Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творча спадщина Євгенія Гребинки дуже різноманітно. Більшу частину добутків письменника становлять байки, у яких він оригінально й художньо зовсім викриває споконвічні людські вади. Але є у творчому наробітку Гребінки й ліричні добутки. Одним з найвідоміших і доконаних творів Євгенія Гребинки є балада «Човен». Домінуючим напрямком у лірику в часи написання поезії був романтизм, тому й «Човен» витримана в традиціях романтизму

Цікаво, що незважаючи на те, що рішення ліричного героя є досить різка й категоричним, балада не втрачає від того свою красу й ліричність. Імовірно, було б непогано, якби й ми вміли вирішувати свою долю з таким ліризмом і красою, тоді, напевно, наше життя сприймалося б нами якось по-іншому:

Мене вразило те, що письменник, що жив понад сто років тому, виразив відношення до життя, яке властиве мені й многим моїм однольоткам: я теж упевнений, що для досягнення своєї мети кожна людина повинен щось робити, навіть якщо він почуває непевність або страх. Сам автор балади щиро зізнається у своїх побоюваннях, але вирішує не ховатися від миру, у надії на те, що зможе «виплисти» зі складних ситуацій, з якими він буде зіштовхуватися в життєвому морі: Як човнове море, для мене мир білий З дитинства здавався страшним; Так як сховатися? Не можна ж століття цілий Пробути із собою, одним. Прощай, мій спокій, пускаюся в море! І, може, недоля й люте горе Пограють із човном моєї. Балада «Човен» Євгенія Гребинки є глибоко ліричним добутком, що торкає читача своєю щирістю. Письменник мистецьки сполучає елементи фольклорних добутків, власні знахідки й думки, на тлі морально-етичних поглядів романтизму

Емоційну напруженість надає баладі ведучий її образ — образ човна. Цей образ, як по мені, є дуже глибоким. Човен у морі є уособленням особистості, що попадає в море подій і нестандартних ситуацій, у море життя. Образ човна містить певні елементи трагічності, які є в цілому характерними для романтичных добутків. Складне протистояння особистості й навколишнього світу й створює конфлікт, напругу, у поезії. Балада «Човен» дуже сподобалася мені не тільки змістом і образністю, але й художньою мовою. Гребінка використовує типові для фольклору порівняння й образи, ритміка наближена до народної пісні. Море життя з’являється перед читачем грізн і небезпечним: Заграло, запінилося синє море И буйні вітри по морю шумлять И хвиля гуляє, начебто чорні гори Одна за другий біжать. Як темна ніч, насупилися хмари В тих хмарах, немов голос небесного покарання За громом громи гуркочуть. Море розбиває човен на друзки, але ліричний герой не робить із цього висновку, що така доля очікує кожного, хто відправляється в далекі мандрівки по морю життя. Наскільки мені відомо, балада «Човен» є автобіографічною: сам Євгеній Гребинка повинен був покинути хутір, де він виріс, щоб відправитися в далеке плавання й скорити «біле світло». Мені дуже сподобалося те, що ліричний герой, незважаючи на свій страх перед миром, уважає потрібним це метафоричне плавання

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Забіла Віктор Миколайович — український поет.

Твори :

• Соловей
• Гуде вітер вельми в полі

Біографія
Народився 1808р. на хуторі Кукуріківщина, тепер с. Забілівщина Борзнянського р-ну Чернігівської області, в сім’ї дрібного поміщика, нащадка старовинного козацько-старшинського роду. Навчався в 1822 — 1825 рр. в Ніжинській гімназії вищих наук. В 1825 — 1834 рр. служив у війську. Вийшов у відставку в чині поручика, решту життя провів на своєму хуторі поблизу Борзни.

В. Забіла дружив з Т. Шевченком, зустрічався з ним під час приїздів поета на Україну — в Качанівці, Мойсівці, Києві. Взимку 1847р. Т. Шевченко деякий час жив на х. Кукуріківщині, намалював портрет Забіли. У повісті «Капитанша» Т. Шевченко з симпатією зобразив його під іменем Віктора Олександровича. Його вірші, відібрані жандармами у Т. Шевченка при арешті 1847р., в протоколі допиту названо пасквільними. Брав участь у похороні Т. Шевченка і впорядкуванні його могили.

