Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Назва твору	Автор	Жанр
«Ой Морозе, Морозенку»	народ	історична пісня
«Чи не той то хміль»	народ	історична пісня
«Бондарівна»	народ	балада
«Маруся Богуславка»	народ	дума
«Віють вітри»	Маруся Чурай	пісня
«Засвіт встали козаченьки»	Маруся Чурай	пісня
«Слово про похід Ігорів»	анонімний	героїчна поема
«Повість минулих літ»	Нестор Літописець	літопис
«De libertate»	Г. Сковорода	ліричний вірш
«Всякому місту — звичай і права»	Г. Сковорода	ліричний вірш
«Бджола та Шершень»	Г. Сковорода	байка
«Енеїда»	І. Котляревський	бурлескно-травестійна поема
«Наталка Полтавка»	І. Котляревський	соціально-побутова драма
«Маруся»	Г. Квітка-Основ’яненко	перша україномовна соціально-реалістична сентиментальна повість
«До Основ’яненка»	Т. Шевченко	послання (громадянська лірика)
«Катерина»	Т. Шевченко	соціально-побутова поема
«Гайдамаки»	Т. Шевченко	революційно-романтична, історико-героїчна поема, перший український історичний роман у віршах
«Кавказ»	Т. Шевченко	сатирична поема (інвектива)
«Сон»	Т. Шевченко	сатирична поема (перша політична сатира)
«І мертвим, і живим…»	Т. Шевченко	послання (громадянська + патріотична лірика)
«Заповіт»	Т. Шевченко	ліричний вірш (громадянска лірика)
«Мені однаково»	Т. Шевченко	ліричний вірш (громадянска лірика)
«Чорна рада»	П. Куліш	перший український історичний роман-хроніка
«Максим Гримач»	Марко Вовчок	родинно-побутове оповідання
«Кайдашева сім’я»	І. Нечуй-Левицький	соціально-побутова повість-хроніка
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» («Пропаща сила»)	П. Мирний, І. Білик	соціально-психологічний роман (роман з народного життя)
«Мартин Боруля»	І. Карпенко-Карий	трагікомедія
«Мойсей»	І. Франко	філософська поема
«Гімн»	І. Франко	ліричний вірш (громадянська лірика)
«Чого являєшся мені у сні»	І. Франко	ліричний вірш (інтимна лірика)
«Тіні забутих предків»	М. Коцюбинський	повість
«Intermezzo»	М. Коцюбинський	новела
«Земля»	О. Кобилянська	повість
«Лісова пісня»	Леся Українка	драма-феєрія
«Сontra spem spero»	Леся Українка	ліричний вірш (філософська + особиста лірика)
«Камінний хрест»	В. Стефаник	психологічна новела
«Блакитна панна»	М. Вороний	ліричний вірш (пейзажна лірика)
«Чари ночі»	О. Олесь	романс (інтимна лірика)
«О слово рідне, орле скутий»	О. Олесь	ліричний вірш (патріотична лірика)
«Ви знаєте, як липа шелестить»	П. Тичина	ліричний вірш (інтимна + пейзажна лірика)
«Арфами, арфами»	П. Тичина	ліричний вірш (пейзажна лірика)
«О панно Інно»	П. Тичина	ліричний вірш (інтимна лірика)
«Молюсь і вірю»	М. Рильський	ліричний вірш (філософська лірика)
«Любіть Україну»	В. Сосюра	ліричний вірш (патріотична лірика)
«Різдво»	Б.-І. Антонич	ліричний вірш (філософська лірика)
«Момент»	В. Винниченко	новела
«Я (романтика)»	М. Хвильовий	новела
«Подвійне коло»	Ю. Яновський	новела
«Шаланда в морі»	Ю. Яновський	новела
«Місто»	В. Підмогильний	урбаністичний роман
«Моя автобіографія»	Остап Вишня	гумореска
«Сом»	Остап Вишня	усмішка
«Мина Мазайло»	М. Куліш	сатирична комедія
«Україна в огні»	О. Довженко	кіноповість
«Зачарована Десна»	О. Довженко	кіноповість
«Пісня про рушник»	А. Малишко	пісня (особиста лірика)
«Лебеді материнства»	В. Симоненко	ліричний вірш (колискова)
«Як добре те, що смерті не боюсь я»	В. Стус	ліричний вірш (патріотична + філософська лірика)
«О земле втрачена, явись»	В. Стус	ліричний вірш (патріотична лірика)
«Балада про соняшник»	І. Драч	модерна балада
«Стилет чи стилос»	Є. Маланюк	ліричний вірш
«Маруся Чурай»	Л. Костенко	роман у віршах
«Українське альфреско»	Л. Костенко	ліричний вірш (філософська лірика)
«Страшні слова, коли вони мовчать»	Л. Костенко	ліричний вірш (філософська + громадянська лірика)
«За мить щастя»	О. Гончар	новела
«Три зозулі з поклоном»	Г. Тютюнник	новела
«Тигролови»	І. Багряний	пригодницький роман

