Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тарас Бульба — головний герой однойменної повісті М. Гоголя. Це запорізький полковник, що втілив у собі кращі риси українського козацтва. Відомий російський критик писав: «Що таке Тарас Бульба? Герой, представник життя цілого народу, цілого політичного суспільства у відому епоху життя».

Тарас Бульба — мужній та відважний воїн, який уславив себе у багатьох боях. «Немає у нас нікого, що рівний йому в доблесті». Найсвятіша для нього справа — оборона віри та вітчизни. Цьому він присвятив усе життя, в такому ж дусі виховував і синів. Часто він був до них надто суворий, не показував глибоко прихованої батьківської любові. Але потайки милувався Остапом («О! та це буде з часом добрий полковник!»). І про Андрія думав: «І це добрий — враг би не взяв його! — вояка! Не Остап, але добрий, добрий також вояка!» Коли ж Андрій зрадив козаків заради прекрасної полячки, батько власноручно його вбив. Неймовірними зусиллями Тарас Бульба пробирається до Варшави і підтримує Остапа в його останню найтяжчу хвилину.

Відважним, досвідченим командиром виявляє себе Тарас, коли його обрали наказним отаманом. Найперше для нього — вірність вірі, вітчизні і громаді. Це видно не тільки з його знаменитої промови про товариство і бойове братство, а і вчинків. І в останню свою хвилину він намагається допомогти товаришам.

Тарас Бульба — безкомпромісний, нещадний до ворогів, бо глибоко прийняв до серця кривди народні (ксьондзи у свої таратайки «…запрягають уже не коней, а просто православних християн», а «гетьман, засмажений у мідному бику, лежить у Варшаві»).

Отже, Тарас Бульба — народний герой, що втілив у собі кращі риси запорізького козацтва, силу і волелюбність українського народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твори письменника :

— Блакитна дитина скорочено

Шкільні учнівські твори :

— Для чого людині серце ?

Біографія :

Письменник Анатолій Дімаров народився 5 травня 1922 на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в сім’ї учителя Андроніка Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки заради безпеки дітей розлучилися: мати вказала що чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.

У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933. Юнак, після закінчення середньої школи, був мобілізований до армії. Воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, його поранено й сконтужено. Нагороджений, як учасник війни, орденами й медалями.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».

Протягом 1950–1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів.

В 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).

У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974–1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».

В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем’я дерев’яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев’яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев’яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

Працював у газеті «Радянська Волинь».

Хобі Анатолія Дімарова — колекціонування каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Олесь Гончар у своєму романі «Собор» порушив найактуальніші проблеми свого часу, зокрема, й проблему екології. Але не тільки констатація цієї проблеми є в романі: у ньому вбачаємо і певне пророцтво щодо погіршення екологічної ситуації у майбутньому. І насправді, питання природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища стоїть зараз надзвичайно гостро. Звісно, у наш час ведуться розробки щодо знищення поганого впливу промисловості на природні багатства, розробки альтернативного палива тощо, але екологічна ситуація невпинно погіршується, вона стає проблемою усіх. Тож, якщо ми можемо зробити нехай найменший внесок у порятунок нашої природи, ми маємо це зробити.

Як розробляє Олесь Гончар проблему екологічної кризи у своєму романі? Насамперед, ця проблема втілюється в образі Володьки Лободи, також і через зображення заводів, промисловості.

Згадаємо, як ставилися наші пращури до природи. Вони вбачали в кожному листочку, в кожній квіточці живу душу, вони вірили в духів природи, якими було населено усе навколо них: лісовики, домовики, мавки та водяники були постійними супутниками народного життя. Звісно, у XXI столітті, рівно як і в XX, в якому «жив і творив» Володька Лобода, не залишилося місця для подібних народних вірувань, бо життя цілком автоматизоване, сповнене технікою та новітніми технологіями. Володька хоче змінювати природу, осушувати плавні, «реформувати» та перетворювати все навколо. Наші далекі пращури, хоча й користуватися природними ресурсами, ніколи б не зважилися на таке, бо побоялися б розгнівати духів природи, водяників та лісовиків… Свідомі люди нашого часу вже, зрозуміло, не вірять у це, але від тої народної свідомості зберегли поняття гармонії, природного ходу речей, вищого задуму та вищого порядку. Володька не розуміє цього, для нього не існує гармонії у природі, він вірить у необмеженість людської влади над світом рослин та тварин, віру у цю всесильність він черпає з віри у технічний розвиток, яка багатьом у наш час заступила справжню віру.

Насправді, відчуття вторгнення машин та техніки у людське життя, хоча й викликає у деяких людей гордість за розвиток технічного потенціалу людства, у більшості спричиняє сум і відчуття приреченості, відчаю — через те, що світ стрімко розвивається у якомусь невідомому, неконтрольованому напрямку. І простій людині, яка далека від технічних інновацій, вже немає місця у цьому світі, бо нема куди подітися від зазіхань цивілізації.

Невпинний розвиток науки, який мав місце протягом XX століття, притаманний й нашому сучасному життю. Цей розвиток згубно впливає не тільки на природу, але й на людей. Людина набуває віри у свою всевладність, у те, що вона може впливати на природу, все переробити під свої власні потреби. Але водночас людина відчуває себе підкореною, страшна зброя несе загрозу всьому людству, а забруднення повітря та навколишнього середовища, знищення недоторканих острівців дикої природи супроводжує людину навіть у повсякденному житті.

Нам добре відомі утопічні проекти щодо повороту річок, розробки нових родовищ та земель, будівництва фабрик та будь-яких промислових, підприємств у заповідних районах. Це почалося ще у XX столітті, минуло кілька десятків років, але «експерименти» із природою тривають.

Ми пережили страшну екологічну катастрофу — Чорнобиль, ми знаємо, якою поганою є екологічна ситуація в сучасній Україні. Я сподіваюсь, що це навчить нас та наших нащадків дбайливого ставлення до багатств нашої природи і виправлення помилок минулого, не тільки збереження природи, але й поліпшення її стану, підірваного немудрим використанням її багатств.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Він з’явився просто з стіни. Взяв і зайшов, ніби там були двері. Голова колгоспу не встиг навіть здивуватись, як прибулець відрекомендувався:

-Антей. Прилетів переймати досвід. З Сіріуса.

-Звідки, звідки? — перепитав подивований голова і про всяк випадок смикнув свого вуса: видіння не зникало.

-З Сіріуса,— повторив гість.— Вирішили ферму ство­рити, а досвіду ніякого. Прочули ось, що всі до вас їдуть, вихваляють. Ну, мене, як молодого, і послали перей­мати…

-Так би й одразу казали, що за досвідом,— пожвавішав господар.— Крильком мене величають. Юхимом Антоно­вичем…

Він крутнув вуса і натис на якусь кнопку. Зайшла секре-тарка.

Ти от що, Галю,— звернувся Крилько.— Розшукай Тср^бейка, скажеш: по лінії досвіду приїхали.

За якусь мить влетів захеканий Теребейко:

-Викликали?

-Товариш он за досвідом прилетів. Звідки, ви каза­ли? — звернувся до пришельця.

-З Сіріуса.

Ну й колгосп у вас! — подивувався Теребейко.— Як на мене, то я б перейменував його у «Зорю».

Ти ж дивись, Петровичу, не давай гостя в обиду,— Посміхнувся голова і поплескав прибульця по плечу.

