Збільшити або зменшити шрифт тексту :

А тут ви можете знайти всі твори ,які стосуються ЗНО .

Офіційна програма зовнішнього незалежного оцінювання з української літератури 2014 року. 

Назва розділу	Зміст літературного матеріалу (письменники, твори)	Предметні уміння та навички
1. Усна народна творчість	Загальна характеристика календарно-обрядових, суспільно-побутових та родинно-побутових пісень. Пісні Марусі Чурай. «Віють вітри», «За світ встали козаченьки» Історичні пісні. «Ой Морозе, Морозенку», «Чи не той то Хміль». Тематика, образи, зміст народних дум і балад. «Дума про Марусю Богуславку». Балада «Бондарівна»	Учасник ЗНО повинен уміти: Аналізувати літературний твір чи його уривок. Розрізняти види і жанри усної творчості. Розрізняти і називати різновиди календарно-обрядових пісень. Аналізувати зміст, образи, настрої суспільно-побутових і родинно-побутових пісень. Визначати провідні мотиви історичних пісень, характеризувати образи героїв їх – історичних осіб. Визначати тематику й художні особливості балад і дум, пісень Марусі Чурай. Виділяти у фольклорних творах анафори, рефрени, постійні епітети, персоніфікацію, символи, гіперболу, визначати їхню художню роль.
2. Давня українська література	«Повість минулих літ» (уривки про заснування Києва, про помсту княгині Ольги, про напад хозарів) «Слово про похід Ігорів» Григорій Сковорода. «De libertate», «Всякому місту – звичай і права», «Бджола та Шершень», афоризми	Знати основні теоретико-літературні поняття: — художній образ, — прототип; — тема, ідея, мотив художнього твору; — проблематика та конфлікт у художньому творі; — сюжет і композиція літературного твору; — позасюжетні елементи; Знати та вміти визначати в літературному творі тропи: — епітет, — порівняння; — метафору, — алегорію, — гіперболу; — метонімію, — оксиморон. Знати характерні риси бароко.
3. Література кінця XVIII — початку XX ст.	Іван Котляревський. «Енеїда», «Наталка Полтавка» Г. Квітка-Основ’яненко. «Маруся» Тарас Шевченко. «До Основ’яненка», «Катерина», «Гайдамаки», «Кавказ», «Сон» («У всякого своя доля), «І мертвим, і живим, і ненародженним…», «Заповіт», «Мені однаково» Пантелеймон Куліш. «Чорна рада» Марко Вовчок. «Максим Гримач» Іван Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я» Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Іван Карпенко-Карий. «Мартин Боруля» Іван Франко. «Гімн», «Чого являєшся мені у сні», «Мойсей»	Знати основні теоретико-літературні поняття: — сентименталізм, романтизм, реалізм, їхні ознаки; — епос, новела, оповідання, повість, роман, різновиди повісті та роману; — лірика, сонет, гімн, послання, поема, тематичні різновиди лірики; — драма, комедія, трагікомедія, власне драма, містерія, драма-феєрія. Види комічного: гумор, іронія, сатира, сарказм, гротеск, бурлеск, травестія. Визначати дво- і трискладові віршові розміри.
4. Література XX ст.	Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків», «Intermezzo» Ольга Кобилянська. «Земля» Леся Українка. «Contra spem spero!», «Лісова пісня» Василь Стефаник. «Камінний хрест» Микола Вороний. «Блакитна Панна» Олександр Олесь. «Чари ночі», «О слово рідне! Орле скутий!..» Володимир Винниченко. «Момент» Павло Тичина. «О панно Інно», «Арфами, арфами…», «Ви знаєте, як липа шелестить…» Максим Рильський «Молюсь і вірю…» Микола Хвильовий. «Я (Романтика)» Юрій Яновський. «Подвійне коло», «Шаланда в морі» Володимир Сосюра. «Любіть Україну» Валер’ян Підмогильний. «Місто» Остап Вишня. «Моя автобіографія», «Сом» Микола