Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” є соціально-психологічним романом. Це перший в українській літературі соціально-психологічний роман. Він вражає нас своє масштабністю зображення дійсності і в часі, і в просторі. Новаторство твору виявилось в соціальній поведінці героївта в тонкому психологічному аналізі найпотаємніших порухів людської душі.

Головний герой твору-Чіпка. Його народження містить відгук соціальних негараздів. Також в цьому творі йде розповідь про життя українського кріпацтва. Франко казав:”Заглянув у душу глибоко-глибоко…” В цьому романі є глибоке проникнення письменника у духовний світ героїв. Іван Франко казав: “Автори твору здійснюють психологічні розкопки в душу персонажів.”

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Роман «Марія» Уласа Самчука став свого часу справжньою сенсацією. Вражаючий страшними подробицями життя українців періоду насильницької колективізації, цей шедевр української літератури й досі нікого не залишає байдужим, знову й знову нагадуючи про страшний період голодомору 1932-1933 рр.

За жанром «Марія» — роман-життєпис, адже у творі висвітлюється життєвий шлях української жінки Марії, від народження до смерті. ЇЇ життя майстерно переплітається з загальнонаціональним життям України того часу, тим самим роблячи образ Марії узагальнюючим, навіть символічним.

Роман складається з трьох частин-книг. Першою є книга народження Марії, де розповідається про її сирітське дитинство, наймитське життя, перше кохання до Корнія, якого невдовзі забирають у матроси, шлюб з нелюбом Гнатом та втрату Їхніх діточок: Романа та Надійки. Завершується книга тим, що Марії несила жити з Гнатом й вона від нього йде до свого коханого Корнія, що повернувся зі служби.

Друга частина має назву «Книга днів Марії», де йдеться про подальше життя Марії з Корнієм, його адаптацію до життя селянина, народження їхніх дітей: Надійки, максима, Демка та Лавріна. Кожен з синів йде своїм шляхом.

Третя частина «Книга про хліб» розкриває жахливі картини духовного та фізичного занепаду України. Більшовистські пріоритети та примарні обіцянки «кращого майбутнього» насправді мають за мету корінну руйнацію традиційної моделі українського суспільства, що має за основу важливість та культ сім’ї, працелюбність, набожність, повага до батьків та предків. Син Марії Максим, перейнявшись комуністичними ідеями завдає багато лиха своїм батькам, спочатку вигнавши їх з хати, потім викривши свого ж брата Лавріна, який був заарештований.

Проблематика твору має кілька аспектів, що розглядаються від особистісного рівня до рівня загальнонаціонального: проблема духовності, сенсу життя, національне розуміння щастя і добра, проблема насильницького насадження невластивої українській духовності більшовистської моралі

З кожною частиною можна спостерігати, як особистістно-психологічні риси Марії набувають узагальненого характеру. Так, автор крізь увесь твір робить акцент на материнстві Марії, роблячи її образом усіх матерів, що померли голодною смертю під час голодомору. Крім того, треба зауважити, що образ Марії в широкому значенні – це образ самої України, що страждає від абсолютно чужих для неї норм нового «кращого життя», яке приносить лише голод, занепад та смерть.

Автор, відтворюючи шокуючи та страшні події, прагне викликати обурення та протест проти насилля над українським народом, його морального пригнічення та фізичного знищення. Цей твір має нагадувати нащадкам про чорні роки в українській історії, щоб ніколи в майбутньому таке не повторилося.

План:

1. Народження та дитинство Марії2. Марія стає сиротою та наймитує3. Перше кохання Марії та розлука4. Марія виходить заміж за Гната5. Втрата перших діточок Марії6. Зустріч з Корнієм та розлучення з Гнатом7. Важке життя з Корнієм8. Народження доньки та трьох синів Марії9. Зміна влади в країні10. Максим стає більшовиком11. Втрата старшого сина Демка12. Голодування13. Арешт Лавріна14. Смерть онуки та божевілля доньки Надії15. Вбивство Максима Корнієм

16. Смерть Марії

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

…У греків є Таїс, у римлян — Лукреція,

у єгиптян — Клеопатра, у французів — Жанна Д’Арк,

у росіян — графиня Морозова, у нас — Роксолана.

П. Загребельний

У Стамбулі білі стіни найбільшої мечеті перед гробницею-тьорбе жінки з України, яку у світі знають як Хуррем, Роксолана, Хосені. На великій міській ділянці височить мечеть, збудована Роксоланою на місці Аврет-базару, де колись продавали в рабство людей, поряд з нею — притулок для обездолених. Недалеко від восьмигранної гробниці Сулеймана Великого — усипальниця Роксолани, уквітчана дорогоцінними камінцями. Екскурсоводи стверджують, що Хуррем єдина жінка-султанша в Османській імперії.

Хто ж вона, Роксолана? Чому саме її ось уже більше чотирьохсот років пам’ятають і шанують? Чому саме їй присвячують наукові дослідження, про неї пишуть і оповіданнях, повістях, романах, її портрети й сьогодні прикрашають музеї (у Національному музеї у Львові знаходиться портрет Роксолани — робота італійського майстра XV ст.).

«Роксолана» («Роксолана») — повість історична. Розпочинається вона розповіддю про підготовку до весілля Насті Лісовської, дочки о. Луки Лісовського, і Степана, сина львівського купця. Та, як говорить народне прислів’я — «Не знаєш ранком, що буде ввечері». На містечко напали турки і взяли в полон чоловіків і жінок. Серед них була й Настуся… На невільничих базарах дівчину тричі перепродавали і така, мабуть, воля Божа — вона потрапила до гарему Сулеймана. Тут полонянка виконувала різну роботу: носила воду для миття кам’яних сходів, тіпала килими, сиділа як сторожа в передпокоях. Саме тоді, як говорить автор, «надійшов пам’ятний день і таємнича година її долі». Стоячи біля дверей султанської одаліски, вона не мала права піднімати очі не величезнішого з найвеличніших, а все ж не втрималася — і один раз, один-єдиний раз боязко глянула на того, кого так пристрасно чекала дружина.

Дівчина-християнка вразила Сулеймана своєю красою, а пізніше й розумом. Вона добре розумілася на Корані (цьому навчив її побожний учитель Адбуллаг), говорила з падишахом сміливо, переконливо. Знала, що згідно з Кораном чоловік не може силою взяти дівчину, бо то великий гріх. Слова дівчини сколихнули душу Султана. З ним ще ніхто так не говорив, окрім рідної матері. Та не тільки зміст слів зацікавив його, «але й свобідна форма, і вже перший акорд її, перші слова: вічна правда, рівність перед Богом. Ще не маючи волі, будучи невільницею, Хуррем у розмові з Сулейманом на його запитання, що ти робила б, якби сповнилося твоє бажання, відповіла: «Я будувала б, будувала багато… наперед збудувала б велику імарет (кухню для убогих), …велику дарешттіру (лікарню), …каравансерай для подорожніх і чужинців». Сулейман відзначив про себе: ця дівчина маж не лише великий розум, але й дуже добре серце, вона не забуває людей з країни, з котрої потрапила до Туреччини. З часом Ель Хуррем отримала волю, прийняла іслам, стала дружиною Сулеймана Великого, народила трьох дітей: «Вона блистіла умов і веселістю, безоглядністю і милосердям».

