"Голодна воля"(дуже скорочено) — Панас Мирний

БІОГРАФІЯ ПАНАСА МИРНОГО

«Голодна воля»(дуже скорочено)

 У Сте­па­на Фе­до­ро­ви­ча Гам­зи пир на увесь мир. Усе місто з’їха­ло­ся — на Зе­ле­ну гор­ку, або в Зо­ло­тий горішок, як зва­ли кру­гом в око­лиці один з най­лю­биміших Гам­зою ху­торів йо­го безмірно­го маєтку.

    У йо­го їх чи­ма­ло бу­ло і в Со­ки­рин­цях, і в Пе­ре­рубі, і ко­ло Вов­чої до­ли­ни, та ні од­но­го так не уко­хав Гам­за, як сю Зе­ле­ну гор­ку. Ще за­мо­ло­ду він натк­нув­ся на сю місци­ну, — ви­со­ку го­ру, пок­ри­ту лісом і тро­хи не з трьох сторін опо­ви­ту чис­тою, як срібло, во­дою ве­ред­ли­во­го Псла. Місце бу­ло глу­хе та ди­ке! Столітні ду­би, ви­со­ченні осо­ко­ри та ши­ро­ковіті ли­пи ук­ри­ва­ли йо­го своєю гус­тою тінню, по кра­ях гус­та ліщи­на, ко­лючі тер­ни та шип­ши­на не да­ва­ли ні прой­ти, ні проїха­ти. Що бу­ло там звіру та птиці уся­кої: зайці, ли­сиці, вов­ки, со­ро­ки, кібці, ор­ли, як чер­ва, кишіли, пло­ди­лись і ви­рос­та­ли на волі. Ніхто їх не чіпав, ніхто не ру­шав їх таємно­го по­кою. Аж по­ти мо­ло­дий Гам­за не ски­нув сво­го ока.

    — Чиє се помістя? — спи­тав він при­каж­чи­ка Йо­си­пен­ка, проїжджа­ючи од­но­го ран­ку вер­ха­ми арабських же­ребців, за кот­рих не ду­же дав­но Гам­за зап­ла­тив дві ти­сячі кар­бо­ванців.

    — Наше, па­не, — ру­бав йо­му Йо­си­пен­ко по-своєму твер­до, де­бе­ло, Гам­за лю­бив, як хто пе­рек­рив­ляє «хах­лацьку» мо­ву.- Тут ліс, па­не, — зо­ло­то! І на ціло­му світі та­ко­го дуб­ка кат має. І в Гетьмансько­му лісі не та­ке.

 Служба скінчи­лась. Всі па­ни пішли у бу­ди­нок, а кріпа­кам в чор­но­му дворі пос­та­ви­ли здо­ро­венні ос­ло­ни, ви­ко­ти­ли цілу боч­ку горілки. Роз­вер­ну­ла­ся гульня;’ В пансько­му бу­дин­ку чут­но му­зи­ка тне, своя-та­ки му­зи­ка, а на чор­но­му дворі стоїть гомін-клекіт. Ви­пи­ли му­жи­ки по ко­ряч­ку і за­го­моніли. Той скар­житься своїм го­рем, той тією не­дос­та­чею, дру­гий — дру­гою. Ко­ло Ва­си­ля Ку­че­ря­во­го зібра­ла­ся чи­ма­ла куп­ка на­ро­ду, слу­хає, що роз­ка­зує він. З куп­ки ча­сом до­но­ситься радісний регіт, вик­ри­ки: — Доб­ре б бу­ло! твоїми ус­та­ми, Ва­си­лю, та мед пи­ти.

    — Що то Ва­силь там роз­пус­тив свої базікан­ня, — пи­тається йо­си­пен­ко з по­чот­но­го місця, де сиділа кріпацька стар­ши­на: він з жінкою, двор­ник з жінкою, дво­рецько­го жінка та са­дов­ник.

    — Ат, блеє! — од­ка­зав, мах­нув­ши ру­кою, сто­рож Пи­лип, нап­рав­ля­ючись до шап­ли­ка з горілкою.

    — Про що ж він блеє?

    — Про во­лю дур­ну! — од­ка­зав той і пішов. Йо­си­пен­ко по­хи­лив­ся. Він сам уже чу­вав про ту во­лю. Чув роз­мо­ву і проміж па­на­ми й проміж кріпа­ка­ми. Ве­се­лий па­нок, що при­ло­жив наз­ву до Зе­ле­ної гор­ки — Зо­ло­то­го горішка, раз, підпив­ши, ска­зав Гамзі:

    — А що, Сте­пан Фе­до­ро­вич, — во­ля не­за­ба­ром?