Куліш. «Мина Мазайло» Богдан-Ігор Антонич. «Різдво» Олександр Довженко. «Україна в огні», «Зачарована Десна» Андрій Малишко «Пісня про рушник» Василь Симоненко. «Лебеді материнства» Олесь Гончар. «За мить щастя» Григір Тютюнник. «Три зозулі з поклоном» Василь Стус. «Як добре те, що смерті не боюсь я», «О земле втрачена, явися!..» Іван Драч. «Балада про соняшник» Ліна Костенко. «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Маруся Чурай»	Визначати місце і роль митця в літературному процесі. Знати основні теоретико-літературні поняття: — український модернізм і його особливості; — модерністські напрями та течії: імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм. Знати основні теоретико-літературні поняття: — поетичний синтаксис (інверсія, тавтологія, антитеза, анафора, епіформа, паралелізм); — риторичні звертання і запитання, — алітерація, асонанс; — різновиди роману (роман у новелах, роман у віршах); — кіноповість; — усмішка. Вміти пояснювати поняття: — «розстріляне відродження»; — психологізм; — асоціативність.
5. Твори українських письменників-емігрантів	Іван Багряний. «Тигролови» Євген Маланюк. «Стилет чи стилос?»	Орієнтуватися в основних тенденціях функціонування української літератури за кордоном і творчості українських письменників-емігрантів. Знати особливості пригодницького роману.
6. Сучасний літературний процес	Загальний огляд, основні тенденції. Літературні угруповання (Бу-Ба-Бу, «Нова дегенерація», «Пропала грамота», «ЛуГоСад»). Творчість Ю. Андруховича, О. Забужко, І. Римарука. Утворення АУП (Асоціації українських письменників). Література елітарна і масова. Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва 90-х років, його риси. Сучасні часописи та альманахи.	Орієнтуватися в основних тенденціях розвитку сучасної літератури; знати літературні угруповання 80-90-х років, найвизначніших представників літератури. Визначати найхарактерніші ознаки постмодернізму.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли читаєш роман «Айвенго» В. Скотта, на який мить забуваєш, що події відбуваються далекому XII столітті. Такі ж самі люди, як ми, тільки древніший, але почуття, якими сповнені їх серця, нагадують нас самих. Почуття дружби, любові, відданості, благородства, людяності, достоїнства — цінності, не підвладні часу. Це те, що завжди мають бути в людині. Коли я читаю про облогу замку Реджінальда Фрон де Бефа, я думаю про те, якою сміливою людиною був цей блазень Вамба, який, переодягнувшись в чужий одяг, пробрався в замок, щоб врятувати Седрика. Навіть Седрик спочатку не упізнав свого прислужника. Одягнувши чернечий одяг, якому віддав йому Вамба, Седрик, залишаючи замок, в низькому коридорі зустрівся з Ребекою, а потім з Урфридою, яка давно, коли вона була молода, потрапила в замок наложницею. Сумна історія життя цієї жінки. Вона вирішила звіритися Сердику. Я відчуваю її відчай, її крик загубленої душі. Седрик, почувши її ім’я, не витримує і вигукує: «Ти дочка Нікелю Вольфгангера!. Ти… рідна дочка благородного сакса, мого бойового товариша»!
Між ними відбувається така розмова, з якої стає ясно : Седрик даремно зневажливо відноситься до Ульрике (ще одно її ім’я). Вона сподівалася, що зможе викликати співчуття, але не знайшла його. Проте, Седрик раптом відчув її біль, а стара жінка на прощання сказала, що помста її ворогам очистить її душу. «Ти сам скажеш потім, що смерть була гідної дочки благородного Торкиля…»
