БІОГРАФІЯ ПАНАСА МИРНОГО
«Голодна воля»(дуже скорочено)
У Степана Федоровича Гамзи пир на увесь мир. Усе місто з’їхалося — на Зелену горку, або в Золотий горішок, як звали кругом в околиці один з найлюбиміших Гамзою хуторів його безмірного маєтку.
У його їх чимало було і в Сокиринцях, і в Перерубі, і коло Вовчої долини, та ні одного так не укохав Гамза, як сю Зелену горку. Ще замолоду він наткнувся на сю місцину, — високу гору, покриту лісом і трохи не з трьох сторін оповиту чистою, як срібло, водою вередливого Псла. Місце було глухе та дике! Столітні дуби, височенні осокори та широковіті липи укривали його своєю густою тінню, по краях густа ліщина, колючі терни та шипшина не давали ні пройти, ні проїхати. Що було там звіру та птиці усякої: зайці, лисиці, вовки, сороки, кібці, орли, як черва, кишіли, плодились і виростали на волі. Ніхто їх не чіпав, ніхто не рушав їх таємного покою. Аж поти молодий Гамза не скинув свого ока.
— Чиє се помістя? — спитав він прикажчика Йосипенка, проїжджаючи одного ранку верхами арабських жеребців, за котрих не дуже давно Гамза заплатив дві тисячі карбованців.
— Наше, пане, — рубав йому Йосипенко по-своєму твердо, дебело, Гамза любив, як хто перекривляє «хахлацьку» мову.- Тут ліс, пане, — золото! І на цілому світі такого дубка кат має. І в Гетьманському лісі не таке.
Служба скінчилась. Всі пани пішли у будинок, а кріпакам в чорному дворі поставили здоровенні ослони, викотили цілу бочку горілки. Розвернулася гульня;’ В панському будинку чутно музика тне, своя-таки музика, а на чорному дворі стоїть гомін-клекіт. Випили мужики по корячку і загомоніли. Той скаржиться своїм горем, той тією недостачею, другий — другою. Коло Василя Кучерявого зібралася чимала купка народу, слухає, що розказує він. З купки часом доноситься радісний регіт, викрики: — Добре б було! твоїми устами, Василю, та мед пити.
— Що то Василь там розпустив свої базікання, — питається йосипенко з почотного місця, де сиділа кріпацька старшина: він з жінкою, дворник з жінкою, дворецького жінка та садовник.
— Ат, блеє! — одказав, махнувши рукою, сторож Пилип, направляючись до шаплика з горілкою.
— Про що ж він блеє?
— Про волю дурну! — одказав той і пішов. Йосипенко похилився. Він сам уже чував про ту волю. Чув розмову і проміж панами й проміж кріпаками. Веселий панок, що приложив назву до Зеленої горки — Золотого горішка, раз, підпивши, сказав Гамзі:
— А що, Степан Федорович, — воля незабаром?
— Знать не хочу!-одказав суворо Гамза, і на цілий день насупився.
Чув він і між кріпаками. Як вірний слуга, він не витерпів не доложити панові.
— Пане! Мужики бунтуються.
— Що?!- грізно спитав Гамза.
— Про волю плещуть.
— Ні слова!- ще суворіше одказав Гамза.-Чуєш? Ні слова, коли в тюрмі посидіти не хоч!
Йосипенко сумний, невеселий вийшов від пана. Він хотів придобритися баринові, а барин і слова волі боявся. Він бачив, що те слово — гірше самої вразливішої урази доходило до серця пайового. Він бачив, від чого то. Удруге знову пішла між панами бесіда про ту волю.
— Уже визивають нас у губернію, побалакати про волю, — доложив йому удруге другий панок.
— Не буде сього! Сього не буде, — скрикнув Гамза.- Ніколи сього не буде! Я не переживу сього, — аж задихавшись, одказав Гамза.
Через те й похилився тепер Йосипенко. І панові сказати б, що Василь бунтує людей, та як ти його скажеш, як до його доступиш, підійдеш.