-— Ну, Антоновичу, таке подумати…— обурився Теребійко,— Ви ж знаєте, у мене конвейєр, усе за планом…

Пішли. А під вечір влітає Теребейко злий-презлий. — Ви кого мені, Антоновичу, підсунули? — допитується у Голови.— Я його в леваду, на шашлики, до ставків на ющку, до баби Мотрі на варенички з сиром, а він крутить головою, комизиться якогось біса, ферму показуй… На дідька тобі ті авгієві стайні, кажу, краще на пасіку мотнемось, інчпаріїіки в діда Осипа вип’ємо… А він: «Я ж досвід перейймати прилетів… По всіх краях тільки й говорено, що про ваш метод. Усі, як один, до вас пруть. Кажуть, ліпше, ніж у нас, ніде в світі досвід не показують. А ви — галушки, вареники…» Я його до баби Одарки на деруни, а він:  Мені б на ваші корови глянути. На роботі я…»

П. Дорошко — поет конкретно-реалістичної стильової спрямованості, з нахилом до художньої обсервації звичайних, щоденних явищ дійсності. Його шлях до зрілості був непростим, як і у переважної більшості митців, котрі вступали у літературу в кінці 20-х років.

Народився П. Дорошко 24 грудня 1910 р. в с Тупичеві на Чернігівщині. В його життя міцно увійшли і заповіти селянської моралі, і пам’ять про першого інтелігента в їхній родині — старшого брата, сільського вчителя, репресованого перед війною. Ще студентом Харківського університету майбутній поет стає членом літературного об’єднання «Трактор» (1930—1934), яке вважало себе «пролетарським загоном письменників, що пишуть про село». Залізна «класова установка», декларативність, схематизм і (чого критись) малооб-дарованість та малоосвіченість керівного ядра групи — все це аж ніяк не сприяло творчому й інтелектуальному формуванню літературної молоді. Щоправда, П. Дорошко був за вдачею достатньо впертим, внутрішньо незалежним. І все ж лише наприкінці 30-х у книгах «Полісянка» (1939) і «Рідна сторона» (1941) стає помітним подолання риторичних штампів «молодечого ентузіазму», одновимірного бачення світу і стильової аморфності. Порівняно з першими збірками («Переможці степу», 1931; «Декада зросту», 1932) відбувся перехід до якісно нової поетики. Таку еволюцію пережили свого часу й І. Муратов, І. Вирган, А. Михайлюк, М. Нагнибіда та інші.

Власна духовна «формула», здавалося, була знайдена — рідна сторона, миле Полісся, мала батьківщина, в неповторних обрисах якої повинні прочитуватись і риси великої України… За два — три роки перед війною в українській поезії почала навіть складатися ціла мікротечія регіональної поезії, що зверталася до поліської тематики (В. Ткаченко, М. Стельмах і трохи менш «локальний» серед них П. Дорошко).

Свій фронтовий шлях від Сталінграда до Берліна П. Дорошко пройшов як військовий журналіст — спочатку дивізійної, а потім фронтової газети «За честь Батьківщини!». У його віршах тих часів, написаних здебільшого по гарячих слідах подій, немає особливо гострих драматичних колізій чи постатей героїв — «ура-богатирів», за винятком хіба що двох-трьох агітаційних сюжетів про солдатську відвагу. Його тема — щоденна, смертельно небезпечна і разом з тим терпляча, витривала и сумлінна солдатська праця, в якій розкриваються риси мужнього народного характеру. Війну зображено в «негучних», але сповнених речової та психологічної конкретності малюнках і кадрах: нетривкий затишок у землянці, що дає бійцям хвилинну ілюзію рідного дому («Землянка»); поле з рештками іржавого дроту, на якому гниє шмат зеленої німецької шинелі («Дроти колючі в полі ржаві…»); ротний гармоніст Микита Козка, який у польському костелі заграв мелодію «Реве та стогне»..; цикл інтимних сповідей «Ненадіслані листи», де всупереч усьому світиться сердечна надія й віра, що «все оживе на білому світі, все, що війна убивала й не вбила» («Над Чарною»).

Вірші П. Дорошка сповнені правди конкретного переживання, вносили цікаві й значущі подробиці в загальний образ війни, створюваний в українській поезії А. Малишком, Л. Первомайським, М. Бажаном, П. Усенком, В. Швецем, О. Гончарем, В. Булаєнком та іншими поетами-фронтовиками.

Як і більшість літераторів, він нелегко переживав перші повоєнні роки, коли «постанови партії про. літературу і мистецтво» офіційно вимагали від поетів політизованої риторики і нестримного славослів’я, а критика пильно вишукувала всякі ухили від лінії. (Критик Л. Санов, наприклад, навіть безневинні рядки П. Дорошка з приводу побаченої на чужині «української» нехворощі — «та нехвороща нам дорожча, що в полі рідному зросла»,— витрактував як вияв національної обмеженості). Не слід дивуватися різним поступкам часові, якими супроводжувався перехід поета до «мирної тематики» (перші повоєнні збірки «Пісня праці», «Єдність», «Труд і мир» тощо). Але П. Дорошко все ж був «не папіряним — живим поетом».

Шукаючи єдності поезії і правди, йдучи за давньою потаємною пристрастю, він знаходить творчий вихід для себе передусім у поезії подорожей, мандрів по Україні і різних краях тодішнього Радянського Союзу. Усе краще в його ліриці, створене від кінця 40-х до початку 60-х років, навіяне враженнями з таких мандрів. Вірші з подорожей у Заполяр’я, Сибір, на Алтай, у Якутію, Середню Азію, на Кавказ і Закавказзя, як і з замислених блукань по рідній Україні, могли б скласти об’ємний том, що своїм змістом промовляв би про непідробно щирий інтерес українського поета до різних земель та людей.

Тут поступово вироблявся свій кут поетичного зору і переборювалася, відкидалася різна офіційщина та казенщина, пов’язана як з плакатами про «дружбу й братерство», так і з дифірамбами на честь «соціалістичних перетворень». У книзі «Дальні подорожі» (1954) і в наступних збірках бачимо дедалі інтимніше спілкування поета з людьми й природою нових країв, зіркіше прозирання в змістовні подробиці, не завжди відкриті сторонньому окові. Персонажами його подорожніх віршів стають не лише сивий пасічник з алтайської полонини («Бджоляр») чи молоденький геолог Дуся з Якутії («Хазяйка»), а й гірська красуня-антилопа («Антилопа»), беркут — «крилата гроза», кобилиця з табуна, що всякчас непокоїться про свого тонконогого синка («Ябаганські скакуни»), чи навіть відбите кайлом каміння, яке після спільної праці з геологами стало, за словами автора, «інакше… дивитися в очі мені» («Спогад»).

Своєрідний «природничо-географічний» пізнавальний струмінь у віршах П. Дорошка, близький до думки М. Пришвіна про «споріднену увагу» до всього живого, по-своєму інтимізує його поезію, наближаючи уважного читача до потаємних струн душі самого автора.

Другу половину 50-х і початок 60-х років можна назвати періодом творчого відживлення поезії, літератури загалом. Поезія наче згадала, що вона не лише «ідеологія», а й мистецтво, не лише проповідь, а й сповідь і що об’єктивна загальнозначущість поетичного слова має своєю умовою найповніше виявлення духовної авторської суб’єктивності. Якісними змінами позначений художній лад поетичних збірок П. Дорошка «Іволги мого саду» (1969) та «Слід» (1971). Слово поета стає пружнішим, ощаднішим і місткішим; часом аж надто стриманий у художніх прийомах, П. Дорошко тепер наче по-новому відчуває й оцінює неповторність і красу метафори (наприклад, вірші «Райдуга вітру», «Мені назустріч дерево ішло», «Невідкриті острови»), гармонію діалектично-конфліктної побудови ліричного сюжету («Романтика» «Ви бували в чужім краю?»), силу влучного і свіжого афоризму. Отже, як зізнається поет, він набув змоги бачити «те, що раніш не бачив із неуважності».

