Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Великий літописець
Величко – один із трьох найвідоміших в Україні літописців. Після Самовидця та Грабянки перед нами постають в хронологічній послідовності історичні події періоду національно-визвольної війни проти польської шляхти і до початку XVIII ст., відтворені Величком у чотирьох великих томах.
Відомо, що літописець певний час перебував на посаді канцеляриста Війська Запорізького. Це надало можливість історику-документалісту залишити по собі оповідь про діяльність десяти гетьманів – від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи. У літопису відображені найвизначніші віхи історичної долі українського народу. Автор відзначав, що негаразди в суспільному житті того часу були наслідком «несогласія умовредних і властолюбивих синов своїх», а «єдина матка наша Малая Росія» знаходилася в стані «раздранія і раздвоєнія». Отже, бачимо, що Величко не тільки подавав відповідні історичні факти, а й займав певну громадянську позицію як автор.
Після усунення з посади канцеляриста Величко зайнявся суто літописною справою. Його праця датується 1720-м роком. У ній автор назвав себе «сином з племени Хазарського и из слуг войска запорожского найменший слуга Самуйло Василіев Величко». Літопис – справжня скарбниця відомостей про історичні перипетії нашого народу. У ньому віддзеркалені перемоги й поразки, радість і горе народу, який переживав часи національного, релігійного, суспільного гніту. Праця Величка користується великою популярністю у дослідників, науковців, оскільки є чи не єдиним документом доби Руїни та боротьби українського народу за свободу.
Прославлений кобзар
Кобзарське ремесло України сягає своєю славою далеко за межі країни. Воно тісно пов’язане з історією рідного краю і відтворює героїчні сторінки минувшини нашого народу.
Серед імен відомих майстрів кобзарської справи – Івана Стрічки, Андрія Шута, Івана Нетеси, Антіна Скоби – особливо вирізняється духовний наставник народу Остап Вересай.
Народився музикант у селі Калюжницях Прилуцького повіту на Полтавщині в сім’ї сліпого кріпака-скрипаля. На четвертому році життя Остап тяжко захворів і теж осліп. Добре, що батько навчив сина азам гри на музичному інструменті. Це і визначило подальшу долю хлопця. Але батькова скрипка не приваблювала Остапа, він виявив бажання стати кобзарем. Завдяки винятковій наполегливості, вдосконалював майстерність гри у трьох панотців – Микити, Юхима Андріяшевського, Семена Кошового – неповний рік.
На сліпого кобзаря звернув увагу художник Лев Жемчужников. У 1871 році Остап Вересай був запрошений до Києва на відкриття Колегії Павла Галагана. Велику роль у подальшій творчій долі кобзаря зіграли також видатний композитор Микола Лисенко та етнограф, автор національного гімну «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський.
Остап Вересай став виразником волелюбних прагнень українського народу, співцем його нелегкої долі. У 1873 році громадськості був представлений сліпий музикант. Керівництво Південно-Західного відділу Російського географічного товариства скликало позачергове засідання для ознайомлення з творчістю Остапа.Вересая. Пізніше – виступи в Києві, Петербурзі. У творчому доробку музиканта дев’ять дум: «Буря на Чорному морі», «Проводи козака», «Втеча трьох братів з Азова», «Бідна вдова і три сини», «Сокіл і соколя», «Федір Безрідний», «Невільницький плач», «Сестра і брат», «Іван Коновченко-Вдовиченко».
Творчість Остапа Вересая – свідчення талановитості українського народу, його безмежної стійкості, волелюбності.
Помер видатний кобзар у 1890 році 82-літнім старцем.
Іван Богун
Овіяний легендами за життя, кальницький (вінницький) полковник, видатний діяч періоду боротьби проти шляхетської Польщі, Іван Богун залишається легендарним і понині. Незвичайна доля цієї людини викликає пошану нащадків. У 1648 році Іван Богун очолював
Вироби майстрів XIX ст.: а) металеві люльки; б) порохівниці (Станіславська обл.) Талант полководця й особисту хоробрість Богун виявив у Берестецькій битві 1651 року. Татарське військо, очолюване ханом Ісламом-Гіреєм III, спочатку виступало союзником селянсько-козацької армії, а потім залишило поле бою, захопивши в полон гетьмана Богдана Хмельницького. Козаки, обравши наказним гетьманом Івана Богуна, мужньо боролися. Завдяки лицарським якостям, досвіду Богун вивів українське військо з оточення.
Пізніше були оборона Умані (1654-1655), Охматівська битва, де було розгромлене польське військо на чолі з С. Чернецьким.
У 1659 році полковник підняв повстання на Правобережній Україні. У 1662 році польська влада кинула Івана Богуна до Марієнбурзької фортеці. Наступного року польський король Ян Казимир, гідно оцінюючи талант полководця, звільнив Богуна і віддав під його команду козацькі полки з метою здійснення походу на Лівобережну Україну.
Трагічно закінчився життєвий шлях полковника. На початку 1664 року Богун був звинувачений у зраді й розстріляний біля Новгорода-Сіверського.
О. Мурашко
У кращих зразках українського живопису знайшли своє відображення багатовікові національні традиції художньої культури. Видатні майстри пензля зображували на своїх полотнах велич землі, людини, її моральної сили, трагізм історичних віх у розвитку нашої країни. Серед імен талановитих художників кінця XIX ст. слід назвати М. Пимоненка, К. Крижицького, О. Мурашка, І. Іжакевича,
С. Костенка. Усі вони здобували майстерність у стінах першої рисувальної школи в Києві, заснованої у 1875 році М.І. Мурашком. У цьому закладі панував культ мистецтва. Часто відвідували школу І. Рєпін, І. Крамськой, В. Васнецов, І. Шишкін – видатні російські художники.
Особливо хочеться зупинитися на постаті Олександра Олександровича Мурашка, випускника рисувальної школи, який, наслідуючи традиції реалістичного мистецтва, прагнув до збагачення засобів живопису. Великий вплив на майстра мав І. Рєпін – учитель Мурашка в Академії. Так, під впливом наставника народжувалося полотно «Похорон кошового». У багатофігурній історичній композиції художник змалював мужніх, самовідданих козаків, що віддають останню шану своєму ватажкові.
Відвідав О. Мурашко і Париж, де були написані картини «У кав’ярні», «Портрет дівчинки в червоному капелюшку». Після повернення в Україну художник приділяє багато уваги зображенню особливостей характеру людей. Його полотна «Селянська родина», «Продавщиця квітів» відтворюють не тільки побут українців, а й їхній психологічний стан.
Помер відомий художник у 1919 році. Він залишив живописну спадщину, яка сприймається в органічній єдності з життям, побутом та історією народу.
Олександр Фомін
Ще донедавна побутував такий вислів: «Природа – майстерня, а людина є в ній робітником». На щастя, зараз людство зрозуміло, що робітники можуть бути різними. Робітник – руйнач, робітник -творець. Полярно протилежні поняття. До творців належить людина, чиє ім’я носить Ботанічний сад у Києві, Олександр Васильович Фомін, учень відомого вченого К. Тимирязєва.
Посаді директора Науково-дослідного інституту ботаніки Академії наук України в 30-х роках XX століття передувала велика наполеглива праця на Кавказі. О. Фомін провів багато досліджень флори Кахетії, Дагестану, Азербайджану.
З 1914 року відомий ботанік читав лекції в Київському університеті, паралельно займаючись створенням зеленого музею в університетському саду. Фоміним були створені колекційні ділянки з різноманітних видів рослин з усіх куточків світу. У роки пансько-польської інтервенції вчений самовіддано рятував оранжерейні та дендрологічні насадження. Бо збереження рідкісних рослин вважав своїм громадянським обов’язком.
У 1921 році Олександра Фоміна було обрано дійсним членом Української академії наук. Ним була створена карта ботаніко-географічних районів України, організоване академічне видання «Флора України», що було значним внеском у вітчизняну науку.
Отже, потрапивши у живописні куточки Ботанічного саду, милуючись різноманітністю видів дерев, чагарників, згадаймо людину-творця в майстерні природи – Олександра Фоміна.
Гравер Іван Щирський
Як часто ми говоримо про письменників, музикантів, художників, належним чином оцінюючи їхній внесок у розвиток української культури. Найчастіше лунають одні й ті ж прізвища всесвітньо відомих митців. А скільки ж талановитих постатей залишаються поза нашою увагою!
Іван Щирський – фундатор гравірування на міді. Що ми знаємо про цього майстра? Жив та працював у XVII ст. Створив «Тріумфальне знамено», «Орел виховує орлят», «Поливання квітів» тощо. Але більшість робіт майстра не збереглися.
Біографічні дані про народження митця невідомі. Чернігівщину вважають його батьківщиною. Освіту здобув у Києво-Могилянському колегіумі. Особливий інтерес виявляв до архітектури, іконопису, володів кількома іноземними мовами. Ось такі скупі дані маємо про майстра.
Першими самостійними роботами Щирського були ілюстрації до творів відомого письменника, громадського діяча Лазаря Барановича. У той час, коли графіка стала одним із провідних жанрів в українському образотворчому мистецтві, художник захоплюється створенням взірців на дерев’яних дошках, металевих платівках. На жаль, роботи «поглинув» невмолимий час.
Наприкінці життя Іван Щирський приймає постриг під ім’ям Інокентія. Помер у 1714 році.
Режисер Сергій Параджанов
Незвичайна доля режисера Сергія Параджанова пелеплетена мереживом слави й неприйняття, радості й смутку, любов’ю та ненавистю. Як писав талановитий кіномитець, у нього було три батьківщини: народився у Грузії, працював в Україні, готувався померти у Вірменії. З кожної нації він брав те найкоштовніше, що підносило людину на новий щабель духовності. У творчому доробку майстра фільми: «Цвіт граната», «Легенда про Сурамську фортецю»,
«Андрієш», «Ашик-Керіб». Екранізація повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» стала справжньою перлиною українського кіномистецтва. У фільмі правдиво зображена доля гуцула, який постійно знаходився перед вибором між стихійними силами природи та боротьбою за виживання, між коханням і зрадою, красою та потворністю. Образи головних героїв фільму Івана та Марічки змушують замислитися глядачів над сенсом людського життя. Режисер намагався створити своєрідний гімн гармонії світу, де повинна панувати любов.
На жаль, у житті Сергія Параджанова знаходив свій відбиток факт нерозуміння його творчих устремлінь. Режисера було тричі ув’язнено, останній раз у Тбілісі, куди він повернувся у 1977 році. Чи був він політично небезпечним? Зовсім ні. До політики ставився опосередковано. А що можна було знайти недоречного у його тридцяти сценаріях? Це вирішувати нащадкам. Але націоналістом був ще за життя названий вірменин, який розмовляв українською мовою.
З Парижа його привезли непритомним до Єревана. Тисячі людей прощалися з талановитим співвітчизником. Похований Сергій Параджанов у Вірменії, як і мріяв. Але для України він залишився митцем, що зробив вагомий внесок у розвиток національної культури.
Свежие комментарии