І, жартуючи, Гапка цілувала Степана. Всі реготались.
— Воно, бачу, Степанові найкраще випало, — чухаючи потилицю, казав приїжджий парубок.- Я хоч би і місцями з ним помінятись, то согласен.
— А дзуськи! — одказував Степан.
— Підожди ж, підожди — я жінці скажу, як ти з дівчатами женихаєшся, — хвалився Онисько, високий парубок, син дворника.
— Ат, кажи! Хіба ще воно я й жінці не обрид. Без неї тілько мені й воля! — І, звівши обох дівок докупи, він поспіль цілував і ту й другу у їх повні червоні щоки.
Всі сміялися, реготались, жартували. Одна Мотря мовчки сиділа, схилившись на Христю. На її блідому чолику, по її чорних задуманих очах видко було, що вона далеко витала думкою від сих веселих ігр, від сих жартів, вигадок. Якась глибока туга лежала на її високому білому чолі. її ніхто і не чіпав, до неї ніхто не обзивався, один Василь тілько на неї з тривогою позирав, та й то так, щоб другі не примітили. І диво, що ще перед картами вона і жартувала, і реготалася, була ще веселіша від других, поки не зайшла річ про волю. Наїжджі парубки завели її. Другі сміялися з тієї волі.
— Коли б мені воля, то я б паничів з п’ять до себе прийняла, — сказала товстогуба Пріська, граючи до хлопців масляними очима.
— Он понаїздило сьогодні скілько, — одказала їй білява Гапка з голубими очима, — вибирай скілько хоч.
— Хай їм, всі старі та лисі.
— А тобі молодого забажалося? — спитала Христя й завела пісеньку:
Як була я молодиця, Цілували мене в лиця. А як стала стара баба, Цілували б — була рада!
Приїжджі Хлопці реготалися, плескали в долоні, їм ще ніколи не доводилося бачити таких веселих, таких жартівливих дівчат. А проте, не дивлячись ні на регіт, ні на жарти, річ про волю не переривалася.
— От уже років з п’ять усе кажуть воля, воля, та усі й брешуть, — зітхнувши, сказав Степан.
Василь, знаючи, що та дорога, котрою він водив коней до водопою, не завжди безпечна, то часом хто з поля або на поле проїде, то дівчата побіжать викупатись, не йшов зарані, хоч його, мов за поли, тягло туди. Там, певне, вже Мотря дожидає його. Хай дожидає. Краще коли ніхто не побаче, ніж розплещуть… І він, посмоктуючи люльку, снує у конюшні коло коней і за-жида, коли потушаться всюди огні. А як на те — у прикажчика маячить він з вікна. Аж ось і там потухло. Тихо-тихо стало серед двору, наче серед цвинтаря, на кладовищі. Він мерщій, накинувши клямку на залізний прибой, вийшов з двору і похилив з гори до річки. Він йшов тихо, додивляючись до кожного куща, чи не хитається він, чи не видно з-за його любої йому постаті.
