Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Найважливішою сферою взаємини людини і суспільства є мораль, моральність як особливий спосіб практично-духовного освоєння людиною дійсності. Протягом всієї історії люди мріяли про гідне і щасливе життя, засноване на ідеалах добра і справедливості, чесності і вірності, людяності і товариської взаємодопомоги. Совість і доброта, честь і гідність, борг і відповідальність утворюють ціннісний каркас моральної культури людини і суспільства. У всі часи моральні цінності і ідеали висловлювали найглибші прагнення людства, відкривали перспективу вдосконалення суспільства, надавали людському життю високого духовного сенсу.

У моєму розумінні мораль – це поняття окремої людини або суспільства про те, що є добре, а що – погано. Це ті внутрішні переконання свідомої людини, які навіть не потребують бути зафіксовані в законах. Наприклад, більшість з нас не зможе спокійно сидіти в автобусі, якщо поруч стоїть вагітна жінка або старенька бабуся. Але не кожен поступиться місцем. Тут уступає в дію мораль суспільна, яка примусить когось це зробити: хтось присоромить, хтось почне обурюватися тим, що ви не дотримуєтесь законів моралі добровільно. Таким чином, закони моралі – це зразки ставлення та поведінки, які допомагають регулювати взаємодію людей у суспільстві.

Закони суспільної моралі не завжди були гуманні. Наприклад, у деяких західних країнах іще в позаминулому столітті вважалося непристойним для молодої вдови зняти траур навіть через рік після загибелі чоловіка й спробувати побудувати своє життя з іншим.

Проблемою сьогодення є те, що значення моралі принижено, важко визначити, що насправді добре чи погано. Але мені здається, що в такій ситуації найкращим поводарем людини будуть її совість та давня мудрість про те, що до інших треба ставитися так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Обставини життя постійно змінюються, і одного разу там, де ти когось образив, тобі доведеться просити допомоги. Дотримуючись законів моралі, ми зробимо наше співіснування справедливим і комфортним, і кожен з нас зможе стати трохи щасливішим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина і природа — це два роздільних поняття. Як людина не може обійтися без дарів природи, так і природа не може існувати без діяльності людини.
Природа — творець усіх творців.Ми звикли до того, що вона щедро обдаровує нас своїми плодами. Ми без проблем радіємо теплому сонечку, купаємося в теплих морях, насолоджуємося овочами і фруктами, які виростають на нашій родючій землі. І часто, часом, не замислюємося, до чого може привести діяльність людей, яка завдає шкоди навколишньому середовищу.

Я думаю, що людина повинна шукати відповідь на питання про доцільність підкорення природи і володарювання нею. Чому? А тому, що людина з кожним роком все більше і більше змінює нашу планету, роблячи її більш зручною для себе, але знищуючи при цьому природу, наносячи їй непоправну шкоду. Насправді ж багатьох негативних наслідків можна було б уникнути, якщо б людина вчасно замислювалася над цим, прогнозувала свої дії наперед та рахувалася з інтересами природи: не підкорюючи її під себе, а живучи у злагоді з нею.

      Раніше люди намагалися жити у злагоді з природою. Вони були залежними від неї і розуміли її важливість. Як приклад можна привести повість Ольги Кобилянської «Земля». Автор через образи Федорчуків розкриває проблему зв’язку людини з землею. Головна думка цього твору в тому, що земля не всім приносить щастя, все залежить від того, як до неї ставитися.  Батьки Сави та Михайла, все своє життя витратили на те, аби придбати вдосталь землі, та з повагою ставилися до неї. Обробляючи землю, Івоніка та Марія змогли, усіляко обмежуючи себе, зробити непогане господарство і жили, використовуючи плоди своєї важкої праці. Але Федорчукам земля не принесла щастя, бо Сава вбиває свого брата через страх, що йому не дістанеться земля.

      Зараз усе більше і більше людей замислюється над необхідністю збереження природи, її екологічних систем, адже ніщо не вічне: ресурси вичерпуються, багато видів тварин і рослин зникають безслідно, крім того, людина своєю діяльністю забруднює повітря та водні ресурси. З метою подолання цих проблем створюються закони «Про альтернативні джерела енергії», «Про охорону навколишнього природного середовища», встановлюється кримінальна та адміністративна відповідальність за забруднення навколишнього середовища,  створюються заповідники, а також в деяких країнах  запроваджується переробка сміття.

      Не слід також забувати, що саме через бажання захопити нові землі чи з метою володіння певними ресурсами й розв’язувалися війни, що несли за собою смерть, руйнування та страждання. Особливо з тією зброєю, якою зараз володіє людина, війна може завдати на справді жахливих наслідків..Якщо ми не подбаємо про теперішнє, нема чого говорити про майбутнє!   