    — Знать не хо­чу!-одка­зав су­во­ро Гам­за, і на цілий день на­су­пив­ся.

    Чув він і між кріпа­ка­ми. Як вірний слу­га, він не ви­терпів не до­ло­жи­ти па­нові.

    — Пане! Му­жи­ки бун­ту­ються.

    — Що?!- грізно спи­тав Гам­за.

    — Про во­лю пле­щуть.

    — Ні сло­ва!- ще су­воріше од­ка­зав Гам­за.-Чуєш? Ні сло­ва, ко­ли в тюрмі по­сидіти не хоч!

    Йосипенко сум­ний, не­ве­се­лий вий­шов від па­на. Він хотів при­доб­ри­ти­ся ба­ри­нові, а ба­рин і сло­ва волі бо­яв­ся. Він ба­чив, що те сло­во — гірше са­мої враз­ливішої ура­зи до­хо­ди­ло до сер­ця пай­ово­го. Він ба­чив, від чо­го то. Уд­ру­ге зно­ву пішла між па­на­ми бесіда про ту во­лю.

    — Уже ви­зи­ва­ють нас у гу­бернію, по­ба­ла­ка­ти про во­лю, — до­ло­жив йо­му уд­ру­ге дру­гий па­нок.

    — Не бу­де сього! Сього не бу­де, — скрик­нув Гам­за.- Ніко­ли сього не бу­де! Я не пе­ре­жи­ву сього, — аж за­ди­хав­шись, од­ка­зав Гам­за.

    Через те й по­хи­лив­ся те­пер Йо­си­пен­ко. І па­нові ска­за­ти б, що Ва­силь бун­тує лю­дей, та як ти йо­го ска­жеш, як до йо­го дос­ту­пиш, підійдеш.

 І, жар­ту­ючи, Гап­ка цілу­ва­ла Сте­па­на. Всі ре­го­та­лись.

    — Воно, ба­чу, Сте­па­нові най­кра­ще ви­па­ло, — чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, ка­зав приїжджий па­ру­бок.- Я хоч би і місця­ми з ним поміня­тись, то сог­ла­сен.

    — А дзуськи! — од­ка­зу­вав Сте­пан.

    — Підожди ж, підож­ди — я жінці ска­жу, як ти з дівча­та­ми же­ни­хаєшся, — хва­лив­ся Онисько, ви­со­кий па­ру­бок, син двор­ни­ка.

    — Ат, ка­жи! Хіба ще во­но я й жінці не об­рид. Без неї тілько мені й во­ля! — І, звівши обох дівок до­ку­пи, він поспіль цілу­вав і ту й дру­гу у їх повні чер­воні що­ки.

    Всі сміяли­ся, ре­го­та­лись, жар­ту­ва­ли. Од­на Мот­ря мовч­ки сиділа, схи­лив­шись на Хрис­тю. На її блідо­му чо­ли­ку, по її чор­них за­ду­ма­них очах вид­ко бу­ло, що во­на да­ле­ко ви­та­ла дум­кою від сих ве­се­лих ігр, від сих жартів, ви­га­док. Якась гли­бо­ка ту­га ле­жа­ла на її ви­со­ко­му біло­му чолі. її ніхто і не чіпав, до неї ніхто не об­зи­вав­ся, один Ва­силь тілько на неї з три­во­гою по­зи­рав, та й то так, щоб другі не приміти­ли. І ди­во, що ще пе­ред кар­та­ми во­на і жар­ту­ва­ла, і ре­го­та­ла­ся, бу­ла ще ве­селіша від дру­гих, по­ки не зай­шла річ про во­лю. Наїжджі па­руб­ки за­ве­ли її. Другі сміяли­ся з тієї волі.

    — Коли б мені во­ля, то я б па­ничів з п’ять до се­бе прий­ня­ла, — ска­за­ла товс­то­гу­ба Пріська, гра­ючи до хлопців мас­ля­ни­ми очи­ма.

    — Он по­наїзди­ло сьогодні скілько, — од­ка­за­ла їй біля­ва Гап­ка з го­лу­би­ми очи­ма, — ви­би­рай скілько хоч.

    — Хай їм, всі старі та лисі.

    — А тобі мо­ло­до­го за­ба­жа­ло­ся? — спи­та­ла Хрис­тя й за­ве­ла пісеньку:

    Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, Цілу­ва­ли ме­не в ли­ця. А як ста­ла ста­ра ба­ба, Цілу­ва­ли б — бу­ла ра­да!

    Приїжджі Хлопці ре­го­та­ли­ся, плес­ка­ли в до­лоні, їм ще ніко­ли не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти та­ких ве­се­лих, та­ких жартівли­вих дівчат. А про­те, не див­ля­чись ні на регіт, ні на жар­ти, річ про во­лю не пе­ре­ри­ва­ла­ся.

