Збільшити або зменшити шрифт тексту : Женя повертався зі школи. Йому було весело. Раптом він побачив, що у скверику напроти знімають кіно. Один чоловік сидів на високому стільці перед незрозумілим масивним апаратом і їздив із ним по рейках, то наближаючись, то віддаляючись від жовтого автобуса. А біля автобуса повільно виростала черга — дідусь із газетою, молодиця з кошиком, дівчина в хустинці, студент. 

Женя теж прилаштувався в кінець черги. Його помітили не зразу, мабуть, думали, що він теж артист. Але хлопчик не вмів грати, він повернувся спиною до черги й почав роздивлятися чоловіка за знімальною камерою. 

Режисер Альтов одразу побачив зайвого героя й роздратувався: чомусь перехожим цікавіше подивитися, як знімається кіно, а не сам фільм. 

Альтов прогнав Женю. Через деякий час хлопець знову опинився на знімальному майданчику, і режисер, помітивши це, невдоволено насварився пальцем. 

Знімати скоро закінчили. Хлопчик був невдоволений — яке це кіно, коли ні переслідування шпигунів, ані поїздів, що мчать, ні кораблів, що пливуть під білими вітрилами. Якась буденна черга, і все. 

Альтов крикнув Жені, щоб ішов додому, потім вирішив покатати захопленого глядача на машині. Режисер розумів, що не вартий захоплення хлопчини, тому йому захотілося зробити для Жені щось гарне. Він показав хлопчику будівництво, на якому буде знімати новий фільм. І сказав, що там немає нічого цікавого. Потім запитав, чи хоче Женя зніматися в кіно, наприклад, у фільмі «Олень Август». І розповів, що це про золотошукачів, які заблукали в тайзі і яких урятував хлопчик на ім’я Август. 

Женя одразу уявив собі й тайгу, і багато оленів із замріяними її. Сказав про це режисерові, той засміявся — й видіння зникло, шився лише брудний будівельний майданчик, її мов відчув неприязнь до Жені. Хлопчик зміг уявити те, що недоступне йому, режисерові. І, мабуть, не здогадується про своє обдарування, про свою неповторність. 

Треба було повертатися додому. Женя відчув зміни в настрої режисера й не наважився спитати про фільм. Подумав, що в усьому і олені, яких він побачив. Сказав Альтову, що, може, й не було ніяких оленів, чим розсердив того ще більше. 

Повертаючись додому, Женя вирішив, що сам поставить фільм, буде грати в ньому і врятує золотошукачів. Весело застрибав і раптом зупинився: назустріч йому йшло багато мовчазних весняних оленів. 

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

В оповіданні Є. Гуцала говориться про непростий світ кіномистецтва, про стосунки дорослих та дітей, про те, що треба берегти неповторність своєї душі, свою індивідуальність. Хлопчик Женя — мрійливий, захопливий, з багатою уявою, тонкими відчуттями. Він дав урок творчості навіть відомому кінорежисерові. Дуже важливо, що невдача не розчарувала його, не зломила, а привела до рішення діяти, творити, довести справу до кінця. Тому й прийшли до нього чарівні олені.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В оповіданні Євгена Гуцала «Вигадники» головними героями є Михайлик та Надійна. Вони чимось схожі поміж собою: у обох біляве, як льон, волосся, вони захоплено пізнають навколишню природу. Себе ці діти відчувають її частиною, уявляють, що вони квіти, і навіть вірять, що можна викликати вітер або дощ. 

Але Надійка більш жвава і тому має першість під час ігор та розваг. Мати Михайлика каже про Надійку: «Бачиш, тільки вчора-позавчора приїхала з міста в гості до своєї бабуні Кирилівни, а швидко оговталася в селі, вже й верхи на Михайликові їздить, доскоцька з неї дівка виросте, коли вже змалечку така». Але мати чомусь недооцінює сина, бо він також може наполягати на своєму, може проявляти свій характер, бути рішучім. Це особливо помітно у сцені, коли хлопчик наполягає на тому, щоб мати залишила цуценя. Спочатку він «тьмяніє синіми очима», а згодом іде просити дозволу до батька. І раптом відкривається інший бік Михайлика, бо він діє рішуче та наполегливо. Та й сама мати вже по-іншому дивиться на свого сина, тому що розуміє, «не дуже вже й поїздиш на ньому верхи».

На перший погляд здається, що у новелі «Вигадники» немає особливо цікавого сюжету. Але не завжди запам’ятовуються твори із захоплюючими подіями. Невелика розповідь про дружбу Надійки та Михайлика здатна зворушити душу якоюсь внутрішньою чистотою, щирістю та променистим світом дитячих уявлень, мрій та проблем. Коли читаєш «Вигадників», так сильно здається, що і сам знаходишся поруч з героями оповідання, береш участь в їх розвагах та переживаєш разом із ними.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Вивчаючи творчість Івана Карпенка-Карого, ми знайомимося з розвитком української драматургії й театру другої половини XIX століття. Величезним творчим досягненням Карпенка-Карого є його комедія «Сто тисяч». Провідною рушійною силою подій, зображених у комедії «Сто тисяч», є гонитва за багатством. Це яскраво показав драматург на образі сільського куркуля Герасима Никодимовича Калитки, сенсом життя якого було придбання землі: Калитка скуповував землю за будь-якої нагоди. Він купував її в селян, що розорилися. Не гребував і землею тих поміщиків, які не пристосувалися до нових умов, «промоталися» і змушені були продавати свої маєтки. Герасим закоханий у землю, він обожнює її. «Ох, земелько, свята земелько — божа ти донечко!» Як розчулено звучать ці слова. Але тут же він «приземлює» свої думки: «як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє, там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла пшениця і колосується жито: і все то гроші, гроші, гроші». Недоїдаючи, недосипаючи, купуючи шматочками, Герасим вже придбав двісті десятин землі. Але все йому мало. Він знає, що поруч живуть Пузир, Чобіт, у яких десятини землі рахуються тисячами, і Калитка прагне порівнятися з ними в багатстві. А крім того, під боком живе панок, мотається і туди, й сюди, заложив і перезаложив — видно, що замотався: от-от продасть землю. З якою радістю купив би Калитка цей кругленький шматочок, але йому для цього не вистачає грошей. На все пішов би, щоб дістати ці гроші. Він нещадно експлуатує наймитів і навіть членів власної родини. В його ставленні до них бачимо грубість, жадність. Для нього кожна л юдина — зайвий рот, і він прагне на всьому економити, щоб все було по-хазяйськи. Йому шкода було шматка хліба для наймита, який кожен день, з ранку до вечора працює на нього! «Один візьме, другий візьме, так і хліба не настачиш!». Ідо власної дружини, яка теж день і ніч працює, «з діжі рук не виймає», він ставиться, як до наймички. На прохання жінки запрягти їй коней, щоб у неділю поїхати до церкви, пропонує їй іти пішки, незважаючи на те, що до церкви три версти. На докір дружини: «Що ж тобі, більше коней жаль, ніж жінки?» Калитка відповідає: «Скотина гроші коштує, вона цілий тиждень робить на нас, а в неділю, що мала б відпочити, гони в церкву. Це не по-божому і не по-хазяйськи». Калитка дуже примітивний. Він вважає, що в хазяйстві головне — уникати усяких «панських примхів». «Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю».

Але грошей все ж не вистачає. І тоді Герасим укладає угоду з невідомим жидом, щоб за п’ять тисяч справжніх грошей купити сто тисяч фальшивих. Це була велика спокуса, не зміг Калитка встояти перед великою жадобою легкої наживи. Вихваляючись, що він сам кого хочеш обдурить, він все ж таки сам залишився в дурнях, купивши чистісінький папір. Калитка повісився… і дуже шкодував, що його витягли з петлі: «Краще смерть, ніж така потеря!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вступне слово

Двічі починаю писати свою автобіографію і двічі її трачу. Волинь — Львів 1930-39, потім Криниця 1940-43. Остання згоріла у варшавській пожежі. Це третя.

Тричі починати писати про себе — чи не маніакальне самозакохання або щось подібне?Обвинувачення не було б вповні справедливе. Самозрозуміло — людина сама собі найближча. Залюбки переживає ще раз — пережите, радо вертається до нього й ділиться з друзями. Недуга старіючих людей.Не відхиляю цих спонук. Вони хмелять, як старе вино при бесіднім столі, до якого хочемо запросити гостей.Одне лиш тривожить: чи стіл і застава, бува, не знудять гостей? А втім, кому нецікаво — може кожної хвилини встати й відійти від столу. Хтось, проте, знайде, може, при ньому спочин і розвагу. Однієї-бо речі не можу закинути моєму життю,— що було нецікаве.

Випало на перехресті двох сторіч, двох завершених діб, багатьох доріг, культур, середовищ. Мій сполячений рід, виховне спрямовання моє і шлях, який я вибрала собі. Довкілля й дитинство на тлі доби та краєвиду. Світ психологічний. Типи людей і звірів. Притаманності сполячених родів українських. Українська природа, українське живло, і на цьому тлі моя національна еволюція. Завершена доба одна і друга. Незакінчена третя.Подаючи історію мого роду, роблю це не із «шляхетської чвані», як би міг хтось запідозрити. Чванитися нема чим. Винародовлені предки, що покинули свій нарід, відцуралися своєї питомої, глибшої культури, вибравши, сумнівної вартости, зовнішню, чужу,— не приносять чести нащадкам, хоча б ті предки були найвищі достойники на послугах чужих держав і ворожих націй. Вартість людини в її особистості, а не в родоводі. Демократка з переконання й стилю цілого життя, маю стільки спільного з цими предками моїми, що несу деякі їх внутрішні й зовнішні притаманності. По предках матері відгукнувся в мені голос української крови, українського духа.

Портрети одних і других — це характеристика людей одного шару, одної доби. Без цих портретів не була б цілісна моя біографія, мов без підшивки плащ.Це, врешті, малюнок винародовленої української шляхти, отої родовитої верхівки нашого народу,— історія її перекинчицтва. Це, врешті, образ життя поляків в Україні аж до 1917-18 pp.Вибрала я для цього форму белетристичну, щоб живіше передати малюнки живих колись людей і подій. Адже це справжня повість про справжніх людей. Повість не модерна, писана не модерним стилем, допасованим до самої доби. Повість, далека від сучасности, як сама доба.

Пишу її без особливих затінень і без зайвих прикрас. Життя само — найкращий повістяр, найхимернійший фантаст і поет.

Хочу його писати таким, яке воно було. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Від Боспору Фракійського до Дунаю-ріки, яку греки називали Істром, безперервним потоком пливла широка жива ріка — величезне військо Царя царів Дар’явауша. Одні говорили, ніби воно налічує вісімсот тисяч, другі — що тисячу тисяч, а треті казали ще найвірогідніше — як зірок на небі в безмісячну ясну ніч.

