Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Григір Тютюнник – блискучий новеліст і повістяр, творчість якого вмістилося лише у двох томах. Однак цінність його літературної спадщини виміряється не обсягом, а змістом і душею письменника. Проблематика його прози глобальна: добро й зло, гуманізм і моральний вибір, любов і зрада, війна й мир… Загальною темою його добутків є правдиве зображення дійсності у всій її складності, розкриття в образах героїв чорт українського характеру. Улюбленим жанром Гр. Тютюнника є новела – жанр, що вимагав інтенсивної думки, суворої вимогливості й зосередженості

«Я все роблю через деталь», – так пояснював він оригінальність власного стилю. Художник знав, що є в природі промені того цілющого людського тепла, якого нічим не заміниш. Саме таким теплом пронизаний добуток «Три зозулі з уклоном», що має автобіографічні моменти. А поштовхом до написання послужила пісня сліпого бандуриста про нещасливу любов, про вічне страждання людини. Це було дуже близьким Григору, пісня торкнула найглибші струни його душі, навіть самі таємні. Автор розповість у новелі про любов, що, не стукаючи, без дозволу входить у людське серце й наповнює його доверху. Переповнена світлом і неземною силою, воно прагне зігріти іншу душу, даруючи одне щастя, а іншим – безвихідність страждань. От перед нами головна героїня – Марфа, що все життя чекає з «Сибіру неходженого» свого улюбленого Михайла (прообразом якого був батько письменника, у свій час репресований).

Життя мине, Михайло десь далеко, а її любов не зменшилася, хіба що стала спокійніше й мудріше. Ніякого щастя не було прописано на її долі, тому що в Михайла була дружина Софія й син. Вона знає, що її улюблений ніколи не зрадить ні дружину, ні сина, тому що взяв на свої «міцні плечі відповідальність за всі». Так і коливався в снігах і морозах між любов’ю й обов’язком. І так великий була його туга, що навіть писав дружині про своє почуття до Марфи, тому що був упевнений, що зрозуміє. І не помилився. А вона, дружина його Софія, давно осягла ту відчайдушну, глибоко сумну Марфину біль, розуміла й не гнівалася, тому що випробувала щастя материнства, її син схожий на батька, його кровиночка.

Цей твір сьогодні викликало б багато різних суперечливих думок. Не кожна жінка упокориться з думкою, що чоловік, що живе поруч, нібито «твій», а насправді все життя любить іншу, навіть не приховуючи свої почуття. Тут потрібно бути не тільки мудрою жінкою, але й дуже сильної, щоб не розірвати шлюб, не залишити сина бездоглядністю. Інша справа, яких дітей виховаються такі сім’ї? Може, такого сина Павлуся, з яким знайомимо в новелі «Син приїхав»? Він, відірвавшись від рідного села, прагне жити «культурно», заможно, не так, як батько. Купив машину «Москвич» і носиться з нею, як з писаною торбою. Вона для нього – кумир, заповітна мрія, символ добробуту й благополуччя. Що ж – це непогано! Якщо прагне до чого – нехай, навіть до дріб’язкової необхідності. Погано те, що не довіряє людям, своїм односільчанам. Знімає на ніч, про всякий випадок, акумулятор з машини, щоб не украли, хоча такого в селі не було отроду. Прагне Павло Дзякун до стабільності у всьому: квартира, жінка, син, двісті карбованців заробітку. Тому й почуває себе спокійно, упевнено й незалежно.

Хоча, я думаю, син він не дуже турботливий, все вимірює грішми. А цього старим батькам мало. Тому що старість – це не тільки склянка води із хлібом, а й щирість, доброта, співчуття близьких людей. Про такі відносини «різних поколінь» Гр. Тютюнник розповів у новелі «Зав’язь». Дуже символічна назва добутку: це й зав’язь першого юнацького почуття, що народжується в благословенний час цвітіння саду й поява зав’язі майбутнього плода, зав’язь у відносинах Миколи й діда Лаврина. Мудрий дід все знає, бачить і зауважує, тому вважає потрібним попередити недосвідченого онука, що його улюблена Соня, те «дівка з того пилу, що чорти на дорогах крутять!» Але Микола захищає «твердий» характер коханої дівчини, тому що йому подобаються красуні «з перцем». Це дуже добре, що юнак відстоює свої погляди на любов, не йде на оманні вчинки, слухаючи діда. Отже, Гр. Тютюнник глибоко переконаний, те все гарне в житті починається з любові, і це переконання він перелив у душі всіх своїх героїв

На літературну творчість Григір Тютюнник наважилася в дозрілих літах, уже маючи за плечима великий життєвий досвід, і відразу заявив про себе в повний голос. Цьому значною мірою сприяли обставини політичної відлиги, творчого пробудження після XX з’їзду КГТРС. Дебютував під псевдонімом Гра-Гора Тютюнника в журналі «Селянка» (1961) з оповіданням «Присмерком». Слідом за ним з’явилися «Дивак», «Смерть кавалера», «Зав’язь», «На пожарище», «Присмерком», «Чудасия». В 1968 році вийшов перший збірник «Зав’язь». Вона зібрала гарну печатку, одержала справедливо високу, розсудливу критику

