Збільшити або зменшити шрифт тексту : Також можете прочитати  Іван Карпенко-Карий — Біографія

«Я взяв життя» — у цих словах Івана Карпенка-Карого весь зміст його творчості. Видатний драматург був свідком соціальних зрушень у житті суспільства і свої враження переніс у п’єси.

29 вересня 1845 року в сім’ї управителя поміщицького маєтку народився син Іван. Мати хлопчика була кріпачкою, батько перед весіллям викупив її у панів. Вона не вміла ні читати, ні писати, але завдяки добрій пам’яті знала безліч казок, легенд, пісень. Іноді батьки ходили до театру, і мати через багато років могла майже дослівно переказати зміст давно побаченої п’єси, проспівати всі пісні  з «Наталки Полтавки» І. Котляревського. У дружній сім’ї Карпа Адамовича та Євдокії Зіновіївни шанували Шевченкове слово, народну пісню. Часто довгими зимовими вечорами в хату до Тобілевичів сходилися жінки й дівчата прясти, а за роботою розповідали цікаві історії, співали журливих пісень про кріпацьку недолю, про героїчне минуле та славних козацьких ватажків.

Четверо дітей сім’ї Тобілевичів стали видатними діячами, корифеями українського театру.

Іван Карпович говорив про себе: «Сцена — мій кумир, театр — священний храм для мене». Йому довелося з чотирнадцяти років піти працювати спочатку писарчуком у станового пристава, згодом канцеляристом у повітовому суді, але любов до театру була такою сильною, що він ходив пішки із Бобринця аж у Єлисаветград на виставу «Отелло», а після вистави знову ж таки пішки повертався додому, щоб уранці встигнути на службу.

У 70-х роках XIX століття місто Єлисаветград було культурним центром південного краю України. Переведення туди повіту і переїзд разом з канцелярією став для Івана Тобілевича справжнім подарунком долі. Тепер він мав змогу відвідувати всі театральні вистави. Інтелігенція міста створила свій аматорський театр, який став улюбленцем єлисаветградської публіки. У цьому театрі Іван Тобілевич виконував головні ролі, тут познайомився із Надією Тарковською — своєю майбутньою дружиною, саме в цьому театрі розкрився великий талант Івана Карповича як актора і драматурга. Та, на жаль, кипуча мистецька і політична діяльність Тобілевича привернула увагу поліції. Його звільняють з посади і звинувачують у політичній неблагонадійності. Але, мабуть, чиновницький мундир був для Івана Карповича панциром, який прикривав його крила, сковував політ. Скинувши його, Тобілевич нарешті зміг зайнятися справою свого життя. Під псевдонімом Карпенко-Карий він був зарахований до театральної трупи Михайла Старицького. Уряд назавжди втратив чиновника, а Україна знайшла актора і драматурга Карпенка-Карого.

Здається, життя почало налагоджуватися, зникла роздвоєність, суперечність між обов’язком чиновника і покликом душі, але невблаганна доля приносить тяжкі випробування: смерть дочки Галі, матері і дружини, арешт і заборона жити на Україні та у великих містах Росії. Карпенко-Карий обирає місцем свого заслання невелике російське місто Новочеркаськ, опановує ковальське і палітурне ремесло.

У 1888 році з Карпенка-Карого було знято поліцейський нагляд і він повертається до мистецької діяльності: грає у театрі, пише, друкує і ставить драматичні твори. У його п’єсах ідеться про щоденні клопоти і журбу, з яких складається селянське життя, про трагедію наймитства, викривається соціальне зло, зажерливість багатіїв, які не гребують нічим у гонитві за наживою. Разом із видатними сучасниками Іван Карпенко-Карий став творцем українського театру. Сцена для нього була громадською трибуною, з якої митець виступав із закликом до боротьби проти зла і несправедливості.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Два найбільших тирани на землі: випадок і час.    Йоган Готфрід Гердер Під час політичних криз найбільші труднощі для чесної людини складаються не в тім, щоб виконувати свій борг, а в тім, щоб знати його.    Бональд, Луї Габріель Амбруаз У наш час усе існує заради того, щоб закінчитися фотографією.    Фотографія муміфікує час. Усе здається привабливим крізь зм’якшуючий серпанок часу.    Джером Клапка Джером Час – дорогоцінний подарунок, даний нам, щоб у ньому стати розумнішим, кращим, зрілішим і досконалішим.    Томас Манн Час – кращий учитель, але, на жаль, він убиває своїх учнів.    Гектар Берліоз Час на усіх є: своя година для бесіди, своя година для спокою.    Гомер Час – найвірніший союзник завзятості.    Йоганн Вольфґанґ ҐЕТЕ Час стирає помилку і відшліфовує істину.    Гастон Левіс Час представляється мені неосяжним океаном, що поглинув багато великих письменників, що заподіяв аварії іншим, а деяких розбив вщент.    Джозеф Аддісон Час настільки швидкоплинна річ, що погнатися за ним неможливо.    Алі Апшероні Час, витрачений на обговорення проблеми, обернено пропорційний значимості проблеми.

