Збільшити або зменшити шрифт тексту : Цю історію розказав нам дячок Н-ської церкви. Він переповів те, що розказав йому дід.

В одному хуторі жив чоловік — пив, гуляв, а то раптом пропадав. Дарував дівчатам подарунки, і ніхто не смів відмовитися чи позбутися того подарунка — таким страшним був погляд у Басаврюка (так звали того чоловіка й підозрювали, що то сам диявол у людській подобі).

У козака Коржа був робітник Петро Безродний. Був би він добрим козаком, якби його одягти як слід у козацький одяг. І закохався Петро в дівчину-красуню — дочку свого господаря. Якось Корж побачив, що наймит із його дочкою Підоркою цілується. Розсердився він, прогнав робітника. А тут до них багатий лях став навідуватися, вже й про сватання говорили. Послала дівчина свого малого братика Івася розказати Петрові, що незабаром її заміж за нелюбого віддадуть.

Зажурився Петрусь дуже, пішов у шинок. П’є горілку, а вона його не бере. Раптом Басаврюк з’явився, сказав, що може допомогти: хай Петро у Ведмежий яр приходить завтра, якраз у ніч на Івана Купала. Тільки одне чорт у нього візьме за гору червінців. Погодився Петрусь, прийшов. Басаврюк йому й сказав, щоб чекав півночі й зірвав лише квіт папороті, ніяку іншу квітку, а потім біг не озираючись. Серед багатьох прекрасних квітів розцвіла вогняна квітка папороті. Прийшла відьма, поворожила, кинула квітку, і та вказала, де скарб заритий. Став Петро копати — викопав скриню зі скарбом. Відьма сказала, що треба його кров’ю скропити, інакше він у землю піде. І підвела дитину. Це був Івась, брат коханої дівчини. Хотів Петро кинутися на відьму, а ззаду Басаврюк загримів: що, мовляв, обіцяв виконати? Знавіснів хлопець, схопив ніж і пролив безвинну кров. Потім побіг додому й заснув. Прокинувся — а біля нього два мішки із золотом. Корж побачив їх і за зятя Петра визнав. Одружилися Петрусь і Підорка. Довго весілля гуляли, раділи. От тільки сказали, що Івася перед цим цигани вкрали.

Люди із сумнівом поглядали, говорили, що не принесе щастя бісівське добро, нечесним шляхом здобуте. Так і сталося. Став Петро сумувати, дичавіти, щось намагався згадати. Підорка всі очі проплакала, пішла навіть до знахарки у Ведмежий яр. Коли та прийшла до Петра, він, побачивши її, дико засміявся й кинув на неї сокиру, баба Зникла, а з’явився привид Івася. Підорка вискочила з хати за ним, а Петро зачинив двері. Люди не могли їх відкрити, а коли вибили, то побачили на місці Петруся купку попелу, а в мішках замість грошей — черепки.

Підорка пішла в монастир і ніби заніміла.

А в селі знову з’явився Басаврюк і показувався то в печеному барані, то в чарці, то в діжі, лякаючи людей.