Читаючи ці сторінки, я думаю про те, що у кінці свого життя ця жінка зможе помститися усім, хто заподіяв їй стільки зла, хто знищив її живу душу. Коли людина за життя вчинила багато лиха, коли на її руках кров, коли не знає він ні жалю, ні сліз, важко йому буде перед смертю. Всього натворив за своє життя володар обложеного замку Фрон де Беф, що лежачи на смертному одрі, жах охопив його бридку душу! І, як його наказанние перед ним явилася Ульрика. Вона з’явилася, щоб очистити і свою душу, оскільки десятиліття жила в рабстві і зневазі. «Це я прийшла вимагати звіту від усього твого роду: що сталося з моїм батьком і сім’єю, з моїм ім’ям, з усім, що відібрав у мене проклятий рід Фрон де Бефов?.».
Невідворотне насувалося на Фрон де Бефа: за усе досконале зло вимагалося платити. Він шаленів, коли Ульрика говорила йому про те, що ніщо не допоможе йому піти покарання. Він зараз дізнається, що вона приготувала йому, і його доля, і уся його могутність, сила і відвага, віднині в її руках. Вона вказала Фрон де Бефу на задушливий дим, який вже стоїть на порозі кімнати. Так, це її рук справа: Ульрика зробила підпал ненависне їй місце, де онапролила стільки гірких сліз.
Про що думаю я, читаючи сторінки, де йдеться про Ребеку і Айвенго, що були в кімнаті і відчували, що полум’я зараз перекинеться до них? У такі хвилини проявляється людина: чи щирі були думки і почуття до того, хто поруч? Айвенго говорить дівчині: «Біжи, Ребека, рятуй своє життя, а мені вже немає порятунку». І хіба ці слова можна говорити такій людині, як Ребека! Що почув у відповідь Айвенго? «Я не піду від тебе. Разом врятуємося або загинемо. А мій батько, батько! Яка доля осягне його»? У відважну годину думати про інше! Яку ж чисту душу треба мати! І тут з’являється храмовник, він виносить з кімнати дівчину, а Айвенго рятує Чорний Лицар. Не менш напруженими є сторінки роману, які розповідають про зустріч Буагильбера і Ребеки, яка на той час знаходилася у в’язниці і чекала страту. Ребека виникає перед нами дівчиною сильною, мудрою. Завтра, може її не стане — її чекає вогнище, оскільки її пред’явили звинувачення в чаклунстві. Храмовник кілька разів підкреслює, що вона загине: її чекає страшне покарання. Але готовий відмовитися від усього: слави, гідності, величі і влади — усе кине до ніг Ребеки, якщо вона підкориться йому, відмовиться від батьківщини. Вона відповідає храмовникові: «Не призначай платні за моє звільнення, сер лицар, не продавай великодушного подвигу — прояви заступництво нещастю з одного милосердя, з власних вигод».
Буагильбер зробить ще одну спробу врятувати Ребеку. Коли дівчину привели на іподром, де повинна була відбутися страта, храмовник під’їхав до неї і сказав: «швидше на мого Замор, благородного коня… і за годину ми будемо далеко! Але дівчина не погоджується, відповідаючи, що навколо неї вороги, а він, страшніше за усіх. Ми пам’ятаємо, як закінчується ця сцена: на захист Ребеки виходить Айвенго, щоб зійтися в поєдинку з Бріаном де Буагильбером.
Багато питань виникає перед нами, над якими ми маємо замислитися, читаючи Вальтера Скотта «Айвенго». І найголовніше, чого він учить — бути Людиною, в які б життєва незлагода ми б не потрапили.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Що для мене значить бути українцем? Важко відповісти, тому що для цього треба ніби подивитися на себе з боку. По-перше, я народився в Україні, тут живуть мої батьки та друзі, тут відбулися всі важливі події мого життя. Кожна людина любить країну, місто чи село, з якого розпочинається її життєвий шлях, те місце, що зветься Батьківщиною.