Молода дружина падишаха швидко набула визнання. Згадаймо розділи повісті, присвячені обрізанню першого сина. Представник посольств з Венеції, курдійські еміри просять послухання у Роксолани, хоч і були допущені на цю урочистість за дозволом султана. До Хуррем, яка ходила «без заслони», часто заходили чужі люди, майстри, учені й поети», муляри й будівниці, кожного вона приймала, і кожен з низ «дивувався її розмов і зацікавленням». Навіть проповідники Корану просили Султан Величавий, володар трьох частин світу, прислухався до просьб і порад Ель Хуррем. І влада його із любові великої переходила в руки його жінки». У народі кажуть, коли влади багато, то горе поряд ходить. Так сталося і в житті Роксолани.

За певних обставин вона «запахла кров’ю». Ви скажете, що заради рідної дитини можна йти на злочин. Це істина, але й убивство іншої людини — великий гріх.

Візир говорив правду, та й сама Хуррем знала, що охрестила сила… Що керувало могутньою дружиною Сулеймана в той момент, коли вона говорила неправду про візира. Хіба лише думка про сина?

Важливим епізодом для характеристики Роксолани буде розповідь автора про другий джігат Сулеймана. У відповідальний момент вона переконала мужа не йти в наступ проти німців. Свої дії пояснила так: Султан може бути переможеним і померкне його зоря, а ще жоден із синів «не годен усісти на престолі султанів, ні піднести меча проти бунту».

Хочу сказати кілька слів про зовнішню красу Роксолани. У примітці до повісті «Роксолана» читаємо, що італійський художник, який бачив султаншу, такі спомини: «…та пані, по народності русинка, не була гарна, але приємна». Та кожен має своє поняття про красу. Портрет, що знаходиться у Львівському національному музеї, вказує, що вона була дуже гарна: «делікатна, дуже скромна і дуже спокійна з вигляду, — така спокійна, що успокоює навіть погляд на її портрет». Автор повісті часто згадує очі Роксолани, а очі, звісно, — дзеркало душі. Вони були сині, часом випромінювали ласку, а іноді — в них мигтіла чаша чорної отруї». Прикрашало дівчину й волосся: воно було золотисте і сяяло так, що аж очі засліплювало. Сулейман запримітив, що личко в невільниці «біленьке як сніг з таким відтінком, як у першого пуп’янка рози, а таке лагідне, як у його матері, що все боїться за нього». І все ж Роксолана зійшла на незвичайну висоту завдяки винятковій силі характеру, мудрості, знанням, набутим наполегливою працею і чи не останню чергу — жіночій принадності.

Думаю, що образ Роксолани, місце цієї жінки в історії тієї епохи потребують додаткового дослідження, бо секрет її успіху не відкритий і досі. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вся повість Нечуя-Левицького пройнята гумором, іноді дуже «штиричним. Буденна поведінка Кайдашів викликає сміх у читача. Своїм твором письменник показав обмеженість, неосвіченість, сварливість та грубість колишніх кріпаків та їх дітей, вісі не можуть звикнути до нового господарювання, намагаються загарбати собі побільше, не можуть поділити господарство Іласної родини. Кайдаші влаштовують постійні бійки та сварки через дрібниці. Нечуй-Левицький доводить читачеві, що духовна роз’єднаність — це лихо, яке отруює кожний день життя І батьків, і їхніх дітей. Мені сподобалася повість «Кайдашева сім’я» насамперед тим, що всі події виписані І. Нечуєм-Левицьким в гумористично-сатиричному дусі. Комічні ситуації дуже повно розкривають образи Кайдашевої родини, їхню духовну порожнечу, дріб’язковість їхніх інтересів. Ми бачимо, як люди відходять від духовних цінностей, і життя цілої родини ламається, втрачає сенс. Матеріальні нестатки знівечили, отруїли життя цієї родини. Ця повість вчить нас не бути рабами власності, речей, а поважати батьків, родину, один одного.

Надвечірня година… Заспокоюється гамірливе місто, готується відпочивати… Не знає втоми лише вітер-пустунець, що лагідними доторками все пестить обличчя перехожих. Серед них — і його давній знайомий, невисокий на зріст дідусь і» ціпком у руках, який у вечірні години дрібними кроками, помаленьку виходить на прогулянку. Багато хто з киян, цю літню людину на Хрещатику чи схилах Дніпри, і впізнавав у ній письменника Нечуя-Левицького.   Мабуть, навряд чи знайдеться українець, котрий не чув про І повість «Кайдашева сім’я». Надрукована 1879 р., вона одразу і ж була названа епопеєю життя українського села в перші деся- і тиріччя після реформи 1861 р. У творі змальовується побут селянської сім’ї після скасування кріпацтва.

Уже з розмови братів про дівчат видно, що Лаврін — ніжна Людина, його думки сповнені солодкими мріями, а Карпо — грубий, суворий парубок. Його очі завжди сердиті, бліде лице має в Ііобі щось неласкаве. «Він ніколи не сміявся гаразд, як сміють-пя люди, а його насуплене жовтувате лице не розвиділось навіть Тоді, як губи осміхалися».

Лаврін — зовсім інша людина. Його обличчя дихає молодістью, свіжістю весняних квітів, він любить жартувати, сміятися, ставиться ласкаво і привітно до людей. А як приваблює його мова — співуча, мелодійна, схожа на пісню, чого не скажеш про мову Карпа. Своє захоплення Мелашкою Лаврін висловлює так: «І де ти, краса, вродилася з твоїми шовковими бровами, коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе і там упіймаю». Лаврін покохав Мелашку з першого погляду. Ні бідність її, ні невдоволення матері невісткою не здолали чистоти і ніжності його кохання. Але ж у безпрервних родинних сутичках у Лавріна поступово вникають поетичні риси його вдачі, краса, привабливість, черствіє душа, грубіє мова.