Згодом Гр. Тютюнник «не підходив» під ранжир підсолодженої напівправди, порожнього пафосу самоудовлетворений, насильницькими способами затвердженого все-

дозволу застійного сімдесятого років. Іноді прозаїк відмовляється від тієї повноти фарб, які були властиві йому в ранніх добутках. Під його пером починає домінувати один настрій, похмурі інтонації

Б. Олійник високо цінував творчість прозаїка, наголошуючи: «Всю творчість письменника – пронизано народними болями, проникливо й чесно розкриває душу свого народу». «Письменник самовіддано любить своїх героїв…, трудівника, що вміє великодушно прощати маленькі людські слабості, але ніколи не вибачить хитрості за рахунок ближнього…» Правдивість, зображуваних людських характерів», художня майстерність у відтворенні їхніх учинків – не те, чим найбільше залучають читача твору Григора Тютюнника. А. Гончар підкреслював: «Художній живопис Григора Тютюнника виникала на основі народного життя…

За неповторну художницьку індивідуальність Григора Тютюнника було нагороджено медаллю «Золоте перо». Як напише пізніше критик А. Шевченко: «Перо Григора Михайловича воістину золоте. Неперехідної художньої вартості добутку залишив він своєму народу». Оригінальність добутків письменника в особливої щільності листа, стислості виразних засобів, що надає оповіданням і повістям полифоничности звучання. Слід зазначити, що головні особливості таланта Гр. Тютюнника й сьогодні знаходять свою реалізацію, це новаторське, неповторно-індивідуальне, мистецьки доконане, що ставить письменника в перші виряджай сучасних світових майстрів новелістичного жанру. Це відкриває широкі й привабливі перспективи нових досліджень

Особливості індивідуального стилю Гр. Тютюнника: Він почався в нашій прозі з інтонацій, від яких потихеньку повіяло українською класикою кінця минулого сторіччя, від стилістичної прозорості й чистими, незбаламученими ніякими негативними персонажами. Григір Тютюнник стояв на основі традицій В. Стефаника, М. Коцюбинського, А. Тесленка. Він подавав дійсність через рухливу свідомість персонажа, коли автора добутку начебто ні, читач не чує його голосу, чує лише персонажів. У прозі Тютюнника відчувається тенденція до індивідуалізації мови персонажа, уміння ліпити образ винятково тільки зі слова, без випробувань характерів якимись драматичними сюжетними зіткненнями. Артистизм Тютюнника-оповідача, його органіка інтонацій видаються просто винятковими. Це могло зародитися тільки з феноменального літературного смаку й слуху. Взагалі Григорій Тютюнник робив враження письменника поза модами, мод на сюжети й стилістичні прийоми

Дебютувавши він слідом за Є. Гуцало г, В. Шевчуком, Ю. Ідербаком, В. Дроздом, Григір швидко став самою колоритною фігурою між прозаїками-«шестидесятниками». Властиво, поєднувала його з ними тільки приналежність до одного літературного покоління. Критикам дуже хотілося, щоб художник писав про нібито доброчинні перетворення на селі, про мудру й далекоглядну політику Компартії. Він бісив їх тим, що в нього ні на йоті не було вероподанности, без якої радянський письменник тоді просто не представлявся

Григір Тютюнник не дожив до п’ятдесяти. Смерть не забарилася. Зате забарилося все інше: і багатотисячні тиражі його книжок, і широке визнання, і висока премія ім. Т. Г. Шевченко. Коли Григір наклав на себе руки, служителів Феміди цікавило, чому він це зробив? їх насторожила передсмертна записка письменника, що подшли до справи про самогубство: «Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть»! Шлях до трагічного фіналу, можливо, почався ще в 1937 році, коли в холодний осінній день п’ятирічний Григір біг за возом, у якій відвозили його безвинного батька, що загинув у сталінських концтаборах. А хто із упевненістю скаже, що на психофізичному стані майбутнього письменника, а тоді літнього шістнадцятирічного хлопчика, не відбився його висновок в 1947 році. Ну, а постійні щиросердечні мучення письменника в застійні часи, коли чи ледве не кожний його добуток оголошувався збитковим, несвоєчасним, а незрідка й просто антирадянським? Єдина втіха: письменник залишив добутки, до яких будуть звертатися прагнучі душі сучасних і майбутніх поколінь

Збільшити або зменшити шрифт тексту : До написання «Лісової пісні» Леся Українка, можна сказати, готувалася все життя. У неї вона вклала «цвіт душі» і вилила зі свого серця «те, що не вмирає». Це не звичайна драма, це не тільки драма-поема, а драма-пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського замріяного лісу, зворушлива, глибока, мудра.

«Лісова пісня» вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою мови. Вона відкриває перед нами чари Полісся у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, гомоні весняної ночі, у буйних, «безупинного руху жагучих» силах природи. Це пісня пісень не лише Лесі Українки, а й усієї української драматургії. Жагуча й пристрасна пісня про велику любов і жорстоку зраду.