   Артур Бліх

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Василь Стефаник увійшов в українську літературу як майстер соціально-психологічної новели. Неможливо спокійно читати його твори, вони вражають гостротою проблем, хвилюють, як витончені ліричні вірші чи народні пісні. Сам виходець із селянської родини, Стефаник добре знав сільське життя; тому й не дивно, що ця тема стає в його творчості однією з провідних. Особливо письменника вразила еміграція селян, коли вони кидали все і їхали за кордон в пошуках кращої долі. Саме про це новела «Камінний хрест». Чого тільки не відбувається в житті людини: радощі й смутки, втрати та знахідки. Але людина завжди шукає місце, де б вона відчувала себе якнайкраще. Так і сини Івана Дідуха намагаються виїхати до Канади, де, вони вважають, їх чекатиме щасливе життя. Проте сама ця людина не вірить в це. Здається Дідуху Канада могилою, а вмерти він може і дома, на ріднесенькому, хоч і проклятому, горбі.

Іван має прізвісько «Переломаний». Життя Івана поступово зігнуло навпіл цю колись сильну і міцну людину: «Я зробок — ціле тіло мозоль, кості дрих-ляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш». Все своє життя Іван працював на землі, хоч і небагато її було. Йому залишено у спадщину «букатку горба щонайвищого і щонайгіршого над усе селянське поле». І Дідух працює, працює важко, до поту, обдираючи коліна. Все це для того, щоб мати лише змогу не вмерти з голоду. Життя і цей піщаний горб зробили Івана «переломаним», відняли у нього здоров’я та сили. Дивовижно те, що Дідух працює більше, ніж кінь, ніж тварина. І розумієш, що в суспільстві, де кожен дбає лише про себе, люди як цінність нічого не значать, особливо селяни, які зазнають найбільших знущань, які доходять до останньої межі злиднів.

Що ж чекає Дідуха в Канаді? Можливо, казкові багатства, земний рай? Іван цього не знає. Він їде до Канади тільки із-за постійних вмовлянь дружини та дітей: «Два роки нічого в хаті не говорили, лише Канада та й Канада». А ніхто не подумав, як тяжко буде Івану залишати все, що знайоме з дитинства, все, до чого він доклав свої працьовиті руки! Адже на чужині немає знаного, до кожної крихточки горба, нема рідної хати, нема друзів, сусідів — всього, що стільки років зігрівало в тяжкі хвилини, давало снаги жити. Як болить серце у Івана Дідуха! Він ніби кам’яніє з горя, «слова не годен був заговорити». Навіть горб стає рідним й найкращим «утраченим щастям». А на тому горбі уже «собі… хресток камінний поклав», мов мерцю. Але ж так і є. Дідух від’їжджає, але залишає своє розбите, мертве серце тут, на Україні, на цьому рідному й проклятому горбі, під цим камінним хрестом, мов згадку про себе, про свою важку працю, про своє нещасливе життя.