А Карпо… Мало того, що він і так був не дуже привітний, а через нескінченні сварки стає грубішим усе більше і більше. Навіть доходить до того, що у пориві злості кидається на батька і кричить: «…задушу, іродова душе». Хоч він це зробив, щоб захистити дружину, але ж я не згодна з таким вчинком Карпа. Прагнення власного матеріального достатку заглушує в Карпові родинні почуття і доводить до того, що він на очах у всього села женеться з дрючком за рідною матір’ю. Лаврін не заперечує матері навіть тоді, коли та в’їлася в Мелашку. У цьому випадку він постає перед нами як нерішуча людина, але з часом це проходить. І все змінюється на гірше. Від Лавріна вже можна почути і грубе слово, і лайку. Щодо невісток Омелька Кайдаша, то й у їх характерах відбуваються зміни. Мотря виховувалася в заможній сім’ї. З молЛ дості звикла до праці. Вона дуже горда, не підкоряється евен русі, ні в чому не поступається їй. Як би Кайдашиха не хотілЯ щоб невістка робила за неї, Мотря не підкорялася їй, показунЯ чи свій твердий характер. Вона не проти виконувати всю ром боту, але ж тільки для себе і Карпа. І тому мріє про свою хату і своє господарство. Вона жадібна. Коли міряли землю поясояЯ щоб поділити її, Мотря переміряла город, щоб тільки їй більше було. Егоїстична, сварлива, скупа, вона була недобра й до Ме-лашки, ще більше зненавиділа людей, коли стала самостійнои господаркою. У Мотрі, як і в Карпа, з’являються злість і жоаИ стокість. Вона виколола свекрусі око, і їй навіть не жаль їїй Мотря і вважає, що через цей випадок їй буде жити спокійніше. Але ж це зовсім не так.

Поряд зі злою Мотрею автор показує Мелашку. Відчуваєтьея.Я наскільки симпатична йому ця героїня, чий стан можна по рівняти із тополею, красу — з червоною калиною, чия мова, ям і Лаврінова, — мелодійна, пісенна. Мелашка спокійна, добра, вона зростала у бідній сім’ї, де ставилися один до одного ласкаво. Тому, коли приходить у Кайдашеву сім’ю, у всьому підкоряється свекрусі. Лиха свекруха бачить, що молода невістка має м’яку вдачу, не може за себе постояти, як Мотря, і все більше кривдить, зневажає Мелашку. Не здатна протистояти грубості, несправедливості, Лаврінова дружина часто плаче, із сумом згадуючи добру рідну домівку. І врешті вона не витримує. Свій протест проти жорстокості і чванства свекрухи вона виявляє в тому, що залишається в Києві.

У цьому руйнівному процесі протистояння Мелашка поступово втрачає свою душевну красу, привабливість, доброту. З ніжної й лагідної, м’якої, поступливої, вона перетворюється на сварливу, дріб’язкову, егоїстичну. І цим стає схожою на інших; членів родини, кожний з яких дбає лише про себе. Ніхто і ніщо не могло примирити цю сім’ю. І хоча після того, як засохло дерево, у родині Кайдашів стало спокійно, ми відчуваємо, що це не надовго. У гонитві за наживою, у постійній гризні за «моє», «твоє» люди, виховані в умовах тогочасного суспільства, інших інтересів і,мати не можуть, підпорядковують їм усі свої дії. І це страшно. Якщо вже руйнується сім’я, діти піднімають руку на батьків, то яке ж майбутнє в суспільства?!

Творчість І. Нечуй-Левицького — це «розкрита книга», в якій читаємо правду про тогочасне життя українського народу, і це художня енциклопедія народного життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Загальна проблема інтелігенції була актуальна для української літератури і для творчості І. Франка зокрема. І. Франко покладав на українських інтелектуалів великі надії. Він вважав, що інтелігенція повинна була очолити визвольний рух в Україні, але вона була інертною, не виконувала покладених на неї сподівань.У своїй прозовій творчості І. Франко подає три типи інтелігенції: прогресивно-демократична інтелігенція показана на прикладі образу головного героя повісті «Перехресні стежки» Євгенія Рафаловича, який, ставши адвокатом, вирішив допомагати своєму народу, боротися за кращу його долю. Письменник зауважує, що, опинившись в умовах вибору між заанґажованістю чи чесним життям, між відданістю національній ідеї, готовністю до самопожертви чи конформізмом і особистою вигодою, Рафалович обирає служіння своєму знедоленому народові. Проте, зображуючи Рафаловича як інтелігента прогресивного порядку, Франко показує, що і він недосконалий. Ця недосконалість проявляється в любовних стосунках Євгенія з Реґіною Стальською. Віддаючи всього себе громадському обов’язку, він не зміг врятувати кохану жінку від знущань і смерті.Представниками псевдо інтелігенції аристократичного походження є головні герої повісті «Основи суспільності» Олімпія та Адась Торські. І. Франко, розкриваючи суть антиморальних вчинків шляхетської інтелігенції, намагався показати нам, що справжнім носієм моральних якостей є народ. Змальовуючи образи пані Олімпії та отця Нестора письменник показав, що може статися з людиною, яка втратила духовності через кохання. Отець Нестор і пані Олімпія заповнили порожнечу в своєму серці жадобою до грошей, до збагачення. Образ Адася Торського втілює найогидніші риси розтлінного пануючого класу, бо він є породженням гріха і результатом бездуховності своїх батьків. Символом народу, його невичерпних фізичних і духовних сил є образ коваля Гердера — втілення народної сили і життєвої мудрості.В образі головної героїні повісті «Для домашнього огнища» Анелі Ангарович І. Франко змалював тип інтелігенції внутрішнього складу. Письменник показав, що, ставши на шлях соціального злочину, Анеля не втратила людської гідності і моральності. Не знімаючи з себе провини, вона викрила справжніх злочинців ганебного промислу, всіх тих, хто вважав себе цвітом інтелігенції. Устами головної героїні І. Я. Франко розвінчує розтлінну шляхту, яка силою влади грошей штовхнула жінку в болото суспільного дна. Письменник викриває мерзенність основ, на яких тримається буржуазне благополуччя і зазначає, що причиною розпаду домашнього вогнища як форпосту моралі і родинного щастя, як запоруки майбутнього народу є розкішне життя і потворне виховання в отруєному повітрі шляхетсько-буржуазного суспільства.Звертаючи нашу увагу на проблему інтелігенції, розкриваючи її суть, характеризуючи аморальні вчинки деяких героїв повістей, письменник намагався сформувати певні погляди і виробити моральні переконання щодо справжніх духовних цінностей суспільства, забезпечити глибоке розуміння молоддю, на яку покладав великі надії, моральних і етичних проблем, принципів, спрямованих на виховання цілісної особистості.Повісті І. Я. Франка з життя інтелігенції, маючи різкий викривальний характер, били по націоналістичних теоріях польських, австрійських та українських шовіністів, возвеличували простий народ, таврували всіх експлуататорів, незалежно від їх національної приналежності. Новаторські за змістом і формою, вони ще й на сьогодні не втратили своєї художньо-пізнавальної цінності.

