Збільшити або зменшити шрифт тексту : Роман «Собор» Олеся Гончара став справжнім явищем в українській літературі. Він порушував головні проблеми часу. Автор точним чуттям художника передчував і час оновлення суспільства, і час великої біди для народу, яку готували в ті далекі 60-і пристосуванці, юшкоїди, що мислили на рівні своїх потреб, а не на державному рівні. У чиновництва виробилася своя психологія, дикий, але реальний стереотип мислення, згідно з яким вважалося, що чим більше виявляєш зневаги до свого національного, рідного, тим найкраще доводиш свою вірність комуністичним ідеалам. Це був злочин уповільненої дії, втрати від якого потрясли наш час.

У зв’язку з цим пригадується образ незрівнянного Володимира Ізотовича Лободи. Цей чинуша, крім органічної нелюбові до пам’яток національної історії, виявляє особливу зацікавленість питаннями меліорації, адже земля, вода особливо беззахисні перед його «новаторством». «Не Архімед, не Галілей — чиновник іде по світу… Ейнштейн ніщо в порівнянні з ним. Той відкриває, а цей вирішує. Кнопки натискує. Кладе резолюцію на твоїй долі», — каже Ромця Орляченко. Лобода готовий накласти резолюцію не тільки на долю окремої людини чи міста, а й на долю всієї^України. Він поспішає виявити ініціативу, щоб не проґавити своєї хвилини. Його погляд спиняється на урочищі Скарбному. Володьці байдуже, чи осушити плавні і засадити звільнене місце овочами, чи затопити їх водою, перетворивши цей чудовий куточок природи на гниле болото. Тільки б він був уславлений як ініціатор і натхненник цього перетворення. Його очі блищать жадобою влади. Він рідного батька готовий проміняти на кар’єру, собор — витвір мистецтва і пам’ятку історії розвалить, аби тільки піднятися на щабель вище. Йому начхати на красу, на ідеали, на людей і рідну землю. Він хоче тільки влади.

Такі, як Володька Лобода, не тільки мріяли про перетворення природи. Вони активно діяли: будували атомні станції, на рівнинній Україні створювали штучні моря, осушували болота, які поїли водою малі й великі ріки. Усе це порушувало і деформувало віковічні природні структури. Нерозумне втручання призвело до того, що в наш час значна частина України знаходиться на грані екологічної катастрофи.

Люди часто чули й щиро вірили словам чиновників і запопадливих науковців, що у них все передбачено, але уроки Чорнобиля зобов’язують поставитися до подібних запевнень з належною критичністю. Особливо в наш час, коли мотивом нових проектів стало не тільки бажання вискочити вище по службових сходах, а великі гроші. «Володьки» постаріли, але ще повні сил. Вони прийшли в нове тисячоліття, живуть поряд з нами. Вони активні й агресивні і вже не оглядаються сторожко на думку людей, особливо не «принижують» себе запевненнями про доцільність нових проектів. Ми всі, кому болить доля рідної землі, повинні піднести своє слово на захист степів, лісів, річок — всього того, з чого складається багатство України. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Юрко йшов старим дубовим лісом, вдихав свіже повітря й радів, що рано встав і сам іде на риболовлю.

Тільки закинув вудку, як почув ззаду гупання. Він так і знав, що приплететься Тося, як збиралася. Настрій у нього одразу зіпсувався. Звинуватив дівчину, що саме через неї не ловиться. Поверталися з річки вдвох. Юрко почав розповідати, як вони з батьком піймали величезного сома. Тося захоплено слухала, а хлопець натхненно вигадував далі.

Раптом діти побачили, як поміж кущів іде дика качка з каченята ми. Юрко побіг і почав ловити пташат. Качка-мама кричала з відчаєм, намагаючись захистити своїх діток. Тося теж просила Юрка випустити каченят — вони ж без води не можуть, але той не слухав, сказав, що риби не наловив, то хоч дикі качки будуть, він їх приручить.

Вдома Юрко випустив каченят, намагався їх напоїти, нагодувати, але ті були налякані й нічого не хотіли. Хлопець вирішив, що каченята його бояться, й гайнув гуляти з хлопцями. Тося теж хотіла піти бо любила розповіді Юрка — їй здавався чарівним той світ знань, що відкривався перед нею.

Юрко ж не любив, що за ним нав’язливою тінню волочиться якесь дівчисько.

Тося пішла подивитися на каченят, а ті ледве дихали. Дівчинка зібрала їх у пазуху й побігла до річки. Пустила на воду, а пташенята не могли вже й пливти. Не з’являлася й мама-качка. Юрко привів хлопців показати диких каченят, але побачив порожній ящик. Здогадався, що це Тосина робота, і, подумки погрожуючи дівчинці, побіг на річку. Там грізно закричав на Тосю, а хлопці, зрозумівши, у чому справа, теж кинулися в річку, підштовхували й підтримували каченят, щоб попливли.

