Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожний народ дуже відрізняється один від одного своєю мовою, своєю культурою, способом життя та ще багато чим. Але у одному вони єдині. У кожної країни є своя пісня, щира та яскрава, а головне – дуже рідна для свого народу.

Кожен народ втілює в пісні свої мрії та бажання, красу та барви рідного краю. Оспівує в ній свій народ, сою історію. Красу будь-якої народної пісні важко висловити. Її треба тільки почути. Адже у кожну пісню народ вкладає найдорожче та найцінніше що у нього є – свою душу та своє слово.

Прослухавши народні пісні можна зробити висновки про людей, які живуть в тій чи іншій країні. В цих піснях використовують не лише гарні слова, які здатні захоплювати, але й увесь сенс життя свого народу.
Більш того, багато країн дуже співучі, слухаючи народні пісні яких, захоплює не лише дух, але слух кожної людини.

Навіть у віршах найвідоміших поетів не вистачає тієї краси, яка присутня у пісні. Не одна пісня сучасності не може порівнятися з народною піснею. Адже колись, у далеку давнину, люди гуртувалися у великі колективи і складали вірші, на які згодом клали музику і в результаті отримували справжній шедевр, який визнають на сьогодні.

Завдяки пісні можна висловити свої найщиріші почуття, своє бачення і свої прагнення. Народна пісня показує наскільки люди люблять свою країну і на що готові заради її благополуччя та процвітання.
Пісня – є колискою кожного народу. Вона здатна сцілювати й надавати надхнення та наснаги. Вона дозволяє відчути впевненості у завтрошньому дні.
У роки, коли відбувалися страшні війни, люди йшли з піснею у бій і з піснею поверталися з нього.

В народній пісні люди переживають свої найбільші страхи, найщиріші почуття, найбільшу любов до свого рідного краю та до людей, які живуть разом з ними у найріднішій та найсвітлішій країні.

Народна пісня і справді є душею кожного народу. Вона загартовує і наділяє силою кожного мешканця своєї країни.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Василь Стус — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури Василь Стус зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.

Його лірика — одкровенна розмова добровільного вигнанця, політв’язня, який до кінця був переконаний в тому, що правда і добро здолають зло. Розумів поет й інше: без боротьби у державі «напівправди, напівпітьми» добро не восторжествує.
Філософія життя і смерті не є позою поета і він переконав нас у цьому осо-бистим прикладом, повернувшись на Батьківщину в труні.

Без каяття, чесно проніс він свій хрест, не похитнувся ні перед суддями, ні перед стражданням. Підсумовуючи пережите, В. Стус писав: «Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття…».
Таке сходження на Голгофу гідне подиву. Та для В. Стуса важлива не слава заради слави. Його стійкість у неймовірно важких таборових умовах підкреслю-вала правильність обраного шляху, вселяла віру іншим у можливість перемоги. Тому ув’язнення не зламало духу поета, не поставило його на коліна. Навпаки, з кожним днем він ставав все більш фізично загартованим, ше краще усвідомлював свою місію борця проти тоталітарної системи.
У творах В. Стуса в’язничного періоду немає конкретних випадків соціальної кривди чи зла. Ліричний герой поета підноситься над особистими прорахунками із суспільством. Навіть у вірші, присвяченому пам’яті художниці Алли Горської, яка стала жертвою кадебістської жорстокості, В. Стус підноситься над власним болем за втраченим другом. Передає його як біль всієї України — «у чорній стужі сонце України…». До власної музи тут лише єдине благання: «Ярій, душе! Ярій, а не ридай!»
Автор висловлює думку, що час «молитов і сподівань» на добро, порядність, чесність минув. Україна, на думку поета, ніколи не стане демократичною держа-вою вільних громадян, національне свідомих патріотів, якщо лише пасивно вболі-вати над власною недолею. Мужні духом повинні приймати хресну дорогу протистояння і боротьби. Глибока любов до України, прагнення бачити її вільною поглиблювали вимогливість поета до співвітчизників брати на себе відповідальність за долю держави. Ганебна мовчанка осмислюється поетом як великий гріх.