Коментар

Фантастична історія навіяна М. Гоголю українськими легендами й переказами про чарівну квітку папороті, яка розквітає в ніч на Івана Купала й може відкрити людині усі скарби; віруваннями в нечисту силу — чортів, відьом. Взагалі ж це— уособлення ворожих людині сил. Наприклад, влада золота згубила робітника Петруся. Письменник утверджує закони народної моралі, за якими на статку, що отриманий нечесним, злочинним шляхом, щастя не збудуєш. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Творча діяльність Івана Нечуя-Левицького знаменувала розширення тематичних меж, проблематики та збагачення жанрів і образних засобів української художньої літератури. Він звертав увагу на необхідність змалювати в усій повноті народне життя, показати характерні типи, побут, звичаї, взаємовідносини різних станів тогочасної України. У межах власної накресленої творчої програми Нечуй-Левицький створив велику кількість колоритних образів, серед яких і представники української інтелігенції.У пошуках рушійної сили письменник неодноразово звертався до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їхні ідейні прагнення, суперечки постають у повістях «Хмари», «Над Чорним морем», а також у творах інших прозових жанрів «Навіжена», «Неоднаковими стежками», «Гастролі», «На гастролях в Микитянах», «Дивовижний похорон». У повісті «Хмари» І. Нечуй-Левицький зобразив представників двох поколінь української інтелігенції другої половини XIX ст. — Дашковича і Воздвиженського, однаково далеких від проблем простої людини.Життя української інтелігенції показано на тлі характерних явищ кризи феодально-кріпосницьких відносин та початкового розвитку буржуазної доби, коли активно формувалися нації, гостро поставали питання національної культури.Порівняно з попередніми творами в повісті більшою мірою виявляється прагнення письменника розглядати суспільні відносини та конфлікти в суто національному, а не в соціальному аспекті. Так, антиподом освічених і порядних українців Дашкевича й Радюка постає виходець із Тули, кар’єрист, ненависник української мови Воздвиженський, також — пихата салонна дама, виразниця шовіністичних уявлень столичних дворянсько-поміщицьких кіл, француженка за походженням, вдова генерала-німця, якій було довірено калічити душі підростаючого покоління українців у інституті шляхетних дівчат, мадам Турман і уже доморощений моральний покруч, кар’єрист Кованько.Носії української ідеї — Дашкович і Радюк душею вболівають за долю України. Однак, погляди головних героїв «Хмар» виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах — практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка у творі не показано. Більше того, ентузіалістичний герой, злякавшись осуду місцевих панів і панночок, негайно виїжджає на Кавказ. Не логічним здається такий вчинок патріота Радюка, але лише тоді, коли розглядати його вчинок поза тогочасною історичною епохою і політичною ситуацією в Україні. Тоді карали за українське слово, за українську книжку, за все українське. Життєва перспектива для Радюка — носія української ідеї — намічалась дуже сумна — ув’язнення або заслання, коли б він залишався і далі в Києві. Звичайно ці факти знаходяться поза змістом повісті, можливо, через цензурні вимоги, але на такий висновок наводить тогочасна історична дійсність.З іншого боку ми не можемо відкидати факту суперечливого ставлення автора до свого героя: він то милується ним, то іронізує над ним, виявляючи недостатність його програми. Звідси можна зробити висновок, що письменник відчував прірву між мріями Радюка і реальним станом селянства.Символічний сон-видіння старого професора, колишнього «народолюбця» Дашковича підводить читача до думки, що у денаціоналізації інтелігенції винні не лише «чорні хмари», «каламутне море», а її власна безпорадність.Отож, герої письменника нерідко виступають скривдженими і винними водночас.Характерно, що й сам Нечуй-Левицький коригує судження переляканих обивателів про революційність вчинків Радюка з товаришами. «Вишивані сорочки та смушеві шапки злякали місцевих бюрократів. Вони під тією національною покривкою бачили щось страшне, зовсім не ті просвітні й культурні потяги та заміри, що крились нею». Думається, що дехто із літературознавців безпідставно приписує Радюкові риси революційної молоді. Щирий у своїх симпатіях, він у практичній діяльності лишається здебільшого, як і герої повістей О. Кониського, лицарем фрази, а не діла. Будучи добре обізнаним із гуртком ліберальної київської молоді 60-х років XIX ст. письменник в основних рисах передав її настрої, відбив об’єктивно не лише її ентузіалістичні поривання, а й слабке розуміння суспільних процесів, життєву незагартованість.Тогочасний український читач не звик до таких серйозних творів про інтелігенцію. Масове чтиво, яке складалося тоді з французьких любовних романів, завжди було популярнішим від серйозної, ідейної, інтелектуал
ьної літератури. Повість «Хмари» стала для української прози явищем, котре породило низку так званих «ідеологічних» прозових творів, О. Кониський, Б.Грінченко, Панас Мирний стали гідними продовжувачами літературних починань І. Нечуя-Левицького.

Повісь «Хмари» І. С Нечуя-Левицького стала колискою українського народницького і понародницького роману.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Від самого народження ми пізнаємо цей великий прекрасний, неозорний світ, вчимося жити в ньому так, щоб відчувати гармонію взаємин між людьми і гармонію співіснування з живою природою. 

Саме ці проблеми порушує в своєму оповіданні «Сім’я дикої качки» український письменник Євген Гуцало. Письменник самобутнього, багатогранного таланту, він написав багато оповідань і новел для дітей середнього шкільного віку, прагнучи своїми творами не лише відтворити існуючу реальність, а й виховати справжніх людей. Його оповідання вчать цінувати чисту, нескорену дитячу душу, боротися з лицемірством і страхом, з проявами нелюдяності і бездушшя. 

