Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Моя перша вчителька. Учительська праця здається звичною й буденною: дiти приходять на урок за розкладом, з’являється вчитель, щось пояснює, навчає, далi наступний урок з iншим учителем. Здається, буденна рiч, але не завжди. Бувають такi уроки й такi вчителi, про яких згадуєш i довго пам’ятаєш. То що ж вiдбувається на уроцi, коли тобi пригадуються i слова, сказанi вчителем, i вираз його очей, жести? Здається, що вiн промовляє якiсь особливi слова саме тiльки для тебе особисто, хоча поруч сидять твоï однокласники. На мою думку, що це той самий момент, коли вчитель вкладає душу у свою роботу, а своє серце вiддає дiтям. Моя перша вчителька Тетяна Вiкторiвна. Вона була й залишається для мене якоюсь незвичайною людиною. Менi хотiлося щоранку швидше потрапити до школи, бо вчителька буде знову розповiдати щось цiкаве й захоплююче. Вона була i вимогливою, i люблячою водночас. Пам’ятаю, як вона могла насварити: Володю, ти ж такий розумний і  як же це ти змiг виконати так брудно завдання? Ми всi для неï були i найкращими, i найрозумнiшими, вона кожного з нас любила й любить зокрема, а не всiх загалом.Я навчаюся в п’ятому класi в дорослiй школi. Тут усе по-iншому, але я продовжую приходити пiсля урокiв до Тетяни Вiкторiвни й розповiдати про своï успiхи. I скiльки б рокiв не минуло, я пам’ятатиму ïï уроки добра й щиростi, сподiваюся, що виправдаю ïï вiру в мене, у моï здiбностi.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Набагато легше порівнювати героїв одного твору або, в крайньому випадку, письменників. Але говорити про персонажів, створених Пушкіним і Лермонтовим, так само важко, як і цікаво. Ці геніальні людистворили образи героїв, характерних своєму часу. Онєгін — молода людина першої чверті, а Печорін — сорокових років XIX століття. Малий відрізок часу розділяє наших молодих людей, але якими різними вони являються на початку романів і як вражаюче однакові у кінці творів. Онєгін — «молода гульвіса», що отримала традиційне виховання і поверхневу освіту :