Без сумніву, фізичні страждання В. Стуса у снігах Сибіру, тюрмах і таборах Мордовії були безмежними. Його виснажувала виразка шлунку, яка загострю-валася в умовах в’язничного життя, та карцерні випробовування, яким піддавали не раз непокірного тюремному режимові поета. Та він здолав неподоланне. Вороги вбили його фізично, але героїчний чин його духу приборкати не зуміли. Адже поетові байдуже було, що буде з його власним життям, коли йшлося про духовні ідеали. З цього приводу він писав: «…я відчуваю власну смерть живою, як і загибель сам о вороттям». Він щодня був готовий гідно зустріти смерть, хоча за життя боровся активно. В. Стуса більше турбував стан власної душі. Національна свідомість, голос духу засвідчували його усвідомлений патріотизм

Поет вірив у своє повернення на Батьківщину. Важливим для нього було те, що він зможе чесно подивитися Їй у вічі, як син, який до кінця виконав свій обов’язок.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна – це історія великого народу, який багато століть боровся за свою незалежність і свободу. Це не тільки історія, а й видатні сини: Устим Кармелюк, Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Петро Сагайдачний та багато інших українців, які віддали власне життя за щастя своїх співвітчизників. Це й відомі у всьому світі діячі національної культури: Т. Шевченко, Л. Українка, І. франко, О. Гончар, М. Коцюбинський, М. Заньковецька, М. Лисенко тощо.

Внесок цих діячів у розвиток української державності неоціненний, адже завдяки їм та мільйонам пересічних українців минулих поколінь ми отримали змогу жити у вільній та незалежній країні. Тому ми повинні робити все, щоб примножувати красу і багатство нашої Батьківщини, повинні у повну силу працювати для зростання добробуту України.

Сьогодні наша країна утверджується у сім’ї цивілізованих країн Європи. І я впевнений, що вона обов’язково стане на одному щаблі з цими країнами, що українці нарешті здобудуть омріяний добробут і щастя. Бо дуже хочеться, щоб рівень життя наших співвітчизників відповідав високому рівневі розвитку української культури і літератури, адже саме тут ми маємо найбільший скарб. Наші неперевершені за своїм талантом митці, будучи справжніми патріотами України, уславлювали історію рідного народу, його життя, рідну мову і український фольклор.

Недавні події та події сьогодення доводять, що в наших сучасниках ще залишився правдивий і волелюбний дух славетних предків – запорізьких козаків. Завдяки національній ідеї нам вдалося досягти своєї мети. Історично так склалося, що українці у всі часи тяжіли до повстань проти тих, хто посягав на найцінніший скарб нашого народу – свободу і мову. Дякувати Богу, але ці буремні гени не зникли і сьогодні, адже народ переміг, перемогла нація. І саме сьогодні ми нарешті визнали власну гідність і відповідальність перед собою, своїми співвітчизниками і Батьківщиною.

Нарешті у нашій країні яскравим полум’ям запалала та маленька іскра справедливості і свободи, яка упродовж багатьох століть жила в серцях українців. Нарешті наш народ довів самому собі і світовій спільноті, що він спроможній відстоювати волю та інтереси нації. Нарешті наші співвітчизники зрозуміли, що справедливість і воля набагато цінніші, ніж думки, які нав’язують нам окремі можновладці. Нарешті ми зможемо об’єднати спільні інтереси людей у єдиному європейському домі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сучасній людині важко  уявити своє життя без знань. Багато хто прагне більше знати, вдосконалюватися. Як відомо, існує кілька ступенів освіти: початкова, неповна середня, повна середня, неповна вища, бакалаврат, магістратура, аспірантура, докторантура. Кожен має право вибирати, що йому підходить, чого він хоче добитися … Але чи потребуємося ми в освіті? Може бути, не варто витрачати стільки сил і часу на вивчення теорії, скільки доводиться просиджувати сучасній молодій людині за підручниками, поки він нарешті — то придбає диплом спеціаліста в тій чи іншій області.

Я вважаю, що, безумовно, потребуємо. У сучасному світі існує конкуренція, причому у всіх сферах діяльності, освіта — не виняток. Зараз в престижні ВНЗ поступити дуже нелегко, там проходить жорсткий відбір абітурієнтів. Це відбувається у зв’язку з бажанням людей мати високооплачувану роботу. А її може отримати лише фахівець, що володіє високими професійними якостями, які купуються під час навчання у вищому навчальному закладі, а потім удосконалюються на практиці.

В даний час дуже багато людей в нашій країні мають вищу освіту, а отже, загальний рівень освіченості  повинен бути досить високий. Але чи так це? Статистика підтверджує, що рівень освіченості знижується. Все частіше на вулицях міст, на вивісках, в оголошеннях можна помітити банальні орфографічні помилки, а більшість людей цього навіть не помічають.

