Кожний нехай зостанеться в тому стані, в якім Бог його покликав» (1Кр.7, 20).

Покликання… Який же великий зміст вкладено у це непросте слово. Кожна мудра людина прагне в житті визначитись назавше у своєму виборі, зустрітись не на мить зі щастям, світитися долі. Вибір конкретного стану — чи не постійно актуальне питання, котре не раз досить важко вирішити без особливої допомоги Всевишнього. Тільки Він як всемогутній огортає наше земне буття: минуле, теперішнє і майбутнє. Лиш Його треба нам просити з твердою вірою показати саме ту дорогу, котрою маємо йти до мети… Повіривши у правдивість небесної щасливості, зможемо зазнати духовної радості вже тут. А що може бути від цього головніше?.. Та тільки вірмо, вірмо і знову вірмо!!! Життя іноді зав’язує хитро-мудрі вузли на нитці нашої долі, однак ми не самі — з нами Господь Бог, Рятівник людини. І Він радо допомагає охочим вибратись на волю з в’язниці тривог, розчарувань, прерізних бід…

«Виняткова доля людини, — як стверджує Ралф Уолдо Емерсон, — народитися для якоїсь справи, яка дасть можливість скористатися своїми здібностями і щастям…» . З погляду морального богослов’я, єдине справжнє покликання людини — це повністю реалізувати власну особистість, своє Боже синівство на службу братів, тобто суспільного колективу. Як дізнаємось, вже раніш професія означала загально людське існування, котре присвячене особливій меті і, як правило, на ціле життя.

Та професії змінюються. Це стало помітним, особливо зі зростом безробіття. У наш час, між іншим, покликання стало охоплювати теми «професії» й «кар’єри», всередині котрих людська істота, що перебуває в нестримному пошуку, стремить до самоутвердження. І як нам, хитким створінням, потрібно повестися — не заблукати в цій круговерті, не загубитись надовго в таємничих лабіринтах власної долі? Спробуємо над цією дійсністю якось замислитись.

Ми всі без винятку покликані насамперед до життя, до життя з небесним Творцем, до співпраці з Божою ласкою. Покликані до різноманітних занять. А в цьому житті наче на довгій ниві…

Як уже відомо, існують на білому світі три таких життєвих стани: подружній, вільний і чернечий. Подружній стан установив сам Господь з метою продовження людського роду. Тож від нього й розгалужуються інші два стани. Покликання до батьківства не означає лишень мати дітей, це швидше є виконання функцій батька і матері. Пресвята Родина — добрий взірець для всіх християнських родин земної кулі. Вільний стан позбавляє нас піклування про сім’ю. У такому стані можна краще дбати про загальне добро своїх ближніх, творити з більшим запалом у молитві добрі діла тощо, адже людина не мусить виконувати родинних обов’язків. І останній монаший стан — це цілковите віддання себе на службу Богові та ближнім заради ж самого Господа, Його небесного Царства. Своєрідна посвята. Вузьку монашу дорогу окреслюють євангельські ради — вбогість, чистота та послух. Цей стан характеризується немалою жертовністю. Вищим від нього може бути хіба що священичий, бо це особливий привілей… Кожен зі станів накладає певні зобов’язання, здійснення яких впливає на реалізацію нашого життя, щастя чи нещастя, успіху або неуспіху…

При нагоді пригадується твердження українського філософа Григорія Сковороди про так звану «споріднену працю» — кожен має робити те, до чого відчуває найбільше поклик… «Роби те, до чого народжений, будь справедливий і миролюбний громадянин, і досить з тебе» (Г. С.). Мандрівний мислитель не одружився, до монастиря не подався, хоч його палко заохочували… . Намагався залишатись собою.

Чимало видатних людей усіх часів наголошують на цій істині. Вони також старались віднайти в житті автентичне покликання. Віднаходили… Не раз пройшовши через «вогонь», «воду» і «мідні труби». За висловом Ліліана Сміта, доказом справжності будь-якого покликання служить любов до важкої праці, якої воно вимагає.