Після того Юрко не товаришував із сільськими хлопцями. А скоріше, вони з ним.

Перед від’їздом бігав на річку, сподіваючись побачити качку із живими каченятами. Але не побачив. І Тося не підійшла попрощатися.

Хлопчик відчув пекучий сором…

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Кажуть, що найбільший ворог дикої природи — не хижі звірі, не стихії, а… люди. Заради хвастощів, заради розваги Юрко забрав диких каченят, жорстоко скривдивши качку. Він не дуже переймався станом пташенят, не доклав зусиль, щоб їх урятувати, і цим втратив повагу й довіру Тосі та сільських хлопчиків. Юрко усвідомив, що вчинив негідно, але, на жаль, було вже пізно. Тільки його каяття дає надію на те, що хлопчик змінить своє ставлення до природи, до всього живого й беззахисного.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Що ми вкладаємо в поняття «духовність»? Одразу не відповіси. Словники часто уникають давати визначення духовності: думаю, настільки це багатогранне, ємне і всеохопне слово, за яким приховуються такі якості людини (духовною може бути тільки вона!), як доброта, повага до людей, прагнення зберегти пам’ять роду і народу, вірність, високі моральні переконання, щирість, відвертість, відданість переконанням, уміння любити світ і оточуючих тебе людей. І крапку поставити важко, бо на цьому перелік внутрішніх якостей людини, яку ми можемо назвати високодуховною, не закінчується. Духовність світиться в очах, бездуховність призводить до звиродніння… 

Видатний український письменник Олесь Терентійович Гончар у 1967 році закінчив роботу над прекрасним романом «Собор», у якому й порушив чи не вперше проблему духовності людині.

Події роману відбуваються у невеликому металургійному селищі Зачіплянці, яке зародилося, мабуть, з любові («котрийсь козак і зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династії»).Мешкають у селищі різні люди, та більше серед них справжніх трударів, відданих своїй справі. З такої характеристики починає твір автор, і в ній закладається визначена проблема духовності, «праведності», як пише О. Гончар. А основним мірилом цієї духовності людини є собор часів козацького бароко, який ніби виринув із давнини і прямує у вічність. 

Бережливим ставленням до собору характеризує позитивних персонажів письменник. Тільки такі, як Микола Баглай, заслуханий в «музику сфер», Єлька, що зберегла дівочу цнотливість, незважаючи на байдужість і жорстокість інших, Ягор Катратий, полонений пристрасними промовами Дмитра  Яворницького про культурну пам’ять народу, Ізот Лобода, який вирощує дерева, уміє насолоджуватися красою природи і людини, юнак-архітектор, який зневажає тих, хто «віддав себе у владу духові руйнувань», і творить нові архітектурні шедеври, його батько, воєнком, що під час важких боїв Вітчизняної війни дав наказ не стріляти по собору, мають право на майбутнє, саме їм удасться побуду вати, прекрасне суспільство. 

Такі люди здатні на високі почуття. Наприклад, кохання Миколи і Єльки зароджується з погляду зелених очей і розквітає пишною квіткою, тоді як зазіхання Володьки Лободи на дівчину, сватання тишком-нишком створюють неприємне враження, викликають відразу до Володьки. Недарма ж письменник дає йому таке промовисте прізвище. Лобода — то шкідлива рослина, яка тільки псує та захаращує плодючі землі. 

Собор, за який Микола Баглай трохи не віддав свого життя, освячує його почуття, пропускає його в майбутнє. Чи не тому хлопець говорить, що він з XXI століття? Мабуть, там і житимуть, на думку автора, тільки високодухавні люди.

На високе звання людини заслуговує і Вірунька, дружина Івана Баглая, яка два роки чекає коханого з далекої Індії. Для цієї королеви металургійного комбінату «весь світ… повитий Іваном», а в голосі її — «спрага чекання». У ній оживає прадавня Ярославна, про неї говорить Микола: «Коли я бачу жінку в любові, у святості чекання, мені хочеться вклонитися їй!» Гарні люди — подібні до героїв роману «Собор» — живуть і серед нас; треба тільки навчитися бачили за часто втомленими обличчями чисту й незаплямовану їхню душу. Лободу, браконьєрів-юшкоїдів, Обруча, Еру. Ведімо мову про прекрасних справжніх людей, за допомогою яких О. Гончар вирішує проблему духовності, навчаючи нас любові до світу, до людей, умінню жити в гармонії із самим собою та всіма іншими. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Також прочитайте твір :

— Перший президент незалежної України — Михайло Грушевський

Михайло Грушевський походить з давньої, знаної ще з XVII ст., духовної родини на Чигиринщині. Рід мав козацькі корені та первісне прізвище Груша. 
     