Навчання — це важка праця, тому, входячи в клас або в студентську аудиторію, завжди необхідно про це пам’ятати.Не секрет, що зараз в світі йде інформаційна війна, і хто швидше опанує інформацією, той і виявиться переможцем. Ось чому в нашій країні щорічно виділяються кошти на проведення різних конкурсів, олімпіад, грандів та інших заходів з підтримки молодих людей в їх творчої та наукової діяльності. Також організовуються літні табори і школи з вивченням іноземних мов, що теж в сучасних умовах важливо. Навіть в такому невеликому містечку, як наше, видно значні зміни у ставленні місцевої влади до освіти. Так, в кінці травня цього року були нагороджені переможці міського конкурсу грантової підтримки обдарованих учнів, які отримали сертифікати. Серед них пощастило опинитися і мені. Я стала переможницею в номінації «Інтелектуал». Природно, коли відчувається така увага, то з’являється бажання ще краще вчитися і прийняти участь в різних творчих конкурсах.
Значить, уряд створює всі умови для освіти молодого покоління. Але мало одних умов і заохочень, потрібно старання і завзяття до навчання з боку кожного з нас. Багатьом молодим людям сидіти за підручниками здається нудним заняттям. Сучасні діти оточені гаджетами, іграми, віртуальним світом, але ж це з’явилося не за помахом чарівної палички. І мобільні телефони, і комп’ютери — все створено людьми, які оволоділи науковими знаннями. Тому кожному школяреві потрібно замислюватися над тим, чого він хоче добитися в цьому житті, ким він стане в майбутньому, яку користь зможе принести своїй Вітчизні …
Освіта завжди було однією з найважливіших частин державної політики, так як від його якості залежить майбутнє країни. Ось чому воно постійно вдосконалюється. Нам, школярам, ​​теж необхідно прагнути до нового. Для цього у нас є всі можливості. Зокрема, помічником для придбання знань і розширення кругозору є Інтернет, якщо його, звичайно, використовувати не тільки для ігор. Хоча всі ми різні, але нас об’єднує одне — прагнення знайти своє місце в житті. А допомогти нам у цьому може лише сучасна освіта, яке дозволяє повірити в те, що межі нашим можливостям немає.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Часто сенс життя бачать в окремих сферах життя: в роботі, в науці, в тій чи іншій творчості, в сім’ї, в дітях, в прагненні до духовності, в служінні людям, Богу … .

Найпотужніший стимул до життя на землі і її сенс — це любов.Любов до Всевишнього, абсолютна любов, загадкова і важкодоступна для людини. Можна любити себе, єдиного і неповторного, любити свою сім’ю, рідних і близьких людей, друзів.

Хтось бачить сенс свого короткого життя в служінні. Кому і чому, тут вже кожен визначає сам. Хто на що здатний, як то кажуть, у кого наскільки бурхливо зможе фантазія проявити себе. Буває служіння «високим» ідеям, чарівній Музі, служіння людям і організаціям.

Сумно, якщо людина присвятить все життя чомусь, а потім його кумир з оглушливим тріском впаде, провалиться в якусь безодню, залишивши після себе, лише жалюгідні уламки ганьби…

Вилазячи з під уламків мрії, якогось Ідеалу, боляче і страшно відновлюватися психологічно і знаходити новий сенс у житті.

Творячи, людина уподібнюється Творцю! Художник малює картину, письменник пише книгу, вебмастер створює свій сайт. Творчість в своєму найвищому прояві дає велике відчуття щастя і екстаз, схоже еротичного переживання.

Вам знайоме таке відчуття кайфу, коли вдалося зробити дійсно все вдало? Дійсно відмінно? Чудове відчуття: груди розправляються, погляд переможця. А душа співає: «я можу! Я це зробив! Так!»