І видається той хрест справжнім символом трагічного життя бідного селянства. Це хрест на житті, хрест на щасті, хрест на долі. Людина не змогла знайти щастя на Батьківщині і не вірить, що це вдасться на чужині. Іван Дідух, йдучи в далеку і незнайому дорогу, танцює. Його танок, відчайдушний та напівбожевільний — це біль, це крик душі: «Як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач». Новела «Камінний хрест» показує, в яке безвихідне становище потрапляють селяни, які не можуть вже далі терпіти злидні на рідній землі і не чекають нічого на чужині. Так хочеться вірити, що хоч там, у Канаді, здійсняться мрії Івана Дідуха про краще життя, і тоді стане непотрібним камінний хрест… Селянська тема невичерпна. Наші шляхи знову ведуть у поля, знову ми бачимо тяжке життя селян.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Боротьба добра і зла — це вічна тема в літературі. Напевне, письменники всіх часів і народів зверталися до неї. По-своєму інтерпретував її і український письменник XX століття Іван Багряний у своєму романі «Тигролови». Боротьбу добра і зла Іван Багряний розкрив через протистояння героїв твору, в образах яких автор уособив ці два поняття. Так, головний герой роману Григорій Многогрішний представляє світ добра, якому протистоїть полковник Медвин, що уособлює зло. Полковник Медвин — це слідчий Многогрішного, який був заарештований і ув’язнений через те, що любив свою Батьківщину, захищав права свого народу. Але більшовицькі ідеологи начепили на цих патріотів ярлик «націоналіст», який у ті часи фактично означав «ворог народу». Про період арешту і допитів, які вів Медвин, ми дізнаємося зі спогадів Григорія: «Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, аби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою Батьківщину» . І якщо спочатку майор хотів вибити з Григорія якусь інформацію, зізнання, то потім його катування були спрямовані на те, щоб Многогрішний вимовив хоч слово, пожалівся, попросив пощади. Медвина вражала стійкість і витримка арештанта, таких він ще не бачив, і записав його в список «особливо небезпечних злочинців». Коли Григорій втік з поїзда, з цього страшного ешелону смерті, який, до речі, також представляє в романі світ зла, як і ті, на честь кого було його названо — «Й. С.» (Йосиф Сталін) та «Ф. Д.» (Фелікс Дзержинський), полковник Медвин дуже перелякався, бо пам’ятав обіцянку арештанта помститися йому. Зустріч Медвина і Григорія в тайзі — це кульмінація роману, адже в цей час зустрілися добро і зло, і зустрілися вони на рівних. Я не засуджую Григорія за вбивство Медвина, бо ним керувало не сліпе бажання вбивати або помститися. Так своєрідно він врятував життя тисячам людей, тисячам таких же патріотів, як і він. Розкриваючи в романі «Тигролови» проблеми добра і зла, Іван Багряний зумів передати протиріччя свого часу — світ добра в його творі представив той, кого названо злочинцем і ворогом народу, а світ зла — ті, хто має чинити правосуддя, служити в ім’я добра і правди.

Твір Івана Багряного «Тигролови»  — один з найцікавіших пригодницьких романів, який мені довелось читати. Динамічний сюжет тримає читача у напруженні від початку, до самого кінця. На мою думку, це дійсно захоплююча і потрібна для обов’язкового прочитання розповідь.

Роман був написаний під час заслання автора на Далекий Схід, де він пізнав суворі умови життя українців-переселенців у тайзі. Тому прочитавши його можна допустити, що образ Григорія Многогрішного – це прототип самого автора.

Головний герой твору – людина, яка неймовірно сильна духом. Мене відверто вразили його принциповість, жага до справедливості і щирий патріотизм. Правнук славного гетьмана Демяна Многогрішного понад усе хоче свободи. Але не тільки для себе, а й для усього народу.

Як ми знаємо з історії, сталінський тоталітарний режим усілякими способами намагався сплюндрувати, розтоптати, понівечити український дух, і насадити комуністичні псевдо ідеології рівності. Більшість людей були налякані, тому не мали ані сил, ані можливостей аби протистояти вірним псам НКВД. Проте були сміливці, які не побоялись відстояти інтереси власної держави і народу. Саме таким і був Григорій Многогрішний. Воістину сильна людина, яка попри все вірна своїм переконанням.

Незважаючи на страшні події свого минулого, Григорій знаходить свій прихисток у родині Сірків, які приймають його як рідного, навіть знаючи про його минуле. Там він відчуває себе потрібним, приймає активну участь у полюваннях, знаходить своє кохання.  Але щось не дає йому спокою.

Одна незавершена справа з минулого життя постійно непокоїть головного героя. Медвин. Запеклий ворог і кат, що знущався з Григорія лише через те, що той любив свою Батьківщину і залишався вірним їй.

