Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кіноповість О. П. Довженка «Україна в огні» — багатоплановий, багатопроблемний твір. І звернення автора до моральних проблем, загальнолюдських цінностей робить його близьким і хвилюючим для всіх поколінь, включаючи й сучасне. Найбільш цікавим і складним є, на мій погляд, образ Олесі. 

Найкращими рисами української дівчини наділив Олесю письменник: «Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». «Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. 

А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Мати її учила всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну…» 

І ось ця горда, неприступна, бездоганно вихована дівчина, відчуваючи, що незабаром опиниться в окупації, під загрозою наруги над собою, зважується «на крок нечуваний, небачений ні в її селі ніколи, ні в усім її народі». Вона пропонує незнайомому нашому воїнові, що відступав останнім, переночувати з нею, щоб не дісталася вона ворогові. 

Чи був у Олесі вибір, інший вихід? Мабуть, був. Але у відчаї дівчина його не бачила для себе. Тому, хоча вчинок її і суперечить народній моралі, ми можемо зрозуміти його. Це свого роду порив патріотизму, що свідчить про велику ненависть героїні до фашистів. 

Життя не милувало Олесю. Волею трагічних обставин вона потрапила до списку для відправки на каторжні роботи в Німеччину. Кілька разів тікала з дороги, проте невдало. Пережила наругу, приниження і знущання поліцаїв. Але увесь час глибоко вірила у своє призначення жінки і в необхідність вистояти, вижити. Вона говорить Христі: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ». І в цих словах вчувається велика мудрість, успадкована від пращурів. 

Олеся працювала, знову ж таки за дивним збігом обставин, у фрау Крауз, дружини відомого нам німецького завойовника Ернста фон Крауза. Коли прийшла звістка про загибель сина Людвіга, німкеня разом із невісткою хотіли задушити полонянку, але тій вдалося вирватися. «Вона йшла додому. Сила, що несла на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність». Тепер вона «була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки…» 

І не треба питати, говорить автор, якою ціною вона добралася додому. Бо тоді б почали зневажати її за аморальність, відвертатися від неї. Закони воєнного часу страшні та невблаганні. Єдине, що залишалося Олесі,— «слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі». Автор навмисне не показує свою улюблену героїню в активній боротьбі з ворогом, у героїчних вчинках. І в цьому я вбачаю глибоку гуманістичну спрямованість Довженкового твору: призначення жінки на землі — народжувати дітей, бути берегинею роду, а не воювати. 

Олеся в розмові з Христею про помсту говорить: «У мене друга вдача. Я м’яка, не войовнича. В мене зло не тримається. Все прощаю, як дурна. Все забуваю. Жити ж треба?» Можливо, у цих, на перший погляд, простих словах і є найвища життєва мудрість: адже як жити, ростити дітей зі злом і ненавистю у серці? 

Думаю, що Олеся — втілення поетичної душі України, авторового ідеалу. Цим вона близька, дорога й нам.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Перу Бориса Грінченка належить чимало творів для дітей і про дітей. Орієнтуючись, насамперед, на творчість Л. Толстого та І. Франка, знавець дитячої психології написав ряд оповідань, серед яких і «Каторжна», в яких відображено духовний світ селянської дитини. 

Тема природного, нічим не скутого розвитку особистості належить до тих, якими постійно цікавився Борис Грінченко. У своєму оповіданні «Каторжна» письменник розкриває беззахистність та вразливість людської душі: напівсирота Докія після того, як у дім увійшла мачуха, ураз і до кінця свого короткого життя замкнулася у собі, перетворилася на «каторжну». Це була реакція на відсутність ласки, доброти, причому сама Докія могла б наділити цими якостями багатьох. 

Дівчинка не знаходить подруг і серед селянських дівчат. Улюбленою її подругою стає червона калина, з якою вона розмовляє, розповідаючи про свої біди та нещастя. Тільки їй вона довіряє свої дитячі таємниці. І тут Грінченко вирішує показати підлу жорстокість мачухи. Не залишає вона дитині навіть цього маленького щастя. Епізод рубання мачухою червоної калини, взятий Грінченком з усної народної творчості, став у творі символом ненависті. 