Деякі люди занурюються повністю в роботу. Для них це відмінний сенс життя, якщо, до того ж ще й добре оплачувану, взагалі чудовий. Таких людей часто називають трудоголіками, а може бути, вони реалізуються своє покликання? Хто знає, бувають і такі щасливчики. Для інших робота потрібна заради самої роботи. Є люди, націлені на результат, а для других процес важливий сам по собі.Розумна людина думає про наслідки, і піклуватися, про здоров’я, вибираючи задоволення бути здоровим. Як мало людей це розуміють …

Думаю, в різні періоди часу ці питання постають перед нами з різною періодичністю. Часом зовсім різні відповіді знаходимо на них. Відповіді варіюються, видозмінюються під впливом часу, досвіду, зміни в нашому світогляді.А питання пливуть собі велично і важливо по горизонту життя, як хмари на заході, в променях західного сонця. Вітер змін дме, питання набувають різні забарвлення, але залишаються незмінні… Хто ти? У чому сенс твого життя на Землі?

Збільшити або зменшити шрифт тексту : За всю історію людства сформувалося багато держав, у яких змінювалася форма правління. Це одвічне питання: хто має керувати громадою — один чи всі.Я вважаю, що суспільство має обирати одного лідера, який задовольняє більшість і плануватиме шлях до визначеної людьми мети, який буде задовольняти загальноприйняті норми моралі.

   По-перше, один лідер працюватиме на одну ідею та спрямовуватиме інших до неї. Багато керівників — багато думок, що не співпадають, а суперечки до задовільного результату не наближають. Лідер має бути обраний, а не самопроголошений. історичному романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада»: українці обирають гетьмана за часів Руїни. Обирають між Якимом Сомком та Іваном Брюховецьким, які відстоюють різні ідеї подальшого розвитку держави. Особливо треба відзначити те, що у раді приймають участь всі, навіть чернь, тому можна казати про справедливість такого вибору керманича.

    По-друге, ідея повної рівноправності у суспільстві є утопічною і майже неможливою. Так влаштований людський розум, що поробиш. Кожен прагне жити якнайкраще, а почуття заздрощів, здається, викоренити неможливо.

  Були вже в історії приклади того, як люди намагалися побудувати абсолютно рівноправне суспільство, і найяскравіший з них СРСР, який перестав уснівати фактично у 1991 році. У СРСР прагнули побудувати комунізм, при чому навіть у визначені строки. Не вдалося. І все одно, у цій державі існувало декілька верств населення, і був єдиний керівник, який вів країну за власними ідеями, придушуючи всі інші народні, що суперечили.

     Отже, кращим способом організації влади буде один лідер, обраний своєю громадою, який прислухається до думки тих, кого веде, вміє передбачати наслідки своїх дій для суспільства та переконувати людей обирати саме його шлях.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 Поетична творчість Артюра Рембо тривала всього лише десятиліття. У його віршах переплелися ліризм та іронія. Таким ліричним та іронічним водночас постає перед нами і учень Шарлевільського колежу. Тема романтичного бунту розвивалась у Рембо в запереченні усіх аспектів суспільного буття Другої імперії. В пошуках героїчного поет закономірно звернувся до теми революції. Величезною симпатією до народу просякнуті його вірші, звернені до Паризької комуни. Вони не були надруковані у 1871 р., їх розшукали і видали через багато років згодом. Це «Париж заселяється знову» і «Руки Жанни-Марії». Висока лірична напруга поєднується у них з підкресленою грубістю деталей. Рембо одразу ж поставив перед собою завдання розширити можливості вірша — ламав розміри, ламав звичні межі дозволеного. Для нього не було заборонених тем і заборонених слів. Традиції Гюго поет сприймав через призму творчості Бодлера, через навмисно заземлений образ. Рембо допускав вільне перенесення строфи, переходи з одного рядка в інший, знаходив нові і несподівані ритми. 
     
Пошуки невідкритих засобів вираження пов’язані у Рембо зі спробами закласти основи своєї власної естетики, що стане згодом опорою символізму.
    Символізм Рембо задовго до його «Осяяння» знайшов вираження і визнання передусім у віршах «Голосівки» і «П’яний корабель».

     «Голосівки» — це поезія пошуку. Рембо випробовує у ній можливості поєднати лірику з живописом, малюнок — з ритмом вірша. Відповідно до свого естетичного завдання «говорити про незрозуміле незрозумілою мовою», він урівноважував звукові ряди тими образами, які видавались йому найбільш доцільними. Не підкоряючись законам логіки, цей вірш, разом з тим, є музикальним і гармонійним. «П’яний корабель» був написаний Рембо в шістнадцять років у Шарлевілі. Його знайомство з океаном обмежувалось тоді «Трудівниками моря» В.Гюго, романом Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою» та екзотичними описами Шатобріана.