Проте згодом, проявивши неабияку рішучість, він вимушений переступити через поріг людяності і вбити ту людину, яка нещадно піддавала тортурам увесь український народ…

Помста не вирішує проблеми, але після неї стає легше. Напевно, саме так стало у дущі в Многогрішного. Виконавши свій страшний суд, він підтвердив віщі слова Сірчихи : «Сміливі завжди мають щастя ». так і він нарешті отримав свій душевний спокій.

Весь роман пронизаний образами-символами. Два потяги: один «залізний дракон», черево якого набито в’язнями-ворогами народу; інший – найкомфортабельніший експрес для «цвіту робітничо-селянської імперії». По суті, обивателі цих двох поїздів дуже схожі. Вони невільники. Тільки клітки у них різні.

Назва твору також дуже символічна. Адже, по-перше, це повязано з діяльністю сім ї Сірків – родини переселенців з України, до яких потрапляє Григорій після втечі з «ешелону смерті». По-друге, майора Медвина також можна порівняти з тигроловом. Його здобиччю протягом тривалого часу був Многогрішний. Парубок, який просто зводив з розуму своєю твердістю і принциповістю. «Краще вмерти біжачи, аніж жити гниючи» — ось його життєве кредо. Подібно до тигра, він цінує свою волю і гордість. Тому просто так не здасться.

Саме такі люди як Григорій Многогрішний, гадаю, потрібні нашому сучасному суспільству. Нам не вистачає достойних лідерів, чесних, справедливих, справжніх патріотів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Дивовижна та складна доля в українського письменника Івана Багряного. Йому судилася жорстока боротьба з владою, щоб привернути увагу світової громадськості до справжнього становища людини в СРСР. Роман «Тигролови» став ще одним кроком Багряного на шляху до розкриття правди. 

«Тигролови» — романтичний твір з елементами пригодницького жанру. Сюжет дуже захоплюючий, тому постійно відчувається емоційне напруження. На тлі пригодницьких подій саме і розвивається палке кохання Григорія Многогрішного та Наталки Сірківни. Спочатку йому здавалось, що це кохання приречене бути нерозділеним, та він помилився. Вони обидва любили, обидва по-своєму, за неписаними законами кохання, на яке здатне лише сміливе, хоробре серце. Саме таким воно було у Григорія та Наталки. 

Мавка — так називає Григорій свою кохану, дику, неприступну, в якої «…тії руки, морозами попечені і порохом посмаглені, — такі жорстокі в бою і такі ніжні до нього…». За що ж саме любив її Григорій? Дитя нетрів, веселе та безтурботне дівчисько, яке повністю заволоділо його серцем, — такою вона була. Саме за це він її полюбив. А ще за вдачу, фарт, на який вона покладалася і завдяки якому сильно вірила у щастя. 

Дивна ця дівчина. Вона немов знущалася з Григорієвих почуттів. Його наміри були чисті щодо неї, але він боявся щось не те сказати їй чи зробити. Дивна і прекрасна, немов тая пантера чи тигр, вона була схожа на водоспад, який Григорій бачив на «широкому»: «грайливий і сердитий, буйний і лагідний, ніжний і звабливий у своїй дикій красі…», — це саме портрет Наталки-дикунки. Це ніби її віддзеркалення. 

В обох закоханих вирує кров, потроху почуття набувають ясніших форм; Григорій покладає великі надії на те, що його переживання торкнуться, хоч трохи зачеплять незалежне, запальне серце цієї «дикунки». Так воно і вийшло. Так сталось, що Григорій сильніше переживає через цю любов. Наталка звикла стримувати свої почуття, вона їх боялася, бо не була впевнена в них. Лише наприкінці, коли він повернувся до хати попрощатися, Наталка зрозуміла, що він ризикував через неї. Він не зміг так просто залишити її, не освідчившись. Це її доля, фарт. Не вагаючись, швидко зібралась, попросили обидва у батьків благословіння та помчалися швидко назустріч своїй долі, спільному щастю. 