Докія, зовсім позбавлена дитинства і єдиної «приятельки» в образі калини, стала здаватися гнівною, жорстокою і замкненою дівчинкою. Селянські діти тільки розпалювали її ненависть до людей. Але душа маленької героїні таїла у собі стільки любові, співчуття і доброзичливості, що при найменшому натяку на спасіння людського життя, Докія не замислюючись, з радістю віддає своє. Такого вчинку ніхто не сподівався, але героїчна модель поведінки закладена була у Докії ще з дитинства. 

Зовнішня краса і розум перетворюють з роками маленьку дівчинку у прекрасну молоду дівчину, яка, як і всі дівчата, чекає свого нареченого. І ось він з’являється. Шахтар Семен заполонив усі її думки, пробудив почуття кохання, що дрімало в її душі, змусив захвилюватися її юне серденько. Докія за кілька тижнів настільки змінилася, що пізнати її було неможливо. Але не судилося їй щасливого подружнього життя, бо людська злість і заздрість ніколи не переведуться на землі. Зневажена Семеном, вона леститься відступникові і гине. Гине тільки тому, що у фатальну мить свого життя пройнялася уболіванням за людей, які виявили до неї таку черствість. «…Палахкотів у мареннях дівчини вогонь, а вона кричала: «Санька, голубонька згорить!..» 

За що?» — таке останнє запитання, з яким помирає Докія і яке рефреном повторює також автор, спонукаючи читачів замислитися над тим, чому стільки муки, горя та сліз додають інколи люди та чому душа не завжди відкрита щирому співчуттю. 

Оповідання «Каторжна» недарма називають літературознавці психологічним. У ньому головне — не події, а психологія вчинків людини. Зважаючи на вчинки літературних героїв, маленькі читачі повинні замислитися над своєю поведінкою, бо головна мета Грінченкових оповідань для дітей — виховання почуттів добра, любові та гуманізму. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Олена Журлива народилася 24 червня 1898 року в м. Сміла на Черкащині в багатодітній сім’ї сільського вчителя.

Закінчивши початкову школу, екстерном склала іспити в Уманській гімназії і вступила на філологічний факультет (за конкурсом атестатів) Вищих жіночих курсів у Києві, який закінчила 1922 року.

Відтак вчителювала у школах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви, Кіровограда.

1914 року майбутня поетеса була заарештована царською поліцією за участь у демонстрації в день відзначення пам’яті Т. Г. Шевченка.

Природа щедро обдарувала Олену Журливу: в молодості вона чудово співала й гастролювала по Україні з концертами як відома поетеса-співачка. А в театральний сезон 1929-1930 рр. її було запрошено до столичної Харківської опери. •

Та все ж основним її покликанням була поезія. Віршувати почала рано; перший вірш «Чогось нема, чого — не знаю» побачив світ у «Рідному краї», коли юній поетесі минуло лише 11 років, а перша збірка поезій «Металом горно» вийшла у 1926 році. Вона друкує свої поезії в різних антологіях, підручниках, журналах «Глобус», «Червоні квіти», «Червоний шлях», «Більшовик», «Кадри» тощо. На тексти поетеси композитори П. Козицький і В. Косенко створюють пісні.

1930 року побачила світ друга книжка віршів — «Багряний світ». У ній поетеса зірко вдивляється в нове життя республіки і свою радість втілює у пристрасні рядки: «В буянні сил, як сік із грона, пливе життя уздовж доріг…» Та невдовзі їй довелося гірко розчаруватися. Приголомшливі сфальшовані судові процеси над вигаданими «ворогами народу» із СВУ, самогубство Хвильового і Скрипника, масові арешти творчої інтелігенції вселяють у серце поетеси тривожні передчуття і не спонукають до творчості. Ті гіркі передчуття виявилися небезпідставними: Олену Журливу було заарештовано 1938 року в Москві. Кілька місяців тривало слідство, 26 квітня 1939 року особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на три роки.

27 лютого 1957 року в зв’язку з реабілітацією президія правління СПУ поновила Олену Журливу в лавах Спілки письменників з 1934 року і сприяла , виданню збірки її вибраних поезій. Згодом вийшли ще кілька книжок її віршів: «Земля в цвіту», «Червоне листя», «Хто знає, як рік минає», «Голуби». «Ой літечко, літо», «У нашої Наталі», «На зеленому городі». Більшість із них укладені з давно написаних поезій.

Із концтаборів поетеса повернулася з украй підірваним здоров’ям і останнє десятиліття була прикута до ліжка тяжкою недугою.