Ось пройшов уже і те місце, з якого вона гукала удень на його — немає, не видно. Він пішов до річки. Тихо Коте у крутих берегах Псло свої легенькі хвилі, золотом відбивають вони в місячному світі. Він став, задивився, загадався. Пройшле життя його стало перед ним, мов на долоні, та таке гірке, таке непривіітне. Ні батька, ні матері він не знає. Виростав у птичниці Хіврі, годуючись птичою долею. Та Хівря була, кажуть, близька товаришка його матері. Як Хівря умерла, нікого близького у його не зосталось, його взято до прикажчика, у послугу. Пан наглядів, узяв до себе в козачки. Всі любувалися його пишним убором. Він і сам любувався ним, коли б не така гірка доля: сиди, Поки пан сидить, набивай, подавай йому люльку за люлькою. Каторжне життя! Скілько раз чубук ходив по його спині, скілько раз кучерявий його чуб зоставався у руках панових. Того ніхто не бачив. А Василь не мав нікого, кому б повідати своє горе. З дівчатами горничними він більше жив. Тим — аби пореготатися, посміятися, а не находилось ні одної, котра б пригорнула його, як старша сестра. Ось він став виростати. З козачків розжалували його в пастухи. Сміялись з його хлопці, коли побачили у рваній козачковій одежі. Заставляли бігати за скотом, за лошатами. Не слухався — били. А то і так — кулачки заведуть, граючись, і насадять боки Василеві! Трохи та потроху обжився він, почав підніматись на ноги, у силу вбиратись. Уже були такі, кому й він накладе. На конях цілий день ганяє. Вивчився так на їх їздити, що на неїждженому поїде. Пішла про його чутка на всю економію, дійшла до пана і прибила Василя знову у двір. Дворові порядки задавили, степове життя зовсім вийшло у його з помки. Там, на степу, тілько й право- право дужого. А Василь, як найдужчий, усіма верховодив, над усіма старшинував. Тут, у дворі, не те, зовсім навиворіт, йосипенко усіма верховодить, що сказав прикажчик — слово його закон. З першого разу не злюбив Василь йосипенка, сміявся, глузував з його товстого ситого брюха, з його розпорядків.
Він озирнувся і своїм очам не віре, — недалеко від його, всього за кущем, стоїть Мотря, від прудкого бігу зітхання її сперлося, груди ходором ходили, бліде личко покрилося тонкою краскою, а очі так грали-горіли. Вона піджидала Христі, важкої тілистої Христі, що повагом спускалася з гори. і — Та швидше!- гукнула до неї Мотря. і — Ще поспієш! Не швидчи, — одказувала та.- Он як розпалилася-розгорілася. Та гарна яка ти стала, як трошки почервоніла. Оце якби пан побачив, — хвалила Христя, доходячи до своєї товаришки. | Досі у Мотрі очі якось блищали, а то зразу, наче хто дмухнув на їх, померхли, потухли, — невеличка складочка пробігла над бровами.
— Не згадуй мені його, Христе, прошу тебе, молю тебе. Не згадуй його мені, коли хочеш, щоб я була хоч трохи весела, — жалібно прохала її Мотря.
— А-а… Тобі не подобався? Молодого все хоч. Мотря, зразу стративши і краску, і радість, тілько махнула нетерпляче рукою і, нахиливши голову, пішла поміж кущами.
— Куди ж ти? Ходімо до своїх! Он вони пішли до садовника хати.
Мотря, мов не чула, подалася кущами. Василь, притаївшись, очима позирав за нею. Як йому хотілося, щоб земля провалилася у той час під усіма дівчатами і проглинула всіх відразу, тілько зоставила її, одну її. Ось вона зайшла за один кущ і сіла до його спиною. йому не видко ні її лиця, ні що вона робе. Він, тихо піднявшись, наче кішка, покрався поза кущами. Ось уже стало видно її бліде задумане лице. Сидить вона на сугорбику, набравши в припіл жовтогарячого листу, і тихо перебирає своєю невеличкою рукою, її чорні очі задумано уп’ялися на Псло, на широкі лани та білі піски, що тілько мріють поза Пслом. Чого вона туди дивиться? Об чім вона думає? Він підкрався ще ближче і тілько тепер запримітив, що хоч вона дивиться, та нічого не бачить, — гарячі сльози заслали їй світ, котяться по личку в припіл, одна рука покійно лежить, а друга не перестає переминати змочений лист. Була хвилина, що він так хотів і кинутись до неї, обітерти, осушити гарячі сльози, та якось задержався. «Так незручно!» — пробігло у його голові. І він манівцями покрався геть далі від неї. Спустився на самий низ і звідти сміло почимчикував на гору, до того самого сугорбику, де вона сиділа. Він здаля побачив, що вона запримітила його, та не тікає. Подаючи вид, що йде за ділом, він, похнюпившись, напрямився прямо до неї. Порівнявшись, він тоді тілько підняв голову і став, уп’явши здивовані очі у неї. Обоє мовчали. Вона вже переплакала, хоч сліди недавніх сліз ще стояли на її лиці.