Коли голова раті сягнула Дунаю, то хвіст був у кам’янистій півпустелі по той бік Боспору Фракійського, тобто в Азії.

Першим ступив па дунайські береги полк «безсмертних» — десять тисяч добірних комонних мужів, яких і після найзапеклішої січі лишалося рівно десять тисяч, бо на місце кожного загиблого негайно ставай живий перс.

Із берега, де починався дерев’яний міст, зачулися сурми. То був знак, що рать Царя царів переправляється через Дунай, де вже починалася Скіфія.

«Нарешті Скіфія!..» — подумав Цар царів Дар’явауш. Ця країна багато років не давала йому спати, й він, їдучи віддалік за першою тисячею «безсмертних», яка вже переправлялася на той бік, з пекучим відчуттям цікавості вдивлявся в протилежний берег. Ліси, чагарі та луки й там були так само зелені, як і скрізь цього останнього весняного місяця, але нечисті духи-дайви примусили Царя царів зітхнути.

Він іще раз глянув туди, за міст, яким уже закінчувала переправлятися передова тисяча полку «безсмертних», побачив ген попереду, далеко за нескінченним дерев’яним мостом, чорну хмару, що поволі наближалася й зростала.

Цар змусив себе відвернутись од тієї хмари й почав дивитися назад. За півсотні кроків по царській колісниці рухалася друга тисяча полку «безсмертних», майже наступаючи. ті п’яти сотні драбантів — особистих охоронців царя. Драбанти їхали по четверо в ряд, усі до єдиного на однакових білих конях. Полк «безсмертних» також вишикувався по четверо, але весь лівий ряд був з білих коней, другий ряд із сірих, третій із гнідих, як у Дар’явауша, а четвертий із вороних. Здалеку складалось враження, ніби рівнобіжно плинули чотири різнобарвні потоки. Отак добирати полк «безсмертних» Дар’явауш навчивсь у вавілонців, так вишикувана кіннота завжди наганяла на ворога жах.

Видовище було таке захоплююче, що Дар’явауш забув про неприємну чорну хмару. Тепер Скіфія була в нього за спиною, мов щось цілком нікчемне й давно впокорене; і все-таки вона не виходила в нього з голови.

Кілька причин змусили перського царя до походу на цю країну. То була остання з відомих персам вільна земля, і колишній цар Лідії Крез при нагоді й без нагоди підбурював Дар’явауша до походу протії Скіфії, мов найвідданіший Дар’яваушів раб. Другою причиною чи приводом було те, що Скіфія десь років сто з гаком тому захопила була Межиріччя разом з усією Малою Азією й панувала там двадцять вісім років. На цій причині найдужче наголошував Дар’явауш: мовляв, Азія мусить помститися Європі за ту ганьбу.

І тільки про одну причину Дар’явауш волів мовчати, хоча саме вона була головною. Це знало всього п’ятеро чи шестеро царевих родичів і найближчих до царя людей.

Коли по смерті Курушевого сина Камбіса він став царем і придушив повстання в усіх бунтівних перських володіннях, то під час відвідин храму бога Птаха в столиці підкореного Єгипту Дар’явауш захоплено розглядав дві колосальні статуї а червоного граніту, кожна по тридцять ліктів заввишки. Статуї — зображали древнього фараона Сесостріса та його дружину. Чотири такі самі двадцятиліктьові статуї були присвячені Сесострісовим синам. Перський цар зажадав поставити поряд такі самі статуї, які зображали б його та його родину.

Головний жрець бога Птаха несподівано заперечив Цареві всіх на світі царів.

— Хіба я менш уславлений за того вашого фараона? — обурився цар-переможець.

— Ти, безперечно, великий цар, — не змигнувши оком відповів жрець бога Птаха. — Ти підкорив усі ті країни, якими володів той наш богорівний фараон. Але він переміг був колись військо царя скіфів, а ти ще ніколи не схрещував з ним навіть меча. Коли переможеш скіфів, тоді й тобі поставимо такі статуї, як фараонові Сесострісу.

Дар’явауш не зважився чинити наперекір жрецям єгипетського бога, адже попередній цар Персії загинув саме через образу цього єгипетського божества. Але володар усіх на світі країн і народів назавжди запам’ятав образу, завдану йому в храмі Птаха. Це й було для Дар’явауша головною причиною, що змусила царя персів і всіх інших народів піти походом за Дунай.

Цар знову глянув на міст і знову побачив ту хмару, яка поближчала й стала ще чорнішою, ніж перед тим. Це здалося Дар’яваушеві лихим передвістям. Якийсь добрий або злий бог чи то застерігав богорівного царя світу, чи, може, хотів позбиткуватися над ним за якийсь мимовільний гріх.

Страх і вагання вдруге заполонили цареве серце. Ще не пізно було повернути передову тисячу «безсмертних» з-за Дунаю. Цар з надією придивився до мінливих обрисів чорного хмаровища й мимоволі зітхнув.

Колісничий почув за спиною в себе те важке зітхання й нишком скосував на володаря всіх, крім скіфів, племен і народів. Володар дивився за Дунай. Коли б він раптом наказав передовій тисячі «безсмертних» повернутися й рушити, скажімо, на захід, усі б вирішили, що богорівний повелитель надумав особисто перевірити, чи десь там справді кінчається земна твердь, чи то ворожі персам жерці-маги тільки брешуть.

Але цар перехопив скосований на нього погляд колісничого й притлумив у собі раптове вагання й страх. Якби перси та інші народи, яких він привів сюди, на Дунай, довідалися, що чуття страху найяснішому й богорівному теж не чуже, вони почали б його вважати рівною собі смертною людиною.

Дар’явауш ледь помітно кивнув золоченим навершям списа, погонич тріпнув віжками, й колісниця вмить опинилася на мосту. Суцільно литі з бронзи колеса заторохтіли-застрибали по товстих соснових колодах, які, міцно скріплені одна з одною, вільно й нерухомо лежали на воді, неначе ними й не їхала запряжена вогнисто-гнідим четвериком бойова царська колісниця.

Так почався перший день тієї доти небаченої війни. Коли через два тижні все перське військо нарешті переправилося на лівий берег Дунаю, мілетський тиран Гістіей, який збудував міст і тепер лишався тут стерегти його на чолі всього підвладного персам грецького іонійського флоту, спитав у царя:

— Ми стерегтимемо міст аж до твого повернення, але коли це буде?

Замість відповіді Дар’явауш узяв у свого колісничого батіг і нав’язав на ремені рівно шістдесят вузлів.

— Розв’язуватимеш щодня по вузликові, — сказав він Гістіеєві й простяг йому батіг. — Якщо я не повернуся, поки ти порозв’язуєш усі вузли, — значить, мені сподобалося в цій країні і я вирішив тут перезимувати. Тоді маєте право зруйнувати цей міст і пустити колоди за водою, а самі повертатися додому, до своїх жінок і дітей.

Річка, що трохи вище від мосту впадала на тому боці в Дунай, називалася по-грецькому Пюретом, по-скіфському ж Поратою, або Сильною, а плем’я, що жило в верхів’ях річки, казало на неї Прут. Дивне видовище відкрилось очам перського царя на лівобережжі Порати. Аж до наступної річки на сході він не бачив жодного скіфа, а якщо траплялися села чи городища, то вони були попалені, а на згарищах блукали тільки ошалілі від щойно згаслих пожеж коти.

Серце Дар’явауша раділо. Ще жодне плем’я не відступало перед персами так безоглядно й стрімко. Якщо так ітиме й далі, то він за місяць підкорить увесь цей неосяжний край.

Скіфського війська ніде не було видно, й хоча перси невідступно йшли йому вслід, між обома ратями лишалося на цілий день дороги.

Ольвійські греки, які були в персів за провідників, заспокоювали Царя царів Дар’явауша, що скіфи не зможуть утікати без кінця, бо далі на схід з півночі на південь тече широченна й глибочезна, місцями порожиста річка Бористен, — там і можна буде наздогнати скіфське військо.

Й далі на схід села були попалені, більше того: скіфи почали палити за собою ниви, ліси та степ, і перське військо сунуло за скіфами суцільним чорним згарищем.

До великої річки Бористену, яку деякі тамтешні племена називали Дніпром, а деякі — Славутою, в персів іще був корм для коней та харч для людей. Дар’явауш підганяв свої полки лучників, мечоносців та «безсмертних», щоб урешті наздогнати скіфів на берегах їхньої священної ріки.

Якось надвечір перси справді застукали скіфське військо, й Дар’явауш розпорядився готуватись назавтра до січі, яка врешті мусила покласти край цій дивній війні. Коли смеркло, між річкою та перським станом спалахнули численні багаття.

Отже, скіфи втратили надію втекти!

А потім настав ранок і з’ясувалося, що то всього-на-всього невеликий полчок; скіфи вдосвіта похапали звичних коней за хвости й перепливли на той берег.

Навчені перси з полку «безсмертних» понадимали шкіряні міхи й кинулися навздогінці за скіфами, які цього разу втекли тільки тоді, коли перебили всіх отих переслідувачів. Полк «безсмертних» недорахувався двох тисяч мечів, і лише наступного дня його пощастило поповнити й знову довести до десяти тисяч. Але тепер уже коні в бойових четвірках полку не були дібрані так суворо за мастю, й Дар’явауш роздратовано дивився на його мовби посічені ряди, бо в ряду білих коней з’явилося багато вороних і сірих, а в ряду вороних траплялися навіть огидно рябі.

Це не могло не псувати настрій цареві всього світу.

Переправивши своє велетенське військо на лівий берег Бористену, згаявши на це чимало днів, Дар’явауш розпорядився — послати гінця до царя скіфів. Гонець так переказав скіфам слова свого царя:

— Чому, лякливий скіфе, зайцем втікаєш від мене? Спинись, давай поміряємося силою, а там хай боги вирішують, кому віддати перемогу: тобі чи мені!

Скіфський цар дуже розсердився й звелів переказати перському цареві:

— Не я прийшов у твою землю, а ти в мою. Коли схочу, тоді й поміряюся з тобою силою. Ось якби ти знайшов і спаплюжив священні могили наших предків, тоді побачив би, лякливі ми зайці чи ні.

Але жоден перс і жоден ольвійський провідник не знали, де скіфи ховають своїх небіжчиків.

А переслідувати скіфів стало все важче.

В персів уже закінчилися харчі та корм, перси мусили відходити далеко праворуч і ліворуч від свого напрямку, а скіфи нападали на цих шукачів їжі та сіна й винищували їх.

До того ж смуга випаленої землі ставала дедалі ширшою.