Його прозові твори, присвячені проблемі інтелігенції, мають велике значення і посідають належне місце в скарбниці української літератури.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : « Здавалось би, що від часу написання Карпенком-Карим знаменитих п’єс нас відділяють десятиліття, але й сьогодні п’єси залишаються актуальними. І причина цьому — процес реформування економіки на ринковій основі. От тільки біда, що сьогодні ми не маємо такого геніального драматурга, який зумів би в такій яскравій формі показати, що подібні процеси — це якоюсь мірою випробовування для суспільства: чи вдасться зберегти ті загальнолюдські цінності, які упродовж століть оберігала людська спільнота заради моральності підростаючого покоління.На відміну від персонажів Карпенка-Карого, нинішні герої не такі однозначні, як у драматурга, вони мають вищу освіту, інколи освіту в декількох галузях, і безперечний досвід у таємничому світі «тіньового бізнесу», а простіше кажучи, вони майже всі пройшли складну школу уміння виживати в корумпованих складних структурах. Що ж спільного у героїв Карпенка-Карого і «героїв нашого часу»? Безумовно, це прагнення мати якомога більше грошей, одне слово, гроші заради грошей. Пузир, Калитка не зупиняться ні перед чим, аби тільки збагатитися. А що сучасні бізнесмени? Гроші на першому плані в усіх «крутіїв» (використовуючи сучасну лексику — в «олігархів») і, на жаль, не заради розвитку якоїсь галузі виробництва, бо це мало б позитивне значення, а саме заради грошей, великих грошей. Тільки ховають вони їх не в калитку, не в придбання товарів чи земель, не у вдосконалення виробничих процесів, а у банки-схованки за кордоном, «на чорний день». І з’являється інтерпретація: не «на чорний день», а «щоб і моїм онукам вистачило». Бачте, апетити вже не такі, як у Пузиря чи Калитки. їм уже давай більше. І якщо відкриття пам’ятника Котляревському для Пузиря було «без надобності», то сучасні пузирі та калитки і з мистецтва роблять гроші. Правда, виникає питання, чи можна те, що вони підтримують, наприклад на сцені, можна назвати мистецтвом. Але народу подобається, тож і течуть грошики в кишеню пузирів.Хотілось би бачити сучасних бізнесменів, які б не говорили як Пузир, що «плював на все і знать не хотів Людського поговору». На жаль, позитивних прикладів сьогодні мало. Запитаймо молодих хлопців, які працюють «на фірмача», чи багато з них влаштувалися на роботу за контрактом чи договором? Дуже мало таких. Бо в умовах суцільного безробіття вони згодні на будь-який заробіток, на будь-яку роботу, навіть коли отримуватимуть за неї копійки. І «фірмачі» цим користуються, бо договір буде зобов’язувати їх дотримуватися закону: тривалість робочого дня, оплата допомоги через хворобу, відпустки тощо. Тож -._ і маємо сучасного Пузиренка, який нехтує законом і готовий на все заради дешевої робочої сили, що принесе величезні прибутки.Але чого варте життя в безупинній гонитві за багатством та суперприбутками, коли над могилою такого Пузиренка не проллється жодна щира сльоза як за людиною?

Тож твір Карпенка-Карого «Хазяїн» залишатиметься ще довгий час актуальним для нашого суспільства: є над чим поміркувати, є з чого робити висновки.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сучасники говорять про повість, як про гумористичну. Під час прочитання виникає саме така думка. Але чи є вона вірною? Це питання спірне.

У творі є багато моментів, що викликають посмішку, навіть сміх. Кумедний сюжет, специфічна мова — усе це допомагає створенню такого ефекту. Ось, наприклад, сцена, коли Мотря залізла на горище Кайдашихи за яйцями, ніби їх знесла її курка, на що Лаврін їй відповів: «Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? Чи шапку перед нею знімали, чи що?» Або сцена, коли Мотря під час сварки виколола око Кайдашисі і зовсім не відчуває за це докорів сумління. Так, вони написані кумедно, гостро, але чи здаються вони смішними? Я гадаю, що ні. Письменник вибрав таку сатиричну форму спеціально для того, щоб краще вплинути на читача, передати йому свою думку.

Ще одна сцена, коли Карпо гнався за матір’ю з дрючком, бо вона зачинила в хліві його коня, і зупинився аж біля ставка, крикнувши: «Не так шкода мені матері, як шкода чобіт!» Я переконаний, що за описом цих кумедних на перший погляд сцен, а насправді — сумних і навіть жахливих, ми відчуваємо біль автора за людей, що так занепали. На мою думку, це і є той самий «сміх крізь сльози».

Я задаю собі питання: чому так сталося? Чому здорові, сильні люди так спотворюють свої душі?

Кайдаші жили постійними щоденними турботами, важкою, виснажливою працею. А в цей час їх душі міліли й дрібніли, адже саме для них не було роботи. Тому почалися сварки, колотнеча за розподіл хатньої роботи, за власність. Так, усе почалося зі сварок за власність. Це ж таке природне бажання, мати щось своє, чи то своє мотовило, чи то полотно, чи свою хату. Якби молоді одразу після весілля перейшли жити в свою власну хату, з самого початку подружнього життя мали все своє, чи спалахували б тоді безглузді сварки? Я думаю, що якби вони й виникали, їх кількість значно би зменшилась.

Це дуже, мабуть, важко —жити великою родиною разом. У такій ситуації не минеш невдоволення. Якби ж то у Марусі Кайдашихи та у Мотрі був спокійніший, більш терплячий характер, але вони обидві не доклали зусиль для створення вдома нормальної сімейної атмосфери. Ось, наприклад, як спочатку Кайдашиха зустріла Мотрю: «моє серце», «моя доню», і вже дуже скоро вона «перестала звати Мотрю серденьком і вже орудувала нею, наче наймичкою…». Навіть чуємо від неї: «Одчепись, сатано!». У свою чергу Мотря називає свекруху «лютою змією».

Те саме стосується і дружини Лавріна: «Лише тиждень після весілля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невістку і глузувала з неї».

Коли читаєш цей твір, то неминуче відчуваєш почуття суму, болю за такий сильний, здоровий, талановитий народ. За народ, який витрачає свої безмежні можливості, свою бурхливу енергію абсолютно безглуздо, витрачає свої сили ні на що.

Жодна людина не існує сама по собі. Кожен із нас може жити лише серед людей і зв’язаний з ними безліччю найрізноманітніших стосунків. Формою такого взаємозв’язку є спілкування.Спілкування — це процес взаємодії між людьми, в якому відбуваються обмін діяльністю, інформацією, досвідом, умінням і навичками, а також результатами діяльності. У вужчому значенні під спілкупанням розуміють процес обміну інформацією та досвідом.

Спілкування є одним із проявів людської сутності, особистішою формою існування і функціонування суспільних відносин. Тому воно нерозривно зв’язане з іншими проявами цієї ж сутності — діяльністю і духовним світом людини, доповнює їх.