По-друге, бути українцем – це не просто мати відповідне громадянство. Це набагато більше. Бути українцем означає дивитися на світ певним чином, як закладено в культурі нашого народу. Споконвіку рисами, притаманними українцям, вважаються гостинність, працелюбність, любов до рідної землі, неагресивність, поетичність, волелюбство. Велике значення в житті справжнього українця відіграють родина та праця. У нашій традиції поважне ставлення до батьків та взагалі людей старшого покоління. Українець не боїться важкої праці, робить натхненно, любить своє діло.

Сьогодні українець має вміти поважати минуле, знайти своє гідне місце в житті та зробити внесок в майбутнє країни та кожного з нас. Ми маємо «не пасти задніх» у всіх сферах суспільного життя – економіці, культурі, науці, вчитися на досвіді інших країн, зберігаючи все цінне, що накопичила наша історія. Ми маємо забезпечити собі нормальні умови життя, за яких людина буде забезпечена матеріально і матиме можливість духовного розвитку.

Українські митці та політичні діячі, науковці та спортсмени – усі вони черпали натхнення в рідної землі та спрямовували свої зусилля на досягнення добробуту Батьківщини. Імена Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Володимира Винниченка, наших сучасників братів Кличко, Андрія Шевченка, Ганни Безсонової, Руслани ввійшли в історію нашого народу – в історію кожного з нас. Вони – приклади того, як можна реалізувати свої таланти на користь усій країні, того, як має чинити кожен, хто вважає себе українцем.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Зараз ми живемо у часі піднесення українського,патріотичного духу. Ми пережили такі події,як Євромайдан, перший розгін,другий розгін,терористи в Криму,сепаратисти на Сході і ще невідомо що буде далі. 

Таким же патріотичним духом  був насичений головний герой  пригодницького роману Івана Багряного «Тигролови» — Григорій Многогрішний. Через свої настрої потрапив в тюрму, де з нього знущалися . При перевезенні в іншу тюрму він втік. Це йому вдалося важко,адже на кожній зупинці його наглядач Медвин перевіряв його присутність,та ж все таки він зумів скоїти побіг.

Почалася нова боротьба . Многогрішний пройшов крізь тайгу і з останніх сил вбив ведмедя ,захищаючи свою майбутню кохану. В наступні дні життя він вбивав тигрів для проживання…Не кожен здатен на таке ! Одного разу,взимку, він зустрів свого поганого знайомого – Медвина. В нього загорілось бажання помсти в серці і без жалю Григорій вбив його. Він зробив велику послугу усім тим,кого наглядач кривдив. Не побоявшись нічого , українець підписався на снігу залишивши надпис : «Цей пес знає за що !».

Григорія Многогрішного можна порівнювати  з «Героями небесної сотні»,які любили Україну і загинули за свої вподобання. Григорій справді сильна людина !

(Автор Натолочна Марія)

Якщо хочете нам допомогти то, можете надіслати нам свій авторський твір,біографію,реферат, вони обов»язково будуть викладені на сайті  . Надсилати за адресою uatvoru@mail.ru , не забудьте вказати  ім»я автора.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«У сміливих щастя завжди є»
Роман Івана Багряного «Тигролови» – це твір-протест проти порушення елементарних людських прав. Задум створення виношувався під час перебування автора на Бамлазі, коли, втікаючи з концтабору, він блукав тайгою та переховувався в оселях мужніх далекосхідних мисливців-звіроловів, колишніх виходців з України. У 1943 році задум було нарешті втілено, а в 1946 році роман побачив світ у розширеному, вдосконаленому варіанті. В Україні ж про роман не знали майже сорок п’ять років, він побачив світ лише в 1991 році.

У творі можна виділити такі тематичні шари: трагедія України в комуно-фашистській імперії, показ жорстокості й ницості більшовиків, змалювання побуту і традицій переселених у тайгу земля-ків-українців. Але найтрагічнішою є тема зображення впливу сталінського терору на долю окремої людини. Цією людиною в творі є Григорій Многогрішний, український інтелігент, інженер-авіатор.
Григорій мав своє життєве кредо: «Краще вмерти біжучи, ніж жити гниючи». З юнацьких літ бунтувала душа головного героя проти більшовицького фарисейства. Не здавався Григорій Многогрішний у лещатах божевільні, вистрибував зі «скаженого поїзда» на ходу, ігнорував усі небезпеки, щоб вийти на волю. Автор описує змагання героя зі смертю після втечі з етапного ешелону. Сповнене смертельних небезпек блукання тайгою символізує складну й небезпечну життєву дорогу Григорія до свободи. Неймовірним зусиллям волі він долає відчай, зневіру, фізичну неміч: «Йому здавалось, що швидко йде, але насправді посувався мов тінь, хитаючись. Аби не лежачи помирати… А надвечір сили зовсім покинули його. Край. Ліг голічерева під височенними кедрами, тягуче-важко і глибоко зітхнув, ніби випустив дух, поклавши голову на корінь, і так лежав…»