Він по-французьки абсолютно

Міг висловлюватися і писав;
Легко мазурку танцював
І кланявся невимушено;
Чого ж вам більше?
Світло вирішило,
Що він розумний і дуже милий,— так оповідає про свого героя Олександр Пушкін. Печорін же сам говорить про себе у своєму щоденнику. Щоденник пишеться не для чужих очей, зазвичай йому повіряють найпотаємніші таємниці; усе гранично щиро, без всякого малювання викладає Лермонтов вустами свого героя : «З самого дитинства усі читали на моєму обличчі ознаки поганих властивостей, яких не було; але їх припускали — і вони народилися. Я був скромний — мене звинувачували в лукавстві; я став потайний… Я зробився заздрісний. Я був готовий любити весь світ,— мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти». У цьому монологу є деяка картинність, але Печорін щирий. Він намагається пояснити оточенню свій характер, зробити крок назустріч людям. Онєгін же абсолютно інший. Звикнувши жити у світлі, знаючи його закони, він розуміє, що почуття тут недоречні. Це театр, де кожен грає свою роль. Онєгін добре знає закони цього маскараду. Він засвоїв «науку пристрасті ніжної», якої цілком вистачає, щоб блищати, бути бажаним гостем, але метушня життя вбиває душу героя : І хоч він був гульвіса палка, Але розлюбив він нарешті І лайку, і шаблю, і свинець. Печорін же пристрасно хоче вирватися з того життєвого круга, де змушений жити. Із-за дуелі він виявляється на Кавказі. Тут «край землі», пристрасні і буйні характери. Сам Печорін ще не втомився від життя. Він в усе активно втручається, усім цікавиться, грає із смертю («Фаталіст»). Будучи в Тамані, він уклинився в життя мирних контрабандистів, нехотя зруйнувавши їх побут, що склався. Потім він згадає: «Тамань — найпоганіше містечко з усіх приморських міст Росії. Я там трохи не помер з голоду, та ще на додаток мене хотіли втопити… І навіщо було долі кинути мене в мирний круг чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий в гладке джерело, я стривожив їх спокій і, як камінь, ледве сам не пішов на дно»! А ось Онєгіна абсолютно неможливо представити в такій ситуації. Він позбавлений цікавості до оточення. Приїхавши в село, Онєгін всіляко намагається відгородитися від сусідів, чим дуже ображає їх: Спочатку усі до нього їхали; Але оскільки із заднього ганку Звичайно подавали Йому донського жеребця… Вчинком образься таким Усі дружбу припинили з ним… Випадково зближується з Ленским, Онєгін не намагається завести інших знайомих. Він занадто розумний, щоб слухати їх розмови: Про сінокіс, про провину Про псарню, про свою рідню. Пушкін, прекрасно розуміючи тип Онєгіна, так оцінює його: Ми шануємо усіх нулями, А одиницями — себе… Сноснее багатьох був Євгеній; Хоч він людей, звичайно, знав І взагалі їх зневажав… Він слухав Ленского з посмішкою. Майже так само до дружби відноситься Печорін: «Як дружбі не здатний: з двох друзів завжди один раб іншого, хоча собі не признається; рабом я бути не можу, а повелівати в цьому випадку — праця стомлива, тому що потрібно разом з цим і обманювати; та притому у мене є лакеї і гроші»! Спілкуючись з Верне-ром, Печорін швидше говорить сам з собою, ніж з доктором. Вони близькі своїм скептицизмом і неприйняттям оточення. «Ми один одного скоро зрозуміли і зробилися приятелями». Онєгін «зневажає» людей, але вимушений зважати на їх думку. По цьому безглуздому протиріччю він вбиває єдиного приятеля, з яким ділив сільське дозвілля. Можливо, через це втратив Онєгін можливість бути щасливим : Ще одно нас розлучило… Нещасною жертвою Ленский ліг… Я думав: вільність і спокій Заміна щастю. Боже мій! Як я помилився, як покараний. Печорін теж боїться зв’язати себе якими-небудь узами, зобов’язаннями. Він хоче отримувати, нічого не даючи натомість, а так не буває. Печорін мучить Віру, мучиться і сам, коли втрачає цю жінку, розуміючи, що любив її єдину, і плаче як дитина. Онєгін і Печорін близькі один одному, як старший і молодший брати. Обоє вони розчаровуються в житті. Безрадісно чекають її кінця. Особливо сумно усвідомлювати це, коли прочитаєш фразу Печоріна : «Навіщо я жив? для якої мети я народився?. А вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення… Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив : я любив для себе, для власного задоволення».

Під цією фразою цілком міг би підписатися і Онєгін. Ось і вийшло, що абсолютно різні герої, що живуть в різні історичні епохи, прийшли до одного підсумку: один почавши, а інший продовживши галерею «зайвих людей».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Не буває таких фарб, ні, не буває! Яскравим золотом заграв ліс, і вранішні серпанки стали золотими. Простягнеш долоню до жовтогарячого листя, а воно не пече, сяючи в останніх сонячних променях. Що робити тепер шукачеві пригод, як не мандрувати осіннім лісом, що так фантастично змінився за кілька коротких днів?

Усе-таки колір золота дуже одноманітний. Палітра осінніх фарб багатша. Тут є і тьмяно-жовтавий, і світло-брунатний, і колір, який нагадує червоне золото, і ще багато, дуже багато найтонших відтінків.

Якщо подивитися крізь жовтизну листочка на сонце, то можна вгадати долю цього листочка, мовби прочитавши його життя. Чорні цяточки свідчать, що прилітати до листочка пташки і, трохи подзьобавши, вирішили пошукати чогось смачнішого. Один край у листочка ніби більш загорілий: це на нього так дивилося сонце – довго й уважно Дивіться: поблизу черешка прикріпилась якась комаха в пухнастій зимовій одежині. Ні, не турбую, не турбую, спокійного сну.

Осінній ліс зачаровує, та ці чари скороминущі. Пройде бабине літо, і захлюпотять сірі довгі дощі. А потім ударять перші морози, і роздягнеться ліс, аби прийняти від Діда Мороза теплі зимові шубки.Осінь ще триває, але поспішайте! Осінній ліс запрошує всіх на останню виставу в сезоні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Любов – це найважливіше у житті людини почуття, без якого наше існування становиться пустим та втрачається його сенс. Лобов, це почуття, яке не залишив без уваги ні один письменник або поет. Це дуже просто пояснюється, бо любов супроводжує нас с самого народження до кінця днів своїх. Це й любов до матері, і любов до жінки або чоловіка, а також це любов до свого народу і своєї Батьківщини. Крім того, це почуття, яке більш інших почуттів прагне висловлення, спонукає людей до самовираження і надихає їх на творчість та подвиги.