Свій твір поетеса назвала драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, у якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. У «Лісовій пісні» Леся Українка поєднала фантазію з дійсністю, буденне життя із світлими поетичними мріями.Місце дії поеми — густий предковічний ліс на Волині. Сюди напровесні прийшов до лісу юнак Лукаш і заграв на сопілці. Полилася дивна мелодія, краща від пісні весни — «весна ще так ніколи не співала». Сила пісні чарівна, незвичайна. Під її звуки оживає навіть природа. Дивно, прекрасно, солодко грає Лукаш, а ліс вторить цій мелодії своїм життям. «На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріша дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти».

Музика Лукаша розбудила від зимового сну Мавку, викликала в ній нові, незнані поривання. У музиці юнака лісовій дівчині розкрилася безмежна краса людської душі, радість життя і творчості. Саме в цю весняну пору зароджується кохання Мавки й Лукаша. Проста мелодія пісні перевертає все в душі Мавки, на поцілунок парубка вона скрикує: «Ох! Зірка в серце впала!» Не звідане досі почуття і окрилює Мавку, і приносить болісні страждання, бо вона прагне не лише пристрасті, а й духовної спорідненості й любові на все життя. Глибоке й самовіддане кохання до Лукаша — найкращий цвіт її душі. Мавка перша запитує: «Чи гарна я тобі?», захоплюється, що люди, як голуби, паруються «навік»  Заради коханого вона залишає ліс і йде між люди.

Ти сам для мене світ, миліший, кращий,  

ніж той, що досі знала я, а й той
покращав, відколи ми поєднались.

 Мавка робить усе, щоб полегшити долю Лукаша: працює в його господарстві, прагне підтримати його музичний дар, розкрити очі на хитру Килину, врятувати від буденного життя, заснованого на розрахунку. Трагедія героїні твору в тому, що вона не змогла перебороти власницькі почуття Лукаша, уберегти  нев’янучим цвіт його таланту.

 Лукаш любить Мавку, але не має сили протистояти власницьким інстинктам,  які розпалювала мати, не виявляє достатньої сміливості, Щоб захистити свою кохану від несправедливих докорів матері, щоб не піддатися на залицяння Килини,  з якою одружується без любові, з розрахунку. Отже, зраджує своє кохання.
 Кохання ж Мавки — світле, щире й чисте, що приносить велике щастя. Мавка не знає каяття, фальші. Її кохання не сумісне з жодним розрахунком, компромісом. Відштовхнута Лукашем, лісова красуня має почуття власної гордості, тому й не стоїть йому на дорозі. Зате її кохання досягло такої глибини, що воно стало вічним, безсмертним.

 За зраду Лукаш був покараний: Лісовик перетворив зрадливого коханця своєї  дочки на вовкулаку. Але любов Мавки, що падала, як вічний вогонь, знову повернула Лукаша до життя, вона знайшла «те слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає». А Мавка ж, заклята Килиною, перетворюється на вербу. І все ж в образі загубленої долі з’являється перед Лукашем, вказує йому на вербову сопілку, як на останній шанс спокутування вини. Вона заспокоює Лукаша, бо хоч він і «збавив її тіла», та душу дав.
Мавка — це символ вірного кохання, поезії, символ прекрасної мрії. Це перемога правди над неправдою, добра над злом, величного над низьким, мізерним, краси над потворним, волі над неволею.
Отже, «Лісова пісня» — прекрасна казка про любов і зраду. Вона приваблює людей глибоким філософським змістом, закликом до гармонії буття, до миру з власною душею.


Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна – це слово кожен наш співвітчизник, кожен справжній патріот своєї країни повинен вимовляти з неймовірною повагою, бо воно вміщує в собі найважливіше, що потрібно людині. Це – наша Батьківщина, яка стала колискою нашої неповторності, нашої талановитості і нашої величності. Це наша рідна ненька-земля, її неможливо зневажити чи забути, бо саме вона надає нам життєвих сил у будь-який час нашого існування. Україна – це мій народ, який через віки негараздів виніс несхильну вірність своїй Батьківщині, своїй рідній землі.

Я дуже сподіваюсь, що моє життя не пройде марно і я змогу хоч чимось допомогти своїй країні, своєму народові. У мене є мрія отримати професію лікаря і усі свої сили та отримані знання прикласти до того, щоб мої співвітчизники були здоровими і більш щасливими. Моїм гаслом у житті стануть слова В Симоненка:

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,
І орди завойовників-заброд!».

Кожен з нас повинен розуміти, що він один із тих, від кого залежить майбутнє України, що він є часткою свого народу. А якщо це так, то треба усіма силами піклуватися про добробут своєї Батьківщини і вживати заходів, щоб з кожним роком наша країна все більш розквітала та могутнішала. Треба розуміти, що ми – це майбутнє нашої країни і саме від нас залежить те, яким воно буде

У мене завжди завмирає серце, коли я бачу, як по весні розквітає природа, так точно мені радісно на душі, коли я бачу, як стрімкими кроками розбудовується наша країна. Але для того, щоб наше життя кращало кожен рік, ми повинні з’єднати свої зусилля, повинні стати єдиною сім’єю, про яку мріяв Т. Шевченко та про яку писав Д. Павличко:

«Вставай, Україно, вставай,
Виходь на дорогу свободи,
Де грає широкий Дунай,
Де ждуть європейські народи».

