Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Казна творчості Миколи Васильовича Гоголя збиралася на народному грунті. Саме тому його твори сповнені в той же час і гнівом, і любвью. Ці парадоксальні протиріччя простежуються впродовж усього твору. Адже суперечливим є вже те, що поема має назву «Мертві душі», те, що сатиричне і ліричне в ній виступає в єдності.

Проте з кожною главою твору наростає викривально сатиричний пафос. Якщо звернутися до образів твору, то можна побачити ряд сатиричних персонажів, серед яких і центральний образ, і декілька його оточення. Наприклад, Манілов разом з дружиною презентують Чичикову список селян, що померли, перев’язаний рожевою стрічкою. Яке ж огидне відчуття викликає цей штрих! А сам Чичиков? Авантюрист, зацікавлений в нещасті інших людей заради своєї вигоди : «А тепер же час зручний, нещодавно була епідемія, народу вимерло, слава богу, немало». Дволикий пан дякує Богові за людське горе!

Але хіба тільки він. Герої гоголевской сатири — люди ограниченые, не здатні на душевні пориви. Але їх захоплення не виходять за межі супу і котлет. Отже, предмети домашнього побуту важать в їх житті значно більше, чим високі почуття.

Блискуче, остросатирически письменник розкриває ту істину, що в тодішньому суспільстві людина не здатна відчувати симпатію, дружбу, повагу, любов.

З найглибшою сатирою звучить тема столиці в «Повісті про капітана Копейкине», де відверто протиставляються державні мужі простій людині. А символом державної влади якраз і виступає Петербург — пихатий, розкошуючий, розбещений і ситий.

Зображення ж простих людей пройняте поезією. Та і сам авторське оповідання містить безліч ліричних відступів, авторських монологів і роздумів про життя, мистецтво, про Батьківщину. А спогади про Батьківщину доводять автора до глибокого трепету. І ще контрастнішим стає авторський ліризм що сатирично показує співаючого Чичикова. Здавалося б, що тут дивного? Адже з прадавніх часів пісня супроводжує людину впродовж усього життя. Але те людини! А Чичиков? Нелюдь, який придбав майно у вигляді мертвих душ.

Читаючи цей епізод твору, намагаєшся зрозуміти і почуття автора, і прихований зміст слів, вкладених у вуста візника Селіфана : «Вишь ти, як пан співає»!.

Геніальність самої теми «Мертвих душ» опиняється у багатстві різних значень і протиставлень понять мертвих і живих душ, коли починаєш розуміти глибину і важливість для поеми того ліричного відступу, де йдеться про те, що «на світі дивно влаштоване : веселе миттю звернеться в сумне, якщо тільки довго застоїшся перед ним». Гоголь довів, що характер людини формується під впливом громадського середовища.

Брязкаючи ключами від задньої хвіртки, приворітний раб випустив Мітрадата й знову взяв хвіртку на замок, а Мітрадат подався до Північної брами ще дужче наляканий. У руках він тримав добре вистелений полотниною кошик із немовлям, яке, певно, було нагодоване й переповите, бо міцно спало. Царський волопас із жалощами скосував на кошик і пошепки побажав: 
      — Хай би воно більше не прокинулося! 
      Якби в цю мить хтось побачив Мітрадата й почув його страшні слова, не повірив би власним вухам, бо Мітрадат був лагідний на вдачу й остерігався зобидити навіть безмовне теля. Але нічна вулиця німувала, Мітрадата ніхто не бачив і не чув, окрім прибрамної сторожі, якій було наказано випустити з міста царського пастуха. Потонувши в нічній прохолоді, відійшовши од міста кроків на сто п’ятдесят, звідки сторожа вже не могла його почути, більше не стримуючи голосу, Мітрадат проказав: 
      — А якби ото таке зробити твоєму рідному синові? 
      Так, наче перед ним стояв Гарпаг, вельможа й найближчий родич мідійського царя Астіага, бо ж саме Гарпаг щойно дав йому це дитя. Хоча все почалося не з цього… 
     
 Вранці цар Мідії Астіаг викликав Гарпага й сказав йому: 
      — Ти мій найперший вельміж і найближчий родич. Візьми цю дитину й знищ її!.. 
      Гарпаг уже знав усе про дитину, він лише не сподівався почути про неї саме тепер. А пригода почалася ще перед кількома роками… 
      Коли доньці Астіага Мандані минало тринадцятий рік, Астіагові з’явилось у сні дивне видіння: буцімто з Мандани витікає величезна безберега ріка, води якої швидко затопили всю Мідію й цілу Азію. Цар спросоння викликав своїх магів і звелів розтлумачити цей сон. Найголовніший з-поміж магів — маг-магішті — мовив: «Сон віщує Мідії лихі дні». Далі тлумачити сновидіння не було потреби. 
      Відкинувши всіх можливих женихів, ладних одружитися з Манданою, Астіаг вирішив оддати її за перса Камбіса, який видавався йому менш родовитим за найменш родовитих мідійців. Адже перси були рабами мідійців. 
      Через рік після весілля Астіагові привидівсь інший сон: буцімто з Мандани виросла величезна лоза виноградна, яка швидко обснувала всю Азію й цілий світ. Астіаг знову викликав магів, і маг-магішті після довгих роздумів сказав: «Цей сон теж віщує лихі дні для Мідії. Син твоєї доньки стане замість тебе царем…» 
      
Астіаг був старий і не мав сина, якому міг би передати свій царський стіл, через те злякався й привіз доньку з Персії. Мандана ось-ось мала породити дитя, Астіаг приставив до неї пильну сторожу, невдовзі сторожа вхопила новонароджену дитину й понесла до царя, а цар покликав свого царедвірця Гарпага й звелів занапастити дитину. Але Гарпаг теж мав смалець у голові: йому не хотілось брати чужий гріх на душу, не хотілося втягати й когось із свого дому, через те доручив це брудне діло людині з дому царя. Тепер та людина, царський волопас Мітрадат, гірко нарікав на царевого родича Гарпага: 
      — А якби твоєму рідному синові ото таке?.. В тебе також народився син-первісток. — Неподалік столичної брами чекав його старий пес, і тепер Мітрадат бодай мав до кого звертатися, бо дорога до дому була вельми неблизька. — Царям та вельможам усе дозволено, — звернувся до собаки волопас Мітрадат, — бо хто їх владен спитати? Цар собі візьме на душу найстрашніший гріх, а тоді принесе в жертву двадцять одну корову — й праведнішого за нього не буде на цілий світ… Онде твоя хазяйка, — сказав псові Мітрадат,- хоче породити мені дитинчатко. А що я їй за це подарую, коли в мене немає навіть свого кутка? Хіба ж буде дитина здоровою без подарунка? — Мітрадат відчув себе тут у великій безпеці й поставив кошик з дитиною на траву. Зійшов місяць, і стало все добре видно. Волопас побачив те, що й сподівавсь побачити, й кивнув до пса, закликаючи його в свідки: — А свого вони вбрали в золото навіть на смерть. Богам їхнє золото дуже треба?.. Оце коли б із мене не такий страхополох, то взяв би та й зірвав зо три золоті бляшечки, а тоді подарував би твоїй хазяйці за донечку чи за синка, кого там вона вже мені народить, — але ж я звичайний лякливий царський раб…
      
Мітрадат знову почепив кошика на лікоть і повів далі: 
      — Не крути хвостом, бо трохи згодом доведеться вити: адже Гарпаг звелів покинути дитинку біля отих яруг, до яких і ти боїшся заходити, бо там царство шакалів та вовків. Гарпаг думав мене ошукати, — мовляв, це дитинка котрогось його раба, — та приворітний раб розповів мені всю правду… Ти добре зробив, що не схотів заходити до міста, в містах дуже бридко тхне, сам я теж ніколи не зайшов би туди з доброї волі, але ж я невільний раб, що мені звелять, те й мушу виконувати, як ось і це… 
      Мітрадат удруге поставив кошик із немовлям на стежку. Серед темної нічної пустелі його раптом охопив жах. Відгорнувши покривало з кошика, він із надією принишк, може, злі чи добрі дайви самі забрали душу дитини, може, тепер не доведеться занапащати себе цим смертним гріхом?.. Мітрадат притулився вухом до маленького личка. Дитинка ледь чутно сопла, й від передчуття неминучого лиха в нього стислося серце. Навіть місяць затуливсь хмаркою й зник. 
      Це неприємне відчуття не полишало Мітрадата всю решту дороги додому. Він мешкав з дружиною біля самих озер, за якими починалися найвищі в Мідії гори. Тут були випаси царських робочих буйволів та волів. Пес несподівано спинився й став стривожено нюшити повітря. 
      — Ану вперед! — Неспокій пса передався господареві. — Ти чого?.. 
     