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сто років самотності вважається шедевром Ґабрієля Ґарсія Маркеса, метафоричним описом історії Колумбії або Латинської Америки. Роман описує історію життя родини Буендіа та їхнього містечка Макондо впродовж ста років. 

Номер 17 у рейтингу «100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік». «Сто років самотності» належить до напрямку магічного реалізму (ознаки магічного реалізму в романі «Сто років самотності»)

• Назва: «Сто років самотності» 

• Автор: Ґабріель Ґарсія Маркес 

• Жанр: Роман-міф, роман-притча, сімейна хроніка, інтелектуальний роман 

• Нагороди: Нобелівська премія 

• Тема: «Сто років самотності» Історія шести поколінь роду Буендіа (в алегоричному сенсі — історія розвитку свідомості людства від жадібного пізнання світу до перенасичення ним і відчуження від нього)
•  Час і місце дії:  Час — від середини ХІХ до середини ХХ ст. Жодних дат у творі немає, як і назви країни. Дія відбувається ніби поза часом і простором 

• Проблематика: «Сто років самотності» Самотність, відповідальність за свій вибір, роз’єднаність і солідарність, історична пам’ять, батьки й діти, кохання, сім’я 

• Головні герої:  Хосе Аркадіо й Урсула Буендіа, їх нащадки Хосе Аркадіо-молодший, Ауреліано (полковник Буендіа), Амаранта; Хосе Аркадіо (Аркадіо), Ауреліано Другий, Хосе Аркадіо Другий, Ремедіос Прекрасна; Меме, Хосе Аркадіо; Амаранта Урсула, Ауреліано Бабілонья та ін.

Риси фантастичного, «магічного» і реального в романі «Сто років самотності» 

Реальне Фантастичне Мандри циган; бродячі циркові трупи; родинне життя Буендіа; громадянські війни, швидке поширення прогресу, технічних новинок; природа Латинської Америки; діяльність «бананових» та інших компаній, «бананові лихоманки» та ін.; боротьба за виживання серед дикої природи та ін. Фантастичне Старий циган, що зашифрував історію роду Буендіа й повернувся в їхній дім навіть після смерті, бо йому, «мабуть, там самотньо»; вік героїв — до 150 років (Урсула, Пілар); привиди в будинку;  вознесіння Ремедіос Прекрасної; струмок крові, що тече від убитого сина до матері; кількість їжі, гостей та інші перебільшені можливості людей, їхні пригоди У романі «Сто років самотності» розповідається історія шести поколінь роду Буендіа, від початку до кінця, від кохання його засновників Урсули й Хосе Аркадіо Буендіа до виродження роду: народження дитини з поросячим хвостом. Це символ деградації людства через утрату ним спільності. Замкненість роду, відірваність від реального часу призводять до його самотності, а далі — до вимирання.  Отже, одна з головних проблем твору — це проблема самотності. Доведіть це на прикладі образів твору. Хоча герої живуть у сім’ї, але кожен із них самотній. Наприклад, полковника Буендіа ще в дитинстві лікар визнав схильним до самотності, він нікому не довіряє, усіх підозрює, навіть відмежовується від людей. Закінчує своє життя засновник роду Хосе Аркадіо також самотньо: прив’язаним у дворі до каштана. Його вважають божевільним. Самотньою пішла в інший світ і мудра Урсула, вона так і не довірила нікому таємницю місцезнаходження скарбу. Хосе Аркадіо Буендіа говорить про Пруденсіо Агіляра: «Певно, йому дуже важко. Мабуть, він страшенно самотній».  Про Мелькіадеса: «Він справді побував на тому світі, але не витримав самотності й повернувся назад». Про Амаранту: «Вона сподівалась мати його за сина, який розділив із нею самотність і пом’якшив страждання…» Про Хосе Аркадіо Другого і Ауреліано Другого: «…єдине, що збереглось у близнюків спільне, був самотній вигляд, властивий усій сім’ї». Про Ребеку: «Надто багато років вона страждала і бідувала, завойовуючи собі привілеї самотності». Про Маурісіо: «Він помер старим, у цілковитій самотності». Самотність у Маркеса — це психологічний стан людини, її внутрішнє захворювання. Воно із середини підточує її фізичні та моральні сили і, урешті-решт, зводить у могилу.  Це добре проявляється у другому поколінні сім’ї Буендіа. Вони всі замкнені в собі, відірвані від реального часу і саме це призводить їх спочатку до самотності, а потім — до вимирання. Автор неначе хоче сказати, що людина, сім’я, рід, якщо вони самотні, бездуховні, то приречені на самознищення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Микола Вінграновський, один із найяскравіших представників митців-шістдесятників, залишив нащадкам гуманістичну поезію вишуканої і сміливої думки, глибоко закорінену в українську поетичну традицію, та водночас – неповторну і новаторську. Сьогодні не бракує літературознавчих досліджень, присвячених вивченню його багатогранного художнього світу. Серед дослідників як «метри» літературознавчої науки, так і її нове поповнення. Здавалось би, в працях М.Рильського, І.Дзюби, М.Ільницького, А.Макарова, В.Моренця, М.Слабошпицького, І.Світличного, В.Дончика, Т.Салиги, М.Сулими, Л.Тарнашинської уже достатньо широко висвітлено розмаїті грані моделі художнього освоєння буття Миколою Вінграновським. Але в літературно-критичній рецепції покоління дослідників початку ХХІ століття з’являються нові знахідки. Праці Л.Талалая, Т.Бахтіарової, А.Фоміної, Л.Мініч, О.Онікієнко, О.Гальчук, С.Антонишин та ін. розкривають міфологічне підґрунтя поезії, її жанрово-стильовий спектр, кольористичну палітру, естетичний імператив, зображально-виражальні засоби.