По-новому зазвучали в деяких віршах П. Дорошка громадянські мотиви. Коли, скажімо, у вірші «Дрібненькі диктатори сходять зі сцени» він пророкував, що «в людстві все більше, все більше надій, що розум свій принесуть Авіценни Новій демократії молодій, Що за божками і їхні лакузи З одами зникнуть, слизькі, як в’юн», то дивився, по суті, на два-три десятиріччя вперед.

У новому виданні творів поета (К-, 1991) побачили світ і ті вірші, які, із зрозумілих причин, не могли бути опубліковані раніше. Серед них — гірка, може, аж надто жорстока, напоєна тяжкою правдою, «сповідь» української поезії, яка значною мірою втратила своє лице в часи тиранії і неслави:

Я, злякана, народ свій забувала,

Цуралась наших прадідівських слів,

Закривши блудні очі, восхваляла

Тупих народу нашого катів.

А я ж колись крізь долі заозерні

Будила в думах Січ за волю стать.

І ось мене псаломщики мізерні

Рабинею зробили, щоб продать.

(«Українська поезія»)

У повоєнні часи поет «відкрив» для себе тему історичного минулого свого та інших народів. Свіжими й самобутніми барвами виписано цикл «Київські фрески», який створювався понад двадцять років. Бачимо тут ліричного героя, заглибленого в роздуми не стільки про «славу бранну» далеких предків, скільки про їхні творчі, будівничі й духовні звитяги.

Численні зразки пізньої лірики поета (такі, як «Все надто просто», «Світ, як він є», «Оптимістичний сонет», «Іволги мого саду», «Вони мене люблять» та ін.) позначені стриманою, непретензійною органічною для автора філософічністю, а часом і делікатною повчальністю. Зрештою, поет у всьому лишається вірним своїй ідеї про те, що життя, справжнє життя є нескінченним людським відкриванням різних його сутностей і сторін («Про відкриття», «Невідкриті острови»), а також про те, що старість повинна нести в собі «якусь веселу краплю юності, естафети дальньої вогонь».

Перу П. Дорошка належить кілька великих поем сучасної та історичної тематики. Критичний сучасний розгляд витримують далеко не всі з них, як і більшість «великих полотен» епічного та ліро-епічного характеру, написаних українськими поетами у 40—70-ті роки. Екстенсивне користування словом, описовість і емпіризм, елементи ілюстративності — все це більшою чи меншою мірою помітне і в «Дитинстві», і «Сандомирському плацдармі», і «Городку», хоча майже в кожному з цих творів є майстерно подані окремі образи та сцени (скажімо, постать Люби Маленької в «Городку», образи поліського краю в «Дитинстві»; обидві поеми — автобіографічні).

З історичного минулого увагу поета привернули постаті М. Чернишевського («Вілюйський в’язень») і Т. Шевченка («Спалах уночі»). Задум першої поеми виник під враженнями перебування в місцевості, де відбував заслання російський письменник. У творі чимало впізнаваних «сибірських» подробиць. У поемі про Т. Шевченка автор звернувся до засобів поетичної драматургії — дев’ять сцен охоплюють життя поета після арешту 1847 р. Центральна — і найбільш піднесена поетично — уявна розмова українського співця з царем. Серед ліричного епосу П. Дорошка це — найвизначніший твір.

У 60-ті роки поет почав працювати і на ниві прози. Критика прихильно зустріла невелику його повість «Лісова Гута». Якщо деяким поемам П. Дорошка притаманна «прозаїчність» письма (певна річ, більш мимовільна, аніж свідомо замислена), то в прозовій повісті .все свідчило про те, що її написав поет. І не лише поет-лірик, а й поет-психолог, і поет барвистого, часом тонким гумором забарвленого побутописання — художник зіркий і вдумливий, який за постаттю верткого «прихапщика» Кирила Семибрата і вельми різних за характером членів його родини дав нам змогу побачити деякі прикмети й подробиці соціально-психологічного життя сучасного села.

Сільська інтелігентка, недавня фронтовичка, яка проходить нелегкий, але чесний шлях у повоєнні часи, стала героїнею роману письменника «Не повтори мою долю» (1968).

Тяжка хвороба вибила письменника на початку 70-х років із звичного трибу життя і значною мірою унеможливила його систематичну літературну діяльність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У темнім лісі, за горами,

Зібравсь усякий звір:

Вовки, лисиці з ховрахами,

Зайці дурні, шкодливий тхір

І ще там деяких чимало

Безпечно в лісі панувало.

Була і пасіка у них…

Нехай, мов, люди не гордують,

Що тільки все вони мудрують

У хуторах своїх!

От радиться громада стала —

Кому б то пасічником буть?

Лисичка зараз і вгадала:

Ведмедика кликнуть!

Послухали і по-дурному

Постановили, іцо нікому

Так не впадає, як йому.

Не то розумний — дурень знає

І скаже світові всьому,

Як скрізь Ведмідь той мед тягає, —

Так де тобі! І не кажи,—

Себе, мов, стережи!

Почав Ведмідь хазяйнувати,

У пасіці порядкувати:

Щодня він мед тягав

Та в берлозі ховав.

Дознались, кинулись до його —

І меду не знайшли нічого…

До суду потягли,

Прогнали злодія старого

Та ще й приказ дали:

Заперти бісового сина

На цілу зиму в берлозі.

Ведмедику лиха година:

Зарився у лозі,

Дарма, про все йому байдуже,

Лежить та ласує медком.

«З тобою,— дума,— милий друже,

Нам тільки й жити двом».

Таких Ведмедів на приміті

Ще трохи є у нашому повіті.

(1864-1872)

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народилася Маргарита Іванівна Немеш 15 січня 1917 в с. Розтоцька Пастіль, що на Березнянщині, у родині греко-католицького священика Івана Гранчака. У 1923 р. сім’я переїхала до с.Коритняни, де дівчинка навчалась у народній, а згодом — у горожанській школі в Ужгороді. За прикладом матері, Маргарита обрала професію педагога, з відмінним дипломом закінчила Ужгородську жіночу учительську семінарію. 
Професійна діяльність М.І.Немеш розпочалась у с.Негровець на Міжгірщині, а через рік Маргарита Іванівна учителювала в рідному селі. До роботи ставилася вимогливо і творчо. За це її обожнювали учні та поважали їхні батьки. Чимало життєвих труднощів подолала Маргарита Іванівна разом з чоловіком — греко-католицьким священиком 

Михайлом Немешем. Особливо після встановлення на Закарпатті радянської влади. Їй довелося відмовитись від улюбленої педагогічної праці та влаштуватись на роботу, де не звертали увагу на соціальне походження. Таким чином, Маргарита Іванівна якийсь час працювала на молокоприймальному пункті, касиром лісозаготівельної дільниці Перечина, бухгалтером обласного видавництва в Ужгороді. Та невдовзі пощастило знайти нову й цікаву роботу — концертмейстера оркестру в кінотеатрі «Москва». Відтоді з музикою вона не розлучалася. Незважаючи на відсутність досвіду, М.І.Немеш одразу поринула в роботу. Її організаторський хист, любов до музики, прекрасний музичний смак стали запорукою успіху колективу. Невдовзі музичне поле діяльності піаністки значно розширилося, її запросили на посаду концертмейстера в Ужгородське державне музичне училище. 

Одночасно вона керувала естрадними оркестрами на механічному і машинобудівному заводах. Та найбільшої слави Маргарита Іванівна зазнала як засновник і керівник унікального колективу — сімейного ансамблю Немешів, з яким об’їздила увесь край. Учасниками ансамблю стали усі шість дітей Маргарити Іванівни, які успадкували від матері прекрасні музичні здібності, працелюбність і любов до музики. Нетрадицій-ність виконавського складу (скрипка, віолончель, флейта, домра, гітара і фортепіано) вимагали від керівника зайнятися музичним аранжуванням. Успішні виступи родини музикантів-віртуозів привернули увагу корифея музичної культури Закарпаття Д.Є.Задора, який спеціально для ансамблю створив «Закарпатський ескіз». 

