Герой-оповідач на прізвисько Шехерезада у в’язниці розповідає одну історію, яка сталася з ним. За його словами, було це навесні. Оповідач їхав зі своїм другом – контрабандистом Семеном Пустуном –до кордону. Йому треба було обов’язково перейти кордон, не дожидаючись ночі. Семен, людина серйозна, сказав, що це неможливо,бо можуть убити. Семен, незважаючи «на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був «парнишка» дебелий, «гвардійонець», як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його «харцизники», не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи». Оповідач наполягав. Тоді Семен сердито сказав йому, щоб той ліг на дно воза, й прикрив рядном. Привіз до якоїсь повітки. Коли оповідач зайшов, то був вражений несподіванкою. Там уже сиділа на соломі гарна панна: «Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі». Вона засміялася і запросила його сідати. «В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед».
Зайшов Семен і сказав, що треба тікати вже зараз, бо до нього йдуть з обшуком — стражники розшукують якусь панночку. Їм дали сільський одяг і спрямували до лісу, де був кордон. Панна попросила в оповідача револьвер, і коли той поцікавився, чи вміє вона стріляти, вона відповіла, що «убити себе зуміє».
Йшли полем, відпочивали, дивилися один на одного. Ховалися в житі, коли проїжджала підвода. Він запитав, як її звати, вона ж сказала, що не хоче говорити й не хоче знати, як звуть його. Між героями несподівано виникає відчуття близькості, відчуття, нібито вони вже давно знайомі: «Рішуче, я знав її, — ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно». Дівчина раптом попросила, щоб супутник, коли раптом її вб’ють, а він залишиться живий, написав за адресою, яку вона кілька разів повторила, таке: “Мусювбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя”.
Жито скінчилось. Почався ліс. Вони перебиралися від дерева до дерева то повзучи, то перебігаючи. Сідали відпочивати, дивилися, як у природі все живе, рухається, кохає.Йому так хотілося пригорнути її до себе, але Муся відсторонилася. Оповідачеві стає прикро через те, що вони хотіли би зблизитися, проте не можуть наважитися: «Ми — двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, — сидимо і не сміємо цього зробити, бо ми ж всього кілька годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми не сміємо». Муся лише спитала, чи буде він згадувати, як її уб’ють. Він сказав, що її не вб’ють, і сам у це повірив.
Нарешті прийшли до лощини, побачили прикордонні стовпи. Серце застукало швидше. Муся, “з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута… здавалася якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким”. Оповідач сказав, що вони кинуться через межу разом, не озираючись на крики й постріли. Побігли. Почулися вибухи, гуки. Летіли, аж вітер у вухах. А в грудях було “щось легке, широке, як небо, як повітря, як могучий потік”.
Зупинилися вже далеко від кордону. Оповідач та Муся кинулися одне до одного, нарешті даючи волю почуттям: «…це був вихор життя, який змітає все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі…»
Раптом Муся відірвалась, подивилась затуманеними очима, злилася знов з жадібними устами оповідача й знову відірвалась. Потім довго і втомлено сиділи мовчки. Муся любовно-ласкаво глянула на свого супутника й сказала, що тепер вони попрощаються, і щоб він ніколи її більше не шукав. Вона сказала: «Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене? … Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут. — Вона показала на серце.
І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані».
Розум героя-оповідача дивувався, протестував, проте уста мовчали, він не наважився протестувати. Герої попрощалися назавжди, Муся пообіцяла «носити в душі» спогад про цю зустріч. Хто вона, де вона, він і досі не знає, але завжди носить її образ у своїй душі.
Свежие комментарии