Досліджуючи інтимну лірику М. Вінграновського як явище в історії українського письменства, ми намагаємось усвідомити її як літературознавчу проблему, яка й сьогодні залишається дискусійною. Сам термін «інтимна лірика», що вживається досить часто, є надміру розпливчастим. Спираючись на низку спеціальних досліджень (Н. Буало, О. Білецький, Л. Гінзбург, Е. Соловей, Г. Клочек та ін.), а також беручи до уваги теоретичні аспекти висновків та узагальнень окремих праць сучасних українських літературознавців (Н. Костенко, В. Моренець, Л. Таран), підходимо до інтимної лірики М. Вінграновського у її загальновживаному значенні. Розглядаємо як інтимні ті поезії, в яких виявлено внутрішній світ особистості, її настрої, переживання, світовідчуття й природопочування через ставлення до коханої жінки. Мова йтиме, таким чином, не лише про «чисті» інтимні жанри, тобто вірші, які передають виключно безпосереднє почуття кохання. Літературна практика переконує, що «чистих» ліричних жанрів фактично не буває. Тож і інтимні поезії є найчастіше виявом жанрової «дифузії». Поети нерідко збагачують особистісними мотивами громадянські рефлексії та філософські медитації про загальнобуттєві істини.
Поет вміло передає вищу мить взаємного саморозкриття в любові, щастя взаємопізнання, довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих («…Твої уста цвітуть в устах моїх»). Це мить щасливого спокою: «проміння сну», «тиша лимонна», «голоси у гніздах ластівочі стихають тихо». І кожен рух у цьому щасливому спокої сповнений плавності, його «рука, то тиха, то лукава», пливе по шиї коханої небавом, її рука «солодка, ніби слава». Бажаним для поета є тільки «слава» ‒ любов людська, визнання; тільки з цим і може порівнюватись рука – найвищий рівень одухотвореності:

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… 

Контрасти у цьому вірші передають повноту життя. Старовинне слово лодія (човен) передає вічність почуття (вживання архаїчних слів зближує М. Вінграновського з Драй-Хмарою, зокрема, вірш «Я світ увесь…»), яке надає поезії обох поетів свіжості і оригінальності.
Отже, для М. Вінграновського любов виступає вічною субстанцією життя – його смислом. Весь його таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла, постійно завершується образами світіння і ранку – переходом із ночі любощів у день, у будень життя. Саме тут, за словами В. Моренця, ми бачимо Вінграновського-режисера, який «вносить у поезію найтонше, сценічно значуще відчуття світла, кольору, простору, повне істинно драматургійного смислу поєднання барв, звуку і відстані» . Його любовна поезія говорить про високе поцінування внутрішнього світу людини, про його духовне начало (згадана вище поезія). Це не просто стиль мовлення, ‒ це відображення духовної сутності поета, отже – стиль його душі.
Таким чином, основна домінанта поезії Миколи Вінграновського –особлива увага до духовного життя людини. Звідси – любов-духовність – важливий художньо-образний материк інтимних віршів поета:

Ти ‒ вся любов. Ти – чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна…

Збагачена реалістичним поглядом на світ, безмежною любов’ю до всього земного, лірика М. Вінграновського, разом з тим, продовжує майже втрачені у сучасній українській (та й європейській) літературі класичні традиції поетичного романтизму. Йдеться про своєрідний лицарський кодекс активного благородства (звідси – й постійне звернення до коханої на «Ви», як і в Ліни Костенко).
Дослідники творчості М. Вінграновського вирізняють світлі тони його інтимної лірики, її патетичні струмені. Митець у своїй творчості близько стоїть до тенденції романсово-елегійної мелодійності. Однак важливою нотою любовних поезій автора є туга за ідеалом. Нерідко доля ліричного героя драматизується. Такі вірші набувають елегійного характеру. Доказом цього є більшість його віршів-елегій про що свідчать чимало творів із збірки «Цю жінку я люблю» («Елегія» («Літа жадань, літа сум’ять і знади!»), «Елегія» («Одійде, і вишневі сади одійдуть…»), «Елегія» («Відпахла липа, білим цвітом злита…», тощо ), які є кращими творами поета, який іде за відомими традиціями як вітчизняної так і європейської літератури.
Відомо, що елегія була одним з провідних жанрів як ранньої, античної поезії, так і пізніших її часів (Косллімах, Овідій). Упродовж багатьох століть цей жанр супроводжували такі основні стійкі риси, як інтимність і сумні тональності, нерідко – розчарування й самотність. Ці ознаки елегійного жанру виділяв ще свого часу теоретик європейського класицизму Н. Буало у відомій праці «Поетичне мистецтво».
У віршах елегійного характеру М. Вінграновський враховує історичний досвід жанру (Л. Глібов – «Журба»; О. Олесь – «Ой не дивуйсь…», «Я не зазнав тих ніжних ласк і слів…»; Б. Лепкий – «Розвіялися сни мої рожеві…», «Помежи нами море синє…»). Реалізує він його саме через любовну лірику, елегії, які окреслюють реальний внутрішній світ особистості, виявляють чутливу поетову увагу до того, що відбувається в дійсності. «Рефлекторно-медитативний» принцип охоплення часу інтерпретує відповідні конфлікти, драматичні колізії, сумніви. Ліричний герой намагається «прив’язати» свою сповідь до конкретних подій, предмета чи ситуації. І все це (через особисто-інтимні переживання поета) медитативно замикається на його особі:

Відпахла липа, білим цвітом злита,
Із літа покотилася гроза.
Ти виглядаєш іншого вже літа,
Тобі ж цього я ще не доказав…
…Ти виглядаєш іншого вже літа,
А я печальний, в цьому ще мовчу…

Форма розмови-сповіді з найближчою особою (можливо, з коханою, дружиною) побудована на почутті, яке не вичерпується, а поглиблюється і розгортається у внутрішніх аспектах людського життя.
Елегії М. Вінграновського мають типологічну форму композиційної будови, при якій експресивність чуттів поета «вкладається в чітку схему із своєрідною ліричною експозицією, кульмінцією та розвязкою» [5, с. 90].
У М. Вінграновського, навіть якщо говорити не тільки про елегію, а й про будь-який інший жанр (скажімо, сонет чи етюд), утворюється доволі стійкий погляд на віршовану форму («Зоря над містом…», «Ранковий сонет»), «він воліє радше щось варіювати»].
М. Вінграновський – чутливий лірик. Елегійні інтонації не просто його ваблять. Напружені ритми різного спрямування (чи то інтимного, чи то філософського) та космічні швидкості нашого віку позначаються на людській психіці і на загальному стані мислення. Тому саме елегія дає можливість «виливатись» ніжності, щему, тривозі, і, в першу чергу, ‒ любові:

Де не повернешся – у кругом у світі ти…
Душі світіння, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зрад, ні марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі! 