Хоча діяльністю ансамблю Немешів зацікавилися спеціалісти й журналісти, місцева влада не поспішала сприяти колективу. Знову відіграло фатальну роль соціальне походження (донька й дружина священика). Навіть документальний фільм про музичну сім’ю Немешів, знятий кіностудією ім.О.Довженка, демонструвався лише в Канаді. А до рідних теренів він полинув аж через 40 років після створення. 

Чимало шляхів за життя здолала М.І.Немеш. До сьогодні із вдячністю згадують її члени Закарпатського партизанського з’єднання під командуванням О.В.Тканка, колишні студенти і викладачі Якутського музичного училища, учасники і прихильники Кошицького тріо «Маргарита», закарпатські колеги. 
Ще замолоду М.І.Немеш взялась за перо, бо прагнула поділитись з читачами своїми життєвими враженнями. Спочатку це були новели у дитячому журналі «Руська молодежь», «Литературна недЬпя», а згодом у світ вийшла перша збірочка «Хвилі серця» (1944), котра, на жаль, через політичні події не потрапила до рук читачів. Але авторка не опустила руки. І через кілька десятків років з’являються «Камертон пам’яті» (2001) та «Останній акорд» (2005), де у щирій, безпосередній формі письменниця змальовує портрети сучасників, розповідає цікаві історії із свого життя, відтворює сторінки минулого. Останнім часом вона записує для нащадків музичні п’єси, які зринають із спогадів музичної юності, натхненно створює новели й оповідання для дітей. 

Але цим її діяльність не обмежується. Окрім числених заслуг на ниві громадської і 
просвітницької роботи, Маргарита Іванівна — чудова мама, яка виховала шестеро дітей, а зараз пишається своїми онуками та правнуками. Незважаючи на поважний вік, ювілярка випромінює доброту, постійно сповнена оптимізму, завжди готова виручити, порадити, допомогти. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Оповідання

Оксані — радість: мати одрізала з полотна хустку, а порошком пофарбувала в червоний колір. Вийшла червона хустина.