Разом доля пронесла їх крізь нетрі густі, крізь неміряні простори тайги, занесла аж на той бік Амуру, «високо в сопках Великого Хінгангу, по тім боці» кордону, туди, де їх ніхто не знайде, де живе їхнє світле та чисте кохання. За ними крок-у-крок йшла їхня смілива любов, бо «…сміливі завжди мають щастя». 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Оста́п Ви́шня (Губенко Павло Михайлович, *1 (13) листопада 1889, хутір Чечва, Сумська область — †28 вересня 1956, Київ) — український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст. Молодший брат розстріляного за єжовщини в 1937 письменника-гумориста Василя Чечвянського. Начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. В’язень сталінських концтаборів. Ціною звільнення стали контроверсійні фейлетони проти УПА.

Біографія

Народився на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім’ї. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Київській військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907) працював фельдшером — спочатку в російській армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і у 1917 вступив до Київського університету; одначе скоро залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній праці. Вчився добре.

Офіцер медичної служби УНР

З 1918 — мобілізований до Армії УНР у медичні частини. Зробив швидку кар’єру — у полон до леніністів потрапив 1919 у ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки Української Галицької армії, Дієвої Армії Української Народної Республіки. ВЧК вважало великим успіхом полон офіцера Губенка — високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався у Харкові до 1921 — «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів окупаційної радянської влади). «Реанімував» Губенка мало не сам Микола Скрипник — соратник Леніна. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко справді писав чесно та їдко: не зважаючи на військовий стан, немилосердно висміював недоліки Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…» Але така слава не допомогла Вишні — згодом офіцеру Армії УНР помстилися за службу Україні: буде ленінська в’язниця і сталінський концтабір.

Творчість

Перший надрукований твір Остапа Вишні — «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може).» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам’янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919. В цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921, коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочався період його активної творчості і систематичних виступів у пресі. Псевдонім Остап Вишня вперше з’явився 22 липня 1921 в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!». Остап Вишня проводив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний Перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли в 1927 р. було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників. З Вишні був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі оповідають, що він рятував своїх товаришів матеріально і гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 до весни 1921; і в тюрмі НКВС у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 до весни 1934, і в концтаборі на Печорі 1934–1943 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

Арешт під час Голодомору 1932–1933

До арешту Остапа Вишні приклав руку український письменник Олексій Полторацький (1905–1977), який у 1930 році в журналі «Нова ґенерація» (№ 2—4) опублікував статтю «Що таке Остап Вишня» із брутальною ідеологічною критикою творчості гумориста. Стаття була передрукована в журналі «Радянська література» (1934. № 4). Ось характерні цитати: «Пісенька Остапа Вишні одспівана. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, «мистецьким» прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди». «…я щасливий відзначити… що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована «творчість» Остапа Вишні». 1933 року популярний письменник був превентивно звинувачений в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації. Запроторений до таборів ГУЛАГу. У в’язниці контактував із відомим кубанським фольклористом Сергієм Мастепановим, який також був ув’язнений у ГУЛАГу. Звільнений і повернувся до літературної праці 1943. Вишню мали розстріляти, але його врятував щасливий випадок. Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі (Комі АРСР) в письменницький кабінет у щойно реокупованому Києві. Одна з причин несподіваного звільнення — успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. Сталін вирішив, що петлюрівець Вишня своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів», насамперед УПА. Так у 1945–1946 з’явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні — голос гумориста з могили. «Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали звільнення Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА активно діє та перемагає.

Повоєнний період

Перший твір після концтабору — «Зенітка». Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Щоб приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, занозистого часом, але сумного. Після закінчення Другої світової війни Остап Вишня також став членом редколегії журналу «Перець» і активним його співпрацівником.

Могила Остапа Вишні

Влада надала Вишні квартиру в будинку письменників Роліт, де він мешкав до 1952 року. В 1955 році реабілітований судовими органами СРСР. Помер 28 вересня 1956 року. Похований на Байковому кладовищі (надгробний пам’ятник — граніт; скульптор М. Д. Декерменджі, архітектор Я. Ф. Ковбаса; встановлений у 1958 році)

Оцінка критиків

У своїх творах Остап Вишня найбільше атакував слабкості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабість в українців інстинкту громадської і національної єдності, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології та мисленні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні. Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр — усмішка. Усмішка — це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону»». Автор «Вишневих усмішок» освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова). У ранніх творах (1920-ті) віддав належне моді на антирелігійні анекдоти, окремі з яких були популярні.

