Збільшити або зменшити шрифт тексту : Коли читаєш вірші Василя Голобородька , здається, що потрапляєш в чудовий поетичний світ. Він наповнений людьми і птахами, щирістю і відвагою, болем і добротою. Він казковий і реальний водночас. Але, чи то буде вірш любовної лірики, або замальовка з життя, або жвавий автором пейзаж, — з кожного вірша дивиться на нас Україна. Як же треба її любити, як поважати її народ, щоб ця любов і повага стали часточкою душі кожного читача! Думаю, це те, що носить назву дійсного патріотизму. Вірш «Ми йдемо», який не можна читати без хвилювання, якщо ти серцем відчуваєш себе гідним нащадком величного і незламного українського народу. Ми є, ми йдемо через віки, через світову історію важким і гордим шляхом! Цей давній шлях об’єднав минуле, сьогодення і майбутнє, так як ми непорушні в нашій відданого кохання до рідної землі. Нам є чим пишатися! Так як Україна — це і чудова природа «від степів до гір, від лісів до морів», і багате історичне минуле («Звідусіль виходимо на стародавній шлях»), і «багатолюдні міста», і «тихі села», і «золотоверхі церкви ». Все це — «віковічна земля» наших прадідів, що «нас послали у путь», тобто заповідали нам любити і берегти Україну, як любили і берегли її вони. «Ми гордо йдемо по шляхах України», з почуттям власної гідності проходячи повз друзів і повз ворогів. Не можна ніякими підступними способами нас зупинити: «даремна ваша справа — ми йдемо», не вдаючись у «пояснення причин, які привели нас в рух». Та й чи потрібні якісь докази? «Ми виконуємо волю наших прадідів», а це — святий обов’язок кожного покоління. Може, саме тому нація наша — незламна і осяяна оптимізмом:

» Ми йдемо по Україні, 

пов’язані вишитими дівочими руками рушниками, 
і радість сяє в наших очах.»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : ОСОБИ:

Климко з горшками,

Стецько кота має в мішку на спині 1.

Климко

Що тут ти, побратиме, собі порабляєш?

Кажи мені — як живеш та і як ся маєш?

Стецько

Я тут не роблю нічого.

Ось іду до дому свого,

Та із тоєми горшками,

Як з своїми сусідами.

Климко

Та нащо так много маєш?

Либой, на жонку кидаєш?

Стецько

Нащо? Ци хочеш вірити,

Що люблю хороше жити?

Всього достаток варити,

Кажу, та ся не курчити

Так, яко пшиналєжаєт

Сподарові, що все маєт.

Климко

Бохме-сь, чоловік хороший!

Либой, маєш много грошей?

Стецько

Та що маю?

Климко

Та добиток.

Стецько

Маю тот на полю вшиток:

Суть тамо увці, барани,

Котроми частую пани;

Суть воли та і корови —

Все маю, коли-м здоровий.

Климко

Та і много пуля маєш?

Стецько

Маю, Та що так питаєш?

Климко

Бо хочу тобі служити,

З тобою вік провадити.

Стецько

Коли хочеш — гаразд, служи!

Хоть ся і шинкарком длужи:

Коли пінізі маємо —

Все ми тоє поплатимо.

Лише хоць вірне служити.

Климко

Кажи ж, що будеш варити

Для мене?

Стецько

Хоть видиш много

Горшков, що-м до дому свого

Тут покупив на ярмарку,

Купив-єм і тую мірку,

Що будем собі з неї пити.

Та питаєш, що варити

Буду? Ось в тоїм борщика,

В тоїм яхли до молока;

Коли риби достанемо,

В тоїм горщику зваримо;

А в тоїм ся зварить тісто,

В тоїм коропи розписто,

В тоїм капусту тлустою,

В тоїм розпустимо лою

До гороху. От так знаєш.

Та і пирогов ся наїш:

В горшку їх поваримо;

Та у тім шпирок насмажимо.

Та що би-сь хотів іншого —

Що маєм, наварим много.

Климко

Богме, я буду служити,

Коли так схочеш варити.

Та й же ся хороше маєш!

Стецько

Та ти що робити знаєш?

Кажи, щоби-м слугу свого

Знав та ласкав бив на нього.

Климко

Я чоловік все робити

Знаю та вовки ловити,

Щоби овець не псували

Та бидла не розганяли.

І іншого звіра много

Достану ось з ліса того.

