо у тебе трапиться біда. Навряд чи сучасні українці добрішими, ніж їхні предки. Але ми розуміємо, що якщо сьогодні не допомогти, то можна завтра залишитися без допомоги. А часи зараз важкі, в будь-який час може знадобитися дружнє плече і хороша підтримка

Думається, навіть першокласники розуміють, що мається на увазі під цими словами. Вони прості і зрозумілі, колись вони були властивим українському суспільству. Але сучасність вже зовсім інша. Ми не повинні відмовляти в допомозі під приводом того, що наша хата з краю. Навпаки, іншим людям потрібно допомагати. Тільки в такому випадку українське суспільство буде ставати кращим, а люди – щасливішими.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З кожним днем Інтернет все більшою мірою відвойовує у людини її вільний час. Інтернет ресурси мають великі можливості і переваги у задоволенні  потреб людини в новій інформації, спілкуванні та розвагах. Та по при це все, я вважаю, що Інтернет ніколи не стане повноцінним замінником телебачення, книжок і театру. Вони глибоко вкарбувались в життя людини і  стали складовими гармонійного і всеохоплюючого розвитку особистості.

        Звернемось до думки викладеної у романі Рея Бредбері «451º по Фаренгейту». Автор зображує життя людей у майбутньому, де технології починають керувати людиною, яка не наважується  чинити опір і боротися за свою свободу. Суспільство в певному сенсі деградує і перетворюється  на театр маріонеток. Люди вже не гуляють по вулицях, не думають про щось гарне і  найголовніша їх помилка в тому, що вони вирішили позбавити світ книжок. Великі вогнища з палаючими бібліотеками стали звичайним явищем для цього світу, але система виявилась не досить досконалою – серед цієї розрухи знайшлися бунтівники. На шлях опору став і головний герой роману Гай Монтег, який спочатку сам, працюючи пожежником, знищував книжки, але потім зрозумів головну причину нещасливої долі всього людства у його зневазі до моральних і духовних надбань минулого.

      Проаналізувати ж ситуацію, що склалась не у фантастичному світі Рея Бредбері, а в реальності, я наважусь на власному прикладі. Іноді я відчуваю на собі весь тягар пут, якими Інтернет міцно прикував мене до монітору комп’ютера. Дійсно, за його допомогою, набагато легше знайти фільм, не чекаючи його часу в ефірі, прочитати книжку і критику до неї, не відвідуючи бібліотеки, подивитись виставу, не купуючи дорогі квитки. Але все це не справжнє, ілюзорне спотворене відображення. Ніколи Інтернет не замінить шепіт трепетних сторінок книги, свіжої і довгоочікуваної телепередачі і  справжньої гри акторів на сцені театру.

    Отже, які б переваги людина не надала б Інтернету , все одно справжній світ – з книжками, телебаченням і театром – залишиться по цей бік екрану і зіграє свою роль у розвитку кожної особистості.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поема «Реквієм» була складена Анною Андріївною Ахматовою ще до 1940 року, але тільки в 1963 році, тай то без згоди автора цей твір вперше опублікували в Мюнхені. Більше 20 років знали напам’ять і тримали в пам’яті лише кілька друзів Ахматової, яким вона довіряла.Трагічна доля, страшні роки, в які довелося жити цій унікальній поетесі… Все життя Ахматової проходило в країні, що обійшлася з нею так жорстоко – відняла надію на щастя, погубила чоловіка і репресувала єдиного сина.

Поема «Реквієм» – це поминальний плач матері про сина, крик душі і найтрагічніший твір Ахматової. Але поема не тільки про страждання однієї матері, вона про страждання всього російського народу, це реквієм по всій безвинній Русі. Ахматова відкрито заявляє про те, що її «Реквієм» – надгробне слово, присвячене всім загиблим у страшні часи сталінських репресій, а також тим, хто страждав, переживаючи за своїх репресованих рідних і близьких, в кому від страждання вмирала душа.

Протягом усієї поеми звучить тема страждання. Виникають образи стрілецьких дружин, залишених вдовами з волі Петра. Вони кажуть про типовість долі російської жінки і підкреслюють тяжкість страждання. Цитуючи словосполучення «каторжні нори» Пушкіна, Ахматова навмисно викликає асоціацію з декабристами. Вони страждали за високу мету, а за що страждають, гинуть або йдуть на каторгу сучасники А. Ахматової? Безглузді страждання і загибель завжди переживаються важче, звідси і з’являються в поемі слова про «смертельну тугу».