Перси почали забивати коней та вже непотрібних в’ючних ослів. Але в кінці першого місяця війни не стало й конини. Попереду була річка Оар, а скіфи мовби сховалися під її водами. Серед персів почалося замішання, їх посів страх. Вони заходились обкопувати свій стан вісьмома рядами крутих ровів і валів, остерігаючись нічних нападів.

Так минув тиждень, і Дар’яваушеві стискалося серце, коли пін згадував про батіг із шістдесятьма вузликами, якого дав підлеглим грекам — охоронцям мосту через Дунай.

На тому батозі лишилося менш як двадцять вузликів. Через неповних три тижні Гістіей та його іоняни зруйнують міст і попливуть назад, вирішивши, що він, Дар’явауш, уже підкорив Скіфію й надумав зазимувати там.

Сидячи за ровами та валами, Цар царів Дар’явауш, не маючи анінайменшого уявлення про те, де зараз оті дайви-скіфи, розіслав в усі боки гінців на найкращих іще вцілілих конях. Скіфське військо розшукав лише один гонець.

— Нерозумний скіфе! — переказав він ворожому цареві слова свого царя. — Хто тебе навчив так по-дурному воювати? Я вже тобі казав: якщо відчуваєш у серці мужність — спинися й поміряємося силою. Мене ще ніхто в світі не перемагав! Якщо ж не маєш сили й зваги в серці — пришли мені, своєму володареві, звичні в такому разі дари: воду в срібному глекові й землю на золотій мисі. І я допущу тебе до себе й дозволю, на знак верховної ласки до тебе, поцілувати носак мого черленого царського чобота. Я був і буду твоїм господарем, а ти був і лишишся моїм вірним рабом!

Скіфський цар вельми розлютився й хотів був убити зухвалого перса, тоді лише махнув рукою й звелів йому відвезти перському цареві скіфські дарунки.

Гонець щасливо повернувся до перського стану й передав ті дарунки своєму цареві: шуліку в клітці великій, мишу в клітці маленькій, жабу в череп’яному глечику, а також кілька гострих, добро оперених стріл.

Дар’явауш зрадів таким дарам скіфів: миша жила в землі й уособлювала скіфську землю, разом із жабою скіфи мовби підносили персам свою воду, навіть своє небо — дім птахів, ну, а що означали стріли, було зрозуміло й так — скіфська зброя схилялася перед перською зброєю.

З таким тлумаченням згоджувалися всі радники перського царя. Тільки царський родич і списоносець, чільник полку «безсмертних» Гаубарува зважився не розділити з царем його радість.

— Треба б розпитати в того гінця, чи не мають скіфські дарунки якогось іншого значення… — сказав-він.

— Я вимагав од скіфського царя прислати мені землю й воду, — стояв на своєму Дар’явауш. — Він і склав мені до ніг свою землю та воду, а окрім них, ще й небо та свою ратну силу! — Тоді знехотя згодився: — Ну, давай послухаємо гінця… Коли привели того перса, Дар’явауш запитав у нього:

— Що велів тобі переказати словами скіфський цар?

— Він велів переказати: «Якщо ви, перси, не шугнете в небо шуліками, або не сховаєтеся в мишачі нори, або не зникнете в болоті, мов погані жаби, то кожен отримає в горлянку по такій стрілі!»

Ще мить гонець зухвало дивився в очі богорівному, й Дар’явауш зрозумів, що то на нього дивиться доведене до розпачу перське воїнство. Але потім очі згасли й потупились, і гонець упав долілиць перед своїм царем: за давнім звичаєм, носій поганої вісті мусив умерти; це знали всі. Дар’явауш поволі розстебнув пристебнутого до пояса переплетеного золотою сталкою бича, накинув його зашморгом на шию гінця й почав стягати, аж поки раптом здуріле тіло зів’яло й утихло.

Гаубарува винувато глянув на царя, бо цей гонець був із полку «безсмертних», але цар уже вгамував свій шал. Коли задушеного воя винесли, Дар’явауш запитав у свого списоносця, чільника полку «безсмертних» і близького родича:

— Цей твій гонець іще щось розповідав про скіфів та їхнього царя?

— Половина скіфів на конях, коні й люди нагодовані, і їх день у день більшає, — сміливо відповів Гаубарува.

— Як же перські боги допустили таке?..

Тепер Дар’явауш не мав іншого виходу, як справді перемогти скіфів.

Але скіфів уже добрий тиждень ніхто не бачив, наче вони згоріли в цих неосяжних, спалених степах.

Цар царів звелів покинути укріплення на Оарі й шукати скіфів десь на заході.

Іншої дороги назад, до Дунаю, не знали навіть ольвійські провідники, через те перси мусили рухатися тією самою випаленою смугою, якою досі йшли на схід.

Так тривало страшних півтижня, голод у перському війську скосив багатьох людей, у стані почалося людоїдство.

Останні тижні скіфи також переживали неабияку скруту, бо на боротьбу з персами стали не всі племена. Тоді скіфський цар почав заманювати персів у землі тих племен, що досі уникали раті. Так йому пощастило підняти на боротьбу з находниками майже ввесь свій народ.

Тепер він уже міг розраховувати на перемогу. Хоча персів і досі ще було вп’ятеро більше, ніж скіфських ратників, однак виснажені голодом і переходами чужинці не могли б вистояти навіть уп’ятьох проти одного.

Але цього разу вже Дар’явауш уникав січі; він з останніх сил поспішав на Дунай, сподіваючись чи не божого дива. Перси, наче мухи, гинули від голоду, людоїдства та хвороб.

Тоді скіфський цар вирішив трохи підгодувати персів.

Три дні зряду пашесники мовби несподівано натрапляли на кількатисячні череди великої худоби та величезні отари овець. І коли перси повірили, що це давносподівана божа ласка, скіфи знов опинилися в них на дорозі.

Ними уже не можна було ні знехтувати, ні обминути, й на ранок обидві раті зійшлись.

Справдилися надії скіфського царя — він одержав перемогу; і все-таки персам уночі після січі пощастило втекти.

Цілу ніч у їхньому таборі горіли незліченні багаття, цілу ніч огидно для скіфського вуха ревли мули та віслюки; коли ж скіфи перед сходом сонця закликали персів сурмами до нової січі, в перському таборі виявилося лише кілька тисяч покинутих напризволяще, знесилених од голоду поранених та калік.

Отже, Дар’явауш зробив розпачливу спробу добігти до Дунаю, перш ніж іонійські греки Гістіея встигнуть розібрати міст, хоча на ремінці в того лишилося вісім чи дев’ять вузликів.

Скіфський цар не міг так просто відпустити звідси персів, які сплюндрували його землю й хотіли поневолити народ. Цар послав навпростець до Дунаю свого князя Пугача з добрим комонним військом.

Пугач устиг до переправи того самого дня, коли греки вже лаштувалися розібрати міст і пустити його за водою, прострочивши понад умову з Дар’яваушем зайвих чотири доби.

Князь Пугач розповів грекам про поразку персів у битві зі скіфами. Недобиті перси втекли з ратного поля обманом і вночі.

— Дарій та перси — наші спільні з вами супостати! — сказав Гістіеєві та іншим іонійським тиранам схожий на бика-тура в плечах князь. — Допоможіть нам наздогнати персів. А ми звільнимо вас навіки з-під їхнього ярма.

— Що ми мусимо для цього зробити? — з радістю відгукнувся Гістіей.

— Розберіть оцей ваш міст і пустіть його за водою, щоб перси не змогли втекти через Дунай, — відповів йому князь Пугач.

Серед греків знявся схвальний гомін.

— Жодне еллінське місто на азійському березі та прилеглих островах віднині не підкорятиметься Дарієві! — захоплено вигукували вони.

Князь-богатир Пугач разом зі своїм військом подався назустріч персам, що прямували до рятівного мосту через Дунай.

Греки врочисто й по-південному запально поклялись допомогти скіфам остаточно добити перське військо, ще в присутності Пугача почали розбирати міст, та коли комонники скіфського князя зникли за верболозами, мілетський тиран Гістіей скликав усіх зверхників та корабельних начальників-навтілархів і сказав до них так:

— Чи варто стрибати від радості, що скіфи можуть остаточно розгромити Персію? Ми присягалися Дарієві берегти цей міст…

— Ми свого слова дотримали й навіть більше — замість шістдесяти днів берегли його шістдесят чотири! — здивувалися тирани грецьких іонійських міст. — Ми не порушили клятви!

Гістіей підняв руку й спробував угамувати найзапальніших земляків:

— Усі ми — тирани в своїх містах завдяки персам, бо перси ненавидять народовладдя. Якщо ми й надалі хочемо вдержати владу над співвітчизниками в своїх руках, то мусимо триматись перського царя, а не скіфського.

Гістіеєві заперечив тиран Херсонеса Геллеспонтського Мільтіад:

— Якщо Дарій виведе бодай розбите військо зі Скіфії, то наступною жертвою персів буде європейська Еллада: Афіни, Дельфи, Спарта… Еллада перестане існувати!

— Ти родом афінянин і через те твоє перше слово було про Афіни! З-поміж усіх еллінів тільки афіняни ворогують з персами, бо самі хочуть верховодити в усій Елладі та на нашому іонійському узбережжі! — дорікнув Мільтіадові Гістіей.

Це несподівано припинило суперечку, можливо, тому, що мілетський тиран обізвав Мільтіада афінянином, яких у іонійських містах недолюблювали через їхнє намагання верховодити в усіх загальноеллінських справах.

Відчувши такий злам у настроях, Гістіей вирішив кувати залізо, доки гаряче, тож запропонував усім зверхникам іонійських кораблів:

— Давайте розберемо міст на три стадії від берега. Так скіфи думатимуть, що ми дотримуємо даного їм слова, а якщо все зрозуміють і вирішать нас приструнити, то їхні стріли не долітатимуть до нас. А якщо персам раптом пощастить випередити скіфів і добігти сюди раніше від них, бо немає прудкішого від страху смерті, то ми враз приточимо розібрану частину й дамо їм змогу врятуватися від погоні… Присягаю Зевсом. — Гістіей урочисто підняв угору правицю. — Дарій по-царському віддячить кожному з вас!

Після обіду греки почали розбирати міст окремими плотами й припинати їх посередині мосту, де в дно неглибокої тут річки було вгороджено цілі соснові стовбури. Для певності греки ще й заякорювали обрубаний край мосту всіма наявними на кораблях дворогими якорями Анахарсіса, що доводився рідним дядьком теперішньому скіфському цареві…

Перси почали підходити до напіврозібраного мосту в кінці сьомого дня. Два з половиною місяці тому греки-іонійці з острахом і захопленням милувалися військом царя всього і світу, особливо полком «безсмертних», чиї коні тяглися чотирма різнобарвними, яскравими смугами-струнами через нескінченний міст, — по дві тисячі п’ятсот білих, гнідих, сірих і чорних, мов літня ніч, коней… Тепер перси були майже всі, крім великих чільників, обідрані, закіптюжені сажею та попелом і худі, мов жива смерть.

