Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ярослав Олександрович Галан ( 27 липня 1902, Динів, нині Підкарпатського воєводства, Польща — † 24 жовтня 1949, Львів) — український радянський письменник, журналіст, громадський і політичний діяч.

Псевдоніми, криптоніми: Яга, Мирон Яро, Володимир Росович, Ігор Семенюк та інші
Дата народження: 27 липня 1902
Місце народження: Динув (Австро-Угорщина)
Дата смерті: 24 жовтня 1949 (47 років)
Місце смерті: Львів

Народився у сім’ї службовця. Закінчив гімназію у Перемишлі (нині місто Перемишль, Польща). Навчався у Віденському університеті (1922–1926) та Краківському університеті (1926–1928).

Від 1924 — член Комуністичної партії Західної України (КПЗУ).

Викладав польську словесність в українській приватній гімназії в Луцьку. 1929 позбавлено права на педагогічну роботу в межах тогочасної Польщі як члена КПЗУ й активіста прокомуністичної організації революційних письменників «Горно» у Львові.

1930–1932 — співробітник львівських часописів «Вікна» (друкований орган «Горна») та «Нові шляхи». 1932–1939 жив із випадкових заробітків.

1932 до УСРР на навчання виїхала дружина письменника — Ганна Галан (Геник). 1937 її, студентку Харківського медичного інституту, за фальшивим звинуваченням арештували й невдовзі стратили.

1935 Галану відмовлено в радянському громадянстві.

Письменник брав активну участь у комуністичному підпіллі, в підготовці та проведенні Антифашистського конгресу діячів культури (Львів, 1936).

Надгробок Ярослава Галана на Личаківському цвинтарі у Львові
Перебував під наглядом поліції. Галана двічі заарештовували — 1936, 1937.

Після приєднання Західної України до СРСР працював кореспондентом львівської обласної газети «Вільна Україна» (1939–1941), республіканських газет — «Правда Украины» та «Радянська Україна» (1942–1948).

Під час війни був коментатором на радіостанції імені Тараса Шевченка (Саратов, 1942), на радіостанції «Радянська Україна» (Москва, 1943) та на пересувній прифронтовій радіостанції «Дніпро» (1943), працював у групі журналістів при ЦК КП(б)У.

Від листопада 1945 до квітня 1946 — спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі.

У воєнні та повоєнні роки Ярослав Галан засуджував ідеї української державності, називав українську революцію «жовтоблакитний маріонетковий балаган типу 1918 року», засуджував ОУН, УПА, а також греко-католицьку церкву. Його стаття «Плюю на Папу» стала відповіддю на відлучення його від Церкви папою Пієм XII.

Перебуваючи на Нюрнберзькому процесі, він дізнався про факти переслідування нацистами християнських церков, в тому числі католицької церкви, бо вони були вказані в одному з обвинувачень керівництву Третього Рейху. Під час слухань, зокрема, озвучувались цифри 237 храмів та 67 капличок католицької церкви, знищених режимом Третього Рейху. Однак багато творів Галана були спрямовані проти католиків, він звинувачував їх у співпраці з нацистами, писав у памфлетах про взаємну підтримку нацистів та Ватикану, незважаючи що Ватикан ще в 1937 році офіційно засудив нацистський режим. У творах письменника вимальовується яскраве звеличення тогочасної радянської влади. Ярослав Галан у своїх творах змальовував життя західних українців в сталінському СРСР, як «велич визволеної людини», оминаючи факти масових репресій над населенням

Вбитий у робочому кабінеті. Смерть спричинили 11 ударів сокирою по голові, причому більшість з них була нанесена вже після смерті. Вважається, що приводом для вбивства стали антиклерикальні памфлети письменника. Василь Кук, командувач УПА та сучасні дослідники припускають, що замах був організований співробітниками МДБ з метою дискредитації націоналістичного підпілля в очах громадськості (вбивство вчинили два бойовики ОУН-УПА, один з яких був особисто знайомий з письменником). Микита Хрущов особисто інформував про смерть Я. Галана Йосипа Сталіна, причому для «колориту» сказав, що вбивці користувалися гуцульською сокирою-барткою.

Вшанування пам’яті
За часів СРСР користувався у влади великою повагою, у липні 1977 видавництво «Наукова думка» на вшанування 75-річчя з дня його народження стотисячним тиражем випустила першу книгу чотиритомного видання творів Галана.

На честь Ярослава Галана названі вулиці в кількох населених пунктах колишнього СРСР. У Харкові названа іменем Ярослава Галана вулиця, яка розташована поряд з медичним університетом, де навчалася його розстріляна дружина.

У липні 2012 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про відзначення 110-річчя з дня народження видатного українського письменника-антифашиста Ярослава Олександровича Галана».[10]

ТВОРЧІСТЬ
З усього, що написав Галан, особливе місце займає романтична повість «Гори димлять» (1938, польською мовою).

П’єси:

«Дон-Кіхот із Еттенгайму» (1927),
«Вантаж» (1930),
«Вероніка» (1930),
«99 %» (1930),
«Осередок» (1932),
«Недоспівана пісня» («Під золотим орлом», 1947),
«Любов на світанні» (1949).

