Збільшити або зменшити шрифт тексту : У кожної грамотної людини є своя бібліотека. Сюди входять книги, що належать їй. У когось бібліотека велика і серйозна, у когось книг мало. Наприклад, велика бібліотека у мого дідуся. У нього на полицях стоїть багато спеціальної технічної літератури.

Зазвичай я користуюся книгами своїх батьків. Серед них багато художньої літератури, класики, яка потрібна в школі. Але у мене теж є своя власна бібліотека, правда, невелика. Вона стоїть в окремій шафі. Вона складається з тих книг, які мені дарують на свята.

Більшість цих книжок — історичні романи, романи — «фентезі», а ще історичні енциклопедії з картинками. Я люблю читати про пригоди людей в далекі історичні епохи, а ще про реально існуючих персонажів історії. Мої друзі і родичі всі знають про моє захоплення і намагаються дарувати мені книги саме такого плану.

Щоправда, в мою колекцію «затесалося» ще кілька книг по навчанню, пара детективів і «жахів» Стівена Кінга. А ще два шикарних товстих томи Достоєвського. Його мені подарувала бабуся. Ці два томи я поки що не прочитав. А ось решта книги в моїй бібліотеці — прочитані.

З того, яка у людини бібліотека, можна судити про її,як особистость. Якщо це суцільно «бандитські» трилери, погані «ужастики» і еротичні романчики, значить, і інтереси у людини відповідні. А ось маленька бібліотека ще не означає, що людина не читає книг. Адже деякі читають електронні книги, а інші беруть книги в бібліотеці, щоб не витрачати на це зайвих коштів .

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Франко, називаючи автора «Миколи Джери», «Кайдашевой сім’ї», «Хмар» талановитим майстром слова, «творцем живих типів», акцентував увагу на його вмінні спостерігати життя, передавати побачене засобами слова. Учений образно називав Нечуя-Левицького «колосальним, всеосяжним оком» Правобережної України. «Те око охоплює не маси, не загальні контури, а одиниці, зате охоплює їх з незрівнянною швидкістю й точністю, уміє підхопити відразу їхні характерні риси й передати їх нам з тією опуклістю й свіжістю фарб, у яких бачить їх сам».

У своїх кращих творах Нечуй-Левицький, за словами іншого дослідника літератури – Сергія Єфремова «виявив себе теперішнім майстром рідного слова й громадянином рідної землі». Письменникові дорогаісторія рідного народу, його самобутність, йому боляче від втрати волі й національного достоїнства. Такими настроями викликане прагнення Нечуя-Левицького по можливості повніше відтворити на сторінках своїх повістей народні традиції, звичаї й обряди, сповнені, по його щирому переконанню, потужним духовним потенціалом і невичерпною силою, що відновлює. Напевно. самою яркою в цьому плані є повість «Кайдашева сім’я». У ній читач зіштовхується з докладним описом сватання, смотрин, обряду весілля, особливостей готування національних страв і традицій частування, обряду похорону, ворожіння, знахарства й т.п. Наприклад, як мальовничо зображує письменник традицію національного одягу, особливо дівочій і жіночої, зокрема повсякденної й святкової

От Мотря, запрошена Карпом, збирається: «Подруга-сусідка надягла Мотрі на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок, на кибалку, над самим чолом, поклала вузеньку стрічку із золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище іншої…». А от стара Кайдашиха збирається на смотрини до Довбишам: «Кайдашиха надягла тонку сорочку, зав’язалася гарною новою хусткою із крайками до самих плечей і поназапроторювала всі хрести, надягла нову спідницю, ще й жовті чоботи взула». Нечуй-Левицький описує деталі одягу, головних уборів з етнографічною точністю, любуючись одягом, яскравими прикрасами й разом з тим начебто залишаючи свої описи в спадщину нащадкам для пожвавлення національної пам’яті. Послідовне оповідання про життя Кайдашей допомагає відтворити в уяві селянську садибу: будинок, стайню, хлів, город, сад. Автор добре знає життя селян, майстерно зображує деталі житла. Життя українського села повністю пов’язана із землеробським календарем і церковними святами. Сім’я Кайдашей живе за цими правилами не одне сторіччя: працюють у будень, ходять у церкву в неділю й на свята, постятся по середовищах і п’ятницям, ідуть на прощу в Київ. У повісті створена галерею народних образів, які в сукупності створюють особа українського народу в разнообразнейших його проявах. Герої добутку зображені в народно-пісенній традиції. «Лаврина молода довгаста особа була рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – усе дихало молодою юнацькою красою».