Я досить багато думав про те, яким же я повинен бути у майбутньому, щоб мої мрії про щасливе життя у рідній країні найскоріше здійснилися. І врешті-решт я дійшов висновку, що перш за все, я буду справжнім патріотом, буду вболівати за долю своєї Батьківщини, віддавати усі свої сили, щоб її відновити і згодом зробити її найкращою серед самих могутніх країн світу. Я звичайна людина, яка може забути майже все, та тільки не може забути свою батьківщину, яка мене викохала, виростила, дала знання та поставила на ноги. Я впевнений, що так вважає більшість моїх друзів та знайомих, які, так само, як і я, планують отримати різні професії та, добре працюючи, вносити свій вклад у підвищення добробуту свого народу, своєї країни.

І я вірю, що Україна з нашою допомогою все ж таки стане однією з кращих держав світу, і тоді затріпотить наш жовто-блакитний прапор, а з усюди буде чуте добре знайомі кожному українцю слова «Ще не вмерла Україна!». Справдяться сподівання великого Кобзаря, справдяться мої сподівання і я буду гордим, що моя праця була корисною, а мої знання виявилися потрібними нашій країні. Я сподіваюсь, що мені пощастить багато добитися у своїй справі, а тому я отримаю змогу якомога більше зробити для своїх співвітчизників.

Я буду докладати якомога більше зусиль, щоб згодом наше життя покращилось, тому я і обрав професію лікаря. Бо від здоров’я наших співвітчизників залежить добробут нашої країни, а професія не тільки мені подобається, але й приносить реальну користь людям. А зараз я хочу і намагаюсь добре вчитися, щоб мої знання були корисні мені у майбутньому. І ніщо так не зігріває, як думка про те, що незабаром моя доля на все життя з’єднається з долею моєї країни. З часом, коли остаточно визначиться мій життєвий шлях, коли я стану гарним лікарем, я зможу стати гідним своєї величної Батьківщини, свого щирого, чудового народу. Але й зараз я з впевненістю можу сказати: “Я мав би за найбільшу нагороду потрібним бути своєму народу”.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Весняні турботи птахів — це будування гнізд та виведення пташенят. З того самого моменту, коли на деревах розпускаються бруньки, птахи вже тут як тут. Багато з них повертаються навесні з вирію. Це граки, качки, гуси, чижики, іволги, ластівки, лелеки та інші птахи. Всіх їх навіть і не перелічиш.

Зграї птахів навесні прилітають у рідну місцевість. Хтось повертається раніше, як граки. Хтось прилітає пізніше, наприклад, ластівки, які летять з самої Африки. Але птахи не відпочивають після подорожі, а відразу беруться за діло. Ті, у кого немає пари, шукають пару для виведення пташенят. А потім пара пташок будує гніздо. Деякі птахи повертаються на місце свого торішнього гнізда та ремонтують його, якщо воно збереглося.

Ніхто не вчив пташок будувати гнізда, але вони вміють це робити, тому що ними керує інстинкт природи. Ластівка будує гніздо з грудочок землі та склеює їх слиною. Ворона в’є гніздо з гілочок на дереві, а качка — в очеретах на землі. У орла гніздо з сучків, а у маленької пташки ремеза — у формі пухової рукавички. Горобці часто селяться в дуплах. Стрижі влаштовують свої гніздечка в норах по берегам річок, над обривами. Створюються справжні пташині містечка!

Пташині турботи наповнюють життям сади й ліси. Птахи будують гнізда з радістю. Вони дзвінко щебечуть вдень та красиво співають на світанку, виводячи музичні трелі. У травні деякі самки вже висиджують яйця в гніздечках. А самці цієї пори годують їх, приносячи жучків, мух та черв’ячків.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Діялося се в тридцятих роках минулого століття», — перше речення твору вводить нас у минувшину. На вільні українські землі прийшла панщина. Кріпосники заганяли селянство у ярмо, а воно «тягло свою долю з глухим ремством». Народ, немов дикий тур, загнаний, знесилений, але ще овіяний чистими степовими вітрами, мріяв про волю. Кріпацтво підминало під себе волелюбних степовиків, та часом пани із жахом помічали дикий вогонь у очах підкорених селян. «Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі», ще із долонь старшого покоління не зійшли мозолі від шабель і молодь рвалася з неволі у Бессарабію, на вільні землі. Там, за Дунаєм, козацтво організувало нову Січ, звідти на Україну, немов контрабанду, пересилало палкі заклики тікати на волю.Кріпаки спалювали садиби панів, псували знаряддя, зі зброєю в руках виступали навіть проти царських військ. Настав час Устима Кармелюка.

Іншою формою протесту була втеча кріпаків від пана. Це явище стало таким масовим, що в деяких селах залишилося менше половини кріпаків. У архівах зберігаються документи, в яких сказано, що тільки на Київщині на березень 1816 року налічувалось 25 тисяч утікачів. їх розшукували спеціальні загони, ловили і жорстоко карали, щоб страх перед шпіцрутенами і засланням у Сибір став пересторогою тим, що готувалися до втечі, але потік бунтівників від того не зменшувався.Ще про одну історичну подію говориться в оповіданні — про повстання українського народу, яке назвали Коліївщиною.

У 70-х роках XVIII століття кордон Речі Посполитої доходив аж до Києва. Поляки вважали українців бидлом, забороняли розмовляти рідною мовою, глумилися з православної віри. Пани-шляхтичі присвоїли собі право карати і навіть страчувати селян за прояв найменшої непокори. Наляканий розмахом боротьби польський уряд ухвалив постанову, що забороняла поміщикам убивати селян, але магнати і шляхтичі були невдоволені цим рішенням сейму і 29 лютого 1763 року в місті Барі на Поділлі створили конфедерацію — політичне і військове об’єднання, яке боролося за збереження необмеженої влади польського панства. Ось тоді і почалося повстання гайдамаків, яке сколихнуло всю Україну. Його очолив запорозький козак, якого записали пани кріпаком, Максим Залізняк. Близько 1300 гайдамаків виступили у визвольний похід і попрямували до міста-фортеці Умані. Проти них конфедерати вислали кінноту на чолі з сотниками Іваном Гонтою і Пантелеймоном Уласенком. Але вони обидва разом з військом приєдналися до Максима Залізняка і взяли Умань. Ось тоді і умились пани в Умані власною кров’ю, про що згадує в творі Коцюбинський.

Повсталі гайдамаки оголосили Правобережну Україну вільною, скасували кріпацтво та всі повинності. Це налякало царський уряд. У 1798 році Гонту і Залізняка схопили. У селі Кодня на Волині відбувся спеціальний суд, що засудив на смерть Гонту і сотні гайдамаків, а Залізняка після знущань відправив у Сибір на каторгу. Про розправу в Кодні теж говориться у творі.

Пам’ятаючи про волю, яку забрали в них пани, селяни кидали все дороге для них і тікали. За голову кожного втікача було призначено винагороду, і тому їм важко було сховатися серед місцевого населення.

Остапові, героєві твору «Дорогою ціною», вдалося вижити. Рятуючи його від смерті, загинула Соломія. На все життя Остап залишився самотнім. Постарівши, він оселився на березі Дунаю, бистрі води якого забрали його кохану, і довгими вечорами прислухався до вітру і шуму води. Йому здавалося, що то Соломія кличе його до себе.

На спині в Остапа списане все його життя: «Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля… кругом латаний».

Дорогу, гірку ціну заплатив Остап за волю.

Панам здавалося, що їм вдалося назавжди придушити потяг українців до волі, скорити дикого тура, перетворити на покірного робочого вола. Вони вдягли ярмо неволі на шию колись гордого народу, але ще не раз дика, непокорена сила прокидалася. І тоді знову палали панські маєтки, знову магнати тряслися від страху за своє життя, і знову селяни тікали від панщини.

Михайло Коцюбинський написав твір «Дорогою ціною» у передгроззя революційних подій 1905—1907 років. Ненависть до панства, що жевріла іскрою під попелом, вже готова була розгорітися новим, небувалим вогнем.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Моє самостійне життя почнеться після закінчення школи. Я планую вступати до обласного університету, переїжджати до великого міста.

Там я буду жити сам, тобто без батьків. Зніму за допомогою батька кімнату в квартирі чи заселюсь у гуртожитку. Матиму сусідів по кімнаті, почну сам готувати собі їжу на спільній кухні. А також вчитися! Сподіваюся також знайти нових друзів, з якими мені буде цікаво крокувати дорогою самостійного життя.

“І все на світі треба пережити. І кожен фініш — це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт,” — пише Ліна Костенко. Звичайно, я знаю, що попереду мене чекає ще багато випробувань. Але нікому не заборонено мріяти та ставити перед собою мету. Богдан Хмельницький ставив за мету стати незалежним разом зі своїми козаками — і він домігся гетьманства. Тарас Шевченко мріяв бути художником — він малював, незважаючи на перепони. Я теж зможу досягти свого.

“Хай буде вік прожито, як належить” — таке напутнє слово дає молоді поетеса. Я вважаю себе підготовленим до майбутнього та певний, що зможу впоратися з викликами сучасності. Завдячую я цим, по-перше, своїм батькам. Школа мене підготувала до майбутнього все-таки дещо менше, ніж вони вклали в мене зусиль. Я хотів би низько вклонитися їм на знак подяки.

У школі я вчився добре. Ми вивчали дві іноземні мови. Я, крім англійської, освоював французьку. Я дуже поважаю своїх вчителів, особливо нашого математика. Вони давали нам більше знань, ніж потребувала програма. Це ще одна причина для мене, щоб бути оптимістом та почувати впевненість у майбутньому.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хлопець та козопас Іван Шевчук, син Галиної прабаби, він же колишній урядовець, з якого ненароком з’явилася зрілість до ясновидіння. Уміння проникати в глибину явищ людей вигнало його з бюро в природу, спонукало читати Сковороду й тримати журнал своїх спостережень. Опис його першого прозріння, пере­ходу до якісно нових, упривілейованих форм бачення, належить до традицій романтичних зображень митця-ясновидця в дусі Нова- ліса й Шлеґеля, Вордстворта чи Кітса.

Хлопець, як і козопас Іван,— носії творчого начала.

Іван не залишається жити на горі, його вабить світ, бо без з’єднання із світом людей творчість неможлива.

Отже, результат Іванового довголітнього вивчення світу лю­дей — його образна наука тим людям. Не набридати людям нею, а залишити їм у спадок — так розуміє свою життєву місію козо­пас і виконує її цілком.

Хлопцеві уготовано таку ж долю — правнуку Івана: оселяється в дідовому домі, з дружиною кохається на тій же галявині, повній квітів та бджіл, де свого часу побував з Марією Іван.

Галя — другий центральний персонаж повісті — одна з влас­тительок дому. Об’єднує всіх — бабуню, Володимира, сина свого і дочку, багато читає, мудріє з літами.

Характеризація Галі як мрійниці й молодої ще жінки з неприспаними пристрастями відбувається за нормальними правилами творення психологічної вірогідності. «Часом на Галю находило: хотілось убратися у найкращу одежу, взяти сина за руку и пода­тися в кіно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на двері й годину крутилася біля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала сукні, хай і довоєнні, одягала кожну й припасовувала. Хотілося муркотіти й крутитися, хотілося, щоб синьо світилося від доброї погоди вікно и щоб падало в її кімнату сонце».

Галина баба — третій головний персонаж роману, вона нале­жить до твердих жінок, житейськи мудра. Стара воює за лад і спокій в домі, прагне утримати Галю и захистити її.

В Оксані, її правнучці, творче начало начебто відсутнє. «Алло, Оксано,— спитав якось у сестри хлопець,— скажи, ти про­читала книжки з нашої бібліотеки?» — «Я? — повернулася Оксана.— До вашого відома я взагалі не читаю книжок! А що ж ти читаєш? — Я?.. Я не читаю,— сказала вона, гордо зносячи підборіддя,— я живу!».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що молодь, не сприймаючи життєвий дослід старшого покоління, чинить велику помилку, а  потім шкодує про це. Мрія кожних батьків — це виховати свою дитину в любові й добробуті. Порадами вони намагаються захистити свою кровинку від необдуманих вчинків і, спричиненої ними, небезпеки. Але чим доросліше стає дитина, тим менше уваги вона звертає на поради батьків. Постає питання: до яких наслідків може призвести така поведінка? І чи завжди потрібно слухати поради батьків? 

  Відповідь я пропоную знайти на сторінках роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Мати Чіпки Варинеченка — Мотря — бажала сину кращої долі, а він, потрапляючи під вплив жорстокого оточення, забуває про материнську любов і стає на шлях духовної деградації й злочину. Але навіть в такій ситуації, Мотря ще має надію повернути сина на істинний шлях, вона не відвертається від нього, а всіляко допомагає, за що потім отримую «винагороду» — Чіпка виганяє її з дому. Чи не знаходите ви причину такого нещастя у відношенні сина до матері? Будь Чіпка розумніший, навіть такі обставини, як жорстоке оточення і суцільна несправедливість, не змогли б зломати дух людини.

  Ще, я вважаю доречним, навести приклад з власного досвіду. Був такий період мого життя, коли я потрапила під вплив сучасних журналів і телівізійних передач, які нав»язували кожному власні думки. Тоді я не розуміла, того аспекту, що не в моїх інтересах слідувати цим порожнім словам, які створюються лише  для ввигоди підприємців. Нажаль, я слухала їх  дуже уважно і закривала вуха, коли мені починали щось радити мої батьки. Я дуже шкодую про це. Я мала багато марних клопотів, що інколи породжували  погані наслідки. Я рада, що все-таки мої друзі відкрили мені очі. Я почала прислухатися до слів батьків і зрозуміла, що це і є та єдина істина, яка є вказівником на життєвій дорозі. Зараз я впевнена, що у майбутньому не припущусь подібних помилок. 

   Отже, батьки — це наближчі люди, для кожної людини. Вони дарують нам часинку свого досвіду і наша вдячність повинна бути безмежною. Таким чином, прислуховуючись до порад і користуючись ними на життєвому шляху, ми полегшуємо життя собі і знімаємо важкий тягар турбот і переживать з душі батьків

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Оповідання Григора Тютюнника «Зав’язь» дало назву його першій збірці, яка вийшла 1966 року. Невеличке оповідання на три сторінки розгортає цілу історію зародження першого кохання на тлі життя повоєнного села (стара хата з цвіллю у вологих кутках, відсутність одягу і палива — взимку тільки на печі можна всидіти, найбільшою мрією дівчат є прикраси, а хлопців — вивчитися «на шофера»). В оповіданні відбиті народні звичаї та мораль (повага до старших, колядки і народні пісні, вишиванка як найкращий подарунок від коханої). 

За цей твір, а також за оповідання «Проти місяця» та «Печена картопля», письменник отримав жорстку критику і тяжкі ідейні звинувачення. Його твори вважали асоціальними, бо вони були не про мудрість партії, без яких радянський письменник тоді і не уявлявся. 

Розглядаючи твір «Зав’язь», слід перед усім звернути увагу на символічність заголовку: це зав’язь першого кохання, що народжувалось навесні, у час цвітіння саду і появи зав’язі — майбутнього плоду. 

Сюжет оповідання побудований на виразних деталях (хоча у творі вони і виконують нерівнозначні функції). Через наскрізну деталь, яка є формотворчою основою побудови сюжету і прийомом всебічного розкриття характерів, перед читачем розкриваються людські стосунки. 

Кохання Миколки і Соні відбувається на тлі весняного пробудження природи. Весна, пробуджуючи все живе, оновлює не тільки навколишній світ, але, даючи людині радість, оновлює і її душу. Тому невипадково зародження кохання відбувається саме цієї пори року. 

У творі наскрізною деталлю виступає «зав’язь». Вона спочатку є конкретною деталлю, але згодом переростає у головну ідею твору. 

«Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав’язь». Так письменник показує, що кохання Миколки і Соні зародилося і створює відповідний настрій, готує до подальшого сприйняття на вищому рівні. Ця деталь тут є настільки точною, спрямованою на розкриття авторського задуму, що це дає право вважати зав’язь деталлю-образом з глибоким символічним змістом. Ще раз ця деталь повториться, коли наприкінці Миколка повернеться і почує від діда слова: «Ану, лишень, парубоче, помагай окурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав’язь». 

Автор ніби говорить про те, що зав’язь зародилася, але за неї ще треба боротися. 

Характери героїв — Миколки, його діда Лавріна та Соні — виписані виразно, але дуже лаконічно, і сповнені легким народним гумором. Це відчувається у діалогах діда з онуком. Мова діда колоритна і жартівлива: 

« — То дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять! 
— Просто в неї міцний характер, — кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому. 
— Еге ж, — бубонять, — і тюрма міцна, та чорт їй рад…» 

«Зав’язь» сповнений ліризмом твір, який завдяки високій асоціативності художніх образів дозволяє кожному читачеві знайти у ньому щось своє, неповторне, що повертатиме його до цього оповідання знов і знов.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я народився та живу в Україні. Це моя рідна земля, історична та культурна спадщина мого народу. Мені завжди було цікаво, які історичні події відбувалися на території Батьківщини у минулому, та чим зараз живе український народ. 

Україна…Здавалося б одне слово, але скільки змісту вкладеного в нього, скільки спогадів пов’язано з ним! У кожного поняття рідного краю починається «садком вишневим коло хати» з чарівним співом птахів, з дзвоном гірської річки і іншою красою, яку дарує нам Господь. В мене воно асоціюється з рідною до болю глиняною хатиною, що на окраїні села, з червоною калиною, яка чарує білим цвітом навесні, та сяє червоним намистом восени, з похиленою вербою, прекрасною у своїй зажурі, під якою я не раз засинала від чарівних маминих казок. Україна…Краса її в сонці, у вітрі, у водах і травах. Вона жива й приваблива. Мене захоплюють її чарівна природа, сині річки та блакитне небо над головою, в яке так і хочеться полетіти! Природа нашого краю є чарівною і ми повинні зберігати її для майбутнього.

Родючі землі, небо голубе,
І сонце промінцями ясно сяє.
Невже це рай? Чи це наснилося мені?
Ні! Це ж я у ріднім краї.
Зелені ліси, золотаві луги,
Щастя ніжно серце крає.
Могутнє море омиває береги,
Кращої за Україну вже немає.

Україно, ти моя Батьківщина! Іншої я не маю, іншої мені і не треба. Я вірю в твоє майбутнє, Україно, бо ти – це історія народу, який упродовж багатьох років боровся за незалежність і свободу. Давайте згадаємо, якою була наша ненька Україна багато століть тому. Скільки страждань випало на її долю! Є такий вислів «ріки страждань». Здається це якраз про нашу Україну. Вона обливалася потом, тяжко працюючи на полях; вона згиналася під вагою «бруду» вилитого на її золоті коси – колосся; вона німіла від болю дивлячись на годну смерть своїх дітей…

Згадайте, як мужньо відвойовували козаки нашу землю. Скільки людей померло за наше вільне життя! Скільки крові! Наше майбутнє, і майбутнє України напряму залежить від людей, які проживають в ній. Багато народу живе, не знаючи своєї історії, якої ціни коштує їхнє теперішнє життя. Я вважаю, що хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього.

Земле українська, безліч крові прийняла ти, незліченну кількість пожарів і боїв, скільки сліз, плачу і голосіння, скільки проклять і молитов чула ти!!! Але вона вижила, вона все витримала, тому ми повинні піклуватися про рідну землю, адже на кого вона ще покладеться, як не на нас? Саме ми повинні стати справжніми дітьми неньки України. Охороняти її спокій, звеличувати добробут.

Дорослі вважають що Україна погана країна. Високі ціни, низькі зарплати, безробіття…цей список ще можна продовжувати, але навіщо? Подумаймо! Україна – це наша Батьківщина! Як вона може бути поганою? Ви народилися і живете тут. Кожна травинка, кожна зоренька така рідна. В якій державі є ще така як наша Софія Київська? Південні степи та синьоокі озера на Волині? А як же наша священна батьківщина мати? Україна…Щедра земля під високим волошковим небом, осяяна промінням вічного сонця. Задумливі степи з своїм високим різнотрав’ям, широкі поля золотої пшениці, що грають хвилями, немов справжні моря. Густі прадавні ліси, гірські вершини, які здіймаються високо в небо, сині плеса озер, що манять своєю прохолодою, ріки – швидкоплинні, гірські, бурхливі. А квіти…яких тільки квітів не родить українська земля? І чорнобривці, і голубі, наче дівочі очі волошки, горді троянди, сором’язливі лілії, червоні, як жар, маки. Усю цю красу можна побачити біля кожної української хати.

Мені чомусь дуже хочеться, щоб усі українці нарешті зрозуміли, що ми – одна сім’я, про яку так багато мріяв ще Тарас Шевченко. Тому ми не повинні робити один одному боляче, завдавати шкоди, нехай у майбутньому у нашій країні зовсім не буде злочинності. У своїх пращурів ми повинні набратися незламної віри і оптимізму, які витримають усі випробування що випадуть на нашу долю, Будемо ж гідні називатися дочками і синами України. Я твердо переконана, що запанує на землі правда, злагода, добро між людьми, ми усвідомимо заповіти предків і їхні великі діяння, згадаємо про наш святий обов’язок перед історією і сучасністю, ми будемо берегти духовне багатство нашого народу і будемо примножувати його.

Сьогодні Україна починає себе утверджувати серед цивілізованих країн Європи. Я впевнена що вона стане на одному рівні з цими країнами, що наш народ нарешті здобуде омріяне щастя і добробут. Наші предки залишили нам у спадок головне — це велике прагнення бути вільними. Скільки поколінь жило цим настроєм! Зараз ми отримали волю, але корені її потоптані. Вірю що вони відростуть. Ми зможемо відбудувати нашу українську державу, доклавши до цього певних зусиль прагнень, розуму і уміння. Незважаючи на всі негаразди, народ все ж таки живе, працює,припадає руками до землі нашої годувальниці.

Ми, нове покоління, повинні зробити все, щоб наші діти жили у процвітаючій країні, аби кожен українець пишався тим що він живе в Україні

Я знаю, що рідна земля заслуговує щасливої долі. Знаю, що незабаром над нею засіяє зірка щастя, радості і й добробуту . Я вірю!!! Тільки з любов’ю в серці до своєї землі, до батьківщини та самовідданою працею можна здобувати процвітаючу державу вільних та заможних людей. Лиш народ, який любить свою землю, з повагою ставиться до її минулого і сучасного, піклується про майбутнє, може претендувати на демократичну, правову, суспільну та економічно розвинену країну.

Майбутнє України – це повна гармонія між людьми і природою. Де земля буде милувати нас ранковою росою на траві, чудовими квітами і всіма благами рідної країни. Нам не потрібно пасувати перед труднощами. Україна є 22 роки незалежною. Але що таке 22 роки в житті держави. Це дуже мало, щоб знайти вірний шлях, вірні рецепти. Є помилки, але їх треба виправляти в собі, а не шукати винних. Глибока усвідомленість свого призначення в житті країни, віра в свої сили і кінцеву мету – добробут українського народу, допоможуть подолати труднощі та перепони, незважаючи на хвороби дійсності і залишити їх у минулому. Треба усвідомити що зроблено головне: над нами сяє синьо-жовтий прапор незалежної України – багатовікової мрії і боротьби українського народу. Ми не маємо права не побудувати національну, квітучу, багату Україну. Її народ вартий цього! Невже ми настільки безсилі перед життям, настільки немічні, що неспроможні самореалізуватись у всій своїй повноті? Справді, минуле нас міцно тримає за ноги, але ж що коїться з нами? Чого ми боїмося боротися?Ховаючись за проблемами, ми загубимо навіть те, що в нас є… Я впевнена, що одна людина в державному ладі змінити нічого не може, але якщо вона очолює велику групу однодумців, то це вже реальна сила, яка може боротися за свої права, ідеали та переконання. То ж будьмо цією реальною силою. Я вірю в майбутнє твоє, Україно!

Що ж до мого майбутнього, то я б хотіла спочатку на відмінно закінчити 11 клас, потім вступити в медичний університет, стати хорошим лікарем і приносити людям користь.Я бачу себе у колі сім’ї, рідних і близьких. І не головне, чи стану я в майбутньому відомою чи багатою, а головне, щоб навколо мене були хороші люди, які б по-справжньому мене любили і поважали. Г.Сковорода казав: «Маючи друзів, вважай, що ти володієш скарбом».

Я гадаю, якщо людина зробить щасливою іншу людину, вона може вважати своє життя не даремно прожитими роками, а вогнищем, яке зігріло когось. Також я повсякчас буду керуватися моїми життєвими орієнтирами, а саме: зробити все, щоб життя України було кращим, а люди в країні були щасливі.