У запалих чорних очах молодиці блиснула якась іскорка, по зблідлому личку розлилась вона тихою радістю. Молодиця пригорнула хлопчика, поцілувала і поставила на лаві.
— Стій, Карпику, стій. Тато прийде, рибки принесе, а я Катрусю погодую, — і вона простягла руки до невеличкої дівчинки, що сиділа на руках у бабусі і тяглася до молодиці. Тут коло розчиненого вікна, у котре подихала тихо прохолода, вона розпочала дитину годувати.
— Ти б геть пішла, Мотре, од вікна. Вітер віє, хоч він і невеликий, та все ж негаразд — і тобі і дитині.
Молодиця знялася і перейшла на лаву у затишок.
Та се ж усе знайомі. І Хомка кривоногий, Оришка куховарка, Мотря… Тілько Василя й немає.
А то хто суне від Псла та з малою меткою окунів у руках? Та се ж і він, його хода, його поступ. Карпик гукає у вікно: — Тату, тату!- а він показує йому метку окунів, що проти сонця виблискують, підкидаючи чгр-воними хвостами. Тілько чого він такий смутний, такий задуманий, аж змарнів, аж зігнувся мов, коли б не чорна борода, що, як щітка, густо висипалась і затіняла великі ями на щоках, сказав би — він тілько що від болісті знявся.
Так-так. Се ж він, се ж і його хата, і його сім’я.
Від’їжджаючи в столицю, йому се дворище подарував панич, наказуючи, коли хоче будуватися, то й дерева з лісу хай його візьме. Василь довго мосувався, дивлячись на руду глину свого чималого клаптя землі. Він раявся з Мотрею, з котрою швидко і одружився, що його робить: чи розпочати будівлю, чи оселитися тут, чи спродати — і гайда на вільні степи, на більший простір, його тягло туди, мануло, неначе магнітом притягувало. Там воля, там ніщо не нагадає про його муки, про його неволю. Так Мотря — навпаки. Правда, що вона тут звідала лиха, тілько тута ж вона устрілася із Василем, он у тому садку вона гуляла з ним, на сього Псла вона часто задивлялася. За Мотрею і Оришка тягла руку, і батько та мати Мотрині:- Заведеш на чужі краї нашу дитину. Вона не знатиме, що з нами буде, ми не знатимемо, що з нею. І довіку, може, вже не побачимося.- Збили Василя
І пішов Василь у місто ганяти чужих коней, думаючи, що коло землі — не йому ходити, не його доля є — хліборобська доля. Одні жінки, сидячи дома, не так і не те думали. Оришка бачила, що провіант їй ітиме тілько до масляної, а там — годі. Треба ж буде і тоді щось кусати. Недовго думавши, вона метнулася розшукувати невеличкого клаптя землі. Одному кума, другому так добра знайома, вона недовго і бігала. Пригово-рила одного кума випросити в управителя невеличкий шматочок цілини зараз біля Горішка, буцім для себе, і зоравши десятин чотири на хліб, з півдесятини кинула на огород. Через другого кума вона позичила в економії пшениці на засів, на огородину уже сяк-так самі настягались, — того випрохали у других, того пообіцяли вернути, як уроде, а що — купили. Настало літо.- Ще ні на чиєму полі не було такої доброї пшениці, як у Оришки, нічия огородина не задалася така плодюча. Зелених свят тілько дізнався Василь про те. Він зрана прийшов додому на цілий день і, носячи сина, думав, яка-то його доля жде. Після обіду йому стало сумно, тяжко. Думка про свій захист, про своє пристанище не давала йому радіти. Кабанець кликав його до шинку погуляти, та Василь не схотів. Понуривши голову, сидів він і слухав жіночого мовчання. Один Хом-ка плескав, не знать що.
— Тобі сумно у нас, — сказала Оришка, дивлячись на Василя.
— Ти б пішов хоч проходиться по полю, подивився на нашу пшеницю, огородину.
— Яку пшеницю? Яку огородину?
— Там на горі, коло Вовчої долини. Василь пригадав, що справді бачив невеличкий клапоть, засіяний пшеницею.
— Чого ж він наш?
— Ти хіба не знаєш? — пита Мотря.
— Та цить! — крикнула на неї Оришка, досі моргаючи та показуючи на Мотрю, щоб мовчала.
— Багато є нашого такого! — понуро одказав Василь.
Спершу Мотря, а потім Оришка розреготались. Далі вже Мотря розказала, як і через віщо то їх пшениця.
— То ходім справді подивимся, — каже Василь. Недовго вони збирались. Василь узяв сина на руки, жінка рядно і пішли, зоставивши Хомку глядіти хати
Минало літо, заходила осінь. Уже пшеницю звезли і вимолотили, а Василя так і манило, так і тягло в поле. Той майовий день не виходив у його з пам’яті. До того він таки найняв п’ятнадцять десятин поля. П’ять уже зорав на зяб, останні зоставив на ярину, баштан і огородину. Він рощитував, що років з два можна жінкам і в сусідах прожити, він служитиме і так-сяк переб’ються, поки на свою оселю зберуться. Кожного свята, кожної неділі він навідувався додому:
і Карпик його радував, і свинка, і пара овечат, що купили жінки, а найбільше хліб, поле. Він щоразу бігав до його навідуватись, милувався густим, як щітка, житом, чорною ріллею, що так чепурно переорав Орищин кум на ярину. У злиденному Василевому господарстві Оришка велику силу мала, у великій пригоді ставала. Вона за рідну матір була молодій Мотрі, за щиру порадницю Василеві і господинею в хаті. Добре знайома з усіма горішанами, вона з того вигадувала велику користь для невеликого хазяйствечка: той те, той друге зробить, то тим, то другим наділить. Не маючи нічого ні за собою, ні перед собою, вона жила, не знаючи ні нужди, ні недостачі, — всього уволю зуміла роздобути Оришка. Правда, що й сама вона невсипуче працює, — що собі то й собі, а то й людям: тому візьметься півмітка напрясти, тому моток, тому оснує основу, хворого одвідає, порає ліки. Як у бога за пазухою жили біля неї Мотря та Хомка. От одна журба з Хом-кою, ні кчому не пригодний дома, він не мав місця і на стороні. А і їсти, і пити треба, та не голому ж і ходити. Один Хомка тілько і був журбою задля Оришки. Ні Василь, ні Мотря ніколи слова не казали, а Оришка трохи не щодня клопоталася.- Коли б йому де місце знайти — знов би мов на світ народилась, а то він як спичка та стримить у моїх очах.
Та про зиму нічого клопотатись. Ще літом сякі-такі сторожові роботи луч’аються, а зимою які? Та ще в такі роки, коли саме знялась кріпаччина: пустіли панські маєтки, руйнувалися великі господарства, а кріпацтво і голе й голодне стояло серед тієї великої руїни і не знало, що йому робити, за що узятися, до чого свої вільні руки приложити. Не такої йому ждалося волі. Воно ждало за свою вікову працю шматка дарової землі. Йому, правда, й давали, тілько стілько, щоб аби з голоду не пропасти, та й за ту закервували таку плату… Кріпацтво не хотіло такої землі, котру у любого дешевше можна було купити, воно не думало, щоб така неправда повинна була вчинитись, що їх горе, їх болі дійдуть же до того, кому про те треба знати, воно надіялось. Надія — велика дурисвітка, наче на цепу держить чоловіка. Не будь її — певно, не було б того горя, яке часом приходиться переживати. А вона — це горе зуміє скрасити і злиденну долю прикриє, хоч латами, хоч жданням. І на сей раз кріпаки, укриваючись латами та давлячись гірким хлібом з остюками, ждали…
Вони бачили, як один за другим панські маєтки занепадали, великі степи неораніі, несіяні пустували…- Отже даремно земля пропадає, а ми б її, як квітку ту, причепурили… Та не нам вона — не наше, — зітхнувши, казали вони і ждали… З того ждання виросли, кому треба було, великі бучі.