Щиросердечна привабливість Лаврина передається через його мову, поетичний і лагідний, начебто витканий з пісні. А народна пісня – це також споконвічна українська традиція, без якої не відбувається жоден обряд, жоден звичай. Незважаючи на важкі життєві обставини, у побуті українців багато музики. На весіллі, на вечірниці грають музиканти, а Лаврин, ідучи в сусіднє село до Мелашке, грає на сопілці: «Всю дорогу його сопилка грала, то пісня начебто сама співалася». Співає Мотря на зло свекрусі. Співає Кайдашиха за шиттям. Героїв «Кайдашевой сім’ї» не можна назвати відверто гарними або відверто поганими. Не чуй Левицкий показує складне об’єднання в образах Кайдашей світлих людських почуттів і поривів, а також чорт негативних – егоїзму, скнарості й т.п. Але якої би риси не були визначальними в характерах героїв, автор не прибігає до песимізму, сподіваючись на перемогу здорового глузду. Письменник переконаний: тільки розрив із глибинною народною традицією визначає духовне зубожіння людини. Соковитий і квітчастий описи побуту й роботи селян у Нечуя-Левицького критики іноді порівнюють із відомими побутовими картинами Эмиля Золя. Але особлива теплота, симпатія автора, який овіяне життя селянина, прояв поезії народної душі в прозі українського письменника не мають відповідних паралелей у добутках про селянство Золя, витриманих у темних, безпросвітних тонах («Земля»). Відтворенням кращих рис поетичних, працьовитих українських націй, викриттям гірших, що стали результатом руйнування національних святинь, відображенням звичаїв, побуту, традицій, духовних поривів українців письменник затверджує віру у вічність українського народу

Він мріє про день прийдешньому, про повернення до духовних джерел, про відродження високої духовності. У цій мрії – нев’януча краса «Кайдашевой сім’ї», у ній те, що дозволило Максимові Рильську назвати повість Нечуя-Левицького «сонячної», хоча дещо й «похмуро» у добутку, у якому «все виконує свою певну автором роль, веде свою художню партію, як інструменти в гарному оркестрі або хорі».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Повість «Роксолана» писалася упродовж кількох років — з 1918 по 1926 pp. Головні герої повісті — Сулейман Величний і дівчина-русинка Настя Лісовські, дочка О Луки. Ці історичні постаті жили на переломі Середньовіччя й Нових часів. Український народ, на думку істориків, переживав у цей час найглибший занепад. Державність його була зруйновано, він (народ) був безпросвітною темною масою, яка в тяжкій неволі коротала свій вік. І, можливо, говорить О. Назарук, «на знак того, що в українському народові все ще криються великі здібності, Божа воля видвигнула в тім часі одну жінку як найбільшу жіночу постать світової історії тієї епохи. Османська імперія була багатою державою. Сулейман Величний царствував 46 років. Мав величезну армію (100 000 війська, 300 воєнних кораблів).Після вступу на престол у війні проти Угорщини ствердив себе здібним вождем і ворогом християнського світу. Здобув Бєлгород, воював з Австрією (у тім поході йому товаришила його жінка Роксолана, опустошив берег Італії. Доходи його виносили біля 500 мільйонів аспрів щорічно. Дослідники стверджують, що «силі його не було рівня в цілім тодішнім світі». Мав твердий характер, був відважний, розумний і справедливий, даного слова завжди дотримував. Любив молитву. Не підлягав нікому, окрім Ель Хуррем.Ця історична довідка допоможе нам зрозуміти проблеми, які автор порушує в повісті. Найбільш глибоко, на мій погляд, розроблена у творі проблема служіння народові. Розглянемо її на прикладі окремих уривків.До кімнати Хуррем зайшов монах літ понад п’ятдесят. Поблагословив її знаком хреста і заговорив рідною мовою про справу, близьку рідній (український) землі! Молода дівчина знітилася: «Як вона, бідна невольниця, може помогти рідному краєві, з котрого вийшла, й народові, котрий мучився там. Слухала уважно Івана, а в голові снувалися думки. Сулейман, якого так щиро покохала, володар трьох світів, є ворогом правовірного люду, його пращури руйнували українські церкви… Чи можна це прощати? Важко, дуже важко! Адже часто бачить окровавлені голови людські. Дівчина згадала Спасителя, який дав душі людини свобідну волю вибору між добром і злом, між вірністю і ламанням її. І тим зробив ту душу подібною до себе. Якщо Спаситель своє життя «во ім’я царствування добра» поклав на вівтар, то, може вона, Настя, дочка о. Луки Лісовського — пароха при церкві св. Духа — теж зможе віддати своє життя заради спасіння народу, припинення воєн, збереження православ’я?! Монах сказав, що Мати Божа Воротарниця прощає всі гріхи, окрім одного гріха супротив мужа, а цей гріх прощає церква Божа «по словам Христовим».А ось другий уривок. Діалог між Настею й Сулейманом. На запитання Сулеймана, що вона зробила б, якби стала володаркою всіх його земель, дівчина-невільниця відповіла: «Я б будувала, багато будувала б!».Відповідала поважно, але так переконливо, ніби він уже обіцяв гроші на ті будови. Що ж мріяла залишити тут, на далекій від України землі, полонянка? Кухню для убогих, лічницю, купелевий дім, школи для хлопців, бібліотеку, дім для божевільних, мечеть.Сулейман був вражений. Вона виростала в його очах на дійсну султанку, і він заговорив: «Ти маєш не тільки великий розум, але й дуже добре серце, що не забуваєш людей з країни, з якої походиш».Роксолана свою місію вбачала в тому, щоб допомогти кожному незалежно від національності її слуги ніколи не минали ні греків, ні вірменів, ні італійців, ні поляк, ні інших слов’ян. Усім роздавали милостиню. Служба Хуррей уже впізнавала її земляків, яких відпускали на волю за її просьбою, і цим бідним людям теж роздавала милостиню. «А вони рідним словом подяку султанці складали і сльозами прощали, піднесеними руками благословляли». Мати при зустрічі з дочкою розповіла про свої митарства і про те, що радувало материне серце.Двоє людей-євреїв, які погодилися організувати зустріч матері з дочкою, так відгукнулися про Роксолану: «Файна, дуже файна! біла, золоте волосся, сині очі, подовжасте обличчя, малі руки, як у дитини, і добре серце має, бо як іде, то не минає бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми інша віра… її карету письмами закидають… А її слуги письма збирають… Найменше письмо, навіть подерте розглядають… Із-під землі винного добувають, а невинному допоможуть. Велику людяність Ель Хуррем продемонструвала при зустрічі з Сулейманом після приїзду матері. Слухав чоловік кохану дружину, радів за її добрі вчинки: «…о моя мила Хуррем,… довго будеш прикладом і взірцем всім дітям правовірним мослемів, як мають шанувати своїх ба
тьків і матерів!»