Традиційно елегію як ліричний жанр асоціюють з «емоційністю та журливим змістом» . М. Вінграновський увібрав у своїх поезіях прикметні особливості усіх традиційних елегійних жанрів: елегія-сповідь (С. Руданський), елегія-дума (Т. Шевченко), елегія-пісня (Л. Глібов). Його ж елегія збагачена новими мотивами, поглиблена психологічним змістом.
Попри очевидну елегійну тональність, не можна заперечити світлих тонів поетової творчості (частково про його оптимістичну концепцію уже йшлося). Ці поняття не є полярними. В українській літературі сильним виявився вплив «філософії серця» кордоцентричної духовної традиції, що само по собі налаштовує на мінорний лад. Тож філософські струмені спричинили не тільки елегійні тональності, а й намагання авторів шукати гармонію у Всесвіті, злагодженість між людиною і світом, людиною і природою. Увесь широкий діапазон лірики М. Вінграновського виповнений «жагою ідеального» (В. Моренець). В інтимних віршах найвідвертіше звучать мотиви високого духу, «живуть» одухотворені образи. Свідчення тому – не тільки поетична книжка «Цю жінку я люблю», а й переважна більшість творів поета. Тут усе підпорядковано одній філософсько-естетичній настанові – «з хаосу душі створити світ» (О. Бургардт). Художній світ М. Вінграновського виражає красу людських взаємин, відкриває перед читачем будення радісної природи, злагоджену гармонію світу. З-поміж когорти шістдесятників поета вирізняє глибоке відчуття ідеалу і краси.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Велика, чарівна та країна, із якої приходять усі люди. З неї виходять, а назад не повертаються. Називається вона країною Дитинства. Там починається Людина, її почуття: Любов, Співчуття, Милосердя… Від материнського тепла проростає синівська любов до землі, до людей.

Жінка, яка чує перший подих своєї дитини,, і жінка, яка чує останній її подих, — дві різні людини. Різні — як щастя і горе, добро і зло, життя і смерть. Та обидві вони злилися в єдиному слові — мати.

Скільки існуватиме людство, вічними залишаються любов, материнство і бажання людини бути щасливою. Кожен починає свій земний шлях, дорогу до щастя від матері, з її рук, з першого слова «матуся», з неньчиної колискової, зі стежини від рідного дому. Протягом усього життя немеркнучим ідеалом залишається образ матері. Пройшовши нелегкими життєвими стежками, зазнавши чимало прикрощей, Тарас Григорович Шевченко як символ святості зберіг образ матері, який був у його поезіях наскрізним, був наділений щедро красою й душевним багатством. Поет зізнається:

І перед нею помолюсь,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої.

Мамо, матінко, матусю… Кожен змалку носить у серці ці сповнені ласки й ніжності слова. Упродовж життя у хвилини радості й часи скрути звертаємося ми до образу рідної неньки, яка завжди надасть допомогу, дасть пораду, зарадить у біді, а найголовніше — ніколи не зрадить. Материнський наказ — це втілення мудрості, доброти й совісті.
Мене навчала мати ще колись:

— Як виростеш, моя мала дитино,
То мудрим будь і мужнім будь в житті, —
Скупі два слова. Нелегкі два слова.

Так писав А. Малишко, пройшовши більшу частину життєвої дороги й переконавшись на власному досвіді, як нелегко виконувати материн заповіт, якщо за цими скупими словами відкрити їхню глибинну суть. Адже мудрість потрібна людині, щоб в усьому доходити правди, навчитись розпізнавати її в суперечливому русі життя, у сплетінні людських доль, а мужність — щоб прийняти її, часом «колючу, гірку й жорстоку», і захистити, бо ж правда «завжди в біді».
А для цього треба постійно долати в собі душевну втому, тимчасові розчарування — долати усе в ім’я правди.
Краса світу, його сонячність, безмежність втілюються в матері. Мати вчить нас бачити цю красу, розуміти й захищати її. Матуся подарувала нам життя, навчила Говорити і запалила в серці вічне світло рідної мови й чарівність пісні. Це те вічне, невмируще, що живить душу, не дає їй зміліти й змаліти.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала
І водила мене у поля край села,
I в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на дою дала.

Ця пісня на слова А. С. Малишка глибоко хвилює душу, залишається в пам’яті надовго, бо ні з чим незрівнянну любов матері до дитини і дітей до матері проносить людина через усе життя, оберігає до останнього подиху. Поет відзначає: Мати як мати, крізь віття чорне На очі синові все небо горне…
З дитинства нам відома й пісня «Два кольори» на слова поета Дмитра Павличка, але завжди хвилює серце й душу кожного, хто слухає її. Немало літ спливло відтоді, як двома кольорами, «червоними і чорними нитками», вишила мати сорочку для сина, який «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами». І на всіх життєвих дорогах супроводжувала його материнська пісня любові й зажури, два кольори були не просто мережкою, а символом отчого дому, рідної землі, пам’яті роду й народу.
Від тихої маминої колискової, чарівної пісні й зворушливої легенди, від її натруджених рук і ласкавих очей «вирушив у дорогу» Василь Симоненко, який від «білявої хати» «пішов шукати правди по світах». За своє коротке життя поет зрозумів найважливішу істину.

Лише світла любов до матері й Батьківщини наповнена значущістю. У тому, що Симоненко ніколи не схибив у своїх переконаннях, була й велика заслуга його матері, бо це вона виховала в ньому людяність і гідність.