 Пес почав позіхати, а ці позіхи незабаром перейшли в судомне підвивання й тоскне виття. Підбігши до своєї пастушої хатинки за хлівами, Мітрадат подивився й кахикнув у кулак, бо в хаті були жінки двох його підпасичів. Жінки почули кахикання й утекли, а Мітрадат з осторогою ввійшов до хатинки. Дружина лежала на ліжку в півтемному кутку, а на лаві під блимавим світильником скоцюрбилось нерухоме тільце дитинки. 
      — З’явилося на світ неживе, — кволим голосом проказала дружина, яку по-еллінському звали Кіно, а по-мідійському — Спако; Спако означало «собака», собаки були священними тваринами, й це ім’я належало до найкращих. Кіно-Спако народилася десь на Егейських островах. 
      Дитя в кошику аж тепер прокинулося й закричало. Кіно спочатку злякано підвелась, але Мітрадат розповів їй усе про ту нещасну дитину. 
      Так у сумних розмовах минула ніч. А коли нарешті зійшло сонце, Мітрадат узяв кошик з дитиною й поплентав до яруг, де водилося безліч хижих звірів. 
      За кілька днів по тому прибув Гарпаг зі своїми людьми. 
      — Ну, вволив мою волю? — запитав він у царевого пастуха. 
      
Мітрадат лише низько схилив голову, а потім повів царевого родича до тих диких яруг. Десь аж під обід вони знайшли подерте й закривавлене дитяче манаттячко. Воно лежало під кущем, змережане барвистими вавілонськими нитками й рясно обшите золотом. Люди Гарпага викопали глибоку яму й поховали знахідку з відповідними піснями й по-царському щедрим узливанням фінікійською оливою та єгипетським вином, бо так належало ховати дитя царського роду. 
      А коли вони, виконавши свій обов’язок перед царем Астіагом, подалися геть, на могилку прийшла дружина Мітрадата Кіно й почала голосити. Тепер Мітрадат уже їй не забороняв… 
      — Про нас іще ніхто нічого не може сказати, — дивився на дружину й стиха говорив Мітрадат,- а воно вже досі в раю й літає кругом голови бога Ахурамазди. Гріхів у нього ніякісіньких не було, бо гріх людина чинить, уже бувши сповна розуму, та й тільце його не зогнило в землі, ми не знайшли жодної кісточки. І які там кісточки — самі хрящики, й усе те пішло на потраву священним псам… Хтось може мені закинути, що то були не пси, але я краще знаю, я ціле життя своє живу по луках та по лісах, тож можу поклястись і присягнути під страхом кари від руки злого бога Анкра-Майнью, що лис, вовк і шакал нічим не різняться від звичайного пса, пси також бувають малі й великі, сірі та руді, й гавкають вони по-різному, а недоїдену здобич однаково загортають носом у пісок, тільки що ці живуть у полі та в лісі, а ті — побіля людей, ну, й що з того, коли я сам живу серед оцих-о пущ, а мене ж ніхто не називає козлом чи ведмедем, отак і свійські та дикі пси. Якщо пси не дали зогнити людському тілу, то слава тим псам, бо чисте завжди піде до чистого, а те дитя вже давно в раю, хоча й жіноча сльоза не буває людській душі на шкоду, тож ти поплач, поплач, тоді вже будемо зовсім певні, що воно полетіло в парадиз, а не тиняється десь ночами по руїнах та яругах, я й сам би хотів, щоб за мною, як помру, поплакала жінка чи дівчина, бо жіноча сльоза обмиває з душі людської земний бруд… 
      
Кіно то прислухалася до заспокійливих слів чоловіка, то знову лягала персами на горбик сирої землі, й голос її звивався високо-високо, аж до сьомих небес, де був рай-парадиз і жили Ахурамазда та його сонцесяйний син Мітра, а тепер оселився й маленький їхній синок, хоча про це не повинен був знати ніхто в світі 
      Царський волопас Мітрадат уволив волю царевого родича Гарпага, відніс і кинув на поталу хижим звірам дитину в царському вбранні, але то не був даний йому Гарпагом хлопчик, то був його, Мітрадата, власний син, який народився мертвий. Тієї ночі Мітрадат сидів поряд з убитою горем дружиною й намагався розважити її й себе. 
      — Тут хоч побивайся, хоч не побивайся, — казав він, — а нічого не вдієш. Ахурамазда вирішив забрати нашого синочка до себе в парадиз, і його теж можна зрозуміти, бо коли помирає доросла жінка чи дорослий чоловік, хоч хай би були сім разів по сім праведними, вони заплямували себе бодай одним-однісіньким гріхом, а цареві ж богів та людей кортить мати коло себе щонайчистішу душу. Де ти їх набереш? Таку душу можна знайти хіба що в немовляти, вона в нього чистіша від джерельної води, надто ж коли дитя не встигло й побачити грішного світу, отож я й кажу, що нам за нашого синочка треба тільки радіти… 
      В цю мить заплакало оте панське дитя. Кіно знову перелякано підхопилась, але Мітрадат узяв кошик і загойдав його в руці, бо дитячий крик болюче різав серце, адже на лаві лежало мертве їхнє рідне дитя. Було боляче й навіть страшнувато, бо десь тут невидимо витала незаспокоєна священним обрядом похорону людська душа… 
      Чуже дитя потроху втихло, й Мітрадат проказав: 
      — Це теж безгрішне, але його батькам серце не болить. Та мені й самому жалко. Шкода і його, й себе заразом, бо маю ж узяти за нього гріх на свою душу, хоча мене й присилувано до цього гріха… 
      Дитя знову заплакало. Кіно не витримала й підвелась, поволі переповила його в чисте, а потім незчулася й сама, як притулила чуже дитя до грудей і заходилася годувати. Малятко жадібно ссало й часом плямкало ротеням, а під горло Кіно підкотився давучкий клубок і не давав одітхнути. 
      Мітрадат дивився на страждання дружини й говорив: 
      — Кожна жива душа хоче їсти, так уже влаштовано божеством, не знаю тільки, на добро чи на зло людині, мабуть же таки, на добро, бо голодній людині й світ немилий. отож і виходить, що на добро, хоча, з другого боку, як подумаєш, скільки доводиться страждати за кришеник просяного коржа, то починаєш собі думати, що то все вигадка не світлих богів, а злого Анкра-Майнью та його духів — дайвів лукавих…- Мітрадат помовчав і мовив те, що вже давно вертілося в нього на думці:- А хто придумав штовхати безневинного на смертний гріх? Нашого синочка вже ніхто не зможе оживити, а чим же завинило ось оце дитя, що мушу кидати його живого на розтерзання шакалам? Або чим завинив я?..- Дружина не відповідала, тоді він узяв кошика в руки й важко зітхнув, але це теж не розворушило жінку. — Мітрадат поставив кошика біля неї й додав:- Нічого не вдієш, видно, так вирішили небеса… 
      Він потягся руками до дитини, але жінка раптом відтрутила його руки й не дала. Мітрадат не став наполягати. По якомусь часі Кіно взяла з лави мертве дитя, далі взяла живе й перебрала в його дорогу одіж мертвого, обряджаючи в останню путь. Саме на це Мітрадат увесь час і натякав дружині.
      
