Не думаю, що є на світі ще один такий народ, як наш, що вагається,якою мовою йому спілкуватися. Коли замислююсь над цим, стає боляче і страшно. Боляче, бо зневажаємо свою власну мову, до того ж одну з наймилозвучніших у світі. Страшно, бо поводимося з нею, своєю материнською мовою, по-дикунськи. Звертаючись до світової історії, дивуюсь чому перед індійськими, африканськими та австралійськими племенами не стояло питання,чи розмовляти своєю мовою? Ці нерозвинені,далекі від цивілізації племена вчили колонізаторську мову чужинців, але зберегли свою рідну. А ми? Ми ставимо питання про збереження мови,а самі зневажаємо її і ганьбимо. Від таких думок почуваєшся зрадником.

То може не думати? Напевне, легше не переобтяжувати свою свідомість, а погодитись зі

співвітчизниками, які переконані, що шматок ковбаси важливіший за мову. Проте чи варто забувати, що ми не можемо триматись на світі лише тваринними інстинктами, адже не хлібом єдиним живе людина. У часи найжорстокіших історичних катаклізмів людина вижила з переконанням того, що вона людина, що її призначення жити, а не існувати. Наші попередники витримали революції, голодомори і найжорстокіші війни, маю чи на озброєнні рідне слово. У круговерті сучасного неспокійного життя рідне слово примушує нас замислитись: хто ми, чиїх батьків діти, що принесли у світ, що дамо своїм нащадкам ?

Хочеться вірити, що українська мова стане державною не лише на папері, що ми не зрідка, а завжди чутимемо її на вулиці, спілкуватимемося нею, думатимемо по-українськи. Поки не прийде до нас усвідомлення необхідності рідної мови, доти не зможемо ми в повній мірі вважати себе великою європейською державою. Прикро, що наші співвітчизники повсякчас пікетують, відстоюючи інтереси російської мови. Ніхто не забороняє народам, які проживають на українській території, розвивати національні мови. Але не слід забувати про необхідність вивчення державної мови. Нікого не дивує той факт, що багатонаціональне населення США поважає державну мову. Чому ж у нас і досі обговорюється питання про

місце державної мови в житті незалежної держави? Кожний із нас повинен пам’ятати, що «не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну». 

Не можна не погодитись зі словами Володимира Сосюри, а любити Україну — це значить любити її мову, її культуру, її традиції. Любити свою Вітчизну — це значить усвідомлювати себе

часточкою великого народу. Російський письменник М. Пришвін писав:«Я» можна сказати тільки рідною мовою». Мені і моїм ровесникам треба навчитись поважати рідну мову, не соромитись її, бо це мова Великого Кобзаря, це мова наших матерів. Освіта, наука, мистецтво, театр, побутова культура пов’язані з мовою. Обмежене спілкування рідною мовою призводить до обмеження культури.Рівність українського слова серед світових мов виборювали видатні діячі культури, які добре розуміли, що без мови немає народу. Мова Великого Кобзаря об’єднала всіх українців:

По безсмертному шляху

Ішли хохли, русини, малороси,

Щоб зватись українцями віднині.

(І. Драч)

Краще оволодіння мовою досягається завдяки вивченню літератури та історії. Від нас самих залежить, щоб наші знання не обмежувалися шкільною програмою. У той же час мова — це не тільки засіб спілкування, а й бездонна криниця, яка містить інформацію про світ, насамперед про свій народ. Розвиток нашої мови гальмувався у 30—70_ті роки двадцятого століття. Перед нашим поколінням стоїть завдання виправити таке становище, повернувши українській мові престиж і рівноправність не на папері, а в житті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : На початку оповідання Федько постає перед нами як «чистий розбишака», в якого наче біс вселився. Він сам ніколи не був спокійний і не давав спокою іншим, збиткуючись із хлопців-однолітків і часто доводячи їх до сліз. Федьковій матері жалілися на нього і діти, і їхні батьки, за що хлопець мало не щовечора отримував від тата прочухана. Федько мужньо переносив кару, не скрикнувши ні разу, не заплакавши. Батько, хоч і дуже гнівався на сина, після покари нагороджував його двома-трьома копійками за те, що син говорив правду. Бо Федько, якби схотів, міг би одбрехатися, але він не любив брехати, оскільки не любив і видавати товаришів. 

Повною протилежністю Федькові є Толя — ніжний, делікатний, смирний, завжди чистенький, чепурненький. Йому, як і кожній дитині, теж хотілося гратися з хлопцями, і він приєднувався до Федькової компанії. Але коли він приходив додому забруднений, подраний, то, щоб не гнівалися батьки і не карали його, звинувачував у всьому Федька — і тому знову перепадало від батька. 

Коли настала весна і скресла крига, Федько, який побував на річці і бачив початок льодоходу, запевнив хлопців, що наступного дня покатається на крижині. Друзі, зачаровані його розповіддю, вирішили теж піти на річку. До них приєднався Толя. Завзятому Федькові було мало просто покататись на крижині, як це робили інші. Він надумав перейти по крижинах на той бік річки і назад. До того ж його спонукає на цей небезпечний вчинок зневажливе зауваження Толі, що Федько на це не зважиться. Але Федько таки зробив, що надумав, викликавши захват присутніх. 

Толя заздрив Федькові, йому хотілося, щоб і ним так захоплювалися. Здавалося, це так просто — перейти річку по кризі, адже так легко й весело зробив це Федько, і він теж зможе. 

Але насправді все виявилося набагато складнішим. На крижині Толя розгубився, і його чекала неминуча загибель. Йому на допомогу, ризикуючи своїм життям, прийшов Федько і врятував, хоч сам опинився у крижаній воді і мало не загинув. 

І знову Толя вийшов «сухим» із цієї пригоди, 66 Федько не видав його, взяв усю вину на себе. Тяжко захворівши, побитий розлютованим батьком, Федько через три дні помер. Не стало доброго, відважного, чесного хлопчика. 

А Толя із цієї пригоди не зробив ніякого висновку, залишившись боягузливим, черствим і бездумним. Він навіть забрав Федькового чижика, безсовісно збрехавши його матері, що виграв пташку у Федька.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Прочитано останні рядки оповідання Володимира Винниченка «Федько-халамидник», в якому автор розповів про двох хлопчиків — Федька і Толю.

Про Федька ми дізнаємось з перших же рядків розповіді: «розбишака», «наче біс який сидів у хлопцеві», «босявка», «сибіряка», «пробий голова», від якого немає спокою всій околиці. Герой твору постає неабияким бешкетником: то навмисне руйнує піскові хатки захоплених грою в будівництво друзів, то відбирає у них паперового змія, виливає передбачливо зібрану дощову воду. Скарг на Федька не злічити. Виходить, що Федька заслужено прозвали халамидником? Але чому ж серед товаришів хлопець був лідером, чому вони не зводили з ним рахунків за кривди та знущання?

Федька друзі не боялися, а дуже любили. Усі хлопці тягнулися до нього, дорожили дружбою з ним. Товариші знали, що він був добрий, часом тільки дражнився, пустував по-дитячому, умів щось цікаве вигадувати, цінували його за вірність у дружбі, бо вмів берегти таємниці.