Якщо взяти під увагу Божих угодників, то, крім інших святих, є ще такий, може, не кожному відомий, святий Андрій Гюберт Фурне (1758-1834), який прийшов тихо на світ близько французького міста Пуатьє. У ранньому віці він не любив ані вчитись, ані молитись, мав схильність до ігор… Як малий хлопчина, написав одного разу на своїй книжці такі цікаві слова: »Ця книжка належить до Андрія Гюберта Фурне, що є добрий хлопець, хоч він не буде ні священиком, ні монахом!» Не одну, безперечно, вину стягали на нього у школі його лінь та свавілля, так що однієї погожої днини він зі школи дременув…Зробив це лишень тому, щоб його зловили та привели назад, що боляче тоді відчула його шкіра.

Відтак Андрій перейшов на студіювання філософії та права, та замість того, щоб наполегливо вчитися, знову, як і колись, проводив цінний час на забавах… Якось несподівано записався до служіння у війську, проте невдовзі від тієї служби його було викуплено. Затим побожна Андрієва мати пробувала знайти йому працю якогось писаря, одначе і з тим хлопцеві не поталанило — мав досить поганий почерк… Укінці згорьовані батьки послали свого сина до вуйка, пароха однієї вбогої парафії, що відзначався великою ревністю. І під його впливом неспокійне серце Андрія почало поволі змінюватись у кращий бік. Зі зміненим характером і чималим бажанням юнак взявся вчити богослов’я, успішно поздавав усі потрібні іспити. Після висвячення на священика працював сотрудником у свого вуйка. Потім в іншому місці. Пізніше єпископ призначив його на пароха рідного містечка.

Будучи Господнім слугою, Андрій проявляв велику любов до кожного, зокрема до вбогих і не тільки. Добрий приклад потягав усіх. Через що удостоївся загального вшанування у Христовій Церкві…

Схожі випадки непоодинокі. Вони дивують. Знову переконуємось: дивні дороги Божого Провидіння. Бачимо це ясно на прикладі св. Андрія Фурне, який зумів побачити власне покликання, хоч було немало труднощів. Кожен прямує до Бога своєю окремою стежиною. Варто тужити на землі за небесною домівкою, не сидіти, склавши руки, подолувати злі схильності, що мають здатність накопичуватися, «бо Бог нас покликав не до нечистоти, а до святості» (1 Сол. 4, 7). Покликання до святості стосується всіх розумних сотворінь, тобто нас. Треба лишень це добряче усвідомити. Покликання до життя в Бозі — корінь інших покликань.

Між іншим, першохристиянська Церква визнавала християнина як покликаного. Взагалі у Біблії опис покликання досить вражає. Кажуть, що найбільше. Християнське покликання породжене Духом, а Дух же єдиний. У лоні цього покликання є різі «дари служіння… різні діяння», але в цій різноманітності харизм є тільки одне Тіло і тільки один Дух, один Бог (пор. 1 Кр. 12. 4-13). А сама Вселенська Церква розуміється як спільнота покликаних. Вона бо і «Покликана», і водночас «Вибрана» (2 Йо. 1).

Коли вести мову про покликання як таке, мається на увазі справа, пов’язана з певними вчинками, відповідним способом реалізації свого життя, а не володіння чимось. Незреалізоване покликання несе людині сум, незадоволеність життям, одним словом, — екзистенціальну трагедію. Наше життя є немовби така собі «зебра», з білими та чорними смугами, «святами» і «буднями». Отож, зреалізування особистого покликання — тривалий процес, а не діло одного дня, тижня, місяця… . «Людина, яка розминулась зі своїм покликання, — як зауважує розсудливо Оноре де Бальзак, — нещаслива, вона стає сумною і безрадісною; вона страждає, а страждання озлоблює». Отак!

Тому слухаймо охоче голосу серця, голосу Божого, просімо в Господа ласки розпізнання нашого правдивого покликання, щоб не мандрувати довго без мети притемненими манівцями життя. Тільки Творець допоможе надійно розвіятись неспокійним ілюзіям, подати в руки міцний та надійний факел віри у Нього, Свої невмирущі істини. Ми є учасниками небесного покликання. Мовить старозавітній пророк Ісая: «Господь покликав мене від утроби, від лона матері моєї назвав моє ім’я…» (Іс. 49, 1).

