Збільшити або зменшити шрифт тексту : У п’єсі «Суєта» Карпенко-Карий словами свого героя Івана Барильченка каже: «Комедію нам дайте, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставляє людей, крім їх волі, соромитися своїх вчинків». І. Тобілевич так і намагався писати комедії. Його п’єси заставляють людей соромитися не тільки своїх вчинків, але й вчинків героїв, яких драматург «бичує сатирою страшною». Шляхом комізму Карпенко-Карий бажав показати тяжке життя народу, його прагнення до волі, викрити представників української буржуазії, її хижацьку суть, розкрити ідею боротьби проти системи гноблення українського народу. Я вважаю, що найкращими прикладами цього можуть правити його комедії «Хазяїн», «Мартин Боруля», а також комедія «Сто тисяч». 

У комедії «Мартин Боруля» драматург висміяв шляхтича Мартина Борулю, який протягом довгого часу добивався дворянського звання. Мартин Боруля заводить у домі «дворянські порядки», а довідавшись про поразку, спалює документи, кажучи при цьому: «Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала». Це саме сміх крізь сльози. Доклавши стільки зусиль, коштів, часу, потріпавши удосталь нерви домашніх, він не отримує нічого. У комедії «Мартин Боруля» автор уміло створює гострі комічні ситуації, реалістичні образи, тому п’єсу І. Тобілевича і називають однією з найкращих в українській літературі. 

Тема комедії «Сто тисяч» — влада грошей у капіталістичному світі. Головний герой комедії, Герасим Калитка, мріє скупити всю землю навкруги. За три тисячі карбованців він купує сто тисяч фальшивих, бо купував він їх у такого ж шахрая, як і сам. Довідавшись про обдурення, Герасим намагається покінчити життя самогубством, та Копач випадково врятовує його. «Ха-ха-ха!… Сто тисяч! Обкрали… Ограбили… Нащо ви мене зняли з Верьовки? Краще смерть, ніж така потеря!» — ридаючи, каже Герасим Калитка Копачу. Це теж сміх крізь сльози. Зажерливий і користолюбний, він не зміг перенести такого шахрайства по відношенню до себе. Але, я впевнена, якби йому спало на думку «провернуті!» таку операцію, він з чистим сумлінням пішов би на це. Такі його вислови: «бери і в свого, і в чужого», «гроші всьому голова» яскраво свідчать про це. Трагікомізм його становища наводить на думку, що такі життєві конфлікти були типовими для капіталістичного світу. 

П’єси  і Розумний і дурень», «Сто тисяч», «Хазяїн» створюють ніби трилогію, остання і, як я гадаю, найкраща частина якої — комедія «Хазяїн». На її прем’єрі у Києві головного героя, мільйонера Пузиря, грав сам Карпенко-Карий. Тема п’єси, за словами автора, — стяжання заради стяжання, без жодної іншої мети. Землі у Пузиря більше, ніж у цілому графстві, всю він її заробив своєю працею. Не можна сказати, що він нерозумна людина, але неосвічена — так: «Не знаю, я на степах у Гоголя не бував». Цей вислів теж у якійсь мірі сміх крізь сльози — багата і розумна людина не знає, хто такий Гоголь. Його користолюбство не має меж. Про це яскраво говорить причина його загибелі: врятовуючи кілька зернин, що могла з’їсти гуска, він втрачає життя. З п’єси «Сто тисяч» ми дізнаємося, ким раніше був Пузир: «Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапки скидала, а тепер розжилася, кумпанію з панами водить і зараз морду пиндючить перед своїм братом!». Будучи спочатку «так собі хазяїном, з середнім достатком», він користувався правилом: «аби бариш, то все можна», а потім «де воно й набралося». У цій п’єсі чітко вимальовується механізм блискавичного збагачення мужика. Талант стяжання Пузиреві даний від природи, тому він навіть смертельно хворий (сам винен, бо, жаліючи грошей, не дав згоди на операцію) виходить дивитися на куплених овець. Та це лише один з прикладів його ненажерливості. Літературні критики гадають, що комедія або трагікомедія Карпенка-Карого «Хазяїн» — найкраща п’єса з вісімнадцяти, створених драматургом. 