Оповідання «Сім’я дикої качки» знайомить нас з Юрком і Тосею —головними героями, які, потрапивши в одну й ту саму ситуацію, по-різному проявляють себе, по-різному до неї ставляться. 

Юрко — міський хлопець, він приїхав влітку в село до бабусі. Рано-вранці він із задоволенням йде через ліс на ставок порибалити, сподіваючись на добрий улов. Радість від ранкової тиші лісу, від красивої природи переповнює душу хлопця і він не в змозі стримати крик радості, який виривається з його грудей. Природа, ніби жива, спочатку здивовано прислухається до цього крику, потім стривожено лякається і завмирає в передчутті недоброго. І нам одразу стає зрозуміло, що Юрко не турбується за збереження тиші лісу, байдуже йому, що його крик може переполошити мешканців лісу. 

Тося — сільська дівчина. Вона виросла серед природи, любить її і поважає її закони. Тося навіть спілкується з природою і розуміє мову дерев їй дуже цікаво з Юрком, від нього вона дізнається багато цікавого про міське життя і різні дива. Тося щиро вірить у все, що їй розказує Юрко; не підозрюючи, що майже всі історії вигадані і траплялися не з ним. Дівчині кортить спілкуватися з Юрком, вона ходить за ним усюди. І хоча Юрко спеціально вийшов на рибалку раніше, щоб Тося за ним не пішла, та вона все одно прокралася лісом і прийшла на ставок. Риболовля видалася невдалою, і Юрко звинуватив у цьому Тосю, хоча й розумів, що вона не винна. 

Тут ми знову бачимо Юрка не з кращого боку: свої невдачі він намагається перекласти на плечі інших, ховає свою нікчемність за пихатістю вигаданих історій. 

Разом через ліс Юрко з Тосею повертаються додому, і раптом спостережлива Тося почула шум в кущах. Вона робить Юркові знак мовчати і зупинитися. З кущів поважно вийшла дика качка з каченятами, вона вела їх до води, щоб навчити плавати. Яка зворушлива картина! —- турботлива мати-качка за вічними законами життя веде своїх маленьких діточок до ставка! Але Юрко зрадів не цьому, йому прикро було повертатися з пустими руками, а тут хоч якась здобич. 

І він відігнавши перелякану качку, не зважаючи на її розпачливий крик, забрав всіх пташенят. Тося намагалася зупинити Юрка, говорила, що дикі каченята не можуть жити без води, але Юрко запевнив її, що буде добре за ними доглядати. Здається, ніби Юрко турбується про пташок, але чи можна назвати це справжньою турботою? Чи краще буде каченятам у Юрка, ніж з рідною мамою? Звичайно, що ні. 

Вдома Юрко справді знайшов ящик, насипав каченятам зерна. Йому подобалося дивитися на забавних маленьких пташок. Але цікавість пропала, Юрко полишив їх і пішов звати сільських хлопців подивитися на знахідку. А тим часом пташенята м’якли і гинули. 

Тосі не було спокою, в душі вона відчувала, що Юрко зробив неправильно. Навіть природа відвернулася від неї, ніби образившись за причетність до злочину, зачинила віконце у свій чарівний світ. І коли вже несила було стримувати свої переживання, Тося стрімголов побігла до Юркового двору і забрала знесилених пташенят — вона ще мала надію врятувати їх — і понесла до ставка. Коли, повернувшись разом із сільськими хлопцями, Юрко не побачив каченят, одразу зрозумів, куди вони поділися. Прибігши в ліс до ставка, хлопці побачили Тосю. 

Вона, поклавши каченят на воду, намагалася замінити їм маму-качку: водила руками по воді і зазивала пташок по-качачому. Сільські хлопці теж зайшли у воду і почали допомагати Тосі, але каченята, мов жовті кульбабки лежали на воді. Роззлючений, Юрко пішов геть і з того часу не спілкувався ні з Тосею, ні з сільськими хлопцями. Але чому ж тоді, коли прийшов час від’їжджати, він все ходив до ставка з надією побачити качину сім’ю? Юрко запевняв себе, що вони живі і щасливі. І хоча тепер вже точно Юрко відчував свою провину і шкодував про скоєне, але так і не наважився підійти до Тосі попрощатися — він боявся, що вона не захоче відповісти йому. Так закінчується оповідання Є. Гуцала, але нам дуже хочеться вірити, що сім’я дикої качки все ж таки вижила. 