    — От уже років з п’ять усе ка­жуть во­ля, во­ля, та усі й бре­шуть, — зітхнув­ши, ска­зав Сте­пан.

  Василь, зна­ючи, що та до­ро­га, кот­рою він во­див ко­ней до во­до­пою, не завж­ди без­печ­на, то ча­сом хто з по­ля або на по­ле проїде, то дівча­та побіжать ви­ку­па­тись, не йшов за­рані, хоч йо­го, мов за по­ли, тяг­ло ту­ди. Там, пев­не, вже Мот­ря до­жи­дає йо­го. Хай до­жи­дає. Кра­ще ко­ли ніхто не по­ба­че, ніж розп­ле­щуть… І він, пос­мок­ту­ючи люльку, снує у ко­нюшні ко­ло ко­ней і за-жи­да, ко­ли по­ту­шаться всю­ди огні. А як на те — у при­каж­чи­ка ма­ячить він з вікна. Аж ось і там по­тух­ло. Ти­хо-ти­хо ста­ло се­ред дво­ру, на­че се­ред цвин­та­ря, на кла­до­вищі. Він мерщій, на­ки­нув­ши клям­ку на залізний при­бой, вий­шов з дво­ру і по­хи­лив з го­ри до річки. Він йшов ти­хо, до­див­ля­ючись до кож­но­го ку­ща, чи не хи­тається він, чи не вид­но з-за йо­го лю­бої йо­му пос­таті.

    Ось прой­шов уже і те місце, з яко­го во­на гу­ка­ла удень на йо­го — не­має, не вид­но. Він пішов до річки. Ти­хо Ко­те у кру­тих бе­ре­гах Псло свої ле­генькі хвилі, зо­ло­том відби­ва­ють во­ни в місяч­но­му світі. Він став, за­ди­вив­ся, за­га­дав­ся. Прой­шле жит­тя йо­го ста­ло пе­ред ним, мов на до­лоні, та та­ке гірке, та­ке неп­ривіітне. Ні батька, ні ма­тері він не знає. Ви­рос­тав у птич­ниці Хіврі, го­ду­ючись пти­чою до­лею. Та Хівря бу­ла, ка­жуть, близька то­ва­риш­ка йо­го ма­тері. Як Хівря умер­ла, ніко­го близько­го у йо­го не зос­та­лось, йо­го взя­то до при­каж­чи­ка, у пос­лу­гу. Пан наг­лядів, узяв до се­бе в ко­зач­ки. Всі лю­бу­ва­ли­ся йо­го пиш­ним убо­ром. Він і сам лю­бу­вав­ся ним, ко­ли б не та­ка гірка до­ля: си­ди, По­ки пан си­дить, на­би­вай, по­да­вай йо­му люльку за люлькою. Ка­торж­не жит­тя! Скілько раз чу­бук хо­див по йо­го спині, скілько раз ку­че­ря­вий йо­го чуб зос­та­вав­ся у ру­ках па­но­вих. То­го ніхто не ба­чив. А Ва­силь не мав ніко­го, ко­му б повіда­ти своє го­ре. З дівча­та­ми гор­нич­ни­ми він більше жив. Тим — аби по­ре­го­та­ти­ся, посміяти­ся, а не на­хо­ди­лось ні од­ної, кот­ра б при­гор­ну­ла йо­го, як стар­ша сест­ра. Ось він став ви­рос­та­ти. З ко­зачків роз­жа­лу­ва­ли йо­го в пас­ту­хи. Сміялись з йо­го хлопці, ко­ли по­ба­чи­ли у рваній ко­зач­ковій одежі. Зас­тав­ля­ли біга­ти за ско­том, за ло­ша­та­ми. Не слу­хав­ся — би­ли. А то і так — ку­лач­ки за­ве­дуть, гра­ючись, і на­са­дять бо­ки Ва­си­леві! Тро­хи та пот­ро­ху об­жив­ся він, по­чав підніма­тись на но­ги, у си­лу вби­ра­тись. Уже бу­ли такі, ко­му й він нак­ла­де. На ко­нях цілий день га­няє. Вив­чив­ся так на їх їзди­ти, що на неїждже­но­му поїде. Пішла про йо­го чут­ка на всю еко­номію, дійшла до па­на і при­би­ла Ва­си­ля зно­ву у двір. Дво­рові по­ряд­ки за­да­ви­ли, сте­по­ве жит­тя зовсім вий­шло у йо­го з пом­ки. Там, на сте­пу, тілько й пра­во- пра­во ду­жо­го. А Ва­силь, як най­дуж­чий, усіма вер­хо­во­див, над усіма стар­ши­ну­вав. Тут, у дворі, не те, зовсім на­ви­воріт, йо­си­пен­ко усіма вер­хо­во­дить, що ска­зав при­каж­чик — сло­во йо­го за­кон. З пер­шо­го ра­зу не злю­бив Ва­силь йо­си­пен­ка, сміявся, глу­зу­вав з йо­го товс­то­го си­то­го брю­ха, з йо­го роз­по­рядків.