Коли не вмів ще й букваря читати,
Ходив, як кажуть, пішки під столом,
Любить людей мене навчила мати,
І рідну землю, що б там не було.

Навіть дорослими ми залишаємось для матері дітьми. Тож завжди треба пам’ятати про своє коріння, про те, що все життя за нами «будуть мандрувати очі материнські і білява хата», щоб не забули ми вербу, що додому поверта. Нехай же ніколи не перестає звучати в наших душах материнська колискова і пісня про матір. Пам’ятаймо її мову, її руки, ласку, усмішку, доброту, бо з образом матері пов’язано усе найдорожче в нашому житті. Це рідний дім, яблуні й вишні в цвіту, журлива річка, запашний луг — усе те, що зветься рідною землею; Поет М. Луків написав рядки, що можуть стати духовною сповіддю перед сучасниками й нащадками.
Людина, на жаль, смертна. І кожен має свій час на цій землі.

Образ Матері найближчий до Вічності. Поет Б. Олійник стверджує:

В чорнім горі і журі
Віру нашу не підняти,
Умирають матері,
Та не вмре ніколи Мати!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всі ми люди. Та чи всі достойні цього звання? Відповідь на дане питання залежить від того, що ми вкладаємо в поняття «бути людиною». 

Як я вже писав у попередніх творах, на відміну від інших тварин, в людини, крім інстинкту самозбереження, є так званий інстинкт «піклування про ближнього». Впринципі, ми самі обираємо, якому інстинкту надавати перевагу і в яких ситуаціях. Але якщо розглядати людину через призму усталеної в існуючому суспільстві системи моралі, ми зобов’язані підкорятись потягу любові до ближнього. Ми називаємо це людяністю. Не буду зачіпати тему доцільності її возвеличення, просто спробую погодитись з тезою, що бути людиною — значить бути людяним.

Проблема людяності гарно розкриваєтья в новелі Миколи Хвильового «Я (романтика)».  Чого тільки варті слова головного героя: «Я чекіст, але я і людина». Автору цих слів постійно доводиться розриватись між людяністю романтичної натури і відчуттям обов’язку перед Революцією. Кривавого обов’язку чекіста, в якому не повинно бути місця ні милосердю, ні співчуттю, ні жодним іншим елементам людяності. Ідея понад усе. Ідея стає вище романтики, вище любові до матері, вище нього самого. Головний герой в творі, попри всю аморальність своїх вчинків, жодним чином не осуджується. Він іде проти себе, йде проти своєї людської сутності. Втрачає себе, а це одна з найбільших мук, що загрожують людині. Бо всі страждання можла згладити надією на краще майбутнє, в той час, як втрата себе передбачає повну безнадійність і безпросвтність світосприйняття суб’єкта (цікаво, що він-же й об’єкт, бо втрачає самого себе. Він втрачає і його втрачають). Біблійна розплата за вчинки чекає нас вже в цьому світі. Ми самі творимо з нього рай або пекло. Вирішальним пострілом, герой знищив свій світ, створив своє пекло, в якому поневірятиметься до кінця днів своїх.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сучасний світ і суспільство з певних причин склалися таким чином, що деякі люди живуть краще, деякі гірше, хтось більш щасливий, а хтось нещасний. Різниця ця відчутна не лише в рамках одного і того ж суспільства, побачити її можна і за умови порівняння різних суспільств і країн. На жаль, українці живуть не дуже добре і не дуже щасливо. Найперші людські вимоги, звичайно, задовольняються, а от у всьому іншому, духовному, ми і наші співвітчизники відчуваємо нестачу. Відбувається це тому, що українці далеко не завжди здатні пишатися своєю країною, а значить, і самими собою.

Що ж могло б стати предметом гордості для всіх нас, українців? Що може нас постійно об’єднувати і давати впевненість у тому, що ми – люди, які гідні кращого і які мають жити в хорошій країні? Що ж, хотілося б, щоб таким предметом гордості служила не тільки багата природа, цікава історія, сучасна архітектура або щось подібне, але й самі люди. Хочеться пишатися українцями. На щастя, останнім часом з’явилося більше приводів вважати гордістю нашої нації тих героїв, які, як і ми, є українцями. Ті події, які буквально тільки що відбулися в нашій країні, той перелом у суспільстві, перехід від байдужості до народу і країні до активного відстоювання його інтересів, дійсно надихнув багатьох з нас і змусив пишатися тим, що ми українці. Але проблема в тому, що поки що часу пройшло не багато, а найскладніші випробування ще чекають нас попереду. Той шанс, який з’явився у нас недавно на становлення сильної держави, яка заслуговує гордості, не є першим, у нашої країни вже були подібні можливості, але вони були загублені. Люди зможуть стати справжньою гордістю України тільки тоді, коли всі ми станемо розуміти, що життя в нашій країні стала більш комфортним, ніж було, що ми живемо не гірше, ніж живуть інші країни, що в нашій країні кожен дійсно може стати щасливим.

