Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сьогодні в усьому світі все більше уваги приділяється питанням збереження унікальної природи Землі. 
Природа! З дитячих років ми звикли до її чарівної краси . Любимо бувати в лісі , полі . Дивимося на квіти , дерева . Радіємо спілкуванню з природою, милуємося її красою.
Людина – це частина природи. І саме природі ми зобов’язані своїм існуванням, своєю досконалістю , своєю могутністю. Та на жаль , не завжди ми шануємо чарівну вроду природи.

Природа нам – як рідний дім,
Вона усім – як мати,
Щоб лад завжди був в домі тім,
Про це нам треба знати.
Не рви , не знищи , не зруйнуй –
Це заповідь для тебе,
Красу планети не зіпсуй –
Вона одна під небом.

Все живе, що нас оточує , хоче і повинно жити. Якщо загине природа, загине і людство. Проблеми екології набувають все більш пріоритетного значення.
Колись на землі кількість людей була невелика , природа не відчувала на собі її тиску. Довкілля легко самоочищалося і самовідновлювалося. Зараз людська діяльність стала могутньою силою , яка впливає на природу ,це й призвело до виникнення різних екологічних проблем. Із розвитком цивілізації та науково технічного прогресу , бурхливим зростанням кількості населення на Землі ,обсягів виробництва та його відходів проблеми стосунків між природою та суспільством дедалі загострюються. Страшною дійсністю стали отруєні річки та моря,задушливе ,шкідливе повітря у великих промислових центрах,загублені ліси ,сотні зниклих видів тварин і рослин,загроза кліматичних аномалій ,ерозія та майже повсюдне повне виснаження грунтів у аграрних районах. Такі екологічні катастрофи ,як вибух на ЧАЕС, аварія танкера компанії Ексон –Вальдіс ,пожежа нафтових свердловин у Перській затоці ,свідчать,що забруднення довкілля нині не має меж.
Людство стоїть на порозі екологічної катастрофи: парниковий ефект ; зменшення озонового екрана в стратосфері; проблема чистої води ;кислотні дощі ;причиною 70 % ракових захворювань у людей і тварин є порушення взаємодії організму і навколишнього середовища ; щорічно планета втрачає десятки видів тварин ,які заносяться в Червону книгу під звуки траурних маршів екологічної катастрофи . І згадується пророцтво великого Кобзаря :’’ Схаменіться ,будьте люди , бо лихо вам буде ‘’.

Земле рідна – природи ім’я ,
Понівечена скрипка моя .
Як могла в цілім світі жити?
Як могла благоденствувать ?Як?
В ніжності просинатися рано,
Коли ти помираєш в ранах?
Як могла ти плекати квіти ?
Коли так благаєш жити ,
Як не чула моя душа ,-
Що здригаєшся ти від ножа .
Як дивлюсь вам, природо, у вічі?
Перед вами я винна тричі !

Не природі потрібна наша охорона . Це нам потрібно її заступництво : чисте повітря ,кришталева вода ,вся природа ,щоб жити. Вона ,Природа, була і завжди буде сильнішою від людини ,тому що вона її породила. Природа вічна і нескінченна. Не владарювати над природою, а співпрацювати з нею ,бути не царем природи ,а її невіддільною часткою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Джордж-Ноел-Гордон Байрон — англійський поет, який став символом романтизму і політичного лібералізму в Європі XIX століття.Був учасником Грецької революції. Класицистичні погляди Байрона здаються несподіваними для поета, чиє ім’я увійшло в історію англійської і світової літератури як найбільш впливового виразника романтичного світогляду. У його «Щоденниках і листах» висловлено чимало міркувань про поезію і прозу як минулого, так і майбутнього, але думки ці такі ж суперечливі, як і сама постать великого майстра. А щоб хоч трошечки зрозуміти мотиви творчості поета, слід звернутися до його філософії. І в свою чергу самі філософські погляди Байрона викликали до життя шедеври його творчості.

А мотиви творчості англійського митця змінювались зі зміною його поглядів протягом усього життя.

Витоки літературних поглядів юного Байрона слід шукати в етичних і естетичних поглядах віку Просвітництва. Але цікавився він і зразками ліричної, епічної та драматичної творчості античних авторів, а в останні роки життя й творчістю італійських поетів раннього і пізнього Відродження, що не могло не відбитися на мотивах власної творчості, хоча сам Байрон не раз стверджував, що перевагу над поетами віддає історикам.

Літературні погляди молодого поета цілковито виявились у юнацькій збірці «Години дозвілля». Вірші, що увійшли до цієї збірки, були наслідувальними. Мотиви вольнодумства вимальовувалися розпливчасто, а роздуми про швидкоплинність дружби і кохання — меланхолійно. Найбільш типовими для цієї збірки стали спогади про дитинство. А перша сатирична поема «Англійські барди і шотландські спостерігачі» не свідчила про оригінальність поглядів щодо призначення мистецтва і митця.

Але позиція молодого Байрона щодо цієї теми зберігається і в більш пізні періоди його творчості. Усе своє життя він дотримувався класицистичної теорії мистецтва і розуміння завдань поета. Деякі ранні твори поета було видано лише після його смерті. Серед них сатира «Прокляття Мінерви», в якій поет водночас звинувачував тих, хто грабував народ Греції, і прославляв античні шедеври священного храму в Афінах. Отже, високі громадянські і політичні мотиви властиві навіть ранній творчості Байрона. І лише поема «Паломництво Чайльд Гарольда» стала новим етапом у творчості Байрона. Адже в ній через внутрішній світ персонажа й автора розкриваються і героїка давніх та нових часів, і трагічні проблеми сучасності. Дотримуючись «високого» стилю, віддаючи перевагу абстрактним і піднесеним образам, Байрон надає своїй поемі такого особисто-пристрасного тону, що доля особистості почала розглядатись як частина всесвітнього процесу. Тож поему «Паломництво Чайльд Гарольда» можна розглядати як новий художній порух епохи класицизму.