Коли за витівки ремінь батька «виховує» Федька, він терпляче, без сліз терпить покарання, поводиться надзвичайно гідно: «Якби він схотів, то міг би відбрехатися, але Федько брехати не любить. Не любить також Федько товаришів видавати». Батько й сам поважає сина за чесність і відвертість.

Та найбільше позитивні риси хлопчини виявляються у порівнянні з Толею. На противагу Федькові, він був «ніжною, делікатною, смирною» дитиною, «чемненьким та чепурненьким». Толя час від часу сам напрошується у Федькове товариство. Після ризикованих розваг повертався він додому «задрипаний, подраний, з розбитим носом», за що Федька знову «кладуть на стілець і луплять». Тихий Толя настільки переповнюється заздрощами до Федькового авторитету лідера, що шукає способу принизити ватажка підлітків і скинути його з «трону».

Найбільше схвилювала розповідь про перехід Федьком весняної ріки. Коли «халамидник» подолав небезпечний шлях аж у два боки, Толик відчув себе прикро враженим і вирішив зробити те саме. І що ж? Федько і тут пожалів свого заздрісника: коли панич на крижині розгубився і почав плакати, хлопець кинувся його рятувати. Опинившись через це у крижаній воді, Федько ледь живий вибрався на берег, де вислухав немало погроз і заробив стусанів від матері. Проте і тут не забув захистити Толю, який за звичкою, склав усю вину за свій зухвалий вчинок на Федька. Тепер уже «халамидник» робить останній у житті благородний вибір: він заявляє, що сам пхнув Толика на крижину, і тим допомагає паничеві уникнути гніву батьків. Федько помирає, бо його вдома не рятували від переохолодження, а «били вже як слід».

А розбещений егоїст без тіні сумніву у власних діях обмовив свого рятівника, потім спостерігав з вікна його похорон, бо «було цікаво дивитися, як будуть ховати Федька-халамидника», далі весело «перекрутивсь на одній нозі, і тут вчинивши підлість, бо пташину, згідно із закладом, Федько пообіцяв Толику тільки в тому разі, коли не зуміє перейти річку». Так «чистенька, ніжна, з щічками, як проскура», зіпсована дитина ніде не упускає свого.

Читаючи оповідання, відчуваєш, як автор любить людей, вболіває за них, переживає разом з ними їхню нелегку долю, співчуває. Цей твір про добро і зло, про порядність, чесність, про те якою має бути людина.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Відбилась у морі Одеса…
І плавнопалаци і ясени хвиля схибне.Не кожному місту отак поталанить:

стоїть перед люстром і бачить себе.

А море будинкам і людям — навиріст!Здіймайся, високе! Шуми, вітрове!І водорості на карнизах повились,

і риба у вікна відкриті пливе.

О круглодобова, жива панорама:гармата і Дюк, аркадійські гаї,Кохана з будинку випурхує зрана —

у дзеркалі моря я бачу її.

Повз неї авто пробігають проворнів підводному царстві, де править двірник.У Чорному морі, дзеркальному морі,

колишеться мій невсипущий двійник.

І доки іду я — він також у русі,бо долі людські відтворили моря.Якщо засміюся, якщо зажурюся —

то все це побачить Одеса моя.

1970

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В. Винниченко — один із найталановитіших українських письменників першої половини XX століття із складною життєвою та творчою долею. Автор 14 романів, 14 п’єс і понад 100 оповідань, автор першого в історії української літератури соціально-утопічного і фантастичного роману був оголошений ворогом соціалізму, націоналістом, шпигуном імперіалізму.

Життя В. Винниченка можна охарактеризувати з трьох планів: як політичного лідера, як українського емігранта і як письменника.

Життя професійного революціонера — члена Революційної української партії було нелегким: арешти, підпілля, переслідування. В. Винниченко був одним із керівників Центральної Ради, у 1918—1919 роках — головою Директорії — уряду Української Народної Республіки. У своїх поглядах політик Винниченко відстоював національно-визвольні питання, вільного національного розвитку, зокрема у формі української державності. У 1920 році В. Винниченко видав тритомний публіцистичний трактат «Відродження нації». Такий Винниченко не влаштовував більшовиків — його оголосили ворогом соціалізму, перекресливши цим його політичну кар’єру, позбавивши життя в Україні.

З 1920 року В. Винниченко живе життям емігранта спочатку в Німеччині, а потім у Франції. Тяжке життя політемігранта змушувало його тяжко працювати, викроюючи час для писання своїх творів. В Україні було видано два зібрання творів письменника: 23-томне у 1924—1928 роках та 28-томне у 1930—1932 роках. Але, коли у 1933 році письменник звернувся до радянського уряду зі звинуваченням у голодоморі, у знищенні української інтелігенції, книги письменника були вилучені з бібліотек і знищені.

Як письменник В. Винниченко багато і плідно працював. Твори його були дуже популярними в перші десятиріччя XX століття, видавалися вони і французькою, і німецькою мовами, його п’єси ставили театри Берліна, Дрездена, Лейпціга, Рима. Але не видавали в Україні, про нього забуто — і це боліло. Багатющим джерелом для розуміння і життя письменника і тогочасного суспільства є щоденник, який письменник вів з 1911 року до останніх своїх днів. Ізольований від України, він постійно тужив за рідним краєм, так з думками про нього В. Винниченко і помер у Франції.

Творчість В. Винниченка повертається в Україну, видаються потроху, досліджуються його твори. Повертається з-за кордону в Україну його спадщина. Маємо надію, що прийде час, і наше покоління ознайомиться з усією спадщиною цього талановитого письменника. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Взагалі усяка «сухопутна» пташка оминає воду. На що вже водолюб голуб, а й той ніколи не ступить у морську хвильку бодай скраєчку. Ніколи мені не доводилось бачити й інших лісових чи садових пташок під час морського купання, яке ми любимотакусі. Звісно, тут не йдеться про водоплавну птицю — качок, гусей тощо. Ті дуже люблять море, і багато з них навіть зимують на чорноморських та каспійських берегах.А от цього літа я спостерігав таку картину. Зграйка горобців літала понад морським берегом як завжди, живилася тим, що трапиться, — хлібними крихтами, виноградним насінням. Стояла спека. Люди майже не вилазили з води. Жарко було й горобцям, їм, мабуть, дуже хотілося пити, бо вони широко роззявляли дзьоби і важко дихали. Одначе прісної води ніде не було, а море їх не вабило.Раптом один з горобців, найменший від усіх, худий і дуже жвавий, зупинився біля самої морської крайки, за якийсь сантиметр від тієї лінії, якої сягав невеликий морський прибій. Інші горобці на хвилину завмерли, ніби спостерігаючи — що буде далі. За якусь мить сміливець уже кублився у залишках піни. А коли нова хвилька прибилась до того місця, горобець не поворухнувся. Він гойднувся на хвильці, але вона так скоро відхлинула, що птах знову залишився на землі, підмочений знизу і від того якийсь смішний.Горобці зацвірінькали. Я не дуже добре розумію гороб’ячу мову, але думаю, що вони остерігали свого товариша, бо море лежало перед ними велике й безкрає, і хтозна-що могло трапитися, коли б він іще раз опинився у пінявій хвильці.Але горобець осмілився. Він уже купався у цілющій морській воді, як купаються завжди всі горобці у калюжах, зьких фонтанах та інших маленьких водоймах. Він явно був задоволений. Бризки летіли від нього на всі боки, пір’я на ньому настовбурчилось. Видно було, що він уже не відчував спеки, йому було приємно у воді так само, як і усім курортникам, що прибули сюди за тисячі кілометрів.Я довго чекав, що приклад сміливого птаха наслідують його товариші. Однак цього не сталося. Вони пострибали-пострибали над берегом, поцвірінчали, мовляв, що ти зробиш з отаким «ненормальним», і полетіли кудись у свою бездумну мандрівку. За ними полетів і горобець-моряк, бо як йому не було у морі добре, та все ж відставати від товариства не отілось.А я подумав: яка то чудова річ — сміливість! Вона навіть маленького безпомічного горобця не спиняє перед величезним, неозорим, незмірним морем.