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

За городами та ровами

я ганяв

Саме яблука

заворожено і опукло.

Поїзд вирине з далини —

я очікувально озирнуся.

З чоловіком своїм з війни

приїздила до нас тьотя Нюся.

Гімнастерочку прасувала,

комірді підшивала скоро…

Надзвичайно їй пасувала

форма витончена,

Підперезаний туго поясом,

височів наді мною стан.

Брав схвильовано я і боязко

з тьоті Нюсиних рук наган.

Був із зірочкою берет

на волоссі її свавільному.

…Дарувала мені портрет,

на якому уся — в цивільному.

1964

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Наше життя різноманітне й часом складне. Ми переживаємо багато подій та взаємодіємо з великою кількістю людей. Не дивним є той факт, що в певний критичний момент виникають різні конфлікти на навіть скандали, що псують і настрій, і взаємини.

Найбільш прогнозованою та стандартною позицією людини є несприйняття аргументів та точки зору опонента, ким би він не був. Звідти витікають звинувачення на його адресу, агресія та інші деструктивні процеси. Ми завжди квапимося звинуватити людину, якщо її позиція не відповідає нашій. Звичайно, така реакція є найпростішою, бо таким чином ми знімаємо з себе відповідальність та перекладаємо її на чужі плечі.

Інколи люди дуже жорстокі до тих, кого не хочуть зрозуміти. Наприклад, у «Лілеї» Т. Г. Шевченка люди вбили дитину лише за те, що вона була позашлюбною дочкою пана. Не від гарного життя матері довелося народжувати в таких умовах, та хто хотів це зрозуміти? Усі просто засуджували її за це. Так люди просто зігнали злобу на пана, на якого змушені були працювати довгі роки.

Більш складним, але водночас найбільш правильним шляхом є спроба зрозуміти іншу людину. У цьому світі будь-яка подія має дві сторони, і щоб мати повну картину треба поглянути на неї з усіх боків. Наприклад, дуже легко звинуватити батьків у намаганнях вирішувати все за тебе, аніж зрозуміти їхнє бажання допомогти та слабкі сторони власних дій, що до того призводять.

Як показує життя, засудження та покарання ще нікого не зробило кращим. Звичайно, ніхто не говорить, що треба завжди в усьому йти на поступки – ні. Зрозуміти – не означає виправдати. Згадаємо «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного. Не можна потакати злочинам, та лише розуміння причин того, що штовхає людину на це, дає можливість вирішити проблему.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Це дуже складна для розуміння думка – що людина варта стільки, на скільки себе оцінює. Важко зрозуміти, за якими критеріями можна оцінити самого себе. Усім нам щось подобається в собі, щось ні. Оточуючі нас люди також схвалюють якісь наші риси, а якісь – ні.