Так онук мідійського царя Астіага лишився живий. 
      Та минуло добрих років тринадцять, перш ніж цар довідався про це, — довідавсь і неабияк перелякався. 
      Кіно та Мітрадат назвали свого прийомного сина Курушем, тобто «пастухом», бо він мусив усе життя пасти худобу царя Астіага, а по Астіаговій смерті — взагалі невідомо чию, бо ж Астіаг не мав сина, єдину ж доньку віддав заміж одному з підвладних перських князьків. 
      Цар Астіаг довідався про онука зовсім випадково. 
      Куруш виріс дужим і спритним хлоп’яком, він верховодив ватагою ровесників, серед яких був і Гарпагів синок. Одного вечора, граючись у війну, діти знов обрали царем Куруша, а Гарпагового сина — царським гінцем. Пихатий княжич не схотів підкорятися синові раба-волопаса, за що Куруш попросту віддубасив його. Княжич поскаржився татові Гарпагу, але Гарпаг не мав влади карати сина царевого пастуха, через те вирішив поскаржитись самому цареві. 
      Астіаг пам’ятав Гарпагову послугу, тож звелів привести Мітрадатового сина й відшмагати його батогом. Та тільки-но до нього підвели хлопчину, як цар одразу ж упізнав його: 
      Куруш був страшенно схожий на цареву доньку Мандану!.. Цар усе збагнув, покликав магів і поділився з ними своїми підозрами. Як же тринадцять років тому маги так розтлумачили оті його два сни?! 
      — Інколи сновидіння зводяться до дурнички, — заспокоїв царя маг-магішті — головний маг.- Нехай і в дитячій забавці, твій онук уже побував царем, тож більше його не слід боятися. 
      Цар Астіаг повірив у нове тлумачення своїх давніх снів, та й волопас Мітрадат усе визнав під батогами. Довго не визнавав нічого тільки царський улюбленець і родич Гарпаг, але цар посміхнувся й заспокоїв Гарпага: 
      — Всеблагий Ахурамазда втримав мою й твою руки від смертного гріха, я тепер тобі навіть удячний, а за твої заслуги переді мною хочу сьогодні ввечері влаштувати пир на твою честь. Пришли свого сина до мене, хай пограється з моїм онуком, а пізніше приходь і ти сам: я вирішив показати тобі й усій нашій столиці, як повинні дякувати своїм слугам царі… 
      Гарпаг почував себе на сьомому небі від щастя. На пиру того вечора всім гостям подавали пісне, лише Гарпагові одну за одною підносили м’ясні страви, а коли він аж упрів од щастя та ситної їди, перестарілий цар Астіаг наказав поставити біля найшанованішого з-поміж гостей прикритий полотниною кошик. 
      — А це можеш забрати з собою додому! — мовив цар. 
      У кошику були голова та кінцівки Гарпагового сина — все, що залишилося від отих страшних страв. 
      Так по-звірячому помстився цар Астіаг своєму найближчому родичеві й помічникові, який зважився переступити через царський наказ. 
      Такими жахливими пригодами позначено дитинство Куруша, який, вирісши й змужнівши, переміг свого діда й став першим перським царем. Куруша греки шанобливо прозвали Кіром, що їхньою мовою означало «влада», «право», «сила», якщо ж одним словом, то просто «пан». До того ж усі вони щиро думали, нібито Кіра вигодувала собака, бо Мітрадатову дружину звали Кіно-Спако, а ми вже знаємо, що це означає. 

В одному департаменті служив непримітний чиновник Акакій Акакійович Башмачкін, «низенького зросту, трохи рябий, трохи рудий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, з невеликою лисиною на лобі, зморшками на обох щоках і кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним». Чину був незначного — титулярний радник, над яким, як відомо, завжди підсміюються. На день його народження за православним календарем припадали імена досить дивні: матінці його запропонували назвати немовля Мокієм, Соссієм, або на честь мученика Хоздазата. Перегорнули сторінку — а там Трифілій, Дула й Варахсій. Тож вирішили назвати на честь батька Акакієм. 

У департаменті він служив давно, все на одній посаді «чиновник для письма». Йому не виявляли жодної поваги, начальники поводилися з ним «холодно-деспотично», сторожі навіть не дивилися на нього, «начебто через приймальню пролетіла звичайна муха». Молоді чиновники потішалися над ним, відпускали жарти, але Акакій Акакійович тільки промовляв: «Залиште мене, навіщо ви мене ображаєте?» Служив він мало сказати старанно — ні, він служив з любов’ю: «там, у цьому переписуванні, йому вбачався якийсь власний різноманітний і приємний світ». Виписуючи улюблені букви — «букви-фаворити», він аж прицмокував від задоволення. Одного разу якийсь добрий начальник, бажаючи винагородити Акакія Акакійовича за тривалу службу, наказав дати йому більш поважну роботу, ніж звичайне переписування,— «справа полягала тільки в тому, щоб замінити заголовний титул та замінити де-не-де дієслова першої особи на третю». Це так виснажило Акакія Акакійовича, що він попросив краще дати йому щось переписати. 

Нічого, крім служби, для нього не існувало. Одягнений він був абияк, до мундира завжди щось прилипало, «сінця шматочок чи яка-небудь ниточка», їв він, абсолютно не помічаючи смак їжі, їв «з мухами й з усім тим, що посилав Господь на ту пору». Всі думки його були про рівні рядки, і «якщо бозна-звідки взявшись, кобиляча морда розміщувалася у нього на плечі і напускала ніздрями справжній вітер у щоку, тоді тільки помічав він, що спинився не посередині рядка, а швидше посередині вулиці». Акакій Акакійович був цілком задоволений долею: написавшись досхочу (уже вдома для свого задоволення), він лягав спати, посміхаючись думкам про завтрашній день. 

Так і прожив би Акакій Акакійович до глибокої старості, якби не одне лихо. Є в Петербурзі ворог усіх тих, хто, як Башмачкін, отримує всього чотириста рублів плати на рік, ворог цей — північний мороз. Віднедавна став відчувати Акакій Акакійович, що спина у нього аж занадто мерзне. Оглянувши свою добряче зношену шинель, він побачив, що на спині вона зовсім протерлася, а підкладка розповзлася. Шинель необхідно було рятувати, і зробити це міг тільки Петрович — одноокий швець із кріпаків, який досить уміло ремонтував шинелі чиновників,— звісно,— коли не був п’яним. Піднімаючись залитими помиями сходами, Акакій Акакійович вирішив, що не дасть Петровичу за ремонт більше двох рублів. «А я от, до тебе, Петровичу, того… — почав він. Варто сказати, що спілкувався він переважно за допомогою прийменників, прислівників і таких часток, які жодного значення не мають.— Шинель ось, сукно…» Оглянувши шинель на світло, Петрович виніс вирок: «Поре-монтувати неможливо: поганий гардероб!» Як Акакій Акакійович не вмовляв, Петрович був непохитний: шматочки тканини на ремонт знайти можна, але пришити неможливо — основа зовсім гнила, доведеться шити нову шинель. На слові «нову» в Акакія Акакійовича затуманило очі, і все, що було в кімнаті, так і пішло обертом. 

Діждавши неділі, він знову вирушив до Петровича: після суботи шевцю треба буде похмелитися. Акакій Акакійович дасть йому гривеничок, може, Петрович стане поступливішим. Справді після суботи швець «добряче косив очима», гривеник вдячно взяв,, але щодо шинелі рішення не змінив: «Прошу замовити нову». 

Зрозумівши, що без нової шинелі ніяк не обійтися, Акакій Акакійович зовсім занепав духом. Протягом кількох років йому вдалося заощадити сорок рублів; необхідно було десь роздобути ще сорок. Він вирішив зменшити звичні витрати: не пити чай вечорами, не запалювати свічки, йдучи вулицею, ступати якомога обережніше, щоб не стерти передчасно підборів. Прийнявши рішення шити нову шинель, Акакій Акакійович став якийсь наче жвавіший, твердіший характером, «як людина, яка вже визначила і поставила перед собою мету». Кожен місяць він навідувався до Петровича, аби погомоніти про шинель. Абсолютно несподівано директор призначив Акакію Акакійовичу більше грошей, ніж звичайно, і справа пішла швидше. Разом із Петровичем вони купили сукно, коленкор на підкладку (але такий, що від шовку ліпший) і кішку на комір, яка здалека завжди могла видатися куницею (сама ж куниця була занадто дорога). 