  Він озир­нув­ся і своїм очам не віре, — не­да­ле­ко від йо­го, всього за ку­щем, стоїть Мот­ря, від пруд­ко­го бігу зітхан­ня її спер­ло­ся, гру­ди хо­до­ром хо­ди­ли, бліде лич­ко пок­ри­ло­ся тон­кою крас­кою, а очі так гра­ли-горіли. Во­на піджи­да­ла Христі, важ­кої тілис­тої Христі, що по­ва­гом спус­ка­ла­ся з го­ри. і — Та швид­ше!- гук­ну­ла до неї Мот­ря. і — Ще поспієш! Не швид­чи, — од­ка­зу­ва­ла та.- Он як роз­па­ли­ла­ся-роз­горіла­ся. Та гар­на яка ти ста­ла, як трош­ки по­чер­воніла. Оце як­би пан по­ба­чив, — хва­ли­ла Хрис­тя, до­хо­дя­чи до своєї то­ва­риш­ки. | Досі у Мотрі очі якось бли­ща­ли, а то зра­зу, на­че хто дмух­нув на їх, по­мерх­ли, по­тух­ли, — не­ве­лич­ка скла­доч­ка пробігла над бро­ва­ми.

    — Не зга­дуй мені йо­го, Хрис­те, про­шу те­бе, мо­лю те­бе. Не зга­дуй йо­го мені, ко­ли хо­чеш, щоб я бу­ла хоч тро­хи ве­се­ла, — жалібно про­ха­ла її Мот­ря.

    — А-а… Тобі не по­до­бав­ся? Мо­ло­до­го все хоч. Мот­ря, зра­зу стра­тив­ши і крас­ку, і радість, тілько мах­ну­ла не­терп­ля­че ру­кою і, на­хи­лив­ши го­ло­ву, пішла поміж ку­ща­ми.

    — Куди ж ти? Ходімо до своїх! Он во­ни пішли до са­дов­ни­ка ха­ти.

    Мотря, мов не чу­ла, по­да­ла­ся ку­ща­ми. Ва­силь, при­таївшись, очи­ма по­зи­рав за нею. Як йо­му хотіло­ся, щоб зем­ля про­ва­ли­ла­ся у той час під усіма дівча­та­ми і прог­ли­ну­ла всіх відра­зу, тілько зос­та­ви­ла її, од­ну її. Ось во­на зай­шла за один кущ і сіла до йо­го спи­ною. йо­му не вид­ко ні її ли­ця, ні що во­на ро­бе. Він, ти­хо підняв­шись, на­че кішка, пок­рав­ся по­за ку­ща­ми. Ось уже ста­ло вид­но її бліде за­ду­ма­не ли­це. Си­дить во­на на су­гор­би­ку, наб­рав­ши в припіл жов­то­га­ря­чо­го лис­ту, і ти­хо пе­ре­би­рає своєю не­ве­лич­кою ру­кою, її чорні очі за­ду­ма­но уп’яли­ся на Псло, на ши­рокі ла­ни та білі піски, що тілько мріють по­за Пслом. Чо­го во­на ту­ди ди­виться? Об чім во­на ду­має? Він підкрав­ся ще ближ­че і тілько те­пер зап­римітив, що хоч во­на ди­виться, та нічо­го не ба­чить, — га­рячі сльози зас­ла­ли їй світ, ко­тяться по лич­ку в припіл, од­на ру­ка покійно ле­жить, а дру­га не пе­рес­тає пе­ре­ми­на­ти змо­че­ний лист. Бу­ла хви­ли­на, що він так хотів і ки­ну­тись до неї, обітер­ти, осу­ши­ти га­рячі сльози, та якось за­дер­жав­ся. «Так нез­руч­но!» — пробігло у йо­го го­лові. І він манівця­ми пок­рав­ся геть далі від неї. Спус­тив­ся на са­мий низ і звідти сміло по­чим­чи­ку­вав на го­ру, до то­го са­мо­го су­гор­би­ку, де во­на сиділа. Він зда­ля по­ба­чив, що во­на зап­риміти­ла йо­го, та не тікає. По­да­ючи вид, що йде за ділом, він, пох­ню­пив­шись, нап­ря­мив­ся пря­мо до неї. Порівняв­шись, він тоді тілько підняв го­ло­ву і став, уп’явши зди­во­вані очі у неї. Обоє мов­ча­ли. Во­на вже пе­реп­ла­ка­ла, хоч сліди не­давніх сліз ще сто­яли на її лиці.