Читати твори Остапа Вишні :

Моя автобіографія (1927) Зенітка(1944) Бекас (1945) Як варити і їсти суп із дикої качки (1945) Вальдшнеп (1945) Ведмідь (1945) Лисиця (1945) Вовк (1945) Заєць (1945) Ленінград і ленінградці (1945) Дика гуска (1946) Дика коза (1946) Перепілка (1946) Лось (1946) Дикий кабан, або вепр (1946) Дрохва (1946) Екіпіровка мисливця (1947) Дилда (1948) З крякухою на озері (1948) У ніч під Новий Рік (1950) Короп (1951) Лебідь (1951) Фазани (1952) Отак і пишу (1954) Перший диктант (1955) Щука (1956)

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Є жінка, що терпить мене тільки за гроші — господарка квартири в якій я живу.    Ігор Сиволоб Є жінки такі красиві, що хочеться згасити світло, щоб краще їх розглянути.    Аркадій ДАВИДОВИЧ Є жінки, створені для любові, і є жінки, створені для інтриг.    Уілъям Мейкпіс Теккерей Є жінки, що говорять, що не приймуть від вас ні сантима.    Саме вони вас і розоряють. Єдине призначення жінок, на думку Наполеона, є дітородність та задоволення сексуальних потреб чоловіків.    Д. Сьюард Єдине, про що жінка ніколи не забуває, — це рік її народження, як тільки вона його нарешті вибрала.    Дороті Паркер Єдине, що жінка пам’ятає твердо, — це вік інших жінок.    NN Без жінок зоря і вечір життя були б безпомічні, а її полудень – без радості.    П’єр БУАСТ Блондинка — одне із самих разючих досягнень сучасної хімії.    “Пшекруй” Блондинка: суміш брюнетки з пергідролем.    “Пшекруй” Бог створив Адама, а жінка зробила з нього чоловіка.    Жанна Голоногова Бог створив дівчину, а чоловік — жінку.    Бероальд де Вервіль Бог створив чоловіка, а потім вирішив, що здатен на більше, і створив жінку.    Адела Сент-Джон Бог створив чоловіка, а потім забезпечив його подругою, щоб він сильніше відчув свою самітність.    Пітер Устінов Бог, створюючи жінок, не наділив їх почуттям гумору, тому вони здатні тільки любити чоловіків, замість того, щоб глузувати з них.    Інгмар Бергман Будь-яка дівчина може бути чарівною. Все, що для цього потрібно — стояти спокійно і виглядати дурепою.    Хеді Ламмар Відомо, на що здатна розлючена жінка.    Вергілій Вільна жінка та, котра вважає нормальним секс до заміжжя, і роботу — після. Глорія Стайнем   Ви споглядаєте зірку з двох причин: тому, що вона блискає, і тому, що вона незбагненна.    Але поруч з вами – сяйво більш ніжне і таємниця більш глибока: жінка. Всі докази чоловіків не варті думки однієї жінки.

   ВОЛЬТЕР

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Криваві соціальні трагедії ХХ ст., жахливі події Другої світової війни сформували світогляд, який називають «апокаліпсичним». Одна з головних тез Целанової творчості, яка розвивається у більшості його поетичних творів, після Освенциму люди приречені жити у відрізку часу, коли останній акт історії вже завершився, а Страшний Суд відкладений на невизначений строк. Провідний принцип поетики Целана – асоціативна образність. Образи його поезії впливають скоріш емоційно, ніж спонукають до роздумів. Але целанівські вірші емоційні настільки, наскільки може бути емоційним шок. Лірика Целана – це протистояння і співіснування пам’яті і забуття: пам’ять примушує страждати від болю і жаху, але забути все- неможливо. Одним із найвідоміших творів П. Целана стала «Фуга смерті». Ця поезія відзначається дивним поєднанням різних не тільки поетичних жанрів, а й видів мистецтва.