Так, жодна спільна діяльність не може відбуватися без координації людських дій, узгодження цілей, обміну думками тощо. Формування внутрішнього світу людини, її свідомості, почуттів, знань теж можливе лише завдяки спілкуванню між людьми. Про це свідчать не лише приклади про дітей, які були позбавлені повноцінного спілкування і не змогли розвинутися. Навіть дорослі, якщо їх позбавити на тривалий час можливості спілкування з собі подібними, можуть втратити набуті ними раніше людські якості. Наприклад, боцман А. Селькірк — прототип Робінзона Крузо, який чотири роки прожив самотньо на безлюдному острові, не лише розучився розмовляти, а й втратив здатність правильно розуміти, що з ним відбувається.

Таким чином спілкування є невід’ємною і дуже важливою стороною людського існування, необхідною передумовою формування людини як соціальної істоти, здатної до співіснування із собі подібними.

Водночас спілкування є необхідною передумовою існування суспільства. У процесі спілкування досягається необхідна організація та єдність дій окремих індивідів, здійснюється інтелектуальна та чуттєво-емоційна взаємодія між ними, формується спільність настроїв і поглядів, досягаються взаєморозуміння й узгоджуваність дій, згуртованість і солідарність, без яких неможлива жодна колективна діяльність.

Проте спілкування може бути не тільки засобом, а й метою. Кожній людині тією чи іншою мірою властива потреба у спілкуванні. З одного боку, це потреба в нових враженнях, почуттях, знаннях. З іншого — це потреба поділитися з кимось власними переживаннями і думками. Тобто, як уже зазначалося, спілкування с процесом інформаційного обміну. І потреба в такому інформаційному обміні для людини не менш важлива, ніж, скажімо, потреба в обміні речовин. Проте від будь-якого іншого обміну, наприклад обміну речами або предметами, інформаційний обмін відрізняється тим, що внаслідок його відбувається збагачення певним досвідом кожної людини, яка бере участь у спілкуванні.

Якщо в однієї людини є яблуко і в іншої є яблуко, відзначав відомий англійський драматургБернард Шоу (1856—1950), то після обміну у них залишиться по одному яблуку. Але якщо у людини є ідея і в іншої є ідея, то після обміну у них залишиться по дві ідеї. Тобто під час спілкування відбувається не лише обмін, а й перетворення надбання кожного учасника спілкування в їх спільне надбання. Тому саме через спілкування відбувається навчання і виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду. Водночас саме у спілкуванні проявляють себе і розкриваються різноманітні риси і властивості людини, її внутрішній світ, який стає доступним для інших.

У процесі розвитку потреба у спілкуванні набуває вибіркового характеру. Хоча іноді й зустрічаються такі люди, яким все одно з ким — аби «поговорити», проте у більшості випадків кожна людина має певне коло знайомих або друзів, і якими вона спілкується найохочіше. І лише найближчим приятелям ми розкриваємо свої таємниці, ділимося з ними своїми найтаємнішими думками і мріями. Тому в процесі такого товариського спілкування дуже важливо вміти співпереживати іншій людині, поставити себе на її місце, дати їйпораду, перейматися її болями і тривогами.

Інколи людина має велику потребу «висповідатися», поділитися з кимось тим, що її найбільше хвилює, або що не лає їй спокійно жити. І їй буває дуже боляче, коли пізніше той або та, з ким вона поділилася «найсвятішим», розкриває ці таємниці іншим, робить їх предметом не співчуття, а критики чи навіть глузування. Тому, наприклад, для священнослужителів вважається обов’язковим збереження таємниці сповіді. Обов’язковим також є збереження медичної таємниці лікарями. Але і кодекс честі кожної порядної людини не дозволяє їй розголошувати чужі таємниці, бо це, особливо у стосунках між друзями, оцінюється як зрада.

Деякі дослідники вважають, що не менш важливою, ніж потреба у спілкуванні, для людини є потреба в усамітненні. І справді: у міру збільшення контактів між людьми людині все більше стає притаманне бажання відособитися, зберегти певну дистанцію зі сторонніми. «Товариство, навіть найкраще, швидко втомлює і відволікає від серйозних роздумів,— писав американський мислитель і письменник Генрі Торо (1817—1862), який декілька років провій наодинці з природою і написав про не чудову книгу «Уолден або Життя у лісі».—Я люблю залишатися сам. Ні з ким так не приємно спілкуватися, як із самотністю. Ми часто буваємо самотніші серед людей, ніж у тиші своїх кімнат».

Із цими словами, мабуть, не можна не погодитись. Але хотілося б звернути увагу на те, що так звана потреба в усамітненні — це теж потреба у спілкуванні, але у спілкуванні із самим собою, яке часто більш повноцінне і важливе, ніж короткотривалі, поверхові або суто формальні контакти з багатьма незнайомими людьми. Від таких контактів людина дуже швидко втомлюється. Втомлюється від надмірно зайвої інформації, яка може бути їй зовсім нецікавою; втомлюється через те. що в процесі таких контактів їй доводиться постійно слідкувати за собою, стримувати свої почуття, «грати» певну роль. Водночас вона відчуває потребу розслабитися, розібратися у самій собі, навести певний лад у своїй душі.

Не маючи поряд із собою справжнього друга, з яким можна було б обговорити усі свої проблеми, людина починає спілкуватися сама із собою, певним чином ніби роздвоюючи власне «Я». В одних випадках вона усе робить подумки, ведучи сама із собою чи зі своїм уявним партнером внутрішній діалог. У інших — записує свої думки або почуття, веде, наприклад, щоденник. Пізніше це дає їй можливість подивитися на свій внутрішній світ збоку, сприйняти його в об’єктивній формі, як щось нібито й не своє.

Таке вміння спілкуватися із самим собою, вести внутрішні роздуми-діалоги, «розмовляти» або «радитися» із власним сумлінням є надзвичайно важливим не тільки для прийняття якихось зважених рішень або для уникнення помилок, а й для внутрішнього, духовного розвитку, для збереження внутрішньої гармонії.

Підсумовуючи сказане, можна згадати слова французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері, який вважав «розкіш людського спілкування» одним із найвищих людських благ. Але цим благом треба вміти користуватися.

Форми і засоби спілкування. Світ людського спілкування надзвичайно багатий. Воно здійснюється у різних формах і різними засобами, які становлять невід’ємний чинник культури і які постійно вдосконалюються і збагачуються. Ми говорили переважно про спілкування між окремими людьми, але ж спілкуватися між собою можуть також і різні людські спільноти. Спілкування може бути прямим, коли воно відбувається у процесі безпосередніх контактів між партнерами, і опосередкованим, коли між учасниками спілкування існує певна просторово-часова дистанція.