Померла Олена Журлива 10 червня 1971 року в Кіровограді.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Роман «Прапороносці» О. Гончара — роман-трилогія про Велику Вітчизняну війну. У ньому виразно виявилась одна з найхарактерніших особливостей мистецтва — показ особистості органічному зв’язку з колективом, глибоке розкриття її найпотаємніших роздумів, що сягають людинознавчих проблем, розуміння нею «краси вірності».Проблема «краси вірності» розкривається через образ Брянського і Шури Ясногорської.Чистотою, якоюсь світлою ясністю оповитий образ Юрія Брянського. Студент-математик у недавньому минулому, нині командир роти мінометників. Юрій продовжує наполегливо вчитися. І хоч війну йому нав’язали, як і всьому народу, він розуміє, яке значення на війні має техніка. Освічена людина. Брянський завжди зібраний, дисциплінований, підтягнутий, урочистий. Чернишеві він здавався «соняшником у цвіту». І хоч Юрій Брянський діє тільки в першій частині роману, однак він продовжує жити в серцях бойових побратимів, залишаючись для них ідеалом, до якого треба прагнути, зразком, на який слід рівнятися.О. Довженко у своєму «Щоденнику» написав: «Війну в мистецтві треба показувати через красоту, маючи на увазі великість! і красоту людських вчинків на війні. Всякий інший показ війни позбавлений всякого смислу».Саме такий підхід виявив О. Гончар в осмисленні двох проблем: «краса вірності» і «звільнення людини».Герої Олёся Гончара живуть у світі злому й холодному, у світі, сповненому абсурду. Рятівною вірою для них стає віра в людину, в силу її розуму, високість духу. Вони прагнуть краси в усьому — в коханні, у вірності своєму коханню, в гармонійних людських стосунках. Поняття «краси вірності» набуває у творі ширшого звучання, ніж просто вірність коханій чи коханому.На думку письменника, кожна людина перці за все повинна виявляти вірність своєму обов’язку, вірність своїй Батьківщині Тому-то й вкладає Гончар в уста Юрія Брянського слова: Все! все ми віддаємо тобі, Батьківщино … Все! Навіть наші серця І хто не звідав цього щастя, цієї., краси вірності, той не жив по-справжньому».Життєвою правдивістю приваблює в романі образ Шури Ясногорської. Це кохана Юрія Брянського. Разом з ним вона вчилася на математичному факультеті Мінського університету. Вони так добре знали одне одного, що могли вгадувати думки. їх кохання було чисте, кришталеве. Брянський в розмові з Сагайдою говорим про те, що він свято вірить своїй коханій. І нехай пройдуть роки, та він вірить, що вона ніколи не зрадить йому.Чистота, глибина, цнотливість почуттів дівчини глибоко розкриті в романі.Вперше як персонаж Шура з’являється в другій книзі роману Вона нестримно поспішає до коханого, хоч сама природа віщує якесь лихо. По дорозі Шура дізнається про смерть Юрка на 805 висоті. Передчуття щасливої зустрічі з коханою людиною запитується тяжким горем. Серед темної ночі, коли на вулиці осінній дощ стукався й стукався … у тисячі веретен», стоїть вона, «нерухома, мов тополя, похилена вітром» і нагадує нам Ярославну з безсмертної пам’ятки слов’янського письменства «Слово о полку Ігоревім», твору, рядки з якого Гончар брав епіграфами до частин трилогії.Образ Ясногорської в романі розкривається в основному в інтимному плані. Проте через взаємини дівчини з Юрієм, а потім з Чернишем ставиться і правильно розв’язується одна з важливих морально етичних проблем — проблема вірності близькій людині, проблема чистоти світлого людського почуття.Після загибелі Брянського в Шури виникло бажання накласти на себе руки. Та коли Воронцов розповів їй легенду про лебедів і закінчив її реплікою про те, що людина відрізняється від птаха перш за все тим, що вона людина, дівчина переосмислила сутність життя.Через певний час Щура закохується в молодого офіцера Євгена Черниша. Ніхто з однополчан не засуджує ні Євгена, ні Шури, бо їх кохання — це перевірка моральних цінностей. Юними серцями оволоділо серйозне й глибоке почуття, і тут немає нічого образливого для пам’яті загиблого Брянського.Шура гине від ворожої кулі в переддень Перемоги. Як зрозуміти цей епізод з роману? Гончар не дає відповіді на це питання, читацькі ж варіанти можуть бути найрізноманітнішими.