Премії та нагороди
1952 — Сталінська премія за книгу «Вибране» (посмертно).
Нагороджено двома орденами Знак Пошани та медалями.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ах,  життя  моє  —  кругле,  як  м’яч.
Пружне  й  палюче  —  як  любов.
Падай.  Злітай.  Смійся.  Плач.
Цілуй  дужче,  знов  і  знов.

До  вогню  цілуй.  До  зубів,

До  холодного  цілуй  поту.
Так  ніхто  тебе  не  любив
Не  пив  слину  з  крепкого  рота.

І

Недалеко від міста Богуслава, біля річки Росі, розкинулося село Семигори. Воно потонуло у вербах і садках. Під однією горою стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Одного літнього дня старий Кайдаш сидів у повітці й майстрував. Його сини, Карпо і Лаврін, готували тік для нового врожаю і розмовляли про дівчат. Лаврін пропонував старшому брату сватати то одну, то іншу дівчину, але тому всі не подобалися. Карпо хотів робочу та проворну, та щоб була трохи куслива, як муха в Спасівку. Тоді Лаврін порадив йому взяти Мотрю Довбишівну. Для себе ж він хотів дружину тиху та лагідну й гарну, як квіточка. Батько вискочив і нагримав на синів, що вони не працюють, а лише язиками плетуть у святу п’ятницю. Надвечір вийшла Маруся Кайдашиха, висока, рівна, з сірими очима, тонкими губами та блідим лицем. Замолоду вона служила в панів і набралася від них пихи та облесливості. Омелько Кайдаш постився щоп’ятниці, щоб не втопитися. Почувши дзвін, покинув роботу й пішов до церкви. Потім зайшов до пана отримати гроші за зроблені вози і збирався йти додому, але ноги самі понесли його до шинку. Там він і залишив половину своїх грошей. Розмовляючи з кумом, почав скаржитися, що йому доводиться щодня лагодити вози та осі, що ламалися, коли котилися з крутого пагорба біля самого Кайдашевого двору. Кум порадив Омелькові сказати синам, щоб розкопали горб, бо у старого й так багато справ. Добряче підпитий Кайдаш ледве приліз додому.

II

Другого дня Кайдаш поїхав на ярмарок, а синам звелів розкопати горб. Ті не захотіли, відказавши, чи їм, мовляв, більше за всіх потрібно. Хай хтось почне, тоді й вони щось там копирснуть.

Увечері Карпо пішов до Мотрі Довбишівни. Та підмазувала хату. Дівчина посміялась із Карповоґо залицяння, і цим його ще більше розпалила. Через два тижні парубок заслав старостів до Мотрі, й старі пішли на розглядини до Довбишів.

Мотрині батьки привітно прийняли гостей, Кайдашиха солодко промовляла до кожної чарки, хвалилася, які в неї тихі та слухняні сини, хоч Карпо зроду таким не був.

III       .

Після другої Пречистої Карпо повінчався з Мотрею, весілля гуляли чотири дні. Наступного дня свекруха розбудила невістку раненько, стала повчати, як піч топити, борщ варити, хоч Мотря давно вже це вміла, а сама ж лежала, ніби нездужала. Кайдашиха дурила невістку, радіючи, що знайшла «добру робітницю». Та ж спочатку терпіла, а потім почала огризатися, бо була не з таких, «щоб комусь покорятись».

Мотря виконувала всю важку роботу по дому, а Кайдашиха навіть хату лінувалася підмести. Це помітили чоловіки, зчинилася сварка. Наступного дня Мотря почула, як свекруха розповідає сусідці про неї, що вона нібито лінива та невміла, прийшла до них із порожньою скринею. Розсердившись, вирішила теж вдати недужу й нічого не робити. Жінки знову посварилися, Кайдашиха поскаржилася старому, той хотів провчити невістку, але Карпо не дав. До Різдва Мотря чекала, що свекруха подарує їй щось з одежини, але та відрізала їй лише шматок грубого полотна, а тонке сховала в скриню, хоч пряли все разом.

IV

Настало літо. Кайдаші вижали свій хліб і пішли заробляти до пана. Молоді були проворніші й нажали більше, ніж батьки. Восени Мотря народила сина. Кайдашиха полюбила онука, няньчила його, й сварки трохи стихли. Карпо відчув себе хазяїном, рівним батькові.

Коли стали шити сорочки, Маруся Кайдашиха покроїла всім з товстого полотна, а собі — з тонкого, бо вона, мовляв, до панів ходить, незручно буде. Мотря стала прясти собі окремо, а коли свекруха хотіла забрати зі злості мотовило, то не віддала. На крик прибігли чоловіки. Кайдаш став кричати на невістку, що через неї зчинилася така буча, хотів навіть ударити, тоді втрутився Карпо й так відштовхнув батька, що той аж упав.

Наступного дня Омелько зробив два мотовила. Свекруху брала злість, тим більше, що невістка стала прати сорочки лише свої й Карпові. Якось Мотря спекла невдалий хліб, і борщ недобрий ви йшов. Усі висловили своє невдоволення. Невістка розсердилася й ста ла варити лише на свою сім’ю. Кайдашиха зчинила крик — і з того часу сварки не втихали. Треба було відділятися. Добудували части ну хати, й Карпова сім’я перейшла туди жити. Батько змушений був віддати синові частину поля й худоби, щоб він став повноправним господарем.