Валентин Бичко

 

Повернутись до усіх віршів цього автора

1.Вік…                                    («юнак 25 літ)

2.Походження…        (родом із Трипілля, з селянського роду)

3.Правнук якого українського гетьмана?   (правнук українського гетьмана Дем’яна Многогрішного – шляхетного походження)

4. Навчання…                                ( в Києві)

5. Професія?                                (  інженер-авіатор)

6. За що засуджений?              (за націоналізм)

7. Слідчий…                                   ( Медвин)

8.Основні риси характеру? (волелюбність,  патріотизм, мужність, стійкість, витримка, незламність)

9. Живе у родині…                               (Сірків)

10. Особисті почуття пов’язані…  (з Наталкою Сірко)

11. Кого вбиває в тайзі?                         (Медвина)

12. Куди вирушає після вбивства? (до Маньчжурії)

 Григорій Многогрішний :

юнак 25 літ, русявий

атлет

авіатор

засуджений на 25р.

родом із Трипілля, з селянського роду

правнук українського гетьмана Дем’яна Многогрішного – шляхетного походження

учасник знаменитого холодноярівського повстання(1917-1930)– пройшов горнило національно-визвольної боротьби

«зоологічний націоналіст»

має вроджену, глибоко закорінену, а тому незнищенну любов до Вітчизни

розвинуте почуття власної гідності

виділений серед сотень каторжників

легенда, символ нескореності для арештантів

символ волелюбності, гордої молодості

з «суворим молодим обличчям, крилатими бровами, великими очима»

фізично довершений чоловік

наділений «вовчим чуттям, розвинутою інтуїцією»

витримує важкі фізичні навантаження

влучний стрілець, вмілий тигролов

відданий ідеї

відповідальний

почуває себе органічною частиною свого народу

має вроджений «низький больовий поріг»

цілісна, виняткова особистість

внутрішньо делікатний і тактовний

мстить за себе й скривджену Вітчизну

його неможливо скорити

мужній і витривалий

літературний персонаж – лицар української національної ідеї

А, вірно, вона існувала й, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні. М. Ю. Лермонтов. Герой нашого часу. «Герой нашого часу» — перший російський реалістичний психологічний роман у прозі. У романі піднімається злободенна проблема: чому розумні й енергійні люди не знаходять застосування своїм незвичайним здатностям і «в’януть без боротьби» на самому початку життєвого поприща? На це питання Лермонтов відповідає історією життя Печоріна, парубка, що належить до покоління 30-х років XIX в. В образі Печоріна автор представив художній тип, що увібрав у себе риси цілого покоління молодих людей початку століття. У передмові до «Журналу Печоріна» Лермонтов пише: «Історія душі людської, хоча б самої дрібної душі, чи не цікавіше й не корисніше історії цілого народу!» Таке ідейне завдання автора обумовило й своєрідну побудову роману. Особливістю його є порушення хронологічної послідовності подій. Роман складається з п’яти частин, п’яти повістей, що мають кожна свій жанр, свій сюжет і свій заголовок. Тільки основний герой поєднує всі ці повісті в щось цільне, у єдиний роман.

Особливе місце в романі займають останні три повісті — це історія життя Печоріна, написана їм самим. Ця історія представлена у вигляді щоденника («Князівна Мері»), а також і у формі записок, які герой склав уже через деякий час. Лермонтов підкреслює, що сповідь Печоріна цілком щира, що він (Печорін) був строгим суддею самому собі й «нещадно виставляв назовні власні слабості й пороки». Печорін — «зайва людина». Поводження його незрозуміло навколишнім, тому що в них звичайна, розповсюджена у дворянському суспільстві точка зору на життя. При всій різниці зовнішнього вигляду й розходження характерів і Онєгін з роману А. С. Пушкіна, і герой комедії А. С. Грибоєдова «Горі від розуму» — Шацький, і лермонтовський Печорін належать до типу «зайвих людей», тобто таких людей, для яких у навколишнім їхньому суспільстві не перебувало ні місця, ні справи. Бєлінський сказав про Печоріна: «Це Онєгін нашого часу, герой нашого часу. Відмінність їхніх між собою набагато менше відстані між Онегою й Печорою». Герцен теж назвав Печоріна «молодшим братом Онєгіна».

У чому ж подібність між Печоріним і Онєгіним? Обоє вони — представники вищого світського суспільства. Багато загального в історії їхньої молодості: спочатку та ж погоня за світськими задоволеннями, потім те ж розчарування в них, та ж спроба зайнятися наукою, читанням книг і охолодження до них, та ж володіє ними нудьга. Так само, як і Онєгін, Печорін коштує по інтелектуальному рівні вище навколишньої його дворянського середовища. Обоє вони є типовими представниками мислячих людей свого часу, що критично ставляться до життя й людей. Але на цьому подібність закінчується. Печорін — інший, чим Онєгін, людина по своєму духовному складі, вона живе в інших соціально-політичних умовах. Онєгін жив в 20-і роки, до повстання декабристів, у пору суспільно-політичного пожвавлення. Печорін — людина 30-х років, часу розгулу реакції, коли декабристи були розгромлені, а революційні демократи як суспільна сила ще не заявили про себе. Онєгін міг піти до декабристів (що й думав показати Пушкіна в десятому розділі роману), Печорін був позбавлений такої можливості. От чому Бєлінський сказав, що «Онєгін нудьгує, Печорін глибоко страждає». Положення Печоріна тим трагічне, що він по натурі своєї й глибше Онєгіна.

Ця обдарованість проявляється в глибокому розумі, сильних страстях і сталевій волі Печоріна. Гострий розум Печоріна дозволяє йому вірно судити про людей, про життя, критично ставитися й до себе самому. Характеристики, що дають їм людям, точні й мітки. Серце Печоріна здатне глибоко й сильно почувати, хоча зовні він тримається спокійно, тому що «повнота й глибина почуттів і думок не допускає скажених поривів».

Печорін — сильна, вольова натура, що жадає діяльності. Але при всій своїй обдарованості й багатстві духовних сил він, по його власному справедливому визначенню, — «моральний каліка». Його характер і все його поводження відрізняються крайньою суперечливістю.

Ця суперечливість чітко позначається вже в його зовнішності, що відбиває, як і у всіх людей, внутрішній вигляд людини. Малюючи портрет Печоріна, автор наполегливо підкреслює чудності свого героя. Ока Печоріна «не сміялися, коли він сміявся». Лермонтов говорить: «Це ознака або зла вдача, або глибокого, постійного смутку!»