Проблема «краса вірності» актуальна і в наш час. Час, коли Україна вибудовує свою самостійність, державність. Чим більше буде серед нас людей високої моралі, тим швидше ми наблизимо світле майбутнє.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : 9 травня 1945 року! День Перемоги! У цей день, може, вперше вільно, на повні груди зітхнули мільйони людей. Воїн-месник, воїн-герой нарешті повертається додому. По довгій степовій дорозі іде він, овіяний славою звитяжних, боїв, обкурений пилюкою фронтових доріг, зігрітий теплотою сердець вдячних визволених.

Так закінчується роман О.Гончара «Прапороносці» — чудовий твір про тих, хто подолав огидну тварюку — фашизм. Трилогія подобається мені в цілому, але особливо кілька її епізодів.

…Довге пасмо високих Трансільванських Альп, безліч сопок, які у світлі останніх денних променів сонця здаються золотими. Одна з них під номером 805 стала місцем і свідком героїчного подвигу і славної смерті білявого білоруського юнака Юрія Брянського, який з палким закликом: «Вперед! За Батьківщину!» вистрибнув з окопу на фашистів і повів за собою своїх мінометників.

Фашистів відбито, багато з них знайшли ганебну смерть не на своїй землі. Але Юрій теж загинув. І от лежить він мертвий. Брянський! Він у могилі. Навколо його бойові друзі. А я читаю і думаю про те, що перемога над ворогом далась нам нелегко: за неї віддали життя такі прекрасні люди, як Юрій. Пам’ять про них повинна бути священною. Ще я думаю, як жаль, що цей вчорашній студент не стане вже ніколи викладачем математики, що його не діждеться старенька матуся, що ніколи він не побачить своєї коханої і не пізнає з нею щастя. Ніколи! Вдуматися тільки в ці слова! Скільки мрій, планів, прагнень — і чорна могила. Адже він мав на все це право, він завоював його своєю кров’ю. Та даремно. Як треба пишатися такими людьми, які віддали своє життя за нас, щоб ми жили і милувалися чистим небом, ясним сонечком.

Серед інших героїв юний боєць Гай відразу ж завойовує наші симпатії своєю м’якістю й простодушною довірливістю. Він символізує собою молодь того часу, яка ставала на захист Вітчизни. «Славний хлопець, — рушаючи, подумав Черниш. — Життя в нього, як стумок, чисте». А яким воно мусить бути, коли тобі тільки вісімнадцять чи двадцять років! У такі роки життя здається особливо прекрасним, дивним. І раптом хлопець, що хотів світ приголубити, підірвався на міні серед квітів і чебрецю, що по-нашому пахне. 

«Гай лежав розпластавшись. Боєць і тепер довірливо і трохи здивовано дивився у чисте небо, а його очі були ще синіші за небо, прозорі, як камінь сапфір. 1 найдивніше було, що в руці боєць ще стискав свої сині васильки». Скільки таких юнаків загинуло на війні?! Скільки подвигів звершили вони в бою! Гинула молодь — цвіт нашої держави. І в цьому велика трагедія війни.

Третій епізод, що схвилював мене до глибини душі, до сліз — це смерть Шури Ясногорської. Сталось це в долині, в якій так рясно цвіли маки. І хоч надворі сонячний весняний день, але ці червоні маки чомусь нагадують кров. І вона пролилась. Це була кров юної дівчини-берізки. Ця гаряча кров кличе до помсти і водночас вчить нас пильності. Ворогові, як і звірові, не вір. Корисно пам’ятати про це і сьогодні. Бо життя кожного — коштовний скарб!