 У за­па­лих чор­них очах мо­ло­диці блис­ну­ла якась іскор­ка, по зблідло­му лич­ку роз­ли­лась во­на ти­хою радістю. Мо­ло­ди­ця при­гор­ну­ла хлоп­чи­ка, поцілу­ва­ла і пос­та­ви­ла на лаві.

    — Стій, Кар­пи­ку, стій. Та­то прий­де, риб­ки при­не­се, а я Кат­ру­сю по­го­дую, — і во­на прос­тяг­ла ру­ки до не­ве­лич­кої дівчин­ки, що сиділа на ру­ках у ба­бусі і тяг­ла­ся до мо­ло­диці. Тут ко­ло роз­чи­не­но­го вікна, у кот­ре по­ди­ха­ла ти­хо про­хо­ло­да, во­на роз­по­ча­ла ди­ти­ну го­ду­ва­ти.

    — Ти б геть пішла, Мот­ре, од вікна. Вітер віє, хоч він і не­ве­ли­кий, та все ж не­га­разд — і тобі і ди­тині.

    Молодиця зня­ла­ся і пе­рей­шла на ла­ву у за­ти­шок.

    Та се ж усе знай­омі. І Хом­ка кри­во­но­гий, Ориш­ка ку­хо­вар­ка, Мот­ря… Тілько Ва­си­ля й не­має.

    А то хто су­не від Псла та з ма­лою мет­кою окунів у ру­ках? Та се ж і він, йо­го хо­да, йо­го пос­туп. Кар­пик гу­кає у вікно: — Та­ту, та­ту!- а він по­ка­зує йо­му мет­ку окунів, що про­ти сон­ця виб­лис­ку­ють, підки­да­ючи чгр-во­ни­ми хвос­та­ми. Тілько чо­го він та­кий смут­ний, та­кий за­ду­ма­ний, аж змарнів, аж зігнув­ся мов, ко­ли б не чор­на бо­ро­да, що, як щітка, гус­то ви­си­па­лась і затіня­ла ве­ликі ями на що­ках, ска­зав би — він тілько що від болісті зняв­ся.

    Так-так. Се ж він, се ж і йо­го ха­та, і йо­го сім’я.

    Від’їжджаючи в сто­ли­цю, йо­му се дво­ри­ще по­да­ру­вав па­нич, на­ка­зу­ючи, ко­ли хо­че бу­ду­ва­ти­ся, то й де­ре­ва з лісу хай йо­го візьме. Ва­силь дов­го мо­су­вав­ся, див­ля­чись на ру­ду гли­ну сво­го чи­ма­ло­го клап­тя землі. Він ра­яв­ся з Мот­рею, з кот­рою швид­ко і од­ру­жив­ся, що йо­го ро­бить: чи роз­по­ча­ти будівлю, чи осе­ли­ти­ся тут, чи спро­да­ти — і гай­да на вільні сте­пи, на більший простір, йо­го тяг­ло ту­ди, ма­ну­ло, не­на­че магнітом при­тя­гу­ва­ло. Там во­ля, там ніщо не на­га­дає про йо­го му­ки, про йо­го не­во­лю. Так Мот­ря — нав­па­ки. Прав­да, що во­на тут звіда­ла ли­ха, тілько ту­та ж во­на устріла­ся із Ва­си­лем, он у то­му сад­ку во­на гу­ля­ла з ним, на сього Псла во­на час­то за­див­ля­ла­ся. За Мот­рею і Ориш­ка тяг­ла ру­ку, і батько та ма­ти Мот­рині:- За­ве­деш на чужі краї на­шу ди­ти­ну. Во­на не зна­ти­ме, що з на­ми бу­де, ми не зна­ти­ме­мо, що з нею. І довіку, мо­же, вже не по­ба­чи­мо­ся.- Зби­ли Ва­си­ля