Звичайно, вже зараз, сьогодні, ми можемо пишатися унікальною красивою українською природою, різноманітність якої може здивувати будь-якого туриста. Пишатися можна також і нашою славною історією, де ми можемо відшукати величезну кількість прикладів сміливих людей, які зможуть стати нашими зразками для наслідування. Деякі риси характери українець, їх гостинність, вроджена чесність і справедливість, звичайно, теж можуть стати причиною для гордості.

У той час як у нас і сьогодні є приводи для гордості нашої країною, ми стоїмо на порозі часів, коли цих причин і приводів може стати набагато більше. Кожен з українців в найближчі роки має зосередитися не на особистому, а на громадському – допомагати оточуючим і контролювати владу. Тільки так ми отримаємо привід пишатися собою, а значить, і своєю країною.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Головні герої оповідання мені настільки сподобалися, що коли б у мене була можливість написати кому-небудь з них листа, я б задоволенням звернулася до кожного з них. Якщо б я могла написати листа Яві, я б звернулася до нього приблизно з такими словами:

«Добрий день, Яво! Ти мене зовсім не знаєш, але особисто мені здається, що я тебе знаю вже не один рік. У всякому разі, я знаю багато твоїх пригод і витівок, знаю де ти живеш, знаю твоїх друзів, знаю, як ти виглядаєш, вважаю, що знаю і твій характер. Добре взнати тебе мені допомогла дуже цікава книга В. Нестайка, в якій ти і твій кращій друг Павлуша були головними героями.

Ви з Павлушею найкращі друзі та напарники, затоваришувати з вами хотіла б і я. З вами мені було б дуже цікаво, бо ти постійно вигадуєш різноманітні витівки, які іноді, на перший погляд, здаються навіть злими, але це зовсім не так, бо ви з Павлушею лише хочете, щоб у селі ви завжди були на виду і щоб про вас постійно говорили. Мені здається, що тієї енергії, яка буквально фонтанує з тебе, вистачило б і на мене. Та й сама я здатна вигадувати цікаві розваги, які обов’язково б тебе захопили.

Я впевнена, що, незважаючи ні всі свої витівки, ти, Яво, добрий, співчутливий до чужого горя та сміливий хлопець. Крім того, я розумію, що попри усі твої суперечки з Павлушею ти для нього справжній друг, таким би справжнім другом ти був би і для мене.Мені було дуже цікаво читати оповідання про твої пригоди, при кмітливі, веселі і відчайдушні витівки, які ти вигадував і разом з Павлушею приймав у них участь. Не менш цікаво мені було б разом з тобою брати участь у цих витівках. Книга В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» мені дуже сподобалася, а поки я її читала, ти, Яво, та твій товариш Павлуша стали для мене справжніми друзями. Я сподіваюсь, що якби нам довелося жити в одному селі, ходити в одну школу та разом відпочивати, я б теж стала для тебе не менш гарним другом, ніж Павлуша.

Ти, Яво, добрий, веселий та дотепний, і спогади про тебе залишаться у мене на все життя. А зараз я з тобою прощаюся і сподіваюся, що усе твоє життя буду добрим, веселим і щасливим, як і твоє дитинство.

До побачення, Яво, і усього тобі найкращого!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тема кохання — одна з провідних в романі Олександра Пушкіна у «Євгеній Онєгін». Саме здатністю щиро і віддано любити автор «міряє» людську натуру, рівень розвитку своїх героїв. Сам Пушкін вважав, що любов є власне сенсом існування, тільки люблячи, людина може повністю розкрити всі свої можливості, пізнати життя до кінця.

Головним героєм роману є молодий дворянин Євгеній Онєгін. Одне з головних питань твору — чи вміє Онєгін любити? Про це читач думає протягом усього роману.

Мені здається, щоб відповісти на це питання, варто звернутися до опису виховання і способу життя героя. Онєгін з юних років був частиною вищого світу Петербурга. Все, чого міг там навчитися герой, — це мистецтво брехні і лицемірства:

Як рано міг він лицемірити,
Таїти надію, ревнувати,
Переконувати, змусити вірити,
Здаватися похмурим, знемагати …

Вище товариство Петербурга абсолютно невибагливе. У ньому цінується лише поверхнева здатність справити приємне враження. Глибше ніхто заглядати не збирається. Я думаю, в такому суспільстві легко блищати поверхневим людям.