У останньому випадку спілкування має переважно однобічний характер: людина може лише сприймати інформацію, яка надходить до неї від інших поколінь, суспільств або епох, але не може передавати якусь інформацію їм сама. Таке опосередковане спілкування, яке здійснюється переважно завдяки літературі, творам мистецтва або засобам масової інформації, має надзвичайно важливе значення для збагачення відносин людини зі світом, виводить її за тісні межі безпосереднього оточення, робить людину причетною до всієї людської культури і до всіх подій, що відбуваються у світі. Завдяки різноманітним формам опосередкованого спілкування людина може усвідомити свою єдність із суспільством, у якому вона живе, або з людством в цілому, відчути себе їх невід’ємною часткою.

Пряме спілкування теж. має свої певні переваги. Саме воно найбільшою мірою дає нам можливість відчути тепло людських стосунків, сприйняти найтонші нюанси почуттів, які неспроможне передати слово. Це можуть зробити тільки жест, усмішка, погляд, вираз обличчя. У процесі прямого спілкування здійснюються емоційний вплив, навіювання, діють певні «механізми» зараження і наслідування.

Головним, найбільш універсальним засобом людського спілкування є мова. Деякі тварини і птахи здатні теж обмінюватися звуковими сигналами, які мають певне інформаційне значення. Проте кількість цих сигналів дуже обмежена. І тільки людина здатна виражати і закріплювати у словах зміст своїх почуттів і думок, називати ними різноманітні предмети і явиша. Завдяки ньому вона створює певний інформаційний світ, у якому об’єднуються, співіснують на рівних її внутрішній, духовний світ і світ зовнішній, об’єктивний.

Мова — це основа культури, безмежний, невичерпний океан вселюдського досвіду. Підкреслюючи значення слова у людському житті, народна мудрість ставить ного поряд з хлібом. Рідна мова зв’чзує нас не тільки з іншими сучасниками, а й з минулим і прийдешнім — усіма поколіннями нашого народу. Тому, доки існує мова —живе і народ, а її зникнення означає не тільки втрату історичної нам’яті, але і зникнення цілої нації, її розчинення серед інших людських спільнот.

Водночас знати не лише свою, а й іноземні мови — означає мати доступ до культури й душі інших народів, набагато розширити можливості й межі свого спілкування. Жодний, навіть найдосконаліший переклад не дасть нам можливості відчути або сприйняти усю гаму відчуттів і думок, які були втілені в творах Гомером, Вергілієм, Петраркою, Данте, Шекспіром, Бальзаком, Пушкіним та іншими майстрами слова, завдяки яким відбувається спілкування і взаємозбагачення різних національних культур протягом століть і навіть тисячоліть. Тому не випадково стільки високопоетичних рядків у світовій і українській лггературі було присвячено саме рідній мові, вшануванню й оспівуванню її величі й краси.

Поряд із звичайною мовою важливим засобом людського існування є й так звані штучні мови, які найчастіше використовуються в науці, наприклад, різного роду спеціальні терміни або поняття, математичні й хімічні формули, умовні географічні позначення іошо. Тому оволодіння мовою тієї чи тієї науки є необхідною перепусткою в її храм.

При безпосередньому спілкуванні важливим засобом є також мово міміки та жестів, яка не тільки доповнює і збагачує, індивідуалізує звичайну мову, але Інколи, наприклад при спілкуванні глухонімих людей, й замінює її. Відомо, що одне й те саме слово, наприклад привітання, може бути вимовлене з безліччю найрізноманітніших відтінків, які передаються з допомогою міміки, жестів, інтонацій і відображають найтонші переливи людських настроїв і почуттів.

У різних народів існують історично вироблені традиційні форми спілкування, які найчастіше закріплені у певних звичаях і обрядах. Залежно від них навіть вітатися пріг зустрічах люди можуть по-різному: кланяючись одне одному, обіймаючись, цілуючись, потискуючи руку або цілуючи її, промовляючи певні усталені слова або щось вигукуючи. Незнання цих звичаїв може затруднити спілкування або зробити його неефективним.

Подібним до традиційного є і так зване формальне спілкування, яке регламентується  певними нормами   і  має  стереотипний характер.   При   формальному спілкуванні його учасники ніби розігрують певні наперед відомі ролі: вчителя — учня, керівника — підлеглого, лікаря — пацієнта тощо. Виконуючи ту чи іншу роль, людина займає стосовно свого партнера певну позицію, надіває па себе «маску», за якою ховається її власне „Я”. Таке спілкування має свої переваги: воно не потребує зайвих витрат енергії  і  дає  змогу  наперед спланувати його наслідки, але водночас воно збіднює прояви людської особистості.

Важливе місце в життї кожної людини займає також ділове спілкування. Інколи вважають, що воно теж повинно бути цілком формальним. Але, як свідчить досвід, успіх будь-якої справи значною мірою залежить від того, наскільки ділові партнери розуміють один одного, наскільки кожен із них враховує інтереси, наміри, настрої іншого.

Неформальне, зацікавлене ставлення до справи, вболівання за її наслідки ламає кригу суто офіційних відносин між її співучасниками, породжує між ними дружні стосунки.

Саме в дружньому, неформальному спілкуванні розкривається неповторність кожної людини, її характер, внутрішній світ, суто людські якості. Таке спілкування не обмежується лише обміном думками, а включає в себе також почуття й емоції. Воно не сковується якимись інструкціями і не може бути запрограмоване. Кожен учасник такого спілкування може вільно імпровізувати свою поведінку залежно від обставин чи настроїв. Саме дружнє спілкування, яке грунтується на взаєморозумінні і взаємодовірі, на співпереживанні і взаємній симпатії, перетворюється із засобу в мету, оскільки воно цінне саме по собі.

Культура і мистецтво спілкування. Майже все наше життя проходить серед людей. Щодня ми вступаємо в десятки, сотні різноманітних контактів у сім’ї, на роботі чи в школі, на вулиці. І від них контактів значною мірою залежать наш настрій, наші успіхи, наше самопочуття. Нам щоденно доводиться спілкуватися не тільки з тим, кого ми добре знаємо або любимо, а й із багатьма незнайомими або навіть неприємними нам людьми.

Тому вміння спілкуватися, дотримуватися певних норм і правил спілкування в різних обставинах є невід ‘ємною складовою мистецтва життя, важливим показником нашої культури.

Навіть коли ми мимохідь зустрічаємося з незнайомими нам людьми, то й у цьому разі, як правило, ми обмінюємося з ними поглядами, звертаємо увагу на їхню зовнішність. І те, що ми помічаємо в очах іншої людини: сум, радість, зневагу, подив, привітність тощо, відбивається, як у дзеркалі, у нас самих, піднімає або псує наш настрій.

Так само — позитивно чи негативно — діють на нас і зовнішність та поведінка інших людей. Зустріч із п’яним, який втратив людську подобу, лайливе чи грубе слово, почуте в людному місці, сварка або бійка, мимовільними свідками яких нам довелося бути, можуть не тільки безнадійно зіпсувати настрій, а й негативно вплинути на здоров’я.