В усіх трьох комедіях І. Тобілевич невипадково використовує, можна сказати, літературний засіб «сміх крізь сльози». Він допомагає краще розкрити ті самі негативні риси характеру людей, які повинна висміювати комедія. Прикладів дуже багато. Пузир підрізає бороду, «щоб видко було орден». Мільйонер, а ходить вдома у латаному халаті, а на вулиці — в старому кожусі. Це ставить його в комічне становище: одного разу Пузиря вигнав швейцар із земства, прийнявши за старця. Та й Боруля не кращий-Заводить у домі панські порядки: «Не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає». Дворянство він не одержав лиш з однієї комічної причини в одному з документів хтось з чиновників невірно написав прізвище Борулі — Беруля. «Сміх крізь сльози» допомагає нам зробити вірні висновки з п’єс. Це ж смішно, коли робоча людина намагається жити по-аристократичному («Мартин Боруля»). Ненаситна жадоба ніколи не приводить до добра («Сто тисяч»). Зумівши піднятися на якийсь виший ступінь, зумій поводити себе гідно цього ступеня («Хазяїн»). 

Справжня комедія завжди відзначається глибоким суспільним змістом і актуальністю, У своїх комедіях Карпенко-Карий вживав «серйозний» гумор. Він реально зображував дійсність, без шаржування, без зовнішнього комізму, тому його п’єси мають такий глибокий зміст. І. Франко сказав: «Карпенко-Карий — це «першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя, тому його п’єси з великим успіхом проходили і проходять не тільки в українських театрах». 