Михайло народився 17 (29) вересня 1866 року у Холмі (нині Польща), де його батько, Сергій Федорович Грушевський після закінчення Київської духовної академії працював вчителем словесності. Виріс на Кавказі. Виховання, розповіді батька та рідкі поїздки в Україну рано збудили в Михайлові зацікавлення та вболівання за долю Батьківщини. Під час навчання в Тифліській гімназії у 1880-1886 рр. почалося свідоме захоплення українською історією та літературою, пошук свого місця у справі служіння Україні. 
     З 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Грушевському поталанило на справжнього вчителя — відомого історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом він підготував свої студентські наукові праці, які не втратили свого значення і сьогодні, захистив магістерську дисертацію. 
     
За рекомендацією В. Антоновича 1894 р. Михайло Грушевський отримав посаду професора першої на українських землях кафедри історії України у Львівському університеті. 
     Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) — це курси лекцій в університеті, це створення власної історичної наукової школи, це напружена праця в Науковому товаристві імені Шевченка (очолював з 1897 р. по 1913 р.), яке завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус нетитулованої Української академії наук, це неперевершена видавнича діяльність (лише «Записок Наукового товариства ім.Шевченка» за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою). 
     Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів — написання суцільної історії України. Перший том фундаментальної «Історії України-Руси» побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці була покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів, що аргументовано спростовувало прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску. Послідовники Грушевського назвуть його «Історію України-Руси» метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим «Кобзарем». 
     Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні. 
   
  Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а отже став небезпечною особою для урядових кіл як Росії, так і Австро-Угорщини. З початком І світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Заслання відбував у Симбірську, Казані, Москві. 
     Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917 р. український народ тримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила Українська Центральна Рада — єдина парламентська інституція, утворена на руїнах самодержавства. Визначальним принципом творення українського парламенту був широкий демократизм. До його складу ввійшли представники всіх політичних партій, товариств, спілок, ради військових, селянських, робітничих депутатів, всіз українських земель та українських колоній-громад, національних меншостей. Легітимність Української Центральної Ради забезпечив Всеукраїнський національний з’їзд. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський. Він був лідером, головним конструктором політики Української ЦентральноЇ Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року. 
     
Характер Української революції динамічно змінювався, змінювалися і лідери. На політичній арені з’являється П. Скоропадський, згодом С. Петлюра. Михайло Грушевський відійшов від активної внутрішньої політики, 1919 року емігрував, проживав у Празі, Відні, використовував усі можливості, щоб привернути увагу світової громадськості до України, продовжував науково-організаційну діяльність. 
     1924 року, заради продовження масштабної наукової праці, завершення «Історії України-Руси», що неможливо було без українських архівів та бібліотек, Михайло Грушевський змушений був піти на компроміс з встановленою в Україні радянською владою і повернутися на Батьківщину. Наукові заслуги історика були поціновані навіть більшовицьким урядом: 1923 року його було обрано академіком Всеукраїнської академії наук, 1929 року — Академії наук СРСР. В Україні вчений очолив Історичну секцію ВУАН, навколо якої об’єдналися всі історичні установи, провідні дослідники і талановита молодь. 
    
 І все це в умовах постійного, з перших днів повернення, нагляду репресивних органів ДПУ-НКВС, які зібрали 8 томів наклепів і доповідних на «неблагонадійного» Грушевського. 1931 року вчений змушений був виїхати до Москви, підданий короткочасному арешту у справі так званого «Українського національного центру». Після звільнення до кінця життя Грушевський не почував себе вільною людиною. На початку 1930-х рр. була ліквідована Історична секція ВУАН. Закриті видання, зазнали репресій учні і співробітники. Трагічно загинули в таборах донька Катерина, брат Олександр, племінник Сергій, інші родичі. Бо вони належали до роду Грушевських. 

Шкільні учнівські твори :

—  Михайло Старицький — батько українського театру

—  Михайло Старицький – видатна постать в історії української літератури та театру

— Корифей української літератури М. Старицький

В українській літературі другої половини 19 – початку 20 ст. творчість М.П. Старицького – талановитого поета, драматурга, прозаїка, культурно-громадського діяча – посідає значне місце. Він був організатором театральної справи в Україні, режисером і антрепренером, видавцем, перекладачем – одним із тих невтомних трудівників, чиєю працею живиться кожна національна культура. 

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинцях, Золотоніського повіту, на Полтавщині, в небагатій дворянській сім”ї. Батько його, Петро Іванович, був офіцером, мати, Настасія Захарівна, — з роду Лисенків, нащадків колишньої козацької старшини, відомої ще зчасів Б.Хмельницького. 

