Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Літературний рід: лірика.       

Жанр: ліричний вірш.    

Вид лірики: філософська.

Провідний мотив: таїнство різдвяного вечора (переплетення христи­янських і язичницьких мотивів).

Віршовий розмір: хорей.

Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму. Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх. І це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.

Літературознавці про твір. Б.-І. Антонич не вдавався до «оязичнення християнства» чи — навпаки. Він уміло взаємодоповнював дві одна­ково рідні українцям релігійні системи. Як-от у вірші «Різдво», де християнське таїнство народження Спасителя тонко помережане язич­ницькими мотивами. Саме воно відбувається в українському, лемків­ському середовищі. І навіть волфи уподібнюються до лемків: «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий». Образ місяця, що проймає увесь твір, — теж праукраїнський, язичницький символ Різдва, народ­ження нового світу. Отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську й українську традиції, робить інтим­ним переживання віри.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Понад тридцять років творчості Євгена Гуцала — це поєднання яскравого літературного таланту і синівської любові до України. Визначальними рисами його характеру були дитяча вразливість душі, доброта, порядність, відсутність заздрості до інших літераторів. 

Євген Гуцало народився 14 січня 1937 року на Вінниччині в сім’ї вчителя. Дитячі роки майбутнього письменника припали на воєнні та голодні повоєнні роки. Як відомо, дитячі враження — найсильніші, і зберігаються вони в пам’яті назавжди. Тому, мабуть, так багато творів Євген Гуцало написав про дітей і для дітей. 

Писати почав рано, ще навчаючись у школі. Це були вірші про мальовничий край — Поділля. Ця частина України між Південним Бугом і Дніпром назавжди залишилася для письменника тим куточком батьківщини, куди він повертався думкою і серцем, звідки черпав натхнення. 

Закінчивши школу, Євген Гуцало вступає до Ніжинського педінституту імені М. В. Гоголя і продовжує писати. Уже перші оповідання і повісті (такі, як «Олень Август», «Пролетіли коні», «Жартували з Катериною», «Нехай святиться ім’я твоє, любов»), що вийшли друком на початку 60-х років, одразу ж привернули до себе увагу широкого кола читачів. Його твори заворожують духовністю, лагідністю, розлитим у них світлом правди. Основною темою, болем кожного твору є захист тендітних паростків добра від бездуховності, зчерствіння, морального зубожіння. Його головні герої — добрі, беззахисні люди, часто жінки й діти, які страждають, стикаючись із цинізмом, жорстокістю і хамством. 

Але твори Євгена Гуцала зовсім не однопланові. Їхню внутрішню сутність визначає тверда моральна позиція автора. І нехай добро не завжди перемагає зло, та між ними точиться запекла боротьба, а читач стає не свідком, а немовби учасником подій, непомітно для себе переходячи на бік добра. Такого ефекту Євген Гуцало досягає достовірністю в змалюванні життя своїх персонажів. Здається, що його герої живуть поряд з нами. Проза письменника звучить так ніжно, розкуто, невимушено, що душа навіть упередженого читача мимоволі розкривається перед цією ніжністю. 

Прозаїк дуже тонко відчував силу слова, майстерно використовував усе багатство як літературної, так і народної мови. Лексика його творів доцільно дібрана, соковита, легка, але не легковажна. Пейзажні замальовки завжди відповідають настроям героїв. Вони рухливі, як рухлива душа героя. 

Перша книжка Євгена Гуцала називається «Люди серед людей». Ця назва дуже показова для всієї творчості письменника, це творчий принцип, адже він доходив до душі кожної людини; намагався роздивитися і проаналізувати характер найнепомітнішої в гурті людини і підняти її самооцінку до рівня неповторності. 

Особливе місце у творчості Євгена Гуцала посідали діти. Син учителів, сам за фахом учитель, письменник дуже тонко відчував чистий світ дитинства, коли мала людина дошукується відповідей на силу-силенну запитань. Він сам вглядається у світ дитячими очима, бачить його загадковим, чистим, люблячим чи жорстоким і немилосердним. Але в серці письменника живе дитяча віра в те, що добра на землі більше, а світ створений так, що завжди знайдеться хтось, хто допоможе. 

За цю віру, за душевність, за любов до людей вдумливий читач цінує творчість Євгена Гуцала, адже його твори змушують замислитись над життям, над його таємницями, над його світлими і темними проявами, над його одвічним чаром і його одвічною складністю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Виданий у 1027 році, роман «Бур’ян» одразу поставив автора в ряд видатних письменників України. Твір викликає багато роздумів про вчинки героїв, їх переконання, сумніви, вагання.

Головним героєм є молодий партієць Давид Мотузка. Він повертається додому, де не був вже кілька років. Повертається з надією, з вірою і сподіваннями на краще життя. Цікавлять зміни, які сталися в селі за час його відсутності. Та новини, які він чує. дуже його дивують: село зовсім не відчуває радянської влади. Всі ці зміни в настрої Давида Головко майстерно розкриває через природу. яку бачить юнак.

В образі Давида мені подобається все: і характер, і любов до людей, і прагнення до кращого життя, і вміння переконати людей, і сміливість, та іноді дивують необережність, відсутність вміння цінувати своє життя. Але завдяки всьому цьому він і заслуговує такого чистого і глибокого кохання, яке подарувала йому Зінька.

Ця дівчина підходить Давидові більше, ніж будь-хто інший. Вона розумна, приваблива, смілива, віддана, тверда у своїх рішеннях, а до того ж має чисте почуття до Давида. Заради свого коханого вона готова на самопожертву, ладна піти на все, щоб врятувати його. А коли я читала, як вона бігла за Давидом . якого вже повели на розтріл, в мене так калатало серце, що я сама здивувалася: що це так стукає, а потім зрозуміла. Мені цікаво було дізнатися, що ж станеться з Давидом. Коли прочитала слова: «А з шелюгів у ту мить, мов дуплетом, із двох гвинтівок — бах! бах!» — я не могла повірити. Мені довелось перечитати цей уривок ще раз, сподіваючись, що помилилася. Доки не побачила інші «бах! бах!», все вигадувала, що це могло статися з ним, бо не могла повірити, що його вбито, гадала, що. може, стріляли не в нього, що, може, вбивці промахнулися, що, може, стріляли холостими… Я скоріш опустила очі вниз, щоб прочитати, що напровесні Мотузка вертався з міста в Обухівку. Давид залишився жити.

Давидові. Зіньці, Кожушному та їх товаришам протистоїть Корній Матюха зі своїми помічниками. Якщо Давид — захисник інтересів сільської голоти, то Матюха — це типовий представник партійних керівників періоду становлення адміністративно-бюрократичної державної системи. Хоч він і має партквиток, як і Давид, але обдурює народ. На перший погляд навіть здається, що він захищає радянські закони, а насправді порушує їх на кожному кроці. Матюсі не знайомі такі якості, як доброзичливість, людяність, гуманність, любов до людей. Йому властиві лише грубощі, жорстокість, безсердечність, зневага, ненависть та мордобій: хто мовить проти нього хоч слово, той відразу дістає Матюшиного кулака в лице.

Величезну різницю між Матюхою та Давидом можна бачити і в тому, як кожний з них веде боротьбу за свою правоту. Мотузка відкрито говорить про все, що йому не подобається, збирає людей в читальні, розповідає про все, що їм незрозуміло, доводить свою точку зору та переконує в цьому людей. На відміну від Давида, Матюха та його зграя застосовують нечесні засоби боротьби: намагаються скомпрометувати Мотузку, звинувачують Давида та його друзів у тому, що вони обікрали кооператив.

Матюха зі своїми товаришами, такими, як і він, можуть діяти лише підступними, злочинними методами, щоб позбутися людей, які перешкоджають їм у їхніх задумах.

Матюха викликає у мене лише зневагу, бо ніяких інших почуттів до такої людини не може бути.