Вірші почав писати в середині 30-х pp., але тільки деякі з них надруковані за життя поета. Три його вірші опублікував Є. Гребінка 1841р. в альманасі «Ластівка». Видрукована на початку 40-х pp. збірка з невідомих причин не дійшла до читача (єдиний примірник, без титульної сторінки, виявив 1936р. літературознавець Є. Кирилюк). Прижиттєвими публікаціями Забіли є два вірші, надруковані 1857р. в «Черниговских губернских ведомостях». Повну збірку творів — «Співи крізь сльози» видано 1906р. у Львові заходами І. Франка. Тим часом вірші поета були добре відомі в народі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні, наприклад, «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку», покладені на музику М. Глинкою. До своїх віршів «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» та ін. Забіла сам створив мелодії. Джерелом глибокого ліризму його поезії є народна пісня з її образним і мовним багатством. У багатьох віршах («Зовсім світ перевернувся», «Маруся», «Сирота» та ін.) поет порушував тему соціальної нерівності. Йому належать також гумористичні вірші, що є обробкою народних оповідань у бурлескному стилі («Остап і чорт», «Весілля»), твори на побутову та історичну тематику, послання знайомим.

Помер поет в листопаді 1869р. в м. Борзна.  І. Франко відзначав помітний внесок В. Забіли у розвиток української поезії і ставив його в ряд найталановитіших сучасників Т. Шевченка.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Шкільні твори за творчістю письменника :
Найвідоміші твори :
«Конотопська відьма» (1833)
«Маруся» (1832)
«Салдацкий патрет» (1833)
«Сватання на Гончарівці» (1835)
«Сердешна Оксана» (1841)
«Козир-дівка» (1838)
«Ганнуся» (1839)

Григо́рій Фе́дорович Кві́тка-Основ’я́ненко — український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови. Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Украинскій Вѣстникъ» (1816–1817), сприяв виданню альманаху «Молодикъ» (1843–1844).

Біографія :

Народився у с. Основі (тепер у межах Харкова). Походив з козацько-старшинського роду. Здобув домашню освіту. У родині панувала глибока шана до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій; він же виконував і головні ролі. Усе це формувало мистецькі смаки юного Квітки, його суспільні погляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простолюду. Родину Квіток часто відвідував Сковорода, а відомо, що він відвідував лише однодумців. Може, тому Григорій Квітка вивчає напам’ять вірші Сковороди, байки Гулака-Артемовського, цілі уривки з «Енеїди», читає Ломоносова і Мольєра, Жуковського і Сервантеса — взагалі все, що потрапляло йому на очі, любив слухати легенди, повір’я та розповіді про героїчні битви козаків супроти нападників. Найкращі твори Квітки-Основ’яненка одними з перших представляли українську літературу європейським читачам. У 1854 в Парижі опубліковано французькою мовою «Сердешну Оксану». Твори Квітки-Основ’яненка перекладено польською, болгарською, чеською та іншими мовами. З Квіткою-Основ’яненком листувався Тарас Шевченко. Поет давав позитивні відгуки на його твори, присвятив йому вірш «До Основ’яненка» («Б’ють пороги; місяць сходить»; 1839) та виконав ілюстрації «Знахар» і «Панна Сотниківна» до однойменних творів.

Помер Г. Квітка-Основ’яненко 20 серпня 1843 р. після тяжкої хвороби у м. Харкові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить моє серце,
А сльзи не ллються.

Трачу літа в лютім горі

І кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша,
Як нишком поплачу.

Не поправлять сльози щастя,

Серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок,
По смерті не забуде…

Єсть же люди, що і моїй

Завидують долі,
Чи щаслива та билинка,
Що росте на полі?

Що на полі, що на пісках,

Без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого
І в своїй сторонці!

Де ти, милий, чорнобривий?

Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю,
Прийди подивися.

Полетіла б я до тебе,

Та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе
З горя висихаю.

До кого я пригорнуся,

І хто пригoлубить,
Коли тепер того нема,
Який мене любить?  

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Шкільні твори за творчість письменника : 

— Вони не бачать душею Вкраїну (за віршем В. Самійленка «Патріоти»)

— Заклик до збереження мови у вірші В. Самійленка «Українська мова»

— Слова і думи патріота України В. Самійленка

— «Ельдорадо»

Самійленко Володимир — поет-лірик, сатирик, драматург, перекладач — В. Самійленко в усіх жанрах творчості виявив себе як митець з тонким чуттям слова, своїми темами, своєю неповторною манерою письма, зі своїм оригінальним підходом до традиційних тем.
     