Трагедія народу велика, вона викликає в пам’яті страшну подію – розп’яття Христа. Саме тому біблійний сюжет використаний в одній із глав поеми. Кожна з матерів, що втратили сина, подібна Богоматері. У цьому образі зливаються всі матері світу, дітей яких вбивають. Богоматір вже багато століть оплакує кожну невинно пропащу дитину. Особиста трагедія однієї матері і одного сина непомітно стає загальною. Говорячи про особисте, Ахматова стає голосом всіх матерів, які страждають.В епілозі поеми представлена ​​понівечена душа народу: одна половина його у в’язницях – це мужики і сини; інша – в тюремних чергах – це матері і дружини. Тут даний узагальнений портрет матері, і виникає тема пам’яті, яка не дозволяє забути жахи, що сталося під час влади Сталіна.

У своїй поемі А. Ахматова описала досить образно і зримо епоху, в яку судилося страждати народу. Героїня усвідомила свою єдність з народом, знайшла сили жінки розгадати своє високе призначення. Це пам’ятник материнському стражданню. Але поема закінчується не вибухом відчаю, а нотою світлого смутку:

«І голуб тюремний нехай співає вдалині,
І тихо йдуть по Неві кораблі».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Якщо говорити по суті,то життя дається людині лише раз,тому потрібно прожити його в своє задоволення,а не просто існувати. Звичайно, людське життя та існування — не одне й те саме. На моє глибоке переконання, справді «жива» людина мусить відчувати, переживати й цінувати кожну хвилину, проведену в цьому світі.
Переконливим доказом на користь висунутої думки е те, що люди, чиє життя насичене різноманітними подіями, відчуттями та емоціями, не страждають від усіляких депресій, поганого настрою або відсутності щастя.

Варто згадати лише Роберта, головного героя роману Еріха Марії Ремарка «Три товариші». Війна завдала великої травми психіці Роберта. Він глибоко розчарувався у своїх колишніх ідеалах, тодішньому суспільстві й не бачив цінності в тому, за що колись воював. «Існування», де чоловік заливав свої трагедії алкоголем, змінилося на «життя», лише коли він зустрів кохану жінку.
Ще одним вагомим аргументом є те, що все більше людей сьогодні прагнуть до розвитку, самоствердження, реалізації. Саме це допомагає відчути справжнє життя на смак, без різниці, де саме ти знайшов себе: у міжособистісних стосунках, суспільному житті або праці за покликанням.

Наприклад, у мене та людей кола мого спілкування зараз на перший план висунута проблема пошуку себе, свого місця у світі та того, що наповнюватиме буденність, аби вона не перетворилася на існування, обмежене навчанням в університеті й банальними розвагами. Особисто мені цього мало. Я беру участь і в науковій роботі, і в соціальних молодіжних програмах, що пов’язані з майбутнім фахом.
Отже, розмірковуючи над таким важливим питанням, можемо дійти висновку, що «існувати» і «жити» — дві різні речі. Жити потрібно натхненно. І самій лише людині вирішувати, чи наповнювати життя барвами, чи пасивно чекати невідомо-чого. Пам’ятаймо, що лише мертва риба пливе за течією.Василь Симоненко написав красиві рядки:

«І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!»

Отож не проспіть своє життя. Живіть, а не існуйте!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Бувають, може, й кращі голоси, але 
такого другого немає! 
Ліна Костенко. Маруся Чурай 

Роман у віршах «Маруся Чурай» написаний за мотивами народної пісні «Ой, не ходи, Грицю…», однак, як це часто буває, літературний варіант сюжету настільки глибший, що навіть не може бути порівнюваний із своїм народнопоетичним джерелом. За мотивами згаданої пісні не вперше було написано літературний твір. Згадаймо, наприклад, твір Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала», який теж є високохудожньою інтерпретацією народного сюжету. 

Ліна Костенко значно поглиблює сюжетну канву відомої багатьом народної пісні, розглядаючи ситуацію не просто як протистояння вірності і невірності в коханні, а як проблему протистояння талановитого митця і суспільства, конфлікту духовної вищості та ницості приземлених інтересів більшості. 