V

Перед Зеленими Святами (Трійцею) Кайдаш послав сина до млина. Лаврін їхав і милувався природою. Раптом побачив дівчину, схожу на велику червону квітку. Його так вразила її врода, що хлопець пішов за нею, дізнався, хто вона й де живе. Це була Мелашка з Бієв-ців, з бідної сім’ї Балашів.

Щовечора Лаврін бігав на побачення, й Кайдаші змушені були погодитися на його одруження і їхати на розглядини.

Кайдашиха, одягнувши найкраще, їхала на возі й пишалася та все чекала побачити багату хату майбутньої невістки. Але хата виявилася вбогою, а двері низькими, тому Маруся вдарилася, розсердилася, і тільки побачивши маленьких сестричок і братиків Мелашки, пом’якшала, бо любила дітей. Пригощали варениками із суницями, тісто було темне, тому Кайдашиха виїла тільки ягоди. Глянула на маленьку проворну постать дівчини й подумала, що невелика буде з неї поміч. Через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою і привіз її в батькову хату.

VI

Тиждень Мелашка жила, як у раю, не помічаючи часто п’яного свекра й неласкавих поглядів свекрухи, милуючись із Лавріном за пасікою.

Мелашка була молода й негожа до важкої роботи, і свекруха почала її лаяти та глузувати з неї.

Якось Кайдашиха звеліла невістці вимісити тісто в діжі, а та не могла навіть дна дістати. Увійшов голодний Кайдаш, став гримати на жінок. Маруся вказувала на незугарну невістку. Старий послав Мелашку до Мотрі позичити хліба, Кайдашиха заперечила, закричала, що в тієї й снігу торішнього не випросиш. Мотря це почула й собі зарепетувала. Колотнеча розпочалася знову.

 Кайдашиха все частіше нападала на Мелашку, Мотря теж її недолюблювала, бо та жила разом зі свекрухою.

Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, не пускала навіть провідати родину.

Коли, нарешті, Мелашка ступила на батьківський поріг, то виплакала всі сльози, розповідаючи про своє життя. Мати порадила дочці не потурати свекрусі і, як Мотря, не мовчати.

Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важче. Кайдашиха скинула на неї усю роботу, п’яний свекор зганяв на ній усю злість, а через сіни шипіла Мотря. Навіть Лаврін утомився за неї заступатися.

Настав Страсний тиждень перед Великоднем. До Кайдашів зайшла дуже богомольна баба Палажка Солов’їха. Вона умовила відпустити Мелашку до Києва на прощу, адже тоді благословення впаде на всю сім’ю.

Мелашка почувала себе вільною та щасливою, обійшла з прочанами всі церкви й раптом вирішила, що не повернеться в те пекло. Непомітно відстала від гурту й найнялася до проскурниці на роботу.

Коли прочани помітили, що немає молодиці, почали її шукати, а не знайшовши, повернулися додому. Зчинився великий крик, Кайдашиха винуватила бабу Палажку, а та сказала, що через Кайдашиху Мелашка покинула дім. Лаврін чекав, що жінка повернеться, але її все не було. Постановили йти до Києва шукати її.

А Мелашка тим часом жила в доброї жінки, як у Бога за пазухою: ніхто не лаяв, й шматок хліба мала. Тільки за Лавріном сумувала. Лаврін обходив усі церкви, розпитуючи людей. Дійшов і до тієї, біля якої служила Мелашка.

Жінка як побачила блідого та смутного свого любого чоловіка, не витримала й кинулася зі слізьми до нього. Свекруха пообіцяла, що не зачепить молодшу невістку й словом, аби та повернулася. І дотрималася обіцянки. Незабаром Мелашка народила сина.

VII

Між жінками в Кайдашевій хаті настав лад. Але не порозумілися батько із сином. Лаврінові самому хотілося господарювати, він не хотів слухати лайливого батька.

Старий образився, відійшов від господарства. Заробляв гроші майструванням і все пропивав у шинку, поки не стали ввижатися  чорти. Через деякий час нечиста сила завела Старого Кайдаша на греблю, а вранці його знайшли утопленим.

VIII

Поховали Омелька Кайдаша з почестями. На четвертий день стали ділити спадщину. Карпо сказав, що батько мало відрізав йому городу, тож треба поділити порівну. Поділили самі, але Мотрі здалося, що Лаврінова частка більша. Кинулася переміряти. Зчинилася сварка. Карпо хотів ще половину пасіки й худоби, але мати нагадала, що і їй належить частка, а також те, як Карпо бив батька кулаками.

Пішли у волость, а там присудили Лаврінові все батькове добро, бо Карпо забрав свою частку вже давно. Мотря ледь не скрутилася від такої звістки. Відтоді не стало миру між Кайдашенками.