Лірика зрілого поета набула характеру сповіді, а у східних поемах вилилась у тугу поета, у його обурення проти лицемірства та тупості, які в епоху реакції принижували гідність людини.

Ворожнеча зі світом героїв східних поем Байрона набула нового філософського осмислення у швейцарській драмі «Манфред». Трагедія графа Манфреда викликана не стільки зіткненням із людьми, яких він зневажає, не стільки крахом кохання, скільки тим, що сам він не витримує власного морального суду. Трагічними для нього стають не обставини, які оточують, а його власні почуття.

Але найбільш плідним став «Італійський» період творчості Байрона. Він вражає нас патетикою четвертої пісні «Чайльд Гарольда», «Одами до Венеції», «Скаргами Тассо», бешкетними пародійними октавами «Беппо» і «Дон-Жуана», урочистими терцинами «Пророцтва Данте» і невимушеністю ліричних віршів, класицистичними трагедіями і романтичними містеріями, віршованою повістю «Острів», прозовими трактатами.

Певно, це був період свідомих пошуків, націлених на остаточне вирішення питання про призначення поета у сучасному світі:

Чого ми хочемо від слави? Щоб сповнить Листок непевного паперу, мудра хіть! Силкуємось зійти в жару, в самообмані На гору, хоч її вершина й у тумані. Про се поет свою півношницю-свічу Знай палить, і герой вбиває досхочу, Як же потліє все,— мов на одну досаду, Зістанеться ім’я… Герої Байрона мають відбиток душевної величі, самовідданості і внутрішньої складності, властивих прославленим персонажам Шекспіра. Навіть у класицистичній за своїми засобами сатири «Бронзовий вік» Байрон зображує могутній і сповнений протиріч образ Наполеона, близький великим злодіям і честолюбцям шекспірівських трагедій.

Саме в «Дон-Жуані» Байрон виступає суддею моралі і суспільних відносин, виражає своє уявлення про батьківщину, «тюремщицю народів», «напівпедантичну-напівкомерційну» країну, правлячі кола якої силяться надати своїй користолюбній політиці високого морального та релігійного значення.

Я думаю, що все розмаїття творчості Байрона відбиває його прагнення до гармонійного і прекрасного ідеалу мислителів минулого. Але дійсність, у якій жив поет, не могла стати підґрунтям для пошуків подібного ідеалу ні в житті, ні в мистецтві. Тому відчуття нездійснених пошуків і стали причиною дисгармонії як у світобаченні Байрона, так і в протиріччях мотивів його творчості.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що у людини може бути лише декілька справжніх друзів: всі інші – це товариші, приятелі та добрі знайомі. З ними цікаво обговорити нові теми, пограти в ігри, пройтись по магазинах,  інколи зайти в гості. А в той час, коли випадок потребуватиме чогось більш серйозного, то такі люди просто розчиняються перед очима і ти залишаєшся один-на-один  зі своїми проблемами. Такі ситуації допомагають людині визначити хто ж все-таки друг, який залишився поруч, щиро і безкорисно протягнув руку своєї допомоги, порівну розділив  хвилини щасливого сміху і гіркого жалю.

      Яскравим прикладом тому є роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Головний герой – Чіпка Варениченко- на своєму життєвому шляху зустрів два типи людей, яких він вважав за друзів. До першого типу я відношу щирого і доброго Грицька, який з самого початку і до кінця твору не відвертався від Чіпки, по при всі його погані вчинки, а до другого типу — Матню, Лушню й Пацюка. Ці розбишаки і стали приводом до тих же поганих вчинків, а коли прийшов час рятувати Чіпку від небезпеки, вони тільки й того, що й знизували плечима. Тобто, друзями можна вважати багатьох, та чи залишаться вони вірними тобі, коли ти опинишся  в біді?

       Наприклад, я раніше вважала справжніми друзями багатьох знайомих зі схожими інтересами, тому що завжди мала з ними цікаві розмови і цінувала їх поради. Але трохи згодом зрозуміла, що окрім цього спілкування, дружба охоплює й інші сфери життя. Так, наприклад, звернувшись у складний момент до друзів, я відчула, що більшості просто байдуже до мене.Моєму розчаруванню не було меж. Та ось поряд опинилась людина, яка щиро і безкорисно допомогла мені. Раніше я з нею спілкувалася, але  не очікувала  з її боку  підтримки. Ця подія змінила мої погляди на взаємини між людьми і я зрозуміла, що в житті є багато знайомих і лише декілька справжніх друзів.

      Отже,  людина як істота суспільна завжди прагнутиме мати якомога більше вірних друзів, та час допоможе їй визначити хто ж дійсно стане міцною опорою, а хто безслідно зникне при першій проблемі. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тема родинної злагоди посідає у поезії Т. Г. Шевченка одне з основних місць. Поет не випадково надає їй такого важливого значення, бо у своєму баченні ідеального суспільства він ставить сім’ю (мікрородину) основою держави (макрородини), а держава, у свою чергу, має сприяти гармонійному улагодженню сім’ї. Саме про це мріяв Кобзар, проголошуючи: 

І на оновленій землі 
Врага не буде, супостата, 
А буде син, і буде мати, 
І будуть люде на землі. 