Петрович потрудився на славу — шинель сіла як влита. Швець був настільки задоволений власним виробом, що навіть вийшов із замовником на вулицю, щоб полюбуватися шинеллю. 

У департаменті всі вибігли в швейцарську дивитися шинель Акакія Акакійовича.

 Привітавши його, чиновники натякнули, що обновку необхідно «обмити». Бідний Башмачкін почав було переконувати, що це не нова шинель, але його виручив якийсь чиновник, сказавши, що він сьогодні іменинник і запрошує всіх увечері до себе на чай. 

Акакій Акакійович вже кілька років не виходив увечері на вулицю. Він ішов, розглядаючи вітрини магазинів і дивувався всьому виставленому там. 

Іменинник жив «на широку ногу»: сходи були освітлені ліхтарем, квартира знаходилася на другому поверсі. В передпокої Акакій Акакійович побачив шинелі, серед яких були навіть із бобровими комірами або з оксамитовими вилогами. Він почувався тут незручно, не знаючи, куди подіти руки, ноги «і всю постать свою». Після двох бокалів шампанського він став трохи веселішим, але все одно затримуватися надовго тут не хотілося. 

Акакій Акакійович ішов темним містом у доброму гуморі, як раптом побачив якихось людей. «Адже ж шинель моя!» — сказав раптом один із них. Башмачкін збирався кричати «рятуйте», але йому відразу ж піднесли до рота кулак «завбільшки з голову чиновника». З нього зняли шинель, дали стусана, і він упав у сніг. Рано вранці Акакій Акакійович вирушив зі скаргою до пристава, але той, замість того, щоб ужити заходів, почав розпитувати, чому Акакій Акакійович так пізно йшов додому й чи не заходив він до якого-небудь непорядного будинку. Башмачкін зніяковів, на тому справа й завершилась. 

У департаменті розповідь Акакія Акакійовича про розбій розчулила всіх, вирішили навіть «скинутися» йому на нову шинель, але раптом, як на зло, збирали гроші на директорський портрет і для Акакія Акакійовича зібрали абсолютну дещицю. Йому порадили звернутися «до однієї поважної особи». Бідоласі треба було докласти величезних зусиль, щоб пробитися на прийом до «значної особи». Генерал, хоча й був глибоко в душі доброю людиною, звик починати розмову з нижчими чинами трьома фразами: «Як ви посміли? Чи знаєте ви, з ким розмовляєте? Чи розумієте, хто стоїть перед вами?» 

Акакій Акакійович вже заздалегідь почувався ніяково і на питання: «Що ви хотіли?» — почав так недоладно, притаманною йому «вільною мовою» пояснювати суть справи, прохаючи розшукати шинель, що генерал, розгнівавшись, не тільки промовив свої звичні грізні фрази, але й затупав ногами. Акакій Акакійович не пам’ятав, як вийшов на вулицю. Наступного дня у нього почалася сильна лихоманка. У мареннях він бачив то Петровича, який шив йому шинель з якимись пастками для злодіїв, то грізного генерала. Через кілька днів нещасний Акакій Акакійович помер. У департаменті лише четвертого дня помітили його відсутність, послали по нього сторожа і довідалися, що Акакія Акакійовича чотири дні як поховали. Наступного дня на його місці сидів інший чиновник… 

Але історія цим не завершується. Незабаром Петербургом розповзлися чутки, що біля Калінкіного мосту почав з’являтися уночі привид — «мрець у вигляді чиновника», який шукає якусь утрачену шинель і зриває з пліч перехожих шинелі, «не зважаючи на чин і звання». Один із департаментських чиновників бачив привид на власні очі й упізнав у ньому Акакія Акакійовича. 

Щодо «поважної особи», то після того, як Башмачкін пішов, він відчув щось подібне до співчуття, думка про незначного чиновника почала навіть тривожити генерала. Тиждень по тому він послав довідатися, чи не можна якось допомогти цьому прохачеві; йому донесли, що Акакій Акакійович помер. Від цієї звістки генерал увесь день ходив понурий, але надвечір розвіявся у приятеля, де зібралося приємне товариство. 

Одного разу, вирушаючи до однієї знайомої дами, з якою він мав «цілком приязні стосунки», генерал раптом відчув, що хтось міцно ухопив його за комір. Озирнувшись, він із жахом упізнав Акакія Акакійовича. «…Рот мерця скривився і, пахнувши на нього страшною могилою, промовив такі слова: «А! так ось ти нарешті! Нарешті я тебе того, спіймав за комір! Саме твоя шинель мені й потрібна! не поклопотався про мою, та ще й вилаяв,— віддавай же тепер свою!» Генерал, забувши себе від страху, скинув шинель і наказав кучеру гнати щодуху. 

Ця подія так вплинула на генерала, що він тепер став набагато рідше говорити підлеглим: «Як ви смієте, чи розумієте, хто перед вами?» Відтоді чиновник-мрець більше не з’являвся — мабуть, генеральська шинель виявилася якраз по ньому
.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Твори письменника : —«Меч Арея» -розповідь— «Цар, якого вигодувала Cобака»— » Дарунки Скіфів «
Білик Іван Іванович 1930 — 2012

(Нар. 1 березня 1930)
Письменник, журналіст, перекладач

Білик Іван Іванович Народився в с. Градизьк (нині селище міського типу Глобинського р-ну Полтавської обл.) в селянській родині. Викладав у сільську школу. Від 1956 почав друкуватися. По закінченні факультету журналістики Київського унституту, де вчився 1956–61, працював у редакціях газети «Робітнича газета», «Молодь України», «Літературна газета». Від 1967 – член Спілки письменників СРСР. Після публікації роману «Меч Арея» (1972) І.Білика звільнено з роботи, а «ідейно хибний» твір вилучено з бібліотек, ще не продані екземпляри пущено під ніж. Протягом 5 років І.Білик поневірявся без роботи. Тим часом «Меч Арея» видано у Великій Британії, США і Канаді. Справа І.Білика набула небажаного для радянської влади розголосу; тоді терміново було опубліковано роман І.Білика «День народження Золотої Рибки» (1977) про будівництво ГЕС, шкідливої для навколишнього середовища; автора прийняли на редакторську роботу в журнал «Всесвіт». Перу І.Білика належать також романи «Танго» (1968; про життя української еміграції), «Земля королеви Мод» (1982), «Похорон богів» (1986; про Київську Русь 9–10 ст.), «Дикі білі коні» (1989; про похід перського царя Дарія I в Скіфію у VI ст. до н.е.), «Золотий Ра» (вільний переказ «Історій» Геродота, Державна премія України ім. Т.Шевченка, 1992), «Не дратуйте ґрифонів» (1993, Всеукраїнська премія ім. М.Старицького), «Яр» (про боротьбу українських націоналістів за державність, який близько 30 років пролежав у шухляді) та «Цар і раб» (про стародавніх скіфів). Переклав понад 20 романів болгарських письменників (А.Гуляшки, Б.Райнова, П.Вежинова та ін.).

Літ.: Климишин М. Роман «Меч Арея» на славу України. «Визвольний шлях», 1978, № 2; Письменники Радянської України. 1917–1987. К., 1988; Кравченко І. Іван Білик і його роман «Похорон богів». «Вітчизна», 1988, № 5; Славинський М. Добриня, Володимир та інші… «Київ», 1988, № 2; Могиленко А. Чтоб кесарево не было безбожным. «Радуга», 1992, № 1–2; Михайленко А. Відтворювати історичне обличчя України. «ЛУ», 1996, 18 квіт.; Чикирисов Ю. Незвичний автограф. Там само, 1996, 25 квіт.

Г.П.Герасимова.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Андрій Михайлович Бобенко (Бібик) (12 серпня 1854, с. Добренька, Костянтиноградський повіт, Полтавська губернія — 1920) — український поет, один з перших поетів-робітників, походив з бідної селянської сім’ї.

Народився 12 серпня 1854 року в с. Добренька Костянтиноградського повіту Полтавської губернії в сім’ї селянина-бідняка. Шести років Андрій залишився без матері. В хату прийшла зла мачуха. У вірші «Було» поет згадує тяжке дитинство:

Раз я малим колись тікав, 

Побила мачуха сердита.