Твір цілком побудований на антитезі, тому й підкреслюється, що «Чураївські голови — на палях, а Вишняківські голови — на плечах», бо одні живуть високими помислами, не знають зради, а другі пристосовуються до будь-яких умов у пошуках своєї вигоди. Це протистояння двох способів життя і є причиною глибокої трагедії Гриця і Марусі, адже один не зміг піднятися до рівня своєї коханої і мусив померти неславно, а дівчина померла разом з коханим, бо мала цільну душу. Отже, ми говоримо не просто про соціальну нерівність між людьми, підґрунтя трагедії набагато глибше, протистоять одна одній дві душі, оскільки трагедія зрадженого кохання визріває з нерівності душ Марусі й Гриця, і в цьому ми можемо провести паралель з образами «Лісової пісні» Лесі Українки. 

Маруся, як і Мавка, живе в світі ідеального, у світі любові, творчості, пісні, вічних цінностей, а Гриць приземлений, земний: «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». Маруся — тонка поетична натура, дитя любові, яка сформувалася в атмосфері гармонійних стосунків батька і матері, в умовах гармонійного розвитку духовних потреб особистості. Тому її душа не сприймає роздвоєності, зради: 

Я зроду не співала на два криласи, 
мені було це важко зрозуміть. 

Саме з любові дівчина творила пісню, народжуючи її своїм прекрасним серцем. І можна було б сказати про любов, яка окрилила пісню Марусі тими словами, які виголосила на суді Ящиха: 

Любов — це, люди, діло неосудне. 
По всі віки. Во вік віків. Амінь. 

Навіть після зради й смерті Гриця, перед власною стратою, Маруся розуміє, що несе ще у своєму серці кохання, шо не зрадила коханого, навіть і мертвого: 

А найстрашніше, що пече, як жога, 
перевертає душу від жалю: 
невірного, брехливого, чужого, 
огидного, — а я ж його люблю! 

Гриць же, хоч і намагається, як Лукаш у «Лісовій пісні», піднятися над буденним життям, однак все ж таки глибоко в ньому закорінений, настільки глибоко, що зраджує своє кохання, себе самого, Марусю, тому і йде із життя, що стало нестерпним. Мотив зради відіграє в романі велику роль, виступаючи своєрідним лакмусовим папірцем, що вивіряє душевну вартість кожного, не тільки Гриця і Марусі. Адже досить багато людей на суді задіяно в цьому конфлікті. І найважливішим акордом звучать, мабуть, такі слова: 

Що ж це виходить? Зрадити в житті 
державу — злочин, а людину — можна?! 

Так, не можна зраджувати людину. Це є не менший злочин, ніж зрада країні, оскільки саме зрада і душевна ницість нищать і поглинають творчу силу людини, позбавляючи її, як Марусю, голосу й пісні. Неначе зраджена Мавка, вона теж стає тільки тінню людини: 

А що скажу? 
Свою пригаслу душу 
чи донесу, як свічечку, на Страсть? 
Бог знає все. А батюшці байдуже. 
Хіба він правду Богу передасть? 

Останній розділ роману має глибоко символічну назву — «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Марусине життя втратило свій сенс у той момент, коли вона дізналася про зраду Гриця. Однак надзвичайно сильний душевний біль немов виніс дівчину за межі звичайної реальності, вона перебуває в надреальному хронотопі (часопросторі). Маруся не хоче жити, однак лишається живою тричі (дуже символічне число!), оскільки її душевне воскресіння було неможливе без очищення. І в цьому слід провести паралель з образом Мавки, яка теж пройшла очищення через оніміння. І тільки дійшовши до всепрощення, Маруся змогла ожити серцем і заспівати. Пісня стає ознакою духовного життя, як музика стала для Мавки джерелом одухотворення. 

Але значення образу Марусі Чурай не тільки в тому, що вона є втіленням душевної краси, духовності, чистоти й щирості, прекрасного людського кохання. Мабуть, найточніше значення легендарної постаті Марусі Чурай для українського народу виразив у романі Іван Іскра: 

Ця дівчина не просто так, Маруся. 
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. 
Коли в похід виходила батава, 
її піснями плакала Полтава. 
Що нам було потрібно на війні? 
Шаблі, знамена і її пісні. 