«Погляд його — нетривалий, але проникливий і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного питання й міг би здаватися зухвалим, якби не був настільки байдужо-спокійний». Хода Печоріна «була недбала й ледача, але я помітив, що він не розмахував руками, — вірна ознака деякої скритності характеру». З одного боку, у Печоріна «міцне додавання», з іншого боку — «нервова слабість». Печоріну біля тридцяти років, а «у його посмішці щось дитяче»,

Максим Максимович теж дивувався чудностям Печоріна, протиріччям у його характері: «У дощик, у холод цілий день на полюванні; усі змерзнуть, утомляться, — а йому нічого. А інший раз сидить у себе в кімнаті, вітер пахне, запевняє, що простудився; ставнею стукне, він здригнеться й побіліє, а при мені ходив на кабана один на один!».

Ця суперечливість Печоріна й розкривається в романі з усією повнотою, виявляючи, по визначенню Лермонтова, «хвороба» покоління того часу. «Ціле моє життя, — указує сам Печорін, — був тільки ланцюг смутних і невдалих протиріч серцю або розуму». У чому ж вони проявляються? По-перше, у його відношенні до життя. З одного боку, Печорін — скептик, розчарований людина, що живе із цікавості, а з іншого боку, у ньому величезна спрага життя й діяльності. По-друге, у ньому бореться безстрасність із вимогами почуття: «Я давно вуж живу не серцем, а головою. Я зважую свої власні страсті й учинки зі строгою цікавістю, але без участі». Але в Печоріна гаряче серце, здатне розуміти й любити природу. Від зіткнення з нею, «яка би прикрість не лежала на серце, — говорить він, — яке би занепокоєння не млоїло думку, усе у хвилину розсіється, на душі стане легко».

Протиріччя в натурі Печоріна позначаються й у його відношенні до жінок. Своя увага до жінок, бажання домогтися їхньої любові він сам пояснює потребою свого честолюбства, що, по його визначенню, «є не що інше, як спрага влади, а перше моє задоволення, — говорить він далі, — підкоряти моїй волі все, що мене оточує: збуджувати до себе почуття любові, відданості й страху — чи не є першу ознаку й найбільше торжество влади?» Але Печорін не безсердечний егоїст. Він здатний на глибокі почуття. Про це говорить його відношення до Віри. Одержавши її останній лист, Печорін, «як божевільний, вискочив на ґанок, стрибнув на свого Черкеса! і пустився щодуху, по дорозі в П’ятигорська! Одну хвилину, ще одну хвилину бачити її, попрощатися, потиснути її руку! При можливості втратити її навіки, — пише він, — Віра стала для мене дорожче всього на світі — дорожче життя, честі, щастя!» Залишившись без коня в степу, «він упав на мокру траву й, як дитина, заплакав». Ця суперечливість не дає можливості Печоріну жити повним життям. З гірким почуттям він розцінює себе як «морального каліку», у якого «висохнула, випарувалася, умерла» краща половина душі.

Щоб яскравіше показати шляхетні почуття й прагнення Шацького, Грибоєдов у свій час поставив поруч із ним підлабузника Молчаліна. Лермонтов же страждаючому Печоріну протиставив Грушницького, що піклується тільки про те, щоб «зробитися героєм роману», намагається «робити ефект». Печорін самотній серед таких людей як Грушницький, які в молодості грають розчарованих, а на старість «робляться або мирними поміщиками, або п’яницями, іноді — тим і іншим». Напередодні дуелі, згадуючи все своє прожите життя, Печорін задумався над питанням: навіщо він жив, для якої мети народився. Відповідаючи, він пише у своєму щоденнику: «А, вірно, вона існувала й, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні». Але Печорін не знайшов цього свого «високого призначення», не нагнеш діяльності, гідної його «неосяжних сил». Він — витрачає багаті сили свої на дії, його неварті: руйнує життя «чесних контрабандистів», викрадає Белу, домагається любові Мері, відмовляється від її, убиває на дуелі Грушницького. Усім, з ким він стикається, він приносить горе або навіть загибель: загинули Бела й Грушницький, нещасні Віра й Мері, до глибини душі засмучений Максим Максимович: суха зустріч його з Печоріним змусила бідний старого страждати й засумніватися в можливості щирих, дружніх відносин між людьми.

Твір-роздум є важливою частиною тесту з української мови та літератури, тож написати його потрібно як найкраще. На відміну від перших років  ЗНО, тепер нам відома точна структура твору. Прочитавши та запам’ятавши дані рекомендації можна без досконалого  знання граматики та орфографії  набрати на творчому завданні половину балів. У дані статті подана уся інформація, що допоможе вам написати власне висловлювання з української мови на максимум балів.

І. Структура твору-роздуму

Школярам потрібно пояснити, що будь-який твір (попри те, що саме слово передає очевидний творчий, вільний характер процесу) має чітку структуру й будується за стрункою схемою: вступ, основна частина, висновок. Твір-роздум – особливий текст, будова якого визначена закона­ми логіки. До того ж оцінювання висловлення було б суб’єктивним, якби вчитель керувався лише критерієм «подобається – не подобається». Тож дотримання певної визначеної схеми під час написання твору-роздум – доконечна вимога, виконання якої допоможе учневі переконливо довести свою думку, а вчителеві дасть орієнтири для об’єктивного оцінювання. Отож пропонуємо старшокласникам запам’ятати структуру твору-роздуму:

1.Теза

2. Аргументи.

3. Приклад з літератури чи інших видів мистецтва.

4. Приклад з історії, суспільно-політичного чи власного життя.

5. Висновок.

Середня частина може варіюватися: або по­даємо одразу всі аргументи (мінімум два), або по одному, наводячи після кожного приклад. Тоді схема твору матиме такий вигляд:

1.Теза.

2. Перший аргумент.

3. Приклад з літератури чи інших видів мистецтва.

4. Другий аргумент.

5. Приклад з історії, суспільно-політичного чи власного життя.

6. Висновок.

Слід наголосити на логічному зв’язку всіх елементів структури: аргументи доводять тезу, приклади підтверджують правильність аргу­ментів. Це означає, що коли висунути дві тези, то потрібно аргументувати кожну з них двома дока­зами й до кожного добирати приклади. Тут неважко й заплутатися. Тож треба намагатися чітко й лаконічно викладати свої думки.

Учень повинен знати, що під час оцінювання структури його твору звертатимуть увагу на такі моменти: наявність усіх названих елементів структури, пов’язаність їх (тезі відповідають ар­гументи, приклади й висновок) і використання спеціальних слів та виразів, потрібних для кож­ної частини тексту. Це означає, що, оцінюючи те­зу, викладач візьме до уваги таке:

•  теза є;
•    вона розташована на початку твору;
•  вона сформульована чітко;
•   у ній є конструкції, які виражають власну думку.
• До прикладів, аргументів та висновку вимоги такі:
•  аргументи містяться після тези та відповіда­ють їй;
•  аргументів мінімум два (!);
•   приклади йдуть після аргументів і відповіда­ють їм;
•    прикладів мінімум два (!): один із художньої літератури чи інших видів мистецтва та один з історії, суспільно-політичного чи власного життя;
•     висновок міститься після прикладів і відповідає тезі;
•    використані спеціальні слова й вирази, які по­трібні для аргументації, наведення прикладів та ви­сновку (див. таблицю нижче).