По полю мокрому блукав

І від дощу ховався в житі.

З десяти років Андрій пішов заробляти на хліб. Батько віддав його за 20 крб. на 4 роки працювати наймитом у крамаря. В згаданому вже вірші поет писав:

Я виріс в наймах,

Мов не знав

Ніколи батьківського дому,

І даром хліба не давав

І ніхто ніде мені малому.

В 17 років Аядрій потрапив на пароплав у Херсоні, звідси до Одеси. Працював кочегаром на океанських пароплавах, і там, далеко від рідних берегів, став писати вірші українською мовою. Капітан пароплава Л. І. Гаврилов помітив обдарованого юнака і познайомив його з діячами культури Одеси. Вони допомогли Андрію Михайловичу влаштуватися на роботу в залізничне депо, одержати освіту.

Продовжуючи вчитися самотужки, склав іспит на вчителя і перейшов на педагогічну роботу.

Склавши іспит на звання вчителя, Бобенко працював педагогом. Друкуватися почав у 1883 році в альманасі М. Старицького «Рада». Згодом його твори з’явилися в журналі «Зоря» й петербурзькому соціал-демократичному виданні «Вільна Україна». Як поет, формувався під впливом Т. Г. Шевченка Бобенко — один з перших поетів-робітників. Відомі його твори: «Бурлака», «Марні сльози», «Лірник», «Багата кутя».

В листопаді 1919 року, незадовго до смерті, Андрій Михайлович написав заповіт, у якому є такі рядки:

Здається, скоро я покину

Все, що любив, для чого жив,

Сім ‘ю, народ свій, Україну,

Все, чим на світі дорожив.

А вам, брати мої і діти,

Даю маленький заповіт:

Шукайте всюди правди

світу,

Бо в світі правда,

в правді світ.

У 1920 році Андрій Бобенко помер.

Я (РОМАНТИКА)
«Цвітові яблуні»
       З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.- Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає… Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ… Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
       Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди… За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір’я.
       — Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — …глуха канонада. Насуваються дві грози.
       — Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, м’ята вмирає в тузі. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
       І
       Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости натягнутий дріт.
       День і ніч я пропадаю в «чека».
       Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.
       Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.
       На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: «ала-ла-ла».
       Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів.
       І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.
       Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
       І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:
       — я — чекіст, але і людина.
       Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,- за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
       Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:
       — Тут засідає садизм! 
       Я:
       — …(мовчу).
       На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б’є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
       Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.
       Моїх товаришів легко пізнати:
       доктор Тагабат,
       Андрюша,
       третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
       Чорний трибунал у повному складі.
       Я:
       — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
       З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.
       Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:
       — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.
       Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
       Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою —
       — «розстрілять»,
       завше мнеться, завше розписується так:
       не ім’я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.
       Я:
       — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? 
       Доктор (динамічно):
       — Розстрілять!
       Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже:
       — Я з вами, докторе, не згодний.
       — Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.
       Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.
       І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері…
       — …»Розстрілять»???
       І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
       …Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б’є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.
       ….Доктор Тагабат нажав кнопку.
       Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.
       Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п’ють пожадливо, хижо.
       Я думаю «так треба».
       Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалія і.т. д. і т. п.
       Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
       Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —
       — «розстрілять»,-
       мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,- це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій .звірячий інстинкт. І я, главковерх , чорного трибуналу комуни,- нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
       «Але який вихід?»
       — Який вихід?? — І я не бачив виходу. 
       Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…
       — Але я не бачив виходуі
       Воістину правда була за доктором Тагабатом.
       …Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
       Я подумав: «коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини».
       Але я подумав:
       — Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
       І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.
       …Свічі танули.
       Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
       …До розстрілу присуджено,
       — шість!
       Досить! На цю ніч досить!
       Татарин знову тягне своє азіятське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п’ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
       Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.
       Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.
       Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
       …Шість на моїй совісті?
       Ні, це неправда. Шість сотень,
       шість тисяч, шість мільйонів —
       тьма на моїй совісті!!! 
       — Тьма?
       І я здавлюю голову.
       …Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…
       Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний волохатий силует.
       …Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.
       Тьма!
       Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.
       …- Ти спиш?
       Але мати не спала.
       Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.
       І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
       Я:
       — Ах, як я втомився, мамо!
       Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.- Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
       Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
       — Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!
       І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.
       — Фантом? — знову здригнув я.
       Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
       І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.
       — Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
       Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.
       II
       …Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.
       Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.
       Мені доносять:
       — Ідуть глухі нарікання.
       — Може спалахнути бунт.
       Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.
       …А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
       Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.
       Так:
       будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
       Так:
       вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:
       — Штаб Духоніна!
       …А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.
       …А глуха канонада росте.
       Росте передгроззя: скоро буде гроза.
       …Я входжу в княжий маєток.
       Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:
       — Слухай, друже! Одпусти мене!
       Я:
       — Куди? 
       Андрюша:
       — На фронт. Я більше не можу тут.
       Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе.- Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає «своє право» купатися в калюжах крови?
       Тоді я кричу:
       — Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю. 
       Доктор Тагабат динамічно:
       — Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.- Так його! так його!
       Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету. 
       Доктор сказав:
       — Точка! Я відпочину! Працюй ще ти! 
       Я:
       — Хто на черзі?
       — Діло № 282. 
       Я:
       — Ведіть.
       Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
       (Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).
       …Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
       Я:
       — Ваша фамілія? 
       Зет!
       — Ваша фамілія?
       — Ігрек!
       Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі. 
       Я:
       — Де вас забрали?
       — Там-то!
       — За що вас забрали?
       — За те-то!
       Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?
       Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце…
       Я:
       — Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії? 
       Мужчина й женщина:
       — Так!
       Я:
       — Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу? 
       Мужчина й женщина:
       — Так! 
       Я:
       — Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з «чека»?
       Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.
       …Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць.
       Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.
       Женщина сказала глухо й мертво:
       — Слухайте, я мати трьох дітей!.. 
       Я:
       — Розстрілять! 
       Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.
       Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:
       — Далі!
       Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу:
       — Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
       Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
       Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
       Я підійшов до вікна й сказав:
       — Ведіть!
       …В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло.- І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони. 
       Тривога.
       В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.
       Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
       — Роз-стрі-лять!
       але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.
       Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:
       — Ти?
       І чую з натовпу женщин зажурне:
       — Сину! мій м’ятежний сину!
       Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.
       Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:
       — «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? «Мамо»?!! Я вмить опам’ятався й схопився рукою за мавзер. ‘
       — Чорт! — і кинувся на доктора.
       Але той холодно подивився на мене й сказав:
       — Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими.
       І мовчки одійшов.
       …Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти). 
       Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
       — нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я».
       І я голови не загубив.
       Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
       …Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:
       — Всіх у підвал. Я зараз буду тут.
       Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.
       Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:
       — Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна… з цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.
       …Я за собою нічого не почув.
       …Від маєтку я пішов, мов п’яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.
       Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. і
       Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
       Я йшов у нікуди.
       III
       …Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як я зроблю.
       Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.
       …Ну да, я мушу бути послідовним! 
       …І цілу ніч я розбирав діла.
       Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:
       — я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцією.
       …І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?
       Хіба то моя вина?
       …В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
       — Слухай! Дозволь її випустити! 
       Я:
       — Кого?
       — Твою матір! 
       Я:
       (мовчу).
       Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.
       Андрюша суворо дивиться на мене. 
       Його рішуче не можна пізнати.
       — Слухай. Навіщо ця мелодрама?
       Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився. 
       Я (грубо):
       — Провалівай!
       Андрюша й на цей раз зблід.
       Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.
       Я:
       — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! 
       Андрюша:
       — Слухай!.. 
       Я:
       — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
       В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.
       В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз’їзди показались біля станції: інсургенти відступають.- Кричить дальній вокзальний ріжок.
       …Андрюша вискочив. За ним я.
       …Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
       …А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.
       …Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам’ятаю, як я попав до підвалу.
       Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —
       — дегенерат.
       — От так стража! Всі повтікали!.. хі… хі… 
       Я:
       — Ви? 
       Він:
       — Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях.
       Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тоді:
       — «це сторож моєї душі» — і без мислі побрів на міські пустирі.
       …А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть. 
       …Але що ж я?
       …Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,
       і я остаточно збився з ніг!
       Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій…
       …Я остаточно збився з ніг!
       …Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
       Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.
       …Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
       …Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п’є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.
       …Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.
       Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
       Я різко кажу:
       — Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд. 
       Тоді він іронічно й байдуже:
       — Ну, і що ж? Добре!
       Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.- О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати. 
       Я:
       — Будь ласка, покиньте кімнату! 
       Доктор:
       — Ну, і що ж? Добре!
       Тоді я не. витримую й шаленію.
       — Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!
       Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
       …Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
       Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.
       Тьма.
       …- Конвой!
       Вартовий увійшов і доложив:
       — Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
       …Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.
       ….В городі стояла енергійна перестрілка.
       …Ми йшли по північній дорозі.
       Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.
       Позаду рипіли тачанки.
       Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.
       …Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
       Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.
       Зате я відчував:
       — там ішла моя мати
       з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою. 
       Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
       Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
       …Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
       Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?
       І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.
       І спалахнуло:
       — невже я веду її на розстріл?
       Що це: дійсність чи галюцинація?
       Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
       …Але, може, це помилка? ‘
       Може, треба інакше зробити?
       -Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки? 
       Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.
       …І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
       …Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю:
       до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:
       — Ваша мати там! Робіть, що хочете! 
       Я подивився:
       — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.
       …Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,- то помітив ворог.- Збоку розірвався снаряд.
       …Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
       І тоді ж, пам’ятаю —
       з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудів ліс.
       Метнувся вогонь — раз, 
       два- 
       і ще — удар! удар!
       …Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
       Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
       Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
       — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.
       …Що це? невже знову галюцинація? 
       Я відкидаю голову.
       Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї. 
       Вона мовчала.
       …Панцерник заревів у бору.
       Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
       …Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
       Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
       Я положив її на землю й дико озирнувся.— Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.- Недалеко грохотіли орудія.
       …Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
       «От дурень!» — подумав я.
       …Потім скинувся:
       — Де ж люди? 
       Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу.
       Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
       Я здригнув і побіг до трупа матері.
       Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.
       Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.- Тьма.
       І раптом чую:
       — Ну, комунаре, підводься!
       Пора до батальйону!
       Я зиркнув і побачив:
       — переді мною знову стояв дегенерат.
       Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
       …В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
       …Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
       …Я зупинився серед мертвого степу:
       — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Твори письменника : — «Плесо спить»   — «Голод»   —   «Морозна осінь «