Тепер ці напівбоги нагадували дику орду чи отару смертельно нажаханих овець, за якими женеться вовча зграя.

— Оце твої володарі світу! — сказав Гістіеєві його найперший супротивник Мільтіад.

Греки ще цілий наступний день доточували до мосту відірвані раніше плоти й закріплювали їх навскіс проти течії ні вгородженими в дно сосновими палями.

Найнажаханіші перси не чекали наведення мосту й намагались подолати могутню річку плавом, але охлялі руки та ноги не могли змагатися з невгамованими хвилями.

Багато миршавого трупу попливло до гирла того дня. Ще більше лишилося на піщаному березі померлих від ран і хвороб, а найбільше потонуло вже після того, як греки наростили міст аж до берега й перси кинулись рятуватися скопом.

По перед очима в кожного бовваніла тисячоголова й тисячорука примара страшного скіфа, ще жахливіша від того стоголового пса з мідними зубами, що стереже кордон між цим і тим світом — священний міст Цінвад.

Царська колісниця прогуркотіла мостом аж на третій день після появи тут перших перських воїв. Дар’явауш навіть не глянув у бік Гістіея, але прислав Гаубаруву сказати, що найясніший ніколи не забуває про відданих йому людей.

Мілетський тиран пишався такою оцінкою свого подвигу, але йому було дуже незатишно під зневажливими поглядами своїх земляків, які бридилися й ним, і нужденним виглядом «володарів світу».

Скіфи й цього разу з’явилися зненацька — на другий вечір після втечі перського царя.

Останні дні всі чекали їх з хвилини на хвилину, та коли перші скіфські комонці доскочили злучини між гирлом річки Порати та мостом, це здалося персам громом з ясного неба, несправедливою карою лихого божества.

Майже ніхто з персів не намагався чинити опору, бо ніхто не знав, де його загін і воєвода та й чи є ще на світі той загін.

При появі передових скіфських тисяч перси ще дикішим скопом кинулися до мосту, який і так ледве витримував стількох людей, а тепер занурився па півліктя в воду; тож хто був на мосту, той брів мало не по коліна; кому ж не дісталося й щілинки в тому тугому натовпі, ті кидалися до мосту з боків, чіплялися за зрізи колод і в такий спосіб намагались утекти від кари небесної. Один воїн з полку списоносців, бовтаючись отак поза мостом у воді, схопивсь обома руками за чобіт крайнього мечника з давно розбитого полку «безсмертних» і почав задирати ногу, щоб і собі зіп’ястись на рятівний міст. Мечник і сам ледве тримався на краєчку мосту, — на цьому щойно зібраному відтинку греки не встигли поставити поруччя, — тож витяг з піхов меча й рубонув по руках списоносця.

Той заверещав, схопив ротом води дунайської й з розплющеними очима, неначе щоб і на тому світі не забувати свого кривдника, пішов на дно.

А на березі творилося дедалі страшніше.

Скіфи валяли персів, наче визначену для плетіння кошиків молоду лозу, насуваючись чимраз ближче до води й до мосту, а переобтяжений, довжелезний мостище вгинався від сильної течії й нагадував туго напнутий лук.

Греки теж не чекали, поки скіфи захоплять їхні кораблі, а посадовили веслярів за весла й швидко перепливли на ще недосяжний для скіфів правий берег. Для скіфів перси були просто вороги, зате греки — зрадники, а зрадників чекала найганебніша смерть. Грецькі дієри та трієри крутилися попід правим берегом і не зважувалися ні покинути його, ні пристати. Лише одна дієра — бойовий корабель із сотнею гоплітів у дерев’яному череві та з двома довгими рядами весел на кожному борту — раптом, наче жива істота, спинилася, нерішуче постояла, нарешті зважилася й повернула майже з того берега на цей.

Тут уже гасала розпалена легкою перемогою скіфська кіннота.

Побачивши грецький корабель, який поводився досить підозріло, неперевершені в світі скіфські стрільці нап’яли тятиви й заходилися розстрілювати веслярів, яких видно було крізь отвори для весел. Майже кожна стріла влучала в ціль, весла дієри швидко збилися з ладу й почали заважати одне одному; тоді на кормі з’явився чоловік у натертому до блиску бронзовому гривастому шоломі й підняв угору обидві руки, благаючи не стріляти.

— Є тут князь Пугач? — крикнув він грецькою мовою до скіфів.

Хтось один перетлумачив, скіфи перестали стріляти й дали пораненому кораблеві змогу пристати. Грека в шоломі пустили на берег і повели кудись поміж кущами рокити, звідки вже майже не було чути бойового лементу коней та людей.

Князь-богатир Пугач сидів на стосі перських щитів, а інший скіф перев’язував йому руку під ліктем полотняною шматиною.

— Я — Мільтіад із Херсонеса, що на Геллеспонті! — сказав, струснувши чорною гривою, підведений до князя Пугача грек.

— А чи живий той ваш головний воєвода… як його… що присягав мені своїми богами? –спитав, змірявши грека важким поглядом, князь Пугач; рука в нього була туго обмотана полотниною.

— Живий… — потупив очі Мільтіад. — Краще б Кера наклала на цього руку. Перський цар Дарій утік…

— Оце ти прийшов таке мені сказати? — вдруге, цього разу здивовано, глянув на нього скіфський князь, руку якого було потнуто перським мечем або перським списом.

— Я прийшов, щоб лишитися в тебе! — вигукнув Мільтіад.

Знахар закінчив перев’язувати руку й пішов з легким поклоном; можливо, то був жрець котрогось скіфського божества, бо зовні нагадував безбородого євнуха й мав на собі довгу, до п’ят, схожу на жіночу, одіж. Князь Пугач остережливо поторкав руку, завинену білим полотном, крізь яке проступила черлена пляма, й сказав:

— Якщо хочеш — можеш лишатись і в мене. Піди скажи моєму огнищанинові, що беру тебе замість того вівчаря, що добровільно пішов на погибель, нібито заблукавши, до персів з двохтисячною отарою овець разом з весняними ягнятами.

Мільтіад не знав цих скіфських хитрощів.

— Для чого твій вівчар «заблукав» до персів? — перепитав він.

Щоб перси не втекли до вашого мосту раніше як за два місяці…

«…й щоб скіфи застукали їх на своєму березі»,— довершив думку пораненого скіфського князя Пугача Мільтіад.

— Як же ви самі вгавили персів? — спитав він уголос.

— Коли людина рятує голову, то перевершує хитрістю навіть саму себе!.. — буркнув князь, а тоді раптом розпачливо ляснув здоровою рукою по лобі: — Дурна довбня!.. Ми чекали, що перси побіжать до вашого триклятого мосту навпрошки, ще й «хитро» підказали їм цю дорогу. Там степ лишився невипаленим, і в тиверців лишились неприбрані поля… А Дарій пішов знайомою кружною дорогою, де вітер ганяв тільки сажу та попіл… Хоч на тому згарищі з голоду сто тисяч персів полягло, та й тут іще тисяч до сотні…

Мільтіад раптом усвідомив, що цей скіфський архонт розмовляє з ним еллінською мовою, хоча й з чужинським приголосом, але ніякого бажання розпитувати його про це в Мільтіада не було.

До того ж рудовусий велетень аж ніяк не нагадував обличчям грека.

Скіф цупко глянув на Мільтіада, той мимоволі зіщулився Під його поглядом і глухим голосом запитав:

— Ти справді хочеш зробити мене рабом-підпасичем?

— А чого ж! Греки — найкращі в світі раби. Греки народжені бути рабами! — з несподіваним юначим запалом прогримів скіфський князь. — Якби ви захотіли визволитися з перських кайданів, то не рятували б свого пана — перського царя!.. Тепер підійдіть до нього, й він надіне вам золоті нашийники. Йди й ти з усіма своїми греками! — бридливо окислився князь Пугач і перший пішов геть.

Скіфи почали підтручувати Мільтіада в бік берега, де лишився його корабель. Волочачи по землі чорну гриву шолома, херсонеський тиран, мов у лихоманці, шелестів губами: «Греки — найкращі в світі раби… Греки — найкращі в світі раби…»

— КІНЕЦЬ —

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Іноді буває таке, що, прочитавши книжку, перегорнувши останню сторінку, не хочеться розлучатися з героями, хочеться прослідкувати їхню долю далі. І тоді з’являються продовження відомих книг, які пишуть інші автори. І знову б’ються мушкетери, і Скарлетт знову живе повним життям.

Після першого видання «Собору» пройшло 25 років. Герої твору у кінці 60-х років були ще зовсім молодими, зараз їм не більше п’ятдесяти. Ще не старі, повні енергії і життєвого досвіду люди. Як вони жили ці 25 років, як живуть зараз?

Ще в кінці 60-х років Володьці не минулися його «подвиги». Про них таки дізналися в області. Його перевели в інший район на керівну посаду, бо мав він надійні тили і опору. Його діяльна натура допомагала і тут будувати кар’єру, але він став обачнішим у своїх проектах і завжди узгоджував свої плани з думкою вищих начальників, проявляв ініціативу помірковано і виважено. Обмеженість розуму і невміння бачити перспективу не дозволили Лободі зайняти високі посади, та все ж йому вдалося «пролізти» в обласні чиновники. Хтось за нього приймав рішення, хтось їх виконував, а він тільки натискав кнопки, слідкував за виконанням. З часом підправив свою анкету: помирився з дружиною, і уже разом вони переїхали в нову велику квартиру; забрав батька з будинку ветеранів і поселив його в старій зачіплянській квартирі; перервав усякі стосунки зі старими друзями-«юшкоїдами». З часом купив собі машину, щоб не товктися у переповнених автобусах. Все, здавалося, йшло добре. Та кінець 80-х приніс великі зміни. «Перестройка» вимагала від людей виявляти свої здібності. Володька одним із перших зрозумів, що треба діяти, і докорінно змінив своє життя. Покинувши роботу клерка, яка не давала ні великих грошей, ні великого впливу, він став підприємцем, вдало використовував давні знайомства, зв’язки для того, щоб розгорнути свою діяльність. Починав з малого: вивозив побутову техніку у Польщу. Потім організовував різні цехи, де шили взуття, одяг, випускали горілку з розведеного спирту. Один час вивозив у Туреччину дівчат на заробітки. Іноді приходилося йому і непереливки, доводилося мати справу і з міліцією, і з прокуратурою, і з податківцями. Та вміння натискати кнопки виручало завжди: знаходилися потрібні люди, які прикривали його чи великими зірками на погонах, чи телефонними дзвінками. Через деякий час Лобода зумів вийти на інший рівень: справи його стали значно масштабнішими.