Ми бачимо, яких зусиль коштувало прагнення до волі. Герой повинен був пройти через фізичні страждання, щоб воскресло єство для служіння добру, потребам людей, утвердженню високих ідеалів. А для цього потрібна була свобода. Чому так тяжко вболівав за свою долю Григорій? Тому що до своїх двадцяти п’яти років від народження повинен був додати ще двадцять п’ять років каторжних робіт. Чи міг змиритися з цією несправедливістю? Людина народжується на світ, щоб приносити користь своїм існуванням іншим. Це істина незаперечна. За що ж було засуджено Григорія? «Двадцять п’ять років! А я всіх маю двадцять п’ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…»,- так пояснює він своє критичне становище коханій дівчині.
— Григорій любить свою країну і, відданий їй, бачить несправедливість у ставленні до заробітчан-земляків: «Уся! Уся його Вітчизна ось так – на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі! Голодна!.. Безвихідна!.. Безперспективна!..» Як справжній син України, людина, яку непокоїть майбутнє народу, Многогрішний бачить ганебні факти драматичного становища юних українок, що переживають тяжкий сором, муки совісті за відречення від предківських заповітів, бруд бараків, де мешкають заробітчани. Але іноді його серце зворушує побут Сірків, що зберегли вірність біленій хаті, вишитим рушникам, рідній мові та звичаям. І це сприймається як підтримка долі за цілеспрямованість у простуванні до мети.

Глибоко порядна людина, Григорій, ризикуючи життям, пильнує перш за все, щоб не накликати біди на інших, не завдати комусь шкоди. Він опановує складне мисливське ремесло, щоб не бути нахлібником у добрих Сірків.

Автор не випадково обирає герою прізвище Многогрішний. Воно є контрастом до тих злочинів, які вчинили по відношенню до свого народу представники влади. А єдиним гріхом Григорія було те, що у хвилини нелюдського голоду пограбував бурундучка. Забрав припасені звірятком горіхи. І за це дає звіт перед власною совістю: «Грабунок, братку, каюсь. Але що поробиш? Але знай: з усіх злочинів, створених мною за життя,- це найбільший, і за це варто приліпити мені двадцять п’ять років. А то мені приліпили лихо його знає за що…»

Таким чином, перед нами герой, що відзначається найкращими якостями, сповідує загальнолюдські цінності. Але таких не сприймала тоталітарна машина, що спиралася на антигуманні постулати. Автор роману утверджує ідею, що добро і правда завжди перемагають, незважаючи на фізичне знищення поборників справедливості. Ці герої стають переможцями духовно. Майбутнє і щастя-за Людиною.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Над питанням, який носить не тільки філософський, але й релігійний характер: «В чому полягає сенс життя людини?», задумувалось багато людей. Навіть можна сказати не багато, а всі.

Такі видатні як Григорій Сковорода, Вікентій Хвойка, подружжя Кюрі цікавились цим питанням і у кожного із них був свій погляд на те, для чого ми прийшли на цей світ. Ці питання були актуальними не лише в ранні епохи, вони не втратили своєї популярності і в наші дні.

Кожна  людина сама для себе вирішує сенс свого існування. Для когось він полягає в добробуті своєї родини, а для інших в служінні своєму народу, Богові і т.п. Одні вбачаюсь сенс буття в даруванні людям, які їх оточують радості, а інші в хорошому заробітку, який можна буде витратити на власні потреби, для відпочинку та розваг.

Людина прийшла на цей світ не лише для того, щоб існувати, розмножуватись і помирати. Вона повинна залишити якусь частинку себе для навколишнього світу. Лише ті люди, які живуть для інших зможуть стати справді щастливими. Кожен із нас повинен мати свою думку і не йти за всіма.

Особливо це стосується теперішнього часу. Коли традиції і культура занепадає і кожна індивідуальність стає сірою масою. Людина повинна вміти дарувати тим хто нас оточує позитивний настрій, усмішку. Не даремно кажуть «Поделись улыбкою своей и она к тебе не рас еще вернется», адже те, як ти відносишся до світу, та до людей, які тебе оточують впливає і на тебе.

Однозначно на питання в чому полягає сенс життя кожна людина відповідає по-різному. У кожного із нас своє призначення, заради якого ми прийшли на цей світ і шкода, що багато людей це не розуміюсь. Вони пливуть по річці життя і не хочуть нічого змінювати. Їх повною мірою задовольняє те, що вони їдять, п’ють, і в що одягаються. А коли навіть когось це і не влаштує, то він просто промовчить, тому що так роблять всі його знайомі і родичі.

Звісно будуть і ті, які не мовчатимуть, які будуть боротися за свої традиції, культуру і знайдуть сенс життя, коли ближче познайомляться з навколишнім та внутрішнім світом. Але таких людей, як раніше було написано – одиниці.