    Народився Володимир Іванович Самійленко 3 лютого 1864р. в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Батько його був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник здобув у дяка, потім у Миргородській початковій школі. У 1875р. В. Самійленко вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884р. У ці роки обдарований, чутливий до художнього слова юнак багато читає, робить спроби перекладати й писати. Потім з 1885р. вчиться на історико-філологічному факультеті Київського університету. У студентські роки серйозно займається літературною справою.
       
       У цей час обставини суспільно-політичного життя були нелегкі. Українське слово було заборонене, реакційні настрої запанували в університеті. Страх перед репресіями уряду (першим заходом щодо студентів було виключення з університету без права продовжувати освіту — з «вовчим квитком») обрубав крила багатьом молодим людям.
       
       Після закінчення навчання (1890) В. Самійленко працював у Києві, Чернігові, Катеринославі, терплячи постійні матеріальні нестатки. Врешті склав іспит на нотаря і відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де й працював до 1917p. Після революції виїхав за кордон, до Галичини. В еміграції В. Самійленко прагне повернутися в Україну, і дістає на це дозвіл в 1924p. Повернувшись до Києва, працював редактором. Та здоров’я поета було підірване роками поневірянь, матеріальною скрутою. 12 серпня 1925p. його не стало. Похований В. Самійленко в Боярці під Києвом.
       
       Поетична спадщина В. Самійленка містить ліричні й сатиричні вірші, переклади творів з російської та іншої зарубіжної класики. 
       
       Високі почуття любові до батьківщини — розкішного, багатого краю, що перебуває в неволі й злиднях, звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка».
       
       В ряді віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті («Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія»), закликає поета не замикатися в особистих стражданнях, а служити людині й людству. Розкриваючи своє кредо поета, В. Самійленко звертається до прикладу великого Кобзаря, це поезії «На роковини смерті Шевченка», «26 лютого», цикл «Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого» та ін. Роль Т. Шевченка у розвитку української мови поет натхненно розкрив у прекрасній поезії «Українська мова (Пам’яті Т. Г. Шевченка)», що стала широко відомим хрестоматійним твором.
       
       Яскраву сторінку поетичної творчості В. Самійленка становить його пейзажна та інтимна лірика (цикл «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали» та ін.). «Вечірня пісня» поета, покладена на музику К. Стеценком, стала улюбленою народною піснею. Значне місце у творчості митця посідає його філософська лірика, де звучать роздуми про сенс людського буття, про вічність, плин матерії в часі й просторі, про єдність матеріального і духовного начал. 
       
       В. Самійленко був блискучим майстром сатири й гумору. Кращі його сатиричні твори «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «На печі» (1898), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906). Поезії «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад» стали яскравими зразками нещадної сатири. Афористичність мови, стислість і точність вислову, куплетна форма окремих поезій надають сатиричним творам виняткової виразності й привабливості.
       
       З успіхом виступав В. Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок: «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «У Гайхан-бея» (1897), а також визначну драматичну поему «Чураївна» (1894).
       
       Чимало зробив В. Самійленко і як перекладач на українську мову російської та іншої зарубіжної класики — творів О. Пушкіна і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя, Гомера, П. Бомарше, Ж.-Б. Мольєра, Дж. Байрона, П. Беранже й ін.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Все йде, все минає — і краю немає. 

Куди ж воно ділось? відкіля взялось? 

І дурень, і мудрий нічого не знає. 

Живе… умирає… одно зацвіло..«

Цими рядками починається поема «Гайдамаки». Розповідає вона про хлопчика Ярему ,який важко і довго працює на старого жида Лейбу. У поемі описано всі біди , які припадали на наш народ в ті роки. Все що пережили наші предки : біль,знущання, тяжку працю . Здається,ці муки ніколи не припиняться… . Але ще не вмерла наша мова й український дух , ще живі між нами патріоти :

«А гайдамаки мовчки ждали, 

Поки поганці ляжуть спать. 

Лягли, і в голови не клали, 

Що вже їм завтра не вставать..»

І піднялося українське повстання. Жидів вбивали і народ наш визволяли. Повирізали всіх,в кого на  совісті була смерть українця. Це було доволі жорстоке повстання. У творі поет показував народ,який хоче визволити свою країну від чужоземного поневолення . Народом був головний герой поеми – Ярема . Молодий,сильний ,завзятий ,працьовитий хлопець. І це ще не всі хороші риси Яреми,який втілив найкращі риси українського народу. Адже справді ми мирний і трудолюбивий народ, який ніколи не зазіхав на чужу землю і  владу . Та нас гнобили і нами маніпулювали росіяни й австрійці . Ми втомлювалися й знову продовжували воювати за свою свободу !