Важливо пояснити випускникам, що на ЗНО за кожну з п’яти структурних частин твору мож­на отримати максимум 2 бали. Ще 2 – за логіч­ність твору: поділ на абзаци, логічний розвиток думки, використання спеціальних виразів для зв’язку думок. Отже, за структуру твору макси­мально може бути 12 балів. Якщо наступних 12 – за ідеальну грамотність – здобути не так просто, то цілком реально навчитися правильно будувати структуру твору-роздуму. З такою на­становою, упевнена, старшокласники старанні­ше й відповідальніше поставляться до роботи над створенням власного висловлення.

II. Спеціальні слова й вирази у творі-роздумі

Я вважаю, …

Мені здається, що …

На мою думку, …

На моє переконання, …

Моя точка зору на цю проблему така: …

Аргументи: Я так вважаю, тому що …

Чому я так думаю? Тому що …

Аргументом на користь моєї думки мо­же бути те, що …

До того ж …

Довести своє твердження я можу такими аргументами:

по-перше, …, а по-друге, …

На користь моєї думки можу навести такі аргументи: …

Моє переконання ґрунтується на тому, що, по-перше, …,

а по-друге, …

Хоч моя думка, можливо, видається див­ною, спробую переконати вас такими аргумен­тами: …

.

Приклади: Скарбниця світової літератури дає багато прикладів щодо порушеної проблеми. Так, …

На згадку приходить герой …

У зв’язку з порушеною проблемою хочеться згадати твір …

Яскравим прикладом саме такого ро­зуміння … особисто для мене є …

Проблема … є дуже актуальною, тому бага­то прикладів її розв’язання дає саме життя.

Говорячи про … , не можна не згадати …

Повертаючись до думки про … , можу наве­сти такий приклад: …

Як я вже зазначав, … Щодо цього яскравим прикладом є образ … з твору …

Тема мого роздуму порушується у творі … . Там …

Найкращою ілюстрацією такого розуміння проблеми є герой … з твору …

Історія також дає багато прикладів … Один із них – …

Згадаймо постать видатного … Захоплює його …

Хоча мій власний життєвий досвід ще порівняно малий, можу сказати, що …

Хочу навести приклад із власного життя …

Висновок:Отже, можна дійти висновку, що …

Підсумовуючи, можна зазначити: …

Таким чином, можна зробити висновок, що …

Отже, бачимо, що …

На завершення свого роздуму підсумую: …

Вирази для зв’язку думок: По-перше, по-друге, …

Повертаючись до думки про…, хочу зазначити, що …

Як я вже стверджував, …

Як уже зазначалося, …

Як можна побачити, …

Обговорюючи на уроці цю таблицю, наголо­шуємо, що з великого арсеналу запропонованих ви­словів учневі у його творі потрібні одна-дві конст­рукції з кожного блоку. Звертаємо увагу школярів, що вирази для зв’язку думок не є закріпленими за певною частиною твору. Наявність їх впливає на кількість балів за логічність твору, отож вони не­обхідні. Оптимальний варіант використання їх – в аргументах і прикладах (див. таблицю). Важливо, щоб учні серйозно поставилися до запропонованих конструкцій. Якщо, наприклад, у висновку написати «Я думаю», можна втратити 1 бал, оскільки цей ви­раз доцільно використовувати у формулюванні тези.

III. Варіанти формулювання тези залежно від теми твору

Твір-роздум конче має починатися з тези-твердження, думки, яка буде доводитися у висловленні. Можливі кілька варіантів.

1.Теза сформульована в темі твору.

2.Тема твору – дилема (вибір із двох варіантів).

3.Тема твору – запитання, отже, тезу потрібно сформулювати самому.

4.Тема твору – речення описового характеру, у якому немає сформульованої тези.

Розгляньмо докладніше кожен із варіантів.

1. Теза сформульована в темі твору. Як показує практика ЗНО, поки що переважали саме такі теми – з уже сформульованою тезою. Учень має погоди­тися з нею або заперечити її. У першому випадку можна почати з чогось на кшталт:

•      Я цілковито згоден із тезою, запропонованою для роздуму …
•                  Я підтримую думку, висловлену в назві твору …
•                Важко не погодитися з тезою, запропонованою для роздуму …

У другому випадку початок буде такого типу:

•                    Мені здається, теза, запропонована для роздуму, по­милкова.
•           Я хотів би довести протилежне твердження: …
•                  Я хотів би спростувати запропоноване твер­дження …
•                 Не можу погодитися з думкою, яка звучить у назві твору.
•           Я вважаю інакше: …
•                      Я не підтримую точку зору, висловлену в назві тво­ру …

Пропонуємо учням «План дій для формулю­вання тези».

1. Уважно прочитати й осмислити назву твору.

2. Вирішити, чи ви погоджуєтеся з тезою, чи спросто­вуєте її.

3. Якщо це цитата й ви впевнені, що точно знаєте, хто її автор, додати невеликий коментар.

4. Спробувати переформулювати тезу своїми словами.

5. Не забути про обов’язкові вирази, потрібні для ви­раження власної думки.

Розгляньмо конкретні приклади – кілька тем по­передніх років на ЗНО, які пропонують уже готову тезу.

Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш

1. Із думкою, запропонованою в назві твору, я цілком згоден. Вважаю, що, справді, людина повинна цінувати те реальне й близьке, що вона має і що її оточує, а не житипримарними мріями.

2. Я не можу погодитися з тезою, запропонованою для роздуму. На мою думку, лише з мрією людське життя на­буває сенсу й повноти.

До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле

Навряд чи хтось буде заперечувати слушність думки, запропонованої для роздуму. На моє переконання, знати минуле, вивчати його помилки та здобутки просто не­обхідно для того, щоб упевнено рухатися в майбутнє.

Ніщо не звеселяє душу людини так, як споріднена праця

Безперечно, великий український філософ Григорій Сковорода мав рацію, коли говорив про значення спорідне­ної праці для життя людини. Я вважаю, що улюблена ро­бота, справді, дає людині задоволення, робить її життя змістовнішим і радіснішим.

Учнів варто попередити, що тема з уже сфор­мульованою тезою може мати вигляд афоризму. Як бути, коли випускник не впевнений, що правильно зрозумів його? Пояснюємо, що в такому разі, фор­мулюючи тезу, потрібно обумовити: «Запропонова­ну для роздуму думку я розумію так: …» – і доводи­ти своє твердження, своє розуміння, своє бачення. Для ілюстрації пропоную дві наступні теми.

Без ядра горіх ніщо, так само, як і людина без серця

    Тему твору, запропоновану для роздуму, я розумію так: найголовніше в людині – це її серце, тобто доброта, чуйність, співчутливе ставлення до ближніх. Я вважаю, що це правильно. Мабуть, моя думка із цього приводу не оригінальна: справді, нас роблять людьми любов і добро­зичливість, без них чудова зовнішність і великі статки схожі на міцну шкаралупу трухлявого горіха. Кому такий плід потрібен?

Ми — це не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних

Афористично сформульовану тему твору, мені здається, треба розуміти так: кожен із нас неповторний у своїй індивідуальності, кожен становить собою своєрід­ний унікальний всесвіт. Безперечно, це правильно. Особи­сто я вважаю, що потрібно вірити в себе як самоцінну осо­бистість, не боятися мати власну точку зору і, звичайно, поважати думки й права інших.

2. Тема твору – дилема (вибір із двох варіан­тів). Для формулювання тези до теми такого типу існує кілька можливих способів.