Але в суспільстві, у якому жив поет, усе чинилося навпаки: держава руйнувала сім’ю, перетворюючи квітучі села на обідрані поселення, ламала людські долі та душі. Споконвічно менталітет української родини відзначався високою порядністю, але держава царів і «панів» примушує людину забути Бога (тобто святі моральні настанови), а взяти за божество державу гнобителів і їй служити та молитися. 

За таких умов руйнуються етичні норми, за якими здавна жили українці: нехтувалися родинні зв’язки, забувалися батьки, залишалися без неньки новонароджені діти, сини віддавалися війську чи урядовим структурам, дочки — панам. Ці картини руйнації сім’ї йдуть від поезії до поезії, переплітаються, доповнюють одна одну і виливаються у висновок: коли не буде у державі любові, взаєморозуміння та єдності, почнуть остаточно розпадатися й родини:

Одцурається брат брата 
І дитини мати. 
І дим хмарою заступить 
Сонце перед вами, 
І навіки проклюнетесь 
Своїми синами! 

Та хіба може Кобзар змиритися з цим сумним пророцтвом? Щиро вболіваючи за долю України, за її майбутнє, він вказує на шлях, який приведе до щасливого розквіту рідної землі: 

Подивіться на рай тихий, 
На свою країну, 
Полюбіте щирим серцем 
Велику руїну. 
Розкуйтеся, братайтеся, 
У чужому краю 
Не шукайте, не питайте 
Того, що немає 
І на небі, а не тілько 
На чужому полі, 
В своїй хаті своя й правда. 
І сила, і воля. 

Через роки, через усю творчість проніс Т. Г. Шевченко у своєму серці біль родинних трагедій, розповідаючи про них у своїх поезіях. І якщо у перших його творах ми бачимо гармонійну родину в образі хати із садком, то пізніше цеіі образ здобуває значення не лише символу родинного гнізда, а й духовного дому, що його людина будує, як «рай», який, зрештою, залишається у вічності. 

Цей «рай» і є омріяна поетом «сім’я вольна, нова», про яку він говорив у своєму «Заповіті». В цій сім’ї братам треба обійнятися, тоді й «мати усміхнеться, заплакана мати. Благословить дітей своїх». Немає сумніву, що мова йде про матір усього нашого роду — Україну, що є берегинею кожної сім’ї.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Український фольклор подарував нам безліч прислів’їв і приказок. У простих і нехитрих фразах таїться вся багатовікова мудрість нашого народу. Слова приказок завжди дуже прості, але сенс у них міститься глибокий. Головне – вміти його розгледіти. Наприклад, якщо поміркувати над виразом «дотримання обіцянки – репутація людини», то можна зрозуміти одну важливу істину.

Не секрет, що говорити дуже легко, а робити – складно. Щоб бути гідною людиною, треба, щоб слова відповідали вчинкам. Тільки тоді людина буде вважатися відповідальною і надійною. Слова – річ невловима, у них немає результату. Вимовляти їх не складає ніяких труднощів. А от щоб стримати дане слово, необхідно докласти чимало зусиль. Багато людей відносяться до слів несерйозно, кидають їх на вітер, а потім не виконують обіцянок. Причин може бути маса – забудькуватість, лінь, нездатність розрахувати свої сили. Але що б не вплинуло на невиконання слова, це відбивається на ставленні до людини. Наступного разу йому більше не будуть довіряти, не стануть на нього розраховувати. Це означає, що у нього не буде справжніх друзів і його не будуть сприймати всерйоз. Загалом, наслідки у недотримання обіцянок найсумніші.

Варто додати, що в пам’яті відкладаються вчинки людини, а не його розповіді. Слова мають, звичайно, велику силу – вони можуть порадувати, можуть образити або розчарувати. Але вся їх сила може збільшуватися в кілька разів, якщо за ними підуть відповідні дії. Поваги заслуговує той, хто цій істині неухильно підкоряється. Таку людину ніколи не назвуть «пустомелею», його будуть слухати і не стануть в ньому сумніватися. Візьмемо приклад з історії. Слава про всіх відомих особистостей дійшла до нас саме тому, що вони залишили слід в історії. Не словами вони запам’яталися, а справами. Ніхто не знає, що саме казав Петро I своїм приближеним. Однак, раз він вже пообіцяв побудувати місто на болоті – він його збудував, незважаючи на всі перешкоди і невідповідний клімат.

Що є сила духу? Кожен відповість на це питання по-своєму. Для мене сила духу – це воля, характер, вміння тримати себе в руках. А які якості характеру роблять нас сильними? У моєму списку це сила волі, здатність робити через «не хочу» і «не можу», повага до себе, завзятість, сміливість, вміння тримати своє слово, тобто обов’язковість.

Навчитися тримати слово дуже важливо, хоча складно. Вірність слову, честь, відповідальність – це ті якості, без яких людину не можна назвати порядною. Вчитися тримати слово потрібно з раннього дитинства. Необхідно стежити за тим, що ми говоримо, намагатися не говорити порожніх слів, не кидати їх «на вітер».