Це невеличке оповідання залишає в душі глибоку рану, великий жаль за вчинок Юрка. Адже він втрутився в світ природи, порушив його гармонію, знищив сім’ю дикої качки — початок нового життя, знехтував материнськими почуттями і дитячими почуттями каченят. На мій погляд, Юрко зробив це не задумуючись, адже потім він усвідомив свою помилку, але,виправити вже нічого не міг. Як легко зламати гілку дерева, зірвати квітку або листок, але неможливо відновити їх життя. Чому ж так безтурботно ми інколи ставимося до природи, яка робить наше життя яскравим, здоровішим, наповненим світом краси? 

Звичайно, я засуджую вчинок Юрка і склоняюся перед Тосею та сільськими хлопцями, які прагнуть врятувати каченят, захищають дику природу. Міські діти трохи відчужені від природи, дибляться на неї як на місце розваги та здобичі. Тому їм слід прислуховуватися до сільських дітей, які зросли в ній, вміють любити її і поважають її закони. Мені здається, що більше ніколи в житті Юрко не повторить свою помилку, бо все ж таки в душі він визнав свою неправоту. 

Оповідання «Сім’я дикої качки» вчить нас відчувати себе частинкою природи, любити, турбуватися про неї, захищати і оберігати її гармонію. І тоді світ навколо нас буде добрішим і щасливішим.

Мартин Боруля, багатий шляхтич, чиншовик (той, хто платить за оренду землі якомусь іншому власникові), просить повіреного Трандалєва прочитати документ, де вказано, що «Дворянскоє депутатскоє собраніє» зачисляє його, Борулю, до дворянського роду і по дає на затвердження до Сенату. Тому треба ще раз подати в суд на Красовського, котрий його, «уродзоного шляхтича», назвав бидлом, а сина — телям. Мартин говорить, що не пожаліє ніяких грошей, щоб посадити Красовського в острог. 

Трандалєв радий, що знайшов собі таку безклопітну роботу, яка ще й прибуток гарний дає: він веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі. 

Мартин просить сина Степана, який служить у земському суді, щоб той привіз йому свого знайомого чиновника Націєвського як жениха для дочки Марисі. Від Марисі він вимагає, щоб називала батьків не «тато», «мама», а «папінька», «мамінька» чи «папаша», «мамаша» — по-дворянському, щоб не бралася до важкої роботи, а то руки зіпсує собі, поводилася, як панночка. 

Марися й Микола, син іншого багатого шляхтича, Гервасія Гуляницького, кохаючи одне одного, вирішують сказати батькам про весілля. Степан розповідає Миколі, що він працює на службі, як вивчає напам’ять «бумаги», як потім із друзями розважається, п’ючи «трьохпробну» (горілку) й співаючи «крамбамбулі» (романси). Мартин, побачивши Миколу, говорить Степанові, що тепер, коли вони майже дворяни, простий хлопець йому не товариш, у нього інша дорога. 

Боруля посилає зі Степаном Омелька, звелівши тому одягтися якнайкраще — в чоботи й добрий кобеняк, запрягти кращих коней, і замовляє привезти самовар, цукор, чаю, кави, щоб було, як у дворян. 

До Борулі приходять сватати Марисю батько Миколи і його кум Матвій. Але Мартин відмовляє, говорячи, що його дочці, майже дворянці, простий мужик не пара. Ображені свати йдуть. Боруля посилає свою жінку Палажку до Сидоровички, щоб розпитала у тієї, як роблять «кофій» і коли подають: чи до борщу, чи на ніч. Повідомляє також, що скоро до них приїде чиновник — гідний для Марисі жених. Мати дивується й заперечує, адже дочка любить Миколу, але потім погоджується, думаючи, що Марися буде щаслива за паном. 

Приходить Омелько з міста пішки — друзі Степана його напоїли, він заснув, і в нього вкрали чоботи, кобеняк та коней. Мартин гнівається, велить позичити тачанку в сусідів і поїхати за женихом, й домашні щоб готувалися до свята — заручин. 