Горішанам не привелося ні ждати чого од волі, ні бунтувати. Вони все, що можна було, одібрали. Панич обдарив їх огородами, а землю прийшлося їм викупляти. їм сказали, що вони тепер уже общество і повинні вибрати собі виборців: старосту, зборщиків, десятників. Ніхто не знав, нащо той староста, нащо ті десятники, зборщики, як і кого їм вибирати. Мировий їм поміг.
— Хто у вас був прикажчиком?
— йосипенко.
— Ну, от вам і староста, — сказав він.
— То це знову панщина вертається? — обізвалося декілька голосів.
— Яка панщина? Панщина вже не вернеться! Ви крестяне-собственники.
— А нащо нам отой староста?
— Щоб порядкував між вами. Коли нужно від мене що вам наказать — не всіх же кликати вас. Старості я й накажу.
— То хай буде йосипенко старостою.
— А плата ітиме йому за се?
— Ні-це безплатно.
— Ну, то хай він буде. Він чоловік заможний. Коли Який день прогуляє — йому нічого.
Записали йосипенка старостою. Заможнішого вибрали зборщиком, щоб податки збирав та носив у Казну, а за десятників довго балакали і прийшли до того, що десятникам або ж плату положити, або ж усім по черзі виправляти цю одбучу.
Хтось пораяв був кривоногого Хомку.
— Хомку? — викрикнув хтось.- Куди йому? Зайців тілько ловити?!
— А що ти думаєш? Хіба такий зайця не дожене?- жартував другий.
— Де тобі дожене, ще й випереде. Громадяни реготались.
— Нам такого прудкого не треба — забіжить без Вісті!
Так і не привелося Хомці десятникувати. Громада присудила кожному одбувати десятникування по черзі.
Василь здивувався, коли, надійшовши додому, йому жінки розказали про сход, кого куди вибрали.
Василеві було найдосадніше, що Йосипенка вибра-.ли старостою.
— Не знайшли чеснішого, прямішого чоловіка. Злодія одібрать, га? Ну й голови! Не дався їм узнаки Йосипенко, прикажчик. Разом уже було б його назначити і зборщиком, щоб харлав мирянські гроші.
— Чи чуєш, Василю, — сказала Оришка, — не наше і не нам! Самі вибрали-хай самі і справляються. Нам коли б льготу прижити — запишемося у міщани. Там і податки менші.
Василь не унявся; у його була інша думка-. «Чого нам у міщани лізти, своїх кидати. Уже коли тут бути. — то разом з своїми ярмо тягти».
І він пішов по деревні ходити та вибори славити.. Кожен сам на сам, балакаючи з Василем, судив громаду.
— От ви всі однаково кажете! А що ж у громаді, казали? Чи не самі вибирали?- гарячився Василь.
— Нема у нас такого, щоб нами водив, був за ватажка. Посредник сказав — Йосипенко, — ну і йосипенко. Та й те вп’ять. Не знали, які обов’язки.. Хай ви-служе свій строк — роздивимось, побачимо.
До йосипенка хоч не швидко, а дійшли ті Василеві гомони.
— І яке йому діло? Що він між нами? Жидівський наймит! І знав би свого жида, а не ліз, куди його голова не влізе.
Катря Гриневичева належить до того кола письменників, яке з’явилося на обрії української літератури на початку XX ст. Вона формувалася у колі прогресивних, демократично настроєних літераторів Західної України, підтримувала дружні стосунки з В. Стефаником, Марком Черемшиною, О. Кобилянською, О. Маковеєм, Г. Хоткевичем. Найбільше орієнтувалася вона на І. Франка, який перший помітив її небуденний письменницький талант і почав друкувати її твори у редагованих ним виданнях.
Свежие комментарии