Якось Мелашка підмела сіни й не встигла винести сміття. Прибігла Мотря, розкидала його, лаючи та ображаючи Мелашку. Та не змовчала і почала й собі лаятися. Увечері Кайдашиха почула, як на горищі кричать їхні кури. То Мотря шукала свою курку й позбирала яйця, які та нібито знесла у них. Лаврін відставив драбину, Карпо кинувся рятувати жінку. Брати дуже посварилися, а Мотря потовкла усі назбирані в пазуху яйця. Вона заборонила своїм дітям брати від баби-злодійки гостинці.

Через розбитий дитиною кухоль жінки перебили одна в одної всі горщики. Чоловіки ледве розборонили їх. Кайдашиха тицьнула Мотрі в лице дулю, але поцілила в око. Мотря вхопила деркача й тикнула його свекрусі так, що виколола око. Зчинилася бійка. Кайдашиха побігла скаржитися у волость. Громада присудила Карпові «одірвати» свою хату й поставити окремо на городі, ґрунт розділити порівну, а Мотрі — відсидіти два дні «в холодній».

Сім’ї помалу помирилися. Брати стали для зручності разом орати, сіяти, возити сіно й хліб, найматися з возами й заробляти гроші.

Громада обрала Карпа десяцьким. Перш за все той звелів розкопати той проклятий горб біля їхнього двору. Громада хотіла поновити свої права після скасування кріпацтва, але хитрий жид обдурив її, взявши підкупом в оренду громадський шинок.

IX

Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха сердилася на Мотрю, а невістки були у згоді між собою. Лаврін любив Мелашку, ніколи й пальцем її не зачепив, навіть не лаявся. Мотря часто гризла Карпа, але той відмовчувався.

Якось Мотрині кури поклювали огірки в Мелашки. Кайдашиха кинула палицю й перебила ногу півневі та вбила двох курчат. Коли Лаврінів кабанчик заскочив у Мотрин город, йому перебили спину. Кайдашиха впіймала Мотриного півня, зарізала і вкинула в борщ. Мотря про це дізналася й поскаржилася чоловікові. Потім закрила Лаврінового кабана, котрий убрався у шкоду. Ті зачинили Карпового коня. «Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближалися одна до другої, сумно-й понуро». Почалася сварка, лайка. Карпо кинувся визволяти коня, йому на перешкоді стала мати, він її труснув так, що та ледве вирвалася. Син побіг за нею з дрючком. Кайдашиха побігла скаржитися, і волость присудила Карпові або десять різок, або заплатити матері п’ять карбованців, перепросити й помиритися.

Карпо вибачився перед матір’ю. На деякий час настало перемир’я. Літо принесло нову незгоду через грушу. Коли громада ділила двір старого Кайдаша, то до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Вона довго не давала плодів, то й не було лиха. Цього літа вродила дуже рясно, й Лаврінові діти, дізнавшись від баби, що то груша їхнього батька, стали лазити по смачні плоди у Карпів двір, а Мотря їх лаяла й лупцювала. Тепер почали лаятися й чоловіки. У волості присудили ділити урожай порівну. Груша все розрозсталася, Мотря продовжувала ганяти дітей Лавріна. Лаврін не погоджувався продавати грушу, а Карпо — землю з грушею. Та раптом груша всохла — і сім’ї помирилися.

Коментар

«Кайдашева сім’я» — соціально-побутова повість-хроніка, в якій на фоні пореформеної дійсності зображується життя, побут української патріархальної родини. Батьки й дорослі діти із сім’ями живуть разом, але не миряться через дрібниці, через власний егоїзм. Багато ситуацій комічних, але чимало й трагічних — коли старша невістка вибиває око свекрусі, молодша через знущання не повертається з прощі додому, син б’є батька й трясе матір, заганяє її у ставок, коли батько не дає спокою рідним через своє пияцтво й від нього ж гине. Відсутність освіти, «поживи для душі», важка праця, нестатки зробили цих людей часом навіть жорстокими.

 Разом із тим ми не можемо не замилуватися поетичною, лагідною душею Лавріна, який щиро любив свою дружину й жалів її, любов’ю Кайдашихи до дітей, до красного слівця; працьовитістю селян, їхньою здатністю помічати й сприймати красу природи. Саме в цьому виявляються українська ментальність, національний характер, народна мораль та етика.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Б. Грінченко — самобутній письменник, який відчував прояви людських почуттів, майстерно вмотивовував вчинки героїв.

Яскравим прикладом тонкого зображення психології простої людини є оповідання «Без хліба».

Письменник зображує бідну сім’ю селянина Петра, що жила в «хаті поганенькій», а на весну в них «зовсім не стало хліба». Важко було господарю дивитися, як бідують жінка й дитина, а він сам, працьовитий, не міг ніде найнятися на роботу.

Не давала йому спокою думка, що у громадській гамазеї є хліб.

Спочатку Петро просив старосту позичити хоч мішечок звідти, щоб прогодувати жінку й дитину. Але, отримавши відмову, він починає думати про крадіжку. Нелегко давалося йому це рішення, бо за народною мораллю взяти чуже — це великий гріх. А ще мучила думка, що втратить він повагу Горпини, яка сказала: «Гріх, Петре! А чужого не руш!»