Шевченко дуже точно описав всі  події , адже сам був кріпаком і ще від діда слухав історії про славетне козацтво ,Гетьманщину і гайдамаків. Здається, щось схоже є й було у Києві. Сучасні студенти, а потім і  інші люди ,стомилися від неофіційного правління Росії нами . Тому піднявся Євромайдан. Поема Шевченка «Гайдамаки» закінчується смертно. Багато наших українців помирали :

«Ревуть собі й ревітимуть –

Їх люде минули;

А Україна навіки,

Навіки заснула.«

Тарас Шевченко ставив перед собою мету надихнути наш народ на нову боротьбу за визволення.Але минуле перехрещується з майбутнім і в нас ситуація також не найкращаю Маємо надію , що сучасна влада зрозуміє людей й все буде добре .

   Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву, 
           Понуру, мов чернець турецький, і сопливу, 
           Той бісів син, коли не москаля підвіз, 
           Той Добрості не зна, не бачив і не чує. 
           Не пензлем той її, але квачем малює, 
           Той Добрість обікрав. Не любить Добрість сліз, 
           Вона на всіх глядить так гарно й веселенько, 
           Як дівка, од свого ідучи панотця 
           До церкви — до вінця, 
           Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько. 
           Не квасить Добрість губ, бо із її очей 
           Палає ласка до людей. 
            
           Вона регоче там, де і другі регочуть, 
           Сокоче без брехні, де і другі сокочуть, 
           І не цурається гульні і вечорниць, 
           Чорнявеньких дівчат і круглих молодиць. 
           Вона й до милого пригорнеться поволі, 
           Та ба! та не дає рукам, як кажуть, волі, 
           Вона й горілочки ряди-вгоди хлисне, 
           Та носом, мов свиня, по улиці не риє, 
           По-сороміцькому не кобенить, не виє, 
           Під лавкою в шинку, мов цуцик, не засне. 
           Вона, де треба, пожартує, 
           Та з глуздом жарти всі і з розумом міркує. 
            
           Вона не виверта спідлоба білків, 
           Мов цап, задушений в кошарі од вовків, 
           Не стогне, не сопе і нігтів не кусає, 
           То з тим, то з сим таки слів скільки погадає. 
           Як патока, так річ у неї на губах, 
           І сміх її цвіте, мов мак, що на грядках. 
           Для неї все одно, що в згоді, що в пригоді: 
           Бог лучче, каже, зна; він сам зна — поки годі. 
           Хоч кіл на голові, як кажуть, їй теши, 
           Хоч ти візьми її — печи або души, 
           Не зна вона, що то людські переполохи, 
           І не лякається ні од чого нітрохи. 
            
           Як паля в лотоках, простісінько стримить, 
           Хоч хвилі як в неї бушують і бурхають, 
           Хоч на неї шматки із криги напирають, 
           І Добрість так в біді і в лісі так стоїть. 
           Нехай гострить свою, мов бритву, доля косу, 
           А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу: 
           Наскочить на його коса, задзеленчить… 
           Хрусь надвоє!.. мов скло, а камінь все лежить! 
            
           Нехай, як хоче, море грає, 
           Нехай роз’юшений так, як бугай, Нептун 
           Тризубцем байдаки і човни вивертає, — 
           А човник Добрості, шамкенький, мов цвіркун, 
           Як селезень, на дно за качкою пірнає 
           Та вп’ять звідтіль наверх без шкоди виринає — 
           До берега ставка ціленький допливає. 
           Не любить Добрість сліз. Буває черваку 
           Всього, як кажуть, на віку! 
            
           Бува, що і її зле панство зневажає, 
           Мов товарякою, так нею повертає, — 
           Чи вже ж і голосить? І, в лихоті своїй 
           Розприндившись, скакать у яму їй живій? 
           Здихне там нищечком під ніс собі до бога, 
           Із лиха заспіва, та й за своє, небога: 
           Бо серце їй, що тьох, знай, шепче, що той є, 
           Хто за терпіннячко спасіннячко дає. 
           Зна Добрість, що який бог змочить їй свитинку, 
           Той висушить з неї останню капелинку, 
           Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе, 
           Та вп’ять пожалує, пригорне до себе. 
            
           Трапляється і те, що паплюга, брехня, 
           Із висолопленим жалом, неначе списом, 
           Як циндря гаспидська, до ворогів ганя. 
           Сектує на неї і позирає бісом; 
           Що заздрість з жовтими очима, мов жовтки, 
           З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами, 
           Де ступить Добрість, скрізь копа під нею ями: 
           Пекельнії її губки, мов пауки, 
           Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть, — 
           Замість щоб мед з їх брать, одну отруту смокчуть. 
            