Вартість людини можна розглядати в двох планах: зовнішньому та внутрішньому. Зовнішній дуже часто зводиться до зверхніх оцінок приналежності до того чи іншого соціального кола за наявністю або відсутністю певних атрибутів. Звичайно, людина – це не тільки айфон, але на жаль, до розгляду внутрішнього потенціалу людини іноді так і не доходить, адже вона «блокується» на етапі оцінювання матеріального стану. Ця проста, але необ’єктивна фільтрація одразу вішає ярлик, не залишаючи місця для розкриття самої особистості. Це нагадує нам, що зовнішня оцінка з боку інших – часто необ’єктивна.

Внутрішній план – це самооцінка самої людини. Згадаємо Мину Мазайла з однойменної п’єси М. Куліша. Йому ось прізвище «заважає» бути гідною людиною. А інколи насправді талановиті люди не можуть розкрити світу свій талант саме з причини того, що самі не вірять в його цінність. Чому? Мабуть, через те, що дозволяємо оточуючим впливати на нашу самооцінку та занижати її.

Я дійшов висновку, що людина духовно багата не цікавиться зовнішніми атрибутами власної «собівартості». Вона розвиває свої здібності, майстерність у тому, що її цікавить, намагається дати людям те, що в неї добре виходить.

Усі ми унікальні, кожен має свій талант. Мабуть, ніхто не знає людину краще за неї саму. Тому саме вона і ніхто інший розуміє, як досягти висот власного особистого розвитку. І тому, тільки самому собі ми можемо дати чесну та об’єктивну оцінку. Тому насправді, людина варта стільки, наскільки себе оцінює.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ любові як втілення високої християнської моралі (за твором Г.Тютюнника «Три зозулі з поклоном» )

Григір Тютюник – один з тих письменників, який дійсно може зачепити читача «за живе». Ця людина з нелегкою долею, насправді є неперевершеним майстром символів і образів.

У своїй новелі «ТЗЗП» автор розповідає про кохання. Про любов таку, яка вона є насправді – без улесливих приємних слів, без чудових епітетів і метафор, без щасливого кінця. . У творі йдеться мова про почуття Марфи Яркової – вже заміжньої жінки, до Михайла – свого сусіда. А він в свою чергу має власну сімю – дружину Софію і сина. Особливим і вражаючим здається те, що кожен з цього любовного трикутника знає про нелегку ситуацію, яка склалася. Проте жоден з них не переступає народної моралі.

Софія як вірна дружина повністю довіряє своєму чоловікові. До того ж вона не ставиться до Марфи як до суперниці, а навпаки співчуває їй. Бо точно знає, що Михайло – людина розсудлива і принципова, тому нізащо не переступить християнські устої.

Михайло є втіленням справжнього чоловіка, голови сімї. Тому він чітко усвідомлює, що ніколи не зможе зрадити і покинути власну родину. До того ж чоловік дуже мудро робить, коли не звертає уваги на Марфині нещасні почуття. Адже зайвий раз не завдає болю жінці, що страждає.

А Марфа.. особисто мені її дуже жаль. Адже нерозділене кохання – тяжка ноша, яку їй довелося пронести мало через не все життя.

Дещо хочеться сказати про незвичайний духовний зв’язок останніх двох. Коли Михайла  під час сталінських репресій відправили до сибірського концтабору йому здавалося, що десь поряд блукає Марфина неспокійна душа.  А та, в свою чергу, могла безпомилково розпізнати в який день чекати листа з «Сибіру неісходи__».

Що і як повязувало цих двох людей – достеменно невідомо. Але після прочитання мене дійсно мучило те питання, яке оповідач ставить вкінці твору : чому так відчуваючи один одного вони не разом? Мабуть, логічним поясненням є ті обставини, які не дозволили героям бути разом – вік, наявність сімей.. та все ж мені хочеться схилити голову перед Михайлом. Людиною, яка не забула про моральні принципи і залишилась вірною своїй родині. На мою думку, це найважливіше у стосунках. Проте, не кожен з нас зможе бути таким же твердим у своїх переконаннях, на жаль.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Пригоди головного героя Григорія Многогрішного розпочинаються тоді, коли він втікає з етапного спецешелону НКВС, що віз до Колими смертників ГУЛАГу. Незабуте враження справляє символічний образ дракона-поїзда, який асоціюється в уяві письменника з потворною сталінською системою.

Образ Григорія Многогрішного із роману Івана Багряного «Тигролови» — один із найяскравіших образів у всій сучасній українській літературі. Григорій Многогрішний — український юнак, мав атлетичну статуру, був хоробрий і гуманний. Він — людина великої сили духу, яка не дала перемолоти себе тоталітарній м’ясорубці і була засуджена на 25 років ГУЛАГу. Начальник етапу особисто перевіряв наявність арештанта Многогрішного на кожній зупинці ешелона, бо відчув нескореність духу і могутню внутрішню волю в’язня. Але той утік-таки. «Стрибнув у певну смерть, але не здався».

Григорій Многогрішний потрапляє на розкішний «острівець» у тайзі, що має назву Зелений Клин. Тут живуть українці, втікачі й вигнанці, яких під час колективізації і політики непу розкуркулила радянська влада. Вони створили свій світ гармонії, духовного єднання з природою. Серед тих людей Григорій зустрічає своє кохання — Наталку Сірківну. Її почуття палке і вірне, а душа — незаймано чиста.

Разом вони переходять неосяжні простори тайги, долають укриті снігами сопки, переправляються через Амур, перетинаючи кордон, і залишають позаду лемент газет про «велику озброєну до зубів банду ворогів народу». Разом вони вийшли на головну магістраль свого життя: «…вони спалили всі кораблі за собою та й вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях — шлях у життя».

Григорій Многогрішннй — цс цілісна натура, яка відчуває єдність з нацією, її культурою й історією, але душею і вчинками противиться тому, що давно стало злою долею народу. Образ Григорія Многогрішного навчає нас не підкорятися сліпо чиїйсь залізній волі і покірно виконувати її накази. Роман «Тигролови» і його головний герой, за словами Олени Теліги, виховує «сильних і твердих людей української нації».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усі ми різні. Хтось йде по життю, гордо розгорнувши крила, обираючи складний шлях мужності, благородства та честі. Хтось, поступившись своїм слабкостям, борсається у хвилях страху, сорому та презирства. Треба зазначити, що почуття презирства, а саме його остраху – це є внутрішнє відчуття самої людини, коли вона підсвідомо, а іноді й свідомо розуміє, що йде не тим шляхом, що її вчинки є ганебними та вступають у протиріччя до суспільних морально-етичних норм.

Я вважаю, що кожен буде зі мною згодний у тому, що коли твої думки чисті, твої дії – прозорі та спрямовані досягнення гідної мети відповідними засобами, тоді нема чого боятись. Всередині такої людини не має місця для страху презирства, адже вона мислить іншими категоріями. Її душа чиста та відкрита, тому й стріли презирства таку людину оминають стороною.

Людина, чиє серце сповнене любові, співчуття, хто прагне допомагати, а не використовувати інших, не боїться презирства, навіть коли знаходяться ті, хто його виказує по відношенню до неї. Найяскравішим прикладом того, на мій погляд, є доля Ісуса Христа, що її описано у Новому Завіті. Цікавою з цього приводу є й літературна обробка частини цієї історії – роман «Майстер і Маргарита», в якому Понтій Пілат не знаходить спокою, відчуваючи що зробив дещо таке геть негідне й неправильне. Мабуть, у цьому випадку страх презирства – це боязнь виставити на люди власні муки сумління.

Звичайно, всі ми маємо свої темні сторони особистості, але як сказав Франсуа де Ларошфуко: «Ми нехтуємо не тими, у кого є пороки, а тими, у кого немає ніяких чеснот». Очевидно, що процес саморозвитку особистості не може обмежитись одними лиш перемогами. Всі ми люди, й наші вчинки іноді бувають неприпустимими та вартими того, щоб їх соромитись. Але по-справжньому презирства у свою адресу бояться ті люди, які настільки потонули у своїх негативних діях, що розуміють: вони не гідні того, аби до них добре ставилися. Отже, справді, презирства інших боїться лише той, хто на нього заслуговує. Точніше той, хто зневажає самого себе.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доброго дня, Тарасе Григоровичу!

З підручника і розповіді моєї вчительки я знаю, що Ваше сирітське дитинство було тяжким і безрадісним. Ви написали про це у багатьох творах, один з яких – «Мені тринадцятий минало…». У ньому йдеться про те, як хлопчик, залишившися сиротою, змушений пасти чужі ягнята, щоб заробити собі на шматок хліба та не вмерти з голоду.

Але відомо, що Ваш старший брат Микита Григорович пробував привчати Вас до господарства, але всі його намагання були даремні. Ви просто кидали у полі волів і йшли блукати на волі. Може, Ви вже з дитинства розмірковували про тяжке життя? Адже воно у Вас і справді було дуже тяжке. Коли померла мати і батько одружився вдруге, то мачуха Вас не полюбила. Відомо, що мачуха обвинуватила Вас у тому, чого Ви не робили, — нібито вкрали гроші. Щоб Ви зізналися у цьому, Вас дуже побили, майже до смерті… А справжнього злодія знайшли набагато пізніше.

Такі лихі життєві події робили Вас, хоча і маленького, ще сильнішим: багато з чим Ви не змирилися в середовищі, яке Вас оточувало, що і відрізняло Вас з-поміж ваших однолітків. Так, бо з дитинства вже виявлялася Ваша надзвичайна допитливість розуму,наприклад, Ви уважно прислухалися до діда чи батька, коли вони розповідали про минуле.

Я знаю, що в дитинстві проявився Ваш талант художника. Ви малювали крізь, де тільки можна було: на стіні, дверях, воротах. Не важливо, що потрапляло Вам до рук – крейда чи вуглина… Коли у школі Ви придбали папір і олівець, то стримувати себе у малюванні вже було несила.

Ви пройшли багато випробувань у житті, починаючи з самого дитинства, але все це загартовувало Вас і робило ще сильнішим. Ви стали справжнім народним героєм, взірцем для кожного українця і залишитеся ним назавжди.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Немов нудьга, снувався кіт по хаті,

в кутках дрімали тіні волохаті.

А хата і низька, і тіснувата —

і в цеї хати народилась хата.

Її сповили, ждану і веселу,

сповили в шифер і сповили в цеглу,

у освятили хату голосами.

Але ім’я залишили те саме.

Бо та, стара, — із глини і соломи —

жила у новій затишним ослоном,

і хлібом, і жагою, і повір’ям…

Жила вона і війнами, і миром.

Два дахи від грози, як від навали, —

солом’яний і шиферний — вкривали.

І ріс я за подвійною стіною —

за глиняною і за цегляною.

А навесні білила мати стіни,

білила стіни небом України.

І снилася — висока і багата —

уже не ця, а та, майбутня, хата.

1970

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мелодій колихалися гілки,

співзвуччя розпускалися, як брості.

Свої бажання грали малюки

на тих же інструментах, що й дорослі.

Але здавався Моцарт пустуном,

у Бахові з’являлося дитяче:

то промінь защебече під вікном,

то змій летить, то м’яч до хмари скаче.

На берег моря кликала труба,

і барабан їй вторив ненастанно.

А в скрипки не виходила журба,

печалитись не вміло фортеп’яно.

У цьому залі — горя не було,

мотиви дружньо бралися за руки,

метеликом сідали на стебло…

Мов крапельки, виблискували звуки!

Щоб не зазнали смутку від невдач

гопак і вальс, прелюдії і гімни —

рішучий і досвідчений слухач

їх оплесками захищав своїми.

Рапсодій піднімався небозвід,

і кожен вільно міг його вбирати,

і думати, яким він буде — світ —

у ті часи, коли навчиться грати?

1977

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.