Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У 1871 році П. Мирний подорожував на Полтавщині, там він знайомиться з життям селянства. На основі всіх цих спостережень у 1874 році виходить нарис «Подоріжжя від Полтави до Гадячого». Під час  цієї подорожі Мирний знайомиться з хлопчйком-візником, який розповідає йому про Василя Гнидку, що вирізав сім’ю заможного козака і був засуджений до каторжних робіт. Письменник розуміє, що Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту. Водночас він бачить, що народ не стільки звинувачує розбійника, скільки співчуває йому, як нещасливцю, доля якого понівечена суспільними обставинами. Він замислюється над питанням: чому мирний хліборобський побут породив злодійство? І приходить до висновку, що в часи кріпацтва все зупинилося, загрузло в болоті. Цей випадок з життя ліг в основу повісті «Чіпка», над якою Мирний працював протягом літа й осені 1872 року. В цьому ж році починається і співробітництво з Іваном Біликом, якому він надіслав рукопис і отримав рецензію, В процесі роботи над повістю «Чіпка» Мирний стає романістом. Білик дає цілком позитивну оцінку творові, але робить ряд слушних зауважень.
Мирний враховує їх, і на сторінках рукопису з’являється сцена селянського бунту. Так з’являється друга редакція повісті.
Але Білик цим не вдовольняється, і сам включається у роботу. Він вводить історію села Піски. Екскурс в минуле, лінія панів польських, закріпачення села — перші ознаки романного твору.
Чому Чіпка після одруження з Галею повернувся на розбійницьку стежку? Потрібна була мотивація. І вона знайшлася. Це земська реформа і вибори Чіпки в земство. Так виникла уже четверта редакція роману..
А в шостій редакції, завершеній в 1875 році, перед читачем постав твір із складним відтворенням внутрішнього життя Чіпки, роздумами над тим, чому немає життя, немає правди.
Це був перший в українській літературі соціально-психологічний роман. Він розкрив перед читачами всю глибину душі людської з її темними і хорошими сторонами, примусив замислитись над своїми вчинками, поставив проблему відповідальності за свої дії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Морально-етичні проблеми, про які пише Борис Олійник, на перший погляд прості і Зрозумілі без зайвих слів. Під пером поета вони набувають глибини й багатозначності, він досліджує їх у тісному зв’язку з повсякденним життям людини. Мова й форма віршів Олійника точна, проста, лаконічна Та є в його поетичній скарбниці дещо незвична річ Це казка-притча «Крило», яка присвячена стосункам людини і природи. 

Сюжет казки «Крило» дуже романтичний. Маленький хлопчик знаходить журавлика із зламаним крилом, що не зміг летіти до півдня. 

Потяглися журавлі вдалеч плавно, 

Доганяв їх листопад за селом. 

А один, як сирота, гірко плакав 

З перебитим у лікті крилом. 

Хлопець рятує птаха. Олійник дає трохи гумористичні натяки на «людино подібність» журавлика: мати «вишила журавлику сорочку», батько «кеди з крамниці приніс». Одужавши, птах навесні відлітає, а хлопець від зажури ще більше змалів… 

І ось вересневим ранком до двору прибуває вся журавлина зграя, і «цибате у кедах» обіцяє хлопчині, що прилітатиме щовесни. Олійник навмисно зводить казкову ситуацію до побутової буденності, але, говорячи про те, що зв’язує рятівника й порятованого, знаходить чудову, ємну фразу: 

Щовесни прилітатиму, брате, 

Бо крилом я до тебе приріс. 

Ростуть журавка й хлопець, поєднані добротою, душевним теплом та чистотою. Благородство душі робить дитину крилатою; 

А потім над селом вони злітали, 

І зорі їм ховались під крило, 

І так обом їм хороше було! 

Хлопець стає юнаком, знаходить собі пару, достойну його високої душі, і тепер вони літають утрьох, насолоджуючись красою, вірною дружбою та коханням. Вони розуміють один одного, тому що це — істоти з чистим сумлінням, щирим серцем. 

Як то буває в житті, політ перервався раптово і страшно. Сусід, людина без душі, сповнена жадоби й ненависті, убиває журавлика—випадкового свідка крадіжки, який довірливо підійшов до ворюги. Уся душевна ницість злодія дається через відсутність зв’язків із світом. Природа відштовхує нелюда: його сад, обминають солов’ї, його не люблять собаки, йому відмовлено в майбутньому — сусід не має дітей. Байдужа рука вбиває крилату дружбу. Із смертю журавля юнак утрачає життя. На очах він старіє: 

Одна по одній зморшки проступали, 

Кришились зуби, западали щоки, — 

І він ставав столітнім, древнім дідом. 

Не тільки біль старить його. Є жорстокий закон: ми відповідаємо один за одного. Підлість однієї людини карається вдесятеро, часто страждають невинні. За зрадництво, що вчинила людська істота, покарано теж людину, бо провину може відчувати тільки той, у кого є совість. 