•          Стати на бік однієї із частин дилеми (найлегше й найочевидніше).
•                Запропонувати свій (третій!) варіант.
•              Об’єднати дві точки зору.

Тепер ілюструю прикладами. В одному зі збірників тестів до ЗНО попередніх років була така тема: «Що визначить подальшу долю людства – віра в силу людського розуму загалом чи віра в окрему особистість?» Мої учні доводили істин­ність однієї з думок, викладених у назві. Відповідно їхні твори починалися приблизно так: «Я вважаю, що подальшу долю людства визначить віра в колек­тивний людський розум», «На мою думку, життя суспільства визначають вчинки й досягнення окре­мих особистостей». Одна дівчинка не погодилася з обома твердженнями. Вона написала: «Я переконана, що ні людський розум загалом, ні окрема осо­бистість не здатні визначити майбутнє (як і мину­ле, й сучасне) людства, – усе в руках Божих». А я, працюючи над твором-зразком для учнів, вирішила поєднати дві протилежності, закладені в дилемі. Вийшло ось що: «Людська спільнота складається з одиниць. Це означає, що індивідуальні риси, зокрема й розум кожного, – важливі. Я вважаю, що віра в окре­му особистість як складник колективного розуму – оптимальний шлях для розвитку людства».

Пояснюємо учням, що коли обидва судження ди­леми слушні, треба так і писати: «Не варто проти­ставляти ці дві точки зору. Мені здається, вони оби­дві містять раціональне зерно». Наводжу приклад.

Сміливість – це успадкована риса чи її можна виховати?

Навряд чи доцільно, говорячи про риси характеру, про­тиставляти спадковість і виховання. Мені здається, ці обидва чинники важливі у формуванні сміливості.

3.Тема твору – запитання, отже, тезу потрібно сформулювати самому. Мова не йде про запитан­ня, які фактично містять у собі відповідь, ось як, на­приклад: «Чи погоджуєтеся Ви з думкою про те, що чим людина освіченіша, тим вона вільніша?» Тут усе просто: погоджуєтеся або ні. Інакша ситуація: запитання відкрите, воно не містить відповіді й не натякає на неї. Тут потрібно виявити справжню са­мостійність мислення й сформулювати власну тезу.

Що таке покликання?

На мою думку, покликання – це справа, без якої ти не можеш жити. Ти розумієш, що знайшов себе, своє призна­чення, сенс життя врешті-решт. Таке відчуття, я впев­нений, може дати людині лише робота за покликанням.

Старшокласники часто лякаються самого запи­тання «Що таке … ?» Кажуть, що можуть відповісти лише одним реченням, а треба ж писати більше. Підказуємо, що в цьому разі можна застосувати та­ку модель: у першому реченні сказати про склад­ність запропонованого для роздуму поняття або про його різне сприйняття людьми, або про його загальновизнане значення, а в другому – про своє власне розуміння. Це може мати такий вигляд.

Що таке кохання?

Звичайно, кожна людина має індивідуальне сприйнят­тя й розуміння кохання, однак загальноприйнятою є дум­ка, що це почуття сердечної прихильності, яке виникає між двома людьми різної статі. Я вважаю, що справжнє кохання ґрунтується на абсолютній довірі й бажанні ща­стя своєму обранцеві.

Що таке совість?

Загальновизнаним є таке значення поняття «со­вість»: це почуття моральної відповідальності за свою по­ведінку перед самим собою й людьми. На мою думку, якщо ти відчуваєш сором за свої не дуже гарні вчинки, то це і є совість.

Що таке милосердя?

Якщо зазирнемо до тлумачного словника, то прочи­таємо приблизно таке визначення поняття «милосердя»: співчутливе ставлення до людей. Я вважаю, що милосердя. — це допомога іншим.

4. Тема твору – речення описового характеру, у якому немає сформульованої тези.Цей варіант ча­стково схожий на попередній, однак він трохи зву­жує поле пошуків вдалого формулювання тези. На­приклад: «Дружба в моєму житті». Ця тема вуж­ча за питання «Що таке дружба?» Фактично в ній уже окреслені орієнтири для тези: «Дружба в житті кожної людини, думаю, посідає важливе місце. І я не виняток: друзі допомагають мені відчувати себе потрібним, підтримують у різних життєвих ситуаціях». Тема такого типу може бути сформульована й запитанням: «Яка роль дружби у вашому житті?»

Якщо ж тема – називне речення, яке не дає жод­них орієнтирів, потрібно самому поставити запи­тання, яке подобається, і дати відповідь на нього – це й буде теза. Ось приклад.

Звичаї та традиції

Яке значення мають народні звичаї та традиції в на­шому житті? Чи важливі вони в комп’ютеризованій культурі XXI століття? Я вважаю, що так. Чим краще ти знаєш народні звичаї, обряди, традиції, тим більше усвідо­млюєш зв’язок  з рідним народом.

III. Виклад матеріалу в інших частинах роздуму.

Тезу твору неодмінно треба довести за допомо­гою аргументів. Пояснюємо учням, що аргумент – це не приклад, а думка, яка доводить тезу. Пропо­нуємо «План дій для формулювання аргументів»:

1.Уважно перечитати сформульовану тезу.

2. Вирішити, які думки (мінімум дві) можуть довести істинність вашої тези.

3. Сформулювати їх, чітко виокремивши.

4. Перевірити, чи вони справді аргументують ваш тезу.

5. Не забути про обов’язкові вирази, потрібні для ар­гументації думки.

Як приклад наведу аргументи до деяких запро­понованих раніше тез.

Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш

1. Свою думку я можу аргументувати так. По-перше, життя у всіх його виявах багате й різноманітне, а люди­на, яка скерована лише на мрію, може не помітити цього. По-друге, народна мудрість засвідчує правильність тако­го погляду на життя: «Краще синиця в руці, аніж жура­вель у небі»; «Що маємо, не бережемо, а коли втрачаємо – плачемо».

2. На користь мого переконання можу навести такі аргументи. По-перше, людині властиво завжди прагнути до чогось кращого, нового, а по-друге, шлях до здійснення мрії, сповнений перешкод і труднощів, виховує нас, робить сильнішими, дарує радість відкриттів.

До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле

    Моя думка ґрунтується на історичному досвіді люд­ства: завжди вважалося необхідним глибоко вивчати й аналізувати минуле народів, країн, династій, рухів, політич­них партій… Другий аргумент – зі сфери індивідуального життя: безперечно, минуле людини (дитинство, юність, соціальний досвід) впливає на її сьогодення й майбутнє.

Ніщо не звеселяє душу людини так, як споріднена праця

Моя думка ґрунтується на таких аргументах. По-перше, кожна людина має вроджену схильність і здібності до певної діяльності, у якій може повністю виявити себе. По-друге, життя стає повноцінним лише за умови ре­алізації особистості в суспільстві, і саме споріднена праця дарує таку можливість.

Часто учні запитують, чи обов’язково викори­стовувати вирази «по-перше», «по-друге». Поясню­ємо, що це не вимога, але такі вставні слова допома­гають організувати виклад матеріалу більш чітко й логічно, а аргументи – ідеальне місце твору, де їх можна використати.

«План дій для наведення прикладів»:

1. Уважно перечитати сформульовані тезу й аргумен­ти.

2. Вибрати приклади з літератури та з історії чи влас­ного життя.