На тину висіла, коли дівчина пригнала з степу на обід, — сохла. А зразу ж за тином буйно цвіли рожі червоними квітами. І то з одної ніби пелюстка зірвалась — упала на тин. Така то хустина.
Дівчина аж усміхнулася, як вгледіла. Швиденько загнала скот у загороду та до хустки мерщій. Лап, — вогкенька ще. Ну, та нічого, і на голові висохне. Ось вона скачає її. Рада, зняла вона хустку з тину: свято ж сьогодні. А дідусь пожене пасти після обід, а вона з дівчатами до панського ставка піде купатися.
— Ой, червона ж яка! Аж не зглянути… 
Підстрибуючи, побігла в хату. А в хаті —теж свято. Прибрано. Біля печі мати висунула горщик і в миску насипала борщу. Дід біля порога допалював люльку, а батько на лаві сидів. Тиша. І чути в тиші тій, як крізь маленькі віконечка сонце пасмами проміння снувало: ж… жж… А може, то мухи по шибках? Іч, який ткач — і пару з борщу, і сизий дим з дідової люльки — все в основу свою вплітає. Химерно як!
Дід вибив з люльки жужелицю об поріг, а тоді підвів очі до онуки:
— О, дівувати вже! Де там пасьба в голові буде. Мабуть, гречку як є витовкла?
— Чого б я в гречку пускала — дурна хіба? — відповіла Оксана. — І на стерні паші стає.
— Та ось пожену після обід, подивлюся. Оце він, власне, й хотів сказати. Пожену, мовляв, а ти погуляй з подругами. А то в жарт погримав. Така вже в нього вдача.
— А ти ж копи гляділа? — озвався батько. Оксана знітилась: згадала, як на минулому тижні порозкидала їхня корова в сусідки Галущихи полукіпки та який лемент зняв був тоді дядько Мусій.
— Обома дивись. Щоб не довелося знову… 
Дід перебив:
— Ти, сину, за копи. Це ж, либонь, Денікін наказа видав, щоб і панові щось там кидати.
— Гарне «щось там». Дві третини панові, — сказав батько.
— Що? — аж горзнувся на стільці дід. — Та бий же його нечиста сила! Не сіяв. Не жав. Проваландався рік по загряницях, а це вернувсь, і на тобі — дві третини.
— І нічого не поробиш, тату. їхня сила зараз. 
Тоді мати од печі:
— А он Мусій, бач, всі копи собі забере. Казала Галущиха, що випросив у пана, пообіцяв той нічого не брати в них.
— Ну, не всяк же, як Мусій, буде поклони панові бити, — сказав на це дід. А батько додав:
— Та ні, тут діло, як видно, не в самих поклонах. Бо не такий пан щедрий чи дурний, щоб за самі поклони когось там копами обдаровувати.
Сіли обідати в сінях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок і думали — кожен про своє. Батько про копи, і дід теж, і мати — може.
Оксана ж — хоч би обід швидше, та надвір, та з дівчатами на левади. В розчинені сінешні двері видко — в городі соняшники жовті на тин посхилялися, і горобці пурхають між них, цвірінчать. Далі — латка маку, а далі зелена завіса садка. Та вона знає — левада там, за завісою тою. Між осик білих по траві стежки навхрест переплутались. Піти одною — просто до панського ставка, де верби похилилися й лози кучерями нависли з берегів над водою.
По вулиці залопотіло щось раптом і з гиком пронеслося. Лиш курява знялась, видко, як по подвір’ю розляглась.
— Козаки, мабуть, — сказала мати. 
А дід:
— І куди вони їздять усе?
Батько нахмурив брови. А на чолі залягла глибока зморшка:
— Доїздяться й вони. Не одні вже тут їздили — і німці, і гайдамаки. Та рачки.потім назад полізли.
Оксана дивилася в двері. Он, із-за тину, видко — у Мусіїв з хати вийщла Марійка й побігла на леваду. Оксана одхилилася із сіней і гукнула услід:
— Марійко! Ось я зараз!
Вона підвелась і хусткою червоною запнулася.
— Ну, я ж піду, мамо.
Затим крутнулася й подалась городами на леваду.
Поміж осик стежкою, що нижче городів, ішли — Марійка спереду, а ззаду ще кілька дівчат.
Оксана погукала на них, і вони зупинились, підождали. А як прибігла, обступили і милувалися з хустки.
— Ой, гарна ж! Це порошками?
— Атож.
— Дуже гарна. Аби не полиняла тільки. Ну, а йдуть вони до ставка. Піде й вона ж? Ще он і Федорка на городі огірки збирає, гукнуть і її.
Як проходили повз Федорчин город, справді спинились і загукали на подругу:
— Сюди-и!
Федорка підвелась і мовчки стояла. Потім висипала огірки з пелени на землю, і обережно ступаючи по вгудині, підійшла до дівчат.
— Купатися ходім, — Оксана їй. Федорка похитала головою:
— Не хочу.
— Чого?
— Так.
Дівчина зажуреними очима задумано дивилася кудись. Здумала, може, про батька, що десь із дому зник, од козаків ховається… Може, про панів, що бачила — вчора з міста приїхали. Не казала нічого. А дівчата кликали, Оксана, та аж за руку тягла:
— Ходім-бо.
Федорка блідо всміхнулася самими устами й пішла з ними.
До ставка було недалечке. Трошки левадою пройшли, а тоді через рів — паркана давно вже не було — і опинилися біля ставка під високими вербами. Вгору зразу ж починався сад, і в прогалини червоніли цеглові будівлі маєтку.
Марійка перша розляглась і плигнула у воду.
Інші теж почали роздягатись, як раптом із саду маленьке кривоноге цуценя вибігло і, лементуючи, кинулось до них. А згодом дві пані вийшли з-під дерев, і за ними біг довгоногий у куценьких, до колін, штанцях хлопець — панич.
Дівчата оторопіли. Близько було. Усього кілька кроків. Тому їм і видко було, як жовте обличчя старої пані враз скривилося, І крізь губи тоненько вискочило в неї:
— Це просто жах! Немає й тут од них порятунку. Геть звідси, паскудні дівчиська! І так весь став забруднили. Ступайте!
Цуценя верещало й терлось у пані під ногами. А дівчата — за одіж, і — як вітром здуло їх, лиш лози затріщали. За ровом зупинилися захекані в соняшниках, і Федорка тільки тут наділа спідницю. Тоді вистромила голову із соняшників і, скривившись, перекривляючи пані, запищала:
— Ах, ах! Який жах! Немає й тут одних порятунку! У-у! Пани — на трьох одні штани! — додала потім грубо, як могла.
Дівчата підхопили: вистромивши з бур’яну голови, пищали, — дражнили пані. А та дратувалась і погрозливо махала голубою парасолькою. І панич сварився, а потім схопив палюгу і шпурнув на дівчат. Не докинув.
— Батька в лоб! — гукнула якась і, вхопивши грудку, ринула у відповідь на нього. Інші теж брали труддя і шпурляли сміючись. Марійка перестала.
— Цур їм! Ходімо, дівчата, бо тепер їхнє право, ще нагорить. Ходімо.
Бур’янами, а далі городами, повз соняшники, побігли вгору до вулиці. Вже були біля тину, як раптом Оксана, що бігла попереду, зупинилась і великими очима оглянулася до дівчат:
— Гляньте, козаки он ведуть когось. Диви!..
До тину поприхилялися й разком очей сполоханих дивилися на вулицю.
Пробіг вершник. З-під копит піднявся пил, брудним серпанком вулицю загорнув. Та видко було: юрба сунулася нею. По боках на конях козаки з голими шаблями, а в колі їх душ п’ятеро селян. Були без шапок, ішли похнюплено, важко тягнучи ноги. Мовчазні. Чути було ще, як коні стукали копитами.
Дівчата й дух затаїли. Зітхнула якась. А Федорка раптом перехилилася головою за тин і очима зірко придивлялася. Враз хлипнула в себе, наче повітря їй не вистачило, і прутик тину хруснув під рукою.
— Тата повели!
Зблідла одразу. Дивилася вслід по вулиці. Не видно вже, пилом накрило. Чути — зарипіли ворота в маєток — ковтнули юрбу і знов зарипіли. А по вулиці пил побіг сполоханий і ген за селом шмигнув. У бур’яни.
Федорка, плачучи, побігла додому. І всі дівчата посмутились. Почали розходитись.
Марійка з Оксаною „теж пішли тією ж стежкою поміж осик, що нижче городів. Ішли й мовчали. Спереду — Марійка, Оксана за нею. І спитала Оксана раптом:
— А правда, Марійко, що пан казав, ніби у твого батька кіп не братиме?
— Не знаю, — відповіла та. А сама згадала, що справді чула вдома про це розмову, і сказала: — Може, й не братиме. Так чого б же? Не знаю.
Тут Оксані було звертати. Марійка пішла далі, а вона по картоплі звернула до хати. Ішла помалу, і чомусь мимохіть пригадувалося: то пані сердита з голубою парасолькою, то юрба по вулиці в пилу. Ще Федорка пригадалася — зблідла вся, а очі такі злякані-злякані.
Було боляче.
Дід погнав уже пасти на степ: хвіртка в загороді стояла одчиненою. А в сінях на порозі проти сонця — мати з сусідкою.
Оксана підбігла й насамперед розповіла, що бачила заарештованих — погнали вулицею. Бачили й вони. То кацаївські всі, один тільки Семен, батько Федорчин, тутешній, а в Кацаївці ховавсь. Ну й половили.
Оксані сумно так. І хустка, що на колінах лежала, наче аж полиняла одразу. Згадалося (ще не було тоді козаків), дід якось після сходки на дубках отут за двором при всіх сказав Семенові:
— Молодця, Семен! Бідняк, за бідняків і дбаєш. Молодця, синашу! — І по плечі ударив.
А дід же в неї сивий — розумний. Чи то ж знає, що трапилося?
І було сумно. І ще було боляче.
Побігла дівчина в садок, півники свої полила. Ні, тоскне. А сусідка додому пішла, і мати спати поклалася. Така нудьга! Тоді знялась і — з двору. А далі стернями навпростець подалася до діда, що пасе за могилою біля гречки.
Там і була аж до вечора. А як сонце сідало, вернулася^ з дідом разом. Трошки розважена. І спати лягла надійна: адже дідусь каже, — може, ще й випустять.
На другий день Оксана встала рано, як і завжди — ще до схід сонця, і зразу ж по дідовому обличчю догадалася, що трапилося щось надзвичайне: він так кумедно підморгнув до неї І посміхнувся весело.
— Ну, брат, шукай вітру в полі. Утекли наші.
— Хто?
І вмить сама догадалась. Блиснула очима.
— І Федорчин?
— Атож. Усі втекли. Підкопалися з конюшні. А вартові почули, та пізно, як тікали вже. Стрілянину зняли там таку були. Ну, ніч — мати. Піймай його!
Він радо сміявся очима, що так поталанило втікачам. Дивився на онуку, на її очі блискучі і посміхався.
Рада й Оксана, погнала на степ.
До обід пасла з іншими дівчатами вкупі. Грали у крем’яшки, вишивали. Потім прилучилися хлопці до них і почали жартувати: то крем’ях закинуть абощо.
А один хустку червону одняв у Оксани й почав у «революцію» грати. Дівчина сердилась, бо хіба хустку порвати довго? А хлопці не потурали їй. Та таки одняла якось — спасибі, Марійка допомогла. І зразу ж одлучились од них.
Погнали — аж за могилу. Там сіли під копами й почали уставки вишивати, а корови на пшеничищі паслись.
І навколо тиша така. Тільки десь оддалік дзвеніла коса — хтось запізнився з жнивами.
Дівчата посхилялися над шитвом і в два голоси замугичили якоїсь пісеньки. А із-за кіп промінь сонячний і собі глянув на полотно. Блиснув на голці і хрестики червоні позолотив.
— Ой, гарно ж! Що, якби й справді, Марійко, нитки такі — золоті!
Оксана одхилилася й зачаровано дивилася на уставку. Аж глянула набік — теля в гречці. Та хоча б скраю, а то ж на саму середину забрело.
— І, капосне! Ось я тобі дам!
Схопилася з місця й побігла завертати, плутаючись у високій та густій гречці. Враз зупинилася та аж остовпіла неначе. Просто під ногами в неї лежав чоловік. Весь у білому й голова простоволоса, а очі плямами темними дивились на неї. Мовчали обоє. Потім плями очей ворухнулись, і чоловік спитав:
— Злякалася? Не бійсь, дитино, я не страшний. 
І якось усміхнувся, наче боліло йому. Оксана аж трусилася вся, але стояла. І поспитав чоловік іще:
— Близько нікого немає?
Дівчина оглянулась: степ… копи… Сказала:
— Нема нікого.
— Ну й добре.
Замовк він, а очима пильно обглянув дівча з ніг до голови. Знову сказав:
— Дивлюсь я, а сорочечка на тобі полатана. бідні, мабуть?
— Бідні, дядю!
Він знов помовчав. А тоді підвівся на лікоть, промовив пошепки:
— Ну, так слухай же: я ховаюсь од козаків. Тільки ж нікому не кажи, а то мене вб’ють. Зрозуміла?
Оксана хитнула головою. Він потім спитав, чи води в неї немає. Ні, є, ось у пляшці, в торбинці. Вона оглянулась: нікого не видко. Тоді, як перепеличка, впала, сіла в гречку. Подала пляшку чоловікові. Той жадно припав до неї й випив усю. Потім пляшку поклав на землю, а до дівчини всміхнувся і знов болюче так:
— Отака рости, дочко, — сказав, — та щаслива будь. Бач, одразу ж полегшало. А то ж із самої ночі — ну, горить усередині, і край. Та ще й ніч безросяна. Думав — згорю.
Оксана насмілилася і спитала:
— А де ж ви, дядю, були, що оце тут? Чоловік помовчав. Далі відповів:
— Утекли вночі. Учора нас половили та й привели в оцю слободу, у панську конюшню закинули. Були б уночі й розстріляли всіх. Ну, а ми підкопалися. О!
Він показав руки свої в землюці і в крові.
— Бач, чим підкопувалися! Аж піт з усіх лив: ніч яка ж тепер: і хвилиночку згаєш — не наженеш. А треба ж до світу хоч у степи вирватись. Ну, й вирвались. Та вартові почули — стріляти почали. А ніч темна, розбіглися на всі боки — лови нас!
Він уже стернею біг, як раптом у ногу дало, так і спіткнувсь. Рачки ліз, а воно світає, світає. Кров’ю стік — нема сили. Тоді у гречку заліз і прищулився…
— Не чула — чи всі втекли? Не вбито нікого?
— Ні, нікого не вбито.
— Значить, усі. А не чула, шукають?
— Е, шукають. В обід як була дома, то розказували — що і в Кацаївку їздили. Ну, не знайшли нікого. Дід же каже: шукай тепер вітру в полі.
— Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися ніяк. А схови — які вже це в гречці, яка у степу голому латочкою маячить.
Ну, та якось буде! Цю ніч тут полежить і день, а тоді вже хоч рачки буде подаватися до лісу, що ген-ген на обрію смужкою темніє.
— Може, таки не знайдуть. — Це Оксана потішає. А як гнатиме завтра, їсти принесе й води повну пляшку.
Чоловік усміхнувся й рукою в землюці, що на ній кров запеклася, провів по голівці білявій.
— Моя дитино люба! Принесеш — їстиму. А тільки на слободі — ні словечка нікому.
— Ні, хіба я дурна?
І підвелась, бо вже вечоріло, і промінь останній кривавив білу гречку. Ступила крок, а тоді зупинилась і ще нищечком кинула:
— Не бійтесь, дядю. Я не скажу.
Тільки тепер Оксана вигнала теля з гречки і навмисне не поспішала до кіпу де сиділа Марійка, щоб дати собі хоч трохи заспокоїтись. Аж мусила Марійка гукнути її.
— Що ти робила там, у гречці? — спитала вона, коли Оксана згодом підійшла до неї.
— Нічого я там не робила, — відповіла розгублено Оксана.
— Ось не дури! — пильно дивлячись на подругу, Сказала Марійка. — Що ти знайшла там?
Оксані подих перехопило. Ледь стримуючи хвилювання, вона здвигнула плечима.
— А що я знайти могла там? Голку впустила та поки знайшла, — надумалась раптом дівчина. — Іще добре, що з ниткою була.
— Голку? — примружила очі Марійка. — А що ж ти почервоніла отак?
— Нічого я не почервоніла! І що ти причепилась до мене? Як той реп’ях! І завжди ти отак…
Марійка спалахнула:
— Он як! То це вже я не подруга тобі, — а реп’ях! — .і замовкла ображена. Знову взялась за шитво.
Намагалась вишивати й Оксана, але не ладилось:
— Давай уже гнати, Марійко, — по довгій важкій мовчанці озвалась Оксана примирливо.
— Жени собі, — холодно відказала Марійка.
Е, ні. Не така вона дурна. «Ти того тільки й ждеш, мабуть, — подумала Оксана, — щоб я погнала. А тоді моїм слідом — у гречку». Од самої думки цієї дівчину пройняв острах. І вона терпляче ждала, аж поки Марійка не звелася перша з місця.
Отак і гнали потім — і разом, і нарізно: за всю дорогу словом не обізвалися.
Оксану вже починало гнітити мовчання це. І жаль було подругу: отак обидила її ні за що. Та вся ця прикрість одразу ж зникала, тільки-но дівчина згадувала про чоловіка в гречці. І натомість серце виповнювало чуття вдоволення собою за додержане слово — обіцянка нікому не казати.
Уже були близько села, як раптом Марійка озвалась:
— То оце така ти, Оксано, подруга мені!
— Яка це —»така»? — зраділо кинулась Оксана. Зраділа, що заговорила Марійка.
— А ніяка! Бо справжні подруги ні з чим ніколи не криються одна од одної.
— І я од тебе не криюсь.
— Не бреши. Ти думаєш, що я — дурна. А я все чисто бачила.
— Що ти бачила? — навіть зупинилась Оксана.
— Все. Бачила, як ти озирнулась, а тоді вийняла з торби пляшку й присіла в гречку. Кого ти напувала?
Оксана так і обмерла. Як блискавка, вдарила думка — «пропало все!» Що одмовлятися тепер — річ даремна, розуміла вона. Але що ж робити — не знала. З жахом в очах дивилась на Марійку і враз у розпачі затулила лице долонями й забилась у плачі.
В такому горі Оксану Марійка ще не бачила ніколи. Навіть розгубилась. Стала, як тільки могла, заспокоювати її. Та дарма. Оксана в плачі нічого не чула. І тільки, коли Марійка надумалась врешті: — «Та цить-бо, он люди!» — Оксана одразу притихла.
Поки обгонили їх косарі, помовчали дівчата. Потім Марійка обережненько дорікнула Оксані:
— Дурненька! Ну, чого ти? Хіба я кому скажу! А хто ж він такий?
Критися далі’Оксані не було-вже чого. Вона розповіла Марійці про чоловіка в гречці. Переказала всю розмову з ним.
— Тільки ж, Марійко! — застерегла під кінець. — Ні слова нікому. А то його вб’ють.
— Чи я не розумію! — гаряче мовила Марійка. Потім вони домовились разом вигонити узавтра. Дещо з харчів для втікача і Марійка візьме. І на тому розлучилися.