Я вважаю, що великий український драматург І. Тобілевич зробив ще одне відкриття у драматургії — він примушує глядача сміятися крізь сльози. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : ЖуравліВосени, як відлітали журавлі в червону далекість заходячого сонця, крик їх підхмарий впав у душу волоцюги.Склав тоді на землі своє лахміттє та кий подорожній, а руками обгорнув натруджені ноги.Лице мав зчорніле і втомлені очі.У величию, неогорнену просторінь розбігались перед ним стерниська пусті та сумірні, неначе по них допіру пройшли якісь похорони.Погребли «когось» не знати де і розійшлись люди-тіні, а над стерниськом лишився відгомін чиєїсь печалі та суму. Тому над чолом самотньої людини повисла тінь і по лицях сповзла на груди. Низенько, до самої землі.Над полем стояла тиша надзвичайна; мелянхолія осінніх мотивів.За ланом стерні, за смугою темного лісу помирало сонце. І довгий червоно-злотий блиск розлився по землі. З-поміж сірих пошарпаних хмар, як з кривавої рани. Впав на верхи дерев безлистих.Тоді чоловік в лахміттях здійняв з голови дрантивий капелюх і перевів рукою по чолі. Його спітніле чорне волосся горіло в блисках заходу, наче крівлею облите. Голі, вкриті порохом ноги в обрізках чобіт та коротких штанях дрижали легенько від втоми. Сидів безрухий на придорожньому рові, а коли вітер гойдав юрбою всохлих будяків та зжовкле листя танцювало в повітрі — по лиці його перебігали легенькі хвилі ніким не впізнаних вражінь.— Прогнали від роботи.«Ви надто «образований», нам таких не треба».— Ха, ха, надто образований! «У вас нема пашпорта».— Пашпорт… ха, ха, ха… Мій пашпорт — ремесло та сумлінне.«Так, але у вас задовге волосся і в кишені якась там газета. Взагалі, нам таких не треба. Вас би в участок… он вам за два дні гроші». .— Ха, ха, ха!..Натиснув капелюх, лахміттє закинув на плече й пішов. За ним сміялась скреготом всіх машин цукрова фабрика — якесь пекло страшенне.Голі півомлілі люде. Тіснота стін. Вогнем і парою віддихають легені. І такий ситий з цигаром в зубах добродій «ви надто образований, у вас газета».— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!..Губи волоцюги викривила мовчазлива іронія, а в темних, гарних очах відбились всі кольори осіннього смерку.Встали на ярах мли і хитались тихі, мовчазні. Дрібнесенький дощик став порошити, а будяки, притаївшись неприязною юрбою на рові, шепотіли якісь прокльони невідомо кому.Небом летіли хмари.— Де ваш пашпорт?..Тонкі ніздрі та верхня губа волоцюги легенько тремтіли, ха, ха!— Я людина зовсім вільна. Безпашпортний гість землі.І в цьому вся трагедія.Шарпнув засмаляною рукою свою рідку, клинцем підстрижену бороду й став говорить впівголоса.— Є люди випадкові, безбілетні пасажири тієї плянети.Життя для них — то вічна тюрма і арешт, бо появились на землі без пашпорта. Силоміць втручені в життє.Раптом оглянувся позад себе на чорний від мли шлях, що далеко десь зливався з небом в одну брудно-сіру цілість, і було видно, як на лице його виплинув помаленьку тихий, здивований жах.— Яка за мною довга лишилась дороїчі…Вітер вхопив жовте листя, закружляв над полем і прогнав високо в каламутну розтіч мли. Стеблами соломи замів і кинув по ровах.— Яка за мною довга лишилась дорога… така сіра всенька і повита млою.— Проходять по ній такі ріжні тіні, як я, і не лишають навіть слідів своїх босих ніг.— Все замітає дощ і мла.— Сьогодні виїмково поганий день. Просто нема чим дихать.— Який нудно сірий ллє.Дві темні борозни впали на чоло волоцюги від брів, мов два згорнуті крила смутку.— Цікаво знати, хто з нас більше має шансів на відродженнє, я чи той жовтий лист?..Високо в повітрі кружляв лист кленовий, танцював, плив і врешті впав у рів. Глядів за ним пильно «безпашпортний» аж до кінця і мляво всміхнувся, потім підніс руку вгору й писав пальцем на тлі неба. Дорога спадаючого листа.Дощ падав тихий, плаксивий, і хмари розтріпались по небі, тяжкі та безрухі, мов намоклі у зчорнілій крові плахти. Тільки далеко за лінією синіх лісів горіло пасмо червоного неба.Смуги крови і злота мигтіли там між небом та землею, мов шпара в чорно-сивім безмірі.І ось високо у хмарах зірвався крик журавлиний як заклик у кращу дорогу, впав на саме дно волоцюженої душі.Підняв тоді голову і вглядівся в ту червону далекість заходячого сонця.— Є десь земля инча, куди відлітають ці журавлі,— прошепотів загадано.В тихих, натомлених ритмах крил плив ключ журавлиний у горючу ріку сонця, в золотисто-фіолетову даль.Чорні постаті летючих птиць рисувались на цім тлі з розгорнутими крильми, з витягненими шиями, повні непоборної жаги й сліпого льоту до своєї мети.Плили в сонці до сонця, тільки на землю падали їх підхмарі, обірвані голоси.І раптом в тій величній далекости, в пурпурній
розточі заходу вицвів пальмовий гай. Далеко в непробіжнім просторі золотом облиті стояли кипариси, цвіли цитрини та пальми.Розпливались в далекости, як чудово-ніжна фата-моргана, і журавлі розтоплювались тоже далеко десь в пурпурі і вогні.Тоді чоловік в лахмітті схопивсь і почав йти градою, крізь стернистий лан, навпростець в червоне сяйво соняшного пожару.І в його постаті було щось з летючого самотньо журавля.Йшов заглядений, повен руху в даль, з тією легкістю, з якою проходять бездомні люди чужину. Йшов довго так, поки не щез на обрію пальмовий гай і в пригасаючій посвіті втопились журавлі. Йшов, як тінь темна, крізь чорний відліг землі, а коли померкли останні блиски сонця і запали тяжкі ворота хмар — чоловік щез також і втопився в смерку.

Олександрія, 1910 р.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина-функція. Таке влучне означення було дано образові Володьки Лободи у критиці. І насправді, якщо замислитися, ми розуміємо, що інакше цю людину і не назвеш!

Особисто в мене Володька Лобода асоціюється із персонажем роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Звісно, така асоціація не одразу спадає на думку, але ж у Чіпки та Володьки є спільні риси. Схожі вони саме за своєю суттю. Ми знаємо, що роман «Хіба ревуть воли…» в одній із перших редакцій мав назву «Пропаща сила». Тобто Чіпка Варениченко вважався пропащою силою; як на мене, такою самою пропащою силою є і Володька Лобода. Ми не можемо сказати, що він людина пасивна, байдужа, без власних мрій та прагнень. Він має власні цілі у житті, він має багато енергії (сили), щоб своїх цілей домогтися, але, на жаль, ця енергія не пішла на добро! Уся життєва енергійність молодшого Лободи так і залишається пропащою, бо мрії та прагнення Володьки викривлені його ж власним внутрішнім світом, його ненормальним сприйняттям світу та життя, «зміщенням пріоритетів», якщо можна так сказати.

Володька Лобода є людиною-функцією насамперед тому, що він виконує усі свої дії, керуючись тільки послідовністю подій, раціональними міркуваннями (часто корисливими), ніби якоюсь комп’ютерною програмою. Тим він схожий на неживу істоту, на робота абощо. Як мені здається, Володька не вкладає душу у свої справи, він не має чогось святого, жодної внутрішньої святині, що б була мірилом моральності вчинку, межею, яку не можна переступити… Говорячи метафорично, у Володьчиному соборі душі нема іконостасу, для нього просто не відведено місця.

Він втратив зв’язок із минулим на всіх рівнях: він втратив норми ставлення до природи, він не цінує і не розуміє також цінності історії та її пам’яток: він хоче знести собор, поставивши на його місці нове молодіжне кафе. Він впевнений, що коли кафе оформити у «козацькому стилі», історична справедливість не буде порушена. Історія, славна чи трагічна минувшина для Володьки — тільки стиль, зовнішня атрибутика. У цьому поверхневому ставленні не залишається місця для душі, переживання історії, вшанування пам’яті предків, славних козаків чи звичайних селян.

На жаль, Володька втратив зв’язок не тільки із далекими пращурами, але й взагалі зв’язок поколінь нічого не вартий для нього: він віддає свого батька Ізота Лободу у будинок для людей похилого віку, за що й одержує від Миколи Багая гостру засуджувальну характеристику — «батькопродавець». Звісно, Володька приходить до свого батька, але він приходить ніби через обов’язок, «приділити увагу». Таке враження, що навіть любов до людей у цієї людини якась штучна, розподілена та розрахована на частки, і він її «приділяє», згідно «з графіком та чергою».

Володька знаходить для всіх своїх дій пояснення, він все може аргументувати, все довести та роз’яснити. Тільки він не розуміє, що справжні вчинки часто не піддаються логічному поясненню, бо робляться від серця, з палкого пориву живої та чуйної душі, так само буває і навпаки: навіть за наявності усіх аргументів людина не робить деяких речей через той самий внутрішній спротив, через певну власну заборону, яку дає сумління чи життєві принципи. Він хоче осушувати плавні, реформувати все навколо, знести собор, переробити природу — все задля потреб «сучасної людини», але він міряє ці потреби власною мірою, не розуміючи, що потреба у духовності сильніша, ніж потреба у комфорті або у матеріальних благах.

Навіть дивно: ми не можемо сказати, що Володька Лобода погана людина, він також не є слабкою людиною… Він, як на мене, порожня людина: людина без душі, без болю та сумнівів у серці, насправді, ніби робот, ніби людина-функція.

Так, маючи всі умови для того, щоб вирости шляхетною працьовитою людиною, Володька 

Лобода виріс таким, яким є… Навіть його батько Ізот Іванович вважає його «таким, що руйнує». («Той мурує, а той руйнує», — згадує Ізот Іванович прислів’я і з сумом розуміє, що син його підпадає під другу категорію.) Отже, Володька Лобода стає такою собі «пропащою силою». Зауважмо, що він навіть не розуміє трагедії свого життя, не страждає, як страждав через своє безталання Чіпка: Чіпка принаймні розумів, що чинить не так, як слід… Володька Лобода, втративши, напевне, саму здатність відчувати щось справжнє (чи то страждання, чи то любов), особливо не переймається усім, що з ним відбувається, і тим, що робить він сам.

Я думаю, слід запам’ятати образ Володьки Лободи із роману «Собор», бо цей образ попереджає нас про ризик втратити усе духовне у вік техніки та інформаційних технологій. Я щиро сподіваюся, що, попри цей ризик, такого в жодному разі не станеться.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Твори письменника :

— Слон і муха 

— Лісова казка (для дорослих)

— Червона Шапочка

Біографія :

Євген Михайлович Дудар ( 24 січня 1933, с. Озерна, Тернопільське воєводство, Галичина) — відомий український письменник-сатирик, артист розмовного жанру, публіцист.

Євген Дудар народився в селі Озерна, зараз Зборівського району, Тернопільської області. В 1956—57 рр. працював завклубом у рідному селі. Залишив завідування клубом у зв’язку з виїздом на навчання. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Зараз мешкає в Києві.

Дудар є автором понад 20 книг, а також численних публікацій у пресі. Його твори було перекладено багатьма мовами світу. Він є також і професійним артистом-виконавцем власних творів, у його творчому доробку — понад десять тисяч публічних виступів, творчих вечорів, радіо- і телезустрічей.

Євген Михайлович має звання заслуженого діяча мистецтв України (1993 р.). Також він є лауреатом багатьох премій: Літературна премія ім. Остапа Вишні (1993 р.), Літературна премія ім. Микити Годованця(1997 р.), Міжнародна премія ім. Пилипа Орлика (1995 р.), Премія ім. Петра Сагайдачного (2000 р.), Премія імені І. Кошелівця. У 1990 році був нагороджений Золотою медаллю Тараса Шевченка Спілки визволення України (Австралія), за боротьбу проти тоталітарних режимів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Борис Дмитрович прожив неповні 47 років і залишив прекрасні твори із життя українського народу. Його спадщина — це поезія, драматичні твори, переклади, фольклорні та етнографічні твори, збірки, історико — педагогічні теоретичні праці про школу та виховання. Взагалі, все, що стосувалося життя дітей, вчителів, було близьким письменникові. Працюючи на ниві народної освіти, він віддавав свої сили її розвиткові. Багато молодих, освічених людей того часу пішли «у народ», заснували школи для бідних дітей, лікарні, лікбези. Все це не схвалював царський уряд, бо вважав, що бідноту не треба навчати. Працюючи у земській управі, Грінченко писав про проблеми вчителів того часу.

В оповіданні «Екзамен» описав нелегке життя вчителя. Він мусить давати знання, але в школі немає найпотрібнішого: парт, стільців, книг. «І молодий вчитель працює понад свої сили. Ще вчора маленька, що волость віддала під школу, хатка завбільшки сорок квадратних аршин, почала чепуритися». У цих умовах і навчаються діти, але вони люблять свого вчителя і дуже стараються. А що з того? Приїздить до них на екзамен обмежений чиновник, який не знає ні арифметики, ні правопису. «…До цього треба додати хіба ще те, що, силкуючись удавати із себе пана, він без жалю нівечив і українську, і російську мови, нехтуючи першу і не знаючи другої». Ось цього «великоважного пана» з такою тривогою чекали діти та вчитель. Звичайно ж, він не оцінив ні старань дітей, ні праці вчителя. Дуже неприємне враження справив він на дітей.

Але для учнів їхній вчитель залишився справжнім другом, став найсвітлішою часткою їхнього життя. Тяжкою працею, зовсім не дитячими турботами сповнене воно. Мабуть, школа для них — єдина світла надія і відрада, а вчитель — не тільки друг, але й помічник і захисник у їхньому тяжкому житті. Це дуже яскраво показано у творі «Украла». Дівчинка вкрала хліб у своїх товаришів, щоб віднести його додому, бо нічого їсти в цій сім’ї. Крадіжка сама по собі неприємна річ, а коли вкрадеш у своїх друзів — це ще більший сором. Учитель повів себе дуже мудро, захистив Олександру. Тим самим дав зрозуміти, що не можна так чинити. Він зробив крок назустріч дитині, і як результат — чесне життя цієї дівчинки. Страшно подумати, що було б, якби вчитель дозволив учням побити її, осоромити. Він не тільки зберіг душу дитини, а й навчив своїх учнів прощати та співчувати іншому. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На Щуку хтось бомагу в суд подав,

Що буцім би вона такеє виробляла,

Що у ставку ніхто життя не мав:

Того заїла в смерть, другого обідрала.

Піймали Щуку молодці

Та в шаплиці

Гуртом до суду притаскали,

Хоча чуби й мокренькі стали.

На той раз суддями були

Якіїсь два Осли,

Одна нікчемна Шкапа

Та два стареньких Цапа,—

Усе народ, як бачите, такий

Добрячий та плохий.

За стряпчого, як завсігди годиться,

Була приставлена Лисиця…

А чутка у гаю була така,

Що ніби Щука та частенько,

Як тільки зробиться темненько,

Лисиці й шле — то щупачка,

То сотеньку карасиків живеньких

Або линів гарненьких…

Чи справді так було, чи, може, хто збрехав

(Хто ворогів не мав!),—

А все-таки катюзі,

Як кажуть, буде по заслузі.

Зійшлися судді, стали розбирать:

Коли, і як воно, і що їй присудити?

Як не мудруй, а правди ніде діти.

Кінців не можна поховать…

Не довго думали — рішили —

І Щуку на вербі повісити звеліли.

— Дозвольте і мені, панове, річ держать,—

Тут обізвалася Лисиця.—

Розбійницю таку не так судить годиться:

Щоб більше жаху їй завдать

І щоб усяк боявся так робити, —

У річці вражу Щуку утопити!

— Розумна річ! — всі зачали гукать.

Послухали Лисичку

І Щуку кинули — у річку.

1858

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Піски. Основа.
Залізних снів
Снуються довгі дні. І знов
Секунди. Біле з неба листя
Укрило ліс.
Як сіль, лежить воно
На кучугурах. Віє. Сів. Гине.
За чорні роги ясенів
І за наїжені кошлаті спини
Сосон сохатих. Сон?
Ні!
Не сон, а сміх, і
не сміх, а осміх —
Сніг! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Типовим представником старшого покоління українського селянства пореформених років виступає Омелько Кайдаш, так майстерно зображений автором у повісті. Йому довелося зазнати чимало лиха ще за панщини. Тяжка, виснажлива праця упродовж усього життя наклала невитравний відтінок на його зовнішність. «Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш у білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».

Таким постає перед читачами Омелько Кайдаш. Зорові епітети, до яких вдається письменник, змальовуючи портрет Омелька, розкривають не лише зовнішні риси героя, а й його характер. Зі сторінок твору постає виснажена працею людина, яка перетерпіла на своєму віку багато лиха. Про це говорять і «здорові загорілі жилаві руки», і «густі дрібні зморшки» і «сухорляве бліде лице». У більшості випадків Кайдаш показаний за роботою. Він добрий стельмах і дбайливий хазяїн, але всі зароблені гроші пропиває, шукаючи ілюзорного щастя в чаду горілки. Це й призводить Омелька до тяжкого захворювання. Йому сп’яну лізе у вічі усіляка фантастична «чортовщина». То Омелькові здається, що він загубив очі, то вважаються чорти, що сидять верхи на свинях або виглядають з печі, то якась коза з червоними очима, з вогнем у роті. Ці деталі взяті з народної творчості. Проте, вводячи фантастичні елементи, письменник не порушив реалістичної основи твору. Він майстерно змалював психічний стан Омелька: 

«Один чорт показував йому на сокиру під лавою й шепотів: «Візьми сокиру та зарубайся!» Другий показував на налигач під полом і говорив: «Піди в клуню та повісся». Третій підказував: «Піди до ставка та втопись!»

Кайдаш, не збагнувши причин, які роблять його життя нестерпним, покірно звертається до Бога з примарною надією вимолити краще життя хоч на тому світі, виконує різні релігійні обряди: ходить до церкви, старанно постить у «святу п’ятницю», бо, на його думку, хто дотримується цього, «той ніколи не потопатиме у воді».

Та це не рятує Омелька від «наглої смерті»: він тоне в Росі,, біля млина. «І п’ятниці нічого не помогли, — з іронією говорить старший син Омелька Кар-по. — Варто було мучити себе цілий вік»,

Кайдаш майже не втручається в родинні сварки і дивиться на них, як на якесь стихійне і неминуче лихо. Спочатку він іще намагається утримати синів у покорі, але після того, як Карпо кидається на нього з кулаками, переконується у своєму безсиллі. Отже, не користується Омелько авторитетом ні в дітей, ні в дружини, яка перебрала на себе обов’язки «голови сім’ї». Чому так сталося? Добрий господар, чудовий майстер, непогана людина — Омелько перетворився на посміховисько? Справа в тому, що, незважаючи на свою богомольгіість, він систематично порушує етичні норми — пиячить, а це не може не викликати огиду. Що ж стало причиною такої його поведінки? Чому Омелько дедалі частіше «став заглядати у чарку»? Трагедія сім’ї для Кайдаша була «лише частиною того важкого обов’язкового відбудку, яким для нього було все обмежене турботою біля клаптика поля, суворе й одноманітне трудове життя».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Після громадянської війни в країні точилася — вже в мирних умовах — гостра класова боротьба. Куркульство на селі намагалося всіляко протидіяти всім заходам нової влади. У своїй лютій, але безсилій злобі, вони вдавалися до різних засобів боротьби, аж до терористичних актів (убивство партійних і радянських активістів). Скажену лють викликали сількори своїми гострими виступами в пресі проти їхніх злочинних дій. Не один сількор тоді загинув на своєму бойовому посту від руки підлого вбивці. 

Приклад тому — «димівська справа». Андрій Головко був добре обізнаний з численними матеріалами про підлі розправи над активістами, тому з-під його пера виходять чудові сторінки, об’єднані у роман під назвою «Бур’ян». Але чому і зараз актуальні деякі з питань, що порушує автор у романі? Бо, наприклад, питання землеустрою хвилює людей і в наш час: хвилює нас і те, що серед апарату влади багато бюрократів: таких, як Миронов; що є серед представників влади такі люди, як Матюха або як Сахновський. Тому і зараз роман «Бур’ян» актуальний.

Подивимось, як зображує автор Матюшине кодло і їхнє свавілля на селі. Голова сільради Матюха нагадує якусь жахливу потвору. Слідкуючи за розвитком дії, ми бачимо, що він, страшний і нахабний, став таким давно — іншим його, по суті, ніхто й не пам’ятає. Усе інше, зокрема хизування своєю належністю до партії, кивання на участь у партизанщині, підспівування 

Огиреві щодо «кріпкого хазяїна», прийшло згодом. Забруднившись злочинами, Матюха стає слухняним знаряддям куркулів. Тому й каже коваль: «…біля власті — сучі сини та п’яниці». А цю страшну «вдасть»  становлять вбивці та злодії; роблять вони свої злочини, та ще й прикриваються ім’ям влади. Згадаємо слова Сахновського, начміліції:

• «Да в чом діло?! Що це за анархія? Влади не визнають?!»

 Влада за допомогою нагана, бійки, грубощів та погроз. Не про таку владу мріяли люди, коли «робили» революцію. Та ще й слова правди сказати не можна, бо «вцідять по зубах» або Матюха, або Сахновський. І добре, якщо по зубах, бо Тихона Кожушного взагалі зробили вони калікою.

Добре жила весела «кумпанія» — кожної ночі збиралася, пиячила, задумувала нові злочини: то коней заберуть, то листи Давида перехоплять, то задумають вбивство. Як вони жалкують, що немає Куш-ніренка, щоб швидко зробив справу — вбив Давида Мотузку, який перший виступив проти їхньої зграї. Про Матюху, що є головою не тільки сільради, а й головою куркулів, автор пише: «Живе — мабуть, поміщик так не жив: щодня гуляє, п’янствує, а стрінеш п’яного — обмини третьою вулицею, бо так наганом і розмахує». Добра влада! Але все це йде не від сили та правди, а від страху за власне нікчемне життя. Вони обікрали кооператив, а речі підкинули усім активістам, а згодом всіх їх заарештували. Страшними були допити Давида Мотузки, бо взялися за діло майстри, котрим не раз доводилося це робити. Каже Сахновський Давидові: «…ти й сам знаєш, що тебе ми хоч так, хоч так, а вб’ємо. Бо питання стоїть: або ти, або я». Історичній правді відповідало те, що ворогів нової влади Андрій Головко показав не слабкими, а сильними, спритними і дуже небезпечними. З такими ворогами боротися нелегко. Тим більша заслуга Давида, що він не побоявся їх, рішуче вступив з ними в боротьбу і переміг.

До появи в селі Давида обухівські незаможники терпляче зносили наругу, знущання Матюхи і його банди (Сахновського, Огирів, Тягнирядна, Кушні-ренка та ін.), не сміли й голосу подати. Та сміливість і рішучість Мотузки наповнює надією серця бідняків: вони підтримують Давида. Селяни прислухаються до кожного його слова. Розпитують про політику тогочасної влади, про майбутнє життя, прагнуть про все дізнатися. Давид згуртував селян, завжди виступав на їх захист. Відкриває хату-читальню, де читає не тільки ті газети, що надходять з міста, але й свою, стіннівку, де відображаються події, що відбуваються в Обухівці. З листом, у якому викладені усі безчинства та безпутства обухівського голови сільради з  помічниками, йде до секретаря парткому (хоч нічого цим і не домігся). 

Давид — принципова людина, самовіддано служить Радянській владі, трудовій людині, має непохитну віру в силу громади, в новий лад, моральну чистоту. Саме це і визначає суть його небуденного характеру, його гуманізму, робить його твердим, як криця, відчайдушним, завжди, у будь-яких обставинах, по-справжньому благородним.

Коли в осінню ранкову мряку Давид простував у район з наміром знайти там підтримку, невеселі думки облягли його:

• «Думав Давид про широчезні неоглядні простори степові, про тисячі обухівок… Пронеслась над ними революція, як вихор… І от: із чорної плодючої землі густо та зелено — сходи. А в глуші де-не-де, потім, як полоснули бур’яни…»

Образ бур’яну для Давида — це образ куркулів та усієї Матюшиної зграї, яка за допомогою брехні, лицемірства, погроз та бійок стала на чолі обухівської громади. І вважає він так: «Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що глушать бур’яни, він убродить у хліб тоді і вириває їх з корінням. А потім оберемками виносить на межу». Так і сталося з «бур’яном», що рясно розплодився в Обухівці: вирвали селяни його «з корінням» для того, щоб чекати кращого майбутнього вільними від засилля «бур’яну».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Поля  синіють  вечорами,
Ріка  говорить  з  берегами,
         І  так  таємно
На  небі  білії  намети
         Димлять:
Вечеря  вариться  борам.
Все  ближче,  ближче  вечір  суне,
Все  нижче  плачуть  травки-струни.
         Тихо  й  темно
Бори-поети
         В  хмарах  сплять.

1920. Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт. 1955, с. 56.