Хто ж вона, Роксолана? За змістом написано твору може бути такий висновок: Ель Хуррем розумна, добра жінка, яка своїми вчинками довела, що людина, де б вона не перебувала, повинна залишатися людиною, віддавати себе на службу людям різних віросповідань, любити свою Батьківщину, свій народ, шанувати його культуру та традиції.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дата	Подія
14 травня 1871	Народився Василь Семенович Стефаник в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.
1883	Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні). Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш.
1888	Оповідання “Нечитальник”
1889	“Лумера”
1890	Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.
1892	Після закінчення гімназії Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною “вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова.
1890	Перша стаття — “Жолудки наших робітних людей і читальні”
1893 — 1899	Пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.
1896—1897	Час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою.
1896 — 1897	Він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”.
1897	У чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села.
1899	Перша збірка новел — “Синя книжечка”.
1900	Вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”
1901	Третя збірка новел Стефаника — “Дорога”
1904	Одружився з Ольгою Гаморак, мав чотирьох синів. але в 1914 році дружина померла
1905	Четверта збірка письменника — “Моє слово”
1904	Одружився з Ольгою Гаморак, мав чотирьох синів. але в 1914 році дружина померла
1916	Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам’яті Франка.
1927 — 1933	Стефаник опублікував ще більше десяти новел. В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.
1933	Відмовився від персональної пенсії, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції.
7 грудня 1936	Останні роки життя письменник тяжко хворів. Помер і похований у рідному селі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Моральні цінності для мене — це повага до батьків, до ближніх, праця, розвиток самого себе та любов до оточуючих. У сучасному суспільстві, на жаль, уже не ті цінності, які були раніше, які передавались з покоління в покоління. Сьогодні ж для людей найважливіше за усе це грошу та їхні власні бажання. Нікому не потрібний саморозвиток та повага до інших, всі хочуть лише потурати своїм прихотям. Колись наші предки вірили в кохання, працювали та жили в мирі, на сьогодні, усе це давно замінили гроші. Люди вважають, що на світі можна купити все, та вони помиляються, думаючи так, вони втрачають свою людяність та сердечність. Багато підлітків, дивлячиь сучасні фільми, де скрізь показано війну або ж, навпаки, ідеальний світ без проблем, думають, що, маючи гроші, великий будинок та машину, ти станеш щасливим. Та це не так. Звичайно, ззовні ти будеш щасливим, але всі забувають про внутрішній світ, про душу,про моральні цінності,про людяність. Люди готові на все заради грошей, готові вбивати, катувати, руйнуючи свою душу.

Тому, я вважаю, що  ми повинні боротись з цим та показувати сучасному поколінню приклад добра, любові та поваги.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Перше знайомство з Ліною Костенко зворушило мене до глибини душі. Яка душевна чистота й глибина думки, яка досконалість у володінні словом! Яка спорідненість душі й думок з таким уже знайомим словом Лесі Українки! 

Слово нашої сучасниці, обрамоване в яскраву художньо-естетичну форму, виступає потужним носієм духовної енергії народу, змушує задуматися над багатьма проблемами життя, по-філософськи підійти до їх вирішення. 

Викликає повагу до поетеси те, що вона ніколи не йшла на угоду з тоталітарним режимом, «не поклала лжу на струни». Мало того, вона завжди могла (і вважала це своїм моральним обов’язком) подати руку допомоги своїм опальним друзям. 

Л. Костенко поєднала в собі кращі риси митця — суворого ревнителя національних традицій, духовного донора української культури. Вона «не зміняє совість на харчі», бо «душа її у Бога на плечі». У поетеси слово — вчинок, а життя — як слово. В одній із збірок «Веди мене шляхетними шляхами» були вміщені «Летючі катрени Ліни Костенко». Вони привертають до себе увагу розмаїтою тематикою. У катренах переплелося особисте світовідчуття із загальнонародним, їх позначає розуміння важливості збереження моральності, щоб не спустошив наші душі духовний Чорнобиль: 

Дозиметром не виміряєш дози — 

Тотального спустошення душі. 

Історія лягає під бульдозери, 

Сучасний світ штампує фетиші. 

Вражає у творчості цієї жінки те, що вона, маючи прикмети чоловічого стилю поведінки, враз може бути такою зворушливо ніжною й незбагненною. Поетеса гостро відчуває свою єдність із усім світом, причетність до страждання кожної людини, тварини й навіть билинки, свою відповідальність за цей світ: 

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. 

Він добре вам зіграв колись мою присутність. 

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. 

І, може, це і є моя найвища сутність. 

Або ще так, довірливо і водночас упевнено: 

Мене ізмалку люблять всі дерева, 

і розуміє бузиновий Пан, 

чому верба, від крапель кришталева, 

мені сказала: «Здрастуй!» — крізь туман. 

Чому ліси чекають мене знову, 

на щит піднявши сонце і зорю. 

Я їх люблю. Я знаю їхню мову. 

Я з ними теж мовчанням говорю… 

Роль поезії в житті людини неодновимірна, вона вбирає в себе кожен прояв людини, кожен рух чи думку. Тому ось як визначає своє поетичне кредо Ліна Костенко: 

Поезія — це свято, як любов. 

О, то не є розмова побутова! 

І то не є дзвінкий асортимент 

метафор, слів, — на користь чи в догоду. 

А що, не знаю. Я лиш інструмент, 

в якому плачуть сни мого народу. 

Поезія стає справжньою таїною, вищім покликанням, яке людина не вибирає, яке кличе за собою, завдаючи страждань, даруючи радість, наповнюючи глибиною, змушуючи до відповідальності за кожне сказане тобою слово. 

Омелько Кайдаш — працьовита людина. Він добрий хлібороб та гарний стельмах. Разом з Марусею вони зуміли побудувати своє госпо-дарство, жили заможно. Але був у Кайдаша недолік — дуже любив чо-ловік випити. А причин для того, щоб зазирнути у шинок, було багато. Спочатку Омелько заливав горілкою давнє лихо — панщину. Пізніше він буде намагатися за чаркою забути про свій страх перед старшим сином, який під час однієї зі сварок ударив батька. А потім, коли вже Лаврін забере до своїх рук все хазяйство, Кайдаш буде пити через свою непотрібність у цьому житті. «Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця», — говорив старий у шинку.

Важка праця спочатку на пана, а потім для власного добробуту, забобонність, постійні родинні чвари, гірке пияцтво — все це зробило Кайдаша слабкою, безвольною людиною.

Багато діла переробив він на своєму віку, нічого не знав, крім виснажливої праці, а жорстока доля ніби кепкувала з нього. Кайдаш був дуже богомільним, щонеділі ходив до церкви, любив молитися і постити, горнувся до духівництва. Але нерідко Кайдаш із церкви йшов у шинок. Він постив дванадцять п’ятниць на рік, щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати, але потонув під лотоками млина. Якщо образ Омелька Кайдаша і викликає сміх, то це сміх крізь сльози.

В описі портрету різко контрастують чорний і білий кольори. Зорові епітети є живописною демонстрацією контрастних типових деталей, до яких вдається письменник, змальовуючи портрет Омелька Кайдаша, розкривають не тільки зовнішні риси героя, а й його характер. Зі сторінок постає виснажена тяжкою працею людина, яка перетерпіла на своєму віку багато лиха. Про це говорять і «здорові загорілі жилаві руки»«, і «густі дрібні зморшки» і «сухорляве й бліде лице». В більшості випадків Кайдаш показаний під час праці. Кайдаш був набожним чоловіком, але його набожність, як і більшості селян того часу, не виходила за межі обрядовості, не торкалася душі. Він ходив щонеділі і на службу, і на вечерню, приходив до церкви, коли та ще була зачинена,за відсутності паламаря служив за нього, світив свічки перед образами і подавав кадильницю священникові. Автор насміхається над релігійністю Кайдаша, яка не освячує його душу, не робить його кращим, бо не проникає в саме серце, він не спроможний збагнути глибинну суть християнської релігії, а тому й не стає на шлях очищення. Письменник подає амбівалентну характеристику героя: «Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток». Із церкви Кайдаш прямує до шинку і пропиває зароблені гроші. За часів кріпаччини йому не належало нічого. Все, що він заробляв — він заробляв для пана. Кайдаш не вміє працювати на себе, на своїх дітей, на свою родину. Не стало пана, він працює на шинкаря, не зраджуючи своїм старим звичкам — шукати ілюзорного спокою душі у чарці. Невпинно працюючи сам і залучаючи до роботи своїх синів, він не турбується про збільшення родинного добра, землі, достатку. Натомість вимагає поваги до себе, не розуміючи кумедність і принизливість свого поводження у нетверезому стані. П’яний Кайдаш не орієнтується в просторі, не може контролювати свої вчинки, відповідати за них, виглядає смішним і жалюгідним. То ж цілком закономірно, що він втрачає керівні позиції у власній родині. У сварках між свекрухою і невісткою він намагається згідно до норм життя патріархальної української родини брати верх, але, втративши авторитет людини через свою пиятику, він не в змозі утримати авторитет батька. У сцені сімейної сварки, яка почалася через дрібницю — мотовило, поразки зазнав не лише старий Кайдаш, поразки зазнали всі члени родини, тому й скрикнули вони в один голос. Поразки зазнав старий патріархальний уклад української родини, який тримався на беззаперечному авторитеті батьків. Порівнюючи членів родини Кайдаша із такими підвищеними образами як скеля, морські хвилі, І.Нечуй-Левицький надає ситуації комічного і водночас трагічного забарвлення. У дрібних кумедних сварках нехтується повага до батьків, любов до дітей, знищується порозуміння, як основа родинної комунікації. То це дійсно сміх крізь сльози. Після бійки з сином Кайдаш уже назавжди втратив рівновагу. Кайдаш не розуміє, чому руйнуються звичні старі патріархальні устої, морально-етичні норми, вироблені здавна, чому син підняв руку на нього, він не вірить у можливість кращого життя, тому почав пити ще гірш, ніж перше пив. Часте вживання горілки призводить Омелька до тяжкого захворювання. Йому, як і героям Гоголя, сп’яну лізе у вічі всіляка містична чортівня. То Омелькові здається, що він загубив очі, то ввижаються чорти, що сидять верхи на свинях або виглядають з печі, то якась коза з червоними очима, з вогнем у роті. Комічні фантасмагорії Кайдаша автор вибудовує на основі народної творчості, чим поглиблює сміховий ефект. Кайдаш, не маючи змоги через власну обмеженість збагнути причини, які роблять його життя нестерпним, покірно звертається до Бога, виконує релігійні обряди, ходить до церкви, старанно постить у п’ятницю, бо переконаний: хто постить у п’ятницю ніколи не потопне у воді. Автор насміхається над забобонністю не лише Кайдаша, а й всіх українських селян, над їхньою нездатністю давати об’єктивну оцінку речам і подіям, зображаючи процес зцілення Кайдаша від білої гарячки. Рецепт баби Палажки викликає сміх через свою абсурдність. Учасники цього дійства з повною серйозністю сприймають те, що відбувається і цим ще більше поглиблюється комізм ситуації. Тут містика помішана з реальністю життя: чи Кайдашеві допоможе зілля чи ні, а Палажці допомогло покращити своє матеріальне становище — вона була щедро винагороджена. Кайдаш повністю втратив свій авторитет і «од того часу Лаврін за
брав у свої руки і воли, й вози, і все господарство. Загнали діти батька на піч на одпочинок». Своє змізернення усвідомлює і сам герой: «Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця», — говорив Кайдаш за чаркою горілки в шинку.

Змілення авторитету Кайдаша вилилось у його непотрібність у родині й закінчилося смертю втопленика, смертю проти якої Кайдаш постив у п’ятницю протягом всього життя. 

У більшості випадків Кайдаш показаний за роботою. Він добрий стельмах і дбайливий хазяїн, але всі зароблені гроші пропиває, шукаючи ілюзорного щастя в чаду горілки. Це й призводить Омелька до тяжкого захворювання. Йому сп’яну лізе у вічі усіляка фантастична «чортовщина». То Омелькові здається, що він загубив очі, то вважаються чорти, що сидять верхи на свинях або виглядають з печі, то

якась коза з червоними очима, з вогнем у роті. Ці деталі взяті з народної творчості. Проте, вводячи фантастичні елементи, письменник не порушив реалістичної основи твору. Він майстерно змалював психічний стан Омелька: «Один чорт показував йому на сокиру під лавою й шепотів: «Візьми сокиру та зарубайся!» Другий показував на налигач під полом і говорив: «Піди в клуню та повісся». Третій підказував: «Піди до ставка та втопись!»

Кайдаш, не збагнувши причин, які роблять його життя нестерпним, покірно звертається до Бога з примарною надією вимолити краще життя хоч на тому світі, виконує різні релігійні обряди: ходить до церкви, старанно постить у «святу п’ятницю», бо, на його думку, хто дотримується цього, «той ніколи не потопатиме у воді».

Та це не рятує Омелька від «наглої смерті»: він тоне в Росі,, біля млина. «І п’ятниці нічого не помогли, — з іронією говорить старший син Омелька Кар-по. — Варто було мучити себе цілий вік»,

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

1. Жюльєн Сорель — головний герой роману «Червоне і чорне». Хоче бути єпископом. Але він жадає тільки привілеїв цього одягу. Сам в Бога не вірить. Розумний, розважливий, не гребує в засобах, затятий шанувальник Наполеона, хоче повторити його долю. Думає, що якби народився в часи Наполеона, то домігся б багато чого, а тепер доводиться лицемірити. Розуміє, що заради своїх цілей потрібно добре ставитися до людей, яких не любиш. Намагається лицемірити, але не завжди це виходить. Дуже емоційний, пихатий, женеться за становищем у суспільстві. Запальний. Хоробрий. Іноді його почуття переважають над розумом.
2. Пані де Реналь — дружина мера міста Верьера Г-де Реналя (стане коханкою Жульєна). 30 років. Щира, простодушна і наївна.
3. Матильда де Ла-Моль — 19 років; різка, емоційна, іронічна до своїх знайомих, чи не лицемірить з друзями батька. Поводиться як дитина. Потихеньку читає книги батька (Вольтер, Руссо). І чим більше там протесту сучасності, тим цікавіше їй здається.
4. Абат Пірар — Сорель зустрічається з ним в семінарії. Абат живить симпатії до розумному учневі, але намагається їх не виявляти. Вони схожі з Сорелем. Більшість їх не любить за розум, начитаність, противопоставленность іншим семінаристам. Кожен готовий донести на них при першому зручному випадку. У підсумку абата виживають з семінарії. Перейти в інше місце йому допомагає пан де Ла-Моль.
5. Пан де Ла-Моль — бере участь у таємних зборах, схожий на ультрароялістов 1820-х. Має велику бібліотеку. Добре ставиться до Сореля з самого початку, що не зневажає його походження. Цінує його по роботі, допомоги в справах. Відразу повірив в негативну характеристику Сореля. Вдячний абату за допомогу.
6. Граф де Талер — син єврея, простакуватий, через що піддається впливу суспільства і не має своєї думки. Вбив в дуелі Круазенуа, який захищав честь Матильди, спростовуючи чутки про причину її зникнення, не вірячи анонімним листам. Круазенуа був її прихильником.
7. Пан де Реналь — Мер міста Верьера. Запрошує гувернера для того, щоб похвалитися перед Вально. Вально сам потім стає мером. Обидва турбуються про те, що про них подумають інші. Гонорові, багаті нечесними грошима. Дружелюбно розмовляють один з одним, але позаочі будують підступи.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Історія моєї землі надзвичайно трагічна й водночас повчальна. Вона свідчить про якусь незбагненну силу українства, здатність його знову й знову відроджуватися після нищівних ударів. Як тут не згадати слова відомого українського письменника: «…яка біда, яка чума мене косила, а сила знову розцвіла!» Можна було б, посилаюсь на історію, розповідь починати від монголо-татарської неволі, яка не тільки знищила нашу державність, а й фізично вигубила народ, так підірвала його сили, що він легкою силою сусідів попав до них у неволю… Однак всупереч несприятливим обставинам фізичні й духовні сили народу поступово зростали, нагромаджувалися… Та тих сил було замало. Й серед них не було такої постаті, яка б підняла народ, відстояла гідність його, гідність держави в цілому. Український народ чомусь постійно схиляв голову, тримав її на рівні плечей. Він був темною, безпросвітною масою (мова йде про 15 століття), яка в неволі коротала свій вік. І, можливо, говорить О. Назарук, на знак того, що в українському народі ще є достойні постаті, великі здібності, Бог сотворив Настю Лісовські, яка стала най величезнішою постаттю світової історії часів Османської імперії. У правдивості цієї думки можна переконатися, коли осмислено прочитаєш повість «Роксолана». Далеко від рідної землі Настуся виявила риси характеру, притаманні українцям. На недосяжну, здається, висоту вона зійшла завдяки винятковій силі волі, мудрості, знанням, набутим наполегливою працею (працьовитість — одна з найвиразніших рис українців!), літературному й музичному обдарованню. Майже сорок років Роксолана потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу. Це був її тріумф. Вона вела боротьбу за свою особистість, свою гідність, свою волю і духовно винищила в ній перемогу. Це стало можливим тільки тому, що її боротьбу живила любов до рідного краю, надія на неї. Любов і надія стали тим порогом, що вберігав її особистість, не дав їй бути поглинутою османським оточенням. Настя — символ України, а дівчачі співанки, які припливали до неї з рогатинських вечорів у Стамбул, — символ чистоти її душі, ніким не вбитої пам’яті про рідну землю. Пізніше, уже набувши життєвого досвіду, збагативши свій розум філософією, вона збагне, чому турки мають землі, церкви, багатство, а українці — ні. Вона переконається, що впродовж усіх років проживання далеко від батьківського дому, думала про матір-неньку, чинили все в дусі свого народу. Українські традиції Роксолана переносила на Схід. Ось історична довідка як один із доказів. Коли Роксолана втратила з роками свою привабливість, слуги Сулеймана привезли до його гарему молоду красуню. Роксолана не дала згоди на її проживання в палацах свого чоловіка, бо в Україні «один муж, одна дружина і на все життя». Сулейман погодився з Ель Хуррем і залишився вірним їй до кінця своїх днів. Та про це О. Назарук не пише. Розумом, усіма можливими силами й засобами вона вела щоденну багатолітню, духовно виснажену боротьбу, звертаючи свої погляди в бік України, з постійною думою про допомогу їй. Та досягти вершин не зуміла. Не було нероздільного зв’язку з Україною, зі своїм народом. Виходить, що її боротьба індивідуальна, особиста, без опори на народне коріння… Така боротьба не забезпечує перемогу. І все ж, ми шануємо Роксолану. Вічна пам’ять цій фізично й морально сильній жінці, яка намагалася своїми діями та вчинками довести, що українці — це сильна самобутня нація, яка має майбутнє, її патріотизм не був підробленим, він був справжнім. У нутрі серця свого вона мала завзяту певність, що осягне свою ціль, хоч би довелося їй прибити на хрест два народи: свій і мужа свого. В українському дусі Роксолана хотіла виховати й своїх дітей, мріяла про те, щоб вони у своєму життя керувалися українськими чеснотами. Перебуваючи в Єгипті, ведучи розмову з євреями, вона переконалася в тому, що в кожного народу є свої святині. А пісня, звертаючись до сина, зазначила: коли будеш на престолі, не забудь передати Єрусалиму Мур Плачу. До речі, згідно з історичними даними, Селим подарував євреям Мур Плачу.