           А Добрість не вважа на злії язики, 
           Не пристають людські до неї побрехеньки, 
           І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски, 
           То, стрепенувшись, вп’ять виходять з їх сухенькі, — 
           Так Добрість чепурна виходить із брехні, 
           У неї ворогам одкази все одні: 
           Хто часнику не їв, той і смердіть не буде, 
           А добрий ворогів завсігди перебуде. 
           Псу вільно й на попа брехать, як кажуть, все 
           Собака гавкає, а вітер те несе. 
           Од злиднів не втечеш ні вдень, ні серед ночі: 
           У Заздрості, мовляв Пархім, попівські очі. 
           Бог з нею!.. Їй — в завість, 
           А Добрості — в користь! 
           «Сіль в вічі, в зуби їй печина», — Добрість каже 
           Та й хоч якій брехні сим словом рот замаже. 
            
           Як шкурка з бузівка у шевчика в руках 
           Або у лимаря в зубах, 
           Чого не витерпить, що їй не виробляють! 
           Смердячим дьогтем їй і жиром доїдають! 
           Крий боже! що їй мук, голубці, завдають! 
           І крутять, і вертять, і пруть, і мнуть, і труть, 
           І в дудку зцуплюють, і рвуть, і натягають, 
           І в сто погибелей муцують, і згинають… 
           Що збоку чоловік, зирнувши, задрижить! 
           Подума: тільки вже на світі їй і жить! 
           Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку підіймає 
           І юхтою її або габельком величає, 
           І щоб за шкурку мав п’ять золотих узять, 
           То за габелька він не хоче й десять брать! 
           Так Добрість на світі чим більш в нудьзі помнеться, 
           Чим більш, мов реп’яхів, лихоти набереться, 
           Чим сала більшенько за шкуру їй заллють, — 
           Тим більше за неї, де повернись, дають. 
           Адже ж за битого, наші батьки мовляли, 
           Небитих двох колись не раз притьмом давали, 
           Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали! 
            
           Нехай в олійниці олійник тараном 
           Макухам завдає якмога гіршу муку, — 
           Так не завгорить їм, а здавить в каменюку, 
           Що потім чорта й сам вдовбе їх долотом. 
           Нехай вовтузають і Добрість кулаками, 
           Мов воскобійними нехай з неї клинками 
           Останню слізоньку видавлюють і п’ють, — 
           Овва! дурні! того не знають, що дають 
           Таку принаду їй до стусанів частеньких, 
           До штовхання під бік, до кулаків тугеньких, 
           Що хоч в потилицю тоді їй і обух, 
           Хоч довбню в лоб, то все не випре з неї дух. 
           І довбня, я ж кажу, тогді їй так дошкулить, 
           Як вош за коміром або постіл замулить. 
           По сім-то, братику, і Добрість пізнають: 
           Клеймо їй — канчуки, імення їй — терпіння. 
           Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння, 
           Того нехай поміж святими не кладуть! 
           Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить, 
           Трохи лиш на того не скинувся синка, 
           Що матінка пестить і до голівці гладить, — 
           Поки не візьметься пестунчик до замка! 
            
           Але всьому свій час і черга, Грицьку, буде! 
           Ми під богом, як бач, всі ходим, грішні люде: 
           До часу глек, — мовляв один розумний лях, — 
           До часу, голубе, нам глечик носить воду; 
           І на його пошле зла доля ту невзгоду, 
           Що глек побачимо в череп’яних шматках! 
           До часу над слабим, хто дужчий, вередує, 
           До часу мужиків ледачий пан мордує, — 
           Колись до їх усіх смерть в гості примандрує, 
           То, мов єхлейтар, їм в вікно заторохтить 
           І по-московській їм гукне: »В паход ітить!» 
           Не гляне, чи то їх кульками хата вшита, 
           Чи, може, дереном земляночка накрита, — 
           Всіх нас сира земля до себе прибере, 
           Але ледачий так, як добрий, не умре! 
            
           Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю, 
           В дорозі нидіє двадцяту вже неділю, 
           Обшарпавсь до рубця, в коломазь обліпивсь, 
           Та ба! та як другі — дощенту не пропивсь, 
           Щодень, то неборак, знай, молиться все богу, 
           Щоб швидше дівчину побачити небогу, 
           І чулих воликів, знай, хльоста батогом, 
           Поки опиниться перед своїм двором, — 
           Так Добрість квапиться із світу в домовину, 
           Терпить нудьгу й біду, пропасницю й гостець, 
           І так попа він жде в останнюю годину, 
           Як на великдень всі червоних ждуть яєць. 
            