Людство вельми потребує добрих досвідчених лікарів, священиків, господарів…«Кожна людина має покликання духовної діяльності — постійного пошуку правди і змісту життя» (Антон Павлович Чехов). З Богом почуватимемось не як та пташина у клітці, а радше як на гілці. У цьому й полягає суть християнської свободи. Варто вже тепер собі збагнути те, що всяке покликання є наче хребтом людського життя. Щаслива чи нещаслива доля залежить теж і від нього, як бачимо з усього. І, звичайно, від Володаря володарів — Господа Бога. Полюбімо сильно Життя…

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Богдан Хмельницький був сином українського шляхтича Михайла, що був урядником у Чигирині й під Чигирином мав невеликий хутір Суботів. Замолоду вчився Богдан у Києві, Ярославі. А потім вступив до козацького війська. І вже незабаром показав, що з нього буде відважний лицар і розумний вождь. Несправедливість, що тоді існувала з боку польської шляхти, Богдан Хмельницький відчув на собі, вже ставши сотником. Чигиринський підстароста Ча-плинський забрав у нього Суботів і побив на смерть десятилітнього сина. Як козацький старшина він брав участь у багатьох битвах з турками, а в битвах під Цецорою (1620 року) боровся поруч свого батька. Батько загинув у тій битві, а молодий Богдан потрапив у турецьку неволю, де пробув два роки. У неволі він навчився турецької і татарської мови та пізнав турецькі звичаї. А це далі ставало йому в пригоді. Звільнившись, став сотником козацького війська, і його знали запорожці як відважного й розумного чоловіка. Надалі не раз він чув від кошового війська: «Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі Боже лебединий вік і журавлиний крик!» Саме такими словами запорозькі козаки благословляли на отаманство чи на гетьманство своїх проводирів. Саме гетьман, як ніхто інший, знав, що любити Україну — це найперше захистити її надійно від усіх ворогів. Саме це із самого початку своєї військової кар’єри засвоїв Богдан Хмельницький. Він очолив національно-визвольну війну проти Польщі, аби визволити українські землі від польського панування, здобув ряд перемог. Однак через помилки не вдалося закріпити свої перемоги, і згодом стало зрозуміло, що власними силами проти Польщі не встояти. Саме тоді й було підписано Переяславську угоду. Сам Хмельницький не міг припустити, що цей союз повернеться для України 300-річною залежністю. Не мав він таємних помислів і корисливих інтересів.

Безперечно, в історії України Богдан Хмельницький визначна постать, саме завдяки йому вдалося розпочати визвольний процес, саме він так високо підніс дух українського вояцтва, що про нього крім історичних фактів лишилися народні думи та пісні, де прославляється видатний лицар України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Багато є скарбів: і матеріальних, і духовних. Кожна людина на своєму життєвому шляху прагне знайти щастя, що вважається найбільшою неперехідною цінністю. 

Щастя буває різним. Для одних щастя — гроші, розкіш. Інші його бачать у сімейному житті, хтось — у повсякденній роботі. Це все важливо мати. А чи не найголовніше мати надійних друзів? Філософ, людина великої мудрості, Г. С. Сковорода навчав: «Друг вірний — захист міцний». Справді, як важливо, коли в горі чи радості поряд є той, хто розрадить чи розділить з тобою радість.

Майже всі люди важко переживають самотність. Кожен, хто відчуває самотність або вважає, що люди його не люблять, що він не користується такою популярністю, як інші, повинен усвідомити: людські стосунки — це обмін цінностями. Навіть у стосунках між двома людьми необхідно, щоб кожен з них робив певний внесок для їх підтримки. Якщо з таких стосунків користь має лише одна сторона, то, зрозуміло, що з часом друга втратить до них інтерес. Звичайно, користь у такому випадку не можна розглядати як матеріальну вигоду. 

Дружбу не треба плутати із приятельськими стосунками. Спілкування з друзями збагачує людину духовно. Кожен шукає в другові важливі для себе риси. З однією людиною ми підтримуємо зв’язок тому, що вона вміє цікаво говорити, від другої ми дістаємо важливу інформацію, третя має приємну зовнішність і поведінку, четверта — оптиміст і вміє підбадьорити, п’ята завжди готова дати добру пораду. Мабуть, у друзях ми шукаємо риси ідеалу людини. Буває й так, що з часом у людині, яку вважав другом, розчаровуєшся. Що ж діяти в такому разі? Г. С. Сковорода наставляв своїх учнів: «Похибки друзів ми повинні вміти виправляти або зносити, коли вони несерйозні». 