Узявши хліб з гамазеї, Петро ніяк не міг заспокоїтися, «уся душа перемучилася», страшний для нього і осуд дружини. «І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому все розказати, крикнути: «Це я вкрав!»

Не витримуючи таких тяжких переживань, Петро все розповів односельцям. «І немов удруге на світ народився тоді».

Письменник показує нам благородство простого селянина і гуманність громади, що «якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла». Навіть бідність та голод не змогли змусити Петра переступити через народну мораль.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Прадавня людина вперше широко розплющила очі і зачудовано подивилася навколо себе. Коли вона вперше відчула себе людиною, то намагалася якось пояснити навколишній світ, такий для неї дивний, малозрозумілий і разом з тим жахливий. І для цього вона створила міф, казку. Серед постійної боротьби добра і зла, правди і кривди, людина вчилася жити. Як захистити себе від лиха, як застерегти іншого від нього? Такі питання поставали перед нею. І щоб відповісти на них, людина створила байку. 

Леонід Глібов теж вирішує писати байки, бо в них можна висловити все те, про що говорити одверто з різних причин заборонено. У байках він викриває несправедливість і насильство, продажність суду, хабарництво, лицемірство, бореться зі злом. 

Так, у байці «Лисиця-жалібниця» розповідається про лисицю, яка вихваляє гарне, справедливе життя в гаю. Вона картає котів, які безжалісні до птахів, ладні їх безневинних поїсти. За улесливими, медовими словами — «малесеньких», «безвинних», «як їх не жаліти» — приховується обличчя злої та хитрої людини. І на підтвердження цієї думки автор розповідає, що пташенята випали з гнізда, а Лисичка «прехорошенько їх поїла». В образі Лисиці автор засуджує лукавих, підступних, хитрих людей, які прикриваються хорошими словами, а насправді чинять зло. 

В іншій байці «Щука» розповідається про Щуку, яка влаштувала справжній розбій у ставку. Її звинувачують у страшних злочинах: 

Того заїла в смерть, 

Другого обідрала. 

За це Щуку треба покарати. Тому суддям нічого не залишається, як винести справедливий вирок. В образах Ослів, Шкапи та Цапів, що виступали суддями, змальовано нерозумних, обмежених людей. Як не старались судді, а не змогли приховати злочини Щуки і «Щуку на вербі повісити звеліли». Але тут слово взяв стряпчий, в образі якого виступає Лисичка. Вона запропонувала вражу Щуку втопити у річці. Таку «страшну» для Щуки кару присудила Лисичка тому, що та частенько ділилась з нею награбованим. Судді з радістю підтримали цю пропозицію, бо таким чином легко вийшли зі скрутного становища. Отже, цією байкою Леонід Глібов викриває несправедливий суд, засуджує нікчемних чиновників та суддів, викриває хабарництво, кругову поруку чиновників. 

Але однією з найбільш вражаючих байок Глібова є байка «Вовк та Ягня». У цій байці автор розкриває існуючи на той час взаємовідносини між кріпаками і кріпосниками. В образі Вовка, звичайно ж, змальовано жорстокого кріпосника, який виглядає безсоромним насильником. А в образі Ягняти — кріпака-селянина, який майже без протесту підкоряється волі свого пана і терпляче виконує його примхи. У байці автор засуджує безглузде свавілля поміщиків-кріпосників і глибоко співчуває важкій долі поневоленого народу. Головна думка цієї байки полягає в тому, що кріпаки і кріпосники — непримиренні вороги. Цей висновок стверджує в байці сам Вовк:

Хіба не знаю я, не чув,Що ви усі мене б із’їли,Якби вловили?Собаки й вівчарі твої,

Усі ви — вороги мої.

Таким чином, байка повчає всі наступні покоління: не принижуйте тих, хто на вас працює, бо вони такі ж самі живі люди, і заслуговують ввічливого ставлення.

 

Байки Л. Глібова вчать нас добра, справедливості, вчать бути чесними, не лукавити перед іншими, розбиратися в людях, ніколи не бути нікчемним чиновником, суддею, а бути справжньою людиною. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Характерною рисою творчої манери І. Нечуя-Левицького є гумор і сатира, спрямовані проти польської шляхти, російської колоніальної політики, української продажної інтелігенції, духовенства, чиновництва і затурканості та забобонності українських селян.

З огляду на переконання, що у пореформену епоху слід виявляти справжні взаємини на селі, відтворювати їх без будь-якої ідеалізації, уважно придивлятися до усіх навіть найтемніших рис селянського побуту й психіки, в гумористично сатиричному плані І.Нечуй-Левицький зобразив типи українського селянина і селянки у повісті «Кайдашева сім’я».

Автор показує сварливих, дріб’язкових людей, які під тиском власності руйнують устої старої патріархальної української родини, що трималася на авторитеті батьків. Члени родини час від часу потрапляють у смішні ситуації, виглядають безпомічними самодурами.

Однак, гумор І. Нечуя-Левицького обертається сумною стороною, в ньому чути відгомін сміху крізь сльози. Автор сміючись над своїми героями, співчуває їм і їхній долі, переповненій щоденними безпросвітними сварками.