     Образ п’яного корабля несе величезне ліричне навантаження і утворює наскрізну метафору. Поет і корабель то існують окремо, то зливаються в єдиний образ. У постійно мінливому морі ліричний герой втратив відчуття часу і простору. Постійно змінюється і його душевний стан: відчай дитини поступається місцем захопленню безмежною красою моря, потім — страху, відчаю, подиву, відразі… Таке накладання руху на рух не допомагає знаходження логічних зв’язків між образами поем.Навпаки, воно створює майже фізичне відчуття запаморочення, розгубленості (але поряд із відчуттям складності і різнобарвності життя). Вірш завершується щемною нотою туги за вітчизною людини, котра багато пережила і багато побачила. Фінал «П’яного корабля» називали пророчним. У ньому Артюр Рембо немовби передбачав свою долю.

Світ поезії Рембо вражає строкатістю і динамічністю. Статика, властива парнаській естетиці прекрасного, для нього є чимсь відразливим, що переборюється вільним рухом.Основні твори: вірші «Париж заселяється знову», «Руки Жанни-Марі», «П’яний корабель» (усі — 1871), сонет «Голосівки» (1872) та ін.; поетичні збірки «Останні вірші» (1872-1873), вірші в прозі «Осяяння» (1872-1873) та «Сезон у пеклі» (1873).

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість Лесі Українки є визначним явищем в історії української літератури. Талант цієї геніальної жінки був багатогранним. Леся Українка залишила чудові зразки поезії, драматургії, прози, публіцистики, художнього пере­кладу з багатьох мов світу. Але я вважаю, що саме лірика є найповнішим утіленням гнучкої, часто афористичної мови поетеси, її, так би мовити, найглибинніших переживань.

Навесні 1890 року було написано вірш, якому судилося стати своєрідною візитною карткою Лесі Українки. Він називається “Contra spem spero!”, тобто “Без надії сподіваюсь!” Дев’яності роки XIX століття були “глухими роками”, коли Російська імперія “спочила на лаврах”, досягши чималих успіхів на зовнішньополітичній і економічній арені. Проте життя більшості українців майже не змінилося. І стоячи над прірвою загальної байдужості, відчуваючи близькість важких, але невідворотних історичних подій, Леся Українка зазначає:

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать,
І, несучи ту вагу страшную,
Буду пісню веселу співать.

Сподіватися без надії — це дійсно парадокс. Але це є ще й лозунгом, недарма назва вірша закінчується знаком оклику. Поетесі й громадянці потрібна лише “зірка провідна”, аби засвітився вогник сподівання в безнадійному ворожому світі. Цей сміх крізь сльози, згода жити й продовжувати боротьбу характеризують не лише Лесю Українку-лірика, а й Лесю Українку-громадянина, Лесю Українку-людину. Відкинувши сумні думи, вона перемагає осінь, яку треба розуміти алегорично.

Письменниці довелося чимало помандрувати Російською імперією та Європою. Але рідний край завжди жив у її думках. “І все-таки до тебе думка лине…” — таку назву має одна з найсумніших поезій Лесі Українки. Україна-ненька постає в цьому творі як “занапащений, нещасний край”, де панують безправ’я, злидні, відчуженість. Кожна згадка про батьківщину завдає поетесі душевного болю, а втім, забути Україну неможливо. Як людина демократичних переконань, Леся Українка добре розуміла, що “лихо і насилля” в тій чи іншій мірі панують скрізь. Але ж горя, яке було б тяжчим за горе українське, їй не доводилося бачити. Дійсно, слід соромитися сліз, “що ллються від безсилля”. Та їх вилито вже так багато, що цей сором утратив сенс. Як помститися за ці солоні ріки, вилиті з мільйонів очей? Леся Українка наголошує, що сльози нічого не вдіють там, “де навіть крові мало”. Цей невеликий вірш іще раз доводить, що пророцтва поетів збуваються: пройде десятиліття, потім ще одне, і Україна захлинеться в крові громадянської війни. А може, це більш віддалене пророцтво і поетеса має на увазі наші часи, коли Україна безкровно виборола свою незалежність? Відповідь на це питання лежить десь там, у минулому, де схилялася над письмовим столом високочола жінка з красивими очима, виливаючи на папір свою тугу, розпач і гнів.

У вірші “Як я люблю оці години праці…” голос поетеси мовби притишений, вона розповідає про найпотаємніше — процес творчої праці. “Врочистую одправу починаю”, — саме так Леся Українка ставиться до роботи письменни­ка. Час минає блискавично:

І хтось немов схиляється до мене
І промовляє чарівні слова.