Дуже рано хлопець втратив батька. Незабаром помер дід, Захар Йосипович, потім сестра і обидва брати, а за кілька років, коли Михайло вчився в в полтавській гімназії, померла й мати. Далі юнак виховувався в родині В.Р. Лисенка, батька видатного українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Відтоді Старицький і Микола Лисенко стали друзями на все життя. В 1858 році, після закінчення гімназії, разом з М.Лисенком вступає до Харківського університету, а потім переходить до Київського, де навчається спочатку на фізико-математичному, а згодом на юридичному факультетах. М.Старицький активно працює у недільних школах, народних бібліотеках, театральних, етнографічних, хорових гуртках, бере участь у роботі київської громади. 

У 1861 р. М.Старицький залишив на деякий час університет і повернувся до рідного села. Згодом одружується із сестрою композитора М.Лисенка Софією Віталієвною. Це ще більше зміцнює дружбу двох ентузіастів української культури. 

Незабаром М.Старицький повертається до університету, який закінчує у 1864 році. В умовах шаленої реакції М.Старицький починає активну літературну й театральну діяльність. Уже в 1865 році у львівському журналі “Нива” під псевдонімом “Гетьманець” з”являються його переклади віршів Лермонтова, Гейне, байок Крилова. Поряд з цим Старицький розгортає видавничу діяльність. 

Справі розвитку українського професійного реалістичного театру М.Старицький віддав понад десять років праці як керівник і режисер трупи, з якою він побував у багатьох містах – у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Варшаві, Вільно, Мінську та інших. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М.Л.Кропивницький, М.К.Садовський, І.К.Карпенко-Карий, П.К.Саксаганський, М.К.Заньковецька, М.К.Садовська, Г.П.Затиркевич та інші. 

Залишивши через хворобу театр, М.Старицький живе у Києві, багато працює над своїми художніми творами. 

Перші оригінальні вірші М.Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це “Ждання” – прегарний зразок інтимної лірики. Любовні й пейзажні поезії займають незначне місце в поетичному доробку М.Старицького, але серед них є такі чудові, як “Ох, і де ти, зіронько” та інші, а особливо перлина його інтимної лірики – “Виклик” (Ніч яка, господи! Місячна, зоряна…”), що став улюбленою народною піснею. 

Переважна частина лірики Старицького має громадський, соціальний характер, підказаний поетові Шевченком і Некрасовим, багато віршів якого він переклав, і революційно-визвольним рухом другої половини 19 століття, а також боротьбою слов’янських народів проти турецької неволі. 

В поезіях Старицького зустрічаємо ряд неологізмів, до нього ніким більше не вживаних. Активне словотворення Старицького сприяло дальшому розвитку української літературної мови і мало велике прогресивне значення. Чимало словотворів М.Старицького ввійшло до скарбниці української літературної мови, наприклад: мрія, байдужість, нестяма, страдниця, приємність, чарівливий та інші. 

Коли наприкінці 1881 року уряд дозволив українські вистави, українська драматургія була досить бідна. Перед діячами театру гостро постало питання про розширення і збагачення репертуару. М.Старицький , як визначний корифей національного реалістичного театру, був не тільки керівником і режисером однієї з перших українських труп, але й видатним драматургом. На сьогодні відомо двадцять чотири закінчені драматичні твори М.Старицького, з них тринадцять оригінальних, а решта – переробки п”єс та інсценізації прозових творів інших авторів. 

У своїх драмах, комедіях, водевілях, оперетах та лібретто до опер письменник звертався до соціально-побутових та історичних тем. 

Реалістично зображує автор українське панство, соціальну нерівність у драмах “Не судилось”, “Розбите серце”. Соціально-побутова драма “У темряві” – це інсценізована М.Старицьким його повість “Непокорный”. 

У драмі “Талан” показано життя артистів українського театру наприкінці 19 століття. Засудженню капіталізму та зради народних інтересів продажними інтелігентами присвячено написану російською мовою драму “Крест жизни”. Велике значення в розвитку української драматургії мали також оригінальні п”єси М.Старицького на історичні теми – “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші” та “Остання ніч”. 

М.Старицький переробляв п”єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював українську трупу. Так були написані “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Сорочинський ярмарок”, “ Тарас Бульба”, “Циганка Аза”, “Чорноморці”, “За двома зайцями” та інші. 

М.Лисенко написав музику до ряду п”єс М.Старицького – “Чорноморці”, “Остання ніч”, “ Чарівний сон” та опери “Різдвяна ніч” і “Тарас Бульба”. 

М.Старицький, разом з видатними драматургами М.Л.Кропивницьким та І.К.Карпенко-Карим, був творцем соціальної драми, в якій реалістично показував життя народу, викривав хижацтво панів і куркулів. 

Визначне місце в літературній спадщині М.Старицького займає його проза – загалом близько шістдесяти творів. Найбільше значення мають історичні романи, в яких зображена боротьба українського народу за своє визволення, починаючи з середини 17 і майже до середини 19 століття. Можна з певністю сказати, що на той час на Україні не було письменника, який би так докладно знав історію свого краю, як М.Старицький. 