           Але ти, Грицьку, більш, ніж я, учився в школі, 
           Далеко більш, ніж я, помазавсь ти письмом; 
           Ти й греків, ти й латин, ти знаєш всіх доволі, 
           Ти в церков хоч яку годився б буть дяком; 
           Ти краще Добрості обличчя наригуєш, 
           Бо й добрий сам єси, і добре всіх малюєш! 
           Послухай, Грицьку, лиш! чи це тобі втямки, 
           Як зійдуться, було, до тебе нарубки, 
           А ти, було, й звелиш граматку їм читати, 
           А сам почнеш, було, псавтир перевертати, 
           Скрізь нишпорить — під тмою, мною, здом, 
           Під азом-ангелом або і в ярмолої 
           Од палітурочки в часловці до другої, 
           І спинишся, було, аж на октоїхом, 
           Та й об якімсь, було, почнеш читать Сократі — 
           Так гарно, що було аж сумно всидіть в хаті! 
           Нехай над ним сира земля пером лежить! 
           Дивіться, хлопці, лиш, — казав ти нам, — глядіть, 
           Як Добрість на світі живе і умирає, 
           Як, не злякавшися, кайдани надіває! 
           З якою радощою держить у руці мишак 
           І кухличок коли б, скривившись, випиває, 
           До бога рученьки невинні простягає! 
           Отак-то, братики, умер Сократ, отак! 
           Чого ви, дурники? — сказав він веселенько 
           Своїм заплаканим в хурдизі школярам. — 
           Чого голосите? Чкурніть лиш ви швиденько 
           Та дайте півня ви скулаповим попам! 
           Отак-то, братця, й ви, — казав ти, — хліб ви їжте, 
           А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте! 
           Не скрізь ледачі так, як грецькії пани, 
           Хоч скрізь на світі єсть ахвинські брехуни, 
           І єсть земля така правдива і заможна, 
           Де правду і панам сказать, як богу, можна. 
           Дивіться, — ти казав, — як вірний Довгорук 
           Писульку царську рве із єдноральських рук 
           І на шматки її із серця роздирає! 
           Чи бач, як старшина із ляку умирає! 
           А Довгорук сидить і усом не моргне! 
           «Ай, що ж ти наробив! — усі заверещали. — 
           Тепер же поминай, як Довгорука звали! » 
           А Довгорук сказав: «Не бійтесь за мене! 
           Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий! 
           Я покажу, що й він, як всі ми, чоловіки, 
           Помилиться, згрішить, спіткнеться і впаде, 
           І ворог той йому, його хто не зведе». 
           Аж бач! Таки воно й на правду вийшло, хлопці, — 
           Прибіг Петро, гукнув, затупав, загурчав, 
           Уже й був кинувсь бить, але як розпитав, 
           Аж Довгорукого погладив по головці, 
           І цмокнув в лисину та ще й перепрохав — 
           Та ще й на змирщини кіп з п’ять він грошей дав. 
            
                                  17 сентября 1817 г. 
                                  Харьков 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Володимир Самійленко був оригінальним поетом, справжнім патріотом своєї землі, але життєві обставини не дозволили повністю розкритися його таланту. Та все, що написав поет, може слугувати зразком любові до України, до народу.

Як і багато його ровесників, Самійленко починав творити російською мовою. І раптом перед ним відкрилася істина: українська мова — це діамант, що лежав на дорозі, припадаючи пилюкою під ногами байдужого люду. І лише один перехожий підняв той камінець, обробив, обточив його і діамант засяяв, заяснів усіма гранями.

Лише в кінці вірша «Українська мова» автор називає ім’я Шевченка, але читачеві з перших рядків зрозуміло, хто той чудовий перехожий, який зумів обточити грані камінця і звільнити красу від пилу і бруду.

Володимир Самійленко у цьому вірші знайшов оригінальний образ, щоб зримо й яскраво показати цінність мови і величезний внесок Тараса Шевченка у її розвиток і розквіт. Кобзар підніс мову на небувалу висоту, щоб вона ясніла там «на злість ворогам» і на добро людям. Самійленко вірить, що наша мова буде сіяти «щогодини ясніш», що нові покоління все зроблять для того, щоб ясніла вона у високості:

Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас.