Традиційна форма оповіді від першої особи, прекрасно розвинена у циклі оповідань про бабів Параску і Палажку, де письменник відтворює шпаркий, соковитий усний народний монолог з убивчими характеристиками ворога-сусідки й мимовільним самовикриттям оповідача, з влучними порівняннями, комічно-барвистими епітетами й афоризмами. У майстерних монологах персонажів постають рельєфні, зримі образи грубої невгамовної Параски і лицемірної святенниці Палажки, відчуваються обмеженість їхнього кругозору, особливості психіки й світосприйняття.

Порівняно з своїми попередниками письменник прагнув до більш глибокого реалістичного розкриття характерів, до створення індивідуалізованих образів. Письменник природно і конкретно змальовує реальні риси морального розкладу, виродження і обмеженості духовенства. Принцип розкриття характеру в усіх істотних деталях його зовнішнього образу, костюма, звичок, мови, показ обумовленості психіки і поведінки персонажів соціальною обстановкою — це те нове у творчості Левицького, яке свідчить про неординарність його таланту.

Новаторство письменника позначилось на створенні характерних комічних і сатиричних типів попів-кар’єристів і користолюбців у своєрідних засобах гумору, які ведуть свій початок від життєвих спостережень письменника і синтезують у собі українську фольклорну і літературну традицію.

У повісті «Старосвітські батюшки та матушки» на широкому суспільному тлі автор сатирично зобразив життя і побут українського старосвітського попівства, показавши служителів церкви не у пишних рясах під час богослужіння, а в сірому буденному житті, із повсякденними звичаями і чварами у їх взаєминах між собою і навколишнім світом. Сатира зображення різнотипних церковнослужителів та державних службовців набула саркастичного характеру.

Правдиво із їдкою сатирою розкрив І.Нечуй-Левицький внутрішній світ київських ченців у оповіданні «Афонський пройдисвіт». Він показав всю гнилизну чернечої моралі.

Письменник зірвав лицемірну маску із монастирських святенників, які більше грішили, ніж прості прихожани. У такій поведінці покликаних служити Богові автор бачить причину розповсюдження гріха на землі серед звичайних людей.

Отже, гумор І. Нечуя-Левицького набуває багатобарвних відтінків — від світлого, життєрадісного сміху до сумно-іронічної посмішки і сатиричного шаржу або прямої карикатури. Форми сміху залежать від тих соціальних об’єктів, на які він спрямований, і виразно свідчать про естетичну оцінку письменником життя та побуту різних верств суспільства.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Анатолій Павлович народився в місті Ічня на Чернігівщині в сім’ї залізничника. Батько письменника був завзятим мисливцем. Багато років він головував у місцевому товаристві мисливців та рибалок. Маленькому Толі нерідко випадала нагода побувати з батьком на полюванні, посидіти біля вечірнього вогнища, заночувати під копицею пахучого сіна.

В Ічні хлопець закінчив семирічку, відвідував музичний і фотогурток. Та найбільше любив уроки літератури, і насамперед читання творів свого земляка Степана Васильченка.

Перше оповідання А. Дрофаня «Перепел» з’явилося у 1945 році, а через одинадцять років вийшла збірка оповідань «Журка з Сонцеграда».

Особливо плідними для письменника були останні три десятиліття. За цей час він видав півтора десятка своїх книжок. Завоювали симпатії читачів романи «Таїна голубого палацу», «Буремна тиша»; повісті «У кожному камені — іскра», «Біла криниця», «Загадка старої дзвіниці»; документальна повість 

«Коли ми красиві»; збірки оповідань «Троянди», «Альбіон», «Земля для квітів», «Сонцелюби»; збірка сатиричних оповідань «Іменини»; книги для дітей «Про Барона, Мавру і Мале Вушко», «Коли я виросту», «Янехо» та інші твори.

Доповнюють образ Анатолія Дрофаня як людини спогади Миколи Самійленка, який вчився разом з Анатолієм Павловичем на філологічному факультеті Київського університету. Він згадує, що вже тоді юнак помітно відрізнявся з-поміж студентів своєю дорослістю: зібраний, урівноважений, розсудливий. Відчувалося, що мав більший життєвий досвід, мабуть, тому, що його тато був хворобою прикутий до ліжка і батьківські обов’язки в сім’ї рано лягли на плечі сина. А ще, як згадує Микола Самійленко, він усе вмів і за все брався. Журналіст і письменник, Анатолій Павлович мав чималу сім’ю, ніколи не цурався фізичної праці: із завзяттям порався біля землі, будував, досконало знав автосправу, з любов’ю і вміло користувався автомашиною, як тільки міг і чим тільки міг, помагав людям у їхніх скрутах. Анатолій Дрофань був завзятим мисливцем і рибалкою, захоплювався бджільництвом, вирощу-вав сад (на батьківщині, в Ічні, вивів навіть власний сорт яблук і жартома назвав його «дрофанівкою»).

Дорога письменника обірвалася на творчому злеті. Він саме здав до друку новий роман «Музи кохання». В останній день свого життя Анатолій Павлович зайшов до видавництва «Радянський письменник» і поклав на стіл редакторові доопрацьований з урахуванням зауважень рецензентів рукопис, сказавши, що роботу завершено. Того ж дня його не стало.