Почалася приватизація, і Володька вирішив вкласти свої капітали у велике підприємство. З роками він став сентиментальним, йому хотілося повернутися у рідні місця, у Зачіплянку. Металургійний завод на околиці селища ледь животів, добре хоч мартени не загасили. Директор Микола Баглай на всіх рівнях доводив, що згаснуть печі — і комбінат уже не відродити. Колись у 80-х директорів підприємств обирали самі працівники. Люди довірили тоді ще молодому інженеру Миколі Баглаю долю заводу і свою. Вони цінували його за розум, сміливість, безкомпромісність, адже це саме він домігся того, що на заводські труби таки поставили фільтри, і зачіплянці дихнули вільніше. Новому директору вдалося модернізувати деякі цехи, поміняти конвеєри. Завод процвітав, робітники отримували великі зарплатні, і раптом все змінилося: розвалився Радянський Союз, розірвалися тісні зв’язки між підприємствами, знецінилася продукція. Люди ходили на завод скоріше за звичкою, адже зарплату платити заводу було нічим, а директор вибивався з сил, намагаючись віднайти хоч якісь гроші на закупівлю руди, щоб не погасли мартени. Здавалося, що все має загинути, аж ось ледь не в останню мить з’являється підприємець, який готовий сплатити всі заводські борги і стати головним акціонером роздержавленого підприємства.

Володимир Ізотович Лобода ще здалеку побачив високі труби свого заводу, які височіли серед широкого степу. Шофер вправно вів розкішну машину, і швидкість заколисувала нового хазяїна. Лобода згадував, як здивувалися зачіплянці, коли дізналися, кому належить завод. Старий знайомий Микола Баглай зразу відмовлявся від своєї посади, довелося навіть просити його залишитися, адже він знає завод, виробництво, людей. Де швидко знайти такого спеціаліста? Але зараз його треба звільняти, бо він знову торочить про фільтри, очисні споруди, підвищення зарплати робітникам. Він хоч знає, скільки все це коштує? Он реставрація козацького собору влетіла в копійку. Зате зараз від цього витвору мистецтва очей не відвести. Люди ходять туди молитися, добрим словом згадують його, Володимира Ізотовича Лободу, який врятував завод, відбудував собор, дав їм роботу. Такі новітні Савви Морозови можуть усе. Вони зроблять людей щасливими, піднімуть Україну з колін, перетворять її на куточок раю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : ХТО ТИ? 

     Колишній матрос у смугастому тільнику, штанях— кльош та безкозирці зіскочив з підніжки автобуса. За ним зійшла дівчина. Вона була вогнисто— руда. Коси здіймалися полум’ям, біле лице вродливе, а очі — глибокі й блакитні. Тільки погляд був якийсь жорсткуватий і непривітний. 

     На дівчину всі звернули увагу, бо тут знали кожного «свого». А крім того, її коси так «полум’яніли вогнем осіннього золотистого листя». 
     Дівчина, роззираючись по боках, з центру звернула на довгу вулицю, знайшла потрібний їй будинок. Хотіла ступити на подвір’я, та раптово передумала. Стала роздивлятися цегляний будиночок. Потім-таки наважилася спитати в бабці, чи тут живе Дарина Дмитрівна, Одарка Шмаглій. Непривітна зсутулена бабця тицьнула рукою у крайнє вікно першого під’їзду. 
     Дівчина рішуче звернула на подвір’я. У тісному коридорі стояли якісь мішки, ящики, відра, усякий непотріб. Постукавши, стала напружено чекати. Раптом двері з виляском відчинилися і з них наче вирвався злий дух. Це був хлопчик років шести—семи, горбоносий, з прищуленими вухами, з мисливським азартом в очах. 
     Дівчина запитала, чи тут живе Дарина Дмитрівна, а з—за спини хлопчика їй відповіла кучмата дитяча голівка, що тут. «Вмить кучматі русяві пасма розпались, і з їхніх свавільних хвиль постало миловидне й блискуче, наче обкатана морська галька, обличчя дівчинки. її пишні губки скидались на дві пелюстки ранкової ружі, що переблискує росою, карі вічка мерехтіли, як равлики». 
     Діти мовчки дивилися на гостю. Вони були не схожі між собою, як, скажімо, цвіт гарбузовий не схожий на цвіт вишні. 
     Незнайомка, спитавши, чи може побачити Дарину Дмитрівну, почула у відповідь, що її немає, вона в лікарні. Дівчина розгубилася ще й від того, що діти називали Дарину Дмитрівну своєю мамою Одаркою. Вийшла на подвір’я і сіла в забутті. 
     Пробудилася від того, що дівчинка звернулася до неї і сказала, щоб вона не ждала — мама дуже хвора і не скоро повернеться. Діти йшли на річку ловити рибу. Незнайомка сиділа, «відчуваючи біль і пустку в душі, непорозуміло дивилась на довколишній світ і, мабуть, не вірила в справжність його». 
     Через двір придибала та сама бабця і стала розпитувати дівчину, ким вона доводиться Одарці, адже та не тутешня, близьких родичів не має. Незнайомка сказала, що вона далека родичка, з—під Одеси, приїхала провідати. Але далі розказувати свої таємниці не квапилась. 
     У бабці «личко засяяло співчуттям, проте очі не ожили, зостались схожими на двох волохатих гусениць у побурілих осінніх листочках». Вона присіла на лавчину і стала розповідати, що Одарка лікується, але навряд чи це їй допоможе. От тільки дітей жалко — малі ще. Ілько від одного батька, Галя — від іншого. Перший чоловік Одарки був славним, працював у локомотивному депо, помер від хвороби. Але залишив і хату, і майно, і гроші. Та жінка все хутко пустила за димом. 
     Дівчина нетямковито спитала, що, мовляв, була пожежа? Бабця пояснила, що Одарка сплуталася тут з одним чоловіком, «достеменним циганом». Він їздить на «Волзі», у кожному селі в нього жінка, ще й квартира своя в місті. їздив цей Рафальський, поки були в Одарки гроші (а вона хату чоловікову продала). Купувала для нього і горілку, і костюми. Дівчинку Галю від нього мала. А він навіть не записав дитину на себе. Бабуся сказала, що сусіди застерігали Одарку, та де там — «така вдача — світу за ним не бачила, все ладна була йому віддати. Рафальський чим платив? Поки гроші — приймав у себе й сюди приїжджав. А як злягла в лікарню, то «Волги» ні разу не було в дворі. Діти самі хазяйнують. А жалко їх, малі. Сусіди підгодовують. А завтра як? Треба для них пристановисько шукати, якийсь притулок дитячий». Дівчина слухала з сухими та шорсткими очима, а при згадці про притулок ледь не зайшлася плачем. 
     
Бабця—печерижка знову забідкалася, що Одарці вже з лікарні нема вороття, і допитувалася, ким же дівчина доводиться їхній сусідці. 
     Незнайомка, не слухаючи балакучої старої, підвелася і пішла з двору, спотикаючись та заточуючись. 
     Отямилась у парку. Зійшла на берег ставу. І одразу ж побачила Галю з Ільком. Ті тримали вудочки й заворожено дивилися на поплавці. 
     Дівчина їх покликала, спитала, чи хочуть їсти. Незабаром усі сиділи на траві і з апетитом їли бутерброди. Незнайомка стала розпитувати, чи ловиться риба. Діти ніби чекали цього питання, із задоволенням повідомили, що без улову не повертаються додому і що його вистачає на прожиток. Мріяли про човен—довбанку або хоч пліт. Ількові цього року до школи, але у нього немає ні зошитів, ні книжок. 
     Діти розповіли, що мати лежить у залізничній лікарні, раніше вони носили їй усякі передачі, а вчора не взяли, повернули.
 І тітка сказала, щоб більше не ходили. 
     Дівчинка запитала у незнайомки, як її звати. Та гірко відповіла, що так само, Галею. І пішла через парк, здогадуючись, що за рядком тополь має бути лікарня. 
    
У приймальному покої сказали, щодо Одарки не пускають навіть рідних дітей. Тоді дівчина знайшлася і сказала, що вона з профспілкової організації з важливим дорученням. Натоптувата няня зітхнула і сказала, що які там можуть бути доручення, хвора весь час спить. Хіба що глянути на неї, та й то їй перепаде, як довідаються. Але вона мала чуле серце, тому дала дівчині білий халат і провела в палату. 
     Хвора спала, якось дивно поклавши худенькі долоньки біля вух. Вона була зворушливо безпорадна. 
     Відвідувачка глянула на змарніле, незнайоме обличчя, і її охопив острах. Вона тихенько покликала, але хвора й не поворухнулася. її сусідка по палаті сказала, щоб Одарку не будили — їй уві сні легше. 
     Дівчина глянула на жовто—зелені плями на шкірі хворої, і судома перехопила їй горло. 
     