   І пішов Ва­силь у місто га­ня­ти чу­жих ко­ней, ду­ма­ючи, що ко­ло землі — не йо­му хо­ди­ти, не йо­го до­ля є — хлібо­робська до­ля. Одні жінки, си­дя­чи до­ма, не так і не те ду­ма­ли. Ориш­ка ба­чи­ла, що провіант їй іти­ме тілько до мас­ля­ної, а там — годі. Тре­ба ж бу­де і тоді щось ку­са­ти. Не­дов­го ду­мав­ши, во­на мет­ну­ла­ся роз­шу­ку­ва­ти не­ве­лич­ко­го клап­тя землі. Од­но­му ку­ма, дру­го­му так доб­ра знай­ома, во­на не­дов­го і біга­ла. При­го­во-ри­ла од­но­го ку­ма вип­ро­си­ти в уп­ра­ви­те­ля не­ве­лич­кий шма­то­чок ціли­ни за­раз біля Горішка, буцім для се­бе, і зо­рав­ши де­ся­тин чо­ти­ри на хліб, з півде­ся­ти­ни ки­ну­ла на ого­род. Че­рез дру­го­го ку­ма во­на по­зи­чи­ла в еко­номії пше­ниці на засів, на ого­ро­ди­ну уже сяк-так самі нас­тя­га­лись, — то­го вип­ро­ха­ли у дру­гих, то­го по­обіця­ли вер­ну­ти, як уро­де, а що — ку­пи­ли. Нас­та­ло літо.- Ще ні на чиєму полі не бу­ло та­кої доб­рої пше­ниці, як у Ориш­ки, нічия ого­ро­ди­на не за­да­ла­ся та­ка пло­дю­ча. Зе­ле­них свят тілько дізнав­ся Ва­силь про те. Він зра­на прий­шов до­до­му на цілий день і, но­ся­чи си­на, ду­мав, яка-то йо­го до­ля жде. Після обіду йо­му ста­ло сум­но, тяж­ко. Дум­ка про свій за­хист, про своє прис­та­ни­ще не да­ва­ла йо­му радіти. Ка­ба­нець кли­кав йо­го до шин­ку по­гу­ля­ти, та Ва­силь не схотів. По­ну­рив­ши го­ло­ву, сидів він і слу­хав жіно­чо­го мов­чан­ня. Один Хом-ка плес­кав, не знать що.

    — Тобі сум­но у нас, — ска­за­ла Ориш­ка, див­ля­чись на Ва­си­ля.

    — Ти б пішов хоч про­хо­диться по по­лю, по­ди­вив­ся на на­шу пше­ни­цю, ого­ро­ди­ну.

    — Яку пше­ни­цю? Яку ого­ро­ди­ну?

    — Там на горі, ко­ло Вов­чої до­ли­ни. Ва­силь при­га­дав, що справді ба­чив не­ве­лич­кий кла­поть, засіяний пше­ни­цею.

    — Чого ж він наш?

    — Ти хіба не знаєш? — пи­та Мот­ря.

    — Та цить! — крик­ну­ла на неї Ориш­ка, досі мор­га­ючи та по­ка­зу­ючи на Мот­рю, щоб мов­ча­ла.

    — Багато є на­шо­го та­ко­го! — по­ну­ро од­ка­зав Ва­силь.

    Спершу Мот­ря, а потім Ориш­ка роз­ре­го­та­лись. Далі вже Мот­ря роз­ка­за­ла, як і че­рез віщо то їх пше­ни­ця.

    — То ходім справді по­ди­вим­ся, — ка­же Ва­силь. Не­дов­го во­ни зби­ра­лись. Ва­силь узяв си­на на ру­ки, жінка ряд­но і пішли, зос­та­вив­ши Хом­ку глядіти ха­ти

 Минало літо, за­хо­ди­ла осінь. Уже пше­ни­цю звез­ли і ви­мо­ло­ти­ли, а Ва­си­ля так і ма­ни­ло, так і тяг­ло в по­ле. Той май­овий день не ви­хо­див у йо­го з пам’яті. До то­го він та­ки най­няв п’ятнад­цять де­ся­тин по­ля. П’ять уже зо­рав на зяб, ос­танні зос­та­вив на яри­ну, баш­тан і ого­ро­ди­ну. Він ро­щи­ту­вав, що років з два мож­на жінкам і в сусідах про­жи­ти, він слу­жи­ти­ме і так-сяк пе­реб’ються, по­ки на свою осе­лю збе­руться. Кож­но­го свя­та, кож­ної неділі він навіду­вав­ся до­до­му:

    і Кар­пик йо­го ра­ду­вав, і свин­ка, і па­ра ове­чат, що ку­пи­ли жінки, а най­більше хліб, по­ле. Він що­ра­зу бігав до йо­го навіду­ва­тись, ми­лу­вав­ся гус­тим, як щітка, жи­том, чор­ною ріллею, що так че­пур­но пе­ре­орав Ори­щин кум на яри­ну. У зли­ден­но­му Ва­си­ле­во­му гос­по­дарстві Ориш­ка ве­ли­ку си­лу ма­ла, у ве­ликій при­годі ста­ва­ла. Во­на за рідну матір бу­ла мо­лодій Мотрі, за щи­ру по­рад­ни­цю Ва­си­леві і гос­по­ди­нею в хаті. Доб­ре знай­ома з усіма горіша­на­ми, во­на з то­го ви­га­ду­ва­ла ве­ли­ку ко­ристь для не­ве­ли­ко­го ха­зяй­ст­веч­ка: той те, той дру­ге зро­бить, то тим, то дру­гим наділить. Не ма­ючи нічо­го ні за со­бою, ні пе­ред со­бою, во­на жи­ла, не зна­ючи ні нуж­ди, ні не­дос­тачі, — всього уво­лю зуміла роз­до­бу­ти Ориш­ка. Прав­да, що й са­ма во­на нев­си­пу­че пра­цює, — що собі то й собі, а то й лю­дям: то­му візьметься півмітка нап­ряс­ти, то­му мо­ток, то­му ос­нує ос­но­ву, хво­ро­го одвідає, по­рає ліки. Як у бо­га за па­зу­хою жи­ли біля неї Мот­ря та Хом­ка. От од­на жур­ба з Хом-кою, ні кчо­му не при­год­ний до­ма, він не мав місця і на сто­роні. А і їсти, і пи­ти тре­ба, та не го­ло­му ж і хо­ди­ти. Один Хом­ка тілько і був жур­бою зад­ля Ориш­ки. Ні Ва­силь, ні Мот­ря ніко­ли сло­ва не ка­за­ли, а Ориш­ка тро­хи не щод­ня кло­по­та­ла­ся.- Ко­ли б йо­му де місце знай­ти — знов би мов на світ на­ро­ди­лась, а то він як спич­ка та стри­мить у моїх очах.

    Та про зи­му нічо­го кло­по­та­тись. Ще літом сякі-такі сто­ро­жові ро­бо­ти луч’аються, а зи­мою які? Та ще в такі ро­ки, ко­ли са­ме зня­лась кріпач­чи­на: пустіли панські маєтки, руй­ну­ва­ли­ся ве­ликі гос­по­дарст­ва, а кріпацт­во і го­ле й го­лод­не сто­яло се­ред тієї ве­ли­кої руїни і не зна­ло, що йо­му ро­би­ти, за що узя­ти­ся, до чо­го свої вільні ру­ки при­ло­жи­ти. Не та­кої йо­му жда­ло­ся волі. Во­но жда­ло за свою віко­ву пра­цю шмат­ка да­ро­вої землі. Йо­му, прав­да, й да­ва­ли, тілько стілько, щоб аби з го­ло­ду не про­пас­ти, та й за ту за­кер­ву­ва­ли та­ку пла­ту… Кріпацт­во не хотіло та­кої землі, кот­ру у лю­бо­го де­шев­ше мож­на бу­ло ку­пи­ти, во­но не ду­ма­ло, щоб та­ка неп­рав­да по­вин­на бу­ла вчи­ни­тись, що їх го­ре, їх болі дійдуть же до то­го, ко­му про те тре­ба зна­ти, во­но надіялось. Надія — ве­ли­ка ду­рисвітка, на­че на це­пу дер­жить чо­ловіка. Не будь її — пев­но, не бу­ло б то­го го­ря, яке ча­сом при­хо­диться пе­ре­жи­ва­ти. А во­на — це го­ре зуміє скра­си­ти і зли­ден­ну до­лю прик­риє, хоч ла­та­ми, хоч ждан­ням. І на сей раз кріпа­ки, ук­ри­ва­ючись ла­та­ми та дав­ля­чись гірким хлібом з ос­тю­ка­ми, жда­ли…

    Вони ба­чи­ли, як один за дру­гим панські маєтки за­не­па­да­ли, ве­ликі сте­пи не­ораніі, несіяні пус­ту­ва­ли…- От­же да­рем­но зем­ля про­па­дає, а ми б її, як квітку ту, при­че­пу­ри­ли… Та не нам во­на — не на­ше, — зітхнув­ши, ка­за­ли во­ни і жда­ли… З то­го ждан­ня ви­рос­ли, ко­му тре­ба бу­ло, ве­ликі бучі.

    Горішанам не при­ве­ло­ся ні жда­ти чо­го од волі, ні бун­ту­ва­ти. Во­ни все, що мож­на бу­ло, одібра­ли. Па­нич об­да­рив їх ого­ро­да­ми, а зем­лю прий­шло­ся їм ви­куп­ля­ти. їм ска­за­ли, що во­ни те­пер уже об­щест­во і по­винні виб­ра­ти собі ви­борців: ста­рос­ту, збор­щиків, де­сят­ників. Ніхто не знав, на­що той ста­рос­та, на­що ті де­сят­ни­ки, збор­щи­ки, як і ко­го їм ви­би­ра­ти. Ми­ро­вий їм поміг.