Основні видання :

• Збірка оповідань для дітей середнього шкільного віку «Журка із Сонцеграда» (1956).
• Збірка сатиричних оповідань «Іменини» (1957).
• Книжка для дітей «Про барона, Мавру і мале вушко» (1959).
• Документальна повість «Коли ми красиві» (1962).
• Збірка оповідань «Троянди» (1963).
• Книжка для дітей «Коли я виросту» (1963).
• Книжка для дітей «Янехо» (1965).
• Збірка оповідань «Альбіон» (1967).
• Збірка оповідань «Земля для квітів» (1968).
• Повість «У кожному камені — іскра» (1971).
• Книжка для дітей «Загадка старої дзвіниці» (1971).
• Повість «Біла криниця» (1975).
• Історичний роман із часів гайдамаччини «Таїна голубого палацу» (1978).
• Збірка оповідань «Сонцелюби» (1979).
• Історико-біографічний роман «Буремна тиша» (1984) — про Степана Васильченка.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : ВОЛЯ ДО ЖИТТЯ 

     У армійського хірурга Миколи Дудка спитали, що він, людина, яка «різала» півтора року тисячі людей, знайшов там у людині — чи знайшов якусь таїну в людині на війні? 

     «Воля! — промовив хірург, спинившись і навіть гупнувши своїм здоровим мужичим кулаком по столу. — Людина на війні — це воля. Є воля — є людина. Нема волі — нема людини! Скільки волі, стільки й людини,— ось що я знайшов». 
     І тут він розповів історію розвідника Івана Кармалюка. 
     При виконанні бойового завдання солдата було тяжко поранено. Праву руку тільки зачепило, а ліва висіла, скривавлена вщент, і кров била фонтаном з жахливо скаліченого плеча. Він підсвідомо розумів, що якщо зупиниться, його знайдуть німці й доб’ють, тому з останніх сил біг уперед. Та сили покидали його разом з витікаючою з руки кров’ю. І тільки коли вибіг із небезпечної зони, якось заспокоївся, сили залишили його зовсім, і він упав. Кармалюкові здалося, що впав він не на землю, а у воду, яка понесла його, вируючи, далі. Ось він уже начебто вдома. Поряд із ним батько, мати, дід, баба, сестри, кохана його Галина… 
     

Кармалюк розплющив очі. В голові промайнуло: «Втрачаю свідомість!» В його становищі це означало зійти кров’ю і вмерти. Зібравши решту сил, солдат підповз до дерева і притулився раною до стовбура. «Затиснувши таким способом розірвану артерію, він так зціпив зуби і так широко розплющив очі, і так не жадав заплющити їх, що санітари, підбираючи ранком загиблих бійців, подумали, ніби перед ними труп з розкритими, застиглими очима. 
     — Живу… — прошепотів Кармалюк». 
     Оббита ряднами та простирадлами сільська хата правила за операційну. Хірург працював безперервно вже кілька днів. «Перед його очима на столі розверзались такі безодні страждань, що всяка свіжа людина зомліла б або зійшла б слізьми, наблизившись хоч на годину до цього жахливого жертовника війни». Від людських страждань та безсонних ночей втрачали свідомість медсестри, на їх місце ставали інші. Хата тремтіла від вибухів, двір був переповнений пораненими, які лежали просто неба. 
     Вкрай стомленому хірургові, аби він не витрачав часу, їжу подавали прямо до операційного столу. Він вже валився з ніг і нервував: «Ну що за чорт! Звідки стільки терпіння? Чотирнадцять місяців ріжу, і хоч би тобі один загукав, почав клясти, ненавидіти смерть… Ні! Мовчать, покірливі». 
     —  Слідуючий! 
     Перед хірургом лежав Кармалюк. Три дні минуло з тих пір, як солдата було поранено. Він втратив багато крові, жар від газової гангрени палив його. Рука страшенно роздулась, почорніла й смерділа. Не допомагав і новий спосіб лікування гангрени, який придумав сам лікар. Кармалюк сміливо попросив відтяти йому руку. «Ріжте швидше!» — наказав він, здивувавши лікарів. 
     

Але ампутація руки не зарадила справі: забагато солдат втратив крові. Весь час його не покидала свідомість, він жодного разу не закричав, зосередивши всю свою волю на цьому напруженому опорі смерті. 
     Хірург, який прийшов оглянути Кармалюка, вже не призначив навіть жодних процедур. З усього було видно, що він вважає пораненого безнадійним, адже навіть пульсу майже не було. Кармалюк поглядом запитав його, чи ще йому судилося жити. 
     «А що сказати хірургові? Що говорити хірургам щодня коло ліжка вмираючих? Що? 
     — Ні, ні…Житимеш…» 
     Хірург пішов, а Кармалюк кинувся на подушку й заридав. Він пригадав своє Поділля, рідних, і жадоба життя, жадоба помсти охопила його. 
    