Як останній знак кровного зв’язку, повисає замість руки в сивого юнака перебите крило. 

Сусід-злочинець не розуміє всього жаху свого вчинку. Але і його покарано — він буде жити з прокляттям, як Каїн, перший вбивця, бо, як каже суддя: 

Ти ж найсвятіше — небо, — дядьку, вбив… 

А це вже вище від людського суду. 

і тому 

Хай хоч страх тебе щодня вбиває: 

він, слава Богу, не підступний нам! 

Немає покарання в Кримінальному кодексі за вбивство душі, «неба» в людини. Тільки прагнення людства до духовних висот може його врятувати. Ідея поеми проста, але це оманлива простота. Такими ж простими є десять заповідей євангельських. Та чи просто жити за ними? 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сюжет комедії «Мартин Боруля»  побудований на дійсних подіях, що трапилися у родині Карпенка-Карого.  

Жанр твору «Мартин Боруля» – соціально-психологічна комедія.  

Тема твору «Мартин Боруля»   – зображення нестримного потягу багатих селян дорівнятися у своєму статусі до міщанства або дворянства.

Головним персонажем твору є  Мартина Боруля – заможний селянин. Він – здорова натура, гуманна людина, щира і до певної  міри наївна. Численні комічні ситуації, пов’язані з героєм, не викликають антипатії. Адже Мартин не пройдисвіт, а потомственний селянин, який по-людяному ставиться до всіх.

Головна мета Борулі  — добитися дворянства, тому і в своїй хаті встановлює «дворянські порядки», що створює глибокі комедійні ситуації. В гонитві за ілюзорним герой губить справжні цінності, вироблені народною мораллю. Сміховинність своїх вчинків Мартин не помічає. Свої плани він розповідає ще на початку п’єси. Він жалкує через те, що ще його батько не подбав про «гражданську службу».  Хоче отримати чин та визнання. Своїх дітей він також хоче вивести в люди: «От сина опреділив  у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба – самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка.»

Комізм ситуації в тому, що Мартин – людина старосвітських звичаїв і виховання. Сім’я його – дружина, син та дочка – також дотримуються старосвітських звичаїв. Боруля скрізь зазнає поразки: сусід-поміщик виграв у нього позов у суді, сина Степана «попросили» з канцелярії, де він працював, наречений Марисі виявився шарлатаном і втік, чому дівчина безмірно рада. Нарешті через одну букву в прізвищі (Боруля – Беруля)рід Мартина не визнали дворянським. Тому він спалює «дворянські» попери в печі. А в останньому монолозі розкриває увесь біль своєї душі : «Горять червоно, як кров дворянська, горять!…О-о-о!… Тепер ти бидло! Бидло! А  Степан теля!( ридає)…Пустіть! Рятуйте бумаги!… Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду…(підбіга до печі.) Згоріли… Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки бидло!( Тихо плаче.)»

Поряд з наївним Мартином драматург змальовує хижака Трандальова. Це – людина без певної професії, якій чужі поняття порядності та гідності. Він прижився біля такого, як дворянин Красовський,  і одночасно веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі. Цей тип  — продовження суспільної системи.

Образами дружини, дітей Мартина і наймитів драматург стверджує здорову народну мораль. Вони не цураються тяжкої роботі на землі, шанують народні традиції і звичаї.

В своєму творі Карпенко-Карий стверджує принципи правди, простоти та любові до свого народу. Сміх у п’єсі не нищівний, а аналітичний та співчутливий. Описані події по суті трагічні,проте подані у комічній формі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

П’єса «Мартин Боруля» написана на основі реального факту. І. Карпенко-Карий використав подію, яка відбулася в його родині. Батько письменника вирішив у суді довести своє дворянське походження. Незважаючи на витрачені зусилля, рід дворянським визнаний не був, бо прізвище в нових і старих документах відрізнялося однією літерою. Так само й головний герой твору: багатий шляхтич, чиновник земського суду Мартин Боруля має заповітну мрію — зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Справою честі стало те доведення «дворянської лінії», бо Мартина пан Красов-ський назвав бидлом, а його сина — телям. Боруля наполегливо, із завзяттям судиться, викидаючи гроші на вітер, і навіть не розуміє, що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой навряд чи зміг би пояснити, для чого йому дворянство потрібне, адже в нього цілком нормальне життя: має дружину, сина й доньку, чимале хазяйство.