Це питання було, є і буде актуальним на протязі багатьох років і кожна людина, яка вважає  себе індивідуальною, вирішить в чому полягає сенс життя. А інші так і будуть продовжувати бути лише сірою масою.

Герой-оповідач на прізвисько Шехерезада у в’язниці розповідає одну історію, яка сталася з ним. За його словами, було це навесні. Оповідач їхав зі своїм другом – контрабандистом Семеном Пустуном –до кордону. Йому треба було обов’язково перейти кордон, не дожидаючись ночі. Семен, людина серйозна, сказав, що це неможливо,бо можуть убити. Семен, незважаючи «на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був «парнишка» дебелий, «гвардійонець», як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його «харцизники», не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи». Оповідач наполягав. Тоді Семен сердито сказав йому, щоб той ліг на дно воза, й прикрив рядном. Привіз до якоїсь повітки. Коли оповідач зайшов, то був вражений несподіванкою. Там уже сиділа на соломі гарна панна: «Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі».  Вона засміялася і запросила його сідати. «В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед».

Зайшов Семен і сказав, що треба тікати вже зараз, бо до нього йдуть з обшуком — стражники розшукують якусь панночку. Їм дали сільський одяг і спрямували до лісу, де був кордон. Панна попросила в оповідача револьвер, і коли той поцікавився, чи вміє вона стріляти, вона відповіла, що «убити себе зуміє».

Йшли полем, відпочивали, дивилися один на одного. Ховалися в житі, коли проїжджала підвода. Він запитав, як її звати, вона ж сказала, що не хоче говорити й не хоче знати, як звуть його. Між героями несподівано виникає відчуття близькості, відчуття, нібито вони вже давно знайомі: «Рішуче, я знав її, — ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно». Дівчина раптом попросила, щоб супутник, коли раптом її вб’ють, а він залишиться живий, написав за адресою, яку вона кілька разів повторила, таке: “Мусювбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя”. 

Жито скінчилось. Почався ліс. Вони перебиралися від дерева до дерева то повзучи, то перебігаючи. Сідали відпочивати, дивилися, як у природі все живе, рухається, кохає.Йому так хотілося пригорнути її до себе, але Муся відсторонилася. Оповідачеві стає прикро через те, що вони хотіли би зблизитися, проте не можуть наважитися: «Ми — двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, — сидимо і не сміємо цього зробити,  бо ми ж всього кілька годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми не сміємо». Муся лише спитала, чи буде він згадувати, як її уб’ють. Він сказав, що її не вб’ють, і сам у це повірив.

Нарешті прийшли до лощини, побачили прикордонні стовпи. Серце застукало швидше. Муся, “з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута… здавалася якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким”. Оповідач сказав, що вони кинуться через межу разом, не озираючись на крики й постріли. Побігли. Почулися вибухи, гуки. Летіли, аж вітер у вухах. А в грудях було “щось легке, широке, як небо, як повітря, як могучий потік”.

Зупинилися вже далеко від кордону. Оповідач та Муся кинулися одне до одного, нарешті даючи волю почуттям:  «…це був вихор життя, який змітає все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі…»

Раптом Муся відірвалась, подивилась затуманеними очима, злилася знов з жадібними устами оповідача й знову відірвалась. Потім довго і втомлено сиділи мовчки. Муся любовно-ласкаво глянула на свого супутника й сказала, що тепер вони попрощаються, і щоб він ніколи її більше не шукав. Вона сказала:  «Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене? … Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут. — Вона показала на серце.

І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані».

Розум героя-оповідача дивувався, протестував, проте уста мовчали, він не наважився протестувати. Герої попрощалися назавжди, Муся пообіцяла «носити в душі» спогад про цю зустріч. Хто вона, де вона, він і досі не знає, але завжди носить її образ у своїй душі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен з нас в тому чи іншому віці замислюється над питанням: що ж таке справжня дружба? Більшість людей, яких ми вважаємо своїми друзями, насправді всього лише наші знайомі, тобто ті, кого ми виділяємо з оточуючого нас суспільства. Нам відомі їх турботи, їх проблеми, ми вважаємо їх близькими нам людьми, звертаємося до них за допомогою і самі охоче допомагаємо їм у важкі часи. Здавалося б, прекрасні відносини – але таки немає повного одкровення. Ми не довіряємо їм свої найпотаємніші думки. Якщо до них приходить успіх, ми не радіємо за них так, як за самих себе. Це не сторонні нам люди, між ними існує певна близькість. Але чи можна назвати це дружбою?