У цьому романі діє людина, яку важко віднести до певного табору — це Марія Кожушна. З одного боку, вона повинна була б належати до групи Давида, як і її чоловік, та й сама вона не входить до числа найзаможніших людей Обухівки, що мають владу, а з іншого боку — вона належить до групи Матюхи, бо скоїла злочин. Призвела до цього недозволена любов до Давида, а також бажання мати жіноче щастя і бути поруч з коханим. Але на перешкоді цього, як вважає Марія, став чоловік. І щоб позбутися одного і здобути іншого, вона вирішує допомогти Матюсі в огидній справі: підкладає шмат ситцю на горище своєї хати, щоб це було схоже на те, ніби його вкрав Тихін. Якщо це зможуть довести, то його заарештують і кинуть до в’язниці, тоді Марія стане вільною. Але чи Марія не здогадалась, чи їй вирішили про це не казати, але заарештували не лише її чоловіка, а й коханого, а їй було потрібне зовсім не це.

До Марії я не відчуваю ніякої злості та ненависті, а лише співчуття та жаль. Я розумію цю жінку, бо не можна звинувачувати людину в тому, що вона бажає щастя собі, а Марія прагнула саме цього і здобути щастя намагалась будь-що. Кажуть: «Мета виправдовує засоби». Але не вірю, що Марія впала так низько, що вирішила збудувати своє щастя на нещасті іншого. Просто вона не подумала, до чого може призвести її вчинок, не врахувала можливих наслідків, бо їй голову забила лише одна думка: бути щасливою разом із Давидом.

Я впевнена, що Зінька ніколи не вчинила б так, як зробила це Марія, бо любов Марії була егоїстичною, тоді як для Зіньки найголовнішим було щастя Давида, заради якого вона пожертвувала б своїм власним.У романі «Бур’ян» мені найбільше сподобались образи Давида та Зіньки. Я вважаю, що такі люди будуть цінуватися в будь-які часи. А сам роман, який розкриває гостру класову боротьбу в українському селі, став одним з найцінніших надбань української літератури.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Над  полем  сохлим

Мертві  вітряки,

Шляхи  —  твої  пошорхлі  руки.

І  в  борознах  твоїх  не  зійшли  звуки.

Сій  же  строфи  люте  насінин,

Поки  рідіє  твій  син  твого  сина.

Ще  боротись  довго  за  волю.

1921. ОБІРВАНІ СТРУНИ… Нью-Йорк, 1955. с. 212. 

Твори письменника :

Шкільні учнівські твори :

—  Мої сприйняття творчості Андрія Головка

Війна калічить людину. Кожен, хто пройшов через м’ясокрутку збройних сутичок, хто вбивав заради ідеї, хто бачив смерть товаришів, — несе на своїй психіці невитравне тавро морального каліцтва..

Одна з найжахливіших біографій в українській літературі належить людині, скаліченій трьома війнами: Першою світовою, громадянською та Другою світовою. Біографія Андрія Головка просякнута кров’ю — з ран письменника та його рідних людей. І найстрашніше те, що близьких було вбито його власною рукою — рукою коханого батька й чоловіка.

Універсальний солдат

Із юних літ Андрій Головко був романтиком. До того ж романтиком не бездіяльним, а людиною діла. Ще в школі він почав писати вірші, спочатку російською; тоді, начитавшись Шевченка, перейшов на українську. Проте цього було замало для реалізації українофільних настроїв, тож юнак із гуртом однодумців створює романтичну «Юнацьку спілку» та бере участь в укладенні рукописного журналу «Рідне слово» під символічним псевдо Андрій Бульбенко. Можливо, саме це псевдо стало причиною родинної трагедії, чи радше індикатором зламу в душі письменника, який призвів до кривавої розв’язки через десяток років; але 1914 року хлопця за участь у об’єднанні всього лише виключили з останнього курсу Кременчуцького реального училища.

Незабаром розпочалася Перша світова війна. У 1915 році Андрій Головко закінчив Чугуївське військове училище прапорщиків і був відправлений на фронт. Так почалася доля нового Андрія — підкореного обов’язкові. Юнак брав участь у боях під Рава-Руською. Він повністю відчув на собі тягар відповідальності, коли при відступі військ змушений був палити села, щоб не дісталися ворогові, — можна тільки уявити, яке зусилля мусив робити над собою хлопець родом із села, коли виконував такі накази. Незабаром він отримав поранення і дозвіл оклигувати вдома. Саме тоді й познайомився з Тетяною — вчителькою із сусіднього села, своїм великим коханням.

Настав 1917 рік. Андрієві було лише дев’ятнадцять років на той момент, і знаходився він у Росії, в Тверській губернії. Із плечей солдата впав тягар обов’язку перед батьківщиною. Але час був буремний і воїнів потребував перш за все — тож хлопець не вагаючись узяв на себе новий обов’язок. Початок громадянської війни Головко провів у військах Петлюри, воював проти гетьмана і більшовиків — зокрема, брав участь у боях із червоними. Душа була роздвоєна — з одного боку, війна, з іншого — творчість. Джерелом натхнення були уривки мирного життя, що були пов’язані з коханням та батьківщиною, Кременчуцьким повітом. Там вийшла друком одна книжечка поезій і готувалася до друку інша, але рукопис загинув у друкарні з вини денікінців. У лютому-квітні 1919 року кременчуцька газета «Маяк» надрукувала повість «У дикому танку».

У 1920 році письменник служив уже у Червоній армії. Це знову були бої, небезпека, вбивства. А прагнув Андрій іншого — більш за все він хотів бути поруч із дружиною Тетяною та дворічною дочкою, які мешкали далеко від нього, у рідному селі. Війна не поєднується із родинним життям. Провалля, що розділяло сім’ю та обов’язок, усе посилювалося. Чи можна водночас служити в кінній розвідці, читати лекції в Харківській школі червоних старшин — та бути із тими, кого любиш по-справжньому? Андрій кілька разів робив вибір на користь родини й тікав, але його перепроваджували назад. Остання спроба дезертирства завершилася нібито успішно: він не повернувся з відпустки до школи старшин, залишився вчителювати на батьківщині. Але натомість почалося внутрішнє катування: втікача за горло взяв Обов’язок.

Червона хустина

Наступні роки письменник знаходився під владою страху. Злиденне існування, родина, замучена нестатками, — це було ще півбіди. Гірше те, що будь-якої миті за ним могли прийти: достатньо владі було виявити, що відомий уже на той час письменник, дописувач журналу «Червоний шлях», — і командир кінної розвідки, який дезертирував із Червоної Армії, — це одна особа.

Життя під гнітом невиконаного обов’язку перетворилося на невимовну муку. Безперервний, катуючий, виснажливий страх втратити кохану дружину і доньку. Голод, злигодні. Боязнь бути викритим. Наган, прихований із військового минулого. І тим-таки минулим скалічена психіка. Хтозна, якої болючої миті до молодого письменника прийшло страшне рішення: допишу книгу, позбавлю від мук дружину та доньку і покінчу життя самогубством. У психіатрії таке намагання позбавити дорогих людей від важкого життя називають розширеним або альтруїстичним самогубством.

Він убив дружину, а наступного дня доньку. Обом прикрив обличчя червоною хустиною. Зі свідчень Головка про вбивство доньки на допиті: «Я вибрав місце у затінку. Як і дружині, голову червоною хустиною накрив. Витягнув наган і вистрілив у голову їй. І знову в грудях наче обірвалося щось, а потім — порожнеча, порожнеча, порожнеча… Життя для мене вже не було: в голові висять кінці нервів, а з грудей куски із кров’ю вириваються…» За жахливим збігом (чи передбаченням) письменник назвав оповідання, написане 1923 року, незадовго до страхітливої події, «Червона хустина».

Зв’язок літератури і життя заслуговує на окреме дослідження психологів. Юнацьке псевдо «Андрій Бульбенко» зіграло з письменником кривавий жарт. Літературний герой Тарас Бульба убив колись молодшого сина Андрія, а тепер Андрій Бульбенко — дочку і дружину. От і запереч тепер тезу про те, що ім’я диктує людську долю.