3. Приклади подавати стисло: не переказувати змісту твору, не аналізувати докладно образи.

4. Перевірити, чи приклади справді стосуються вашої тези й аргументів.

5. Не забути про обов’язкові вирази, потрібні для на­ведення прикладів.

Наголошуємо на третьому пункті плану дій: не переказувати змісту твору, не аналізувати докладно образи. Пояснюємо учням, що вони пишуть твір-роздум на тему вільну (найчастіше – морально-етичну), а не літературну, тож повинні стежити, щоб висловлення не обернулося на аналіз худож­нього твору. Один приклад – один абзац, а не сторінка! Почати приклади можна так: «Із приводу порушеної проблеми хочеться згадати відомий твір (такий-то такого-то письменника)». А далі додати три-чотири речення чи про тему, чи про образи, якийсь елемент сюжету, проблему, порушену у творі, залежно від сформульованої тези й аргументів.

Підкреслюємо, що приклад з літератури чи інших видів мистецтва буде повноцінним лише за умови, коли зазначено автора (письменника, режисера, художника) і назву твору. Також варто бути обережним із жанром: якщо учень не впевнений (роман це чи повість і т. ін.), краще написати «відо­мий твір» – так випускник убезпечить себе від утра­ти одного бала за фактичну помилку.

Щодо висновку твору акцентуємо: він має підтвердити правильність тези. Тож фактично треба повторити думку, висловлену на початку твору, але, звичайно, іншими словами. Висновок повинен бути компактним: не потрібно формулювати якісь нові твердження чи уточнювати висунуту тезу – так учень ризикує заплутатися. Усе досить просто: обов’язкові слова (отже, таким чином, можна підсу­мувати тощо) й одне-два речення, суголосні тезі. Отже, «План дій для формулювання висновку»:

1. Перечитати свою тезу.

2. Переформулювати її іншими словами.

3. Не забути про обов’язкові вирази, потрібні для ви­сновку.

Для зразка знову звернуся до запропонованих вище тез.

Потрібно цінувати те, що маєш, а не те, про що мрієш

1. Отже, можу підсумувати: те, що ми маємо, здатне зробити нас щасливими, якщо ми помічатимемо й цінува­тимемо його, тимчасом як зайва мрійливість позбавляє лю­дину можливості насолоджуватися життям уже сьогодні.

1. 2.  Отже, без мрії людське життя неповноцінне. Саме мрія дає нашому існуванню сенс і надію, окрилює людину, надихає на звершення.

До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле

    Таким чином, можна зробити висновок, що минуле, справді, визначає наше майбутнє. Людина, яка розуміє причини своїх помилок і невдач у минулому, намагати­меться більше не припускатися подібних прорахунків. Народ, що усвідомив свою історію, має більше шансів посісти гідне місце в майбутньому.

  Ніщо не звеселяє душу людини так, як споріднена праця

На завершення роздуму підсумую: щасливий  той, хто знайшов споріднену працю. У ній людина виявляє свій твор­чий потенціал, збагачується духовно і, головне, відчуває себепотрібною.

IV. Редагування твору

Говорячи про редагування твору, учитель па уроці наголошує, що потрібно вдумливо перечитувати на­писане, стежити, аби у висловленні не було повторів, думки були сформульовані просто й чітко, не було за­надто ускладнених конструкцій, щоб була дотримана схема твору-роздуму. Але як навчити старшокласни­ка редагувати твір?

Думаю, на уроці продуктивною може бути така форма роботи: обговорення учнівського твору, виявлення помилок, стилістичних вад, недоліків у будові висловлення й колективний по­шук кращого варіанта. Для цього пропонуємо кожній парі старшокласників роздрукований учнівський твір. Десять-п’ятнадцять хвилин триває його прочи­тання, пошук помилок, обговорення в парах. Тоді даємо учням можливість висловитися.

Учитель спря­мовує роботу в потрібному напрямі: акцентує увагу на типових помилках, у разі потреби допомагає виправити їх та поліпшити слабкі місця тощо. Добре, якщо ця робота буде проведена на наступному після написання роздуму уроці на матеріалі твору одного чи кількох учнів класу (звісно, коли вони не проти). Пропоную зразок; ліворуч уміщено учнівський роз­дум, праворуч – коментар до помилок.

Краса врятує світ

Тема, запропонована для роздуму,  дуже цікава. На мою думку, в цих словах скрита (1) велика надія, віра в те, що на­стане час, коли краса людсь­ких почуттів (2) переможе і (3) оволодіє світом, в (4) яко­му зараз панують такі почуття (2), як недовіра, зневага, байдужість, жадність (5). Я, як і Ф. Достоєвський_ (6) щиро вірю в це, сподіваюсь (7). Я розумію, що це буде можливо, тільки якщо кожна людина на планеті буде від себе вимагати удосконалення (8).

Спробую довести свою думку методом від протилеж­ного. Давайте озернемося (9) й подивимося на нашу країну. Ми всі свідки політичної та економічної криз, які тягнуть Україну вниз. Причиною всім цим (10) проблем є недовіра людей один одному (11); невміння поступитися своїми позиціями (12), (13) заради розквіту держави; ненажер­ливість людей, які збільшують свої капітали за рахунок гро­шей бідних і середніх класів суспільства. Що ж, як не краса людських почуттів, взаєморо­зуміння (14) може вивести країну з цього стану?!

Скарбниця світової літера­тури дає багато прикладів кра­си. Силу кохання описує в своєму (15) творі «Тигролови» І.Багряний. Коханню Наталки і Григорія ніщо не може бути на перешкоді (16).  Говорячи про красу почуттів, не можна не згадати О. Пушкіна. У його повісті «Капітанська дочка» коханню головних героїв не може перешкодити (16) навітьГромадянська (17) війна. Ко­хання все перемогає (18).

Історія теж багата на при­клади з цієї теми. Сила волі, небайдужість до долі своєї країни, почуття справедливості прокинулися в людях в 1980-1990 роках_в_східноєвропейських (19) країнах, які повстали проти тоталітарного режиму СРСР.

Отже,  можно (20) прийти до висновку, що перед красою людських почуттів ніхто не може встояти (21). Рано чи пізно добро переможе. Як я вже казала, я сподіваюсь, що краса врятує світ. І якщо кожна людина буде цього бажати, чекати, це стане реальністю.

1. 1.  Лексична помилка: треба прихована.

2. Повтор слів. Можна замі­нити: краса людських взаємин.

3. Порушено закон мило­звучності мови (треба пере­може й оволодіє).

4. Після коми перед приго­лосним потрібен у, а не в (світом, у якому – слово якомупочинається на при­голосний звук [й]).

5. Лексична помилка: треба жадібність.

6. Порівняльну конструк­цію  як і Ф. Достоєвський треба виділити комами з обох боків.

7. Граматична помилка: ві­рити у щось, а сподіватися на щось. Можна переформулювати думку так: Як і Ф. Достоєвський, я щиро вірю в це, сподіваюся на торже­ство добра й краси.

8. Збіг двох голосних неба­жаний (вимагати вдоскона­лення).

9. Озирнемося.

10. Граматична помилка: причина чого?, а не чому? (причиною всіх цих проблем).

11. Граматична помилка: не­довіра людей один до одного.

12. Потрібно вжити форму однини: своєю позицією.

13. Кома не потрібна.