Зрозуміло, що Боруля не має нічого спільного з дворянством. Маючи звичку прокидатись рано, герой із усіх сил намагається бути паном і лежить, як і водиться панам, довго, хоч і болять боки від того лежання. Усупереч родинній традиції вимагає від дітей називати його «папінька», а дружину — «мамінька», не дає працювати Марисі, аби вона привчалася до дворянства. Боруля марно витрачає чимало грошей на дворянський антураж. Смішно виглядає це намагання бути благородним: очікуючи привезення з міста «кофію», герой просить дружину дізнатися, що з ним робити, бо «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»

Боруля, безперечно, прекрасний батько, хоча через свою обмеженість і засліпленість дворянством трохи не зламав життя Марисі. Відмову сватам Миколи, Марисиного коханого, Боруля пояснює просто: «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії…» Натомість майбутнім чоловіком доньки він бачить регістратора Націєвського — людину несерйозну, звичайного міського франта, балагура, що до того ж любить випити за чужий кошт. Марисю дивує така кардинальна зміна в батькові, адже вона вихована зовсім по-іншому.

Син Борулі Степан служить канцеляристом у місті. Батько з щедрістю витрачає на нього гроші, аби він вибився в люди, виглядав, як дворянин. Степанові це подобається, але ті гроші йдуть у нікуди, бо він не навчився цінувати зароблені гроші. Вихор міста з веселими гуляннями, що часто закінчуються пиятикою, приваблюють хлопця. Але канцелярію закривають, і молодший Боруля повертається додому, де бачить хворого батька та майже розорене хазяйство. Це все — наслідки бездумної гонитви за дворянством.

Символічним є спалення «дворянських паперів» у кінці п’єси. Герой немов очищається тим вогнем, стає зрячим, Борулі стає легше, наче в нього нова душа ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала.

У творі поєдналися елементи комедії і трагедії. Образ Борулі в цілому комічний, але за цим зовнішнім комізмом криється страшна драма, адже нерозумний, засліплений «дворянською лінією» герой міг втратити абсолютно все: і майно (якого майже не лишилось), і друзів (Гервасія, Протасія і Матвія), і дітей (нещасливий шлюб Марисі й розпусне життя Степана), і власне життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дата	Подія
27 серпня 1856	Іван Якович Франко народився у підгірському виселку Нагуєвичі  Дрогобицького повіту в родині сільського коваля.
1862–1864	Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна.
1864-1867	Потім у так званій нормальній школі при василіянському  монастирі Дрогобича.
1871	Франко написав свій перший вірш про смерть батька.
1872	У молодого гімназиста померла і мати, яку він дуже любив.
1874	Вірш «Народна пісня»
Влітку 1874	І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю.
26 липня 1875	Закінчив Дрогобицьку гімназію.
Восени 1875	Вступає на філософський факультет Львівського університету.  Повість «Петрії і Довбущуки».
1878	Разом з Михайлом Павликом засновує часопис  «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під  назвами «Дзвін» і «Молот».«Каменярі».
1880	Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні  селян проти влади. Після тримісячного ув’язнення Франко  перебував під наглядом поліції, був змушений припинити  навчання в університеті.«Вічний революціонер»,«Не пора…».
1881	Франко став співвидавцем часопису «Світ». Повісті «Boa constrictor»,  «Борислав сміється».
1882	Працював у редакції часопису «Зоря». Повість «Захар Беркут».
1883–1885	Працював у газеті «Діло».
1886	Познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською,  у травні взяв з нею шлюб у Павлівській церкві Колеґії Павла Галагана. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми  киянами як уособлення духовної і політичної єдности Західної та Східної України.
1887–1897	Був довголітнім співробітником польської газети «Kurjer Lwowski». Збірка «З вершин і низин».
1888	Франко деякий час працював у часописі «Правда».
1889	Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт письменника.
1890	За підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником  Русько-Української Радикальної Партії, підготував для неї програму,
1893	Соціально-психологічна драма «Украдене щастя».
1890–1895	Разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ». Віршована історична драма «Сон князя Святослава».
1896	Збірка «Зів’яле листя».
1897	Збірка «Мій Ізмарагд».
1897-1898	Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту  й галицького сейму, але — через виборчі маніпуляції адміністрації,  провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху.
1899	В Радикальній Партії почалась криза, Франко спільно з народовцями  заснував Національно-Демократичну Партію.
1900	Збірка «Із днів журби»
1904	Полишив активну участь у політичному житті.
1905	Поема «Мойсей». В «Одвертому листі до галицької української молодежі» Франко писав:  «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»
1906	Програмова збірка «Semper tiro».
1908	Cтан здоров’я Франка значно погіршився, однак він продовжував  працювати до кінця свого життя.
1910	«Нарис історії українсько-руської літератури».
1911	«Давнє і нове».
1913	«Студії над українськими народними піснями».Вся Україна святкувала сорокарічний  ювілей літературної праці Франка.
28 травня 1916	Помер Іван Франко у Львові. Через два дні відбулось кількатисячне  урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Спочатку письменника  поховали у чужому склепі (родини Мотичинських), через 5 років домовина  з прахом Франка (розпізнана з допомогою Ольги Роздольської) була  перенесена в окрему могилу, відому своїм пам’ятником  (споруджено 1933-го року), на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

(1875)

Жанр: соціально-психологічний роман («роман з народного життя»).