    — Хто у вас був при­каж­чи­ком?

    — йосипенко.

    — Ну, от вам і ста­рос­та, — ска­зав він.

    — То це зно­ву пан­щи­на вер­тається? — обізва­ло­ся декілька го­лосів.

    — Яка пан­щи­на? Пан­щи­на вже не вер­неться! Ви крес­тя­не-собст­вен­ни­ки.

    — А на­що нам отой ста­рос­та?

    — Щоб по­ряд­ку­вав між ва­ми. Ко­ли нуж­но від ме­не що вам на­ка­зать — не всіх же кли­ка­ти вас. Ста­рості я й на­ка­жу.

    — То хай бу­де йо­си­пен­ко ста­рос­тою.

    — А пла­та іти­ме йо­му за се?

    — Ні-це безп­лат­но.

    — Ну, то хай він бу­де. Він чо­ловік за­мож­ний. Ко­ли Який день про­гу­ляє — йо­му нічо­го.

    Записали йо­си­пен­ка ста­рос­тою. За­можнішо­го виб­ра­ли збор­щи­ком, щоб по­дат­ки зби­рав та но­сив у Каз­ну, а за де­сят­ників дов­го ба­ла­ка­ли і прий­шли до то­го, що де­сят­ни­кам або ж пла­ту по­ло­жи­ти, або ж усім по черзі вип­рав­ля­ти цю од­бу­чу.

    Хтось по­ра­яв був кри­во­но­го­го Хом­ку.

    — Хомку? — вик­рик­нув хтось.- Ку­ди йо­му? Зайців тілько ло­ви­ти?!

    — А що ти ду­маєш? Хіба та­кий зай­ця не до­же­не?- жар­ту­вав дру­гий.

    — Де тобі до­же­не, ще й ви­пе­ре­де. Гро­ма­дя­ни ре­го­та­лись.

    — Нам та­ко­го пруд­ко­го не тре­ба — забіжить без Вісті!

    Так і не при­ве­ло­ся Хомці де­сят­ни­ку­ва­ти. Гро­ма­да при­су­ди­ла кож­но­му од­бу­ва­ти де­сят­ни­ку­ван­ня по черзі.

    Василь зди­ву­вав­ся, ко­ли, надійшов­ши до­до­му, йо­му жінки роз­ка­за­ли про сход, ко­го ку­ди виб­ра­ли.

    Василеві бу­ло най­до­садніше, що Йо­си­пен­ка виб­ра-.ли ста­рос­тою.

    — Не знай­шли чеснішо­го, прямішо­го чо­ловіка. Злодія одібрать, га? Ну й го­ло­ви! Не дав­ся їм уз­на­ки Йо­си­пен­ко, при­каж­чик. Ра­зом уже бу­ло б йо­го наз­на­чи­ти і збор­щи­ком, щоб хар­лав ми­рянські гроші.

    — Чи чуєш, Ва­си­лю, — ска­за­ла Ориш­ка, — не на­ше і не нам! Самі виб­ра­ли-хай самі і справ­ля­ються. Нам ко­ли б льго­ту при­жи­ти — за­пи­ше­мо­ся у міща­ни. Там і по­дат­ки менші.

    Василь не уняв­ся; у йо­го бу­ла інша дум­ка-. «Чо­го нам у міща­ни лізти, своїх ки­да­ти. Уже ко­ли тут бу­ти. — то ра­зом з своїми яр­мо тяг­ти».

    І він пішов по де­ревні хо­ди­ти та ви­бо­ри сла­ви­ти.. Ко­жен сам на сам, ба­ла­ка­ючи з Ва­си­лем, су­див гро­ма­ду.

    — От ви всі од­на­ко­во ка­же­те! А що ж у гро­маді, ка­за­ли? Чи не самі ви­би­ра­ли?- га­ря­чив­ся Ва­силь.

    — Нема у нас та­ко­го, щоб на­ми во­див, був за ва­таж­ка. Пос­ред­ник ска­зав — Йо­си­пен­ко, — ну і йо­си­пен­ко. Та й те вп’ять. Не зна­ли, які обов’язки.. Хай ви-слу­же свій строк — роз­ди­ви­мось, по­ба­чи­мо.

    До йо­си­пен­ка хоч не швид­ко, а дійшли ті Ва­си­леві го­мо­ни.

    — І яке йо­му діло? Що він між на­ми? Жидівський най­мит! І знав би сво­го жи­да, а не ліз, ку­ди йо­го го­ло­ва не влізе.