Для посилення емоційного впливу П. Целан використовує форму музичної фуги. Фуга – багатоголосний поліфонічний твір, заснований на прийомах імітації, тобто одна й та сама тема по черзі змінюється і подається у різних голосах. За будовою фуга складається з трьох основних розділів. У першому тема проводиться в усіх голосах; друга частина будується більш вільно: тема розвивається по черзі у різних голосах. У заключному розділі фуги утверджується головна тональність твору. За цими принципами будується і композиція Целанової «Фуги смерті». Особливості синтаксису поезії підкреслюють її «музичну організацію»: позбавлений розділових знаків, текст лине, витворюючи скорботну мелодію, в якій різні голоси сприяють розвиткові і посиленню основної теми.

Як і музичний твір, «Фуга смерті» викликає в першу чергу емоційні переживання, шок, і лише потім читач намагається усвідомити значення образів, асоціації, які вони викликають. Саме з цих асоціацій і накреслюються тема, мотиви твору. Вже назва поезії передбачає складний і неоднозначний асоціативний ряд. Наприклад: фуга – Бах, Гендель – Німеччина слава і гордість – духовне, вічне, прекрасне – орган; ці асоціації співіснують і протистоять у назві слову «смерть» у всіх його значеннях.

Так підсвідомо визначається читачем основна тема твору. У тексті «Фуги смерті» асоціативні образи, підказані назвою, набувають нових абрисів і народжують нові асоціації. Цілком правомірно сприймати цю поезію як модерністське зображення трагедії Голокосту: образи «чорного молока світання», «могил у повітрі» породжують асоціації з крематоріями, в яких гинули мільйони безневинних людей, тільки тому, що вони євреї; а образ «одного чоловіка, що живе в хаті», «грає зі зміями», «пише коли темніє в Німеччині твоя золотиста коса Маргарито», «свистить на євреїв», «хапається заліза в кобурі» викриває сутність фашистської ідеології, яка несе смерть усій людській цивілізації. «Трагедія Освенциму» усвідомлюється не як національна трагедія євреїв, а як всесвітня. Це підкреслюють і образи Мар-гарти і Суламіф, які є наскрізними у поезії і символізують багатющу гуманістичну культуру, яку подарувала людству німецька та єврейська нації. Орган-крематорій, на якому «з Німеччини майстер» грає «фугу смерті», нищить і «золотисту косу Маргарити», і «попелясту косу Суламіф».

Зміни слова, його перетворення, метаморфози в епоху, яка не підлягає опису, – одна з головних тем творчості Целана. Для поета Освенцим – абсолютно виключний факт, який визначає будь-який людський досвід, але не здатний сам стати досвідом. Мова пройшла через той страшний час, але не дала слів для зображення того, що відбувалося. Поет із жахом і відчаєм змушений визнати – мова не здатна на «акт правосуддя». Саме тому, що немає слів для достовірного, буквального відтворення реальності, Освенцим щезає у потоці часу як страшна, але цілком природна подія. Звідси походить поетова відмова «поетизувати світ», «тенденція до мовчання», а «шок незрозумілого» стає у Целана засобом протистояння традиційним і конвенційним засобам літератури. У поезії «Фуга смерті» П. Целан засобами різних видів мистецтва спробував передати трагедію Голокосту. Образи його не мають однозначного трактування, бо поет мусив визнати, що «вимовити», знайти відповідні цій трагедії слова поезія майже не здатна.

План

I. «Апокаліпсичний» світогляд поета.

II. Асоціативна образність як провідний принцип поетики П. Целана. 1. Образ фуги в поезії.

2. Символічне значення образів Суламіф і Маргарити.

3. Напружена емоційність віршів П. Целана. ІІІ. Поєднання в поезії різних видів мистецтва.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, «крила» потрібні для того, щоб людина змогла відпочити,помріяти.Взагалі слово «крила» вживається в переносному значенні.Я розумію визначення «Нащо крилатим грунту під ногами» так: людина не може прожити все життя мріями,вона не може нічого не робити,»грунт» їй потрібен для того, щоб не лінуватися.Для цього дорослі ходять на роботу,а діти в школу.

Звісно ж людина не може прожити все життя працюючи.Людям потрібно теж інколи відпочивати.Брати відпустки або хто не може собі цього дозволити можна зробити те,про що довго мріяв.Ще ж можна «надіти крила» та пофантазувати,помріяти,відкрити свій талант,відчути свободу.

Кожна людина має «крила»,але не кожен може їх в собі відшукати.