Цих сторінок роману не забути ніколи. На все життя запам’ятаються вони мені.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Особисто я читала вже досить багато творів,у яких описується життя українських людей, але слід зазначити,що «К. с.» І. Нечуя-Левицького є одним із найкращих. Адже саме у цій повісті побут селян змальовано до найменших деталей : від опису посуду до проблем щодення,під впливом яких змінюється характер одних із головних персонажів – Лавріна і його дружини Мелашки. На мою думку, перетворення молодят із м’яких та доброзичливих людей на сварливих і дріб’язкових спричинили зміни у соціальному житті селян і побутові сварки.Я вважаю,що автор з великою майстерністю показав життя селян після реформи 1861 року, викривши причини непорозумінь на прикладі сім’ї Кайдашів. У деяких епізодах ясно видно, що головним для людей на той час була власність і земля, за яку між собою ворогували навіть члени родини. На початку твору Лаврін і Мелашка були закоханими, добрими та щирими, а вже далі ми бачимо їх як сварливих егоїстів,які ладні продати власну матір заради часточки землі. Це робить їх ще більш дріб’язковими і жалюгідними,ніж стара Кайдашиха, що також все життя прагнула бути багатійкою і була розчарована,коли Лаврін привів до хати Мелашку,котра була з убогої родини. Свекруха одразу її не злюбила, це зачіпляє ще одну соціальну проблему : багатства і бідності. Адже багатії завжди знущалися та не долюблювали нужденних селян.На мою думку є ще кілька побутових причин зміни особистостей Мелашки і Лавріна. На сам перед це постійні сімейні скандали Кайдашів то між Мотрею і свекрухою,то між нею та Мелашкою, то між трьома одразу. Такі взаємовідносини у сім’ї терпіти не можливо, тож молодята й стали таки ми ж сваркими,як їх родичі. Лаврін, той молодий, зажди усміхнений і сонячний парубок,наслідуючи старшого брата геть перетворився на другого Карпа,став втягуватись у чвари, нечемно поводити себе з сусідами.. Грубість та егоїзм були все більше й більше помітними. Мені здається, що І. Нечуй-Левицький дуже правдиво змалював картини життя тогочасних селян, і в цьому є дещо пізнавальне й навчальне для нас, людей сьогодення.

Отже, Мелашка та Лаврін стали такими сварливими та дріб’яковими через побутові проблеми і соціальні зміни у суспільстві.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Одну з перших публікацій О. Гончара «Собор» літературознавці й критики зустріли з захопленням і шануванням, адже автор створив галерею позитивних персонажів, які працюють на благо Батьківщини й допомагають їй. Але через кілька днів після виходу роману розгорнулася широкомасштабна акція паплюження твору: виявляв свою пильність академік Шамота, одностайно обурювалися в колективних листах «металурги», «шахтарі», «селяни». Певну роль у розгромі «Собору» зіграло те, що Володьку Лободу було легко впізнати. Подібні йому «висуванці» зносили собори, будували атомні станції у густонаселених районах, планували повернути ріки і т.д. У порівнянні з іншими безголовими керівниками Володьці Лободі випадає скромне місце: немає в нього спритності, кмітливості, які були притаманні високопоставленим бюрократам. Він псує собі анкету необдуманим розлученням, здає батька у будинок для ветеранів, безглуздо, по-хлоп’ячому, ховає у себе в кабінеті «охоронну грамоту», зняту вночі з собору, силоміць сватає «безпаспортну» Єльку, приїздить з друзями на браконьєрську юшку у рідне селище, де його всі знають. Він птах невисокого лету, і вся його кар’єра вкладається у ним самим визначені рамки: «…тебе проводжав інструктором, а зараз сам інструкторів ганяю».

Лобода наповнений «геніальними» ідеями, які він так і сипле на ходу. «Кімнати щастя», вікторини, карнавали. Палац шлюбів, святкові кольоретки для цукеркових коробок — все це його винаходи. Але душа «генія» прагне до чогось масштабнішого. Погляд кар’єриста зупиняється на обшарпаному соборі, що височіє серед Зачіплянки. Правда, до 300-річчя Переяславської ради Володька запропонував одягти собор у риштовання, але реставрувати його, природно, ніхто не збирався. Лобода зумів зімітувати увагу до пам’яток старовини, а після свята риштовання зняли. Собор зробився притчею во язицех, псував красу робітничого селища і Володьчину кар’єру. Висуванець мріє знести собор, а на тому місці «відгрохати» критий ринок чи молодіжне кафе, щоб «в області тільки ахнули б». Оце «ахнули б», помітили, оцінили, підвищили — головна рушійна сила всієї діяльності Лободи. Вся ця жалюгідна метушня свідчить про його тупуватість, обмеженість і неповороткість думки. Він здається водевільним персонажем, але зараз ми вже знаємо, на що здатна така войовнича посередність на керівних посадах. Це сила, яка іде по світу і задає тон. «Ейнштейн ніщо порівняно з ним. Той робить відкриття, а цей вирішує. Кнопки натискає. Кладе резолюцію на твоїй долі… Для нього ми піддослідні. Він вважає обов’язком нас будь-що обстругати, підігнати під власну подобу… Його мрія — бачити навколо себе легіони, що однаково думають, на тебе й на мене він дивиться як на сировину, як на руду, з якої треба болванки виплавити», — так говорить Ромчик Орлянченко про Лободу. Діяльність таких висуванців призвела до екологічних і соціальних катастроф, до того життя, яким живе народ сучасної нам України — незалежної, вільної, але голодної, збанкрутілої, нещасної країни. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Володимир Цибулько — поет, перекладач, есеїст і політичний діяч.