Постійні романи, інтриги, флірт — ось головні розваги в цьому суспільстві. Природно, Онєгін досконало опанував «мистецтвом пристрасті». Але в цих відносинах немає ні краплі щирості. Євген досить швидко розчарувався в житті і своєму оточенні. Він збайдужів до всього навколо. Через деякий час Онєгін поїхав в село. Лише кілька днів його цікавила проста сільська життя. Але потім герою знову стало нудно.

Саме під час такого «душевного холоду» Євгеній Онєгін і зустрів Тетяну. Молода дівчина миттєво закохалася в столичного франта. Вона, на відміну від Онєгіна, вміла сильно і щиро любити, віддаючись цьому почуттю вся без залишку. Підтвердження тому — визнання, яке героїня перша написала Онєгіна:

Я знаю, ти мені посланий богом,
До труни ти хранитель мій …
Ти в снах мені був,
Незримий, ти мені був вже милий …

Але Онєгін був упевнений, що ніхто вже не зможе схвилювати його надовго. Онєгін не відповідає героїні взаємністю, даючи їй відповідь. Переживши цю відмову, Тетяна, без любові, виходить заміж за іншого.

Онєгін ж, після вбивства Ленського, деякий час він мандрував, відійшов від вищого суспільства, сильно змінився. Все наносне пішло, залишилася лише глибока, неоднозначна особистість. Через кілька років, Євген знову зустрічається з Тетяною. Тепер вона заміжня жінка, світська левиця. Але ми розуміємо, що героїня, як і раніше любить Онєгіна:

Я вас люблю (до чого лукавити?),
Але я іншому віддана;
Я буду вік йому вірна.

Та й змінився герой тепер здатний любити і страждати, однак пізно — Тетяна відмовляє йому, залишаючись вірною своєму чоловікові.

Таким чином, герої Пушкіна до фіналу твору прийшли істинно люблячими людьми. Це не дивно, адже сам автор вважає любов найголовнішим почуттям в житті людини: «І життя могутня дає і пишний колір і солодкий плід». Здатність любити — головний критерій в оцінці літературних героїв і людей для Пушкіна.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Вислів «пізнати себе» відомий багатьом, але коротко пояснити його значення важко. В усі часи люди замислювались над тим, як пізнати та знайти себе. Щоб знайти правду дехто робив добрі справи та допомагав іншим, хтось багато вчився та подорожував, хтось шукав відповідь у собі. Істина десь по середині,  оскільки, кажуть, щоб пізнати світ, нам треба пізнати спочатку себе.

Я вважаю, щоб пізнати себе, треба пізнати світ, що не обов’язково означає навколосвітню подорож. Це бачити вчинки інших, зрозуміти свої пріоритети, вчитись на свої та чужих помилках, вміти виправлятись, багато читати. Людина, яка розуміє себе, може легко вдосконалюватися та розуміти інших людей, навколишній світ.

Пізнання себе починається в ранньому віці, коли дитина має певні схильності до того чи іншого заняття. Наприклад, дитина любить малювати, співати, конструювати, чи «лікувати». В цей момент батькам важливо прислухатися до дитини, її здібностей, бо від цього залежить чи зможе дитина проявити себе у сфері, яка їй подобається. Підтримувати, допомагати, дозволити зробити свій вибір та скерувати у правильне русло. Адже дуже часто батьки тиснуть на дітей, щоб вони продовжували справу їхнього життя або втілили їхні нездійснені професійні задуми.

Самопізнання – це нелегкий процес, орієнтований на пошук призначення та цілей свого життя. Для того, щоб пізнати себе, потрібно працювати над собою, тобто, аналізувати свої негативні та позитивні якості. Спочатку це може бути важко, але з часом розуміється, що давати собі звіт про внутрішній розвиток є досить продуктивно, оскільки можна побачити що вже зроблено, досягнуто, пройдено або навпаки скільки ще потрібно зробити. Основне не зупинятися на досягнутому і завжди відкривати перед собою щось нове і цікаве, незалежно від віку і професії.

Любіть себе, прислухайтеся до свого серця, робіть, те що вам близьке до душі і ви обов’язково пізнаєте своє «Я» , адже основне завдання людини – знайти себе, вміти допомагати іншим і бути щасливим. Як казав Йоганн Вольфганг Гете «Як можна пізнати себе? Тільки шляхом дії, але ніколи – шляхом споглядання».