Тема: зображення майже столітньої історії села Піски і, зокрема, до­лі правдошукача-бунтаря, «пропащої сили» Чіпки Варениченка.

Головна ідея: заперечення боротьби з несправедливістю через зло­чин, пролиття крові.

Історія написання роману: Панас Мирний написав нарис «Подоріж-жя від Полтави до Гадячого» із почутої від візника історії про відомого на Полтавщині Василя Гнидку, який зі своїми поплічниками вбив цілу сім’ю; потім на основі нарису створив повість «Чіпка», прототипом яко­го був Василь Гнидка; пізніше до написання роману (розширення повіс­ті) долучився рідний брат Панаса Мирного Іван Білик (псевдонім), в одній із редакцій твір дістав назву «Пропаща сила», а згодом — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Головні герої твору: Чіпка Варениченко, його мати Мотря, батько Іван Вареник (Притика, Остап Хрущ, Хрущов), баба Оришка; друг Чіпки з дитинства Грицько Чупруненко і його дружина Христя; друзі Чіпки — Матня, Лушня й Пацюк; москаль Максим Ґудзь, його дружи­на Явдоха й дочка Галя (дружина Чіпки); чиновництво: голова повіту Кряжов, судовий секретар Чижик, становий Дмитренко; пани Поль­ські, Порох та ін.

Композиція: чотири частини; тридцять розділів (академік О. Білецький назвав твір «будинком з багатьма прибудовами і надбудовами» че­рез його композиційну складність).

Сюжет

Частина перша

• Польова царівна: зустріч Чіпки з Галею.
• Двужон: історія Вареника — Притики — Хруща — Хрущова.
• Дитячі літа: важке дитинство Чіпки.
• Жив-жив! Чіпка в наймах, потім підпасич із Грицьком у діда Уласа.
• Тайна-невтайна: Чіпка-вівчар, смерть баби Оришки, розкриття таємниці про батька.
• Дознався: знайомство з Галею.
• Хазяїн: зростання Грицька як доброго господаря.

Частина друга

• Січовик: історія села Піски (перехід козаків у хлібороби; історія родини Мирона Ґудзя).
• Піски в неволі: приїзд генерала Польського до Пісок; реєстра­ція селян; шинкарювання Лейби; смерть Мирона Ґудзя в 99-річному віці.
• Пани Польські: приїзд у Піски пані генеральші, вечірки, одру­ження її дочок; «котяче царство» генеральші, доведення до смерті гене­ральші красивою й веселою дівкою Уляною; приїзд старшого панича — поручика Василя Семеновича, пізніше — молодшого панича Степана; розростання роду панів Польських.
• Махамед: дитинство й молодість Максима Ґудзя, смерть його батьків.
• У москалях: служба Максима-москаля.
• Максим — старшим: отримання Максимом звання фельдфебеля, одруження з Явдохою; отримання «чистої» й повернення в Піски.

Частина третя

• Нема землі: звістка про те, що якийсь Луценко — справжній хазяїн Чіпчиної землі; Чіпка в Пороха.
• З легкої руки: Чіпка в суді, спілкування із секретарем Чижи­ком, який просить хабара 50 рублів, щоб «поправити діло»; пиятика Чіпки в Пороха; повернення додому.
• Товариство: знайомство й дружба Чіпки з Матнею, Лушнею й Пацюком; пияцтво; Мотря в приймах у сусідки; «пропивання» нажито­го Чіпкою (крім снопів пшениці).
• Сповідь і покута: сповідь Чіпки в Грицька Чупруненка й Христі; дарування снопів Грицькові; докори Матні, Лушні й Пацюка.
• Перший ступінь: розробка Матнею, Лушнею й Пацюком пла­ну пограбування хліба в пана; угода з Гершком щодо продажу вкраденого.
• Слизька дорога: убивство Чіпкою сторожа; Чіпка зі своїм товариством у чорній; хвилювання Христі за Чіпку; Чіпка і його товариші на волі.
• На волі: звільнення від кріпацтва піщан і звістка про відпрацювання панові ще два роки; обурення селян через їхню «дармову» дворічну працю на пана; звинувачення паном селян у «бунті»; приглушення селянського бунту становим.
• Сон у руку: сон Чіпки про вбивство сторожа; докори сумління Чіпки.
• Наука не йде до бука: повернення Мотрі додому; щоденна праця Чіпки по господарству; дружба Чіпки з Грицьком; чутки в Пісках про крадіжки.

Частина четверта

• Невзначай свої: нічні збіговиська злодіїв (і Чіпки з його то­вариством) у Максима Ґудзя.
• Розбишацька дочка: розмова Чіпки з Галею, з якої він дізна­ється про те, що Максим Ґудзь віддає Галю за москаля Сидора.
• Козак — не без щастя, дівка — не без долі: Чіпка вмовляє Сидора за гроші відмовитися від Галі, виставляє всій роті могорич і до­мовляється з Грицьком про сватання Галі.
• На своїм добрі: сватання Галі, оглядини в Чіпки; вінчання й бучне весілля; переїзд Галі до Чіпки; радісне життя молодих; дружба Чіпчиної й Грицькової родин; зведення Чіпкою нового будинку; новий промисел Чіпки (перепродування полотна).
• Новий вік: нове пореформене життя; історія життя Шавкуна, який прибрав до рук цілий повіт (після смерті пана Василя Семеновича Польського); піщани поважають Чіпку як господаря; вибори Чіпки в земство.
• Старе — та поновлене: обрання Чіпки в управу; компромат на Чіпку за колишні злодіяння (у нерозкритій давній судовій справі підозра за крадіжку пшениці в пана Польського й убивство сторожа); відсторонення Чіпки губернатором від управи «по неблагонадежности»; гнів Чіпки; смерть Максима Ґудзя.
• Лихо не мовчить: Явдоха Ґудзь, продавши свій хутір, переїздить після смерті чоловіка до Чіпки; сварки Явдохи з матір’ю Чіпки; повернення Чіпки «до старого» (пияцтво з товариством Лушні, Матні й Пацюка); смерть Явдохи.
• Так оце та правда! Чіпка і його товариство вирізає Хоменкову родину («вісім безневинних душ»); смерть Галі; повідомлення Мотрі про скоєний сином злочин у волость; арешт Чіпки; конвой Чіпки до Сибіру через Піски.

Літературознавці про твір. Літературознавець О. Білецький писав, що композиція роману нагадує будинок із численними прибудовами. Пояснення цього факту — у непростій творчій історії роману. Спочатку Панас Мирний написав нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» і надрукував його у львівському журналі «Правда». З нарису виросла по­вість «Чіпка». Згодом її автор відгукнувся на заклик брата Івана створи­ти «народний роман на основі щирого реалізму». Іван Рудченко (літера­турний псевдонім — Білик) також включився в роботу над новою версі­єю твору. У ході його доопрацювання автори все більше відходили вглиб історії, унаслідок чого і з’явилися ті «прибудови», про які писав академік О. Білецький. Після переробки повісті з-під пера братів Рудченків з’явився широкоформатний, панорамний реалістичний роман, час дії в якому сягає від катерининських часів до скасування кріпацтва й поре-форменого періоду.

Панорамність роману забезпечує передусім його друга, найбільш са­модостатня, частина. Крізь призму історії села Піски в ній показано сто­літню українську історію. Ідеться про перетворення козаків на «покір­них волів». Згадуються історичні події: скасування гетьманщини; гайда­маччина; зруйнування Січі генералом Текелієм; зруйнування Очакова турками; польське повстання під проводом Костюшка; запровадження Катериною II кріпацтва на землях України; повстання декабристів («тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала…») і навіть револю­ційна хвиля 1848 р., що прокотилася Європою…

Козацька слобода Піски втрачає волю. Село віддають колишньому шляхтичу-поляку, який вислужився в російській армії до генерала. Селян же за принципом «поділяй і володій» ділять на козаків і «гене­ралових»…

Оповідь у другій частині ведеться за законами хроніки. У ній з’яв­ляються нові персонажі, як, наприклад, останній січовик Мирон Ґудзь, чия туга за волею передалась онукові Максимові. З хроніки Пі­сок виринає й історія Чіпчиного батька Івана Вареника, незаконнона-родженого панського сина. Час від часу оповідь набуває сатиричного забарвлення. Саме в такому ключі змальовується зверхня щодо пі-щанських «хахлів» і «мазеп» генеральша та її «кацапська» свита; про­те й сцени, у яких селяни принижуються перед пані, теж не позбавле­ні гірких сатиричних нот; сумирність «волів» викликає в авторів ро­ману досаду.

Співавторство Івана Білика виявилося, вочевидь, у наповненні ро­ману історичним і «суспільствознавчим» змістом. Немало місця в дру­гій частині займають і сторінки, присвячені трудам і дням українського селянина. Що ж до персонажів, то на перший план тут усе помітніше виступає Максим Ґудзь із його баламутством, історією перебування в «некрутах» (тобто — у москалях) і потім поверненням в рідне село. За­галом, друга частина сюжетно мало пов’язана з трьома іншими. «Прив’язкою» виступає та обставина, що Максим Ґудзь — батько Галі, майбутньої дружини Чіпки Вареника. Суттєвим є також вихід через ретроспекції на значний історичний часопростір.

І все ж сюжетним епіцентром роману є Чіпка. Його історія займає три частини роману. Олександр Білецький писав, що перетворення цьо­го героя роману з «шукача правди на кровожерливого вбивцю вийшло непереконливим». З таким твердженням погодитися важко: Панас Мирний та Іван Білик мотивували його складну еволюцію ґрунтовно, шукаючи витоки його розбійництва не тільки в «дурних умовах», айв індивідуально-психологічних особливостях Чіпки (В. Пахаренко).

Збільшити або зменшити шрифт тексту : 1830 року вийшов у світ роман Стендаля «Червоне і чорне». Твір має документальну основу: Стендаля вразила доля молодої людини, засудженої до страти,— Берте, що стріляв у матір дітей, гувернером яких він був. І Стен-даль вирішив розповісти про молоду людину, яка не змогла знайти свого місця в суспільстві XIX століття. Чому? Про це я скажу трохи згодом.

Головний герой роману — юнак із провінції, наділений глибоким розумом і уявою, але бідний і незнатний. У сім’ї Жульєн відчував себе чужим, не було в нього друзів і серед однолітків. «Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міському майдані він завжди був битий…» І кривдили його хлопці не тільки за фізичну слабкість, а й за те, що він не був схожий на них, був розумніший. І тому Жульєн поринав у самотність, світ уяви, де він «володарював».

Жульєн мріяв вибитися в люди. Він бачив, що заможні пани мають більше, ніж він,— мають становище, гроші, повагу. Бажання домогтися, як Наполеон, високої посади, володіло юнаком. Він, звичайно, розумів, що можливість досягти успіху в суспільстві залежить не стільки від його величезних здібностей, скільки від сильних світу цього, тобто багатіїв. Це принижувало його самолюбство, звідси і його протест, але він намагався зберегти особисту гідність навіть перед людьми, від яких він залежав. Жульєн ще не розумів, що новому суспільству потрібні не розумні особистості, а бездумні виконавці.

Випадково для себе Жульєн став гувернером дітей пана де Реналя. До вищої знаті юнак відчуває тільки «ненависть та огиду» і поводиться незалежно. Мабуть, завдяки цьому «менше ніж за місяць після його появи в родині пана де Реналя навіть сам хазяїн почав поважати Жульєна». Лише пані де Реналь ставилася до гувернера як до рівного собі. Спочатку почуття, яке виникло між ним і пані де Реналь, Жульєн розцінював як перемогу над життям, але потім ці взаємини переросли у справжнє кохання. Для головного героя пані де Реналь стала єдиною людиною, яка його розуміла і з якою йому було легко і просто.

Бажаючи зробити кар’єру, Жульєн вступає до духовної семінарії. Він вирізняється з-поміж тупуватих семінаристів своєю начитаністю, знаннями, умінням мислити. За це його зненавиділи як абати, так і учні і дали йому прізвисько «Мартін Лютер». Але Жульєн стійко все зносить, аби тільки здобути вище становище в суспільстві.

За протекцією абата Пірара Жульєн їде до Парижа й стає секретарем і бібліотекарем маркіза де Ла-Моля. І тут, у вищому суспільстві, Жульєн зміг викликати до себе повагу. «Цей плазувати не буде»,— подумала про нього Матильда де Ла-Моль.

Завдяки коханню Матильди мрія Жульєна могла б здійснитися. Маркіз де Ла-Моль призначив йому ренту, здобув чин гусарського поручика та ім’я шевальє де Ла-Верне.

І раптом усе гине. Маркіз де Ла-Моль, одержавши від пані де Реналь листа, написаного під натиском духівника-єзуїта, де вона викриває Жульєна як лицеміра і спокусника, жадібного до багатства своєї жертви,— відмовляється від згоди на шлюб із ним Матильди. Жульєн мчить у Вер’єр, купує пістолети, входить до церкви, де молиться пані де Реналь, і стріляє в неї.

Його мрії та надії обірвали ці постріли. Ув’язнений Жульєн не боїться смерті й не відчуває потреби в каятті. Тверезий аналіз того, що він учинив, підказує йому логічний висновок: «Мене образили найжорстокіше, я вбив, я заслуговую на смерть». У думці — «образили найжорстокіше» звучить обурення проти всього світу, який повстав проти Жульєна тому, що він, Сорель, насмілився піднестися над своїм класом.

Жульєна страчено. Хто в цьому винний? Відповідь можна знайти у промові Жульєна на суді — винне несправедливе суспільство.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Роман «Червоне і чорне» — правдива оповідь про суспільство епохи Реставрації у Франції. Це соціально-психологічний роман, в основі якого лежить конфлікт особистості із суспільством. Шлях головного героя Жульєна Сореля наштовхує на думку, що в епоху Наполеона він міг би стати героєм, а в епоху Реставрації змушений або пристосуватися, або загинути.Жульєн Сорель — представник покоління початку 20-х років XIX століття. Йому властиві риси романтичного героя: незалежність, почуття власної гідності, бажання змінити долю, бажання боротися і досягати мети. Він — яскрава особистість, у ньому все понад норму: сила розуму, воля, мрійливість, цілеспрямованість.Наш герой — син теслі. Він живе в маленькому провінційному містечку Вер’єрі з братами і батьком і мріє вирватися звідси у великий світ. У Вер’єрі його ніхто не розуміє. «Усі домашні нехтували ним, і він ненавидів своїх братів і батька…» Юнак з раннього дитинства марив військовою службою, його кумиром був Наполеон. Після довгих роздумів він вирішує: єдина можливість чогось досягти в житті і вирватися з Вер’єра — стати священиком. «Пробити дорогу для Жульєна насамперед означало вирватися з Вер’єра; батьківщину свою він ненавидів. Усе, що він бачив тут, сковувало його уяву».І от перша перемога, перший «вихід у світ». Жульєна запрошує до себе в будинок вихователем дітей мер Вер’єра пан де Реналь. Уже через місяць діти обожнювали молодого вихователя, голова сімейства перейнявся до нього повагою, а пані де Реналь відчувала до нього щось більше, ніж проста повага. Однак Жульєн почував себе тут чужим: «він відчував лише ненависть і відразу до цього вищого світу, куди він був допущений тільки до краєчка столу…»Життя в будинку пана де Реналя було наповнене лицемірством, прагненням до наживи, боротьбою за владу, інтригами і плітками. «Совість Жульєна стала нашіптувати йому: «Ось воно — це брудне багатство, якого і ти можеш досягти і насолоджуватися ним, але тільки в цій компанії. О Наполеон! Які прекрасні були твої часи!..» Жульєн почував себе самотнім у цьому світі. Завдяки заступництву кюре Шелана Сорель потрапляє в Безансонську духовну семінарію. «Якщо Жульєн лише очерет, що гойдається, нехай загине, а якщо це людина мужня, нехай пробивається сам», — сказав про нього абат Пірар. І Жульєн став пробиватися.Учився він гарно, але від семінаристів тримався осторонь. Незабаром побачив, що «знання тут і в гріш не ставлять», тому що «успіх у науках здається підозрілим». Жульєн зрозумів, що заохочується: лицемірство, «аскетичне благочестя». Як не намагався юнак видаватися дурником і незначною особистістю, не міг сподобатися ні семінаристам, ні начальству семінарії — занадто вже відрізнявся він від інших.І нарешті — перше підвищення: його призначили репетитором з Нового і Старого завіту. Жульєн відчував підтримку абата Пірара і був вдячний йому за це. І раптом — несподівана зустріч з єпископом, що вирішила його долю. Жульєн переїжджає в Париж, у будинок маркіза де Ла-Моля і стає його особистим секретарем. Ще одна перемога. Починається життя в особняку маркіза. Що ж він бачить? «У цьому особняку не допускалися ніякі приємні відгуки про Беранже, про опозиційні газети, про Вольтера, про Руссо, ні про будь-що, що хоч якось віддавало вільнодумством і політикою. Найменша жива думка здавалася брутальністю».Перед ним відкрився новий світ. Але цей новий світ був таким самим, як і світ у Вер’єрі і Безансоні. Усе було засновано на лицемірстві і наживі. Жульєн приймає всі правила гри і намагається зробити кар’єру. Його очікувала блискуча перемога. Але роман з дочкою маркіза Матильдою розладнав усі плани Жульєна. Матильду, цю пересичену світську красуню, приваблювали в Жульєні його розум, неординарність і безмежне честолюбство. Але кохання це було зовсім не схоже на яскраве і світле почуття, яке зв’язувало Жульєна з пані де Реналь. Кохання Матильди і Жульєна скоріше нагадувало дуель двох честолюбців. Але воно цілком могло б закінчитися шлюбом, якби не лист пані де Реналь, написаний під впливом братів-єзуїтів. «Скільки чудових планів — і от в одну мить… усе це розсипається на порох», — думає Сорель.Лист пані де Реналь зруйнував всі плани Жульєна і поставив крапку на його кар’єрі. Прагнучи помститися, він робить безглуздий учинок — у вер’єрській церкві стріляє в пані де Реналь. Отже, усе, чого так довго і цілеспрямовано прагнув Жульєн, доводячи, що він Особистість, було зруйновано. Після цього будуть в’язниця, суд, вирок. Довго розмірковуючи перед судом, Жульєн розуміє, що йому нема в чому каятися: саме те суспільство, куди він так прагнув потрапити, схотіло зломити його, у його особі воно вирішило покарати тих молодих людей низького стану, що насмілилися проникнути в «гарне суспільство». Жульєн знаходить у собі мужність гідно зустріти смерть. Так гине розумна і неординарна людина, яка зважилася зробити кар’єру, не гребуючи ніякими засобами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :   Краще маленька справа, ніж велике ледарство (твір-роздум)         Як на мене, то це прислів’я дуже справедливе. Спробую довести. Цього року я став учнем середньої школи. А раніше навчався у початковій школі. Так от, у 5 класі мені стало важко навчатися. Стільки нових предметів, стільки домашніх завдань! І я вирішив, що все одно не зможу виконати все, тому краще взагалі нічого не робити! Мої батьки цілий день на роботі. Я приходив зі школи (вона поруч із нашим домом), їв, грав на комп’ютері. А коли батьки цікавились моїм навчанням, казав, що все добре, що домашнє завдання я вже зробив. Вечір минав мирно і спокійно. Мені навіть дозволяли гуляти із Сашком — моїм другом і сусідом.     Спочатку моє велике ледарство, як-то кажуть, сходило з рук. Але так не могло довго тривати. Після батьківських зборів мама прийшла засмучена і мало не плакала. Мені стало жаль її і я вирішив узятися за розум. Проте виявилось, що я багато пропустив і багато чого не розумію. «Так, — сказала мама. — Краще маленька справа, ніж велике ледарство.» І допомогла мені першого разу виконати все домашнє завдання. Як же я здивувався, коли наступного дня отримав хороші оцінки. Виявилось, що я здібний.     Отже, навіть найменша справа краща за велике ледарство. Тепер я намагаюсь не ухилятися від уроків. А то як би не довелось продовжити контракт із 5 класом ще на рік!