Однак (це теж з історії!) ще до фізичної смерті Боязида (він став п’яницею) вона не могла не бачити, що діти остаточно перекреслили те, що вона вимріювала й виснаджувала. Це клало край її сподіванням — вона зрозуміла, що Боязид належить не їй, що її земля йому чужа. Така закономірність, діти виховувалися в суворих умовах Османської імперії. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Фредерік Стендаль належав до письменників XIX ст., які писали свої твори в епоху реалізму. У романах та повістях, які будувались з матеріалу дійсності, автори відображали психологію людини, формування особистості під впливом різних обставин. За життя Стендаля як письменника оцінило небагато людей, та серед них були Бальзак, Гете, Пушкін. Більшість вважала його творчість «осколком прошедшего столетия».

Роман «Червоне та чорне» був написаний у 1830 році, і саме він прославив ім’я Стендаля як провісника соціально-психологічної прози. Роман створювався на основі дійсного життєвого випадку. Одного разу Стендаль у «Судовій газеті» натрапив на такий матеріал: у грудні 1827 року Гренобльський суд слухав справу Антуана Берте, сина коваля, домашнього вчителя в дворянських сім’ях, який стріляв у матір своїх учнів. Ця історія стала чудовим матеріалом для майбутнього твору.
Головний герой роману Стендаля — Жульєн Сорель, син теслі. Він народився та виріс у провінційному містечку Вер’єрі. Головний герой не був схожий на своїх братів. Замість фізичної праці віддавав перевагу читанню книжок. Він ненавидів свою родину, а ті, в свою чергу, зневажали Жульєна. Папаша Сорель вважав молодшого сина «обузою» для себе. Рідні грубо ставились до нього, і, мабуть, саме через це він виховав у собі почуття недовіри до оточуючих.
Новим етапом у долі Жульєна стає життя в домі мера, де герой знайомиться з пані де Реналь. У серці молодої людини прокидається почуття кохання, яке пробуджує його самовідданість та ніжність. Він без залишку віддається почуттю. Логічні роздуми Жульєна призводять до припущення, що бути щасливим означає мати багатство та владу. Але любов руйнує всі ці хитросплетіння розуму. І лише пізніше, забувши про свою гординю, занурившись у потік ніжності, Жульєн пізнає справжнє щастя.
У семінарії, куди потрапляє потім Сорель, він бачить лише лицемірність та фальш. Обіцяючи своїм учням порятунок на небесах та ситість на землі, ієзуїти готують сліпих у своїй старанності служителів церкви.

Після навчання в семінарських келіях Сорель волею долі був закинутий у вищий світ Парижу, де панують свої звичаї та погляди. Юнак стає особистим секретарем та бібліотекарем маркіза де Ла-Моля. Жульєн відчуває надмірне та презирливе ставлення до себе оточуючих. Не може не викликати захоплення ставлення Сореля до титулованих чинів. Як він зневажає тих бідних розумом і духом, які гордяться лише своїми предками, багатством, відомим родом, а не особистими якостями!
Жульєн закохує в себе аристократку і гордячку Матильду де Ла-Моль. Він відчуває моральне задоволення, тому що отримав перемогу над особою з вищого світу. І ця марнославність вища за кохання. Безглуздий постріл у пані де Реналь в церкві обриває поступове самопізнання. Воно розкривається в стихійній душевній кризі. У душі Сореля руйнується віра в найдорожче, у незаплямовану та потай богоутворюючу святиню. Спроба героя вбити кохану жінку — це одночасно і спроба самознищення, яка призводить його до гільйотини. Очікуючи на страту, Жульєн переживає очищення. «Ні, тут панують тваринні вдачі спритних рвачів»,- такий вирок устами підсудного Сореля виносить життєвому устрою цілої історичної епохи Стендаль.
«Червоне і чорне» — не тільки історія краху безсоромного ловця щастя. Це трагедія людини, яка запізнилася народитись. Трагедія в тому, що Сорель з минулого позичив собі кодекс честі, але дійсність призвела його до безчестя. Своїм пострілом і подальшим існуванням Жульєн Сорель відкидає від себе всю брехню, яку раніше приймав за правду. Велика істина відкривається перед ним в останні дні життя. Вона полягає в тому, що щастя у звичайних почуттях, в умінні кохати і прощати, в душевному теплі, в любові до ближнього.
Та вже все пропало… Сорель гідно й спокійно несе свій хрест. Але, на думку автора, саме такі постаті, як його герой, своєю загибеллю примушують замислитись над сенсом людського життя.