Пригнала додому Оксана — на обличчі таємність така! А дід на призьбі — люльку палив, глянув примружено:
— О, вже, мабуть, натворила щось?
—Ні, — схвильовано одказала дівчина. І очі опустила. Мовчала. А далі подумала: дідусь же — свої. Хіба скажуть кому? І, повагавшися трохи, розповіла все про чоловіка, що в гречці їхній ховається. Дід замислився. Велів більш нікому — ні гу-гу. О, ні! Хіба вона не розуміє? Його ж уб’ють. І не сказала навіть батькам. Та дід сам, мабуть, розповів їм. Бо, як вечеряти сіли, батько раптом спитав:
— Так що ти там бачила у гречці? 
Оксана аж похолонула. А дід:
— Кажи, дочко. Хіба тут чужі? 
Дівчина розповіла. Все. І як наткнулася на нього, і про що говорили, і який він є.
— У ногу ранений: холоша до коліна обірвана й нога зав’язана та в крові. Ніяк і поворухнутись йому. А казав, що ніч оцю полежить іще, а тоді до лісу буде лізти.
Батько замислився, а згодом сказав:
— Ну, і мовчіть же.
А повечерявши, одразу ж вийшов з хати. Вже й поночі, вже й спати лягли, а він десь надворі.
Оксані не спалося. Дивилася в темряву хати й тривожно прислухалася. Надходила гроза. Спершу глухо й далеко-далеко десь загриміло і притихло. А під вікном осики листячком зашепотіли сполохано. Вулицею парубки йшли — пісні співали.
Тужили молоді голоси і тихо десь за хатою гасли. Те тиша. Враз блиснуло в хаті, мов хто креснув, а на леваді, наче з гармат, пальнуло. Аж шибки забрязкотіли. Блиснуло ще і грякнуло із степу. Гроза. Поза хатою буря метнулась. У садку між дерев заплуталася на мить, вирвалась і гайнула далі. Зашумів дощ, і грякало, і блискало в хату.
Мати божкала і хрестилася. А Оксана затулила руками обличчя і притихла. А в голові думки пензлями малюнок малювали. Ніч у степу… Громи… У гречці у самій сорочці він лежить. А навкруги — степ, голий, німий… Малюнок фарбами. А потім блекнути став чи дощем затуманило. Сіро… тьмяні крапки кіп…
Заснула.
А кинулась — дверима рипнув хтось. А, це ж батько. В хаті поночі й тиша. Десь далеко-далеко загриміло і стихло. А під вікном осики шепотіли стомлено.
Батько роздягся і ліг на полу скраю. Тиша. А Оксана не спить. І чує — мати раптом спитала:
— Що це ти швидко так вернувсь?
— Нічого не вийшло, — утомно сказав батько. Трохи помовчав, а далі став пошепки розповідати. Уже були з Грицьком за слободу виїхали, а тут, як на зло, — військо назустріч. «Хто такий? Куди серед ночі?» І завернули. Ще добре — викрутились. «Хотіли, мовляв, до дощу снопів привезти». Ну, і відпустили.
— Та як же воно тепер буде?
— Завтра поїдемо. Вдень.
— Що-бо ти «вдень»! — занепокоїлась мати.
— Удень іще безпечніш, як в отаку ніч. Повна слобода солдатні. Може, зранку вирушать. Поїдемо за житом та в снопах і перевеземо.
Оксана насторожилась, аж голову підвела і вухо до батьків наставила. Батько почув.
— Що ти, Оксано?
— Про кого це ви, тату? Кого перевезете?
— Та вже ж не кого, — і додав ласкавенько: — Спи вже, спи, дочко.
Якийсь час у хаті панувала тиша. Можна було подумати — всі сплять. Та ні. Ось батько раптом звівся на лікоть і тихо:
— Оксано, ти ще не спиш?
— Ні, тату. А що таке?
— Окрім дома оце, ти нікому не проговорилась?
— Ні, ні, — похопилась дівчина й відчула, що почервоніла дуже. «Добре, що хоч поночі в хаті», — подумала і спитала: — А що таке?
— Та… нічого. Спи вже.
Оксана одвернулась лицем до стіни, але чуйно прислухалась. Може, ще батько щось буде говорити про чоловіка в гречці.
— Мусій до пана в маєток почимчикував, — по довгій мовчанці сказав батько. Мати промовчала. — А ти кажеш—»випросив копи». Одробляти пішов.
—Одробляти? — не зрозуміла мати. — Що ж він уночі?
— Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові—вечірній рапорт!
— І що-бо ти кажеш! — навіть обурилась матії.
— Оте, що ти чуєш!
Уранці, тільки-но схопилася з ліжка Оксана, — мерщій до матері:
— А що, татко поїхали вже?
— Ні, не поїхав, дочко, — зітхнула мати. — Вигнали в підводи Грицька. Та й хіба тільки Грицька?
— Ну, а що ж тепер буде? — занепокоїлась дівчина.
Мати заспокоїла її. Уже коли батько взявся, то не залишить його напризволяще. Пішов у Кацаївку, до родичів. У них візьме підводу.
— А ти, донечко, тим часом вигонь мерщій. Оце я злагодила харчів йому.
Саме до хати зайшов дідусь. Од себе ще дав Оксані кисет з тютюном, може — курящий.
— Та обережненько!
— Ну, а то ж як?!
Оксана випустила корову з двору. Як повз Галущин двір гнала, погукала Марійку, щоб разом, як умовилися вчора. Але виявилось, що Марійка не гнатиме зараз.
— Мати не пускають, — ніби виправдувалася вона. — Звеліли на городі до обід пасти. Мокро й холодно, кажуть.
—Та холодно, — сказала Оксана і додала з наголосом: — А комусь не тільки холодно зараз, а ще й голодно.
Марійка зрозуміла, на кого вона натякає, опустила очі. А все ж запитала:
— А ти несеш йому?
— Авжеж несу.
Марійка оговталась уже, підвела очі:
— І я ще вчора звечора приготувала вузлик. Так мати як узнали…
— Мати узнали? — аж пополотніла дівчина. — Хіба ти сказала?
— Побачили вузлик мій та як пристали! Ну й мусила… Ой, було ж мені! Навіть били.
— За що? — вкрай здивувалась Оксана.
— Коли він з-під арешту втік, кажуть, то як дізнаються денікінці, що ти йому їсти носила, хату навіть спалити можуть. Ой, Оксано, стережись!
Од Марійчиних слів Оксані аж у грудях похолонуло. Але страху свого Марійці не показала. Пересмикнула плечем і мовила удавано байдуже:
— Ну! Це ж як дізнаються. А я вже тепер не дурна. Не буду так, як учора. В сто разів обережніша буду!
Крутнулась і побігла вслід за коровою.
Було голо і пусто в степу. Пляміли копи разками, вітром розкуйовджені. Поміж кіп де-не-де бродила худоба. А ген і та гречка рудіє смужкою. І біля неї хтось ячмінь, мабуть, докошує.
От не щастить! Це ж зовсім близько од гречки. Ніяк буде і їсти йому понести.
Запечалилася Оксана.
Пригнала на місце і стала біля кіп замислена. Дивилась на косаря. Ні, побачить. Побреде вона у гречку, а він догадається та за нею: а що тут таке? Ні, краще підожде. Може, або сяде спочивати, або косу гостритиме.
Стояла біля кіп, а торбинку й пляшку в руці напоготові держала. «Якщо, — думала, — шмиг у гречку, мовби за перепілкою. Оддасть і назад тоді. Ось-ось тільки він ручки дійде та одвернеться».
Враз очі скосила — та так і похолонула вся. Од могили — гін двоє всього — неслися три вершники. І сюди просто.
— Невже сюди?
Під’їхали до косаря, покрутилися — про щось питалися, мабуть. Потім один крикнув щось, і скачки — ой, горенько ж!—у гречку влетів. Пробіг одним краєм, серединою. Ой, став раптом! Крикнув і рукою махнув. Ті два кинулися до нього.
В ту ж мить Оксані на голову наче гора звалилась — вона тихо опустилася на землю й обличчя руками закрила, а голову, як перепеленятко сполохане, — під сніп. Тремтіла вся.
Тиша. Так було мить, а може, хвилину, може, більше. Враз бахнуло, мов батогом ляснув хто. Тиша. І знов — бах! А повз копи згодом, як вихор, пронеслись, пролетіли козаки.
Оксана трусилася вся й боялася глянути. Та, врешті, насмілилась-таки й лячно зиркнула із-за полукіпка. Степ захмарився. А може, здалося їй так? Тіні од хмар нечутне, розпачливо блукали по стернях. О, побігли, побігли… А навперейми їм козаки, мов три ворони, низько-низько над землею полетіли. Обіч — гречка, і збита-збита копитами.
Дівчина враз затаїла дихання й наче прислухалась:
«Мусій до пана в маєток почимчикував. За копи одробляти», — сказав батько. Мати не зрозуміла: «Як одробляти?» — «Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові… вечірній рапорт».
— Ой мамочко! — аж зойкнула у розпачі. — Їй-бож це — Мусій. Він, він. Од Марійки дізнавсь… Ой, що ж я наробила!
Руками держалася за крайки хустини червоної— розпачливо зірвала. І простоволоса, тягнучи хустку в руці, побрела в гречку. Стала. Біля ніг чоловік навзнак лежав нерухомо. На чолі вище брови пляма чорніла, а під головою — калюжа червона.
Перед очима в неї туман заколихавсь. Стояла поникло. Потім схилилася до дяді холодного й червоною хустиною обличчя прикрила. Ще стояла поникло, а тоді тихо навшпиньки побрела з гречки…
Стернями, як привид, ішла — очима великими дивилася перед себе. Далі, далі… Лиш маячить… Набігли тіні — просторінь. А далина синя, сонцем гаптована, таємно дивилася в очі і ждала.
1923