—  «Ах, життя моє — кругле, як м’яч…»

— «Поля синіють вечорами…»

—  «Дні мої, мої дивні діти…»

Біографія :

Йогансен Майк (Михайло) Гервасійович народився 16 (28) жовтня 1895 року в м. Харкові в сім’ї вчителя німецької мови, вихідця з Латвії (в окремих матеріалах є вказівка на його шведське чи норвезьке походження). 
       
       Навчався Майк у класичній російській гімназії. На час закінчення Харківського університету (1917) він знав старогрецьку й латину, вільно володів англійською, німецькою, італійською, іспанською та французькою, знав скандинавські та слов’янські мови. Як казали сучасники, «з Майка був чортівськи здібний лінгвіст», але так само легко сприймав технічні знання. Майк Йогансен мав енциклопедичну освіту, захоплювався різними видами спорту. 
       
       Під враженням від трагічних катаклізмів громадянської війни, передусім кривавих розправ Муравйова та денікінців у Києві, Йогансен «поклав різку лінію у світогляді і пристав до марксівського. Тоді ж почав писати вірші українською мовою — раніше писав руською». 
       
       Про себе, як українського поета, М. Йогансен заявив 1921 року публікаціями в журналі «Шляхи мистецтва», збірнику «Жовтень». Того ж року вийшла і його перша поетична книга — «Д’горі». Він зближується з В. Елланом, М. Хвильовим, П. Тичиною, В. Сосюрою та іншими харківськими письменниками. Разом з ними пише перші Маніфести «української пролетарської літератури», видає альманахи, засновує першу організацію українських пролетарських письменників «Гарт» (1922). 
       
       У 1925 р. Йогансен стає одним із засновників ВАПЛІТЕ, згодом — очолює так звану «Групу А», що склалася з літераторів, які відійшли від ВАПЛІТЕ. З його ініціативи з’явився журнал-альманах «Літературний ярмарок», а дещо пізніше — «Універсальний журнал», про який М. Хвильовий з властивим йому сарказмом відгукувався: «Рожденный ползать летать не может». Пізніше Йогансен став членом Спілки радянських письменників України. 
       
       За сімнадцять років творчої діяльності видав вісім книг віршів, десять книг прози (з них п’ять — книги нарисів), чотири дитячі та дві — літературознавчі. Проте зі всього створеного головним вважав поетичний доробок. На п’ятнадцятому році творчої діяльності видав підсумкову книжку віршів, хоча свою поетичну програму не вважав вичерпаною. 
       
       На початку творчого шляху молодому поету був властивий мотив мрійних «островів хмар», який О. Білецький називає «запізнілим романтизмом». Проте бурхлива доба швидко «перемагнітила» М. Йогансена. Сповнений сподівань на національне оновлення поет видає збірку «Д’горі» (1921), в одному з розділів якої — «Скоро forte» поетичними засобами відтворив епоху революції та громадянської війни, яку бачив у високих героїчних тонах. 
       
       Звертаючись до фольклорних джерел, М. Йогансен переосмислює їх у світлі ренесансних ідей. (зб. «Кроковеє коло», 1923). Поетична збірка «Ясен» (1929), що з’явилася після книжок «Революція» (1923) та «Доробок» (1924), виявила нову якість творчих пошуків М. Йогансена: від стихійної революційності молодого українського інтелігента раннього періоду творчості письменник еволюціонує в напрямку «романтика чистого слова». Еволюція поета та його ліричного героя йшла лінією романтизації щоденної, живої, суперечливої дійсності, що по-своєму утверджувала «романтику буднів». 
       
       Будучи одним із адептів створеної спільно з О. Слісаренком та Ю. Смоличем «Техно-мистецької групи «А», Майк Йогансен, проте, і в поезії, і в прозі зберігав творчу індивідуальність. Часто вдавався до експериментів: поєднував прозу й поезію в одному творі. Полюбляв містифікацію. 
       
       У післямові до «Подорожі ученого доктора Леонардо» він, перепросивши читачів, пояснює навіщо написано твір: «Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов’язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати навпаки водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах». 
       
       Пізньому періодові творчості М.Йогансена властиве звернення до сюжетного вірша, балад, віршованих оповідань, нарису. Він покладає великі надії на прозу, розглядає роботу в поезії як «юнацьку спробу», вважаючи лірику «недовговічною та ефемерною», мріє написати «велике полотно» про «Харків, про індустріальне оновлення» велетенського міста. 
       
       18 серпня 1937 року письменника було заарештовано в його харківській квартирі — вулиця Червоних письменників, 5. На допитах Йогансен поводився з властивою йому гідністю: не запобігав перед слідчим Замковим, не «топив» побратимів по перу, не приховував своїх політичних поглядів. «В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня — ніякий не терорист, — свідчив він на допиті 16 жовтня 1937 року. — Що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади». 
       
       24 жовтня 1937 р. Йогансену було пред’явлено обвинувачувальний висновок, підготований оперуповноваженим харківського УНКВС Половецьким і затверджений заступником начальника управління Рейхманалом, у якому зазначалося, що Йогансен з 1932 р. був учасником антирадянської націоналістичної організації, яка ставила своєю метою повалення Радянської влади методами терору й збройного повстання, завербував чотири особи для участі в повстанні, погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників компартії і радянського уряду. Розглянувши на закритому засіданні 26 жовтня 1937 року судово-слідчу справу М. Йогансена, Військова Колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок: «Йогансена М.Г. засудити до вищої міри кримінального покарання — розстрілу з конфіскацією всього майна, що належить йому особисто. Вирок остаточний і на підставі Постанови ЦВК СРСР від 4 грудня 1934 року підлягає негайному виконанню». 
       