Тримати слово в наше «балакуче» століття досить важко. Наша пам’ять небезмежна, тому неможливо утримати в голові все те, що вимовить власна мова протягом хоча б одного неспокійного дня. А якщо такі дні нескінченною низкою тягнуться з місяця в місяць? І навіть з року в рік? Іноді створюється відчуття, що всі тільки говорять. Ніхто не хоче слухати, і тому бути почутим – рідкісна удача. Адже не привчений слухати, людина сама не чує, про що говорить. А якщо вона не чує власних слів, то було б дивно, якби вона їх тримала. Як тримати, якщо толком не знаєш, що? Перш, ніж давати комусь обіцянку, нехай навіть дріб’язкову, потрібно подумати, чи зможете ви її виконати. Чи зможете допомогти з переїздом, з пошуком роботи, з придбанням якоїсь речі? Адже інша людина сподівається на допомогу, вірить, що проблема буде вирішена. Вона, напевно, заздалегідь вам вдячна, відчуває себе зобов’язаною. А ви не виправдаєте надій цієї людини, бо не вмієте тримати слово. Я вважаю, якщо вже людина дала комусь обіцянку, вона повинна обов’язково постаратися виконати цю обіцянку.

Вірність слову робить людину шанованою серед друзів і колег, це якість вселяє до неї довіру, розташування навіть малознайомих людей. Уміння стримати обіцянку допомогти сторонній людині, незважаючи ні на які обставини, означає і вірність самому собі. Така людина не тільки не зрадить друга, не тільки не залишить його в біді, а й завжди збереже почуття власної гідності, залишиться вірним своїм моральним принципам і переконанням.Але вірність слову – це не тільки виконання обіцянок. Це ще й уміння відстояти свої думки, підтвердити їх вчинками. Трапляється, що в своєму колі спілкування ми словесно погоджуємося із загальною думкою, але насправді думаємо і чинимо інакше. Чому? Боїмося осуду. Побоюємося, що не зможемо переконати інших у своїй правоті. Вважаємо зайвим комусь щось доводити. У кожного своя причина. Але небажання відкрито висловлювати свою думку, захищати думки вголос – теж в деякому сенсі зрада собі, хай і не у вчинках.

Тема вірності слову глибоко розглядається в художній літературі різних епох. Так, у романі О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» головний герой на догоду світу зрадив собі, зрадив другу Ленському, прийнявши його виклик на дуель. Є. Онєгін, пішовши на дуель з Ленським, опинився «не чоловіком з честю і розумом», а «м’ячиком забобонів», він злякався «думки світа», якого він так зневажав.

Таким чином, вірність своєму слову, чесність у словах і вчинках перед собою і оточуючими означає порядність. Бути порядною людиною дуже нелегко, особливо в наш цинічний, жорстокий час. Але хочеться вірити, що неминущі цінності людської душі будуть актуальними у всі часи. З вчинків складається наш світ. Кожна дія на нього впливає. А значить, треба дуже дбайливо ставитися до слів, щоб потім не було соромно за їх невиконання. Тому: «дотримання обіцянки – репутація людини» і її треба берегти усе життя.

Василь Симоненко – знакова постать другої половини минулого століття – і то не тільки в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному, оскільки його поезія перейнята таким потужним громадянським пафосом, що його могли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці.

Євген Сверстюк якось зазначив, що Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України.

…Народився поет 8 січня 1935 року у селі Біївці, тепер Лубенського району Полтавської області. Закінчив 1957 року Київський державний університет імені Т. Шевченка. Працював у редакціях газет «Черкаська правда» (1957—1959), «Молодь Черкащини» (1960—1963), власним кореспондентом «Робітничої газети».

Новий акцент у не вельми щедрий на факти життєпис Василя Симоненка вніс Петро Жаботинський з Полтавщини своєю публікацією в «Літературній Україні» – «Василь Симоненко – з козацького роду». Автор, зокрема, зазначає, що троюрідна сестра поета Любов Сердюк-Баран «відкопала», що їхній рід – козацький. На підтвердження цього Симоненків земляк наводить такі дані: Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань тривалий час зберігала «отриману у спадок від свого батька дворянську грамоту, отриману за військові заслуги». Засновником роду вважається прадід Василя Симоненка – Панас Щербань, який працював волосним писарем у Тарандинцях – за дев’ять кілометрів од Біївців – саме туди ходив пішки до школи Василь. Онук Панаса Щербаня, Федір, «започаткував відгалуження родини в Біївцях, приставши в прийми до Ганни Сизьонки (Сизоненко)». Рідний дід Василя, Федір, як і онук Федора Григоровича, Петро, «славився тим, що майстерно вишивав рушники і сорочки, полюбляв читати книги, був прекрасним оповідачем» – ось яке генетичне коріння живило талант визначного поета. Василева мати Ганна Трохимівна «замолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені». Мрія стати вчителькою привела її до Лубенського педагогічного інституту, однак у силу життєвих обставин провчилася там недовго. Зрадлива доля звела її із «зальотником» Андрієм Симоненком – самодіяльним актором, учителем і художником. Але ненадовго – недарма Василь називав його «пошти батьком». Все недовге життя боліло Василеві те, що невдовзі по його народженню батько «зник і провідав сина тільки по закінченні війни» – у погонах капітана. «Кажуть, подався потім у північні краї, і слід його прохолонув», – поділився автор кореспонденції своїми знаннями про Симоненків рід.

Феномен Василя Симоненка – а саме так можна визначити загальнонаціональне місце черкаського поета в українській поезії середини минулого століття – залишається феноменом навіть серед яскраво обдарованого грона столичних шістдесятників.

У Черкасах добре знали цього худорлявого скромного юнака, адже працював він в обласній пресі, часто бував у трудових колективах області. Вдумливий, спостережливий, серйозний, він ставився до своєї роботи з особливою відповідальністю, бо розумів, що стоїть біля джерел формування світогляду української молоді, замуленого роками неправди й ошуканства.

Часто замислювався над «больовими точками» суспільства, розмірковував, яким чином можна подолати культивовану байдужість у людських серцях – так проявлялося почуття його громадянської відповідальності.

Працюючи в Черкасах, Василь Симоненко часто наїжджав до Києва, де завжди був «своїм» серед митців-шістдесятників. Разом з Аллою Горською, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Ліною Костенко, Іваном Драчем та іншими відвідував відомий Клуб творчої молоді. Але не пасивним слухачем – він сам активно виступав на літературних вечорах, брав участь у творчих дискусіях, виїздив на зустрічі із робітничою і сіль ською молоддю, мав свідому просвітницьку настанову: розбудити в своїх сучасниках почуття національної гідності, запалити їх прагненням національного відродження.

Однак Василеві цього було замало. Його діяльна натура потребувала конкретних результативних справ. Тим-то з таким ентузіазмом включився в роботу комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місця таємного поховання жертв сталінських репресій. Василь Симоненко і Алла Горська обійшли десятки побілякиївських сіл, опитали сотні людей і з допомогою своїх добровільних помічників з числа тамтешніх жителів виявили урочища, де ревні служителі більшовицького режиму ховали сліди своїх жахливих злочинів.

Відомо, що саме за участю Василя Симоненка були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському, Васильківському кладовищах, у Биківнянському лісі. Ці «речові докази», що послужили незаперечним аргументом геноциду, – хіба могли вони не сколихнути ніжну душу поета, спричинитися до справжнього вибуху звинувачень тій системі, яка не тільки вбивала в людині людське, а й планомірно винищувала цвіт українського суспільства?! Василеві почуття, що залишилися за конкретикою написаного ним із товаришами Меморандуму з вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх у національні Меморіали, який вони відправили на адресу Київської міськради, лягали у зболені поетичні рядки.

Хтозна, чи розумів тоді Василь, що чинить, по суті, громадянський подвиг, однак він не міг не розуміти, що підписує собі смертний вирок.

Недаремно ж Іван Світличний риторично запитував: «На Тебе теж відкрили справу?..». А ще вірші – сміливі, гучні, викличні, нефальшиві. Вірші, позбавлені езопівської конспірації, де все і всі названо своїми іменами, над якими не нависав інстинкт самозбереження, бо автор не здатний був плекати «цензора в собі».

Тож трагічна смерть 28-річного поета була закономірністю радянської системи, яка, побавившись трохи у демократію, злякалася вільнодумства молодої генерації і всіляко – аж до фізичного знищення – змушувала її замовчати. Коли – застосуванням пожежних машин і водометів, як це було під час мирного зібрання київської молоді біля пам’ятника Шевченку на знак сотих роковин прибуття праху Кобзаря з Петербурга до України для перепоховання його на Чернечій горі; чи сокирою, котрою було підступно вбито Аллу Горську; цензорським пером, що безжально шматувало кров’ю писані твори; чи залякуваннями й арештами, усілякими інсинуаціями. А коли й жорстоким побиттям, як це фатально сталося з Василем Симоненком, після чого його життя згасало, немов тремтлива свічечка на вітрі.Кожен по-своєму реагував на ту атмосферу дедалі сильніших заморозків опісля такої короткої відлиги. Вільнодумний козацький Василів дух бунтував проти наруги над особистістю, повзучого репресивного свавілля можновладців. Він не втомлювався (і не боявся) звірятися у любові до України – маю на увазі як страх бути покараним, так і звичайний для поета острах смислових повторів:

Україно! Ти – моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Підозріле ставлення владців до Василя Симоненка спричинили не тільки його чесна громадянська позиція та сміливі трибунні вірші, а ще й той факт, що твори поета побачили світ на Заході: у мюнхенській «Сучасності» було опубліковано щоденникові «Окрайці думок» та недруковані в Україні вірші.

У щоденнику Василя Симоненка залишився запис від 3 вересня 1963 року: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”…»

Це Василь писав уже через рік після звірячого його побиття, коли остаточно стало зрозумілим, що система відверто демонструє свою силу, вказуючи українській інтелігенції місце «на задвірках», а то й у тюрмах, і недавній юнацький наїв розтанув, як дим. Натомість прийшли гіркота й усвідомлення своєї трагічної долі. Усвідомлення, бо до того було тільки інтуїтивне відчуття, про що свідчать написані поетом за вісім років до смерті рядки: «…в тридцять смерті в очі подивлюсь».

Як згадують очевидці, влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Василем Симоненком сталася суперечка, причиною якої послужило те, що за кільканадцять хвилин до обідньої перерви вона відмовилася продати йому пачку цигарок. Шум привернув увагу двох міліціонерів, які вимогливо попросили пред’явити документи. Їхня реакція на редакційне Василеве посвідчення була неадекватною: на очах у здивованої публіки вони скрутили поетові руки й потягли до вокзальної кімнати міліції.

Тепер важко сказати, наскільки спланованою була ця «акція». Чи, може, вона планувалася спонтанно по тому, як Василя було затримано (але ж, мабуть, не випадково на вокзалі: мовляв, менше навідуйся до столиці та менше намотуй кілометрів по Україні), однак тієї ночі Симоненко невідомо чому (черкаська міліція заплутувала сліди? Чи хотіла вчинити розправу чужими руками провінціалів – своїх підлеглих?) опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції аж за тридцять кілометрів від обласного центру – у містечку Сміла.

Василя забрали звідтіля наступного ранку колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко та поет Микола Негода. Ось як згадували його «визволителі» те повернення із Сміли до Черкас: «Коли Василь сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

– Ось подивіться…

Ми жахнулися: всі руки були в синцях.

– А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку.

– За що? – вихопилося в нас.

– Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще… Вони затятими виявилися. Як же, потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла…

Василь вилаявся і потім додав:

– У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу, на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…»

Те побиття стало фатальним. Приречений на повільне мученицьке вмирання (медицина була безсилою погамувати постійні болі в попереку), Василь Симоненко все ж намагався бути у вирі літературно-мистецького життя, спілкуватися з друзями, мужньо сприймати цензорські загати. Адже за поетового життя побачила світ лише одна його збірка – «Тиша і грім» (1962). Решту Василевих збірок його друзям доводилося «пробивати» у друк неймовірними зусиллями вже по його смерті.

Так, фактично вже самостійним життям зажили (хоч і понівечені цензурою, спотворені, порізані живцем) Симоненкові книжки: «Земне тяжіння», збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968), далі, аж через п’ятнадцять літ – «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985), книжечки для дітей, творячи в атмосфері українського культурного космосу той феномен Симоненка. Його досі намагаються збагнути навіть самі представники когорти шістдесятників: «… ми відчували щось вище в ньому: він був на висоті лету в невідоме».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю»

Тарас Григорович Шевченко — видатний поет, а й прозаїк, художник, драматург, історик, мислитель, фольклорист і етнограф, який після себе залишив надзвичайно велику творчу спадщину – понад тисячу найрізноманітніших творів. Геній Великого Кобзаря незвичайно багатогранний. Завдяки йому Т. Г. Шевченко створив дев’ять повістей, багату кількість драматичних творів і відомий кожному українцю «Кобзар».

Літературні погляди Т. Г. Шевченка формувалися не один рік, це відбувалося, перш за все, під впливом життя поета, усього найістотнішого із цього життя, від юності Тараса до його останнього погляду. Літературний подвиг Т. Г. Шевченка, його велике складне життя, яке він поклав на олтар боротьби за щастя та свободу українського народу, всю надзвичайну силу творчості поета можливо збагнути лише тоді, коли уявити, у яких обставинах з’являлися твори митця.

В ті часи, коли жив та творив Т. Г. Шевченко,  панувала задуха, яка примушували замовкати творчих людей, атмосфера, в якій панували підозра, страх, ненависть та доноси, панувала атмосфера, де загальна бездіяльність і офіційна брехня не вважалися безчестям. А ось правдиве слово кожен раз обливалося кров’ю те переслідувалося на кожному кроці. Тому оспівувати свободу в таких обставинах, прагнути волі та незалежності в умовах кріпосницького права, серед небезпеки жандармських буднів – це означало висловити, а скоріше, відкрити найважливішу життєву істину, у поетичній формі довести оточуючим те, що в той час було найсуттєвішим. Нездоланність духу нашого народу підкреслюється й тим, що такі безстрашні співці свободи, як Т. Г. Шевченко, народжуються саме в найпохмуріші часи.

Найтонші нюанси інтимного і найгостріші соціальні драми, біль безправ’я і неволі, часи розпачу, які були добре відомі поетові, смуток знівеченого життя, гучний голос пробудженої людської гідності, незвичайна сила непокори, яка інколи переходила у крик прокляття, – все це скипілося в художню цільність творчості Т. Г. Шевченка, яка від початку до кінця перейнята вогнем почуттів поета.Саме з цього виросла правдива, вогняна творчість Великого Кобзаря, саме це живило той дух бунтарства і протесту, яким наснажена поетова душа. Саме з її суворості в усій величі постає образ Т. Г. Шевченка – поета-борця, поета-революціонера, який висвітлюється у спалахах грозових розрядів великого поетичного слова митця.Надзвичайна волелюбність є однією з головних рис творчості Т. Г. Шевченка. Верхи його поетичної творчості – це гучний спів свободи, уславлення незалежності, головних чинників людського поступу, щастя і добробуту. Слово «свобода» майже у всіх своїх творах Великий Кобзар скрашує найяскравішими епітетами, а домінуючий настрій багатьох поезій Т. Г. Шевченка являє собою смуток за втраченою свободою і постійне прагнення до «волі святої»:

«Встане правда! Встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки…»

Улюбленим героєм поета є народний витязь, гайдамака-повстанець або запорізький козак, які завжди виступають поборниками рідного краю, носіями народної честі і правди. Творчість Т. Г. Шевченка, перш за все, спрямована проти царської влади, її кріпосницького свавілля, проти різних душителів народної волі і запроданців.  Видатного українського поета не дарма називають революціонером літературної форми, бо все вказує на те, як сміливо відмовлявся він від поетичних канонів, хоча і не ставить метою свідоме руйнування традиційних художніх форм. Подібні експерименти  були не притаманні для Т. Г. Шевченка. А ось вроджене почуття прекрасного і почуття гармонії вказували художникові ті шляхи, якими треба було йти, ті шляхи, які, незважаючи на притиски і вузькі літературні рамки, дозволяли продиратися через хащі літературних умовностей і нести своєму народові своє вільне і по-справжньому розкріпачене слово.
З часом у поета з’являється незнана доти, оригінальна композиція поезій, йому вдається до невпізнання змінювати класичні ямби та хореї, з якими поет поводиться надзвичайно вільно та легко, а його поетичне різномаїття віршових розмірів ще й сьогодні приводить у захват дослідників та завдає немалого клопоту перекладачам. Мелодичність поезій Т. Г. Шевченка створили поету невмирущу славу одного з самих музикальних літераторів світу. Здається, що у своїй надзвичайній силі творця поет не хотів притримуватися ніяких законів, крім тих, які диктувалися його власною мистецькою інтуїцією і вогнем темпераменту. Бурхлива поетична експресія, що переповнює твори поета, зносила на своєму шляху усі перешкоди умовностей і ніколи не мирилася з обмеженнями.
Т. Г. Шевченко завжди і всюди залишався господарем свого настрою, йому завжди вдавалося кожним своїм рядком, кожним словом вигранювати і вивершувати світ основного задуму любого свого твору. Цільність всіх його творів досягається не одноманітністю художніх прийомів та засобів, а незвичайним умінням природно і з винятковим артистизмом поєднувати речі, на перший погляд, дуже і дуже віддалені одна від одної, зближувати їх в гармонійності, змикати їх в єдине образне коло і проти грубій прозі вислову доносити до читача призив до боротьби чи глибокий філософський роздум. В ласкавій співучості і милозвучності поетичного слова Т. Г. Шевченка навіть у жорстких ритмах його найсуворіших поезій постійно бринить музикальність душі українського народу.

Великий Кобзар відіграв видатну роль у з’єднанні передових сил українського народу, у формуванні і розвитку свідомості нації. Т. Г. Шевченко у своїх творах не тільки зображує дійсність, й оспівує героїчне минуле свого народу. Окрім того, з творчістю Кобзаря пов’язане становлення української літературної мови. З виходом відомої сьогодні у всьому світі поетичної збірки Шевченка відкрилася нова ера розвитку українського письменництва, значно розширилися філософські і тематичні обрії літературної діяльності. Талановитому митцю вдалося вивести рідну мову на новий, всесвітній рівень.

Незважаючи на те, що колись поетові забороняли не тільки писати, а й малювати, усі заборони виявилися безсилими перед поетичним словом, перед його правдою та його силою. Приклад Великого Кобзаря став для сучасників та нащадків яскравим прикладом нездоланності справжнього художника, прикладом невмирущої природи творчості й нескореності людського духу, прикладом людини, яка з усіх, найскладніших випробувань завжди виходить переможцем.
Кожен, хто познайомиться з творчістю видатного українського поета, отримає змогу вжитися в багатий світ образів його поезій, зможе сягнути в літературні надра, відчує, що автор вистраждав свої твори власним жттям, своєю відданістю українському народові і рідній землі. Шевченкові вдалося зі своїх творчих висот відкрити події різних часів і акумулювати у своїй творчості духовний набуток минулих поколінь. Крізь людський біль, крізь індивідуальне, крізь вселюдське, крізь біблейську далеч історії Т. Г. Шевченко і зараз мудро спілкується із сьогоденням.
Творчість Т. Г. Шевченка невичерпна, вона навіки. І все нові і нові покоління будуть знаходити в ній незвичайне поєднання народного і вселюдського досвіду, який сьогодні знаходимо й ми з вами. Слово невмируще, слово вічне, слово, живе своєю правдою, слово, яке й досі квітне художньою красою – це і є Тарас Григорович Шевченко – геній і духовний янгол українського народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : З давніх часів людина і природа тісно взаємопов’язані. У давнину первісні люди повністю залежали від навколишнього середовища. Не розуміючи суті відбуваються природних явищ, люди зводили їх в ранг богів. Так, і вогонь, і вода, і земля, і дерева, і повітря, і грім з блискавкою вважалися божествами. Щоб умилостивити їх, люди здійснювали ритуальні жертвопринесення.

 Але минав час, людина еволюціонувала, удосконалилася Люди навчилися добувати вогонь, будувати житла, створювати знаряддя праці. Людина не тільки завойовувала своє місце серед інших племен, а й намірилася підпорядкувати саму природу. Питання взаємодії людини і природи на сьогоднішній день вважається найбільш актуальним. Проголосивши себе царем серед усіх живих істот, людина забула, що сама є частиною природи, вінцем її творіння. І замість подяки продовжує вести себе дуже агресивно. Своїми безрозсудними вчинками вона губить навколо себе все живе.

 Блюзнірське, споживацьке ставлення до скарбів планети може мати дійсно катастрофічні наслідки. Щорічно вирубуються величезні площі лісів, а адже ліси — це легені планети. Їх знищення веде до зменшення, а іноді і до зникнення різних видів тварин і рослин. Куди поділися чисті джерела? У воду скидаються тонни відходів, і її небезпечно не тільки пити, але навіть просто купатися в ній.Повітря отруюють вихлопи мільйонів автомобілів, отруйні викиди заводів. Над містами стоїть такий зміг, що ночами іноді важко розрізнити на небі зірки. Втішає, що ще залишаються екологічно чисті райони, не зворушені «цивілізацією»

 Людина забуває, що запаси в надрах планети колись вичерпаються, і продовжує по-хижацькому видобувати корисні копалини. А вчені вже давно говорять про можливість використання енергії сонця, вітру, припливів і відливів.Створюється враження, що всі забули про те, що людина не може існувати поза природи. Адже вона живе на землі, їсть її плоди, дихає повітрям, п’є воду. І при цьому майже не дбає про збереження середовища свого проживання!

Хочеться згадати про те, що в давнину люди дуже дбайливо ставилися до природи. Ми можемо судити про це за що дійшли до нас казкам, міфам, переказами, піснями, прислів’ями та приказками. Дуже важливо, щоб сучасні діти мали можливість долучитися до цих духовних цінностей.

Необхідно постійно пам’ятати про те, скільки радості дарує нам навколишній світ: розпускається бутон квітки, шум дощу, шелест листя, сяйво сонця — як це можна не любити? Ми і природа — одна велика сім’я і повинні жити в дружбі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Безперечно в час нестримного розвитку технологій, електронних розрахунків, комп’ютеризації всіх сфер життя, людські орієнтири дещо змістилися. Вже немодно читати книги в цупких палітурках, ділитися враженнями від прочитаних світових новинок літератури, обговорювати класиків літературного мистецтва. Зараз більш актуальними є теми розширення можливостей гаджетів, обговорення новинок світу цифрової техніки.

Та попри це, гадаю, не переведуться любителі почитати на ніч та обговорити зранку з однодумцями чергову захопливу книгу. Це захопливе заняття розширює кругозір, слугує осередком мудрих порад та джерелом релаксації. Попри бурхливий розвиток цифрової та комп’ютерної техніки різноманітність книг просто вражає. Навіть найвимогливіший читач може знайти собі щось до вподоби. Публіцистична та наукова тематика, детективи та любовна лірика, літописи чи фантастика – все це лише невеликий перелік для вибору читачів. Та, на жаль, зараз важко знайти людину, особливо молодого віку, яка любить читати. Як на мене, то вся література ділиться на шкільну та таку, що «до душі». Шкільна література – це безперечно добре, але як правило те, що потрібно читати по програмі, не завжди подобається. А от наскільки приємніше вибрати з книжкової полиці невідомий досі томик і поринути в ілюзорний світ фантастики.

Тому стосовно книг, я переконаний, що не варто прислухатися до сторонньої думки щодо вибору літератури для читання. Слід пам’ятати, що позитивні чи негативні відгуки про ту чи іншу книжку, є чисто суб’єктивними, а кожна людина має обрати сама те, що їй ближче і підходити до цього вибору треба серйозно та виважено. І ніякий новий «комп’ютерний» витвір людства не зможе зрівнятися від задоволення, отриманого від читання рідної по духу тобі книги. Бо кожна людина повинна багато читати і не важливо що саме, головне що це сприятиме її інтелектуальному та духовному розвитку.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна — це вічність, не тільки сьогоднішня, але передусім майбутня й минула. 

Ярослав Стецько

Нам, сучасникам, на жаль, бракує таких яскравих, правдивих героїв, для яких сміливість стала запорукою щастя. Вони стали лицарями духу, неприрученими «тиграми» у світі насильства.

У романі І. Багряного «Тигролови» ми бачимо дві України. Одна — у спогадах Григорія Многогрішного — справжня, прекрасна, з лісами, степами, із жайворонками, солов’ями, з веселими забавками на Трійцю, з різдвяними колядками та щедрівками. Друга Україна — поселенська — постає з розповіді Наталчиної матері: «Ще була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка…» Григорій слухав жінку і дивувався з її волелюбної гордості: от що робить з людьми воля!

Таке саме враження справила на парубка і зустріч з іншими вихідцями з України — родиною Морозів: «А люди — ті самі! Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим тембром, якістю. Вони суворі і загартовані…» Як же опинилися ці українські родини так далеко від України? Як свідчать історики, наші співвітчизники з’явились на Далекому Сході ще у другій половині XVII століття, коли українські козаки разом з російськими землепрохідниками приходили на простори Сибіру, Далекого Сходу, щоб осісти там, почати нове життя. Зовсім з інших обставин почали переселяти українців наприкінці XIX століття. їх, як ворогів народу, куркулів, вантажили на пароплави і везли у безвість. Старий Сірко, згадуючи ці важкі моменти з його життя, говорив: «…на край світу мандрували, щастя-долі шукали… чи їли, чи спали — все свій край далекий, ясний споминали…»

Згодом позвикали переселенці до нової домівки й зажили, «ще й як зажили».

Родина Сірків має незвичне заняття, вони виловлюють у тайзі тигрів — незалежних і сильних звірів. Що характерно: ці люди звірів не убивають, а лише ловлять. І тут же поряд розповідь старого Мороза «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт — про Комсомольськ». Він говорив «про колони виснажених арештантів» на лютім морозі, про повільну смерть, про голод і цингу. І все це тяжким непосильним тягарем лягло на плечі чесних трударів — полтавських та катеринославських, херсонських «куркулів», «державних злодіїв», «суджених за колоски», вчених, учителів, бородатих дідів і юнаків.

Григорій слухав ці страшні за своєю суттю розповіді про «…жорстоку смерть без похоронів, як худоби, — смерть від знущання, голоду і журби…» Йому прикро й боляче було усвідомлювати, що саме українцям випали на їхню гірку долю такі тортури. Кожна картина вражала своєю значимістю і контрастом. Згадаймо епізод, коли молоді дівчата під брутальну лайку начальників пиляють дрова і співають ніжними голосами українську пісню:

Ой, куди ж куди, куди

Я тепер попала…

Мати ж моя, мати ж моя, —

Я ж тепер пропала!

Серце головного героя наповнюється гнівом і невимовною тугою після таких дівочих слів. Що чекає їх у цьому пеклі? Григорій ще раз зустріне тих двох дівчат — втомлених, бідно одягнених, у ресторані поїзда, який везе люд до Хабаровська. Говорили вони між собою українською мовою, і Григорієві здалося, що він потрапив додому, до України, «без стерна і без вітрів».

Отже, І. Багряний устами свого героя висловлює глибокий жаль і обурення з приводу геноциду української нації. Але всю Україну не переселити у глухий закуток, не обгородити високим парканом. Україна має відродитись у нових поколіннях молодих і завзятих патріотів.