Дружба не терпить егоїзму. Є люди, які у стосунки між друзями не роблять ніякого внеску. Зрозуміло, що мало хто поважатиме таких людей, а намагатиметься обмежити зв’язки з ними, звести до приятельських. Люди іншого типу втрачають друзів і симпатії своїх знайомих через нетактовність, адже контакти з такими нікому не приємні. Нерідко це люди злосливі, в’їдливі, такі, що кепкують з інших. Хто ж буде дружити з такими? 

Деякі особи не користуються повагою через те, що їх не цікавлять інші люди. Вони весь час говорять тільки про себе, а якщо хтось захоче висловитись, то не слухають, перебивають, знову заводячи мову про себе. 

У дружбі треба вчитися бути людиною. І хоч ніхто не застрахований від помилок, головне — уміти їх помічати в себе. Той, хто прагне до самовдосконалення, до самоосвіти, приваблюватиме да себе інших людей, легко знайде друзів. Усім хочеться бачити своїм другом вірну і щиру, духовно багату, всебічно розвинену і красиву людину, людину гуманну, з відкритим серцем, вогником у душі. 

Яку пораду дати тим, хто шукає друзів? Пам’ятати, що найвірніший друг — це мати, яка ніколи не зрадить, не проміняє свою дитину на найкоштовніше, готова життя віддати, щоб допомогти у скруті найдорожчій людині — синові чи доньці. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : З давнiх часiв лiтература i, зокрема, поезiя вiдiгравала важливу роль в життi людей. Змалку дитина чує колисковi, народнi пiснi, вiршi, якi протягом вiкiв створювали справжнi майстри слова. Ми можемо не помiчати цього, але поезiя супроводжує весь наш життєвий шлях. Саме тому всiх поетiв так хвилює тема призначення поета i поезiï.Леся Украïнка, украïнська поетеса, вiдома далеко за межами нашоï Батькiвщини, в 1893 роцi написала поему «Давня казка». Хоча цей твiр написаний досить для сприйняття, проблеми, яких торкається авторка, простими не назвеш. У центрi поеми Леся Украïнка зобразила поета, який у своïх пiснях висловлює найзаповiтнiшi мрiï народу про волю та щастя. Простi люди любили й поважали поета:

I не був поет самотнiм, 

— До його малоï хати
Раз у раз ходила молодь
Пiснi-слова вислухати. З такоï поваги та любовi народу до спiвця можна зробити висновки, що той був дуже талановитий. А одного разу поет навiть написав серенаду на замовлення лицаря Бертольдо, за допомогою якоï багач завоював серце своєï коханоï. Але не тiльки для Бертольдо вiршi поета вiдiгравали велику роль. У них розповiдалося про народне життя, тому весь народ запам’ятовував та повторював цi вiршi.

… Спiвцi по мiстi ходять 

I пiснями люд морочать, 
Все про рiвнiсть i про волю
У пiснях вони торочать.
Вже й по тюрмах ïх саджають,
Та нiщо не помагає,
ïх пiснi iдуть по людях, Всяк пiснi тi переймає. За сюжетом поеми, лицар Бертольдо з вiйськом вирiшив захопити неприступнi мури одного з мiст. Але мiсто було могутнiм, а воïни Бертольдо вже втомилися. У цей час перед вiйськом вийшли спiвцi та заспiвали пiсню, написану головним героєм — поетом. Слова цiєï пiснi так надихнули воïнiв, що вони продовжили боротьбу та захопили неприступне мiсто. Бертольдо пообiцяв поетовi велику нагороду, але вчинив безчесно та обiцянку свою не виконав. Втiм, поет не потребував якоïсь матерiальноï нагороди за своï вiршi, тому що ця велика людина була здатна на самопожертву заради iнших. Вiн знав: що б з ним не сталося, його вiршi будуть жити вiчно. Навiть пiд час перебування у в’язницi поет вiдчував, що його думка лишилася на волi: Та й в темницi буду вiльний,