І далі Іскра висловлює, мабуть, те, що боліло Ліні Костенко найбільше, їй, поету-шістдесятнику, представниці гнобленого покоління українських митців, сучасниці мученого в таборах Стуса, очевидиці нищення цілої когорти поетів і прозаїків, хотілося, здається, крикнути на весь світ: 

Людей такого рідкісного дару 
хоч трохи, люди, треба берегти! 

Чи не задля цих зболених рядків і взялася поетеса розроблювати відомий у фольклорі сюжет? Чи не найголовнішим є у романі те, що «німа од самоти» на суді Маруся зі своїм коханням і піснями абсолютно не вписувалася в буденні уявлення майже усіх оточуючих, що сила її почуттів зовсім не відповідала створеним колись законам, та й сама Маруся стала абсолютно чужою будь-яким законам життя і суспільства. Вона перевищила ці закони моральністю своєї душі, перейшла за межі реальності, стала «голосом України».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ліс шумить… Скажеш собі ці два слова — і де б не був ти, щоб не стояло перед твоєю душею, — ці два слова овіють тебе чарами, почуєш лоскіт вітру на щоці. Зазвучать якісь голоси невидимі, і серце затужить чогось. Оспіваний шуме, прекрасний шуме! Вічно скорботний і таємничий вічно. Чому кличеш і куди? Чому плачеш вічно і все покоряєш? От день ясний, прикрашений сонцем, просяяний гострими стрілами променів,які звучать. День, коли все здається щасливим, зачарованим у радощах, мов відбувається безконечне весілля, заворожене навіки, коли святкує сама природа. А зашумить ліс, заговорить тисячею голосів, заплаче тисячею плачів — і бездонна печаль розкриє перед тобою чорні очі свої, прокричить зловіщим карканням глибина передвічного суму, і впадуть на душу твою всі невиплакані сльози… То сльози світу цілого випило сонце і наситило ними потім кожний тріпотливий листок. То вітер збирає квіти скорботи по далеких осінніх полях, по пустинях, сонцем палених, по морях забутих, по всіх закутинах, де живе і плаче людина. Зібрав — і на крилах приніс сюди, розкидав, розпорошив по всьому лісовому просторі й торкає тепер тужні струни тужної арфи. Ліс шумить… Його шум передається навколишнім полям, його шум йде у міста, де тужливі дерева зустрічають його тихими поклонами. І тоді здається, що шумить все…
Як весело, коли шумить ліс…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У народі кажуть: вік живи — вік учись. Виникає логічне запитання: «Невже в школі й університеті недоучують?» Чи цей вислів стосується лише тих, хто в дитинстві й ранній молодості нестаранно гриз граніт науки, а потім мусить протягом життя заповнювати прогалини у своїх знаннях?

На мою думку, вислів «вік живи—вік учись» слід розуміти не просто, як загальну фразу, що стосується лише шкільних знань, а в цілому – набуття життєвої мудрості, умінь, досвіду.

Довести своє твердження я можу таким аргументом: по-перше, саме визначення слова «навчання» кожен розуміє по-різному. Ось, наприклад, Степан Радченко із роману В. Підмогильного «Місто» вважав, що вчитися потрібно для того, щоб у майбутньому чогось досягти. І він таки вивчився, але це не ті знання, які потрібні людині. Він просто вчився, але це не є показником його здобутих знань. Адже людина не може жити, керуючись  тільки науковими знаннями, я гадаю, цього замало для повноцінного життя.

По-друге, люди, які прожили декілька десятків років, запевняють нас в іншому, а саме: знаннями є і досвід, і навички разом узяті. Варто згадати історичних персоналій нашої країни, а саме Ярослава Мудрого. Він був неперевершеним політиком, дипломатом, батьком, філософом. Йому вдалося мудро зосередити владу в своїх руках і припинити міжусобиці, котрі в той час набрали великого розмаху. Саме завдяки його твердому розуму, здобутих знань та досвіду він вдало керував державою.

Отже, ми повинні не просто здобути освіту і цим самим засвідчити свою мудрість, а вміти вчитися, з користю пізнавати все, що нас оточує, набувати життєвого досвіду стільки, скільки живемо.