Марися зустрічається з Миколою, і той повідомляє, що її батько їм відмовив, бо не дворяни. Тепер Миколі кажуть, щоб сватав дочку Котовича. Марися в розпачі, але обіцяє любити хлопця і щось придумати для їхнього порятунку. Вона розмовляє з матір’ю і говорить, що не треба їй ніякого дворянства та ніяких інших женихів, окрім Миколи, просить заступитися перед батьком. Але Палажка відмовок , що то марно, тільки посваряться. 

Мартин забороняє дочці прати білизну, приносить від хрещеної матері кросна, щоб та вчилася вишивати, як благородна панночка. 

Приїжджає Націєвський з гітарою. Марися гостро з ним розмовляє, говорить, що вона не панночка, що любить іншого. Націєвський говорить, що всі баришні від нього «тають», розтане і вона, як пізнає ближче, адже він так гарно співає. Тим більше, що вже домовилися і батьком про багатий посаг (придане). 

На самоті Націєвський починає сумніватися, чи не підсовують йому нечесну наречену, яка чекає дитину від іншого. Підслуховує розмову Мартина з Палажкою, які сперечаються, кого візьмуть у куми, як народиться дитина, думає, що його здогади щодо нареченої підтвердилися, й крадькома тікає із заручин. 

Розгніваний Боруля бере коня, наздоганяє чиновного жениха її відлупцьовує його за свій сором. 

Приїжджає Степан з речами й говорить, що земський суд скасовано і їх усіх звільнено. Марися розповідає братові, що після того випадку з Націєвським й після того, як надійшов папір від Красовського, щоб вибиралися з його землі, батько зовсім занедужав. Вирішують покликати давнього товариша Гервасія, щоб поговорив із Мартином. 

Боруля ледь виходить у світлицю. Всі його вмовляють покинути думки про дворянство. Тим більше, що із Сенату надійшла відмова, бо в одному з документів написано не «Боруля», а «Беруля». 

Мартин просить принести папку з паперами і палить їх у печі, плачучи та приказуючи, що тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, а він усе-таки залишився бидлом. 

Гервасій просить поблагословити дітей — Миколу й Марисю до шлюбу. Хай добре вчать своїх дітей, то й стануть ті дворянами. 

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Трагікомедія І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» уже більше ніж сто років не сходить зі сцени. Секрет її довголіття не лише в неперевершених комічних епізодах, а в тому, що драматург порушив одну з вічних людських проблем — підміну особистіших етичних цінностей (чесність, порядність, працьовитість, кохання) становою приналежністю (повагою за чином). Від свого прагнення стати «за паперами» дворянином постраждав і сам Боруля, і його сім’я. Марисю ледь не від дали заміж за бідного гульвісу, але чиновника, дворянина Націєвського Степан займався чужою йому справою, їх мало не вигнали з орендованої землі. І сам малограмотний Мартин, і його рідні не розуміють суті вищого класу, і у своєму намаганні формально дорівнятися до них смішні. Кожен має займатися тою справою, до якої він має нахили та здібності.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Письменниця Дніпрова Чайка, мені здається, дуже любила море, морські краєвиди, чайок, тому й описувала їх у своїх творах.

Використавши легенду про чайку, вона створила чудове оповідання «Дівчина-чайка». Я уявляю маленьку дитину, яку морські хвилі колихали, каміння жаліло, а буря втішала. «І виросла дивно хороша дочка у старого: біла, мов піна морська…» Дівчина не боялася ні грому, ні бурі, завжди сміливо кидалася в море, якщо комусь потрібна була допомога. Перед її хоробрістю і сміливістю навіть море вщухало: «І тільки до кого торкнеться вона, — того не займає розлючене море».

Якось дівчина дізналася, що море розгнівалося на козаків і вирішило всіх потопити. І хоча хвилі і попереджали її, що ніхто не сміє сперечатися з великим морем, дівчина не послухалася. Вона кинула виклик грізному морю: «Ревіть собі, хвилі зелені, чорнійте од злості, казіться! А я не оддам на поталу людей тих відважних…»

Багато козаків врятувала дівчина, та море страшно її покарало: поглинуло.