— Маю думи-чарiвницi, 

Що для них немає в свiтi 
Нi застави, нi границi. 
I мого прудкого слова 
Не затримає темниця, 
Полетить воно по свiтi, 
Наче тая вiльна птиця.
На жаль, за життя поета його мрiя про вiльне життя народу не здiйснилася, проте народ пам’ятав його та його творчiсть.Тема призначення поета i поезiï — ось основа поеми Лесi Украïнки «Давня казка». Авторка переконливо доводить нам, що можливостi правдивого поетичного слова безмежнi. Для справжнього поета головне — не матерiальний свiт та його перевага, а свобода слова та вiльнiсть думки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : I. Давнє українське язичництво. (Могутній талант митця, який вийшов із лемківської сільської родини священика, формувався під впливом українського фольклору. Тому поезія Антонича ввібрала символіку слов’янського язичництва і біблійні мотиви. Майже всі твори поета мають сюжети біблійних легенд, де чітко проглядаються образи Христа, Марії, Бога-Отця, а також різних святих, схожих на язичницьких. У своїй першій збірці поезій «Привітання життя» Б.-І. Антонич створює дивовижний міфосвіт з різними мотивами, образами, метафоричними перенесеннями. Окрема мистецька дійсність поета побудована на міфологічному диві й одухотворенні природи.) 

II. Найважливіші риси поетики Б.-І. Антонича. (Міфотворення в поезії Антонича — це спосіб відновлення гармонії між людиною та світом, національне забарвлення астральної символіки. Саме злитість астральної тематики із землепоклонними мотивами й органічне поєднання ліричного героя зі світом природи дають поетові змогу повернутися до стихійних проявів людської душі.) 

1. Творення образності. (Баладні метаморфози та аналогії обрядових пісень є тими основними джерелами, що живлять Антоничеву поезію. Поширений засіб творення образності — це висвітлення аналогій через магічні функції українських замовлянь: суміщення різних часових і просторових площин за подібністю, суміжністю; заміна цілого його частиною, недосяжного — досяжним.) 

2. Авторське міфотворення. (Українські міфи, в основі яких — астральна символіка, творчо переосмислені Б.-І. Антоничем. Поет вдається до централізованих образів світил із чітко визначеною метою. Сонце, місяць і зорі виступають у творах «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Ротації» в різних образах, можуть асоціюватися з явищами культури та цивілізації. У язичницьких міфах світила відіграють визначну роль, бо вони не поступаються метафоричним відповідникам і ні з чим не порівнюються.) 

3. Поетичні асоціації. (У вірші «На шляху» Б.-І. Антонич використовує прийом асоціації місяця, що зранку втрачає силу, зі стертою монетою, і це зумовлює образ дня: 

І день ховає місяць в кручу, мов у кишеню гріш старий. 

Далі з’являється децентралізований образ сонця, яке зранку не набуло своєї повної сили, тому нагадує несміливого юнака: 

Іде розсміяний і босий Хлопчина з сонцем на плечах. 

В асоціативному образі ранку — хлопчик, під ногами якого «дзвенить, мов мідь, широкий шлях» небесний, проступає постать Ісуса, який несе у світ сонце правди й благодаті для всіх народів.) 

4. Образи-символи. (Б.-І. Антонич широко використовує різноманітні образи-символи, наприклад, ідею вічного колообігу життя і смерті, відродження живої природи відбиває образ веретена. Півень — передвісник світанку, символ життя, вогню й сонця, а також домовитості й господарності. Вода — це жіноча першооснова світобудови. Яблуко в, українській міфології вважалося атрибутом богині благополуччя, гармонії, щастя, любові — Лади. Прикметною рисою кожної Антоничевої збірки є циклізація образів-символів за принципом кола.) 

III. Апокаліптичні мотиви. (В українській демонології існував птах Лунь, що хапав душі і відносив у потойбіччя. Кожне місто мало свого покровителя — генія доброго чи злого — в Антонича він злий. Наприклад, у «Баладі про блакитну смерть» образ місяця роздвоюється на кота, що скрадається дахами і стає свідком загибелі закоханих. Образ зруйнованого сонця знаменує собою кінець світу у вірші «Й Земля розкрила зворів пащі». У вірші «Сурми останнього дня» апокаліптичні мотиви звучать у зіставленні різнопланових явищ: «міщанський бог рахує зорі, душі та монети».) 