Систематично працювати над прозою М.Старицький почав 1891 року, коли фактично припинив свою театральну діяльність. З глибоким реалізмом написані його повісті “Осада Буші”(1891р.), “Непокорный”(1892р.), “Заклятая пещера”(1892р.), “Червоный дьявол”(1896р.) та інші.Українські газети й журнали були заборонені, через те він звертається до російської преси і друкує там свої прозові твори. Найбільшої уваги заслуговують твори: трилогія про Богдана Хмельницького: романи “Перед бурей”(1895р.), “Буря”(1896р.), “Упристані”(1897р.). Тема роману “Последние орлы”(1901р.) – Коліївщина, велике народне повстання 1768 року проти польського панства й католицько-уніатського духовенства. Найбільш відомий читачам історичний роман “Разбойник Кармелюк “(1903р.) 

Своїм романам М.Старицький надавав великого значення і дуже жалкував, що не може видати їх українською мовою. Більшість оповідань М.Старицького – це твори з сільського життя, написані в дусі соціально-викривального реалізму. 

В 1902 році М.Старицький знову повертається до видавничої справи, клопочеться про щорічний альманах, де б друкувалися твори відомих письменників і молодих початківців. Але через цензурні утиски та матеріальні труднощі лише один такий альманах (“Нова рада”) було видано уже після смерті письменника у 1908 році. 

Помер М.П.Старицький 27 квітня 1904 року і похований у Києві на Байковому кладовищі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Раз Жаба вилізла на берег подивиться

Та й трошечки на сонечку погріться.

Побачила Вола

Та й каже подрузі тихенько

(Вигадлива була!):

— Який здоровий, моя ненько!

Ну що, сестрице, як надмусь,

То й я така зроблюсь?

От будуть жаби дивуваться!

— І де вже, сестро, нам рівняться… —

Казать їй друга почала;

А та не слуха… дметься… дметься…

— Що, сестро, як тобі здається,

Побільшала хоч трохи я?

— Та ні, голубонько моя!

— Ну, а теперечки? Дивися!

— Та годі, сестро, схаменися! –

Не слуха Жаба, дметься гірш,

Все думає, що стане більш.

Та й що, дурна, собі зробила?

З натуги луснула — та й одубіла!

Такі і в світі жаби є,

Прощайте, ніде правди діти;

А по мені — найлучче жити,

Як милосердний Бог дає.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Талант справжнього митця проявляється в тому, що його твори залишаються актуальними в різні часи і в різні епохи. 

Байку «Мірошник» Леонід Глібов написав у 1853 році. Це був переломний період в історії Російської імперії: стара кріпосницька система заважала розвиватися новим капіталістичним відносинами. Настав час, коли необхідно було докорінно змінити життя суспільства. Скасування кріпосного права стало визначною віхою в житті усієї держави. Ніби передчуваючи такі зміни, частина поміщиків-кріпосників перестали турбуватися своїми господарствами, байдуже спостерігали за їх руйнуванням. Таких горе-хазяїв висміювало багато байкарів. Леонід Глібов переніс узагальнений образ розгубленого, безпорадного господаря на український грунт. 

Колись мірошник Хома мав добре господарство. Млин забезпечував йому безбідне існування. Справжній хазяїн має слідкувати за порядком у хазяйстві, помічати все, що може йому загрожувати, а Хома зледачів і проспав момент, коли невеличкий струмінь води перетворився на потік і зруйнував греблю. Мірошник був упевнений, що «річка — не калюжа; води ще стане на весь вік!», і схаменувся лише тоді, коли «вода зійшла — колеса стали». Переляканий Мірошник кинувся «притьмом до прірви, щоб гатить», але було вже запізно. Хома намагався зарадити нещастю, побив курей, які прийшли до обмілілої річки напитися води. 

Байку «Мірошник» Леонід Глібов написав понад 150 років тому. Колесо історії повернулося, і люди знову стали перед вибором: сидіти склавши руки і чекати, що все минеться, проблеми вирішаться самі собою, чи діяти, працювати, «гатити греблю», щоб не поплив за водою добробут і достаток. Багато українців «проспали» свій шанс, жили за принципом: «Якось буде, бо ще ніколи так не було, щоб якось не було». А коли побачили, що залишилися ні з чим, почали шукати «ворогів», винуватити у своїх нещастях будь-кого, тільки не себе, не свою лінь і непередбачливість. 