Відважна ж дівчина «чайкою сірою спурхнула і з гірким плачем полетіла над морем…» І досі над морем літають чайки, плачуть-кличуть перед бурею, повідомляючи мореходців про небезпеку.

Я захоплений мужністю славної дівчини-чайки, її золотим серцем і великою душею.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Глибоке враження справила на мене творчість видатного українського письменника Андрія Головка після знайомства з його неперевершеними творами та життєвим шляхом. Ця людина дуже цікава, бо наділена вона якимось своєрідним світоглядом, має свою точку зору, події у творах завжди зображує через призму свого сприйняття. Що ж впливало на формування світогляду письменника, як визначив він своє призначення митця? Великий вплив на формування характеру Андрія Головка мали батьки, що намагалися виховати дитину справжньою людиною, наділити її почуттям гідності, патріотизму. Допомагає розкрити зміст творчості Головка та зрозуміти її важливість роман «Бур’ян». У цьому творі на невеликій площині письменнику вдалося яскраво та правдиво зобразити становище українського села революційного періоду. Його головний герой Давид Мотузка, що постає перед нами як людина, чесна, смілива, з цілком сформованим характером, борець за сільську голоту, за поліпшення життя села. Ця людина свідомо протистоїть великому табору Матюхи та його прибічників, свідомо йде на загибель заради ідей. Він намагається підняти рівень свідомості селян, закликає їх до боротьби та праці. Він трохи не загинув, але йому вдалося досягти мети, бо зрадники були заарештовані, до влади прийшли справжні керівники. Досягти цього Давидові допомогли Ілько та Зінька — представники нового типу молоді на селі. Це свідчить про те, що не всі селяни забиті та невчені, серед них є ті, що здатні зробити село кращим, відбудувати його.

Читаючи цей твір, ми опиняємося у пореволюційному селі, відчуваємо скрутне становище селян, співчуваємо їм, засуджуємо Матюху та Сахновського за їх вчинки. Саме майстерність автора у зображенні подій, своєрідні художні та композиційні засоби, що використовує письменник, допомагають нам зрозуміти цей твір. Романом «Бур’ян» та іншим» видатними творами письменник вніс вагомий доробок у скарбницю української літератури.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Літературні герої… Вони стають для когось ідеалами в житті, для інших — негативними персонажами, для когось зразком тієї чи іншої епохи чи часу. Але всі створені письменниками образи несуть ту чи іншу виховну місію.І. С. Нечуй-Левицький у своїй соціально-побутовій повісті «Кайдашева сім’я» створив образи селян пореформеної доби XIX століття. Це яскраві і колоритні образи, бо кожний із них неповторний і індивідуальний: тихий, богобоязливий Омелько, добра господиня і гарна куховарка Маруся, бриклива Мотря і насуплений Карпо, ніжний Лаврін і лагідна Мелашка, а ще два незабутніх образи, які є, мабуть, чи не в кожному селі, — це баба Палажка і баба Параска. Особисто мені сподобалися саме ці гумористичні образи. Чому вони? По-перше, я люблю, коли літературний образ має якісь негативні вади, теплим жартом можна побавитись, а ще мені дуже жаль цих бабусь, які з одного боку хочуть зробити людям добро, а з другого — не можуть не змагатися, хто з них краща, що викликає сміх.Образи двох сільських старих жінок, створених письменником, серед негативної атмосфери сварок викликають не негативне ставлення, а, навпаки, співчуття читачів. Хочеться не глузувати, а помирити цих двох бабусь, щоб вони не витрачали своєї енергії на сварки, а жили і творили добро. Бо свій життєвий досвід, вміння вони могли б передати іншим. Адже вони віруючі люди, ходять до церкви, хочуть служити Богові і людям, жити праведно на цій землі. Але, на мою думку, затурканість і безкультурність, неосвіченість і темнота кріпосницького ладу породили ці гумористичні образи.Сам письменник дуже любив своїх персонажів. Про це свідчить і їх довге літературне життя: у І. С. Нечуя-Левицького є ще й оповідання, яке так і називається — «Баба Параска і баба Палажка», яке автор написав 1874 року, за чотири роки до створення повісті «Кайдашева сім’я».Подобаються мені ці образи і своєю мовою: вона пересипана приказками, прислів’ями, несподіваними порівняннями.