Статус дружби можна привласнити тільки чесним, щирим стосункам, коли в них є взаємне почуття добра один до одного і готовність безкорисливо допомогти в будь-яку хвилину плюс душевна близькість.

Про дружбу можна міркувати вічно, як, наприклад, про сенс життя або про любов … Можна спостерігати її, але мало кому дано її щиро відчути. Скажу просто: “Дружба потрібна!” Дружба дає щасливу можливість прийняти іншу людину такою, якою вона є, не намагаючись переробити її під себе, пристосувати до власних потреб. Дружба – це радість спілкування, заснована на довірі та впевненості в надійності друга.

А ще хочеться сказати, що помиляються ті, хто стверджують, що дружба, яка існувала в далекому минулому, зникла в сучасному світі. Світ завжди буде наповнюватися друзями, які будуть постійно дарувати нам радість. Цінуйте друзів, адже це найпрекрасніші люди! Вони будуть з вами протягом усього життя!

Основа всякої дружби – це, звичай і довіра. Я вважаю, що основний принцип дружби – не зраджувати один одного. Дружити – це вільно і добровільно ділитися тим, що важливо для мене: будь то моє майно, думки, почуття.

Але ділитися – не означає давати, ті, хто в «дружбі» дають або отримують, не мають ні найменшого задоволення від цього. Мені навіть шкода таких людей. Ділитися – це твоє бажання, щоб інша людина брала участь в тому, що тобі дороге. Довіра зміцнює дружбу.

По суті, перевірка довіри і є перевірка дружби. Справжньому другу я довіряю безмежно. Я знаю, що друг не кине мене в біді і завжди допоможе, навіть якщо він зі мною не згоден. Дружня любов – найдорожче почуття. Дороге воно своєю незвичністю.

Звичайно, ніхто не ідеальний, навіть у друзів є недоліки, які можуть мені не подобатися. Але тим не менш, це друг. Більш того, навіть брехун не стане брехати другу, а ледар для друга зробить неможливе. Вибираючи друга, ми не шукаємо ідеалу, «богиню» або «принца на білому коні», нам просто потрібен той, на кого можна покластися, з яким нас пов’яжуть тісні стосунки і спільні цілі.

Звичайно, дружба менш емоційна, ніж любов, але найчастіше вона більш уразлива: зганьблену дружбу важче відновити, ніж любов, адже в любові присутнє бажання, а дружба заснована на довірі. Якщо людина не може більше довіряти другу, то все – дружба розбита. Звичайно, колишні друзі можуть і спілкуватися, і захоплюватися один одним, але раз немає довіри, немає і дружби. Втрачену довіру важко завоювати знову.

Як і все дороге, дружбу непросто придбати – за неї можна заплатити лише взаємної дружбою. Буває так, що ти хочеш з кимось подружитися, але процес розташування до себе цієї людини займає багато часу, перш ніж вона стане твоїм другом. Адже завоювати дружбу складно: про неї треба дбати як про троянду, бо вона крихка, і від одного випадкового дотику може звернутися в ніщо.

В українській літературі можна знайти багато прекрасних творів, в яких оспівується справжня дружба. Це і твори письменників минулих років, і твори сучасних авторів. Деякі з них ми вивчаємо за шкільною програмою. Серед сучасних творів, які висвітлюють дружні відношення, мені найбільш усього подобаються оповідання «Тореадори з Васюківки», головні герої якого Ява та Павлуша – наші ровесники, які були кращими друзями, і завжди були разом у своїх витівках. Це і оповідання «Звук павутинки», в якому зображена незвичайна дружба хлопчика Льоньки і старого вченого Адама, і оповідання «Митькозавр із Юрківки або Химера лісового озера», в якому ведеться оповідь про цікаві канікули двох шкільних друзів – Митька і Сергія, які влітку пережили низку надзвичайних пригод.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Пісня супроводжує український народ протягом усієї історії його існування. У часи розквіту та занепаду, під час важких випробувань війнами, бідністю, національного гніту народна пісня допомагала людям. У ній – пам’ять про визначних історичних діячів, про минуле, щирі почуття. У радісні хвилини життя – при народженні немовляти, хрещенні, весіллі, на будь-яке свято – пісня неодмінно лунала, зігріваючи душу та підіймаючи настрій. Пісня допомагала в праці та в дорозі. Мабуть, така співуча в нас українська душа.