КАМІННИЙ ХРЕСТ
   
I
   
       Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником.
       То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.
       Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель як би під пахою. І кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк забився.
       — Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван іспересердя.
       — Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає…
       Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:
       — Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися…
       А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
       Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:
       — Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!
       Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:
       — Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати — гадав-сми, що минуси!
       Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний.
       Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі.
       Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
       — Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:
       — Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус родити хліб!
       На інших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і жінка. Іван найбільше коло горба заходився. 
       Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на Великдень, і що курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір’я і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.
       Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.
       — Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав, та й коло стола мені їда не йде до трунку.
       Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою.
        
       II
        
       Гостей у Івана повна хата, газди і газдині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися.
       Спросив Іван ціле село.
       Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити. 
       — Дєкую вам файно, газди і газдині, що-сте ні мали за газду, а мою за газдиню…
       Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів на-вперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував.
       То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь, мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам’яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя.
       Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зі сталевих ниток, і договорював:
       — Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собі в него жєдаєте. Дай вам боже здоров’є, діду Міхайле… 
       Подав Михайлові порцію і цілувалися в руки.
       — Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та най господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласков своєв наново газдов стати!
       — Коби бог позволив… Газди, а проше, а доцєгніть же… Гадав-сми, що вас за стів пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше зробилоси. То вже таке настало, що за що наші діди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, газди, та й вібачєйте за решту.
       Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам, що сиділи на другім кінці стола від постелі.
       — Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молоді літа нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна дівка, годна-сте були! То-сми за вами не одну нічку збавив, то-сте в данці ходили, як сновавка -так рівно! Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану-ко пережийте та й вібачєйте, що-м на старість данець нагадав. А проше…
       Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і виймив із пазухи хустину.
       — Стара, ня, на-коб тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніяких плачів не видів! Гостий собі пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще так си наплачеш, що очі ти витечуть.
       Відійшов до газдів і крутив головою.
       — Щось би-м сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас яко грешних. Але рівно не дай боже нікому доброму на жіночий розум перейти! Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику, як жидівка.
       — Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку, таже вона вам не воріг, та й дітем своїм не воріг, та її банно за родом та й за своїм селом.
       — Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріть анідзелень! То її банно, а я туда з віскоком іду?!
       Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.
       — Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!
        
       III
        
       — А проше, газди, а озміть же без царамонії та будьте вібачні, бо ми вже подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважєєте, письменні, так як дістали якесь письмо до рук, як дістали якусь напу, та як підійшли під стару, та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як ні достинули, як-єм видів, що однако ні муть отут на старість гризти, як не піду, та й єм продав щодо крішки. Сини не хотє бути наймитами післі мої голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси». Най їм бог помогає їсти тот хліб, а мені однако гинути. Але, газди, де мені, переломаному, до ходів? Я зробок — ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш!
       — То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що-с платив лева, то тепер п’єть, що-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати. Але колись на ці землі буде покаяніє, бо нарід поріжеси! Не маєте ви за чим банувати!..
       — Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що нарід поріжеси. А тож бог не гніваєси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді газди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землев не згоріли. А дивіть-ко си на ту стару скрипку, та пускати її на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сєде! Та гадаєте, що вона зайде на місце? От, перевернеси десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас поженуть далі і подивитиси не дадуть! Відки таким дітем має бог благословити? Стара, а суди ж!
       Прийшла Іваниха, старенька і сухонька.
       — Катерино, що ти собі небого, у свої голові гадаєш? Де ті покладу в могилу? Ци риба ті має з’їсти? Та тут порєдні рибі нема що на один зуб узєти. Аді!
       І натягав шкіру на жінчиній руці і показував людям.
       — Лиш шкіра на кості. Куда цему, газди, йти з печі? Була-с порєдна газдиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібраласи. Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
       І показав їй через вікно могилу.
       — Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіемоси на старість, як лист по полі. Бог знає, як з нами буде… а я хочу з тобов перед цими нашими людьми віпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видіти, а може, мене кинуть, що ти не меш видіти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, ті коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третій раз.
       Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:
       — А то ті, небого, в далеку могилу везу…
       Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив.
        
       IV
        
       — А тепер ступай собі, стара, межи газдині та пильнуй, аби кожду своє дійшло, та напийси раз, аби-м ті на віку видів п’єну.
       — А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте в село на пошту, що нас із старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегодні, зійшли на обідець та віказали очинаш за нас. Може, пан бог менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів грейцір.
       — Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо…
       Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид.
       — Ви старому не дивуйтеси та не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це казати, але здає ми си, що би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м віз і гірко-м го наверх вісаджував, але-м поклав. Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити.
       Стулив долоні в трубу і притискав до губів.
       — Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ. Банно ми за найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную.
       Очі замиготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить.
       — Оцеї ночі лежу в стодолі, та думаю, та думаю: господи милосердний, ба що-м так глібоко зогрішив, що женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до бога: господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути…
       — Потім мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз і чупер собі микав, качєв-єм си по соломі, як худобина. Та й нечисте цукнулоси до мене! Не знаю і як, і коли вчинив-єм си під грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затєг. Але господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене геть відійшло, їй, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько — та й якось ми легше стало.
       — Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходить ми з голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки-м знав-та й на нім забув-єм, силу-м мав — та й на нім лишив-єм.
       Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі.
       — Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вібіжить та най покропить хрест свіченов водицев, бо знаєте, що ксьондз на гору не піде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сьте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові єго волю.
       Як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.
       — Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте натарапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, ні! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на світу неділю не минуть.
       Отак Михайло розводив Івана.
        
       V
        
       — Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто ні любить, та тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпили. Заки-м ще в свої хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто ні навидить, то буде також.
       Почалася пиятика, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопців. Незабавки п’яний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодіжі, що заступила ціле подвір’я.
       — Мой, маєте так данцувати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилоси!
       В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер.
       — Як-єм го віпуцував, то був віпуцований, котре чорний, то як сріблом посипав по чорну, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!
       — Коби-м учинився серед тако пустині — лиш я та бог аби був! Аби-м ходів, як дика звір, лиш кобих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най западаєси, най си і зараз западе, то-м не згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрєгали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти… Е, кобито так по-мому…
       — Ще не находився такий секвертант, аби що з него стєг за податок, он, ні! Був чех, був німець, був поляк — г.., пробачєйте, взєли. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж під вишнев. Кажу вам, мадзур біда, очі печи та й гріху за него нема…
       Всякої бесіди було богато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі.
       В шум, гамір, і зойки, і в жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але і в горлі мозилі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерлій землі, а воно раз на раз зупиняється на кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю.
       Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості.
       Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Міхайле, приятелю!»
        
       VI
        
       — Дєдю, чуєте, то вже чєс віходити до колії, а ви розспівалиси як задобро-миру.
       Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад, та й поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки і взяв її за рукав.
       — Стара, гай, машір — інц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й підемо панувати.
       Вийшли обоє.
       Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось ізгори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, і шалено термосив ним, і верещав як стеклий.
       — Мой, як-єс газда, то фурни тото катранє з себе, бо ті віполичкую як курву!
       Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець.
       — Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші! 
       Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.
       Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати. 
       На подвір’ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога і приповідала:
       — Ото-мси ті віходила, ото-мси ті вігризла оцими ногами!
       І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила.
        
       VII
       Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроваджували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.
       Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест:
       — Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє…