Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усі ми люди, однозначно. Проте, кожен із нас відрізняється від іншого, кожен із нас – особистість і до того ж, неповторна. 

Я інколи дивуюся, до чого бувають різні люди: деякі увесь час посміхаються, інші – навпаки – завжди похмурі. Є взагалі категорія людей із хронічним невдоволенням життям. Про них не те, що говорити, а й думати, м’яко кажучи, неприємно. 
Та все ж світ не без добрих людей. І є, та їх навіть дуже багато, люди, дивлячись на яких хочеться жити, любити і радіти життю. Зазвичай, такі люди мають щиру посмішку, добрі, до нескінченності глибокі, мов океан, очі. Вони ніби випромінюють світло, таке тепле, що якби можна, загорнувся б у це світло, вкрився ним із головою. Здається, що ця людина не вміє робити боляче, вона взагалі не знає, що таке зло. А якщо у тебе поганий настрій, чи, можливо, якісь невдачі, — тобі достатньо почути декілька слів від цієї людини, відчути лише один її погляд, щоб стало легше. І виникає відчуття, ніби такі люди мають сонячні серця, великі і сповнені добра. Хтось скаже, що таких людей не буває і все написане вище — пусті слова, та я переконана – люди з сонячними серцями є. 

Нещодавно познайомилася з однією особою. Можна сказати – звичайна людина, проте ні, звичайна тільки з виду. Мені випала нагода зовсім трішки поспілкуватися з нею. І з того часу я впевнена, що люди з сонячними серцями все ж існують. 
Та як впізнати цих людей? З чого видно їх сонячність? 
Будьте впевнені, що якщо, йдучи по вулиці, вам назустріч йтиме така особа, — ви зрозумієте це за мить: добрий погляд, який ніби бачить твою душу до кінчика, щира усмішка і світ – розфарбований у яскраві кольори, — ось головні особливості людини з сонячним серцем. Озирнися, можливо, той, хто поруч з тобою, і є людиною з сонячним серцем. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :  Місце Тараса Григоровича Шевченка в українському суспільстві і в світовій культурі особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. Академік М. Жулинський підкреслює, що «цей образ теж однобічний і має тенденцію до застигання». Останніми роками з´явились циніки-вурдалаки, які з яничарською зловоротністю силкуються дискредитувати генія. Тому пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі — процес постійний і необхідний.

   У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: «Історія мого життя є частиною історії мого народу». Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: «Історія мого життя є історією воскресіння мого народу». З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстоку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу.
   Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену.
   Т. Шевченко одночасно — митець і політик. Його «Катерину» добре знали і вивчали напам´ять сільські жінки. Він їх застерігав: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; піде в свою Московщину, а дівчина гине…». У цих, здавалося б, суто житейських словах чітко проглядається політичний підтекст.
   Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою «загальноросійської» літератури або літературою «для хатнього вжитку» (до цього в свої пізні роки схилявся навіть М. Костомаров).

   Шевченкові національні ідеї були далекими від будь-якої вузькості і самозасліпленості. Ще задовго до створення Кирило-Мефодіївського товариства у передмові до поеми «Гайдамаки» (1841) Шевченко уперше висловив демократичну ідею єднання слов´янських народів: «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежнованою останеться навіки од моря і до моря — слов´янська земля». У 1845 р. у посвяті «Шафарикові» до поеми «Єретик» він пропагував, «щоб усі слав´яне стали добрими братами, і синами сонця правди…»
   Тарас Шевченко — людина високої гуманності. Його творчість пройнята глибокою людяністю, добротою, милосердям, щирою людською солідарністю навіть і тоді, коли змальовуються криваві картини покарання, зокрема шляхти гайдамаками. «Болить серце, — писав поет, — як згадаєш: старих слов´ян діти впились кров´ю…».
   В історію української думки Т. Шевченко увійшов як мислитель, що заклав демократичні основи проникливого розуміння національного минулого свого народу, його великих і сумних сторінок. Поет був людиною широких духовних обріїв. Він перебував на висотах передової суспільної думки свого часу.
   Така висота його творчості змогла запліднити українську культуру передовими ідеями, які були підхоплені генерацією молодих українських інтелектуалів. Це були загальнолюдські норми життя, національна, державницька ідеї. Ними просякнута вся Шевченкова творчість. Проте національно-державницька ідея є панівною в його творчістю. Українську ідею Т. Шевченко бачив як «активну, дієву волю до національної свободи, як самоусвідомлення і самоствердження народу-будівничого, як спільноту пролеглу крізь віки — через «живих, і мертвих, і ненарожденних». Ця ідея знаходить напрочуд просту і водночас геніальну формулу. «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
   Т. Шевченко був відданий національно-державницькій ідеї і сам робив усе можливе для її утвердження, спонукав до цього інших як словом, так і власним прикладом. Українська ідея ширилася та міцніла, давала натхнення мужнім. Є. Маланюк слушно відзначив, що дух козацької доби, дух «козацької шаблі», дух нескореної Нації вперше був підхоплений Шевченком у його творчості і переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності не лише поколінню «живих», а й поколінню «ненарожденних».
   Творчість Т. Шевченка уже в 1860-х роках позитивно вплинула на частину молодої інтелігенції, врятувала її від денаціоналізації, збудила її до активних дій. На Правобережжі в лоно українського національно-культурного середовища повернулися представники раніше сполонізованого дворянства. Серед них згадаємо найвизначніших — економіста і публіциста Т. Рильського, історика В. Антоновича, мовознавця К. Михальчука, етнографа Б. Познанського, лікаря Й. Юркевича та ін.
   З поширенням у 1860-х роках творів Т.Шевченка в Галичині його поезія, за висловом І. Франка, «перевернула свідомість» багатьох молодих галичан, вразила їх душі «як щось зовсім нове і нечуване», відкрила для них «новий світ».
   Духовна спадщина поета мала і нині має велику етноконсолідуючу силу, позитивно впливала і впливає на формування психології соборності української нації. Можна з упевненістю стверджувати, що печать Шевченкового духу лежала і лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного і культурного розвитку українського народу.
   Великий поетичний доробок Т. Шевченка як за змістом, так і за формою свідчить про геніальність поета. Вона проявилася уже з виходом у світ «Кобзаря», а також при написанні таких ліричних шедеврів, як «Дівичії ночі», «Маленькій Мар´яні», «Зацвіла в долині», «У нашім раї на землі», балад «Лілея», «Русалка», поеми «Наймичка» та ін. Надрукувавши в «Записках о Южной Руси» поему «Наймичка», П. Куліш першим у пресі назвав Т. Шевченка генієм. «У його віршах мова наша зробила той великий крок, — писав П. Куліш, — який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені». Т. Шевченко так визначив самобутність і рівноправність російського і українського народів у сфері мови і літератури: «…на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».
   Отже, мовою своїх творів Шевченко завершив процес формування загальноукраїнського літературного мовлення на національній основі. Мова творів Т. Шевченка як художнє явище стала родоначальною мовою нової української літератури. Виступаючи прекрасним зразком, мова «Кобзаря» сприяла міжрегіональній етномовній консолідації українців Наддніпрянщини, Галичини, Буковини і Закарпаття.
   Велетенський внесок творчості Т. Шевченка і в тому, що мова відбивала національний менталітет українців, впливала на їх національну свідомість у XIX — XX ст. І сьогодні, на початку XXI ст., роль творчості поета в цьому напрямі зростає. Образами-ідеями Т. Шевченка психологічно наснажене українське національне буття і, зокрема, такі його реалії, як «Україна», «Дніпро», «мати», «сім´я», і такі моральні опозиції, що визначають ціннісні орієнтації народів, як добро і зло, любов і ненависть, правда і кривда тощо.

   Отже, аналіз творчого шляху Шевченка свідчить, що це була видатна постать. Навіть невеличка за обсягом книжечка «Кобзар» вже заявила про нього як національного поета, поета великої Нації. Творчість Шевченка за широтою охоплення життя свого народу і загальнонаціональної значущості була художнім феноменом (явищем), який відповідав рівню поезії, скажімо, Пушкіна в російській, Міцкевича в польській або Петефі в угорській літературі. Зокрема, ще П. Куліш, відзначаючи світове значення Шевченка, називав його ім´я поруч із Шекспіром, Шіллером, Міцкевичем, Пушкіним і Гоголем. Світова велич Т. Шевченка визначається його місцем у світовому літературному процесі, внеском у загальнолюдську скарбницю культури.

   Шевченка не можна було заборонити, хоч офіційна влада забороняла його твори. Він став відомим за межами Росії уже в 1840-х роках, передусім в Австрії, до складу якої входила Галичина. Сюди, в Галичину, потрапили його твори і поширилася інформація про арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства. У 1859 р. в Лейпцігу російські емігранти видали збірку «Новые стихотворения Пушкина и Шевченка», де вони сховали позацензурні твори Шевченка у віршах Пушкіна, щоб відразу не кидались у вічі Шевченкові революційні вірші. Вихід у світ цієї збірки, за І. Огієнком, було визначною подією в історії української безцензурної преси.

   У другій половині XIX ст. український поет став відомим як у слов’янських, так і в неслов´янських європейських країнах. У прогресивної інтелігенції Росії Шевченко здобув визнання ще за життя. Високо оцінили його творчість і заслуги перед народом три Миколи — Чернишевський, Добролюбов і Некрасов. Зокрема, М. Чернишевський писав: «Имея теперь такого поэта, как Шевченко, малорусская литература также не нуждается ни в чьей благосклонности». Визнавши Т. Шевченка за великого поета, російські демократи тим самим визнали й право української нації на окрему літературу.
   Творчістю Т. Шевченка зацікавилися і європейські літератори та вчені. З´явилися критичні і науково-інформаційні праці про Шевченка і його поезію в Австрії, Німеччині, в Англії та англомовних країнах, у Румунії.
   На початку XX ст. Західна Європа та Америка мали можливість ширше ознайомилися з творчістю автора «Кобзаря». У зв´язку з відзначенням у 1911 і 1914 pp. його ювілеїв з´являються ґрунтовні праці про творчість поета, західноєвропейськими мовами виходять перші високохудожні переклади його творів, зокрема німецькою (збірка Ю. Віргінії, 1911) і англійською (збірка Е. Л. Войнич, 1911), активно пропагували його поезію зарубіжні журнали.
   У 20 — 80-ті роки XX ст. географічний діапазон обізнаності з Шевченковою спадщиною розширюється. Зростає кількість публікацій про поета та перекладів його творів у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Англії, Франції, Італії, США, Канаді. Виявився інтерес до творчості Шевченка в країнах Азії (зокрема Японії, Китаї, Кореї) та Латинської Америки, Африки та Австралії. Твори Т.Шевченка перекладені більш як 130 іноземними мовами. Наш великий Кобзар посідає друге місце за кількістю поставлених йому пам´ятників у світі. Шевченка шанують. Пам´ятники йому відкриті в Петербурзі, Москві, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі, Буенос-Айресі, Тулузі, Палермо, Братиславі, Варшаві, Ашгабаті — власне на всіх материках.
   Підсумовуючи значення творчості Т. Шевченка для української й світової культури, використаємо висновок, зроблений І. Франком у «Присвяті»: «Він був сином мужика — і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури».
   Про визнання провідного місця Т. Шевченка в українській культурі, високої оцінки його заслуг перед Україною свідчить те, що його ім´ям названо Національну премію України в галузі культури, літератури і мистецтва — найвищу творчу відзнаку в незалежній Україні. Шевченківська премія увінчує найвидатніші твори літератури та мистецтва. За 40 років її існування (1961-2001) лауреатами цієї високої і престижної нагороди стали 525 персоналій та колективів. Першими лауреатами Шевченківської премії були Олесь Гончар, Павло Тичина і Платон Майборода.
   Про значимість творчості Т. Шевченка, її неослабного впливу на духовне життя нашої нації свідчить написання за його віршами і поемами вокальних, симфонічних та оперних творів, інсценізація та екранізація багатьох творів Кобзаря. Визнанням великих заслуг Т. Шевченка перед Україною є щорічне відзначення роковин народження і смерті поета (9-10 березня). Творча спадщина поета спонукала і спонукає до вшанування його пам´яті, посилення уваги до національно-громадських проблем, що особливо проявилося в умовах незалежності України.
   Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, в розвиток української та світової культури. Ідеї, думки, вся творчість Шевченкового генія стала тим живим феноменом, який далі розвивається вже в свідомості українського суспільства. Як актуально сьогодні звучать безсмертні Шевченкові слова:
   Свою Україну любіть, Любіть її… во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Дорогою ціною» — повість українського письменника М. М. Коцюбинського. Дія відбувається у 1834–1836 роках, саме тоді,коли в Україні існувала панщина

Головний герой оповідання — Остап Мандрика. Змалку він, «затаївши дух», слухав розповіді свого столітнього діда про Запорізьку Січ, про боротьбу українського народу за волю. Ці розповіді будили в голові дитини химерні мрії, формували вояцький запал. Пізніше, ставши дорослим, Остап на собі відчув соціальну несправедливість, і бунтарський дух його загартовувався. Він почав мріяти про волю і готовий був заплатити за неї дорогою ціною. Сила його прагнення до волі, як і прагнення усього українського селянства, підкреслюється метафорою: «Ярмо було накладене на шию дикому турові» й порівнянням: «Мов талії води під теплим подихом весни річкою текло вкраїнське селянство». Люди ховалися від панів, мов від дикого звіра. Остап любив рідний край, йому тут був знайомий кожен кущик, кожна стежка. Та панщина розлучила його з домівкою, до того ж пан погрожував віддати юнака в солдати, покарати за бунтарський характер. Хочу звернути увагу на те, що Остап не самохіть утік з України. Нижче наведена цитата доводить об’єктивність моєї думки.

Коли селянин опинився за Дунаєм, дивне почуття обхопило груди: замість радості — сильне обурення охопило його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у рідному краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки. Однак, втеча за Дунай не принесла Остапові сподіваної волі. Разом із Соломією за короткий час перебування у плавнях, вони зазнали багато горя і страждань. Незабутнє враження полонить душу і серце, коли читаєш рядки оповідання про те, як знесилені, голодні молодята довго не могли вибратися з безмежного моря комишу. Особливе значення для розуміння Остапа мають описи його думок і переживань, коли він залишився у плавнях сам. Він не хоче вмирати, він хоче жити, бо «не зазнав усього, не жив ще». Йому хочеться відкритими очима подивитися на сонце, побачити світ божий, людей і кохану жінку.

Остап Мандрика — художнє втілення народної неприязні до панів, прагнення до волі. Він ненавидить рабські душі, не розуміє тих, хто з панського ярма. Мужність, волелюбність, готовність до боротьби, вірність у коханні.— саме на цих рисах акцентує увагу автор. Однак, тогочасні умови життя не сприяли пошукам правди, справедливості, поваги до простої людини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Жан-Батист Гренуй не народився вбивцею, його штовхнула на злочин одержимість в пошуках божественного аромату. Своє перше вбивство дівчини з вулиці Маре він робить майже несвідомо. У смороді великого міста його ніс вловив «якийсь незбагненний аромат, несподіваний, він не поміщався нікуди, власне, його взагалі не повинно було бути». «Немов сновида», «немов проти своєї волі», Гренуй йшов по запаху, який побачив на відстані більше півмилі на іншому березі річки. Джерелом була дівчина. «Гренуй зрозумів, якщо він не опанує цим ароматом, його життя втратить будь-який сенс». Він задушив дівчину і ввібрав в себе її запах. Так він знайшов «компас для свого майбутнього життя … Він повинен стати Творцем запахів. І не яким-небудь пересічним. Але найбільшим парфумером усіх часів «. «Та обставина, що на початку цього пишноти стояло вбивство, було йому (якщо він взагалі віддавав собі в цьому звіт) до одного місця».

Між першим убивством на вулиці Маре та низкою вбивств двадцяти п’яти дівчат у місті Грасі проходить більше семи років, протягом яких Жан-Батист Гренуй формується як мисливець за запахом. Тепер їм рухає ідея здобути владу над світом, через запах вселити людям любов до себе. Гренуй, відкинутий усіма з народження, майже сім років прожив на самоті на вершині гори Плон-дю-Канталь, насолоджуючись спокоєм і відсутністю людських запахів. У світі відбувалися якісь події, війни, але Гренуя цікавило тільки одне — «аромат з підвалів серця». І він залишався б там до смерті, якби не трапилася катастрофа, яка прогнала його з гори: одного разу уві сні він мало не задихнувся від власного запаху.

Гренуй спускається з гори і опиняється в місті Грасі — обітованої землі парфумерів. І тут його ніс відчув аромат, яким він захотів опанувати, але вже не так нерозважливо, як на вулиці Маре. Цей аромат він захотів зробити своїм власним. А для цього він повинен розширювати свої знання та вдосконалювати ремісничі навички, щоб бути у всеозброєнні, коли прийде час жнив.Два роки йдуть у нього на експерименти з запахами. Він міняв їх, як сукні, і розважався тим, як люди по-різному сприймають його в залежності від запаху.

Тоді ж в Грасі почалися незрозумілі для городян вбивства молодих дівчат. Це Жан-Батист Гренуй готувався до своєї головної мети — забрати у дівчини запах, який так полонив його після прибуття в Грас.Мета ця була досягнута, але відразу ж було викриття, і Греную загрожує страта. Все місто збирається на площі, щоб подивитися на страждання вбивці. Вбивцю виводять на площу, і тут відбувається неймовірне: натовп запалився любов’ю до Греную. Навіть батько вбитої дівчини кидається вбивці на груди зі словами обожнювання. В результаті запланована страта огидним злочинця перетворилася на вакханалію хтивості. Вбивці досить було кивнути — і все відречуться від Бога і будуть молитися на нього, Великого Гренуя. Але в цю мить свого тріумфу Гренуй жахнувся. Те, чого він завжди так пристрасно бажав, а саме — щоб його любили інші люди, в момент успіху стало йому нестерпно, бо сам він їх ненавидів. Але чим більше він ненавидів їх в цю мить, тим більше вони його обожнювали.

Гренуй біжить з Граса в Париж. У нього немає туги ні по печерній самотності, ні по життю серед людей. Він задихався і тут, і там. Він хотів повернутися в Париж і померти. Його смерть відбувається в самому смердючому місці Парижа — на Цвинтар Невинних. Його роздеруть на частини і з’їдять люди, залучені запахом, що викликає любов. Така історія злочину і покарання Жана-Батиста Гренуя, який став вбивцею з бажання знайти чарівну владу — вселяти людям любов.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість видатного французького письменника Еміля Золя (1840-1902) стала перехідним етапом від класичного реалізму Бальзака до реалізму і натуралізму XX століття. Золя, як і автор «Людської комедії», створив велику серію соціальних романів. Уже в ранні роки письменник став замислюватися про необхідність більш широкого вивчення суспільства. Ця ідея була реалізована їм у серії романів «Ругон-Маккари», над якою автор працював з 1868 по 1893 роки.

Роман «Кар’єра Ругонів» відкриває серію і є своєрідним прологом до неї. Автор малює походження сім’ї Ругонів і Маккарів, а також походження Другої імперії, що відкрила нові можливості для буржуазії. Фоном і кульмінацією роману є державний переворот в тому форматі, в якому він був сприйнятий французькими провінціалами.

Читач дізнається про походження сім’ї, яка веде свій початок від дочки заможного городника – Аделаїди Фук. Дівчина вийшла заміж за свого наймита Ругона і народила від нього сина П’єра. Після смерті чоловіка Аделаїда сходиться з волоцюгою і браконьєром Маккаром. Від цього союзу з’являються на світ позашлюбні діти – Урсула і Антуан. Нащадки Ругона успадковують селянську хватку, жадібність, хитрість. У крові Маккарів, навпаки, закладені відчайдушність, схильність до пияцтва, пристрасть до бродяжництва, хоробрість.

Як у всякій провінції, в Плассані все на виду. Тому розстановка політичних сил показана досить рельєфно. Жителі містечка свято шанують звичаї, які допомагають їм зберігати свої привілеї від зазіхань черні. Особливо упираються у цьому дворяни.

Підприємці поводяться інакше. Своїми комерційними угодами вони кілька оживляють сонну атмосферу Плассана. Буржуа ходять на вечори, відкривають салони. Один з них – «Жовтий салон» П’єра Ругона – незмінно збирає «вільнодумних» політиків з числа крамарів і дрібних комерсантів. Вони читають газети і заграють з робітниками, але при цьому більш всього шанують владу.

Третій стан , представлений в романі, – це ремісники, що животіють у злиднях старого кварталу, а також селяни, які в поті чола обробляють тутешні поля.Більшість персонажів виписані Золя мовою сатири, оскільки в основі політики, на його думку, лежать тваринні інстинкти. Так, видавець католицької газети «Плассанський вісник» схожий на «слизьку жабу», землевласник Рудьє – вилитий баран, ватажок купців Грану нагадує відгодованого гусака. Крім усього іншого, ці змовники «Жовтого салону» дуже боязкі.

Син П’єра Ругона Ежен є сполучною ланкою паризьких контрреволюціонерів з хижаками провінційного містечка. Його родичі вміло використовують момент. П’єр Ругон інсценує напад республіканців на ратушу і не зупиняється перед вбивством. Таким чином, він затвердив себе в ролі рятівника міста, «великого громадянина, яким буде вічно гордитися Плассан».По-справжньому захищають республіку тільки представники «третього стану». Це син ремісника Сільвер і його подруга, селянська дівчина М’єтта. Історія їхнього кохання надає роману ліричного забарвлення.

На жаль, трагедія епохи обертається трагедією і для її героїв. М’єтта убита випадковою кулею. Сільвера розстріляв жандарм. А от для інших дійових осіб роману наступають щасливі дні. У пориві хижої радості переможця П’єр Ругон перевдягає забруднені кров’ю черевики і приймає поздоровлення змовників. Переворот 2 грудня 1851 повернув корону Бонапарту і поклав початок процвітанню Ругонів .

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Багато з наших співвітчизників кожен рік вирушають на відпочинок до модних гірськолижних курортів чи на узбережжя екзотичних морів і океанів. А я зі своєю родиною волію відпочивати, не виїжджаючи з нашої рідної країни. Природні багатства України дозволяють довго не замислюватися над місцем відпочинку, бо кращим вибором для усіх наших співвітчизників є Південний берег Криму, куди ми і їздимо кожен рік з тієї пори, коли я себе пам’ятаю.

Ось і минулого літа я разом з батьками відпочивав біля Чорного моря. Разом з нами на відпочинок приїхали ще дві сім’ї, які були друзями нашої родини. Ми відпочивали в Криму, і свій наметний табір розташували на узбережжі Чорного моря, неподалік від маленького кримського села. З одного боку нашого табору можна було побачити жовто-зелений гарячий степ, з другого – безкрайні простори голубого моря, зліва нас оточували виноградники, а справа – мигдалевий сільський сад. Жили ми в наметах, а їжу готували на невеличкій газовій плитці. Воду можна було набирати лише в селі, де розташовувалась чиста криничка.

У селі, біля якого розташувався наш табір, було досить небагато хат. Їх, як прийнято в Криму, оточували сади з різноманітними деревами, які були не менш розкішні, ніж у нас вдома. Усюди росли персики, виноград і абрикоси. А ось яблук було досить мало. Зате навкруги цвіли розкішні різнокольорові троянди, які так чудово пахнуть ввечері.
З іншого боку нашого дикого табору розпростерлися нескінчений берег і таке ж безмежне море, чудове, казкове і різне кожної хвилини. Ми кожен день дуже рано прокидалися і спостерігали, як червона куля сонця підіймалася над безкрайнім степом, небо з бузкового і синього ставало яскраво-блакитним, а сонце з червоного і ласкавого в якусь мит перетворювалося на пекуче і сліпуче. Вдень на сонці майже не можливо було знаходитись, тому ми постійно ховалися у тіні улюбленої старої акації, яка росла неподалік від нашого табору. На деякий час ми вибігали, щоб попірнати в блакитній морській воді та пошукати маленьких морських черепашок між камінців на дні прозорого моря.

Можна було трохи пройти за село і побачити вражаючі скелі. Там завжди дуже цікаво. Біля скель можна побачити медуз, різних риб, різноманітні водорості і навіть морських крабів. Кожен вечір краби вилазили на скелі і їх можна було ловити. Коли сонце ховалося за обрій, море і небо знову змінювали свої кольори. І якщо небо ставало синім, бузковим, рожевим і навіть жовтогарячим, то море залишалося синім і лише віддзеркалювало усі ці барви. Вночі майже вся природа узбережжя відпочивала, на оксамитовому небосхилі сяяли величезні яскраві зірки, а хвилі тихо-тихо шелестіли, набігаючи на пологий берег.

Може я просто звик до такого відпочинку, але мені він дуже подобається. Незважаючи на достатньо заманливі пропозиції про відпочинок за кордоном, я ніколи не відмовлюсь від тихого родинного відпочинку на південному березі Криму. Я їздив туди зі своїми батьками, я буду їздити туди і зі своїми дітьми і насолоджуватися красотою такого рідного Чорного моря.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість великого Кобзаря неосяжна та різноманітна, а сам він був основоположником нової української літератури. Слово його було ознакою національного відродження, утвердження української нації, її надією на кращі часи. Служінню рідній Україні Шевченко присвятив своє палке слово, щире серце, навіть своє життя. Вся його творчість пройнята палкою любов’ю до Батьківщини, до рідного народу. Не одне покоління вчилося у Тараса любити рідний край, служити йому, боротися за свою свободу. Для поета власна доля, особисте щастя було у долі і щасті рідного краю. Перебуваючи у казематах Петропавловської фортеці, очікуючи на вирок, поет турбується не про своє майбутнє, він пише про свою любов до України.
У служінні Батьківщині, народу поет вбачає сенс життя. Він гнівно засуджує тих, хто живе тільки для себе, хто за облудливими словами про любов до простого люду ховає своє хижацьке єство.Шевченко закликає порвати кайдани, повалити самодержавство, визволити народ із неволі. У своїх творах він зображує трагічне становище покріпаченого селянства. («Сон», «Якби ви знали, паничі», «І виріс я на чужині», «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» та ін.).

Великий поет мріяв про всенародне повстання, яке повалить самодержавний лад. І бачив у своїй уяві нове суспільство, у якому житимуть вільні і щасливі люди:

А люди виростуть.
Умруть
Ще незачатії царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата…

Справжній патріотизм включає і любов до рідної мови. Тому поет так любив рідне слово, що було його зброєю в нерівній боротьбі з ворогами народу. Люблячи рідну мову, розвиваючи, творячи її, Шевченко плекав надію на краще для свого народу, своєї культури, свого суспільства.
Неабиякі можливості для виховання любові до Батьківщини дає й пейзажна лірика Т. Шевченка. Ми знаємо, що почуття патріотизму починається з любові до рідної природи, з якою людина вперше знайомиться ще в ранньому дитинстві.
Поезія Шевченка дає нам чудові зразки пейзажної лірики. З майстерністю змальовано бурю на Дніпрі в баладі «Причинна»:

Реве та стогне
Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

Природа у віршах поета не виступає сама по собі, а служить для розкриття почуттів людини, для підкреслення її думки. Частіше природа виступає тлом для зображення поневоленого народу. У поезії («Як би ви знали, паничі») поет змальовує красу українського села:
Он гай зелений похиливсь, А он з-за гаю виглядає Ставок, неначе полотно… А потім гнівно вимовляє: А подивися та спитай, Що там твориться у тім раї!
Змалювання чудової природи є тут засобом контрасту, за допомогою якого підкреслюється тяжке становище кріпаків. Так автор зміг показати величезну любов до своєї країни, до своєї Батьківщини, до рідного українського краю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина з великою любов’ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її дитинство, дитинство з дивосвітом-казкою, з материнською ласкою у затишній батьківській оселі. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини. То її велике «Я», з якого починається людина, родина, Батьківщина і вся наша велична й неповторна у світі Україна.

Так, ми живемо з цілим світом у дружбі та мирі. І в нас, в Україні, живуть не лише самі українці, хоч їх переважна більшість. Поруч з нами вільно і щасливо проживають представники інших національностей: росіяни, білоруси, татари, узбеки, поляки, чехи та багато інших. Та всі вони є народом України, ми живемо у спільному домі. Нам усім вистачає місця і ніхто не робить різниці між людьми за національними ознаками, тут всі рівні в своїх правах. Кожній людині відкритий простір для праці, навчання, творчості, відпочинку. Живи, трудись, навчайся, займайся улюбленою справою — ти живеш у вільній і незалежній державі, в чарівному куточку планети — в Україні. Люди різних національностей мають право знати свою рідну мову, між собою нею розмовляти, читати книжки, вивчати її в своїх школах, але для всіх людей в Україні є обов’язковою державна українська мова. Так у всьому світі заведено: людина, живучи в певній країні, повинна обов’язково знати мову цієї держави, щоб розуміти, що діється навколо, про що говорять і пишуть. Ось і ми з вами повинні дуже добре знати свою державну мову, бо для українців ця мова рідна, близька і дорога серцю, тому треба підносити її до вершин, гордитися нею, бо вона не тільки державна, а ще й дуже красива, багата, мелодійна, чарівна, як і душа українського народу.

Якщо хтось не іменує себе українцем — це його шлях і вибір, виховання.Я хочу бачити свою країну квітучою, де кожна людина відчуває себе щасливою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя …. Як багато прекрасного, але в той же час складного і трагічного вкладено в це, здавалося б, просте слово. Про його сенс люди міркували протягом багатовікової історії. Ось народилася нова людина, і з першим її криком і зітханням перед нею відкриваються двері в цей новий і незвіданий світ, повний несподіванок, цікавих подій, знайомств. Кожна дитина мріє про те, що коли вона стане дорослою, то буде великим актором, космонавтом, композитором, а може просто присвятить себе вихованню дітей або заняття улюбленою справою. Але часто життя вносить свої корективи. Розбиваються світлі мрії і надії, нові починання та ідеї натикаються на нерозуміння з боку друзів, однокласників, і навіть з боку самих близьких людей — батьків. «Та навіщо тобі це потрібно? З такою спеціальністю ти по світу підеш », — кажуть батьки синові, захопившись авіамоделізмом. Або: «Навіщо ти крутишся перед дзеркалом! Все одно з тебе ніяка модель, а тим більше співачка або актриса не вийде! »- Каже мати своєю симпатичною дочки, яка мріє стати кінозіркою. Таких прикладів можна навести безліч, але всі вони сходяться лише в одному — в нерозумінні з боку близьких, а точніше кажучи в «забудькуватості» батьків запитати свою кохану дитину про те, що йому ближче і дорожче. А це — перший і «важливий» крок до особистої трагедії, коли вступає в нове життя підліток йде не своєю дорогою, не за своїм шляху, призначеному йому тією єдиною життям, яку йому доведеться прожити. Зіткнувшись з таким серйозним нерозумінням, молода людина або дівчина заганяють себе в глухий кут. «Я, напевно, не такий, як усі, … мене ніхто не розуміє, тому я краще піду ….», — Повторює замкнутий в собі підліток, який не знайшов у собі сили відстояти свою думку або свою життєву позицію. Або подивимося на проблему з іншого боку. Чи не знайшов себе підліток, починає кидатися, шукати себе, піддаватися впливу з боку оточуючих його людей: однокласників, однолітків, з боку «віртуальних» знайомих, що дають йому «суперсовети», з боку сумнівних компаній, що тягнуть за собою його на шлях пристрасті до алкоголю, наркотиків , злочинності, насильства. А телебачення? Супербойовики, «ужастики» з екранів телевізора закликають підлітка «на немислимі подвиги», від яких недалеко і до суїциду. Саме таке життя або безглуздий пошук себе через неуваги або нерозуміння з боку оточуючих, призводять до того, про що повсюдно «сурмлять» і газети, і журнали, і телебачення: до знецінення тієї єдиної життя, яку нам дано прожити лише один раз … Як боротися з цим?

Виявляється, відповідь на це питання досить проста. Потрібно тільки
постаратися зрозуміти, що тобі ближче, що тобі потрібніше, що для тебе цікавіше. Адже кожна дитина, підліток, і дорослий чоловік має в собі певну родзинку, яку лише злегка поднапрягшісь, можна завжди знайти. І цей слабкий вогник засвітиться в твоїй душі, і потім дасть возгореться сильному полум’я, іменованого новим винаходом, хобі, а може бути прихованим раніше талантом. І ти зрозумієш, що ніякі суперфільму, бари, п’янки або пустощі з наркотиками не дадуть тобі нічого нового, незвичного і прекрасного, як та знайдена в твоїй душі родзинка, яка з часом може зробити тебе знаменитим. Мені пригадується історія однієї дівчини, про яку розповіла мені одна знайома. Ця юна красуня, яка закінчила школу із золотою медаллю і повна привітних надій, надійшла до Медичного інституту, мріючи про кар’єру лікаря. І ось одного разу вона їхала на автобусі і потрапила в серйозну аварію: їхав позаду автокран протаранив автобус. Багато людей, що знаходилися з нею в салоні, загинули, а дівчина залишилася жива. Але після перенесеної операції у неї повністю відмовили і руки, і ноги, і з працею поверталася шия. Вона лише могла говорити, а після лікування змогла злегка ворушити пальцями правої руки. Про кар’єру лікаря можна було не мріяти, і життя в цій ситуації могла б втратити будь-яку цінність …. В цьому випадку знайдуться люди, які захочуть розірвати зі життям раз і назавжди …. Але тільки не ця дівчина …. Слабка тілом, але сильна духом, вона після багатоденних роздумів, змогла зрозуміти те, що життя, яка б вона не була, це цінний дар, даний людині, і її потрібно прожити, не втрачаючи цінної хвилини, не відступаючи перед труднощами. Вона зрозуміла, що життя — це велике щастя, і раз їй не судилося померти, то вона повинна жити, як би важко їй не було. І дівчина знайшла в собі ту родзинку, яка раніше була невідома їй і навіть її близьким, вона стала малювати. Спочатку слабкими рухами правої незміцнілої руки вона почала водити по аркушу паперу олівцем, потім акварельними фарбами, а потім з-під її пензля почали народжуватися і масляні полотна …. І на всіх своїх картинах дівчина показувала, що життя — це велике щастя, де є радість, любов, світле майбутнє. Про це говорили весняні квіти, літні галявини з прекрасними квітами і пурхають метеликами, прекрасні пейзажі у тихій літньої річки …. Доля юної художниці склалася так, що про неї дізналися люди, котрі розуміються на живопису, які допомогли їй в тому, щоб про неї почули. І життя розпорядилося так, що дівчина дізналася, що є щастя бути коханою і бажаною. Вона вийшла заміж за дуже хорошу людину, яка багато в чому став допомагати їй. Мені здається, що цей приклад підтверджує, що яка б не була життя, і як би важко і важко нам не було, ніколи не треба забувати, що це цінний дар, який не можна віддавати в лапи такого жахливого монстра, як самогубство.

Можна навести й інший приклад, коли людина, опинившись на межі навмисної смерті, зрозумів, що таке життя. Цю історію розповіла мені моя подруга. З нею в одному класі вчилася дівчинка, яка, як їй здавалося, була по вуха закохана в одного хлопчика. Але предмет обожнювання зовсім не звертав на неї уваги. Після багатоденних страждань і безсонних ночей, «юна Джульєтта» вирішила написати листа своєму коханому …. І ось настав день, коли дівчинка вирішила передати це таємниче послання. Попросивши у улюбленого хлопчика підручник, вона підклала в нього цей лист. І що сталося далі? Улюблений юної красуні, прочитавши цей лист, «роздзвонив» про це на весь клас, став відкрито загравати з іншими дівчатами, і всі стали кепкувати з «Джульєттою». Загнана в кут глузуванням однокласників, нерозумінням з боку батьків, дівчинка вирішила, що життя для неї закінчилася. Вона вважала, що весь світ навколо неї зійшовся клином на цього хлопчика, що без нього їй все не до душі, нецікаво і противно, і треба порвати з цим раз і назавжди. Сходові останній раз в школу, вона сказала однокласникам, що вони її ніколи більше не побачать, а батькам залишила прощальну записку про свій відхід в небуття. Діти спочатку посміялися над нею, але раптом в душу однієї з дівчаток укралося сумнів. А раптом вона не пожартувала …. І дівчинка побігла туди, де жила героїня оповідання. Подзвонила в двері, їй не відповіли …. Піднявшись, на останній поверх, дівчинка побачила відчинені двері на горище … «Що ти робиш?» — Скрикнула вона, побачивши що готувалася до стрибка однокласницю. Незабаром підбігли і інші однокласники. «Стривай, одумайся … Хлопці, швидше сюди». І в останній момент вона схопила нашу героїню за куртку і силою рвонула її назад. Дівчинка повисла, і підоспілі на допомогу інші хлопці витягли її. Думки закрутилися в голові. І дівчинка зрозуміла, що життя, яка могла за одну секунду обірватися — цінна річ, яку не порівняти ні з якою любов’ю, стражданням. Після цієї події, все змінилося. Дівчинці відкрилося, що колись улюблений хлопчик зовсім не той, яким вона його собі уявляла. І варто було через це стрибати з даху, і накладати на себе руки …
Наведені мною приклади показують, що життя, дана людині один раз, це велике щастя. Головне зрозуміти себе, і відчути те, що проблеми, негаразди і невдачі завжди проходять, чорна смуга змінюється білою, треба тільки вірити в свої сили, вірити, що ти все зможеш, і життя відкриє перед тобою двері, де багато прекрасного нового і незвичайного.

 Ти повинен зрозуміти, що попереду тебе чекають професійні успіхи, велика любов, сім’я, діти, а обірване в одну хвилину життя приведе тебе до жаху небуття. Знайди улюблену справу, знайди цікавих, а не пустопорожніх друзів, спілкуйся з ними і ти вирішиш проблеми, які ще вчора здавалися нездоланними.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Великий літописець
Величко – один із трьох найвідоміших в Україні літописців. Після Самовидця та Грабянки перед нами постають в хронологічній послідовності історичні події періоду національно-визвольної війни проти польської шляхти і до початку XVIII ст., відтворені Величком у чотирьох великих томах.
Відомо, що літописець певний час перебував на посаді канцеляриста Війська Запорізького. Це надало можливість історику-документалісту залишити по собі оповідь про діяльність десяти гетьманів – від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи. У літопису відображені найвизначніші віхи історичної долі українського народу. Автор відзначав, що негаразди в суспільному житті того часу були наслідком «несогласія умовредних і властолюбивих синов своїх», а «єдина матка наша Малая Росія» знаходилася в стані «раздранія і раздвоєнія». Отже, бачимо, що Величко не тільки подавав відповідні історичні факти, а й займав певну громадянську позицію як автор.
Після усунення з посади канцеляриста Величко зайнявся суто літописною справою. Його праця датується 1720-м роком. У ній автор назвав себе «сином з племени Хазарського и из слуг войска запорожского найменший слуга Самуйло Василіев Величко». Літопис – справжня скарбниця відомостей про історичні перипетії нашого народу. У ньому віддзеркалені перемоги й поразки, радість і горе народу, який переживав часи національного, релігійного, суспільного гніту. Праця Величка користується великою популярністю у дослідників, науковців, оскільки є чи не єдиним документом доби Руїни та боротьби українського народу за свободу.

Прославлений кобзар
Кобзарське ремесло України сягає своєю славою далеко за межі країни. Воно тісно пов’язане з історією рідного краю і відтворює героїчні сторінки минувшини нашого народу.
Серед імен відомих майстрів кобзарської справи – Івана Стрічки, Андрія Шута, Івана Нетеси, Антіна Скоби – особливо вирізняється духовний наставник народу Остап Вересай.
Народився музикант у селі Калюжницях Прилуцького повіту на Полтавщині в сім’ї сліпого кріпака-скрипаля. На четвертому році життя Остап тяжко захворів і теж осліп. Добре, що батько навчив сина азам гри на музичному інструменті. Це і визначило подальшу долю хлопця. Але батькова скрипка не приваблювала Остапа, він виявив бажання стати кобзарем. Завдяки винятковій наполегливості, вдосконалював майстерність гри у трьох панотців – Микити, Юхима Андріяшевського, Семена Кошового – неповний рік.
На сліпого кобзаря звернув увагу художник Лев Жемчужников. У 1871 році Остап Вересай був запрошений до Києва на відкриття Колегії Павла Галагана. Велику роль у подальшій творчій долі кобзаря зіграли також видатний композитор Микола Лисенко та етнограф, автор національного гімну «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський.
Остап Вересай став виразником волелюбних прагнень українського народу, співцем його нелегкої долі. У 1873 році громадськості був представлений сліпий музикант. Керівництво Південно-Західного відділу Російського географічного товариства скликало позачергове засідання для ознайомлення з творчістю Остапа.Вересая. Пізніше – виступи в Києві, Петербурзі. У творчому доробку музиканта дев’ять дум: «Буря на Чорному морі», «Проводи козака», «Втеча трьох братів з Азова», «Бідна вдова і три сини», «Сокіл і соколя», «Федір Безрідний», «Невільницький плач», «Сестра і брат», «Іван Коновченко-Вдовиченко».
Творчість Остапа Вересая – свідчення талановитості українського народу, його безмежної стійкості, волелюбності.
Помер видатний кобзар у 1890 році 82-літнім старцем.

Іван Богун
Овіяний легендами за життя, кальницький (вінницький) полковник, видатний діяч періоду боротьби проти шляхетської Польщі, Іван Богун залишається легендарним і понині. Незвичайна доля цієї людини викликає пошану нащадків. У 1648 році Іван Богун очолював
Вироби майстрів XIX ст.: а) металеві люльки; б) порохівниці (Станіславська обл.) Талант полководця й особисту хоробрість Богун виявив у Берестецькій битві 1651 року. Татарське військо, очолюване ханом Ісламом-Гіреєм III, спочатку виступало союзником селянсько-козацької армії, а потім залишило поле бою, захопивши в полон гетьмана Богдана Хмельницького. Козаки, обравши наказним гетьманом Івана Богуна, мужньо боролися. Завдяки лицарським якостям, досвіду Богун вивів українське військо з оточення.
Пізніше були оборона Умані (1654-1655), Охматівська битва, де було розгромлене польське військо на чолі з С. Чернецьким.
У 1659 році полковник підняв повстання на Правобережній Україні. У 1662 році польська влада кинула Івана Богуна до Марієнбурзької фортеці. Наступного року польський король Ян Казимир, гідно оцінюючи талант полководця, звільнив Богуна і віддав під його команду козацькі полки з метою здійснення походу на Лівобережну Україну.
Трагічно закінчився життєвий шлях полковника. На початку 1664 року Богун був звинувачений у зраді й розстріляний біля Новгорода-Сіверського.

О. Мурашко
У кращих зразках українського живопису знайшли своє відображення багатовікові національні традиції художньої культури. Видатні майстри пензля зображували на своїх полотнах велич землі, людини, її моральної сили, трагізм історичних віх у розвитку нашої країни. Серед імен талановитих художників кінця XIX ст. слід назвати М. Пимоненка, К. Крижицького, О. Мурашка, І. Іжакевича,
С. Костенка. Усі вони здобували майстерність у стінах першої рисувальної школи в Києві, заснованої у 1875 році М.І. Мурашком. У цьому закладі панував культ мистецтва. Часто відвідували школу І. Рєпін, І. Крамськой, В. Васнецов, І. Шишкін – видатні російські художники.
Особливо хочеться зупинитися на постаті Олександра Олександровича Мурашка, випускника рисувальної школи, який, наслідуючи традиції реалістичного мистецтва, прагнув до збагачення засобів живопису. Великий вплив на майстра мав І. Рєпін – учитель Мурашка в Академії. Так, під впливом наставника народжувалося полотно «Похорон кошового». У багатофігурній історичній композиції художник змалював мужніх, самовідданих козаків, що віддають останню шану своєму ватажкові.
Відвідав О. Мурашко і Париж, де були написані картини «У кав’ярні», «Портрет дівчинки в червоному капелюшку». Після повернення в Україну художник приділяє багато уваги зображенню особливостей характеру людей. Його полотна «Селянська родина», «Продавщиця квітів» відтворюють не тільки побут українців, а й їхній психологічний стан.
Помер відомий художник у 1919 році. Він залишив живописну спадщину, яка сприймається в органічній єдності з життям, побутом та історією народу.

Олександр Фомін
Ще донедавна побутував такий вислів: «Природа – майстерня, а людина є в ній робітником». На щастя, зараз людство зрозуміло, що робітники можуть бути різними. Робітник – руйнач, робітник -творець. Полярно протилежні поняття. До творців належить людина, чиє ім’я носить Ботанічний сад у Києві, Олександр Васильович Фомін, учень відомого вченого К. Тимирязєва.
Посаді директора Науково-дослідного інституту ботаніки Академії наук України в 30-х роках XX століття передувала велика наполеглива праця на Кавказі. О. Фомін провів багато досліджень флори Кахетії, Дагестану, Азербайджану.
З 1914 року відомий ботанік читав лекції в Київському університеті, паралельно займаючись створенням зеленого музею в університетському саду. Фоміним були створені колекційні ділянки з різноманітних видів рослин з усіх куточків світу. У роки пансько-польської інтервенції вчений самовіддано рятував оранжерейні та дендрологічні насадження. Бо збереження рідкісних рослин вважав своїм громадянським обов’язком.
У 1921 році Олександра Фоміна було обрано дійсним членом Української академії наук. Ним була створена карта ботаніко-географічних районів України, організоване академічне видання «Флора України», що було значним внеском у вітчизняну науку.
Отже, потрапивши у живописні куточки Ботанічного саду, милуючись різноманітністю видів дерев, чагарників, згадаймо людину-творця в майстерні природи – Олександра Фоміна.

Гравер Іван Щирський
Як часто ми говоримо про письменників, музикантів, художників, належним чином оцінюючи їхній внесок у розвиток української культури. Найчастіше лунають одні й ті ж прізвища всесвітньо відомих митців. А скільки ж талановитих постатей залишаються поза нашою увагою!
Іван Щирський – фундатор гравірування на міді. Що ми знаємо про цього майстра? Жив та працював у XVII ст. Створив «Тріумфальне знамено», «Орел виховує орлят», «Поливання квітів» тощо. Але більшість робіт майстра не збереглися.
Біографічні дані про народження митця невідомі. Чернігівщину вважають його батьківщиною. Освіту здобув у Києво-Могилянському колегіумі. Особливий інтерес виявляв до архітектури, іконопису, володів кількома іноземними мовами. Ось такі скупі дані маємо про майстра.
Першими самостійними роботами Щирського були ілюстрації до творів відомого письменника, громадського діяча Лазаря Барановича. У той час, коли графіка стала одним із провідних жанрів в українському образотворчому мистецтві, художник захоплюється створенням взірців на дерев’яних дошках, металевих платівках. На жаль, роботи «поглинув» невмолимий час.
Наприкінці життя Іван Щирський приймає постриг під ім’ям Інокентія. Помер у 1714 році.

Режисер Сергій Параджанов
Незвичайна доля режисера Сергія Параджанова пелеплетена мереживом слави й неприйняття, радості й смутку, любов’ю та ненавистю. Як писав талановитий кіномитець, у нього було три батьківщини: народився у Грузії, працював в Україні, готувався померти у Вірменії. З кожної нації він брав те найкоштовніше, що підносило людину на новий щабель духовності. У творчому доробку майстра фільми: «Цвіт граната», «Легенда про Сурамську фортецю»,
«Андрієш», «Ашик-Керіб». Екранізація повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» стала справжньою перлиною українського кіномистецтва. У фільмі правдиво зображена доля гуцула, який постійно знаходився перед вибором між стихійними силами природи та боротьбою за виживання, між коханням і зрадою, красою та потворністю. Образи головних героїв фільму Івана та Марічки змушують замислитися глядачів над сенсом людського життя. Режисер намагався створити своєрідний гімн гармонії світу, де повинна панувати любов.
На жаль, у житті Сергія Параджанова знаходив свій відбиток факт нерозуміння його творчих устремлінь. Режисера було тричі ув’язнено, останній раз у Тбілісі, куди він повернувся у 1977 році. Чи був він політично небезпечним? Зовсім ні. До політики ставився опосередковано. А що можна було знайти недоречного у його тридцяти сценаріях? Це вирішувати нащадкам. Але націоналістом був ще за життя названий вірменин, який розмовляв українською мовою.
З Парижа його привезли непритомним до Єревана. Тисячі людей прощалися з талановитим співвітчизником. Похований Сергій Параджанов у Вірменії, як і мріяв. Але для України він залишився митцем, що зробив вагомий внесок у розвиток національної культури.