Щоб, поглянувши сам на створіння своє,

Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

Любов до України, до рідної землі, народу, мови була для Володимира Самійленка абсолютно природним станом. Він не хизувався нею, не робив її прапором своєї творчості. Лагідний, спокійний характер поета відчувається і в його творах. Вірш «Патріоти» — це розмова молодих людей «про долю своєї землі». Один «народні права боронив», доводив науковими фактами

Народну окремість натури,

І склад особливий думок,

І давність своєї культури…

Але все це він виніс із книжок.

А другий показував місце свого народу серед інших народів, говорив про те, що українці мають дорости до своїх прав.

І тільки третій не говорив нічого, бо не вмів красно висловити свої почуття, але заради святої справи міг би віддати життя. Він добре бачив, що поряд із багатослівними патріотами живуть мільйони голодних, темних, убогих людей.

Поет бачив, як часто слова людей розходяться із вчинками, а слова можновладців і зі справжніми думками.

Вірш «Слова і думки» Самійленко написав у 1917 році, коли внаслідок революційних подій до влади в Російській імперії прийшов Тимчасовий уряд. Гасла, які він проповідував, розходилися не лише зі словами, а й з думками членів ‘ цього уряду.

З високих трибун вони говорили, що бажають дати волю всім народам, які будуть «рівними братами»; що люблять усіх, нададуть можливість «інородцям» мати власне військо, власний уряд, автономію найширшу. Але думки цих «демократів» були спрямовані на інше. За обіцянками зробити всі народи рівними криється бажання «…легко їх і швидко порівняти нагаями»; за свою любов вони вимагають від українців віддати всю пшеницю; дружбу з інородцями ладні «держати на ланцюзі»; армію можуть розігнати рівно так, як і дадуть, а незалежний уряд поставлять у такі умови, «щоб і не чхнули без дозволу Петрограду».

У своїх віршах Володимир Самійленко використовує такі засоби і прийоми, які дозволяють йому найповніше розкрити свій задум, показати нестандартність ситуації. Тонка іронія, внутрішній сарказм у творах Самійленка, відсутність гасел, монологів, копирсання у власному «я» налаштовують читача на розмову з мудрим співбесідником-поетом, який тонко підводить нас до власних висновків.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Уолт Уїтмен (1819-1892) — американський поет-новатор, один із найінтелігентніших людей свого часу, світову славу принесла поетові його книга віршів «Листя трави» (1855), над якою він працював все життя. Поезія Уолта Уїтмена оригінальна, новаторська за формою, за своєю тематикою та образами. Повставши проти умовностей романтичної поетики, Уїтмен проголошує ідеалом, мірою прекрасного-дійсність, реальний світ і стає співцем краси звичайного життєвого факту. В його книзі і численні замальовки побуту сучасної Америки (те, що до Уїтмена поезія не визнавала естетично цінним), і краса довколишньої природи, і соціальна трагедія расової нерівності в США. На противагу романтизмові, Уїтмен бачить вищу духовність в самій матеріальності світу і складає гімни людській природі, плоті або проклятій романтиками сучасній індустрії. Головний тон його поезії — захоплення світом, людством. Для нього всі грані життя одинаково прекрасні, всі його прояви для нього важливі і сповнені духовного значення.

«Нікчемне для мене таке ж велике, як і все інше».

За Уїтменом, життя кожної людини — найзвичайніше — наповнене змістом. І його любов до людства (народів) — не проза, бо вона якраз і виростає із любові до кожної окремої людини, він захоплюється досконалістю людського єства і дуже страждає, спостерігаючи невідповідність між красою і величчю людини та її жалюгідною долею.

Ліричний герой «Листя трави» є представником «всіх епох і всіх земель», і тому автор прагне за допомогою завершених циклів різних за жанром віршів і поем розкрити його в усьому розмаїтті часових і просторових взаємозв’язків від народження і до самої смерті, розповісти про об’єктивну дійсність, яка існує поза людиною, замислитись над призначенням людини у всесвіті, виявити в «звичайній людині» безсмертну

її сутність. Циклічність: народження — праця — смерть — безсмерття властива всій книжці в цілому і окремим творам (поема «Пісня про себе»).

Уїтмен універсальний. Він оспівує рух зірок і разом з тим рух кожного атома, кожної крихітної часточки всесвіту. Уже сама назва його книги «Листя трави» відбиває цю особливість його поетичного бачення: люди бачать траву, але хто з них схиляється до травинки — «листочка трави»?. Це робить Уїтмен, поет — закоханий в життя, в кожну його травинку.

Тема книги — людина, сам Уолт Уїтмен, сюжет — взаємовідносини людини і всесвіту, ідея — вічна і неухильна віра в торжество людини.

За жанром — це ліроепічний твір. Тут існує зв’язок ліричної і епічної стихії — «я» поета, його духовної сутності і об’єктивної реальності, «речового світу»,«трави» — зв’язок не зовнішній. Книга будується як  і поєднання цих стихій. В фіналі образ «трави» і «я» поета — нероздільні.    

• Я заповідаю себе грязній землі,
• нехай я проросту моєю       
• улюбленою травою,
• Якщо захочеш побачити мене,
• шукай мене у себе
• під підошвами.

Щодо форми його поезії, то Уїтмен писав:… «Я відкинув римований і білий вірш. Білий вірш особливо мені бридкий, але ритм я визнаю, не зовнішній, регулярний і розмірений: короткий склад, довгий склад… Як хода кульгавого; така поезія мені чужа. Морські хвилі не викочуються на берег через рівні проміжки часу, як і пориви вітру між соснами, а проте і в рокоті хвиль, і в шелесті вітру між дерев є чудовий ритм. А який би він був монотонний, як стомлювався б від нього слух, якби він був правильний! Саме цей різновид мелодії і ритм я намагався вловити…»

Вже в цьому полягає новаторство Уїтмена-поета. Крім того, автор використовує такі новаторські прийоми стилю як:

• —        уїтменівський каталог (перелік реалій для створення ефекту всеосяжності),
• —        діалогічність (діалог з самим собою, з читачем),
• —        реінтерпретація (вмонтовування різних за своїм походженням     і фрагментів і цитат до зовсім нового естетичного контексту (тут уривки
• й цитати з різноманітних трактатів різних часів, спроби інтерпретації наукових явищ і багатьох галузей знань, лірико-епічне осмислення і перефразування більш менш відомих джерел),

1 — В статті «Погляд на пройдене» поет писав: «Листя трави… — це переважно спроба виразити мою власну емоційну та особистішу природу…, спроба докладно — від початку й до кінця — відтворити Особу, людське єство (мене самого в другій половині 19 століття в Америці), і зробити це вільно, вичерпно й правдиво»- а також контрасти, повтори.

Його поезії притаманна відкритість життю та людству, наближеність до природи.

• Уолт Уїтмен
• Себе я оспівую.
• Себе я оспівую — просту окрему Особу,
• Проте вживаю слово
• «Демократичність» і термін «Людський запал»
• Оспіваймо фізіологію: бо від маківки
• до мізинчика на нозі — все оспівування варте;
• Не лише про мене співаймо, не лише
• про людський мозок — не тільки вони гідні Музи,
• я скажу, співаймо про цілість тугих довершених форм,
• вони тільки гідні її.
• Я оспівую жінку нарівні з чоловіком;
• І життя неосяжне в жазі своїй, серцебитті та маці:

Веселе — для найвільнішого з можливих діянь створене, за найбожистішим законом.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творча спадщина одного з визначних поетів передшевченківської доби Гулака — Артемовського порівняно невелика за обсягом, але цікава й різноманітна. Його байки відіграли важливу роль у розвитку української літератури перших десятиліть XIX ст. Письменник П. Білецький-Носенко в 1823 році писав: «Я смело могу уверить, что сказочки г. Артемовского — Гулака читались с таким же неописанным удовольствием, как «Энеида» г. Котляревского, что многие вытвердили напамять целые тирады из них…»

Байка «Пан та Собака» є викриттям самодурства і розбещеності панів. Автор щиро співчуває безправним селянам-кріпакам, над якими жорстоко знущаються кріпосники. В алегоричному образі Рябка Гулак — Артемовський показав виняткову віддданість та чесність простих людей. Собака прагнув догодити поміщику. Але все одно залишається винним і тоді, коли заснув, і тоді, коли охороняв панське добро. Після чергового покарання Рябко вигукує:

«Той дурень, хто дурним іде панам служити,
А більший дурень, хто їм дума догодити!»

На жаль, байкар не виступає з гнівним осудом жорстокості кріпосників, а тільки намагається присоромити їх за нелюдське ставлення до селян, бо «над псом повинно ласку мати».
Байка «Пан та Собака» була творчою удачею молодого поета. Завдяки народному колориту, сатиричним тенденціям у змалюванні кріпосницького ладу твір зіграв певну позитивну роль у розвитку реалістичної байки в Україні.