       27 жовтня 1937 року Йогансена було розстріляно в Києві.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

УКРАЇНА МОЛОДА: 

Якщо сам бог війни втілюється в зброю, то людину, що володіє нею, перемогти неможливо. У це вірили древні скіфи, у це вірять і герої відомого роману Івана Білика «Меч Арея», який нещодавно вийшов у видавництві «Веселка» 10-тисячним накладом. В Україні це є четверте видання «Арея» (у світі, зауважте, 13-те), хоча написаний він був 30 років тому. Знову згадати «добре забуте старе» наприкінці минулого року запропонували видавництва «Такі справи» та вже згадувана «Веселка», спільно видавши бестселер радянських часів. Щоправда, придбати це видання в книгарнях виявилось проблематичним, адже вийшов «Меч Арея» у розкішному подарунковому варіанті (відповідно ціна видавництва сягнула 50 гривень), проте скромним тиражем — усього тисячу примірників. Тоді на презентації у Спілці письменників Іван Білик зізнався: «Зовні це є моя найкраща книжка. Хоча я бажав би скромнішої «зовнішності», але більшого тиражу».Цю мрію нині втілила «Веселка», яка й ціну зробила доступнішою — 10 гривень з копійками, й наклад соліднішим. Більше того, як повідомив «УМ» Іван Білик, половина його розійдеться по бібліотеках. Саме з Бібліотек свого часу роман масово вилучали, адже будь-якому сміливому трактуванню історії України-Руси за радянських часів «світило» єдине — заборона, що, власне, й сталося з першим накладом книги. Після відповідної постанови ЦК Компартії України, книгу кинулися збирати по всіх книгарнях та бібліотеках. Але пізно спохопилися — із 65 тисяч накладу вдалося «конфіскувати» лише 5 тисяч! Іван Білик точно знає число, бо їх тоді звозили у видавництво «Радянський письменник»: виривали титульну сторінку і підшивали. «У мене є навіть два зошити такої «підшивки», по сто штук у кожному: випадково вдалося «підібрати» у видавництві, де вони безпритульно лежали, — розповідає автор. — Ті, хто видав цю заборону, самі ж і створили мені ще більшу рекламу. І справді, коли книжки почали вилучати, кіоскери, продавці книгарень їх стали приховувати, продавати «з-під прилавка» і за вищу ціну… Один мій знайомий журналіст говорив, що купував на «чорному ринку» за 25 рублів».Чому ж такий ажіотаж здійнявся довкола художнього, хай і історичного роману? Дія твору відбувається у Києві на початку… V століття. «Але ж Києва тоді ще не було!» — перше, що спадає на думку (у 1972 році, коли вийшла книга, навіть до офіційного святкування 1500-ліття Києва ще лишалося 10 років). Дійсно, так трактує традиційна історія. Проте Іван Білик цілком переконливо, спираючись на історичні факти, доводить, що існування міста на берегах Дніпра півтора тисячоліття і більше тому — гіпотеза, яка також заслуговує право на життя. «Звісно, дехто пропонує рахувати вік Києва ще від Кирилівської стоянки. Я обережніший. Беру лише те, що можна, — пояснює свою точку зору автор. — Скажімо, село Хотів, що під Києвом. Хотівське городище — початок розквіту скіфів. І це — на території Києва. Кирилівська стоянка теж на території Києва, але вона занадто віддалена углиб віків. А це — VII століття до н. е. Це й Геродот міг там бувати, якби раптом надумався. Тому в своїй післямові до «Меча Арея» я згадую це городище — що це може бути Київ. Адже Стародавній Галич, наприклад, містився від Галича сучасного за 6 кілометрів, але ж не кажемо, що це різні населені пункти».Головний герой роману київський князь Богдан Гатило — прототип гунського царя Аттіли — цілком реальної, історичної особи. Саме його автор «селить» у пра-Києві, а літописних гунів зображує безпосередніми предками українців. Саме той факт, що на карті пізньої античності серед кельтів, готів, скіфів, сарматів, фракійців, балтів Іван Білик знайшов місце і нашим предкам, найбільше і спантеличив радянських ідеологів, вважає історик Олена Апанович. Тоді письменнику інкримінували «оспівування і романтизацію минувшини, якої не було, «фальшування історії», хоча автор свою позицію і обгрунтував у післямові — «Аксіомах недоведених традицій»: «В «Аксіомах» я кілька разів згадував, що Геродот був в Україні. Не було їм до чого придертися, так вони до України причепилися: «Яка Україна? Не було тоді України». І тут же, у своїх виданнях, пишуть, що Геродот був у Таджикистані. Так, Таджикистан був, а України, виходить, не було? Або писали, що «українська нація утворилася у XIV—XVI століттях, а він пише, що у V ст.».«Меч Арея» був другою літературною спробою письменника-початківця, до якої автора спонукала мама. Прочитавши синів перший роман «Танго», вона натякнула, що хотіла б прочитати «щось історичне». Відтоді Іван Білик став шукати цікаву тему, і тема впала йому буквально на
голову: «Рився в бібліотеці Спілки письменників і завалив верхні полиці. Книжки з гуркотом та курявою попадали і мало не вбили бібліотекарку Берту Іллівну, — розповідає автор. — Коли ж почали прибирати, вона каже: «А оцю ви бачили?» (це була книжка «Аттила и Русь IV—V столетий» Вельтмана, що жив у ХІХ столітті). Я взяв її з собою, подивився і… захопився. Автор цієї наукової розвідки наштовхнув мене на думку, що Аттіла — наш хлопець, а не якийсь гун, монгол, калмик, китаєць чи бозна-хто. На основі цього я дуже швидко написав роман і дав йому назву «Меч Арея». Потім подав у видавництво «Молодь», і там (до того мене ніхто не знав), несподівано для мене, роман сприйняли на піднесенні: «Бігом давайте рецензента! Є у вас знайомий історик? Будемо видавати наступного ж року, позапланово!». А я й не подумав, що рецензента треба самому підшукати… Я сказав: «Давайте кого хочете!».Рецензентом за випадковим збігом обставин став Петро Толочко. Роман автора-початківця він фактично «розбомбив». «Але якби мені дали на рецензію «Меч Арея», то я би його теж «зарубав», — зізнається Іван Білик. — Бо… звідкіля Аттіла — київський князь, українець чи русин? Тому після цієї рецензії я засів за післямову — наукову розвідку — і писав її довше, ніж сам роман (на написання роману в Івана Білика пішло півроку. — Авт.)».Після «доопрацювання» схвальну рецензію на книжку написав уже директор Інституту історії Федір Шевченко, а видавництво «Радянський письменник» відразу ж її видало. А отямилися — було вже пізно.Коли у 1990 році «Меч Арея» реабілітували, навколо нього розпочався страшенний ажіотаж. Видавництво запланувало видати цю книжку накладом аж у 150 тисяч! Однак паперу нашкребли тільки на 50 тисяч, які миттю розмели з полиць книгарень.

А років зо три тому ініціативна творча група, до якої, зокрема, ввійшли Богдан Ступка, Іван Білик та покійний Сергій Данченко, вирішила зняти за трьома романами Білика — «Дикі білі коні», «Меч Арея» та «Похорон Богів» (до речі, ця книга теж тривалий час не виходила, хоча аж вісім (!) разів рецензувалася) — 100-серійний фільм. Члени творчої групи побували на прийомі у Президента Леоніда Кучми, і той ідею підтримав. На створення серіалу навіть були обіцяні гроші (за деякими даними, фігурувала сума в 30 мільйонів доларів). На тих обіцянках справа й заглохла… 

Твори письменника :

— «Сім’я дикої качки»    —  «Лось» 

— Хто ти? скорочено   — «Олень Август скорочено»

Шкільні твори за творчістю письменника 

— Чарівна сила таланту (життя і творчість Євгена Гуцала)

— Які настрої і почуття викликає оповідання Євгена Гуцала «Хто ти?»

— Людина і світ в оповіданні Є. Гуцала «Сім’я дикої качки»

Біографія :

Феномен Євгена Гуцала — у непохитній вірності слову, в такому служінні йому, яке виключає розмінювання на будь-які інші види, нехай і корисної, діяльності. 

Народився Є. Гуцало 14 січня 1937р. в с. Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху. 