Спалені архіви

Одразу після цієї страхітливої події справа набула розголосу в суспільстві. З’явилися замітки в пресі: «На допитах Головко спочатку відмовлявся, а тоді зізнався в обох убивствах та пояснив причини: мовляв, боявся, що помре, а сім’я лишиться без засобів до існування… До вбивства, зізнавався Головко, він готувався протягом року…»

Колишнього солдата було забрано до слідчого ізолятора. Згодом за рекомендацією психіатрів письменника направили до Полтавської психлікарні. Достеменно не відомо, скільки часу лікувався Андрій Головко, якими ліками його приводили до тями і які діагнози ставили. Історія його хвороби загинула в полум’ї наступної війни, – коли у 1943 році німці залишали Полтаву, вони підпалили лікарню та весь архів згорів. Втім, подейкували, що задовго до того справу письменника забрали з архіву уповноважені особи… Той обов’язок, який примушував Андрія воювати, тепер зобов’язав його писати. Надто швидко письменника обілили – вже в 1926 році вийшла друком перша прозова книжка, в 1927 з’явився роман «Бур’ян» — перший в український літературі твір, що мав на меті возвеличення комуніста. Літературна кар’єра Головка розвивалася карколомними темпами. Уже наприкінці двадцятих років у Літературній енциклопедії Головка називають автором найвизначнішого твору в українській літературі – роману «Бур’ян». Велика радянська енциклопедія теж співає дифірамби письменнику, називаючи його твори «одними з найбільших… найкращих… найбільш значущих в українській літературі того часу».

Класик без минулого
Життя Андрія Головка почалося з нової сторінки. Його біографію підчистили і представили до всезагального огляду. Удруге одружився, знову з учителькою; займався літературною працею. Коли почалася Велика Вітчизняна, пішов на фронт військовим кореспондентом — знову поринув у вир війни. Хтозна, чи далася взнаки звичка виконувати обов’язок, чи це була спроба очиститися пекельним вогнем…

Після війни Головко повноправно користувався званням класика, зокрема мешкав у славетному письменницькому будинку Роліт, що в Києві по вул. Б. Хмельницького, 68 (тоді Леніна), у під’їзді, де жили також Юрій Яновський, Олесь Гончар, Петро Панч. Крім прози і віршів, Андрій Головко писав п’єси: «В червоних шумах» (1924), «Райське яблуко» (1946), кіносценарії до фільмів «Митько Лелюк» (1937) і «Літа молодії» (1940). Проте по-справжньому найкращі свої твори Андрій Головко написав у двадцятих роках — те, що виходило з-під пера пізніше, було вже зовсім іншого замісу. Письменник став м’яким, як пластилін, у руках невідомого скульптора.

Андрій Головко мав чимало нагород — був відзначений орденом Леніна, багатьма іншими орденами та медалями. 1969 року отримав Шевченківську премію за перші дві частини роману «Артем Гармаш». І ці нагороди скидалися на планочки на грудях ветерана, обпаленого в боях, доведеного до безумства, внутрішньо спустошеного війною. Єдина втіха: його насправді вважають одним із зразкових прозаїків радянської епохи — недарма з 1979 року існує премія імені Головка, яку присуджують за найкращий прозовий твір року.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Проблема батьків та дітей належить до вічних проблем людства. Щоправда, трактується в різні віки вона по-різному. І це зрозуміло: нові люди, нові соціальні умови життя — то й різні проблеми. І. С. Нечуй-Левицький у своїй повісті «Кайдашева сім’я» порушує проблему батьків на зламному етапі нашої історії — кріпацтва і феодалізму.

Щойно скасували кріпацтво, всі отримали волю, і не завжди, на мою думку, вміли і знали, як жити по-новому. Та й нового й волі хотілось у всьому.

Сім’я Кайдашів з однойменної повісті І. Нечуя-Левицького — це типова селянська родина, яка намагалася жити в нових умовах, умовах пореформеного села початку другої половини XIX століття. Письменник створив реалістичні образи двох поколінь Кайдашів, наділивши їх типовими рисами характеру дрібних власників. Старі Кайдаші — люди працьовиті, але часів панщини, коли змушені були у всьому коритися панові та батькам. Своїх дітей вони теж виховали працьовитими, але ті вже не хочуть коритися батьківській владі — і в цьому одна з проблем батьків і дітей Кайдашів.

Хочуть діти бути й самостійними від батьків, які, на мою думку, через свій світогляд не зуміли дати дітям незалежно жити і працювати в родині. Взагалі ці побутові непорозуміння і зараз є в кожній родині, і потрібно до них ставитися з розумінням. А Омелько Кайдаш і його дружина Маруся весь вік робили те, що своїм синам і невісткам наказували, що й привело до ненависті в родині. І це друга важлива проблема між дітьми і батьками.

Я вважаю, що ні старим, ні молодим не вистачило мудрості, культури поведінки, щоб жити за загальнолюдськими цінностями. Бо в сварливій родині виростуть і сварливі діти.

Недалеко від ріки Серету на Буковині простяглося село Д. Навкруги нього — рівні поля, а із заходу — великий панський ліс. Оддалік видніються ще невеликі ліски. 

Багато господарів їздили на заробітки до Молдови, тому хати й подвір’я занедбані. А от хата Докії, дружини заможного ґазди Василя Чоп’яка, вигідно виділялася серед сільських хат охайністю, ладом і чистотою, садком та квітником. І все це завдяки господині. Сам господар був пиякою, зневажав жінку й бив її, продавав потихеньку свою землю. Докія, відчуваючи, що втрачає щодень сили і здоров’я, вирішує віддати заміж свою молоду єдину доньку Парасинку, щоб бути спокійною за її долю. Найкраще б їй підходив син заможних газдів Михайло ,але тому йти в армію. Тоді мати вирішила, що віддасть Парасинку за Тодорику, не дуже гарного, але непитущого, хазяйновитого й багатого хлопця. Дівчина зі сльозами піддалася на умовляння матері. 

Відбувається весілля. Дружбою у Тодорики був Михайло. Усі дівчата крадькома на нього задивлялися, серед них і тиха панська най мичка Анна. Старий Івоніка Федорчук говорив Докії, що жалкує за такою невісткою, як Парасинка. Тим більше, що й землі їхні поряд. У нього два сини, але зовсім різні. Михайло працьовитий і чемний, а Сава байдужий до господарства, не любить землі. То він і не одержить її, якщо не зміниться. Адже земля «підпливла нашою кров’ю і нашим потом. Кожна грудка, кожний ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її!» Івоніка розказував, як вони з жінкою працювали на будівництві, залишили там здоров’я, як шкодували для себе кусника м’яса й ложки молока, обертали все в гроші, щоб купити побільше землі. То хіба ж можна «так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося?» 

Докія дивиться, як гуляє Михайло, і з жалем питає, чому той має йти до служби. Івоніка признається, що має триста ринських і радо віддасть їх, щоб відкупити сина від служби. Піде до жида й домовиться. А коли будуть біля нього такі молоді робочі руки, як у Михайла, то все повернеться йому. 

Була весна. Івоніка з Михайлом пішли до міста, а Сава — наглянути в полі бурдеї, де була худоба. Хлопець із неприязню подумав про старшого брата — вказує йому, повчає. Ну й що, що любить чорнооку Рахіру? Хай його батько й посварився з батьком Рахіри Григорієм за фальшиве свідчення того, але він, Сава, у тому не винен. І нічого, що Рахіра йому родичкою доводиться — він гріхів не боїться. Сава любив стріляти, тішився, коли попадав у звірину чи пташину, не думаючи, потрібні вони йому чи ні. Думав, як добре, що Михайла візьмуть до війська, тоді йому не треба буде критися, йдучи до Рахіри. 

Марійка жила у згоді зі своїм чоловіком, поважала його. Була доброю господинею, але заощаджувала на всьому, тому в селі її звали скупою. Це її злило. Як не витрачає часу за балаканиною, не роздаровує добро, їсть просту їжу — то вже й скупа? Зате скільки в неї добра в скринях, придбаного для своїх дорогих дітей! Журилася, що Михайлові треба йти в армію. Побігла до ворожки, і та їй нагадала великий жаль, що бідним роздаватиме своє добро й од людей ховатиметься, а те, що наймиліше, піде од неї далеко, те, що далеке, стане близько до серця. 

І Сава був високий на зріст. Його обличчя можна 6 назвати гарним, якби не холодний блукаючий погляд великих сірих очей. Хлопець прийшов додому, так і не напоївши худоби, бо зголоднів. Мати Почала його лаяти, що не дбає про худобу й господарство, що ходить до безпутної дівчини, сказала, щоб ішов туди, звідки прийшов. Сава набрав яєць, вкрав курку й пішов до Рахіри. 

Прийшли з міста Михайло й батько, сказали, що хлопцеві все Ж доведеться йти до війська, бо жид, з яким Івоніка домовився про відкуп і якому дав гроші, десь зник. 

Наступного дня батько з Михайлом орали волами землю. Івоніка дивився на сина й не міг надивитися. Заговорили про Саву. Михайло сказав, що треба з ним суворіше, розповів, як той гостро йому відмовляв, ще й якимось зіллям ворожив. 

Зійшлися на тому, що Сава молодий, дурний, його підмовляє Рахіра, ось коли Михайло піде до війська, він буде допомагати батькам і порозумнішає. Син порадив батькові продати частину худоби, щоб легше було хазяйнувати, але Івоніка надумав, що саме з цими волами його старший син розпочне разом з молодою дружиною своє господарство. 

Був травень. Михайло був у бурдеї, пас волів, дивлячись на них, як на рідню, особливо, коли дізнався, що вони призначені йому. І думав про панську робітницю Анну, яку таємно любив. Вона наймичка, до міста не поїде, та це їй і не дозволить лиха мати, яка тільки й знала, що забирати в неї зароблені гроші, Брат теж вимагав грошей і бив, як не мала їх. 

Вперше Михайло побачив Анну на панському подвір’ї, як разом лузали кукурудзу. Анна була гарна, скромна, знала багато різних робіт, не дозволяла хлопцям сороміцьких жартів при собі. Усі її дуже поважали. 

Другого разу Михайло бачив дівчину, як ішов до крамниці по сіль.

 Анна допомагала матері чистити горох, а та почала скаржитися хлопцеві на невдячних дітей. Михайлові було дуже жаль Анночки, яку так несправедливо лаяла її погана мати. 

Після того Михайло став бачити Анну частіше, коли мав справу на панському дворі. Була вона інша, ніж сільські дівчата, — ніжніша й тонких звичаїв, охайніша. Товаришувала тільки з дочкою Докії Парасинкою. Сільські хлопці мало нею цікавилися, бо була бідною, не мала ні землі, ні грошей. 

Анна і сама не знала, як її душею заволодів Михайло. Був він добрий до неї і не так, як інші. Багатий, а говорив, як з рівною собі. 

Одного разу Анна поверталася з грибами з лісу, припізнилася Тут на стежці її чекав Михайло. І зізнався, що давно її любить, хоче мати за жінку. Анна не сподівалася такого щастя і теж призналася, що любить Михайла. Вони вирішили поки що не зізнаватися нікому. У цей час дівчині здалося, що із «сусіднього» ліска на них летить щось темне з вогняними очима. Вона злякалася, заплакала, перед чуваючи щось недобре, а парубок заспокоював її й розраджувати словами. 

А в цей час Сава прокрадався до Рахіри. Він приніс їй з дому крадькома взяті борошно й сир. Вони почали розмовляти, лаяти батьків Сави й брата, які все повчають хлопця. У Рахіри Сава почував себе вільно, робив, що хотів — пив, палив тютюн. Рахіра мала над ним якусь силу, казала слухати її, тоді буде він, Сава, багатим ґаздою, а вона — його ґаздинею. 

Настав жовтень. Федорчуки із сумом та плачем проводжали Михайла. Хлопець теж із жалем прощався з худібкою, з полем, зі стежиною, де стрічався з Анною. Зброї він не любив з дитинства і вважав її чимось скритим та небезпечним. 

Михайло звик до спокою і ритму, спорідненого з природою, а місто з його гамором та поспіхом знесилювало його душу. 

Минали тижні, а Михайло ніяк не міг звикнути до життя в казармі, у нього навіть закралася думка про дезертирство. Батько приходив тепер майже щотижня, приносив домашні гостинці, розраджував, умовляв. Дикі порядки армійської служби були нестерпні для Михайла, особливо після того, як капрал примусив жовнірів (Вилизувати сміття з підлоги в казармі. Щодня була якась новина: «там один умер, тут побив кінь якогось на смерть… там якийсь стратився…». Якось на солдатах узимку випробовували намети. Ті виявилися непридатними, й багато новобранців ледь не загинули вночі через мороз. 

Мати гнівалася на Саву й казала, що він не отримає землі, якщо буде знатися з Рахірою. Сава виказував, що батьки люблять Михайла більше і дбають лише про того, а він зробить так, як сам захоче. 

Пани виїхали до міста, Анну ж мати з ними не пустила. Тепер дівчина служила у попових панночок. З Михайлом вони бачилися на Великодні свята. Хлопець просив її потерпіти й почекати, поки він прийде зі служби, тоді всім і скажуть про себе. 

Минув рік. Усе було так само — Федорчуки працювали біля землі, на свята очікували сина й переживали та плакали за ним. Якось Па маневрах у спеку біля криниці Михайло випадково штовхнув лейтенанта, і той так побив парубка, що не можна було й пізнати. 

Анна пішла на прощу й дуже щиро молилася. Люди хвалили — яка побожна, а потім виявилося, що має гріх — от-от стане матір’ю. Усі дивувалися, мати й брат лютували, але не дізналися, хто батько майбутньої дитини. Тоді вигнали з дому. Оскільки не було в неї товаришок, то прийняла її прихильна до неї Докія й пообіцяла не кидати в тяжкій годині. 

Анна пасла худобу, шила й чекала Михайла, який вирішив, що скаже батькам про одруження на день свого патрона — святого Михайла. 

Якось Рахіра зустріла Анну, почала розпитувати її, намагаючись щось дізнатися про батька дитини, переповідала сільські плітки. Анна розлютилася й сказала, що про Рахіру думають у селі. Дівчата так посварилися, що Анна навіть ударила Рахіру й сказала, що Івоніка й Марійка ніколи не згодяться на невістку-чарівницю й ледащицю. Рахіра поскаржилася Саві й сказала, щоб покарав її кривдницю. 

Через деякий час Анна зустріла на стежці Саву, глянула в його страшні очі й зомліла. За чотири дні до святого Михайла в Івоніки трапилося нещастя. Собака напав на теля, те злякалося, стрибнуло через пліт і розпороло собі живіт. Худобину довелося дорізати. Це звіря призначалося Саві, й він був прикро вражений та засмучений. 

Вирішили з Михайлом піти в сусідній панський лісок уночі, щоб набрати дерева й відремонтувати огорожу. Михайло, який був у відпустці, не хотів іти, бо вважав це за крадіжку, але пішов. 

Вранці Марійка клопоталася по господарству, чекала синів, щоб хто із синів прийшов забрати їжу. Але побережник (лісник) приніс страшну новину — Михайло лежить у ліску застрелений. Мати, в чому була, кричачи, кинулася туди. Швидко зібралася громада й жахалася — кому Михайло завадив, кому він ворог? 

Івоніка того дня рано-вранці пішов до міста у справах, швидко все залагодив і, не відпочиваючи, потягся додому, бо на душі був якийсь неспокій. Наче грім ударив, коли побачив мертвого сина на возі. По хвилі спитав, де Сава (а його не було!), та вмовк. 

Багато людей зібралося в хаті. Всі плакали за добрим хлопцем. Та ось ледве ввійшла Анна й кинулася до Михайла. Батьки сполошилися, вони не вірили, що їхній син і є батьком майбутньої дитини Анни. Це був сором. Вони почали проганяти жінку, а та кинулася до Сави з криком, що той убивця. Марійка кричала на неї, гнала геть з хати, а на Михайлові виступила свіжа кров. Одна свічка впала, покотилася й загасла біля ніг Сави. 

Батько вийшов на двір і став гаряче молитися. Він зрозумів, що «за землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! Що іншого тут не могло бути, а чужий не сповнив свого страшного злочину. Як одинак надіявся колись дістати всю землю». Але як сказати на власного сина, що — вбивця? 

Другого дня приїхала комісія. Встановили, що стріляли зблизька, що він був би живий, коли б вчасно надали поміч. Коли розпитували людей, Сава був блідий і трясся, мов у пропасниці. Лікар звернув на нього увагу, подумав, чи не холера, бува. Підійшов і побачив на білих шароварах у того крапельки крові. Сава пробелькотів, що це від зайця. Саву запідозрили, обшукали бурдей, але нічого не знайшли. Коли робили розтин тіла Михайла, викотилася куля, і батько непомітно її підібрав. Він її упізнав — такими кулями користувався лише Сава. Але Івоніка не міг стратити й другого сина… Саву забрали до міста. 

Судді наказали ховати того ж дня, хоч як батько не просив відкласти це до завтра. Пишне поховання відбулося, а поминки робили в тому,ж лісі, де загинув хлопець. 

Анна народила близнят, двох хлопчиків. Докія потримала її в себе до весни, потім Анна мусила піти на роботу. За намовою Докії вирішила піти до батьків Михайла, може б, вони прийняли до себе хоч одного онука, але Марійка вигнала жінку із соромом і клятьбою. 

На Різдво, коли Марійка була сама в хатині, підійшов якийсь чоловік під вікно й сказав, що бачив, як брати йшли разом до лісу, а говорить він це тому тільки тепер, бо не хоче мати каменя на душі. 

Через брак доказів Саву відпустили, і він знову пішов до Рахіри, кажучи, що не потребує батьківської землі, піде з жінкою на заробітки до Молдови. Анна носилася з божевільною думкою вбити Саву, і той однієї її боявся, став навіть до церкви ходити. Вона кидалася на нього, як тигриця, де б не зустріла. Та померли близнята Анни, і вона майже збожеволіла, бродила полями безтямна, заходила до хат, не пізнаючи нікого. Зайшла й до Івоніки. Той тяжко картав дружину, що не прийняла онуків. Адже ж вона була Михайловою, і не просто так люди з розуму від жалю сходять. Після того Анну відвезли до шпиталю, і село внесло за неї кошти. Пройшло шість років. Івоніка й Марійка працювали на землі, як Н раніше, і все йшло за Михайлову душу — годували обідами бідних. Саву відділили, дали половину хати в селі, а землею не наділили — хай сам заробляє її. Марійка сама прийшла до думки, що Сава — братовбивця, й почала його ненавидіти та клясти, а Рахіру лаяла й била, де зустрічала. Петро, Докіїн брат, став лісником і одружився з Анною. Живуть уже п’ять років. У хаті рівновага й лад, невтомна праця й твердий ясний розум. Петро аж помолодшав. Народився у них хлопчик. Надумали його віддати до школи, щоб не прив’язувався до землі, бо не кожного вона щастям наділяє. Івоніка потайки від Марійки записав на хлопця найкращий лан Михайла. 

Для Анни з Петром їхня дитина — найбільша втіха, виповнення їхніх надій та мрій. 

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Повість «Земля» висвітлює одвічні проблеми — людини і землі, злочину й кари, батьків і дітей. Трагічна історія родини Федорчуків — це новітня інтерпретація християнського мотиву братовбивства, хоч і написана за реальними подіями, що відбулися в с. Димка, де жила якийсь час О. Кобилянська. Цьому творові притаманні глибокий психологізм та символізм у розкритті образів. Так, Михайло і Сава — протилежні психологічні типи. Марійка та Івоніка — уособлення цінностей народної моралі, Сава і Рахіра — втілення духовної деградації, образ Анни передає трагедію шляхетної, чутливої душі в жорстоких обставинах тогочасного сільського життя.
 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Євген Гуцало у своїх новелах, повістях і романах змалював багато персонажів дітей, які чарують читачів неповторністю характерів, чистотою своїх почувань і помислів. На противагу цій чистоті письменник викриває і вади у серці та поведінці деяких героїв, ніби пропонуючи нам самим замислитися і дати їм власну оцінку. 

Непрості морально-етичні проблеми порушує Є. Гуцало в оповіданні «Сім’я дикої качки». Ми знайомимося з його героями Тосею та Юрком і довідуємося, що вони встигли вже кілька разів посваритися й помиритися. Вже це підказує нам, що у кожного з них — свій характер, своя позиція та свій погляд на життєві ситуації. Тося прагне товаришувати з Юрком: «Коли вона була з Юрком, то здавалося, що на неї падає чарівне світло його знань, що вона за якийсь час переселяється у той світ, що постає з його розповідей». Дівчинка змальована допитливою, щирою, вона хоче пізнати світ, відкрити для себе нове. 

Юрко ж, навпаки, бере від світу лише те, що вдовольняє його забаганки, він не розуміє поведінки дівчинки з чистою душею. Письменник засуджує самовпевненість хлопця («Мене ніхто не обдурив іще й не обдурить»), брехливість та прагнення викликати заздрість інших. Ми переконуємося, наскільки морально зруйнований внутрішній світ Юрка. Ця руйнація виливається у його поведінку, коли він забрав з лісу каченят дикої качки і навіть не подумав, що каченята без матері можуть загинути. Так воно і сталося. Діти перестали товаришувати з Юрком, але він не хоче визнавати своєї провини і удає, начебто це «він не захотів з ними знатися». 

Душа сповнюється презирства до Юрка, але у кінці твору ми раптом розуміємо, що не все ще загублене для нього: «І поки їхав у машині, то тільки про те й думав: він би покликав, але чи підійшла б вона! І, переживаючи болісний сором, був певен, що, мабуть, не підійшла б…»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Твори письменниці :

—  «Далекий світ«

—  «Домбровські»

—  «Черешні»

—  «Похід життя»

Біографія :

Галина ЖУРБА (Галина Маврикіївна Домбровська, по чоловікові Нивінська) народилася 29 грудня 1888р. в поміщицькому домі на Уманщині. Вихована в польській культурі, вже з юнацьких років нав’язала зв’язок з народом і повернулася до українства, що його віднайшла по лінії маминого роду Копистинських.

Писати почала ще в батьківському домі. Двадцятирічною студенткою почала і друкуватись за посередництвом літературознавця Андрія Ніковського, який підготовив і зредагував першу книжку оповідань Галини Журби “З життя”, що вийшла друком в 1908р. в Одесі. До цієї книжки увійшли три оповідання: “Солов’ї”, “Черешні” та “Ясний день”. Рецензії на це видання написали Іван Липа й Євген Чикаленко.

Журба переїхала у Київ і тут почала друкуватися в передовому на той час літературному журналі “Українська хата”; число “Української хати”, в якому було надруковане оповідання Галини Журби “Коняка”, підпало під цензуру. В 1919 р. вийшла друком друга збірка оповідань “Похід життя”.

Після визвольної війни Галина Журба разом з евакуацією уряду УНР переїхала у Польщу й опинилась у польському таборі полонених українських вояків у Тарнові, де написала сценічний етюд “Маланка”, що вийшов книжковим виданням в 1921 р. Поселилась на Волині, де присвятила час поширенню освіти між селянством, а далі переїхала до Львова, де продовжувала свою літературну діяльність. У Львові у видавництві “Батьківщина” були надруковані дві повісти, що їх темою була визвольна війна, а саме “Зорі світ заповідають” (1933) і “Революція йде” (1937); за першу повість письменниця була нагороджена премією Товариства Письменників і Журналістів.

Під час другої світової війни вийшов друком в Українському Видавництві сензаційний роман “Доктор Качіоні” (1943). Війна змусила письменницю емігрувати, й вона через Німеччину переїхала в Америку, де поселилась у Філядельфії. Тут, живучи дуже вбого, написала дві книжки, що стали головним здобутком її літературної праці; це автобіографічна розповідь “Далекий світ”, що вийшла першим виданням в Буенос-Айресі в 1955 р., а другим в 1978 р. в Нью-Йорку, і роман на тлі історії “Тодір Сокір” (1967) як перша частина задуманої трилогії. Обі книжки — це картина життя отого “далекого світу”, з якого вийшла письменниця, коли упадав старий порядок з чужим панством і селянським бунтом, і в революції творився новий світ, в якому й Україна вимагала свого місця на землі. Ці два романи виносять Галину Журбу на перше місце між еміграційними письменниками та увійдуть у класику української літератури. Галина Журба посвятила багато уваги організації ОУП “Слово”, а ще активніше допомагала уможливити видання нашого письменницького збірника “Слово”, для чого перевела і грошову збірку. Померла 9 квітня 1979 р. у Філядельфії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Оповідання

В нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо — бідняки. І хата ген за тином розваленим така ж полатана і вбога. А за нею до левади — клаптик городу — кущі ступити ніде… Це так було, так є. І є ще десь у степу шмат «панської» землі (як революція стала — з комітету дали), і на ній зараз хвилюється жито й пшениці ярої смужечка. Колосочками тихо так: ш… ш… А жати чи то ж доведеться? Іде громадянська війна. В окрузі гайдамаки і німці гвалтують, усе одбирають назад, на старе повертають… Ось і до них у Михнівку сьогодні вступили. Пилипко з хлопцями-пастухами бачив усе з горба, де пасли. Сперш — ген-ген на шляху знялася курява. Придивились — аж то солдати, валка за валкою. Село в долині мовчало. І враз забовкав на сполох дзвін, і постріл бахнув під вербами, другий, ще… Заклекотіло. Валка тоді розсипалася по степу й сунула цеп за цепом усе ближче, ближче… Іноді де на горбочку залягали в житі. ї чітко тоді строчили кулемети й гаркали залпи. Знов схоплювались і сунули, сунули… Довго так. Та все ж надвечір підійшли аж до маєтку, що край села, аж до левад. За вербами хлопцям не видко вже стало. Чулося лише — як шарпнувсь крик: «А-а-а» — покотився степом. Постріли стихли. Згодом пролунали десь по селу, потім — за селом, потім — далі, далі… Пилипко зітхнув сумно і сказав:

— Отак, відступили наші.
А Данило, товариш його, мовчки глянув на нього і теж зітхнув…
Пізно ввечері хлопці поверталися з худобою додому. В куряві помалу їхали на конях і мовчали — посмутилися. Хіба кине який уголос лайку на корову, що забрела в пшеницю.
— А здохла б ти була йому до вечора! Ач, тісно їй дорогою!
І батогом — лясь, лясь… Знов мовчали.
А обабіч шляху з тихим шумом хлюпались зелені хвилі хлібів. Плинули, плинули…
Як проїздили повз маєток, Пилипко перший побачив німця в синьому на воротях, а на подвір’ї — повозки, метушню людей. Сказав хлопцям:
— Диви, штаб, мабуть.
Ті кинулись очима й принишкли. А як од’їхали геть, хтось сказав:
— Це контрибуцію стягати. От у Пісках було вже таке. Розстріляли багацько, одбирали все. Це щоб, значить, панський маєток назад постановити.
Пилипкові очі блиснули одразу.
— Ну, чорта з два, — кинув він і підвів з викликом голову. — Хай спробують. Он Грицько з партизанами забігав поза он ту ніч, то казав: «Ми як турнемо німців, то аж у «Ірманії» оглянуться».
А все ж чомусь похмурився. Очима одшукав свою Лиску (корова це їхня) і поглядом із жалем погладив її: «може, і тебе одберуть». Торік іще телицею з комітету дали їм її з загонів поміщицьких. А тепер, може, назад одберуть.
Мовчав усю дорогу вулицею. І хлопці мовчали, тривожно прислухалися, як билося сполохане село. З усіх кінців гвалтували собаки. Вулицею прогупотів роз’їзд — зник у степу… А люди в сутінях нечутно сновигали по городах, поза соломами — ховались. Десь болючий крик бентежив ніч — били когось, і плакала жінка, діти…
У Пилипка аж похолонуло в грудях. І коли звернули за ріг, де й їхню хату вже видко, хапливо глянув туди. Не світилося ще. Маленькими віконечками убога хата дивилася на вулицю й принишкла. І на подвір’ї тихо так.
Під’їхавши до воріт, хлопець сплигнув з коня й одчинив їх. А тоді поставив коня в конюшню, а корову до ясел прив’язав. З хати з дійницею вийшла мати і, мовчазна, підійшла до корови. Пилипко теж мовчки стояв та одбивав теля, поки мати доїла. Лише як скінчила вже і, сумна, корівку погладила, сказав тихо:
— Та чого ви, мамо? Може, ще і не візьмуть. 
Мати глянула журно на сина й зітхнула:
— Е, де вже не візьмуть! — А згодом, як повернула вже до хати, додала: — Ще хоча б тільки це. А то ж Грицько в партизанах. А за це — ой, як у них строго!..
Тихо пішла до хати. А Пилипко за нею — тихо, як тінь.
У хаті поночі. Біля припічка сиділо кілька «дядьків» і пихкали цигарками, про щось стиха розмовляючи. Як рипнули двері—стихли були одразу, та, забачивши, що то свої, заспокоїлись і почали знов.
— Тікати треба! — сказав Микита Горобець (Пилипко пізнав з голосу). — Бо розстріляють, це як дважди два. Он у Пісках — чули ж? Завели в глинища та й побили всіх. А кого не знайшли — хати палили.
Тиша в хаті. Десь у сутінях зітхнула мати і дітвора заскиглила. Батько тоді озвавсь:
— А я нікуди не тікатиму, — сказав і хвильно затягся цигаркою раз, удруге, — уб’ють, хай! А як хату спалять, куди ж сім’я подінеться? З торбами попідтинню?!
— Не спалять.
— Хто їм дав право таке? — заговорили всі одразу гнівно й розмахуючи руками.
— Ну, перевернулося на старе, одбери назад. А палити, а вбивати… за що ж!
— Та й сини добрі, — сказав батько Пилипків і похилився головою, — батьків тягають, а вони десь у лісі попритулювались.
Микита Горобець захвилювавсь.
— Не говори так, Явтуше, — сказав він і, прихилившись, почав пошепки розповідати, як учора партизани під Хведорівкою билися з німцями та гайдамаками. — Душ до півсотні втратили своїх, а тоді кинулися до лісів і одразу за Вітровою Балкою в ярах поховалися. Сім верст усього, їм тільки звістку дати, а то налетіли б — як язиком злизало б оцю напасть.
— Еге ж, дай звістку, як із слободи нікого не випускають. Мало того, що вб’ють, як зловлять, а ще й усе село спалити можуть.
Змовкли, лиш цигарки блищали. От якась пихнула полум’ям і на мить освітила убогу хатину, похмурі постаті в тютюновім диму. Знадвору хтось грюкнув дверима, і жінка якась захекана вбігла — стала на порозі.
— Микита у вас?
— А що таке? — озвався той і підвівся. Всі теж стали на ноги. А жінка раптом заголосила, затуливши руками обличчя. Чулось лише, що когось забрали й били дуже, а це у штаб повели… Тужила жінка й билася в тузі. Микита тоді дуже стиснув їй руки і кинув пошепки:
— Цить! Ще почують…
Хапаючись, вийшли з хати. Пилипко бачив у вікно, як далі, сутінями, подалися вони на город і десь у бур’янах загубилися…
Тихо стало в хаті. Знадвору десь поблизу гвалтували собаки і крики чулися. Батько довго прислухався. А тоді хвильний пройшовся по хаті й сів у кінці столу. Поклав руки свої мозолясті, натруджені, простяг по столу і важко впав на них головою. Тиша. Бриніла десь муха у миснику в павутинні. Хлипала мати, до припічка прихилившись, і вся аж скорчилась, маленька така стала. У Пилипка тремтіли руки і горлянку немов петлею здавило. Та він не плакав. Гостро в темряву дивився на сіру постать кінець столу. І враз:
— Тату, а може б і ви втекли?.. 
Батько поволі підвів голову й довго дивився на сина. Здавалось, не розчув. Раптом схопився з-за столу.
— Ідуть, — кинув і посеред хати немов остовпів. Надворі справді чулося гупання ніг од улиці. Повернули в двір. Попідвіконню пройшлися й загуркотіли з криками в двері.
— Одчини! Ач, прищулився.
— Бий прикладом!
Грюкнуло дуже прикладом у двері, ще. Двері рипнули й одскочили. А в хату ввалилося кілька німців та гайдамаків, забрязкали зброєю.
— Де хазяїн?
— Я, — озвався батько хрипло якось.
— Ну, от тебе нам і треба, — сказав один з гайдамаків І підійшов од порога, — світло дай!
Мати, злякана, засвітила світло, і, як несла каганець до столу, руки її дрібно тремтіли. А Пилипко заляканим звіренятком дивився з полу й теж увесь тремтів. Тепер видко вже було і блідого худого батька посеред хати і німців та гайдамаків. Два з них стояли біля порога, немов скам’янілі. А один підійшов до батька і наганом в обличчя посварився.
— Кажи тільки правду. Де син? Батько здвигнув плечима:
— Не знаю. Де людські, там і мій. Не хваливсь, і я не питався, куди йде. Не знаю.
Гайдамака аж зубами заскреготів.
— А-а, не знаєш ти!
Головою він хитнув до другого гайдамаки. Той зразу ж почав вигвинчувати шомпол з гвинтівки.
— Ми ось язика тобі розв’яжемо, — кинув зло. Батько стояв з похиленою головою. Враз гайдамака скрикнув і рукою замахнувся… І сталося щось страшне. Зойкнув і, як підцюкнутий, упав батько. А на нього мерщій на голову один сів, другий замахнувся чимсь блискучим і вдарив, ще… ще….Борсалось тіло, і з рота хриплі крики вилітали з піною. Мати тужила й рвалася, а на полу в куточку кричали діти.
Так було довго. Батько раптом притих. Тоді бити кинули.
— Хай одсапне, — сказав один і звернувся до матері: — Чого ревеш? Хочеш, щоб і тобі всипали?
Мати заговорила щось, хапаючись, крізь сльози. І синочками взивала їх, ламала руки й заглядала їм в очі з таким благанням…
— Кинь, кинь! — забили її. — Давайте зброю! Одімкни скриню.
Довго рилися в шматті і, сердиті, кинули врешті.
— Злидота така, нічого й потягти! — сердито грюкнув один віком і лайнувся зло. Потім до батька підійшов і чоботом під бік ударив. — Вставай, розлігся!
Батько, побитий, скривавлений, підвівся, стогнучи, на ноги. Його пхнули в спину, то він поточивсь і, хитаючись, пішов до порога. А ззаду гайдамаки:
— Йди, йди, слоняєшся.
Рипнули двері. Тиша в хаті. Бриніла десь муха в павутинні. А попідвіконню гупання ніг з подвір’я на вулицю. І мати тужила й ламала руки слідом за ними…
Пилипко враз кинувся і з плачем побіг із хати.
Догнав аж за ворітьми вже. Іззаду йшла мати простоволоса й тужила. Ось за рукав одному вчепірилась і благала його. А він відказав сердито щось і, наставивши приклада до грудей їй, раптом штовхнув грубо, аж поточилась і одстала, Пилипко йшов далі.
Нагнали в провулку юрбу заарештованих і злилися з нею. Ішли й мовчали. А слідом за ними сірі постаті, як тіні, йшли. Іноді спереду хтось з гайдамаків кричав на них розійтися і стріляв угору. Юрба на мить зупинялась, а далі знов рушала й посувалася по слідах.
Дійшли до економії. Це штаб їхній тут. Вартовий, що на воротях, щось гукнув, а ці відповіли. Потім пройшли на подвір’я, і ворота важкі за ними — хряп! (Зачинилися).
Стояли розпачливі. І Пилипко тут же. Якась жінка, що все тужила по дорозі, піднесла руки вгору й кинула туди, за паркан, прокльони… Залп з вигону од вітряків приголомшив ЇЇ, — враз замовкла й прислухалась… Ще залп.
— Це полонених розстрілюють… — хтось сказав і лячно позадкував у темряву: — Тікайте!
Всі злякано кинулися за ним у темряву…
Захеканий прибіг Пилипко додому. Ще з улиці зазирнув у вікно. Тихо. На полу сиділа мати, як була — простоволоса й заплакана. Очима нерухомо дивилась кудись у куток. Біля неї спали-розкидалися діти. Килинка голову на коліна Їй поклала. Сплять…А як прокинуться?
Жаль боляче обценьками вщипнув за серце. Хлопець аж зуби зціпив. Та в хату не зайшов. Мерщій — шмиг у конюшню. Щось довго возився там, а згодом вивів коня і, крадучись та прислухаючись, повів на город, далі картоплею аж на леваду. Там став і довго придивлявся: і навшпиньки ставав, і понад землею присідав. Або ще заплющувавсь і сторожко наставляв ухо. Тиша. Тоді взявся за гриву й став ногою коневі на коліно. Мить — верхи вже. Мовчки сіпнув за поводи й пірнув у коноплях, потім лоза була, осики на леваді. Знов кущі якісь…
Пилипко зірко дивився очима, щоб, бува, не збитися. То ген — садок Горобців, а йому треба повз нього, щоб у степ. Тут йому тільки в степ би, а там…
Назустріч із сутіні враз вискочила постать і гукнула, клацнувши рушницею:
— Хто такий?
Кінь схарапудивсь і крутнув набік. А Пилипко хоч і злякався, аж похолонув увесь, усе ж смикнув за поводи й ногами вдарив.
— Ньо! Ньо!.. — і скочки подавсь у степ…
Ззаду вибухнуло щось і побіля вуха цьвохнуло. Вибухнуло ще, і загавкали собаки десь іззаду. Потім — далі, тихше… Уже саме гупання копит та хлібів шелестіння чулися Пилипкові, а він усе летів, прихилившись коневі до шиї, і все ногами бив та смикав за поводи.
Нарешті став. Кінь засапався і весь мов скупаний. А Пилипкові забило дух. Він хапнув свіже степове повітря — раз, іще… Потім скинув картуза й почав прислухатися, поводячи головою на всі боки. Тихо. Степ… Ніч… Десь у хлібах кричав перепел, і туман стелився од річки. Пахло полином. І тишею, спокоєм віяло звідусіль. На мить хлопцеві здалося, що так і є: тихо, спокійно. А він це привів коня пасти на ніч… Та схаменувся — кінь мокрий же, і ззаду там, на леваді, бахнув постріл… А ще раніше — залп на вигоні біля вітряків…
Знов прислухався, а тоді помалу рушив хлібами, сторожко поводячи головою та розглядаючись — де це він? Збоку місяцем облита могила висока.
Під’їхав ближче Пилипко й придивився. А — це ж Розкопана. Значить, і на шлях недалеко. Ось тут з гони проїхати вліворуч, а тоді повз верби, що в балочці. Виїхав на шлях, пустив коня бігом, а сам зірко дивився вперед, щоб часом на роз’їзд «їхній» не наткнутися. За півгодини яких спереду замаячили вітряки на горі. Хлопець смикнув коня й понісся скочки. А назустріч із балки садки кучеряві визирнули, біленькі сонні хати. І тиша всюди.
Вбіг в улицю Пилипко й спинивсь: «Як би ж дядькову хату знайти?» (У Вітровій Балці жив його дядько по матері. Ще торік і в гості до них Пилипко з батьком заїздили з ярмарку. А хата стара така, похилена, й осики високі од улиці). «Либонь оце». Осики тихо над тином шелестять. «Вони».
Він заїхав у двір і, не злізаючи з коня, постукав у вікно.
— Дядьку, дядьку… А вийдіть!
Тихо в хаті. Потім — чути було — рипнув піл і щось по хаті зашамотіло. До шибки з темряви прихилилося бородате обличчя й спитало:
— Хто там?
— Та я… з Михнівки, Пилип. Знаєте ж… Вийдіть-бо, — захапався хлопець.
Постать у білому, мовчазна, стояла проти вікна. Потім ворухнулась і зникла в сутіні. А згодом двері рипнули, і дядько став на порозі.
— Диво… Чого це ти? — спитав і, заспаний, глянув на хлопця. — Верхи… серед ночі?..
Пилипко хапливо почав оповідати. Як гайдамаки прийшли, як били батька й забрали в маєток. Багацько їх, душ до тридцяти забрали. Якихось і розстріляли вже на вигоні. І врешті не вдержавсь — захлипав, а крізь сльози тихо:
— Так я й побіг оце. Десь партизани у вас тут, у ярах… щоб рятували…
І на дядька жадно очима дивився:
— Ви ж знаєте — де. Ходімте-бо!
Чоловік рукою гребнув розкуйовджене волосся й замислився. Дививсь похмуро в землю. Враз підвів голову й кинув пошепки:
— Зараз.
А сам побіг до конюшні й вивів кобилу. За ворітьми пильно оглянувся і, скочивши на неї, зірвався вихором — понісся вулицею. Простоволосий і весь у білому. А Пилипко за ним плигав, цупко вчепірившися руками в гриву.
За селом знов шелестіли хліба й пахло полином. Бігли скочки. Під вербами раптом стишились і звернули ліворуч, спустилися в долину, просто в сивий туман. А в ньому химерні плями якихось кущів, дерев. Зачіпали віттям за ноги, в обличчя стьобали… Так було довго. Аж до само? річки. Біля мосту ж їх раптом перестріли три чоловіки в свитках, озброєні і теж на конях. Зупинили — почали розпитувати. Дядько все їм розповідав. Іноді й Пилипко вкидав яке слово в балачку.
Ті захвилювались. З-під нахмурених брів грізно кресали очі. Перегнувшись з коней, жадібно вслухалися вони в сумне оповідання й іноді в погрозі здіймали руки.
Один, що в шапці чорній, придивлявся до Пилипка довго. Потім спитав:
— Ти з Михнівки й є?
— Ну да. Явтухів я.
— І це аж сюди прибіг звістити? — Блиснув очима й коня за поводи смикнув, аж той цапа став. Враз нагаєм увірвав і шарапнувся, лиш кинув назад:
— За мною!
Загуркотів міст під копитами. Влетіли в ліс. В гущавині поміж дерев гасли вогнища. Біля одного сиділа купка партизанів, курили й грілися. Підбігли до них. Коні злякано захропли на вогонь. А партизан, той, що в шапці чорній, підвівсь на стременах і враз — бах! бах! — угору.
—Встава-ай!—пручнувся крик його, залунав по лісі.
Кинулись мерщій люди, і ліс зашумів… Ах, скільки їх було — партизанів! Збилися круг командира свого завзятого, і залопотів гомін у натовпі:
— Що?
— Що трапилось?
— Що таке?..
Командир знов підвівся на стременах і кинув у товпу:
— Гайдамаки в Михнівці!..
Товпа оніміла. А він говорив далі:
— Це ось хлопчина прилетів, звістку нам приніс. Він бачив, як катували бідняків, як розстрілювали на вигоні полонених… І всіх селян те жде, як ми, партизани, до світу не виб’ємо німців!
Змовк. А товпа ревнула, руками нащетинилась і гізно замахала з криками:
— Веди нас!..
— Ходім!..
— Ми їм покажемо, як знущатися з нас!
— Ходім!..
Командир підніс руку — поволі стихло. А він гукнув.
— По конях!
Товпа кинулась, забігала. Сідали на коней і лаштувалися. А за кілька хвилин, проїхавши поміж дерев через міст, неслися щодуху під гору — в степ…
Світало, як проїздили Вітрову Балку — співали півні й де-не-де з-за тинів чи крізь шибки дивились очі на копитами столочену вулицю. За селом стишились, щоб не стомитися до бою. Пилипко їхав поруч із командиром, і той усе його розпитував: чи багацько німців, де стоять. Хлопець розказував. А очима тривожно вдивлявся вдалину, де вже червонів схід. «Хоча б не спізнитися!»
Як порівнялися з Розкопаною могилою, стали. Розсипались на боки од шляху просто хлібами й рушили. Пилипкові звеліли відстати. Та він хоч і од’їхав назад, усе ж не послухав, рушив і собі слідом. Сперш поволі бігли, а як замаячили вже вітряки, — зірвалися скочки. Мовчазні. Лише гул од копит степом котився та хліба шелестіли… Враз од села — постріл, і кулемет застрочив. А із сотні грудей, у ту ж мить шарпнувся крик і летів із ними — з оголеними шаблями над головами…
Пилипко нісся слідом і теж кричав. Хоч сам не тямив того, хоч не чув і сам свого крику. Ураз — опекло щось, аж похитнувся він. У ту ж мить ударило щось у голову, а перед очима мигнули копита. Зникли. А замість їх колоски схилилися й гойдалися тихо, і сині волошки дивилися в очі. А шум ріс, ріс. Ось налетіла хвиля червона, вдарила й залила — і волошки, і колоски, і його…
Вибили німців із села. Вранці, як сонце з-за левад глянуло, воно було вільне. Хоч і пляміли розкидані тут і там поміж синіх трупів німців і наші — в свитках і сірих шинелях, ген біля маєтку, на вигоні. А скільки згасло їх, як іскри в степу, в житах під тихе шелестіння колосків!..
За левадами на луках клекотів бій. А товпа аж за млин вилилась. Дивились — ждали з завмерлим серцем: хто подола?
Збили. Кінний полк червоних із-за горба вихором налетів, порвав їх цеп, заплутав і степом покотив. Далі, далі…
Радісний подих пронісся в натовпі. Заговорили. Хтось усміхнувсь. А бабуся старенька підійшла до чоловіків, зашамкала старечо губами. Явтух, Пилипків батько, блідий і обличчя в синяках, усміхнувсь до неї стиха:
— Наша, наша, бабусю, бере, —сказав, — ач, як погнали.
Бабуся перехрестилася й очима підсліпкуватими глянула туди — в степ. Од левад з криками неслися хлопці — малеча. Підбігли.
— Одступили!
— Ой, дали ж наші! — кричали раді, і оченята горіли в них. А один тернув рукавом носа й головою хитнув:
— Ой, набили ж німоті! А наших — Карпа убито й Скаленка, ще якихось. Під вербами отам… А партизани сюди вертаються.
З левад дійсно виткнулись — поверталися партизани помалу, зморені, на відпочинок. Коні під ними мов скупаніу і в яких гриви заляпані кров’ю. І кров на свитках, на шинелях партизанів. А обличчя пилом припали, І в очах — іскра.
Товпа оточила їх. З радісними криками, з блискучими очима тиснулись люди до них. Гладили шиї коням, до стремен тулилися. Микита, блідий, побитий гайдамаками, протиснувсь до них.
— Ну, й молодці ж хлопці! — сказав і тепло усміхнувся обличчям у синяках. — Думали — пропадати вже. Аж ви, як грім із неба…
Схвильований дивився на молоді обличчя хлопців на змилених конях. А товпа зашуміла, загула…
— Збавителі ви наші…
— Уже й не думали, що живі будемо… 
Один із партизанів підвівся на стременах і руку підніс. Товпа враз притихла. А він сказав:
— Та наробили були б кати прокляті, якби не ваш хлопчина якийсь. Прибігло опівночі до нас аж у ліс: «Німці в нас. Рятуйте!». Ми так і кинулись…
Очима він пробіг по товпі, між дітвору, мабуть, одшукував того хлопця. А в товпі загомоніли — дивувались, допитувались: хто ж це? Чий воно хлопець? Враз притихли. Вулицею бігла Явтухова жінка. Обличчя заплакане, а з-під хустки вибилось пасмами волосся. Підбігла й затужила. А Явтух вийшов із товпи схвильований:
— Що таке? Що трапилось?
— Хлопця немає… Пилипка!..
Жінка знов заголосила. Чути було лише:
— Уночі ще не стало. Я вранці — до конюшні, аж і коня немає. Ну, думаю — пасти повів. Коли ж уранці, як уже німці одступили, прибіг кінь, мокрий увесь і грива вся в крові… Убито ж його, синочка мого… Убито!..
Мати забилася з розпачу, а жінки обступили її — тішили. І щось похмуро говорили чоловіки. Партизан перехилився з сідла.
— Та як, як звуть? Пилипко? Це ж він і є. До Розкопаної могили ще їхав з нами, а як в атаку кинулись, мабуть, тоді і забито його.
Він гукнув на хлопців і, вдаривши коня, понісся з ними за село в степ шукати. А мати за ними з тужінням кинулась, і батько, блідий, побитий, тихо слідом пішов. Юрба й собі полилася за ними аж за село… Стали. А перед очима хліба зелені хвилями котились-котились, аж об ноги хлюпались. По них, спотикаючись, бігла мати Пилипкова, і ген далі-далі партизани на конях цепом розсипались. Ось зупинився один, рукою замахав. І до нього кинулись інші. З коней устали — нагнулись. Не видко в житі.
— Знайшли! — загомоніли в товпі.
— Диви, диви — на руки взяли.
Двоє партизанів підвелися в житі й помалу несли щось. А за ними вели коней інші по межі. Підбігла мати й припала до дитини. А вітер ніс понад житами уривки тужіння.
Ближче, ближче… Товпа зашуміла схвильована:
— Ну що? Що?
— Живий?
— Живий! У голову поранений.
Зітхнули десятки грудей. Навшпиньки спинаючись, очима великими кинулись до хлопця, що на руках несли. І дихання затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі. Волосся — житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатану.
1928