Незважаючи на обмеженість світогляду, забобонність і примітивізм, ці образи викликають у нас повагу до старості та жаль, що в цих жінок було таке життя. Сміх із сумом, із теплим співчуттям викликають у мене ці образи. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Плесо спить. В очерет

Тікають перелякані брижжі.

Келех ніччю по вінця — мла. І от

Появляється Мертвий Крижень.

Крила йому свистять залізні,

Оливом повні потужні жили.

Птахи ховають голови під крила.

Трава тремтить у чорній воді.

Поволі він облітає озеро.

Голову витяг вперед, вперед, вперед,

Залізні крила січуть очерет,

І от стрілець починав бить,

Божевільними пальцями шукає набоїв,

а Мертвий Крижень свистить

Усе ближче, все нижче над головою.

І коли ранок встає, змучений в смерть

Борнею коло чорного бору,

Човен, води повний ущерть,

Гойдає тіло з пониклою головою —

Тіло стрільця, убитого вчора

Відомий український поет, талановитий перекладач, вдумливий учений та мистецтвознавець, Максим Рильський ніколи у своєму житті не розмінювався на дрібноти. Його художній доробок позначений глибокими роздумами про місце людини в житті, про вічні та високі духовні цінності, він пронизаний мотивами любові до всього сущого. Поет вмів побачити суттєве, вічне у звичайному, буденному, зовні «непоетичному» та наповнити все це високим змістом та сенсом. Незбагненна краса природи, нерозділене кохання, недосяжність ідеалу, поривання в блакить — ось ідейно-емоційні домінанти образного світу лірика. Він постійно прагнув досконалості, гармонії. І, як багато хто з поетів, шукав цю гармонію у світі природи.

Природа та кохання — два світи краси і правди, які щоразу по-новому відкривав для себе Максим Рильський від першого до останнього вірша. Ще з юнацьких років митця хвилювала проблема стосунків людини й природи. В одному з віршів він писав:

Люби природу не як символ

душі своєї, люби природу не для себе,

люби для неї. Вона — це мати.

Будь же сином, а не естетом.

І станеш ти не папіряним —

живим поетом.

З цих рядків видно, що природа для поета — не тільки тло, «не тільки тема вірша», а живий, мінливий світ осмисленого існування, щоразу інший, щоразу неповторний. Саме тому пейзажна лірика Рильського кличе нас розкривати «висоти незміримі й святі глибини» довкілля, а разом з тим і такі ж незглибимі таїни людської душі. Тож ця лірика водночас і любовна, інтимна. І завжди сповнена гармонією. Яскравим почуттям єдності ліричного героя з рідною землею вражають поезії «Поле чорніє…», «Яблука доспіли, яблука червоні!..», «На білу річку впали роси…» та багато інших.

Про Максима Рильського часто говорять як про поета «живої вічності, рухомого спокою, світлого суму». І це дійсно так, адже у своїх віршах він умів віднайти гармонію між протилежними началами та врівноважити їх в органічному синтезі. Наприклад, співаючи гімн коханню, його животворній та чарівній силі, він розумів, що незмінними супутниками любові завжди є зажура та неспокій.

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду.

Ти мене, кохана, проведеш до поля.

Я піду — і, може, більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим.

І її зірвали радісні уста, — а тепер у серці щось тремтить і грає.

Як тремтить на сонці гілка золота…

Ми відчуваємо в цих рядках сум, однак попри всі протилежні настрої та інтонації, цей вірш стверджує, що життя прекрасне, і немає кінця цій красі. Автор навіть розлуку з коханою сприймає як закономірний розвиток життя в усій його повноті, а образ достиглих яблук уособлює мудрість і спокій душі героя в час розставання.

Максим Рильський — поет найвищої культури. Він завжди перебував у царстві мудрості та краси, сповідуючи ідеал «ученого», високоосвіченого митця. Саме таким поетом-ученим, поетом-книжником, поетом-ерудитом він був усе своє життя. Мистецтво для нього — це окремий світ, навіть більший, глибший за світ зовнішній. Наприклад, у вірші «Під осінніми зорями» він писав:

Коли усе в тумані життєвому

загубиться і не лишить слідів,

не хочеться ні з дому, ні додому,

бо й там, і там огонь давно згорів, —

В тобі, мистецтво, у тобі одному є захист:

у красі незнаних слів, у музиці, що вроду,

всім знайому, утілює в небесний перелив…

У душі поета вогонь ніколи не згорав. І кращі його вірші присвячені неординарним, видатним постатям культури, мистецтва. Так, у вірші «Шопен» автор за допомогою слова майстерно передав усю широку палітру емоцій та почуттів, які народжує в душі людини музика.