У 1959р. Є. Гуцало закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет, видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), а згодом повністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватися почав 1960р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та ін. 

Лірична стихія творчості Є. Гуцала, як і прози інших «шістдесятників», стала формою суспільної опозиції. Батьки, дядьки й тітки — всі ті, хто складав збірний, плакатний образ народу-переможця, побачені дитячими очима в жахливому повоєнному сільському побуті, мали зовсім не такий оптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних творах соцреалізму. Безперечна заслуга «шістдесятників», а серед них і Є. Гуцала, перед красним письменством полягає в тому, що вони перенесли своїх персонажів із площини героїчної в ліричну. 

Є. Гуцало почувався найбільш невимушено, розкуто, живописуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те медитативне передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної прози («В полях», «Просинець», «Олень Август», «Вечір-чечір», «Скупана в любистку», «Клава, мати піратська», «Весняна скрипочка згори», «Запах кропу», «У сяйві на обрії»). 

Вироблена ще в ранніх оповіданнях тонка акварельна манера письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття, відкритість ліричного героя до прекрасного в усіх його проявах — усе це, поєднане з гострою увагою до народних характерів, інших національних прикмет — вічних і нових, склало основу його художнього стилю. Назва першої книжки — «Люди серед людей» — програмна. Її можна застосувати до всього літературного доробку Є. Гуцала. 

У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з’являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом. 

У повісті «Мертва зона» відбилося нове, формоване в 60-ті роки, бачення війни як тотального спустошення світу людей. Мертва зона — це те, що завжди породжується тоталітаризмом — чи то гітлерівського, чи то сталінського гатунку. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні на благородство, героїчний вчинок, але вони — приречені. Це суперечило «возвеличенню героїчного подвигу народу», ламало схеми, в яких закостеніла воєнна тематика. 

Такий погляд на війну утверджує письменник і згодом у низці оповідань та повісті «З вогню воскресли» (1978), в основу якої покладено розповіді мешканців спалених сіл. Не вписувалась у жорсткі ідеологічні схеми й концепція повісті «Родинне вогнище», розповідь про повоєнну відбудову і на перший погляд малопомітну в житті «соціалістичного» села постать Ганни Волох — просто жінки, просто матері. Бережене нею родинне вогнище вкотре вже зігріло й згуртувало людей після щойно пережитої біди. Вічні цінності народної моралі й життєустрою в повісті безпосередньо протиставлені генеральним цінностям «найпередовішої» ідеології. 

На початку 70-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були написані для того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність моральних цінностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людьми. Образ героїні повістей Олени Левківни — з ряду найкращих жіночих портретів, створених майстрами нашої прози. 

Повість «Двоє на святі кохання», надрукована 1973р. в журналі «Вітчизна», подібно до згаданих уже «Мертвої зони» та «Родинного вогнища», на довгі роки була позбавлена права книжкового видання. Якщо перші дві повісті написані в жорсткувато-реалістичному ключі, то «Двоє на святі кохання» — твір наскрізь виконаний у звичній для письменника стилістиці: лірико-психологічній, медитативній. 

Це — перша осяжна спроба міської прози письменника. Герой повісті Іван Поляруш — характер самозаглиблений, рефлектуючий, зовні бездіяльний, що розходилося з трафаретною вимогою «активної життєвої позиції». Але рефлексії Поляруша — це спосіб самопізнання й самозбереження в новому для нього, ще не обжитому, враженому більше, ніж село, синдромом бездуховності, міському світі. 

Етапним для творчості письменника було звернення до романної форми. Трилогія «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982 — 1984) викликала неоднозначну реакцію критики, спричинювалась до літературних полемік. За щедрістю використання фольклорних скарбів (насамперед — народної фразеології, прислів’їв, приказок, анекдотів тощо) трилогія може змагатися з відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу…». 

Герой трилогії Є. Гуцала Хома Прищепа — персонаж народного комічного дійства, втілення найвиразніших рис національного характеру, насамперед оптимістичного світосприйняття, морального здоров’я, життєвої сили та мудрості. Роблячи саме такого персонажа героєм романної трилогії, письменник, вочевидь, мав намір оновити, осучаснити традиційну постать українського фольклору — веселого мудрого оповідача й навчителя життя. 

Письменник акцентує саме на фольклорній домінанті головного персонажа трилогії, відтак прагнучи вписати цілісний фольклорний світ у конкретику сільського побуту 80-х років; при цьому неминуче впадає у заданість і штучність: хліборобська цивілізація остаточно втратила свою цілісність на українському терені, як утратив світопояснюючу роль фольклор. Мабуть, ця невідповідність між концепцією трилогії та житейською конкретикою й спричинилася до того, що образ Хоми Прищепи сприймається як проект характеру, а просторі його розмірковування — як різновид народознавчих студій. 

Появі романів передували своєрідні, за визначенням автора, ексцентричні оповідання («Жінки є жінки», «Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли до збірок «Полювання з гончим псом» (1980) та «Мистецтво подобатись жінкам» (1986). У цих оповіданнях, написаних із невимушеним використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску, своєрідно реалізується давній задум Є. Гуцала створити український Декамерон. Останнім часом прозаїк працював над «епосом-еросом» — твори «Блуд» (1993), «Імпровізація плоті» (1993). 

Певною мірою несподіваним у цьому контексті, але таким заповітно актуальним виявився цикл публіцистичних статей, зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996) про експансіоністську політику Росії. 

Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Дитяча проза (точніше — книжки для дітей і батьків) Є. Гуцала прикметна особливим, по-гуцалівськи поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну «країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу — в новому баченні, про що свідчить і цикл «Оповідання з Тернівки» (1982), книжка «Княжа гора» (1985). 

У 1981p. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з’являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через двадцять років після надрукування першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до лірики. 

Вірші письменника — то своєрідне ворожіння над душею, сенс якого — в очищенні від суєтного, минущого, в омолодженні, у поверненні до того стану любові, людяності, космічної доброти, котрий і є найбільшим людським скарбом.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Одного сонячного ранку в лісовому господарстві отримали колоду. На ній були висічені якісь знаки і на шнурочку висіла сургучева печатка. Начальник лісгоспу Ведмідь радісно заревів, що нарешті надійшла вказівка з тресту. Прочитали. Просять вислати сто колод у трест і тисячу в главк, бо нема на чому писати. Скликали загальні збори, намітили рубежі, взяли зобов’язання, відправили колоди.Незабаром до лісгоспу прийшло десять колод з інструкцією, як інвентаризувати ліс. Провели інвентаризацію, відіслали в трест звіт із п’ятдесяти колод, другий примірник — в об’єднання, третій — у міністерство. З міністерства надійшла брошура зі ста п’ятдесяти колод, як оберігати ліс від паразитів. З главку прислали буклет з п’ятдесяти колод, як правильно розуміти брошуру з міністерства. З тресту додали тридцять колод інструкції, як розшифрувати буклет із главку.У лісгоспі негайно склали звіт про те, як зрозуміли інструкції і що думають робити, відіслали його на двохстах колодах.Заодно послали п’ять тисяч колод у трест, десять тисяч — у главк, двадцять тисяч — у міністерство, як і вимагалось.У наступних керівних матеріалах ішлося про те, як берегти ліс від буреломів, від пожеж та іншого. На все було написано звіти, доповідалося, як зрозуміли і що з цього приводу роблять.Якось у кабінеті Ведмедя пролунав телефонний дзвінок — телефонував керуючий трестом. Він дорікав, що лісгосп прислав річний звіт на трухлявій палиці з ліщини. А наступного дня на виламаній із стільця ніжці прийшов наказ про те, що лісове господарство ліквідується. Ведмідь заспокоював працівників: нічого, мовляв, мобілізуємося, розкорчуємо пеньки й візьмемося за землеробство.

Коментар 

Гуморески Є. Дударя «Лісова казка» висміює бюрократизм, паперову тяганину, яка й донині процвітає у нашому суспільстві. Чиновники дуже часто дійсно корисні справи підмінюють «паперовою роботою» — планами, звітами, які забирають і час, і сили, і матеріальні кошти, не приносячи нікому справжньої користі. Тому-то твір має підзаголовок «для дорослих».