Звичайно, великі суспільні зрушення, реформи йдуть попереду свідомості багатьох людей, які звикли жити за усталеними нормами і не хочуть перебудовувати свою свідомість і життя. Зараз, у наш час, ми можемо бачити людей, які живуть минулим, сподіваючись на те, що все знову буде так, як раніше. Їх можна тільки пожаліти. Та, разом з тим, ми стали свідками занепаду багатьох колись заможних сільських господарств. Здається, що по нашій землі пройшли чужоземні загарбники: сільськогосподарські будівлі зруйновані, поля заростають бур’янами, вікна багатьох хат навхрест забиті дошками. 

У містах багато заводів зупинилися. Десятиліттями вони виробляли продукцію, яка зараз нікому не потрібна, а перебудуватися вчасно чи не змогли, чи не захотіли. 

Сучасні політичні діячі, від яких залежить добробут держави, багато в чому схожі на Мірошника: гатять греблю, коли вода вже зовсім збігла, шукають причину нещасть серед дрібних курей, «без діла сотні всюди сують», втрачають купу грошей, «а за недогарок вони людей і лають, і мордують. (Вони се так бач хазяйнують!..)» 

Творчість Леоніда Глібова була актуальною в середині XIX століття і, мені здається, залишається вона актуальною і сьогодні. Людська свідомість змінюється дуже повільно і не встигає за вимогами часу. Усім нам треба пам’ятати мудрість байкарів: хочеш змінити життя — змінюйся сам! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Серед ланів, серед широкого українського степу в’ється гадюкою заринута у вічність стежка, невідомо, звідки вона бере початок, де її кінець. Нещадно ллє дощ, краплини якого падають на обличчя двох людей, що прямують кудись. В одного дощ викликає неабияке задоволення: він радіє, наче дитина, підставляє долоні назустріч заливному дощеві, який змиє усякий бруд з душі та тіла. Інший щось бурмотить під ніс, незграбно хлюпаючи по острівцях води. Так і більшість людей не бачить прекрасного ні в чому на життєвих перехрестях. А ось О. Довженко бачив, і не тільки бачив, а й нас учив любити наповнене сонцем пшеничне колосся, людські гарячі руки, що зростили його, рідну землю, що наповнює нашу душу безсмертними соками життя. Філософ від народження, він розуміє, що в природі усе доповнює одне одного, прагнучи якоїсь рівноваги, гармонії, краси. У «Зачарованій Десні» смерті бабусі протиставляється народження немовляти. Один умирає, щоб дати місце іншому під сонцем. І знову йде дощ, наче перегортає чергову сторінку історії.

Взагалі «Зачарована Десна» — мій улюблений твір. Це сповідь автора, хвилююча розповідь про власне дитинство і водночас про народ, про Україну, про невмирущість людського оптимізму. Тема єднання людини з чарівною природою найголовніша у творі. Буйна городина за сільським тином, темні хащі тютюну й смородини, дзвін коси, шепіт хвиль — все бринить музикою, все співає, радіючи життю. А він, наче справжній диригент, керує усім цим. Била його доля, часто на його високому чолі, в променистих очах можна було побачити біль і смуток, але зламати його не вдалося нікому. Розлучений з рідною Батьківщиною, він тяжко страждав і благав у своєму «Щоденнику», щоб душа його нарешті знайшла спокій. Небагато на світі є людей, перед якими я схилив би голову, щоб подякувати. Звичайно, це — батьки, а також люди, які спроможні, як писав Довженко, бачити прекрасне навіть «у буденних калюжах на життєвих шляхах». Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна» Чим вимірюється життя художника, творця? Пам’яттю, яку він лишив по собі, тим, що зробив для людей. Олександр Довженко залишив по собі велику пам’ять. Вже на схилі життя про річку дитинства красуню Десну, про казкову сіножать, царство трав і таємничих озер, про чари перших дитячих захоплень, про благородство і красу своїх рідних та їхніх односельчан напише він хвилюючу кіноповість «Зачарована Десна». Ця повість — філософське осмислення моральної краси і духовної величі людини.

Мені здається, що щастя людей і їхня краса саме в труді. У «Зачарованій Десні» шанобливо говориться про людей праці, про ставлення до неї як до творчості. Згадуючи своїх рідних і сусідів-односельців, автор насамперед говорить про їхнє ставлення до праці. «Скільки він землі виорав, скільки хліба викосив! Як вправно робив, який був дужий і чистийі» — читаємо в кіноповісті про батька. Його портрет подано в стилі народного світосприймання — у гармонійному поєднанні працьовитості й фізичної досконалості: голова «темноволоса, велика і великі розумні сірі очі», «тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі». Мені здається, що саме нелегка чесна праця, готовність прийти на допомогу підносили його, давали право письменникові бачити батька гідним поваги: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, він годився на все. Багато народив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав…» У праці, у діянні розкривається його духовний світ, гуманність. З захопленням і гордістю говориться в кіноповісті і про матір, яка любила повторювати: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, то-то мені радість».

 А ось читаємо про прадіда Тараса, про його «величезні, мов коріння» руки, що ніколи не заподіяли зла на землі, знали труд і мир, щедроти і добро. Коли говорити про діда Семена, то вражає глибока єдність а природою, властивість олюднювати її. Він був «добрий дух лугу і риби, гриби й ягоди збирав у лісі краще від інших». Усе життя діда пройшло в праці. Дід-трудівник чесно прожив життя під сонцем, під сонцем на погребні, весь білий, мовби осяяний сонцем, і помер. Про дядька Самійла згадується як про найта-лановитішого в селі косаря: «Він був такий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло Косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно». На мій погляд, батько, мати, дід, дядько Самійло постають не просто як рідні, дорогі й близькі письменникові люди. Вони уособлюють талановитий і працелюбний український народ, його високу мораль, волелюбність, чистоту і красиву душу. їм притаманна була постійна готовність творити добро і красу.

Супутницею людської праці була пісня і взагалі народна музика. В одному місці «Зачарованої Десни» читаємо: «Коли б спитав мене хтось-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси». Чи нема в цих словах чогось несподіваного, неправдоподібного? Мені здається, що ні. Адже клепання коси, окрім того, що воно справді звучить як чарівна музика, коли вечірньої пори відлунює в лугах і дібровах, для трудових людей села — хліборобів завжди було символом праці, нагадувало про найвідповідальнішу пору в житті селянина — збір урожаю. Отже, основним моральним і естетичним критерієм для народу є праця. Вона визначає все прекрасне на землі.

Не можна без хвилювання читати рядки кіноповісті, в яких розкривається любов письменника до людей праці, розповідається про палку синівську любов до батьківщини, про людські стосунки. Так, Довженко був справжнім літописцем народного життя, натхненним співцем людської краси. Це наддеснянські хлібороби вчать нас працелюбству, мудрості, силі, невичерпній життєвій енергії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українським Криловим називають найвидатнішого байкаря України Леоніда Глібова. У творах талановитий письменник викриває феодальне та буржуазне судочинство. Найвиразнішою є байка «Щука» — зразок сатири на панський суд.

Страшні злочини скоїла Щука: «Того заїла в смерть, другого обідрала». Отже, звинувачення цілком слушні, судді змушені жорстоко покарати «катюгу». Але стряпчий проголошує таку промову перед добренькими й плохенькими суддями, яка вимагала найжорстокішого вироку Щуці:

Щоб більше жаху їй завдать

І щоб усяк боявся так робити,—

У річці вражу Щуку утопити!