Рильський ніколи не стояв осторонь світових подій. І коли вони докотилися до « ясних зір і тихих вод » його Батьківщини, велика любов поета до рідної землі, столоченої солдатськими чобітьми, вилилась на папір. Саме Мати-Україна стала центральним образом поетичних збірок воєнних літ: « За рідну землю », « Світла зброя», «Слово про рідну матір» та інших, у яких автор розкриває високі духовні поривання українського народу, його патріотичні почуття та незгасну віру в перемогу:

Ні! Сили на землі нема

і сили на землі не буде,

щоб потягти нас до ярма,

щоб потоптати наші груди…

Така тверда позиція самого автора. Максим Рильський оспівував вічні людські цінності. Світло та чистота душі для нього — вище за все. Це світло виявляється у щирості почуттів, справжньому коханні, розумінні краси природи, співчуванні близьким, своєму народу, любові до рідної країни. Він завжди був переконаний, що повноцінне людське життя також неможливе без поезії, музики, живопису, без краси. Мистецтво виховує людину, піднімає його душу до незвіданих висот, учить відчувати красу, а відтак естетично розвинена особа несе у своєму серці відповідальність за все суще на землі. Така людина завжди думатиме про те, що найбільші досягнення науки й техніки мають не руйнувати довкілля, а допомагати людині жити щасливо. А поезія, мистецтво — це духовність, а без неї людина перетворюється на бездушного робота.

Яскраву та точну оцінку внеску М. Рильського в світову літературу дав Ю. Лавріненко: «Подібно як античні класики, Рильський великим духовним зусиллям, що не раз обривалось одчаєм, виніс спокій із серця бурі, солодкість світу — із його отруйної гіркоти, світло і ясність — із кромішньої тьми і хаосу, прозорість — із каламутної повені його доби, рівновагу — із катастрофи. У многолітньому труді виробив він свій власний класичний стиль, позбавлений будь-якого «академізму», епігонства чи пози. Це стиль духовної перемоги…»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Охороняти ліси, гаї, сади — зелене багатство нашої країни заклинає нас відомий український письменник Євген Гуцало. Багато творів він присвятив природі.Його оповідання «Лось» наштовхує на роздуми про добро і зло. В лісі живе могутній лось. У нього багато ворогів: ведмідь, рись, вовк, а іноді й люди. Такою людиною в оповіданні зображений дядько Шпичак. Авторський осуд зажерливості, жорстокості Шпичака відчутний у його портретній характеристиці: «кругленьке, як підпалок, обличчя», у поведінці. Коли трапилось лихо-діти рятували лося, а дядько Шпичак, «присівши у виїмку», насміхався над ними. Потім діти переживали, боялися пропустити мить, «коли лось ворухнеться», а «Шпичак обійшов навколо вбитого звіра й носком ткнув його між роги». Рятуючи лося, хлопчики керувалися благородними почуттями, бажанням допомогти нещасній тварині, а Шпичак, глухий і байдужий до всього прекрасного, прагнув тільки наживи.Сміливі хлопці здійснили справжній героїчний вчинок. Вони, хоч і малі, але рішучі. Маленькі герої не побоялися рубати «зрадливу кригу», не злякалися погроз дядька, а «подалися в заповідник, щоб заявити охороні». Шпичак же злякався, «його наче щось тіпнуло», коли він зрозумів, що доведеться відповідати за вчинений злочин. Тільки презирство і відразу можна відчувати до цього браконьєра, цієї бездушної людини. А який охоплює жах, коли читаєш опис лося, підкошеного кулею: «Голова лежала так, ніби він прислухався до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик, який усе-таки сподівався зазеленіти, вкрившись листям».

Отже, збереження фауни і флори рідного краю залежить від людини, її совісті. Ставлення людини до природи — це мірило людської моралі. Справжня любов до рідної землі повинна бути не лише споглядальною, а й активною, дійовою, спрямованою на захист і примноження багатства рідного краю.