14. Конструкцію з як треба виділити  комами з обох боків.

15. Важкого для вимови збігу приголосних (в св, в хв. та подібних) слід уникати: у своєму творі.

16.  Двічі повторюються майже однакові вирази (бу­ти на перешкоді – не може перешкодити). Один із них треба замінити: стати на заваді.

17. Це не власна, а загальна назва: громадянська війна.

18. Перемагає (чергування о – а: перемога – перемага­ти, допомога – допомагати).

1. Між приголосними по­трібен прийменник у: про­кинулися в людях у 1980-1990 рокаху східноєвропей­ських країнах.
2. Можна.
3. Нечітко сформульована думка. Краще написати так: перед красою людських по­чуттів зло безсиле.

Аналізуючи будову цього твору, можна зазначи­ти таке.

1. 1.  Структура твору загалом витримана, у кожній частині використано відповідні вирази.
2. 3.  Приклади з літератури (про красу кохання) зовсім не відповідають аргументу (про недовіру й ненажерливість, що панують у суспільстві).

Щоб поліпшити твір, потрібно додати ще один аргумент, мотивуючи наступні приклади про кохан­ня. Це можна зробити, перенісши абзац з історич­ним прикладом ближче до відповідного аргументу, а вже після нього сформулювати другий аргумент і навести приклади про кохання.

Історія дає багато прикладів щодо цього аргу­менту. Сила волі, небайдужість до долі своєї країни… (Далі за текстом твору.)

Другий аргумент – усепереможна сила красивих людських почуттів, які витримують надзвичайні випробування. Найкращі зразки світової літератури приваблюють саме такими прикладами. Так, красу й силу кохання описує у своєму творі «Тигролови» І. Багряний…(Далі за текстом твору).

V. Організація роботи на уроці

Ефективність уроку, відведеного на підготовку до написання твору-роздуму, залежить від:

1) поінформованості учнів;

2) поетапного опрацю­вання кожної частини роздуму;

3) залучення всіх школярів до роботи.

Для цього потрібно забезпечи­ти старшокласників необхідним ілюстративним ма­теріалом (структура твору-роздуму, вимоги до його будови, перелік спеціальних конструкцій у роздумі, план дій для формулювання кожної складової частини твору тощо) й організувати роботу в парах або невеликих групах (4-6 учнів).

Так, пояснивши учням специфіку формулювання тези, пропонуємо для роботи в групах певну тему твору. Дві групи дістають завдання сформулювати тезу, у якій тема твору підтримується, інші дві – тезу, яка спростовує тему. Ще дві групи мають сформулювати тезу, яка відображала б проміжну позицію (Запропонована тема є досить складною. З одного боку, … , а з другого – …). Через п’ять-десять хвилин кожна група пре­зентує свій варіант, який обговорює й редагує весь клас. Найвдаліші зразки учні записують. Подібним чином організовуємо роботу над формулюванням тез до тем різного типу: викладач може запропонува­ти учнівським групам різні теми (відповідно до визначених у розділі III чотирьох варіантів), а потім дати завдання обмінятися записами й зредагувати їх.

Аргументація, як показує досвід, є найважчим моментом для школярів, тому цій частині роздуму потрібно приділити особливу увагу. Спонукаємо учнів до висловлення думок, які можуть довести об­рану тему, фіксуємо їх (у вигляді опорних слів) на дошці (якомога більше), а потім даємо завдання – чи в групах, чи індивідуально – записати відповідно оформлені два аргументи. Обов’язково кілька варіантів учні зачитують і колективно обговорюють.

У роботі з прикладами також можна застосува­ти метод «мозкового штурму» і дати завдання запи­сати один із озвучених прикладів як фрагмент тво­ру: з відповідними словами, елементами аналізу те­ми чи проблеми тощо.

Важливо, щоб робота над кожною складовою частиною твору закінчувалася прослуховуванням кількох варіантів, обговоренням їх, редагуванням (якщо потрібно) і записуванням найкращого фрагмента.

Логічним продовженням організованої таким чином колективної роботи бу­де домашнє завдання (написати власне висловлення) й урок з редагування тексту-роздуму (після перевірки творів: про це йшлося у розділі IV). Щоб робота була активною й результативною, потрібно добирати цікаві й актуальні для старшокласників теми творів, спонукати учнів до висловлення різних, навіть протилежних, думок, заохочувати до висловлення власної позиції, дискусії.

Школярі мають відчути: уміння писати твір-роздум потрібне не ли­ше для ЗНО (безперечно, це відповідальний етап, але ж не заради ЗНО вчимося), а, що важливіше, життєво необхідне, – щоб упевнено, переконливо й чітко доводити власну точку зору в різних життєвих ситуаціях.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Читати вірші В.Бичка :

Валентин Васильович Бичко народився в Харкові, однак дитинство його пройшло на Чернігівщині (тоді — Полтавська губернія): батько отримав там шматок поля. Хлопчик рано навчився тримати плуга, косити траву, користуватися ціпом. Пізніше автор розповість про свої дитячі враження і мрії в автобіографічній повісті «Благословлялося на світ» (1969).

Спочатку Валентин навчався у Прилуках, що за сім кілометрів від села. Пішов зразу в четвертий клас. Захоплювався гуманітарними предметами — мовою, літературою, історією, хоча не відставав і в інших предметах. Свій перший допис видрукував у газеті «Правда Прилуччини» (тоді йому було лише 12 років).

інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 1960-1970-х років та нові поезії.

Ще давно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань. Працював над історичним романом про Северина Наливайка.

Але з його прозових творів найкращі — це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, вся природа у Вінграновського — вищою мірою жива). Вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.

Діти для Вінграновського — не просто тема. Це й особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому. Не випадково, мабуть, він з великою радістю писав вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше був собою. Бо сягав тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота.

Зрештою, його «дитячі» твори — ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх.

Потім продовжив навчання в Харкові (після повернення батьків у це місто), у 18-й трудовій школі.

Знаковим для поета став 1925 рік: саме тоді почала видаватися перша газета для дітей українською мовою «На зміну» (згодом «Зірка»), і вже у другому номері газети було вміщено його вірш «Червоній Армії».

Валентин Бичко ввійшов у літературу в середині 30-х років XX століття разом з Андрієм Малишком, Іваном Неходою, Миколою Нагнибідою та іншими поетами, а своїм наставником вважав Павла Тичину.

Здобувши вищу освіту в Харкові (Валентин Васильович закінчив у 1932 році Харківський інститут народної освіти й отримав диплом учителя української мови та літератури), працював на педагогічній ниві; був редактором газети «Зірка», головним редактором видавництва «Молодь», редактором журналу «Піонерія».

Перша книжка для дітей «Матері на заводах» вийшла в 1932 році, а за нею — «Першотравневий гість» (1935), «Веселі школярі» (1941), «Веселка» (1946), «Літа піонерські» (1954), «Вогнище» (1969), «П’ять казок» (1970) та

інші.

За повість «Благословлялося на світ» та книжку поезій «Сімейний альбом» В. Бичко був удостоєний літературної премії імені Лесі Українки

(1977).

Багатьом віршам поета судилося стати піснями («Ронить листя клен похилий…», «Ой любов…», «Не вставай, тумане…», «Карнавальна» тощо).

Творче кредо Валентина Бичка — дивитися на світ «прозірним оком простоти».