Лисицю, що-м імів, несу,

Та за длуги йон понесу.

Стецько

Того слуги потребую

Та юж ся тобі радую.

Будеш же гаразд мати

Та борзо хоч прибивати!

Климко

Гаразд! Та ти звірка того

Купи, дам його не дрого.

Будеш до тей шепки мати.

Ситецько

Коли би го оглєдати.

Климко

Іще бистрий, тепер з ліса,

Утюкл би мені до біса!

Дома його оглєдаєш,

Гей же хороший — пузнаєш!

Стецько

Як його шацуєш собі?

Климко

За шість усьмаков дам тобі.

Стецько

Вельми зачинив-єсь много!

Климко

Кажи, що даш? Дам не дрого.

Стецько

Три усьмаки возьми собі.

Климко

Дай п’ять!

Стецько

Не дам.

Климко

Жичу тобі!

Стецько

Много!

Климко

А хочеш купити —

Чотирі. Та будем жити

Собі. Лише длуг однесу

Та горшки тоті понесу

За тобою.

Стецько

Іще много

Хочеш.

Климко

Та богме не дрого!

Так бо-єм я винен сила,

Коли-сьмо там у корчмі пила!

Стецько

Бери ж юж чотирі гроші,

Та ся верни, як хороший.

Климко

Гаразд! Із міхом зоставлю

Та не вельми ся забавлю.

Тут одходить Климко, а Стецько оглядає лисицю.

Стецько

Осмотру тую лисицю,

Чи будет пуд рукавицю

Та і пуд шепку красейко.

Кіт утікає .

Бідная ж мя головонько!

Ось-ось мені гроші збавив,

Лих чоловік, міх зоставив.

Ось кота в міху купив-єм!

Чом я так немудрий бив-єм,

Іже в тот міх не гледів-єм

Та, що у нім, не осмотрів-єм!?

О бісу твоїй матері!

Кажуть: не каждему вєри.

(Шукає горшки.)

Та і горшки либой пубрав?

Ось, матунько, що-м я виграв

На тоїм лихім ярмарку!

Біс взяв із горшками мірку!

І сукні либой не маю?

(Шукає одяг, який поклав на горшках.)

Що мам дзєяти — не знаю!

Бідна ж моя головонько!

О нещесная ж матонько,

Що-сь мя на світ народила,

Що-м так ниньки стратив сила!

Климко приходить, перебравшись в інший одяг, а горшки кладе будь-де і прикриває їх одягом та травою притрушує.

Климко

Та що, побратиме, тобі?

Стецько

Чи жартуєш з мене собі?

Наробивши, та не знаєш?

Горшки-сь украв та питаєш?

І сукманові Та-сь і здрадив

Мене в торгу: кота-сь всадив

В міх! Та же лисицю маєш,

Казав-єсь, що ю продаєш!

То ю-м я заплатив тобі,

А того-м не змислив собі,

Що-єм в тот міх не загледів.

А ти-сь прийшов, щоби-сь шидів!

Іще, що мі єст, питаєш,

Та ся з мене насміваєш?!

Климко

Та що ти на мене кладеш?

Що-м ся тут натрапив, рад-єсь?

Не маю ким осьвядчити,

Що-сь смев то на мене вложити!

Стецько

Як тебе зовуть? — питаю.

Климко

Климко.

Стецько

О, того не знаю,

Як здрайцю зовуть тамтого!

Та бо сєпка власна його,

Та для того-м гадав собі,

Що он, тамтот, мовив тобі.

Прошу ж, пробач вину мою!

Климко

Милий брате, я з тобою.

Та як кажеш? Що тя здрадив?

Кота вперед в тот міх всадив?

Стецько

Ой так!

Климко

Та і пубрав гроші?

Стецько

Пубрав.

Климко

Чоловік нехороший!

Та імів служити тобі?

Стецько

Мів.

Климко

З грошими пойщов собі?

Стецько

Так, брате.

Климко

Та і сукману

Взяв, біс в його маму,

Як непишному пану!?

Стецько

Ой, взяв!

Климко

То і горшки вкрав?

Стецько

Так.

Климко

Та-сь ти його не шукав?

Стецько

Ніт, бо ся ти натрапив-єсь.

Климко

Тепер-то?

Стецько

Тепер.

Климко

Зблудив-єсь!

А хочеш мені вірити?

Здасть мі ся, що-м мів видіти

Тепер чоловіка того,

Що мів горшков вельми много.

Тот либой?

Стецько

Ей, либой.

Климко

Сукману,

Що тобі, благому пану,

Либой взяв, нісл на палиці,

Та собі лігл на травиці.

О бугме тот, бо шарая

Сукмана била такая.

Стецько

Такая, такая!

Клямко

Чи хочеш мі вірити?

Коли-сь його покажу, не хоч го живити?

Ось лежить. А тот?

Стецько

Тот, тот!

Климко

Ну ж тую палицю,

Гаразд його по хрепті, же змажет травицю

Посокою.

Стецько

О, буду ж його смаровати!

Мусить мені і горшки і все поврацяти!

Та як, мудрий, накрив ся, ось видиш, травою,

Щоби го не зглідино!

Климко

Бий кріпко! Та свою

Сукману і все побери,

А його в світі не дери!

То Стецько, закасавши собі руки, б’є по горшках, а Климко тікає.

Стецько

Ой, матьонко, матьонко, тепер же мі лихо!

Чи біс, чи лих чоловік вправив мене тихо

В то нестєстє велике, що-м убозтво своє

Потовк, в нівеч обратив ті горщочки моє!

Що ся діять? Чи бог то милостив справити

Хотів, такої речі на мене пустити,

Чи лихії люде? О боже милостивий!

Коли ж би ся тот трапив чоловік здрадливий,

Що мі такої речі, а ось, пане, наброїв, —

Пузнав би, якби-м диви коло нього строїв!

Возьму ж претя туй сукману,

Пуйду ся скарити пану.

Одходить Стецько, а Климко приходить, сміючись.

Климко

Га-га-га-га-га-га-га! Двакрот одиного

Чоловіка-м ошукав, признайся до того.

Тот пан, що знаєт в світі гаразд махльовати,

Пойду іще та знайду, кого ошукати! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Семен через сіни заглядає у хату й просить у матері поснідати. Мати порається біля печі й говорить, що поки він не помолиться, їсти не буде. Семен одмовляється, але мати лякає його Страшним судом і показує на картину, яка висить на стіні. Хлопець лякається казана з киплячою смолою й погоджується.Мати проказує молитву, Семен повторює, але думає про своє. Раптом бачить, що сусідський пес підкрадається до їхньої комори, хлопець говорить про це матері, і та вихором вискакує за двері.Семен озирається по хаті, знаходить батьків недопалок і встромляє його в зуби. Мати, побачивши це, б’є по губах і виганяє з хати.Семен гірко ридає і йде в кропиву за клунею. Довго плаче-гуде й думає, як помститися матері.Спочатку думає, що краще йому вмерти, щоб мама пожалкувала, малює в уяві жалісливу картину, потім передумує і мчить на луг, куди його кличуть квітки. Лягає горілиць і дивиться. Комар йому здається журавлем, стеблина трави — гіллястим деревом, а власне підняте коліно — горою.У небі гуде волохатий джміль, пахне квітник-ліс і чуються радісні передзвони нового паламаря.Коментар

Хлопчик Семен сповнений енергії, яку ще не знає, куди застосувати. Він не любить обмежень, його тягне все спробувати, навіть заборонене. Вигнаний матір’ю, Семен ображається на неї, плаче, але оптимізм, радісне сприйняття світу перемагають. Багата фантазія допомагає йому побачити замість квітів густий ліс, комара уявити журавлем, почути могутній, радісний передзвін природи.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Юрій Павлович Винничук — український лінгвіст, журналіст, письменник, редактор.

Юрій Винничук народився 18 березня 1952 року у Івано-Франківську. Його батько був лікарем Івано-Франківської обласної лікарні, мати — інженером-економістом. Освіту отримав у Прикарпатському університеті імені В. Стефаника, філологічний факультет. У 1974 році переїхав до Львова, працював вантажником, художником-оформлювачем. У 1987 — 1991 рокаї працював режисером Львівського естрадного театру «Не журись!», писав сценарії та пісенні тексти. У 1991 — 1994 рокаї був редактором відділу містики та сенсацій газети «Post-Поступ», у 1995 — 1998 — головним редактором газети «Гульвіса», у 1998 — 1999 працював редактором відділу газети «Поступ». З 1997 року є членом Асоціації українських письменників.

Твори Юрія Винничука перекладалися в Англії, Аргентині, Білорусі, Німеччині, Польщі, Канаді, Сербії, США, Франції, Хорватії, Чехії. За його казками знято 2 мультфільми. Юрій Винничук сам є автором перекладів з кельтської, англійської та числених слов’янських мов. Переможець конкурсу Бі-Бі-Сі на кращу українську книгу (2005) за роман «Весніні ігри в осінніх садах». 

Нагороди :

За щотижневу сторінку Юзя Обсерватора в газеті «Post-Поступ» отримав титул «Галицький лицар» (1999).

У 2005 році став першим лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за роман «Весняні ігри в осінніх садах».

Юрій Винничук у Вінниці, жовтень 2012

У 2012 отримав відзнаку «Золотий письменник України»

У грудні 2012 року роман Винничука Танґо смерті був відзначений премією Книга року Бі-Бі-Сі

У 2013 році визнаний Послом галицької кухні за визначний внесок у популяризацію галицької кулінарії, нагороджений відповідною відзнакою Клубу галицької кухні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Анатолій Агафонович Бортняк народився 27 квітня 1938 р. в с. Олександрівка Тростянецького району в учительській родині. Дитинство майбутнього письменника пройшло в с. Жабокричі Крижопільського району. Картини, які він бачив хлоп’ям, надовго закарбувалися в пам’яті, а з часом були відтворені в поезіях. Животіння в окупованому селі, приниження, бомбардування, спалення сусіднього партизанського села Павлівки… Пам’ятає Анатолій, як вони, сухоребра малеча, по черзі крутили корбу і частували криничною водою бійців, що вигнали з села німоту. І за це дітям перепадала то грудочка цукру, то гільза від патрона. За декілька вечорів у свої неповні шість років з маминою допомогою вивчився хлопчик грамоти і кривульками виписував першого в житті листа батькові на фронт. А в чоботях, пошитих зі шкіри подарованого патронташа, пішов у 1945 році в перший клас.

В 1960 р. закінчив філологічний факультет Одеського університету. Спершу працював у Тульчинській районній газеті, потім — у Вінницькому радіокомітеті, переважно старшим редактором художнього мовлення. До спілки письменників України прийнятий у 1965 р. 1974-1986 рр. — відповідальний секретар Вінницької письменницької організації. Він член правління Спілки письменників України (СПУ). З 1993 р.— оглядач з питань літератури та мистецтва «Вінницької газети». Зокрема, веде популярні рубрики «Од слова до слова…» (з історії, сучасного стану і розвитку української мови);

«Надбужанські музи» (літературно-мистецька сторінка) і «Сміхопад» (сатирично-гумористичні добірки).

Лауреат обласних літературних премій ім. М. Трублаїні та ім. М. Коцюбинського (з 1992 р. ця премія — Всеукраїнська), а також Всеукраїнських — ім. В. Сосюри (за лірику, 1985 р.), ім. О. Копиленка (за твори для дітей 1987 р.), ім. С. Олійника (за сатиричні збірки, 1991 р.), «Срібний Еней» (за сатирично-гумористичні публікації в журналі «ВУС», 1993 р.), ім. С. Руданського (за сатиру й гумор, 1995 р.). У 1995 р. відзначений Міжнародною премією за цикл іронічних катренів «Біблійна алегорія» (США, Філадельфія). 1997 р. став дипломантом Міжнародного конкурсу «Створімо сучасну українську патріотичну пісню» (Всеукраїнська музична спілка разом з Українським культурним центром м. Детройта-Воррена, США). За збірки віршів «Одинадцята заповідь» і «Важке щастя» письменник відзначений Всеукраїнською літературно-мистецькою премією імені Євгена Гуцала (2003).

Основні видання творів письменника: збірки поезій: «Мелодія» (К., 1965), «Немирівське шоссе», «Довголіття» (Одеса, 1970), «Полустанок» (К., 1973), «Право» (Одеса, 1975), «Русло» (К., 1977), «Батькове вогнище» (Одеса, 1979), «Адреса» (К.,1987), «Синоніми до України» (Вінниця, 1993), «Журавель у небі» (Вінниця, 1996); збірник сатири і гумору: «Майте на увазі» (Одеса, 1981), «Бажаю усміху!» (К., 1981), «Невже таке буває?» (К., 1984), «Де правда, де вигадка?» (Одеса, 1986), «Вибране» (К.,1988), «Помилки Колумба»(К., 1991).

Твори А. Бортняка друкувалися в Росії, Білорусі, Молдові, Казахстані, Польщі, Болгарії, Угорщині, Канаді, США, Австралії та інших країнах.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я ЗНАЮ 

Любов — кошмар, любов — наруга,

Любов — знущання над собою…

Я знаю — кров останню вип’є,

Коли до серця припаде.
Я знаю — нерви стануть дрип’ям,
Коли очима поведе.
Але я кличу, кличу, кличу:
— Відчуй… Прийди — і близько стань.
На мене глянь. Так просто-просто:
Без поцілунків, без зітхань —
Я твій тринадцятий апостол
Від димарів, з вогню повстань…

Харків, листопад, 1921

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Живу собі, користуюсь інтернетом, п»ю зелений чай.

І тут раптом у моєму житті з»являється маса різних людей….

— ні, не так треба починати.

Дубль другий: Я народилася і з»явилася маса ще тоді чужих і незрозумілих людей….

Дубль третій. Останній:

Що значать усі ці люди в моєму житті? Чи є вони такими, якими я їх бачу і чому саме вони зустрілися мені на дорозі?

Спочатку були друзі дитинства, потім шкільні подруги, університетські коліжанки, нові сусідки і товариші по тацям чи гурткам. Багатьох я почала забувати, хтось поїхав у далекі краї, із зовсім небагатьма підтримую теплі, але нечасті стосунки. Спочатку було сумно, бо так хочеться залишити біля себе таких колись дорогих і майже рідних людисьок; потім я зрозуміла, що у кожного свій шлях широкий і перестала засмучуватися, навчилася відпускати раніше найкращих друзів.

На третьому курсі в моє життя влетіла маса нових незнайомих і чужих людей, з якими ми почали будувати осередок громадської організації. Пройшло три роки і сьогодні ці люди займають все моє життя. Вони навчили мене бути стриманою, дорослою, відповідальною і готовою до рішучих дій. Вони самі не знаючи про це допомогли мені переборювати невпевненість. Та найголовніше я відчула, що таке бути повністю впевненою у комусь! 

Тепер я практикуючий тренер по адвокасі, доволі непростій штуці. Тепер я член всеукраїнського правління тієї громадської організації, в яку за щасливим випадком потрапила на 3му курсі. Тепер я моніторю владу на предмет виконання різних нормативних документів і готую кампанію по контролю за розкраданням місцевих бюджеті. Я крута)

Так, я можу себе такою вважати. 

А ще можу написати десятки історій успіху, сотню маленьких досягнень і безліч ситуацій, де я була «на коні!» І всі історії, досягнення, ситуації не існували б, якби на третьому курсі в моє життя не влетіла маса нових незнайомих і чужих людей. 

Я звикла відчувати їхню підтримку, їхню любов і віру! У складних і важливих ситуаціях, я знаю, що вони завжди будуть за мене, щоб я там не наговорила і не відстоювала б. Томущо я зробила б заради них теж саме.

І коли мені дуже сумно, а рідний Тернопіль десь далеко, я знаходжу відзняте в подарунок на день мого 22ліття відео з усіма цими тепер такими рідними людьми.

І хоча я досі не знаю, яку ще роль вони відіграють в моєму житті, та я точно знаю, що вони — мої люди!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Єфімови з діда-прадіда були військові. Дід-полковник служив до війни у Харкові, батько-капітан військову службу ніс у Білорусі. Саме там, у місті Слуцьку, яке на весь світ славилося своїми шовками, народився Олександр Миколайович Єфімов. Та життя військових — це постійні переїзди. Невдовзі молодого капітана перевели на Кавказ, за ним «помандрувала» й дружина з маленьким сином на руках. Але війна відірвала батька від родини. Коли хлоп’яті йшов п’ятий рік, прийшла «похоронка» — Микола Єфімов загинув у боях на Україні. Невісткою й онуком став опікуватися дідусь. Він допоміг їм евакуюватися на Урал і влаштуватися там на роботу. Згодом, коли Київ був визволений від німецьких окупантів, Сашко з мамою переїжджає туди.

У Києві він закінчив школу, університет (російське відділення філологічного факультету), став працювати в українській пресі. Був на видавничій і редакторській роботі, у тому числі працював у видавництві «Веселка», у журналі «Барвінок». Якийсь час письменник очолював Будинок дитячої книги, запровадивши там свято Рідної мови.

Свою літературну діяльність Олександр Єфімов розпочав як критик, виступаючи з численними оглядами, рецензіями, літературно-критичними статтями. Та одне відрядження різко змінило його творчу діяльність. Перебуваючи якось у містечку Зелений Гай, що в Запорізькій області, письменник відвідав братську могилу, старанно доглянуту місцевими школярами-слідопитами, які розшукували родичів тих, хто загинув у боях, визволяючи їхню землю. Як з’ясувалося, у цій могилі був похований і Микола Єфімов. Так, через двадцять років після одержання «похоронки» син вклонився батьковій могилі.

З того часу Олександр Миколайович іншими очима став дивитися на дітей. Він захопився художньою прозою для наймолодших. І проявив у цьому неабиякі здібності. Окремими виданнями вийшли його книжки «Скоріше б вирости», «Задачі трапляються різні», «Ордени бойової слави», «Я — сам!», «Таємниця одна на всіх». Не покинув, звичайно, і літературно-критичної діяльності, але в поле зору найчастіше потрапляли твори письменників, які теж писали для дітей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Франко виступав у всіх літературних жанрах — поезії, прозі, драматургії. Був чудовим перекладачем, критиком, істориком літератури. Він збагатив науку цінними літературознавчими та критичними працями, дослідженнями в галузі народної творчості та етнографії. Після Шевченка найполум’янішим народним співцем виступив Франко.
Великим майстром інтимної лірики виступає Франко в збірці «Зів’яле листя», що вийшла першим виданням в 1896 році, а другим — у 1911-му. В «Зів’ялому листі» поет залишив частину свого внутрішнього «я», відтворив особисто пережите.

«Зів’яле листя» складається з трьох частин, що мають назви — «Перший жмуток», «Другий жмуток», «Третій жмуток». У першій частині настрої героя відтворено в інтимно-ліричних віршах — «Не знаю, що мене до тебе тягне…», «За що, красавице, я так тебе люблю…», «Раз зійшлися ми случайно…».

Все це лірика глибоких особистих почуттів, пристрасного кохання, що веде героя до простору, відтвореного у вірші «Безмежне поле в сніжному завою…» Чари кохання підносять героя, оволодівають його думками й почуттями. Разом з тим в окремих поезіях, як у вірші «Не боюсь я ні бога, ні біса…», прориваються й соціальні мотиви.

«Другий жмуток» складається з поезій, в яких показано героя в спогадах про кохання. Тут багато є чудових пейзажів, у народнопісенній формі висловлюються щирі, хвилюючі почуття. Відзначаються пісенністю такі вірші, як: «Зелений явір…», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», «Ой жалю мій, жалю…». Мотиви туги і розлуки відбито в поезіях «Чого являєшся мені…», «Якби знав я чари…» Кожен із цих віршів має самостійне художнє значення, незалежно від загальної композиції збірки.

В «Третьому жмутку» настрої туги і розпачу посилюються. Окремі вірші «Третього жмутка» сповнені пекучого болю. Поет умів передати глибокі переживання людини в різних обставинах, умів показати її суперечливий життєвий шлях не тільки по второваній стежці, але й на манівцях, не тільки на піднесенні, але й на крутих спадах, в особистих радощах і невдачах. Це свідчить про величезний поетичний хист Франка, про глибоке його знання психології людини.

Цілою системою ліричних мотивів, шукань і страждань героя поет розкриває суперечності, що стоять на шляху повноцінного розвитку особистості, її почуттів і думок. При цьому підкреслюється вічне шукання людиною гармонії у всій багатогранності життя.
«Зів’яле листя» може бути чудовим зразком естетики інтимних почуттів. Разом з тим вона є зразком того, як поет, користуючись національною пісенною формою твору, підносить проблеми загальнолюдського значення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

ВПЕРЕД 

Ні слова про спокій! Ні слова про втому!

Хай марші лунають бадьорі й гучні…

Хоч ніч облягає — та в пітьмі глибокій

Вже грають-палають досвітні вогні…

Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті…

Єднаймо одсталих плечем до плеча!

Гей, хто нам посміє шляхи замикати?

Горять наші очі, як вістря меча.

Ми вийшли давно вже у путь нам відому,

Хай кулі ворожі назустріч летять.

Ні слова про спокій! Ні слова про втому!

Вмремо,— а здобудем ключі від життя.