Таким чином, кара перетворилася на милість, і «Щуку кинули — у річку». Л. Глібов викрив несправедливий царський суд, який виправдовував багатих, жорстоких кривдників, хабарництво та кругову поруку чиновників.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Часом на старого Пилипа находило натхненне.Сідав тоді і слухав музики, що грала у ньому.Це бувало тоді, коли білий черешньовий гай обливався сріблом місяця, а над безмірами зеленіючих піль плила якась таємна пахуча тиша.Пилип виходив зі стайні, сідав на зеленім рові лицем у ту даль і слухав.Тоді йому вдавало, що є на світі дві бездонні криниці, та каламутна срібно-сіра топіль, котра розливалась перед ним в невідомість, і друга, десь там у ньому, темна, скаламучена криниця. З одної і з другої йшла до нього прохолодна якась тиша, обвівала мертвим супокоєм і пахла мочарами, як берег озера під вечір.Пилип заслуховувався в нюю. Нагорблений, малий, з почорнілим лицем.Думки його зривались тоді та падали одна за одною, як пустоцвіти черешньові — якісь мимохітні, недбалі.На білих стінах мурованої стайні хвилювали ніжні карунки тінів,— коні пирхали крізь сон.Дід відвертав голову і теж кашляв, відповідаючи тим голосам з-за муру.Часом крізь мале чорне віконце графської стайні висовувалась біла морда з роздутими ніздрями й обзивалось тихе іржсішк.Пилип недбало повертався :зараз, — зараз: бормотів так же тихо.Потім налітало довге мовчання. Писок за вікном ховався, бринів ланцюг і чулось спокійне пережовування вівса.Дід закурював люльку, усе заглянений в даль, з котрої плили великі якісь хвилі над пусткою рівнин, над фермою, над дідом.Це були ті вічно пливучі, неспинені хвилі, на котрих гойдався малесенький, закинутий човник Пилипового життя.Помалесеньку плив, майже стояв на одному місці, а хвилі все плили в синю даль та несли з собою шум тихий, як у пустій глиняній банці.Це була мельодія, в котрій дід чув усе: свою молодість, життя своє, цілу його зайвість та безглузд.Як змалку чумакував з батьком, то пам’ятав тільки один фрагмент — ночівля в степу на могилі з запалим верхом, коли батька вкусила гадюка і він помер. Пам’ятав посинілі, напухлі груди його. Більш нічого, лише довге, чорне проваллє років.Потім як пристав у приймаки. Жінка вмерла у три тижні після весілля, а Пилип пійшов у Туреччину, а хату, сіножать та поле забрали у нього жіночі брати.Лишився тоді самісенький на світі.Не було в цих спогадах жалю, ані гіркости. Пилип плював байдужно, ноги спускав у рів та просиджував ті безсонні ночі з люлькою в зубах.Його думки з обірваним початком та кінцем найдовш затримувались на Туреччині.На цім найяскравішім шматку його життя.Як турків взяли у неволю та наші «гнали» їх сюди — зима була. Москалі на конях, в шинелях, а вони (турки) босі, обдерті… плачуть.Звісно, непривишні до нашого краю. А до міста далеко.Пилип тоді скинув шинелю: на, бери, дурний! Скинув башлик, унучі.— Що мені, перший раз!..І в ясну ніч літню, коли пахне черешньовий гай, а з поля йде шум надзвичайної тиші, Пилипові легко і добре, як тоді, коли скинув важкі намерзлі чоботи та шинелю.Але Пилип не знає, чи це було років тому сорок, чи вчора. Чи було справді-таки, чи снилося лиш. Так само, як не знає Пилип, де кінчається та синя далекість та починається його життє, де його життє кінчається і починається та велика величність, з котрої хвилі все пливуть, пливуть.З чорного віконця знов висовується білий писок. Хропіннє несеться з-за муру.Дід відповідає своїм коротким, сухим кашльом.Піввіку прослужив при тій стайні. Нівроку! відколи вернувся з москалів. Лошата родились на руках і дохли старі, спрацьовані шкапи. Кохав їх, мов сем’ю, балакав з ними, навчав. Потім, дурнувато всміхнений, здирав зі своїх годованців шкуру.Все було таке просте, льогічне, що Пилип не протививсь нічому, спокійний та байдужий здвигає лиш плечима. Над цією страшенною короткістю та безслідом всього, що не лишає ні знаку за собою, як гладь ріки після затопленої дратви.А в ніч, коли цвітуть черешні, душа Пилипова біла, мов ті дерева, і думки його легкі та спокійні, як падаючі тихо пелюстки.В рові шелепають жаби між лопухами, хрущ загуде часом і, трахнувшись об мур, падає на землю.Тоді зі стайні вилітає глибоке зітханнє — расовий лоб жеребця маячіє в темній ямі віконця.— Єх, ти, збитошнику! — бурмоче тихо дід, жмурячи слізливі очі.— Чогось не спить ледащо.А в лісі співають солов’ї і хтось раз у раз заливається сміхом. Далеко десь, по той бік фільварку, за лісом.Молодий, здоровий сміх жіночий. Луна котиться і падає серед піль, мов кинутий зухвало срібний дукач. Якісь програні необачно гроші.— Нехай собі…Пилип затягається димом люльки — що йому до того?.. Нехай собі. Потім дитину закопає під клуньою. Єт!..Дід підносить прижмурені очі і вдивляється в холодне, мертве лице місяц
я. Вдивляється довго.— Кажуть, брат брата убиває, а по-мойому, ні. Дивиться собі та зо всього сміється. У-у-у, старий вже здорової Років, певне, зо триста має. Наче чуть-чуть побабчився на лобі. І все одно за стайньою сходить і заходить за лісом. Що йому?.. Нічо не кортить, то й шкилить зуби. Покоштував би осьде у стайні!..Думки Пилипові так само лукаві, як його балачка з кіньми.— Що йому місяць, сват чи брат?.. Богові брехеньки носить — як-от отаман Онисько економові. Кинем білому чорнець вівса більше, а він гайда!.. Шу-шу у вухо… Пилип овес краде. Уваї Не бачив я графського вівса… дурррний!Знов за фільварком обзивається дівочий регіт. Хтось здорово низько сміється. Хтось когось кличе в ліс.— Ле-да-що!..— бурмоче дід крізь зуби, вибиваючи попіл з люльки.А з темного віконця уп’яте висовується білий писок молодого жеребця.Втягає глибоко ніздрями пахощі, й чути тихе, знуджене іржаннє.— Зараз, зараз! — відповідає дід, підіймаючись важко з землі. Болять його ноги та крижі, мов після довгої якоїсь дороги. В грудях тіснота якась і тупий біль.— Зараз, зараз!..Нагорблена темна тінь пересовується звільна по білій стіні та гине десь, лише зо стайні доліта приглушене бурмотіннє та кашель.А черешні пахнуть, одурюючи, чад дивний розливають, тягнуть в блакитність піль, з якої все пливуть хвилі над землею, над селом, над гаєм.І все минають нестримані хвилі.

Олександрія, 1911 р.