Лікарів сьогодні хвилюс зростання серцево-судинних захворювань, які нерідко закінчуються інфарктом. Ними ж установлено, що найголовнішою з причин, які призводять до інфарктів, є стресові стани, що породжуються хамством, грубістю, приниженням людської гідності. Підраховано, що у 18% випадків стресові стани виникають у чергах. Майже п’ята частина їх породжується бюрократизмом.

Ще більше — нездоровими стосунками у колективах, де процвітають заздрість, недоброзичливість, образи і підсиджування. Тому не можна не погодитися зі словами ЛіниКостенко:

І в житті, як на полі мінному,
я просила в ньому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі!
І якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато па світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Саме в колективах — навчальних чи трудових — ми змушені проводити значну частину свого часу, свого життя. Тому міжособистісні відносини в колективі, його психологічний клімат мають надзвичайно важливе значення. Від того, як складаються відносини між членами колективу, залежить і успіх тієї спільної справи, якою у ньому займаються, і щастя або нещастя його членів.

Інколи в колективах між людьми виникає так звана психологічна несумісність: вони відчувають антипатію і навіть ворожість один до одного без якихось видимих чи усвідомлених причин. У таких випадках, вважають психологи, краще розвести цих людей по різних колективах, тому що постійний контакт, а точніше — некоптакт між ними може перетворити на пекло не лише їхнє життя, а и життя тих, хто змушений перебувати поряд. Проте бувають випадки, коли така несумісність складається поступово між людьми, які спочатку ставились одне до одного цілком нормально або навіть по-дружньому. І нерідко з’ясовується, шо причиною цього стають якесь необережно кинуте слово або зауваження, плітка, підозра, заздрість або якісь інші мимовільні почуття, які не були вчасно «погашені» і які теж свідчать про недостатній рівень культури спілкування.

Тому у стосунках з людьми, особливо при постійному з ними спілкуванні, слід бути дуже уважними й обережними. Навіть коли в колективі існують дружні відносини, то й тоді слід пам’ятати, шо на них у житті чатує немало небезпек і випробувань, і намагатися обе-рпати ці відносини від іржі непорозумінь чи заздрощів. «Якщо одне-два привітних слова можуть зробити людину щасливою, треба бути негідником, щоб відмовити їй у цьому»,— писав американський філософ Томас Пейн (1737—1809). Але якщо в колективі панують байдужість, або ще гірше — недоброзичливість, то кожна розумна людина буде намагатись якось налагодити, покращити ці відносини і в жодному разі не „підливати масла у вогонь”.

Там, де складається конфліктна ситуація, страждають усі. І в такій ситуації’безглуздо намагатися будь-що довести свою правоту, збирати «компромат» на свого суперника, доводити який він «поганий», а я — «хороший». Требу інколи стати вище особистих образ, не відповідати па образу тим же, а спробувати з’ясувати мотиви, які змусили іншу людину це зробити, не втрачати тактовності і’і не демонструвати своєї ворожості. Якщо навіть цього не зуміє оцінити людина, що нас чимось образила, то інші це побачать і підтримають нас.

Особливо уважними слід бути до людей, вступаючи в якийсь новий колектив. Нам ще невідомо, які відносини у ньому склалися, тому нерідко через свою «наївність» ми можемо потрапити або поставити когось іншого у незручне становище. Намагаючись зблизитися з новими знайомими, продемонструвати їм свою „лояльність”, прагнучи встановити дружні стосунки, не слід відразу ж займати позицію якоїсь із конфліктуючих сторін, або—що ще гірше — «воювати на два фронти». Максимум доброзичливості до всіх, привітності, але водночас і збереження незалежності в судженнях і оцінках, які б базувалися тільки на власному досвіді,— ось, мабуть, та золота середина, якої повинен дотримуватися кожен новачок у колективі.

Надзвичайно важливе значення мас також культура спілкування в сім 7. Саме тут відбуваються найтісніші й найтриваліші контакти між людьми. І тому життєвою трагедією стає для людини спілкування в сім’ї, яка нагадує «клубок змій» (так назвав один із своїх романів французький письменник Франсуа Моріак (1885— 1970)).

Саме в сім’ї дитина вперше починає знайомитися з певними «моделями» спілкування, неусвідомлено засвоює, а потім наслідує і відтворює їх у взаєминам з іншими людьми. Відомо також, що ті стосунки, які панують у сім’ї, або, як кажуть, її мікроклімат значною мірою впливає на психічний розвиток і здоров’я дітей. Приклад дорослих є першою підвалиною майбутньої культури спілкування дітей.

Є люди, які ніби від природи наділені даром спілкування. Вони інтуїтивно вгадують, як треба себе поводити в різних ситуаціях і з різними людьми, щоб справити на них приємне враження і викликати до себе симпатію; зачаровують присутніх і своєю зовнішністю, і своїм голосом, і манерою поведінки, і своєю ерудицією. Згадайте хоча б Павла Івановича Чичикова з «Мертвих душ» М. В. Гоголя, якого навіть Собакепич після першого знайомства назвав «принайприємнішою людиною».

Звичайно, Чичиков не може нам служити прикладом для наслідування, але його вміння «зачаровувати» людей заслуговує на увагу.

Так само, як, наприклад, і мистецтво спілкування всесвітньо відомого датського казкаря Андерсена, описане у повісті К. Паустовського «Золота троянда». Сьогодні таке мистецтво вивчається багатьма людьми, із цього приводу пишуться навіть спеціальні підручники, що дають змогу оволодіти цим мистецтвом і тим людям, які, здавалося б, не мають до спілкування ніяких ланих або є «некомунікабельними». Одним із кращих підручників з науки спілкування є книга американського автора Дейла Карнегі, перекладена багатьма мовами.

Чого вчать ці підручники? Насамперед, такі книги переконують нас у тому, що кожна людина при бажанні може досягти у спілкуванні певного рівня майстерності і позбутися вад або недоліків, які заважають їй вільно спілкуватися з іншими людьми. Крім того, вони звертають вашу увагу на важливість для спілкування таких властивостей, як уміння поставити себе на місце іншої людини, бути доброзичливим і тактовним під час спілкування, знаходити спільні інтереси, чітко і в цікавій формі формулювати свої думки, не бути набридливим або надто сором’язливим тощо.

Особливе значення культура і мистецтво спілкування мають для тих людей, для яких спілкування є невід’ємною складовою їхньої професійної діяльності, тобто для вчителів, лікарів, лекторів, дипломатів, політичних діячів і багатьох інших.