Народився 27 травня 1964 року на Черкащині в селі Хмільна.

Студіював філологію у Київському та Латвійському університетах. Згодом географія його подорожувань поважно розширюється: Німеччина, Польща, Югославія, Америка тощо. Із плином часу виростає до справжнього літературного метра, своєю поставою та мовленням все більше виборюючи простору в елітарній та субкультурі.

З виголошенням скандальної промови на спілчанському пленумі (1992) та ставши Президентом Асоціації «Нова література», стає цілковито виразником нової мистецької доктрини, що пориває із зужитою естетикою. 

Його публікації (книжки поезій «Ключ» (1988), «Хвіст ящірки» (1991), «Піраміда» 1992, «Ангели і тексти» 1996, «Ангел супраціву» (1997, білорус.), «Ангел в піраміді» (2002, укр. і анґл. мовами), «Майн кайф» 2000, «Вибране, вирване, вигране, випране…» (2003), «Книга застережень» (2003), Пісенник (2005), поезія та есеїстика у пресі), а також мистецькі акції ( В. Цибулько — один з організаторів і режисерів Всеукраїнського фестивалю «Червона Рута», фестивалю поезії «Золотий гомін» (1990, Київ), фестивалю «Вивих» (1990, 1992, Львів), фестивалю «Вітер зі Сходу» (1992, 1993, Донецьк), Національна філармонія, 2000, акції «Музиканти проти алкоголізму та наркоманії» та ін. З 1994 р. проходить авторська щорічна груднева акція, з 2005 р. – фестиваль «Кобзар forever» ) спричиняються до утворення такого літературного середовища, що, зі слів самого Володимира Цибулька, неминуче цуратиметься старих спілчанських структур. Гіпертекстуальне філософічне мовлення Цибулька включає весь обсяг світового культурного набутку, також і естетичний корпус новітніх українських мислителів. Пісні на його тексти є загальновживані у середовищі української молоді, що саме з себе вистановляє поскрибовану українську культуру на рівень східної традиції: поетичний рядок робиться складовою загальнокультурного поступу. 

Володимир Цибулько до останнього часу був радником Віктора Ющенка, ставши ним не в останні дні перед очевидною перемогою, а пройшовши з Президентом багаторічним маршем. Однак навіть у ті дні пан Цибулько залишався таким же іронічним і веселим, у кожному своєму публічному виступі наче підтвержуючи тезу, що надмірна серйозність – справа обмежених людей.

7 липня 2005 року на основі постанови Верховної Ради України про дострокове припинення повноважень народного депутата України Віктора Пинзеника, обраного 31 березня 2002 року по одномандатному загальнодержавному округу від виборчого блоку політичних партій “Блок Віктора Ющенка «Наша Україна»” і постанови ЦВК від 8 липня 2005 року про визнання обраним народним депутатом України по одномандатному загальнодержавному округу Володимира Цибулька, і, враховуючи результати виборів народних депутатів України, внесені у відповідний протокол ЦВК від 15 квітня 2002 року “Про результати виборів народних депутатів України по одномандатному загальнодержавному округу від 31 березня 2002р.”, ЦВК зареєструвала Володимира Цибулька народним депутатом України. 6 вересня 2005 року на 8-й сесії Верховної Ради він прийняв депутатські повноваження і вступив до фракції Української народної партії, членство в якій припинив 14.12.2005. 

Одружений, має двох дітей.