 Лікар був у перев’язочній, коли двері різко відчинилися і зайшов Кармалюк. Страшний він був і прекрасний.— Перев’язку! — застогнав солдат і впав на руки лікарів. Ніхто не міг зрозуміти, де в цього хворого, в якого вже майже не було пульсу, взялися сили дійти до перев’язочної. І тільки хірург усе пояснив: «У нього була воля… Він житиме більше за нас з вами!» 
     Ніколи ще так палко не хотілося хірургові врятувати життя людині, як зараз. «Так сила опору смерті помножила силу лікаря, і цю силу лікар вертав хворому». 
     Коли прооперованого Кармалюка вносили до палати, всі поранені з гордістю дивилися на нього, аплодували і дякували йому — адже їм також передавалася його воля до життя. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Багато пісень і віршів складено про людське серце. Кожен знає, що воно може любити, ненавидіти, хвилюватися, страждати, співчувати. Ще серце здатне вміщувати і любов, і ненависть одночасно.

Відповідь на питання, для чого людині серце, мені здається, можна дістати, прочитавши повість А. Дімарова «Українська вендета».

Автор відтворює довоєнні роки і початок Великої Вітчизняної війни. Його героїня Уляна була красуня на все село Рогожівку та ще й смілива і відважна. До безтями був у неї закоханий Ілько, який за характером не поступався їй. Однак дівчина всім серцем покохала іншого хлопця, тихого Миколу, й одружилася з ним. Здавалося б, зрозуміло, що серце людині дано для любові, добра, радості. Та невдовзі чоловік помер, і залишилася вона з сином, якого теж звали Миколою. Всю свою безмежну любов вона віддавала йому. Однак у серці жінки оселилася туга за чоловіком.

Коли почалася війна, Миколі виповнилося тільки сімнадцять років. І вродливий він був, і добрий, і найкраща дівчина його кохала. Але жорстокі поліцаї вбили юнака. Це люди з кам’яним серцем, зовсім безсердечні, нелюди.

Страшне горе пережила мати. І тоді разом із любов’ю до сина в її серці з’явилася ненависть до поліцаїв. Вирішила Уляна помститися вбивцям. Вона спалила свою хату й оселилася у безлюдному місці, на болоті. Вірний і надійний Ілько як міг допомагав їй. Стільки любові було в його серці, що він навіть не пожалів своєї домівки заради спасіння коханої жінки. Щоб сповістити Уляну про небезпеку, Ілько підпалив власну хату. А мужня жінка тим часом вистежувала поліцаїв, щоб помститися за сина. Зуміла все-таки неймовірним зусиллям поодинці притягти їх на кладовище, де біля могили свого сина вчинила над кожним справедливу розправу.

Коли Уляна помстилася всім убивцям, життя втратило для неї сенс. Німці влаштували на неї облаву. Уляна вже не шукала порятунку. Вона стріляла до останнього патрона, поки не загинула.

Ось такі жорстокі випробування випали на долю мужньої жінки. її серце реагувало на них саме так. Бо на те воно й дане людині, щоб любити, робити добро і боротися зі злом. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : I. Життя і творчість О. Довженка — яскравий приклад служіння рідному народові. (О. Довженко — талановитий митець і культурний діяч, який своє життя і творчість присвятив своєму народові, своїй країні, переймаючись їх болями, переживаючи разом із народом і радощі, і страждання. Всі його твори (і в літературі, і в кіно) оспівують українців, його сучасників.) 

II. Україна — центральний образ в творчості О. Довженка. 

1. Моральна і духовна краса рідного народу у кіноповісті «Зачарована Десна». (Майже всі твори О. Довженка — це розповіді про українців, людей, серед яких народився митець, яких любив і для яких творив. Автор бачить страждання народу, становище української культури, рівень життя — і його серце болить за рідний народ. 

Але митець бачить і його працелюбство, і талановитість, і героїзм, і вміння з гумором ставитися до проблем, його духовність, любов до батьківщини. Герої «Зачарованої Десни» — яскраве підтвердження цьому. У «Зачарованій Десні» митець прагнув показати працелюбний і красивий душею український народ.) 

2. Уславлення героїзму українського народу під час Великої Вітчизняної війни у творах О. Довженка. (Темі мужності рідного народу у боротьбі з фашизмом О. Довженко присвятив оповідання «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «На колючому дроті», «Мати» та кіноповісті «Повість полум’яних літ», «Україна в огні», документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських земель». 

Усі твори митця — це гнівний осуд війни, яка забрала життя мільйонів людей, яка полила кров’ю родючі українські землі. Письменник був небайдужим до долі народу, хотів, щоб він був щасливий, бо заслуговував на це.) 

3. Історична доля української нації в публіцистиці О. Довженка. (У своєму «Щоденнику» О. Довженко писав: «Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною… Я України син, України». У цих рядках біль митця, його відчай і велика любов до України. «Щоденник» О. Довженка — це його роздуми над трагічною історією нашої країни. 

Як справжній син своєї Батьківщини О. Довженко вболівав за свій народ, за його мову, відкрито засуджував тоталітаризм, сталінізм, роздумував над своїм вигнанням, над тим, чому змушений жити в Москві, коли серце належить Україні.) 

III. «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті». (Ці слова О. Довженка — наказ нам, його нащадкам, в них запорука сенсу людського життя.)