В умовах демократичного суспільства, коли кожна людина має право на вільний вираз своїх думок і переконань, особливого значення набуває культура дискусій і ведення діалогу. Така культура характеризується не тільки вмінням стисло і чітко формулювати свої думки, доводити їх правильність і переконувати у цьому інших, а й в умінні терпляче вислуховувати свого опонента, не перебивати його, ставитися з повагою до його позиції, а інтереси справи ставити вище особистих симпатій чи антипатій.
На жаль, ці прості правила поки що не досить часто виконуються в нашому житті, у чому неважко пересвідчитись, навіть спостерігаючи за засіданнями нашого парламенту

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Поетична спадщина Івана Франка досить різноманітна і за своїми темами, і за формами. Поезія була для нього вираженням громадсько-політичних ідеалів, зброєю боротьби проти експлуататорів, щоденником, який відображав роздуми поета про долю рідного народу. Своє життєве кредо Франко висловив у передмові до збірки «Із літ моєї молодості»: «…скрізь і завжди у мене була одна провідна думка — служити інтересам мого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям».Іван Франко був відданим патріотом своєї землі, інтереси народу були для нього понад усе. Бачачи навкруги неправду та неволю, поет створює чудові зразки патріотичної та громадянської лірики.Поезія «Гімн» є програмним твором, у якому втілено погляди на життя і суспільний прогрес, звучить віра в перемогу соціальної справедливості.Народнопісенні традиції розвинув Франко у циклі «Веснянки». Прихід весни, перемога її над морозами і сніговіями збіглися із довгожданими суспільними змінами. Кожен вірш циклу сприймається як мрія про оновлення людського життя, а ліричний герой готовий віддати життя за кращу долю:Люди, люди! Я ваш брат,Я для вас рад жити,Серця свого кров’ю радВаше горе змити.Вірш «Гримить!» — провісник неминучих суспільних змін, що прийдуть разом із «пробудженням природи. У повітрі вже чується запах грози, яка є символом перемоги над зимовим холодом. Остання строфа поезії є закликом до бою за шастя і волю:Гей, брати! В кого серце чистеє,Руки сильнії, думка чесная —Прокидайтеся!Вірш «Сідоглавому» Іван Франко написав у відповідь Юліану Романчуку, який звинуватив письменника у відсутності громадянського патріотизму. Псевдопатріотизму українського панства в поезії протиставляється щира й велика любов до України. Франко говорить, що йому, як істинному патріоту, болить її горе і страждання.Поезія Франка надихала на боротьбу, закликала до бою, вселяла віру в перемогу. Поет завжди думав про свій народ, про його майбутнє. Він закликав українців:Єднаймося, братаймосяВ товариство чесне.Най братерством,Щирими трудами

Вкраїна воскресне! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Довгі віки українська сім’я була взірцем моральної краси, високого кохання, взаєморозуміння. Але доля чо­мусь жорстоко обійшлася із сім’єю, що особливо помітно стало в XX столітті. Перша світова, громадянська війни, голодомор значною мірою пошкодили генофонд нації. Потім була друга світова війна, наслідки якої українці відчувають до сьогодні. Поступово зникла аура сімейного затишку, сімейного щастя. Інші, досить сумнівні цінності сповідує багато хто з наших сучасників. Чи можна знайти виток занепаду родинного життя? З чого почалась мораль­на, а згодом і фізична деградація нації?

Реалістична соціально-побутова повість Івана Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” дає деякі відповіді на складні запитання сучасності. У цьому творі чимало кумедних ситуацій, але не поспішаймо сміятися. Дійсно, патріархальні сімейні стосунки, які почали розпадатися після земельної реформи 1861 року, були досить безглуздими, проте раціо­нальне зерно в них усе ж таки було.

Приводи до сварок у Кайдашевій сім’ї мають суто побу­тове забарвлення, але за ними стоїть набагато серйозніша проблема — духовна роз’єднаність членів родини. Конфлікти перемежовуються своєрідними перемир’ями, але це тимчасове явище. Автор вдало зауважує: “Лихо в хаті тільки затихло й притаїлося, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту гадину перше молодиці, і гадина підвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвір’я”. Ні, не через мотовило посварилися Мотря та стара Кайдашиха: просто атмосфера в хаті стала нестерпною. Тут можна багато говорити про повну несумісність характерів жінок, але у випадку з Кайдата­ми причиною сварок виступають зміни глобальні, передусім соціальні зміни в пореформованому селі.

У хаті Кайдашів з’явилася друга невістка — Мелашка, і ця тендітна молода жінка стала об’єктом глузувань і знущань з боку старої Кайдашихи: “Вона нападала на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь”. І не дивно, що Мелашка вирішила залишитися в Києві, куди вона ходила на прощу. Мелашку вдалося поверну­ти, але інше нещастя звалилося на сім’ю: старий Кайдаш почав пиячити і одного разу, напившись, потонув. Тепер на сімейній сцені з’являються Карпо і Лаврін, які ділять батьківське добро. Стався ще один епізод: ви­міряючи город, сім’я не змогла знайти компромісу. ї надалі сварка йшла за сваркою, жінки знову не могли порозумітися: “Вони разом верещали, ґвалтували, лаяли­ся. Клекіт у хаті був такий, що не можна було нічого розібрати”, Дійшло і до справжньої бійки. Ще довго ділилися, межувалися Кайдаші, перегороджували двір, “одривали” одну хату від іншої тощо. Нечуй-Левицький вдало описує своєрідний “пік” конфлікту, який нагадував початок справжніх бойових дій: “Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближалися одна до другої, сумно й понуро”. Автор описує своїх героїв, які досить помітно змінилися за останні кілька років. Чоловіки змужніли, жінки по­гарнішали, поруч діти. Та ладу між близькими родичами так і не настало. Останнім конфліктом у повісті є сварка навколо груші. А потім “груша всохла, і дві сім’ї поми­рилися”. Однак чомусь здається, що груша — не ос­танній привід для сімейної війни, яка точиться вже багато часу і точитиметься ще довше.

“Кайдашева сім’я” — один з найпопулярніших творів української класичної літератури. Ще за радянських часів було зроблено кілька дуже вдалих радіоп’єс за цією повістю. Івану Нечую-Левицькому вдалося створити яс­краві характери, вхопити найхарактерніші риси селянської мови тощо. А головне, автору вдалося відтворити складне й трагічне явище — повільний, але невідворотний занепад української сім’ї. Твір сповнений гумору, але загальне враження від “Кайдашевої сім’ї” важке. Чомусь здається, що повість розповідає й про нашу сучасність. Швидше за все, чимало сучасних українських сімей впізна­ють себе в Кайдашах.

Чи є перспективи в сім’ї Кайдашів, якщо припуститися думки, що дві сім’ї й надалі продовжуватимуть жити поруч? Є дві можливості. Перша — Кайдаші старішатимуть на тлі періодичних сварок, а молоде покоління з часом прийде їм на зміну. Друга — Кайдаші роз’їдуться по різних кінцях села або навіть по різних селах. На жаль, третьої можливості для Кайдашевої сім’ї не існує. Давайте ще раз замислимося над цим.