Українська література у цьому відношенні не є винятком і здебільшого правдиво відображує кохання. Це досягається тим, що в основу сюжетів творів українських письменників і поетів про кохання покладено саме життя. Досить пригадати уроки української літератури і класичні твори, які ми вивчали на цих уроках. Перед очима одразу постають улюблені персонажі, цікаві твори і автори цих творів, жоден х яких не оминув теми кохання. Просто це почуття неможливо оминути ні в літературі, ні в мистецтві, ні в реальному житті.

Не у відтворенні «жалі і ніжності» кохання епіцентр новели «За мить щастя» Олеся Гончара. На шляху почуттів Сашка, радянського воїна, і Лариси — іно­земки постає ворожий «Закон»: не можуть вони буди разом! «Проти любові закон? Не може бути такого закону!» — наївно думає Сашко. Але він існує, цей «закон», і у різній державній приналежності молодих закоханих, і в моралі сім’ї Лариси… То ж коли поставили Сашка до розстрілу над яром і коли під час дочитування вироку пролунав пронизливий крик Лариси,— дива не сталося. Не здригнулися серця від того крику, не опусти­лися дула гвинтівок. Так бездушний закон убив мрію. Але вічно живим залишилося на землі високе й чисте кохання, що стало піснею, казкою, легендою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поетична творчість Лесі Українки стала своєрідним висвітленням гідного начала в людині, її прагнення до боротьби проти жорстокості та свавілля можновладців. Наче кинуті в збайдужілі серця учасників цієї боротьбі іскри вогнища Прометея, її вірші запалювали серед людей вогонь нескореності долі, допомагали знайти єдиний вірний шлях в майбутнє, який приведе до кращого, вільного та незалежного життя.

Безсмертна творча спадщина Лесі Українки стала неоціненним внеском не тільки в українську літературу, а й культуру усього прогресивного людства. В українській поезії вона стала продовжувачкою, а точніше, спадкоємницею українського генія Т . Шевченка та вогненної поезії І. Франка. Ще один відомий митець української літератури М. Рильський вважав Лесю Українку «не тільки найбільшою жінкою-письменницею в світі, а й одним з найоригінальніших світових поетів».

Перші кроки талановитої української письменниці у чарівний світ літератури були схожі на весняне пробудження природи після довгого зимового сну. Вже в перших своїх поетичних збірках вона шукала свій естетичний ідеал. Яким повинен бути справжній митець, що він винен принести людям, яке слово винен зронити? Вже тоді у рядках її віршів з’явилися і «безжалісні мечі», і «вогнисті блискавки», і багато інших, не менш яскравих порівнянь поетичних творів зі справжньою зброєю, потрібною у боротьбі проти поневолювачів українського народу. Леся Українка щиро вболівала через те, що не має можливості і сама зі зброєю в руках примкнути до лав борців за краще майбутнє рідної землі. Мабуть, тому увесь вогонь своєї душі вона вклала в слово – єдину доступну їй зброю:

«Тільки життя – за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора».

Участь у визвольній боротьбі письменниця вбачала у служінні рідному народові через власний внесок у розвиток української літератури і культури. Вона була впевнена, що поет, у першу чергу, повинен бути лицарем та захисником скривджених і поневолених. Наприклад, у своїй поемі «Давня казка» Леся Українка каже:

«Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіти кайдани!»

Коли знайомишся з поетичної творчістю Лесі Українки, стає зрозумілим, що свій ідеал письменниця створювала на основі власних філософських поглядів та політичних переконань. Звідси її розуміння того, що справжня поезія – це велика сила, яка здатна допомогти знедоленим у боротьбі проти тиранії, здатна допомогти людині визначитися у вирі історичних шляхів та переплетінь доль. Своїм обов’язком Леся Українка вбачала «сіяти квіти на морозі» і доти поливати їх гіркими сльозами, доки не розтане лід зла і гніту, доки не зійдуть квіти щастя. Вона усе своє життя підіймала «на гору круту крем’яну» важкий камінь і робила це з усмішкою на вустах, усе життя шукала «зірку провідну, ясну владарку темних ночей», яка б освітила шлях українського народу до щастя. Вона була упевнена, що справжній митець повинен у будь-яких обставинах разом із народом переживати і страждання, і сум, і радість.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Минуло десять років від дня проголошення незалежності України. За ці роки моя країна пройшла нелегкий шлях випробувань, становлення державності. І завжди мої земляки з особливою увагою придивлялися до постатей своїх лідерів, перш за все враховуючи ступінь їхньої відповідальності за долю України та її майбутнього.
Мабуть, у цьому і полягає головний критерій справжнього патріотизму: твоє щире вболівання за долю батьківщини, вміння відстоювати її честь та гідність, навіть поступаючись власними інтересами.

Таке завдання — не кожному під силу. І це доводить Леся Українка у своїй драматичній поемі «Бояриня». Присвятивши твір найдрама тичнішим подіям національної історії — добі Руїни, письменниця з болем і осудом висвітлює проблему національної пасивності і зради. Колись Шевченко писав про таких «синів України»:

Раби, підніжники, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.

І ось — як продовження Шевченкового послання «І мертвим, і живим…» — Лесина «Бояриня», яку, один раз прочитавши, дуже важко забути. Перш за все, захоплює образ Оксани. Туга за рідним краєм, відчай, біль за приниження рідної землі, власне безсилля спричиняють смерть молодої українки. Та за всіма цими абстрактними поняттями стояли конкретні постаті, люди, що своїми діями, на мій погляд, щоденно морально вбивали дівчину. Може тому, що мені дуже сподобався образ Оксани, у мене ці запродавці викликають огиду і зневагу. На жаль, їх немало було і в славетній історії моєї країни, та час доводив їхню нікчемність, а оновлена Україна завжди поставала з непохитною гідністю…
У своїй драматичній поемі Леся Українка переконує всіх, що «Руїна» починається з малого — зі зруйнування святого в душах людей. Епохи не існують самі по собі — їх творять люди, причетні до історичних подій. Так і в епоху Руїни руйнування почалося в людях. Леся Українка показала, як національна еліта стала на шлях відступництва від власних принципів, зради власної честі і честі батьківщини. І все — заради власного благополуччя:

…От згодом
в царя я буду на малій беседі.
Як буде він під чаркою, то, може,
я догоджу йому, він часом любить
пісень «черкасских» слухати та жартів…

Важко усвідомлювати, що Степан, чоловік Оксани, таке говорить про себе, бо спочатку його образ викликає в мене симпатію. Від батька він дістав разом з «московськими соболями» заповіт «вже на чужині служити рідній вірі, допомагати хоч здалека пригнобленим братам, єднаючи для них цареву ласку». Так Степан стає боярином і продовжує служити Україні «з-під царської руки». Та поступово його надмірна обережність переросла в боягузство й бездіяльність. Степан поводив себе по-лакейськи, боявся розгнівити хазяїна; танцював «Стьопка-холоп» тропака перед царем і в прямому, і в переносному значенні.
Страждання Оксани, спричинені такою поведінкою коханого чоловіка, — це, на мій погляд, страждання самої письменниці, що образ своєї героїні символічно порівнює з образом всієї України. Ось чому болить і письменниці, і нам, сьогочасним читачам! Бо бути державним діячем (а Степан був саме таким) і нічого доброго не зробити своїй батьківщині — означає руйнувати, а не будувати. Ось чому «Бояриня» є актуальною в усі часи історії моєї держави. Вона вимагає не допускати «Руїну у душі, щоб прожити гідно життя, аби не відчувати сорому перед батьківщиною, перед рідним народом і його нащадками».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тарас Григорович Шевченко видатний поет, художник та творчий діяч українського народу. Його патріотизм просто вражає. Незважаючи на всі перепони він продовжував проявляти себе як мистець української поезії та прози.

Через всі твори проходить основна ідея мужності та боротьби українського народу. Шевченко описує Україну, як чарівний край з фантастичною природою. Його Батьківщина назавжди полонила думки та душу поета. Більшу частину життя він провів на чужині, але яскраві пейзажі рідної країни та спогади дитинства поривали створювати твір за твором. 
Шевченко в кожному творі втілював образ рідної України. Частіше вселяв його в жінку. Тяжкий період історії сплинув на те, що образи головних героїнь були дуже печальними. Жінки страждали, їх гнобили, але не дивлячись ні на що вони продовжували тяжку боротьбу та народжували дітей. Саме народження символізує продовження життя, отримання довгожданої надії на краще.

Поет характеризує українців як сильних духом людей. Навіть в рабстві вони не здаються, продовжують боротися і співати. В своїх творах Шевченко виражає надію на кращі часи та незалежність свого народу, а саме, незалежність України. Він сам був наче той лицар, що боровся з несправедливістю, але не мечем а словом. Саме слово стало міткою зброєю і завжди попадало в ціль. Згодом поету забороняють писати та малювати. Він тяжко згадує ті часи, було таке відчуття, що його позбавили повітря.

Шевченко був один з перших діячів, що чітко виділяв українців як самостійний народ. Саме він своєю творчістю розвиває українську мову і не дає їй загинути. Твори кобзаря стали настільною книгою практично в кожній українській родині. Вони захоплюють і дають змогу задуматись тим, хто втратив надію та немає сили до боротьби.
Заповіт поета підтверджує його тяжкі душевні переживання. Він просто відноситься до свого відходу, але прах прагне залишити на рідній Україні. Таким чином він підкреслює вічність людського буття. Робить акцент на тому, що тіло людини не визначає сенс існування. В надії висловлює, що народяться вільні українці в незалежній Україні.Недооцінити творчість Тараса Григоровича Шевченко просто неможливо. Ця неймовірно талановита людина була генієм свого часу. Він наче повинен був народитися кілька віків тому, бо бачив Україну іншими очима і передбачав її майбутнє.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожна людина прагне адекватних умов життя, щоб повноцінно працювати, створювати сім’ю, народжувати дітей. Ці важливі рішення в житті людини потребують почуття безпеки та захисту з боку країни. Людина хоче мати певні гарантії, що частину піклування про неї візьме на себе держава, куди людина справно сплачує податки.

На жаль, так склалося, що наша країна переживає не найкращі часи. Наша влада не намагається навіть зробити вигляд, що їй не байдуже до своїх громадян. Більшість українців буквально балансують на грані виживання. Маленькі заробітні плати при великих вимогах, відсутність соціальних гарантій при повному свавіллі роботодавців, непомірні ціни на продукти та інші речі просто примушують людину дивитись в сторону інших країн, де все здається кращим. Але це не так.

По-перше, людина, яка емігрує в іншу країну, не має там прав громадянина. Це також означає, що емігрант не може розраховувати на повноцінну реалізацію своїх прав та соціальний захист, адже він чужинець. По-друге, для емігрантів за кордоном передбачена здебільшого, некваліфікована праця, а здобути освіту заново в іншій країні, іноді буває дуже складно і дорого.

За даними статистки, на останній рік з нашої країни емігрувало майже 6 мільйонів українців. Більша частина з них: молоді люди віком до тридцяти п’яти років. Їх не лякають проблеми з громадянством за кордоном, вони не мають ілюзій до життя там, але насправді страшним є той факт, що люди з вищою освітою втікають до країн, щоб працювати ким завгодно, хоч прибиральником, бо навіть прибиральник за кордоном має більш достойне життя, ніж доктор наук на Батьківщині. Невже державі зовсім байдуже?

Чи обов’язково еміграція – то зрада власної Батьківщини? Я так не вважаю, бо людям доводиться залишати країну через ті умови, які вони не в змозі змінити самі. Хіба міг рядовий українець протистояти, наприклад, політиці Сталіна? Кожен має право на гідне життя, до того ж люди відповідають за добробут родини, дітей. Звичайно, ми маємо прагнути до того, аби зробити свою країну безпечною та комфортною для життя, проте інколи ми просто безсилі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тетяна Ларіна — подібно до шекспірівської Джульєтти, стала символом жіночності, глибокої, безмежної любові та порядності. Тетяна — людина з гармонійним внутрішнім світом і чистою душею. 

Тетяна Дмитрівна Ларіна — головна героїня роману у віршах «Євгеній Онєгін», в заміжжі княгиня N, сестра Ольги. Вона є втіленням російської жінки. Навіть ім’я героїні простонародне і вказує на зв’язок з національним корінням. Відмінні риси цієї героїні — чиста душа, мрійливість, прямота.

Дика, печальна, молчалива, … 
Как лань лесная, боязлива…

 Вона показала, що може бути як вірним другом, так і героїчною дружиною. Зовні Тетяна була повною протилежністю своїй рум’яній і білявій сестрі. Прекрасною її не можна було назвати, але у ній не було нічого манірного, вульгарного, а лише простота і природність. Веселим компаніям воліла самотність. У першій частині роману їй було сімнадцять років. Вона проводила багато часу за читанням сентиментальних романів, за рахунок яких і сформувався її внутрішній світ:

Ей рано нравились романы;
Они ей заменяли всё… 
Она влюблялася в обманы,
И Ричардсона, и Руссо. 

В очікуванні піднесеної любові вона зустріла Онєгіна. Саме він став її романтичним героєм, якому вона, як і годиться героїні французького роману, написала лист. Цим вчинком вона порушила всі норми поведінки того часу, проте сміливості цій боязкій дівчині було не позичати. Не зустрівши взаємності, Тетяна дуже засмутилася. Душевний спокій дівчини був надовго порушений. Онєгін, в свою чергу, вчинив благородно. Розгледівши в ній особу мрійливу, він не посмів грати з її почуттями, а скоро освідчився. Романтична особистість Тетяни розкривається і в її захопленні всім таємничим. Вона любить ворожити на святки, вірить у прикмети і сни. Так, наприклад, у сні вона передбачає швидку загибель Ленського від руки Онєгіна:

«Татьяна верила преданьям
Простонародной старины,
И снам, и карточным гаданьям, 
И предсказания луны».

 Образ Тетяни через кілька років в Петербурзі вже інший. Пішли наївність, дитяча віра в казки. Тетяна тепер вміє тримати себе у вищому світі, недоступно і по-царськи велично. І при цьому вона не зрікається самої себе, веде себе природно. Тетяна вважається королевою столиці, і Онєгін раптом закохується в неї. Але тут Тетяна виявляє власну гідність. Вона залишається вірною своєму чоловікові, хоча в глибині душі ще живе її дівоче кохання до Онєгіна. Сила волі допомагає їй дотримати чесність, благородство по відношенню до своєї сім’ї. Таким чином, Тетяна Ларіна є еталоном чутливої, жіночної, мрійливої особистості. Але одночасно образ Тетяни — це образ сильної, чесної і порядної жінки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею.

Прекрасний приклад всього вищесказаного був приведений автором прекрасного твору про пригоди маленького хлопчика Льоньки під назвою «Звук Павутинки» авторства Віктора Близнеця. Хлопчик жив з батьками в невеликому селі, де, на превеликий його жаль, не було ні єдиного його однолітка. Саме з цієї причини Льонька був повинен займатися всіма справами самостійно – дитина сама шукала собі заняття і розваги. Звичайно, для людини важлива компанія, але якщо проводити час на природі, можна знайти собі справу навіть за умови перебування на самоті. Так що хлопчикові вдалося впоратися з цією проблемою – він гуляв по двору, запускав кораблики і використовував всі ті переваги і привілеї, які дає йому рідна земля і природа в цілому.

Наша українська земля в широкому розумінні цього слова дуже красива. Кожен, хто коли-небудь спостерігав за природними явищами, а таких людей завжди була абсолютна більшість, розуміє, наскільки добре вони позначаються на людині, наскільки сильно вони допомагають їй справитися з проблемами і забути про всі можливі неприємності і негаразди. Хочеться вірити в те, що природа рідної землі буде збережена і стане по-справжньому безсмертною. З журбою можна спостерігати за тим, як недбало люди іноді ставляться до природи, але в той же час варто помітити, що останнім часом цим проблемам стали приділяти все більше уваги.

Коли настрій поганий і у людини складається думка, що всі навколо налаштовані проти неї, що у світі просто перестало існувати добро, їй необхідно в першу чергу опинитися на природі. Там з нею станеться таке ж перетворення, як це було з маленьким Льонькою з оповідання Віктора Близнеця. На природі людина зможе перевести свою увагу на новий, який живе за своїми правилами і законами, світ, який неймовірно гарний і добрий у своїй гармонії.

Думається, що до подібних висновків можна прийти навіть без використання літератури, але якщо такі приклади дійсно потрібні, в їх якості можна використовувати розповідь Віктора Близнеця  «Звук Павутинки», відповідно до змісту якої стає чітко зрозуміло, що земля наша безсмертна, добра, вічна і красива.