Раптом Одарка відкрила очі й напівсвідомо глянула на дівчину. її обличчя зоставалося байдужим і чужим. Ніби не своїм голосом спитала: «Хто ти?», а очі вже самі закривалися, як невідворотна біда. 
     Пацієнтка з сусіднього ліжка знову сказала, щоб хвору не тривожили, хай спить, а вона передасть їй, хто приходив. 
     У цей час вкотилася няня і, чіпко вхопивши молоду відвідувачку за лікоть, вивела з палати. Вона сказала, що Одарці вже ніщо не допоможе — агонія, хвороба віку. 
     Дівчина, вражена побаченим у лікарні, стояла за ворітьми лікарні, страхаючись подумати про те, що мало статися… 
     Попрямувала до вокзалу. Але раптом її зупинив той самий моряк, з яким їхала в автобусі, і запросив у кафе. На його здивування, дівчина погодилась. Моряк співчутливо розпитував, що трапилося, назвався Нестором Минайленком. Дівчина назвала себе Галею й розповіла, що приїжджала до матері, а та її не впізнала, бо дуже хвора і скоро помре, тільки спитала: «Хто ти?» Матрос присоромив дівчину, що вона кидає матір. А та відповіла, що мати не впізнала її, як і вона, бо й зовсім не знала. 
     Мати ще маленькою здала Галюдо дитячого притулку. А хто батько, дівчина не знає. І мати тепер уже не скаже. Після притулку Галя пішла на швейну фабрику і шила блузочки. Якось приїхала до тітки й випросила материну адресу. Далі дівчина уривчастим від судоми голосом сказала: «Я не могла зрозуміти… не могла зрозуміти, чому вона відцуралась назовсім! Ну нагуляла мене, коли була молодою, ну хотіла видати себе за бездітну, не прославитись матір’ю—одиначкою! Заміж хотіла… Але ж потім! Потім, коли я виросла… Хай би просто навідалась! Навіть до тих, хто в притулку, матері навідувались! Я б тільки глянула, я б тільки взяла її долоні в свої, притулилася до них губами, притулилася б щоками…» І додала, що вирішила приїхати просто подивитися на матір, ні в чому її не дорікати, адже вона вже доросла, самостійна. От і приїхала. А мати її не впізнала. Тепер помирає. Але їй не можна, у неї маленькі діти, які зовсім ні в чому не винні. Матрос здивувався, що Галя ніби жаліє жінку, яка її покинула й прирекла на сирітство. 
     Ніби звана якимось покликом, дівчина вийшла з кафе й побрела до лікарні, намагаючись знайти вікно палати матері. 
     Потім подалася на вокзал. Потрібний поїзд йшов тільки вранці, і Галя цьому аж зраділа. 
     Пішла до знайомого комунального будиночка, пробралася темним коридором і постукала. Двері стрімко відчинилися — і на порозі став Ілько, а за ним Галя. Вони заявили, що мати ще не повернулася. 
     Пізня гостя попросила, щоб її пустили переночувати, бо вона спізнилася на поїзд. Діти пропустили Галю в кімнату. Там був повний безлад. У дівчини аж подих перехопило від вигляду цього убогого родинного вогнища. Що привело її сюди знову? Чому не дочекалася поїзда на вокзалі? Не подалася геть від матері, яка її відцуралася колись і не впізнала тепер? Не втекла від братика й сестрички, які й не підозрюють, що вона не випадкова гостя, а їхня рідна сестра? Раптом дівчині спало на думку, що мати розкаювалася, тому й назвала другу дочку теж Галею, не сподіваючись зустрітися з першою. 
     Гостя спитала, де їй спати, і діти запропонували на місці мами, бо вони спали всі разом. 
     У маленької Галі був пустотливий вигляд, а Ілько супив брови й не роздягався. Коли всі полягали, Галя подумала, які ж ці діти худі, недоглянуті. І що їх чекає далі — притулок? Добре ще, коли один. А як різні? І загубить тоді брат сестру, й можуть більше ніколи не зустрітись. І до чого ж тут вона? 
     Чути було, як ритмічно і злякано б’ється серце дівчинки. Маленька Галя раптом попросила Галю велику розповісти казку. Та, подумавши, відповіла, що не знає казок. Діти здивувалися: що, мама їй ніколи казок не розказувала? Гостя сказала, що ні, і запропонувала скласти нову казку, де не буде ні Баби—Яги, ні Змія з дев’ятьма головами. Хай це буде казка про щастя. От, наприклад, жили на світі брат і дві сестри. І обох сестер звали Галями. Хлопчик засумнівався, чи може таке бути. Галя — старша запевнила, що може, от як її і його меншу сестричку. 
     Втрьох, перебиваючи один одного, вони склали спільну казку. Незабаром почулося сонне дитяче дихання. 
     Звівшись на лікті, Галя дивилася на обличчя дітей, намагаючись розгледіти те, що відоме було тільки їй. «І, можливо, ще не знала, а тільки здогадувалась підсвідомо, що ніколи не зможе кинути цих дітей, бо віднині вони були їй не чужі, а рідні, віднині вони були її братом і сестрою, меншими, а вона — їхньою старшою сестрою, кровною, вже досвідченою. Здогадувалась, що, сама гірко скривджена, вона не захоче, аби ці дві крихітки звідали те саме, щоб вони були обділені ласкою, сердечністю, чулістю. Хвиля материнського тепла піднімалась у ЇЇ грудях, і, схлипуючи крізь зуби, вона гладила долонею то чубату хлоп’ячу голівку, то м’які і довгі пасемка дівчинки і в цю мить начебто десь далеко відступали всі кривди й образи, натомість душа сповнювалась світлом доброти».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Письменник Василь Гей народився 14 січня 1942 року в селі Заболоття Любомльського району Волинської області.

Після закінчення середньої школи в селищі Головно працював завідувачем бібліотеки та вчителем у рідному селі. В дитинстві мріяв стати інженером, деякий час навчався в політехнічному інституті. Але сталося по-іншому. Потяг до слова привів Василя Степановича до Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова (нині Академія друкарства) у Львові, який закінчив з відзнакою в 1974 році, здобувши фах літературного редактора.

Першою справжньою заявкою на літературне ім’я письменник вважає надруковану 16 липня 1968 року в газеті «Літературна Україна» добірку віршів з передмовою Дмитра Білоуса «Поезії Василя Гея». Після виходу першої збірки поезій «Закон вірності» Гея В. С. було прийнято до Спілки письменників України (1974).

Багато сил віддав Василь Степанович роботі з творчою молоддю. Працюючи кореспондентом (1970-1989), водночас був керівником обласної літературної студії «Лесин кадуб», з якої вийшли відомі нині поети і прозаїки. З 1989 по 2006 роки очолював Волинську організацію Спілки письменників України. Василь Гей став ініціатором та організатором видання альманаху «Світязь» обласної письменницької організації, упорядником і редактором 11-ти його випусків (1992-2005).

Творчість письменника пронизана безмежною любов’ю до отчого краю, вірою в мудрість народу, життєдайну силу рідного слова. Автор вважає, що він спочатку син своєї землі, рідного поліського краю, а вже потім поет : «Ми найперше – сини.
Опісля рядові, генерали,
Зави, зами, керуючі та сівачі».
(вірш «Ми найперше – сини»)

Патріот української мови В. Гей багато творів присвятив рідному слову, котре незважаючи на всілякі утиски, живе і відроджується, мелодійно дзвенить «вітром у житі, співом жайвора, сріблом криниць» (вірш «Мужня мова»).

В 1993 році вийшла збірка «Під сузір’ям калини» – своєрідний природо-народознавчий календар, адресований школярам і педагогам.

«Яворник» – перша книжка художньої прози В. Гея за яку автор удостоєний Всеукраїнської літературної премії імені Андрія Головка (1996).
Щедрим є доробок письменника на пісенній ниві. Ряд пісень, які виконують професійні і самодіяльні колективи України, поет створив у співпраці з такими відомими композиторами, як Анатолій Пашкевич, Микола Збарацький, Віктор Герасимчук, Олександр Синютін.

Василь Степанович – частий і бажаний гість в бібліотеках області, на зустрічі з ним з нетерпінням чекають користувачі сільських, районних, обласних бібліотек. Він неодноразово був головою шкільного обласного літературного конкурсу на кращий власний поетичний чи прозовий твір «Думи і мрії», який організовує Волинська обласна бібліотека для дітей.

Поет, прозаїк, публіцист, автор 25 книг для дітей і дорослих, багатьох статей у всеукраїнській та обласній пресі. Лауреат Міжнародної премії імені Дмитра Нитченка, Всеукраїнської премії імені Андрія Головка та обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського. Заслужений діяч мистецтв України.

Твори

Закон вірності : поезії. – К. : Рад. письменник, 1973. – 60 с
Крила Світязя : поезії. – К. : Рад. письменник, 1978. – 88 с.
Витоки : поезії. – К. : Молодь, 1979. – 72 с.
Вічно пам’ятати : поезії. – К. : Рад. письменник, 1983. – 118 с.
Кольори вересня : поезії. – Львів : Каменяр, 1985. – 54 с.
Краплі на листі : поезії. – К. : Рад. письменник, 1987. – 98 с.
Лесин кадуб : поезії. – Львів : Каменяр, 1991. – 111 с.
Під сузір’ям калини. – Луцьк : Гранослов, 1993. – 64 с.
Підрубане дерево роду : поема. – Луцьк : Надстир’я, 1996. – 32 с.
Яворник : повість, оповідання. – Луцьк : Надстир’я, 1996. – 172 с.
Де маминим голосом тиша мовчить…восьмивірші з рідного села. – Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2001. – 124 с.
При світлі сивої роси : з літературного щоденника, статті, виступи, рядки з рецензій, принагідні записи. – Луцьк : Вежа, 2001. – 272 с.
Зоря з криничної води : поезії. – Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2002, – 232 с.
Вихор у стиглому житі : повісті, оповідання, етюди. – Луцьк : Надстир’я, 2004. – 296 с.
Кривавник рідного слова : поезії. – Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2004. – 40 с.
І піснею хата багата : твори для народного хору та вокальних ансамблів (у співавторстві). – Луцьк : Надстир’я, 2004. – 160 с.
Чого кигичуть «книги»? : поліські етюди. – Луцьк : Надстир’я, 2006. – 88 с.
Під сузір’ям калини : народознавчий календар. – 2-ге вид., допов. – Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2006. – 115 с.
Батько Рік і дванадцять місяців : вірш-казка. – Луцьк : Надстир’я, 2007. – 16 с.
Посвяти. Повітання. Побажання : поезії. – Луцьк : Волинська книга, 2007. – 148 с.
Кому важка наука рідномовності? – Луцьк : Надстир’я, 2008. – 80 с.
Великоднє світання : поезії. – Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. – 152 с.
Визволяймося від лукавого : статті, рецензії, нотатки. – Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. – 156 с.
Що крає у краї туман? : повість із життя, творчої і нетворчої діяльності неформального, непартійного мистецького товариства «Багаття». – Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. – 76 с.
Вибрані твори : у 3 т. Т. 1 : поезії. – Луцьк : ПрАТ «Волинська обласна друкарня», 2011. – 624 с.
Про письменника

Від «Вершника» до «Великоднього світання» // Гей В. С. Вибрані твори. У 3 т. – Луцьк, 2011. – С. 13-21
Василь Гей // Уроки рідного слова. Письменники Волині – дітям // упоряд. М. Хомич. – Луцьк, 2003. – С. 29
Василь Гей // Волинь літературна : наші сучасники / ред.-упоряд. Н. Горик : зб. матеріалів про письм. Волині, членів НСПУ. – Луцьк, 2010. – С. 36-37
Василь Гей // Письменники Волині / упоряд. Н. Горик : довід. Волин. обл. орг. НСПУ. – Луцьк, 2010. – С. 10-13
Денисюк В. Творчість реалій життя і глибоких почуттів / В. Денисюк // Гей В. С. Вибрані твори. У 3 т. – Луцьк, 2011. – С. 6-13
Корнелюк Д. Гей Василь Степанович / Д. Корнелюк // Корнелюк Д. Духовне небо Волині. – Луцьк, 2007. – С. 239
Щоб у слові не вигас вогонь : сторінками творчості Василя Гея / упоряд. В. Денисюк. – Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2002. – 124 с.
Якубовська М. Витоки долі, роси і краси / М. Якубовська // Волинь літературна : наші сучасники / ред.-упоряд. Н. Горик : зб. матеріалів про письм. Волині, членів НСПУ. – Луцьк, 2010. – С. 39-45

***

Душа письменника болить за рідне слово і за свій народ // Луцький замок. – 2005. – 7 квіт. – С. 12
Клімчук Л. Доля, засіяна на Василя / Л. Клімчук // Луцький замок. – 2012. – № 3. – 19 січ. – С. 9
Клімчук Л. Про що говорять відомі волиняни біля багаття / Л. Клімчук // Луцький замок. – 2010. – № 14. – 1 квіт. – С. 10
Філатенко А. Незабутні зустрічі на сторінках книги / А. Філатенко // Волинь-нова. – 2010. – № 34. – 27 берез. – С. 11
Штинько В. Василеві Гею вручено медаль «Незалежність України» / В. Штинько // Волинь. – 2005. – 25 жовт. – С. 1

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Учені мухи зібралися на симпозіум, щоб розглянути походження приказки «Не робіть з Мухи Слона».Муха-доповідач сказала, що приказка неправильна. Виходить, що первинним був Слон, а Муха — вторинною, тоді як усе навпаки. і вислів має звучати «Не робіть із Слона Муху».Муха-співдоповідач сказала, що Слон не вартий жодної уваги, адже він не вміє ні літати, ні дзуміти. їхню думку підтримала інша Муха-оратор, наголосивши, що Слон неповороткий і зовсім не пристосований до життя. Найсерйозніша учена Муха підсумувала: немає ніякого Слона! У кожному разі, його ніде не видно!Учасники симпозіуму радісно задзижчали. І справді, де той Слон? Просто симпозіум проходив на його спині…

Коментар

Вістря сатиричного пера Є. Дударя спрямоване проти псевдонаукових суперечок, нарад і досліджень, які піднімають і обговорюють нікому не потрібні теми та проблеми. Крім того, часто так звані наукові дослідження відірвані від реального життя, не враховують очевидного. Такі от «вчені мухи» зневажають те, де і з чого живуть. І це явище в Україні, на жаль, досить розповсюджене — неповага до рідної землі, до предків і батьків, до народу, який годує, до мови, звичаїв і традицій. Тому гумореска не втрачає своєї актуальності й донині.

 

Годі з певністю сказати, як то там було з цим моїм родом «по мечу», тобто по батькові. Звалися Домбровські, були поляки, римо-католики й писалися через «а» з хвостиком, — Dabrowski. Виводилися від якогось Войтіха (Войцєха) Домбровського, що мав примандрувати перед розбором Польщі з Познаня в Україну, як мандрували тисячі поляків впродовж п’ятьох сторіч, по добробут, панування й наживу на чорноземі та закрепощенім українськім народі.Але могло також статися, що ті Домбровські попереверталися просто з Дубровських, як Цєрпіцкі з Терпецьких, Жевускі з Ревуцьких, Яжемовскі з Яремовських. Махцєвічи з Махтеєвичів і т. д., а Радзівілли зі звичайних собі українсько-білоруських Рабоволів. (Лівобережне Рябовіл) Ра(я)бовіл, Ра(я)бокінь — дуже розповсюджені прізвища на північнім Право- і Лівобережжі. Рабокінь, Рабикінь і навіть Рибакінь (козак української армії 1920 p.), і Рабовіл, Рабивіл і Радивіл — звичайна деформація цих назвищ. А вже від Радивіла до Радзівіла стільки, що від Перемишля до Пшемисьля. Подвоєне «л», на зразок Ягайллів, Свидригайллів, для «фасону» і польсько-шляхетської фантазії, з княжим титулом та митрою, довершили цю метаморфозу Рабоволів у РадзівІллІв. Відбувалася вона з українськими й білоруськими родами упродовж XV— XVII століть. А втім, той процес сполячування відбувався й пізніше, після розборів Польщі, та приспішеним темпом йшов у Галичині та Волині 1919—29 pp. на наших очах, за т. зв. «Польоньї рестітути», коли-то з наших Телемо-нюків робились ad hoc всілякі Цєлємонюкі (годинникар у Штетині 1947 p.), а з Денисюків — Дзєнісюки (сучасний польський публіцист). Під цим оглядом поляки неперевершені майстри.Дуже, отже, можливо, що з моїми предками по батькові відбулася подібна реінкарнація, тим паче, що переробити «у» на «а» з хвостиком багато легше, аніж перевернути Рабовола в Радзівілла.Як би там не було — мій прадід, Войтіх Домбровський, був поляк і католик, гербу «Забава»,— (чорна шахівниця на червоному полі),— що свідчить про нахили моїх предків по мечу радше до «шклянки й погулянки», аніж до меча. Той Войтіх, чи Войцєх, придбав був якось на Київщині два гарні маєтки: Вербку та Крутобородинці.Вірні родинній традиції, «шклянка й погулянка», та національній девізі «жиць і ужиць»,— Домбровські, гербу «Забава», жили й уживали на українськім родючім чорноземі; маєток, натомість, худ та марнів поволі.Успадкувавши його замолоду, в доволі вже заборженому стані, мій дід, Едвард Домбровський, хутко упорався з ним до краю. Одружившись з Магдалиною Целинською, гарною та химерною жінкою, дещо старшою за себе, взялися обоє запопадливо переїдати маєток. Під цим єдиним оглядом подружжя спарувалося добре. Постійні гості, бенкети, добірні кухарі, вибагливі страви. Дід веселої, товариської вдачі, любив полювання, карти, подорожі, коні і, мабуть, гарних молодиць. Дім був повен всіляких «резидентів» (проживальців), побанкрутованих польських гуляк, пройдисвітів, дармоїдів, жадних «уживання». До столу ніколи не сідало менше двадцяти осіб. Подавалися вибагливі страви, дорогі французькі вина, італійські овочі. До обіду й вечері пригравала оркестра. Маєток правили «резиденти» — мотії та пройдохи. За Вербкою хутко пішли Крутобородинці. Дід взяв тоді у посессю (аренду) село Спечинці на Поділлі й перенісся з родиною туди. Резиденти переїхали також.Палата у Спечинцях не була вже така пишна, як у Крутобородинцях. Оркестра вже до обіду не грала. Дід Едвард, проте, декілька разів до року вирушав фаєтоном до Києва чи Одеси по т. зв. «закупи». За фаєтоном їхала гарба. Привозилися морські риби, балики, кав’яри; бочки оливок, гостриць; коші ананасів, помаранч; мадери, шампани. При дворі крутилися ще кухарі, льокаї, бони, «гувернери». «Фасон» тримався, хоч борги зростали. Домбровські були посвоячені з декількома українсько-польськими (тобто споляченими) аристократичними родами. Мати діда Едварда з роду Четвертинська. Рідна дідова сестра, Софія, була за Вороиецьким. Дещо дальші свояки: Стадницькі, Яблоновські, якісь російські графи Мєзєнцеви.Найближчі родинні взаємини в’язали діда Едварда з Воронецькими. їх маєтки були на Поділлі, Софія Воронецька, хресна мати мого батька, була виняткової доброти і вдачі. Здавалося — існувала для того, щоб творити кругом себе добро. Не лишень вчинками, але усміхом, голосом, приторком руки приносила хворим та засмученим пільгу. Чарувала ніжністю і добротою. Була талановита малярка. Батько згадував її усе життя з великим пієтизмом. Малим хлопцем часто перебував у тітки і дядька.Іншої вдачі був князь Йосип Воронецьки
й, вояка та фантаст, на багато років старший за свою дружину. Замолоду мусів емігрувати у Туреччину, після ліквідації польського повстання 1831 року. Разом з Михайлом Чайковським (Садик-Пашею) перейшли були там на іслам, подружилися з туркенями. Намагалися спонукати турків до війни з Росією. Задумували зорганізувати під Туреччиною нову Козаччину, Запорізьку Січ, для визволу Польщі й України. Ті романтичні задуми тримали їх кільканадцять років у Туреччині. Потім Воронецький бився під Гарібальді за волю Італії та приймав участь в угорськім постанні 1848 р. Немолодим пізнав за кордоном Софію Домбровську й одружився з нею. Спершу жили у Галичині (Австрія), у свому маєтку Гдичині, Гусятинського обводу. (Краєвид цього Гдичина, нарисований рукою княгині Софії, був ще у мене в Києві). Після якоїсь амністії Воронецькі вернулися в Україну (Росію).Князь був химерний, гонористий пан. Велетенського зросту, ходив у чумарці, вживав переважно української мови. Дуже любив малого небожа, мого батька, якому тоді було 7—8 років. Залюбки розповідав йому про свої вояцькі пригоди. Високо цінив та поважав німців як добрих вояків. Не палав до них національною ненавистю, як усі поляки. Легковажно висловлювався про італійців; називав їх боягузами, чваньками, ніякими вояками. Гарібальді зовсім не вважав героєм.Хлопець жадно слухав цих оповідань. Романтична історія та постать старого чарували дитячу уяву. Мав, проте, князь одне слабе місце — не любив згадувати про свої турецькі пригоди й той злощасний іслам; сердився, коли хтось необачно запитував його про це; ображено виходив з кімнати й декілька днів не обзивався зовсім.Мав Воронецький якусь чудову малу рушничку, призначену здавен для небожа, хотів лише конче, щоб той сам попросив його. Батькові ця рушничка снилась по ночах, мріяв про ню, але просити нізащо не хотів. Уважав, що дарунків не просять.— Як мені хотілося тієї рушнички,— згадував усе,— один Господь знає. Мабуть, раз тільки у життю можна так хотіти.Проте не принизився і не попросив. Був гонористий також. Старий мав свої панські замашки. І так один одному не поступився. На цьому закінчилася їх приязнь. Подражеиий у своїй амбіції, Воронецький образився на малого. Гордовитий хлопець затявся також. Ніколи потім не зустрілися більше. Дарма тітка Софія намагалася всяко нагнути небожа скоритися старому. Просила зі сльозами.— Це була єдина річ, якої я не міг зробити для тітки,— казав мені батько.Помер Воронецький, коли батько женився. Перед смертю забажав побачити небожа. Простив стару образу, хотів зробити маєтковий запис. Тітка Софія написала до батька, просила, щоб приїхав. Батько замкнувся в кімнаті, проходив цілий день і ніч, посмикуючи вуса, але не поїхав. Не помогли й мамині умовлений. Може, був би й поїхав на зазив тітки, коли б не той натяк на запис. Була це, властиво, повторена історія з рушничкою, в багато років пізнійше.Випадок цей дуже прикметний для вдачі мого батька, як і вся його поведінка. Загалом не любив про це згадувати. Відносини родинні на тім обірвались.— Я був бідний, а вони багаті,— не без гіркоти говорив,— але я був пан такий, як і вони.Другий цікавий тип із спечинецьких гостей був свояк бабунин. Микола Стадницький, один з найбільших «магнатів» та авантюрників того часу на Правобережжі. Маєток його (не пам’ятаю назви) був десь в Летичівськім повіті. Батько мій згадував нечувану розкіш палати Стадницьких., мов «удільних» князів. Мармури, магоні, гебани, чорний дуб. Галєрії картин з оригіналами Рубенса, Рембрандта. Мозаїка, гобелени, колекції зброї, бронзи, порцеляни.Гуляка й паливода, Микола пересиджував там рідко, розбиваючись по цілім Поділлі. Був нежонатий, служив осавулом у «козацькім гвардійськім полку», гуляв та бешкетував. Безумні МиколинІ витівки славилися на все Правобережжя. Вичваряв нечувані герці з російською адміністрацією, шикануючи її де мога, не виключаючи й самого губернатора. Усе це довший час сходило Стадниць-кому плазма завдяки титулові, зв’язкам та «фортуні». Брат його, Хома, займав якесь становище при царськім дворі. Тож Микола бешкетував скільки хотя. Мав ще й відповідних компанів, пройдисвітів-гультіпак, повизбируваних по всій Україні; якийсь Моргун-Різниченко, Сивуха, Курочкін, Камбарбек-Рафібеков та ін. Московській жандармерії доводилося не раз уганятися за ним по цілім Поділлі, коли МиколинІ каверзи перебирали край. Там десь позв’язував бородами попа з рабином, припечатав своєю печаттю й заповів, що коли печать зломають — обох повісить. В Летичеві охрестив справникові дитину, саме коли той роби
в на нього облаву у свому повіті. Заїхавши цілою компанією до справника, застав справничку у злоговинах. Спровадив попа, музик і, заки справник шукав його по повіті, виправив гучні хрестини, сам тримаючи дитину до хреста.Єдина людина, якої соромився й боявся, була бабуня Магдалина Домбровська. Вона його картала за ті бешкети, соромила й докоряла. Микола ставав перед нею навколішки, бився покаянно в груди, каявся та плакав. Бив поклони перед образами, божився, що більше не буде. Цілував по руках бабуню та дітей, обливаючись щирими слізьми.— Пани мої дорогі,— промовляв розжалоблений,— вигубить нас проклятуща Москва, на Сибір повивозить.Балакав виключно по-українськи. Ходив у черкеській бурці, білій козацькій папасі (велика бараняча шапка), яку всі знали у цілій окрузі.Раз якось влетів до Спечинець, коли діда не було дома.— Пані Едвардово, голубко, заховайте мене. За мною москалі женуться.Заскочена знічев’я бабуня ледь встигла Десь його сховати, коли перед ґанком зателенькав поштовий дзвінок і справник з жандармами став на порозі. Перепрашає чемно бабуню, але має всі познаки, що тутки десь у маєтку перебуває князь Микола Стадницький.Бабуня робить здивований вигляд.— Ні,— каже гордовито,— його тут нема.— І одночасно спостерігає з жахом білу Миколину папаху на столі.Справник також позирає скоса на папаху, посміхається значуще, перепрашає бабуню й з поклоном виходить.Домбровських в околиці усі поважали, зі справником включно. Нігде-бо не доводилося краще випити й попоїсти. Не одне барильце дорогого вина, не одного дика чи сарну дістав справник від діда після ловів. Тож не зважувався переводити трусу у помешканні; зарядив тільки облогу маєтку. Поліція обсадила всі дороги, стежки довкола Спечинець. Стадницький знічев’я опинився в капкані. Справник вже був певен тріумфу. За спіймання Стадницького сподівався службової підвишки. Микола залив був уже доволі усім сала за шкіру. Не збитий з пантелику, передягається жидом та спокійненько перебирається однокінною бідкою через заставу поліції, помахуючи батіжком, ані на мить не збудивши в жандармів підозри. І коли щасливий справник шле до губернатора рапорт, що має Стадницького в облозі й просить дальших наказів,— перед губернаторську палату в Кам’янці-Подільськім заїздить кільканадцять однакових бідок; у кожній сидить один з Миколиних компанів; він сам у першій. Одна за одною бідки дефілюють перед губернаторським ґанком. Ціла перія об’їздить довкола травника та преспокійно зникає за брамою. Заки поліція, жандарми та сам губернатор, зміркували, в чім справа,— по Стадницькім і слід прохолов.А раз приїхав Микола до Спечинець, розжалений чогось та сердитий на діда. Почав божитися перед бабунею, що як спіймає «цього шельму Едварда», то пообрізує йому вуха й власноручно повісить на сухій гиляці. Знаючи Миколину шалену вдачу, бабуня ледве його упросила не робити бешкету; обіцялася сама розібрати справу.Помер Стадницький у свому маєтку, мабуть, з перепою, не в дуже глибокому віці. З тією жалібною вісткою приїхав до Спечинець його брат Хома. Сиділи всі у вітальні засмучені. Миколу-бо усі любили, мимо його безумств. Бабуня й дідуньо поминали з Хомою його буйну, шалену вдачу, всі його каверзи, бешкети. Хома був дуже зворушений. Котрась з «резиденток» почала йому висловлювати своє співчуття, мовляв, «яка шкода, що князь Микола помер». Роздратований Хома перебив її:— Помер, помер, а ти, бабо, здохнеш, і москалі тарабан з тебе зроблять. Тарабанила все життя, тарабанитимеш і по смерті.Цей вилив щирости дуже сподобався дітям; батько залюбки його згадував.Бували ще в Спечинцях молоді Четвертинські. їх бабка, Марія, була матір’ю дідуня Едварда. (Серед родинних пам’яток залишився у мене в Києві її лист, писаний у 1812 році з Парижа до чоловіка). Вітольд, Едвард та Ольгерд Четвертинські, небожи діда Едварда, ровесники мого батька, були свавільники й гультіпаки. Зокрема наймолодший Ольгерд. Два їх свояки, Мар’ян та Лех Бейзими, зі старого українсько-татарського роду, посвячені з Четвертинськими через свою сестру Софію, що віддалася згодом за Едварда Четвертинського, визначалися сильно татарським типом. Зокрема Мар’ян, ровесник і приятель мого батька з дитячих років, відзначався незвичайною добротою та гуманністю. Висвятившись у ченці, присвятив своє життя прокаженим на Мадагаскарі, де й помер у 1913 році. Вітольд та Едвард Святополк-Четвертинські мали на Київщині великі маєтки. Перед першою світовою війною була голосна афера управителя цих маєтків Мазаракого з фальшивством маєткового запису у св
ою користь і таємничою смертю старого Вітольда Четвертинського.Зупинилася я умисне на декількох цих постатях, таких притаманних кольоритові тієї доби, та на цих прізвищах, що говорять проречисто самі за себе як чисто українські, хоча й зодягнуті у чужу поволоку. Тісна на них, не могла вона інколи вдержати буйної степової вдачі, що виступала з берегів, шукаючи собі виходи в авантюрничості. Хоч продали свою національність, пополячившись, заради маєтків, кар’єри, — кров, раса лишились українські. Та не тільки раса, але й вдача, родові традиції. Польського в них було стільки, що мова та римо-католицтво. Сміялися, співали, сварилися та плакали по-українськи.Батько мій називався Маврикій. Був одинак; мав дві сестри старші за себе: Марину та Наталію і молодшу, Ганну. Був яскравим витвором своєї доби і довкілля, з усіма його клясово-національними паростями, гріхами та каліцтвами. Хоча й намагався визволитися з них як поступова та чесна людина — це йому удалося лиш наполовину. Не любив тієї аристократії, а проте, побіч поступових, демократичних поглядів, покутували в ньому до смерти замашки польського панка-дідича, носія «вищої культури». Був трагічною суміссю цих двох нерозмежова-них, посварених із собою первнів: польського та українського, панського й демократичного. Вдачею мрійник, чуттєвий та химерний, здібний і талановитий, належав до трагічних невдах, яким від першого дня життя до останнього не таланить.Родився дідичем, виховувався на пана. Палата в Спечинцях була велика, з безліччю кімнат, сальонами, книгозбірнею, кружганками, теплицями. Довкола горби, яри подільські, мальовничі береги Дністра, Смотрича. Буйній уяві хлопця було де розгорнутись. Діти зростали в достатках, не знали, що то «нема» чи «не можна». Нараз цілковите маєткове банкрутство.Катастрофа приходить так раптово, що десятилітньому хлопцеві годі збагнути її, примиритися з дійсністю. Не стільки матеріальна зміна, як моральні приниження, образи, поневіряння, поличник за поличником. До смерти не міг забути одного з цих ударів, коли вбіг, як усе, до теплиці (оранжереї) й казав огородникові зірвати собі цитрину.— Це вже не ваше,- це нового дідича, пана Лібермана; не маєш до цього права,— відповів з глумом огородник.Хлопцеві здається, що валиться під землю. Сором опіка йому обличчя.Потім ліквідація родинного дому й самої родини- Батьки розходяться після маєткового краху — удар найболючіший. Прив’язаний до родичів, чутливий хлопець переживає усе це трагічно. Дітей розбирають поміж себе багаті свояки. Марина йде до Воронецьких. Наталю забирають Четвертинські, батько мій опиняється у свого дядька, дівера матері, Лєона Дзєицьола, одруженого з її сестрою Монікою. Цей «вуй» Дзєнцьол, поляк з Малопольщі, вихованець єзуїтів, був втіленням найнижчих польсько-єзуїтських прикмет. Уїдливо-рафінований, повен злобного глуму, не щадив небожеві ніяких принижень, ніяких образ. Мав у Полтаві пенсіон для багатих польських паничів. Сестринка взяв «з ласки» вчити та виховувати й на хвилину не дав йому про це забути. Роки на пенсії Дзєнцьолів пережив батько, як Дантівське пекло. Після достатків, романтики старого двору, затишного парку із саджавками, темними алеями, після привілля— єзуїтсько-монастирський режим, скупість, недоїдання, туга за батьками, моральні знущання тітки й дядька. Розпука. Хлопець сплакується нишком по ночах, накрившись з головою, щоб глумливі колеги не чули.Поскільки пенсія в Полтаві та Дзєнцьоли чорним спогадом ваготіли на пам’яті мого батька, постільки ясним образом на ціле життя залишилася йому Полтава. Чарівне українське місто над Ворсклою, серце Лівобережжя зі шведською могилою, з трагічною тінню Мазепи, з мелянхолійною усмішкою Гоголя, з барвистим українським живлом довкола, з полтавською співною мовою — неподоланим чаром полонили хлопця.Усе, що в батькові було українське, виховала в ньому й викохала Полтава. Потім Кам’янець-Подільський, де кінчав гімназію.

Не маючи змоги вчитися далі, мусів йти служити. Спершу в Ялтушкові у цукроварні, потім у Калинівці. За протекцією тітки, Софії Воронецької, дістав посаду в теплицькій конторі дібр графині Потоцької. Двадцятип’ятилітній юнак, гарний собою, добре вихований, приїхав до Теплика і там пізнав мою матір, Ізабеллю Копистенську.