Оф.сайт — www.tsybulko.com.ua

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Собака — друг людини», «Людина заводить кішку, аби мати поруч тигра, з яким можна погратися» — ці і сотні подібних висловів про домашніх тварин ілюструють одну єдину істину: хоч тварини позбавлені можливості говорити та абстрактно мислити, вони потребують уваги і захисту не менше, ніж люди. Або навіть більше, адже вони не можуть самі відстоювати власні права.

По всьому світові утворюються громадські організації із захисту тварин. На жаль, це не тільки вияв любові людей до братів наших менших, а й реакція на жорстокість, жертвами якої іноді стають домашні улюбленці. Мені здається, що цю проблему треба терміново вирішувати: мені прикро дивитись на кількість безпритульних собак та котів, прикро дізнаватись про вимираючі види екзотичних тварин, та й взагалі ставлення людини до своєї домівки — планети Земля — просто вражає, в негативному розумінні, як не шкода.

У багатьох державах є закон про захист тварин, де горе-хазяї, що жорстоко поводяться з домашньою твариною або викидають її на вулицю, підлягають адміністративній або навіть кримінальній відповідальності. Наскільки мені відомо, в Україні теж є зародки такої правової бази, але вона поки що неефективна. У великих містах діють організації волонтерів: завдяки ним безпритульні тварини знаходять домівку в благодійних притулках, де їх можуть пізніше забрати нові власники з більш відповідальним та уважним ставленням. Але таких притулків, з огляду на кількість тварин, що потребують допомоги, катастрофічно не вистачає.

Наші родичі, що мешкають у Києві, розповідали, що взяли кошеня з такого притулку. Вони казали, що їм було так шкода дивитися на всіх цих цуценят та котів, які прагнули нового дому, що вони пішли звідти зі сльозами на очах. Зрештою, умови у таких благодійних притулках, що фінансуються за рахунок приватних осіб, досить пристойні.

Проблема захисту тварин не обмежується лише життям домашніх улюбленців, адже й дикі звірі, які звикли самі про себе дбати, зараз потребують допомоги людини: настільки великий вплив цивілізації на природне середовище. У Червоній книзі наведено список видів, що перебувають під загрозою зникнення. Про збереження їх піклуються в основному зоопарки та інші заклади. Але мені здається, що це стосується кожного: ставлення до навколишнього світу має ґрунтуватися на гармонії та повазі, як би банально це не звучало. Зрештою, лісові пожежі, що виникають через недбалість туристів, засміченість природи, — усе це наслідки діяльності звичайних людей. І якщо ми не можемо допомогти, то маємо принаймні не шкодити!

Минулого літа я вперше подорожував Кримом у пішому поході з наметами — до цього мені доводилось відпочивати тільки в дитячому таборі чи в санаторії. З походу я приніс безліч вражень — краса нашої природи не залишає мене байдужим! Море, гірські пейзажі, вогнище і вечірні розмови під безкраїм кримським небом… Але одним із найсильніших вражень були масштаби впливу «цивілізації» на прекрасні місця. А вплив цей був у кількості сміття! От словники кажуть, що цивілізація — це ступінь і міра матеріального, духовного, наукового розвитку суспільства. А ще цивілізація в одному зі значень є синонімом культури! Саме тому так прикро вражає ситуація з піклуванням про природу та. тварин: цивілізовані люди не мають елементарних принципів культури, засмічуючи все навколо, не дбаючи про наслідки розведених вогнищ, не звертаючи уваги ні на що, не піклуючись про власне майбутнє.

Тварини, природні заповідні зони, ресурси Землі потребують нашого захисту. Потребують уважного ставлення та раціонального, поміркованого використання. Зрештою, ні тварини, ні природа не мають дару мовлення, аби висловити нам свої проблеми. Але якщо ми не навчимося чути без слів, не станемо по-справжньому цивілізованими, природі доведеться «розмовляти» іншою мовою — мовою глобальних змін у кліматі, вичерпаними ресурсами та смертю цілих біологічних видів!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Дні  мої,  мої  дивні  діти,
Віддав  нас  вольній  волі.
Ви,  мов  вино,  мов  вітер,
Мов  вагони  в  дикучім  полі.

Он:  сховались  хмари  за  обрій,

Он:  бори  стають  на  коліна,
Дні  мої,  мої  перші  хоробрі
Кораблі  в  ворожі  країни.

1921. ОБІРВАНІ СТРУНИ… Нью-Йорк, 1955. с. 210.