А ранком згадується бабусина легенда про перелесни­ка та про необачну дівчину, яка “не молилась, і на дзвони не вважала, і спати не лягала”. За таку провину до безсон­ної дівчини з’являвся перелесник і причаровував її. Про перелесника не слід згадувати проти ночі… Для Лесі Ук­раїнки ця легенда була зворотним боком творчого проце­су: у кожної речі є власна тінь. Поезія “Як я люблю оці години праці…”, написана більш ніж за десять років до неперевершеної “Лісової пісні”, уже нагадує про цю драму- феєрію своєю психологічною і навіть магічною глибиною. І дійсно, недарма в передостанньому рядку поезії Леся Ук­раїнка згадує про свічадо — інструмент чарівників, зако­ханих дівчат і всіх нічних мрійників.

Треба звернути увагу на тонке володіння технікою віршування і образними засобами поезії, притаманне Лесі Українці. Наприклад, “Стояла я і слухала весну” — прозора, ясна й гармонійна поезія. Ця чудова пора року у вірші Лесі Українки набуває майже людських рис: весна вміє говорити, співати пісень, таємниче шепотіти. Весна не відкриває нічого нового, а лише переспівує, тобто повторює те, що людина впродовж довгих зимових вечорів уявляла собі в мріях. Дуже прості й водночас вічні почуття та відчуття володіють поетесою: “молодощі, радощі, надії” і, звичайно ж, любов.

Леся Українка справедливо вважається новатором в українській поезії. У згаданих творах вона використала різні поетичні розміри: “І все-таки до тебе думка лине…” — різностопний ямб, “Як я люблю оці години праці” — білий вірш, досить нова на той час форма для лірики. Поетеса вміла добре відчувати не лише ритм сучасності, а й ритм української мови. Простими й зрозумілими словами, укладеними в досконалі поетичні розміри, Леся Українка доносила до вдячного читача найскладніші й найнепересічніші поривання своєї прекрасної душі.

Що ж лишається поетові після того, як покладено перо й сьогодення зазирає у вранішнє вікно лукавим оком? Мабуть, марити майбутнім, яке, безумовно, прийде й буде на­багато кращим за день сьогоднішні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

“Для кожного з нас краса природи пов’язана перш за все з пейзажами рідного краю. Для мене у цих спогадах завжди постає сосновий бір. Ліс навколо мого рідного села – рукотворний. Боже ж мій, скільки у нього вкладено людської праці! І тепер, на колись небезпечних своєю сипучістю піщаних пагорбах, височіють зелені велетні. Як добре мені між них! Лежу на м’якій хвойній перині, поглядаю вверх на голубе в білих клаптях хмар небо, а дерева своїм шумом заколихують, а дихається так легко-легко, — не повітря, а ароматний бальзам! Дихаєш – не надихаєшся!

Крім цих задоволень, які дає нам ліс, він ще є і джерелом високоякісних і екологічно чистих будівельних матеріалів, палива і багато чого іншого.

Ліс – це зелені легені планети, джерело життєдайного кисню. Жаль, що багато людей цього не розуміють, і над нашим зеленим другом все частіше зависає вбивча сокира.

За наших днів охорона лісу залежить тільки від нас самих, і саме від нас залежить, що ми передамо у спадок своїм нащадкам: буйно-зелені ліси й повноводні ріки, чи безмежні простори спустошеної землі.”

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Фірцак — український самородок, про якого європейці складали легенди. У народі його називали Іваном Силою, а весь світ запам’ятав його циркове прізвисько — Кротон.Про закарпатського богатиря говорили змалечку. То почують, що юнак сам запряг себе у плуг, то побачать, як на плечах несе теля. Батьки розуміли, що сина біля себе тримати не варто і вирішили відправити Івана до Чехії.

Спочатку йому жилось не солодко і зірок із неба він не хапав. Працював Іван Фірцак то на заводі, то вантажником на вокзалі, аж доки не почув вихваляння мандрівного силача, який запевняв, що переможе кожного. “Чому б не спробувати?”, — подумав українець. Він спробував і здобув перемогу, після якої тренери помітили його талант.

У 23 роки Іван Фірцак став чемпіоном із важкої атлетики, 70 разів перемагав у змаганнях із гирьового спорту. Але спорт не приносив великих заробітків, і український силач вирішив спробувати свою силу у цирку. Долонею Іван прибивав дубову дошку 20-сантиметровими цвяхами, а потім зубами їх витягував. Вигинав серце із металевої арматури та багато інших цікавих трюків. Подивитися на це видовище приходив і президент Чехословаччини, і навіть королева Британії. Їй заманулося побачити українського силача на рингу із чемпіоном світу у суперважкій категорії Джоном Джексоном. Та ідея виявилась невдалою, оскільки Іван не розрахував свої сили і пробив боксеру грудну клітку. Удар був таким потужним, що тріснула боксерська рукавичка. Після поєдинку Джексон не витримав і викинувся з вікна багатоповерхового будинку.

Після цього випадку Іван Фірцак зазнав нападу прихильників Джона Джексона, які травмували голову спортсмена, унаслідок чого йому діагностували відкритий перелом черепа. Лікарі змушені були імплантувати золоту пластину в пошкоджену кістку черепа. Два місяці атлет ходив із забинтованою головою, а надалі виступав у перуці. Як компенсацію та визнання Івана Фірцака королева Англії подарувала йому чемпіонський пояс, манжети й шолом, прикрашений діамантами й рельєфним зображенням левів.З «Герцферт-цирком» Іван Фірцак об’їздив півсвіту, полонивши своєю майстерністю Угорщину, Болгарію, Грецію, Румунію, Францію, Данію, Нідерланди, Польщу, Канаду, США та багато інших країн. Загалом виступав у 64-х країнах світу і скізь його виступи приймали з оваціями.

Тріумфальний історичний виступ відбувся у США, де Іван Сила вразив американців своїм трюком, коли лягав на землю, а машина переїжджала колесом через його горло. Цей виступ приголомшив аудиторію, а керівництво заводу Форд за здійснення цього неймовірного трюку подарувало українцю іменний автомобіль. Доречі, коли Іван Фірцак повернувся на Батьківщину, місцева адміністрація хотіла конфіскувати автомобіль, але Іван взяв кувалду та розтрощив американський подарунок. За такий вчинок він був покараний: його посадили до в’язниці й побили.

Іван Фірцак 70 разів перемагав у змаганнях з гирьового спорту, став переможцем конкурсу краси тіла в Парижі. За його феноменальну силу, трюки та унікальні рекорди світова громадськість нарекла Фірцака ім’ям античного героя Кротона. У 1928 році був визнаний найсильнішою людиною планети. Деякі силові трюки Івана Фірцака-Кротона досі ніхто не може повторити.

Іван Фірцак розірвав 10-річний контракт із цирком раніше домовленого терміну й через суд виплатив власникові велику компенсацію — 100 тис. крон. Повернувся в рідне село в кінці 1930-х років, де на нього чекала велика родина — Іван був батьком 8 дітей. На бітьківщині, після встановлення радянської влади, НКВД конфіскувало у легендарного Кротона всі його нагороди, відзнаки й навіть фотографії. У замовчуванні феномена Івана Сили в радянські часи відіграла значну роль доля його сина: 18-річний Іван Фірцак-молодший у повоєнні роки був засуджений за сфабрикованою справою у належності до ОУН на 25 років таборів, із яких майже 8 відсидів. Він був великою надією для свого батька, адже завжди виступав із ним у парі й був чемпіоном УРСР з боксу в перші повоєнні роки.Заробляти на прожиття великої родини довелося знову ж таки виступами. Іван Сила Їздив селами, сурмив у ріг і скликав у місцевий клуб усіх охочих. Плата за вхід — 20 копійок. Хоч був далеко не молодим, але й далі гнув арматуру, тягнув автомобілі та підіймав одночасно декілька людей. Згодом Іван Фірцак заснував закарпатську циркову школу і школу силових мистецтв. Багато його учнів здобули чемпіонські титули у важкій атлетиці.

Однією з причин смерті Івана Фірцака стала імплантована золота пластина, яка потребувала заміни. За часів Радянського Союзу не було можливості виїхати за кордон для її планової заміни, тому рана під пластиною почала загнивати. Лікар, який регулярно приїздив до атлета з Іршави, не зміг нічого вдіяти. Помер Іван Фірцак 10 листопада 1970 року в рідному селі Білки. Похорон атлета був багатолюдний — попрощатися з Кротоном приїхало багато спортсменів.