Лине пісня, негучна, гарна. Народна пісня. І витончена її мелодія бринить легко, неначе натхнення самої весни.

Та пісня в поєднанні з прозорими візерунками танцю мимоволі причаровує зал, причаровує одразу, як тільки спалахне це розмаїття барв і звуків.

Концертна програма Державного заслуженого академічного народного хору імені Григорія Вірьовки надзвичайно багата. Гучні оплески раз у раз свідчать, що протягом трьох годин оте «кохання з першого погляду» стає палким і глибоким… Лине чарівна пісня на слова Василя Симоненка «Виростеш ти, сину», що її написав художній керівник ансамблю, заслужений діяч мистецтв, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Анатолій Авдієвський.

Співає Ніна Матвієнко.

Уже з перших років своєї артистичної діяльності вона стає улюбленицею тих, хто чув її неголосний, але такий зворушливий душевний спів.

…До кімнати заходить невисока жінка з типово українськими рисами обличчя. Рівний ніс, темні очі. Виразно окреслений рот. У рухливому обличчі застиг вираз чекання. Це – Ніна Матвієнко.

Я прошу її розказати трохи про себе.

Вираз чекання змінюється ніяковістю.

–  Що ж його, власне, розповідати? Нема чого… Народилась на Житомирщині. Одинадцятеро нас було в мами й тата. В дитинстві я вчилася перекрикувати пташок, іржати, як коні, бо батько пас їх, і, мабуть, ця обставина сприяла тому, що з дитинства в мене любов до тварин. Потім прийняли мене, оповідаю вам все по порядку, до інтернату. Звідси й починається моє нове життя, яке було з багатьох поглядів казкою, оскільки треба було вже лише вчитися, і все — одяг, їжу — давали задарма. Любила спорт, зокрема ручний м’яч. Була і в акробатичному гуртку.

– А співи?..

– Співала лише тоді, коли не могла щось передати словами… Після школи пішла на коростенський завод «Хіммаш», влаштувалась кранівницею. В артистки не ризикнула – ще в школі товаришки переконали, що я дуже маленька і не годна для сцени… Отак і працювала. Аж от якось приїхали на гастролі з Києва франківці, і з ними Юлія ткаченко. Я познайомилася з цією жінкою і поділилась своїми мріями. Сказала, що хотілося б поступити до студії театру. Вона одразу ж відрадила, сказала, що це дарма, і спитала, що я ще вмію робити. «Співаю трохи…». «Тоді, – сказала вона, – краще вже до студії хору імені Вірьовки». Так я, розумієте, і вчинила.

Закінчила в університеті факультет української мови та літератури. Це допомогло мені краще пізнати історію пісні, а взагалі, мова – це і є пісня, і щоб знати пісню – треба знати мову.

– Як ви ставитесь до своєї популярності?

– Для мене це як зміна декорацій, я її не відчуваю. А взагалі, я вважаю, чим більше про людину говорить, тим більше вона довідується про свої вади.

Безпосередня, серйозна і чиста, Ніна Матвієнко вражає своєю цілеспрямованістю, одвертістю. Вона з тих людей, котрі з першого погляду можуть повірити і не повірити, з тих, що можуть з півслова розкрити тобі душу і навпаки. Симпатії та антипатії виявляються бурхливо й прямо. Голос її, сильний, душевний і рухливий, діє на слухача саме своєю музикальною витонченістю, своїм тонким відчуттям образу або, як ще кажуть, основного змісту пісні.

Українська пісня має надзвичайну силу впливу на людську уяву, її розум і душу.

М. Танкіна