Є давня легенда, пов’язана з пісенністю українського народу. У ній розповідається про те, що Господь обдаровував усі землі світу багатствами, тож українській землі, яка постала перед ним останньою, не залишилося нічого, окрім народної пісні. Мабуть, ця легенда виникла в часи великих бід, що випали на долю нашого краю. Та пісня, пообіцяв Господь, допоможе людям пережити всі лиха та ще й нестиме радість та світло.

В українських народних піснях живе вся історія нашого буття. У них і кохання, і побутове життя, і праця, і військова слава. Українські пісні надзвичайно мелодійні, щирі та прості. Вони нікого не залишають байдужими. Незважаючи на те, що багато з них народилися з болю, вони несуть світло та свято життя. У наших піснях немає жорстокості, агресії, навпаки – прагнення щастя, любові, добробуту, гумор, що найкраще характеризує національні риси нашого народу. Без рідної пісні ,як і без рідної мови, людина не може висловити своїх почуттів. От як пише про те І. Драч:

А пісня — це душа. З усіх потреб потреба.Лиш пісня в серці ширить межі неба.На крилах сонце сяйво їй лиша —

Чим глибше пісня, тим ясніш душа. 

Народну пісню треба берегти, бо в ній – невичерпні багатства душі цілого народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Багірова Віра -автор віршів, пісень, п’єс, казок, оповідань у тому числі про рослини та тварин. Звертається до теми релігії. Окремі вірші, оповідання та казки Віри Багірової включено до шкільних програм із народознавства, програмників для дошкільнят «Малятко» і «Дитина». Народилася 15 липня 1948 р. в с. Слобідка Більшівцівська Галицького району Івано-Франківської області в сім’ї робітника та службовиці. Мати — Чеслава Легік, уродженка Кракова, що мала вищу фінансову освіту. Батько — Михайло Николин — був механіком-самоучкою. Закінчила Калуський хіміко-технологічний технікум. У видавництві «Веселка» 1980 року вийшли друком книжки Багірової «Водограй», «В’язанчик» тощо. В Івано-Франківську газета «Нова зоря» в 1993 видала дві книжки письменниці — «Творіння Божої краси» та «Церковна абетка». У 1996 обласне управління народної освіти видало поетичну збірку «Бог любить нас». Твори Віри Багірової друкувалися в обласних, республіканських газетах, а також у журналах «Малятко», «Барвінок». Автор книжок поезії та прози «Їхав автобус», «Водограї» («Веселка», 1980), «В’язанчик», «Бубликовий кущ», «В’язанчик та Чугайстрова сопілка», «Бог любить нас», «Хай Бог нас береже», «Таїнство пречистого милосердя» «Свята земля», «Гуцулик», «Церковна абетка», «Ялинка», «Анелі». Збірка поезії на релігійну тематику «Славення». Лауреат премії імені Марійки Підгірянки. Збірки, видані Вірою Багіровою: «Їхав автобус» → видана в 1978 році → поетична збірка «Водограї» → видана в 1980 році → поетична збірка «В’язанчик» → видана в 1985 році → проза «В’язанчик та Чугайстрова сопілка» → видана в 1992 році → проза «Бубликовий кущ» → видана в 1989 році → прозова збірка «Бог любить нас» → видана в 1996 році → поетична збірка релігійного спрямування «Хай Бог вас береже» → видана в 1999 році → поетична збірка релігійного спрямування «Творіння божої краси» → видана в 1993 році → поетична збірка релігійно-світського спрямування «Гуцулик» → видана в 1997 році → прозова збірка «Церковна абетка» → видана в 1993 році → поетична збірка релігійного спрямування «Ялинка» → поетична збірка «Анелі» → поетична збірка «Славення» → поетична збірка релігійного спрямування «Свята земля» → видана в 2000 році → проза

«Вишиванка» → видана в 2009 році → поетична збірка