IV. Б.-І. Антонич «життя розумів як життя». (Аналізуючи творчість Б.-І. Антонича, можна сказати, що він постає в різних ракурсах. Антонич-митець живе у світі реального і міфологічного, усвідомленого і псевдосвідомого, де життя межує зі смертю. Антонич-християнин наче замолює гріхи перед «своїм» Богом, припадаючи до язичницьких джерел. Антонич-поет приймає задані «правила гри» і щиро вірить, що чинив гріх, спокушеций магічним світом предковічних міфів і символів. Вдячний за дароване йому натхнення, поет співає похвальні псалми Богу «словами-зорями», «словами-перлами».) 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В земному Києві нема для мене весен.

По осені — мій кожен день і крок.

А як у вас там, в Києві небеснім,

В земному Києві така стара я стала!

А вам Господь років не добавля.

Така ж яскрава посмішка у Алли!

Такий же чорний чуб у Василя!

В земному Києві — безмірність самоти.

Куди піти, коли нема Івана?

А там, за тим віконцем золотим,

де є Іван,— там дім обітований.

Там вірші, чай і дим од сигарет.

Куди спішить? їм вічність вікувати.

Зарецький знов малює мій портрет.

А Стусові і вічність тіснувата…

Про щось земне замислився Кушнір.

Здригнулась чашка з недопитим чаєм.

Вони нам смерті не бажають, ні,

але їм дуже нас не вистачає!

Як там Лукаш? Все грає в доміно?

Було в нім щось розгублено-дитяче.

А ти, Валерик? Чи тобі чутно, як мама плаче?

Хоч уві сні для неї оживи…

В земному Києві, повитому в жалобу,

тепер уже нема таких, як ви, —

о лицарі печальної подоби!

Нема весни. Ніщо не процвіта —

крім лицарів неситої утроби.

І, хоч потилиця у них крута, —

я не зроблюсь ніколи мізантропом.

Бо ви були! А отже, все було:

любов і подвиг,

хрест і воскресіння…

Хай вічно світить лампа над столом

в небеснім Києві,

в небесній Україні.

Хай береже спочинок ваш Господь

всю довгу-довгу, всю небесну вічність.

А я віршую…

Бо казав Світличний:

«Іриночко, без віршів не приходь..,»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» — один з найліричніших, навіть фантастичних творів. Автор ніби пропонує читачам опинитися у чарівному царстві природи, відчути «сум горних смерекових лісів», вловити дихання гір, пізнати разом з героями таїнство кохання, таїнство людської душі. І образ Івана Палійчука допомагає розібратися в заплутаному лабіринті людських взаємин.

• «Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родини Палійчуків». Виплеканий дивовижною і таємничою природою Гуцульщини, ріс він розумним і допитливим хлопцем. Але був не такий, як усі діти: «Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить». Щось незрозуміле для оточуючих ховалося в його очах, таке, що і мати відвертала від нього очі. Іноді їй здавалося, що це не її дитина, а «бісеня».

А ховалися в його, ще дитячих, очах паростки того могутнього кохання, що, як зірка, буде освітлювати життєвий шлях, що буде більше, ніж життя, більше, ніж смерть.

З самого дитинства починає пізнавати Іван оточуючий світ, пірнаючи у казкові нетрі міфів, у дивовижний всесвіт природи: «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І ніби відклик на оточуючі дива — пісня, яку він вигравав на сопілці. Але жили в ньому інші мелодії, які ще не вдавалися, хоч і хвилювали кров. Іван — справжня дитина природи, її невід’ємна частина. Тому й не дивно, що навіть пісню, яка вже давно бриніла у серці, але не могла вийти назовні, підслухав він у щезника. Кажуть люди: «Не було щастя, так нещастя допомогло». Велике горе сталося в Івана: забито батька у боротьбі, у давній ворожнечі двох родів — Па-лійчуків та Гутенюків. Але ця бійка подарувала майбутньому «Ромео» зустріч з першим і єдиним коханням — з Марічкою Гутенюк.

Разом пасуть вони вівці, разом співають, разом слухають шелест задумливого лісу, відчуваючи усіма струнами душі чарівність оточуючого світу. І отут виявляється усе багатство душі Івана Палійчука — й у взаєминах з Марічкою, й у відчутті природи, і в грі на флоярі: «Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якою ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки».

І в полонині, де він пас вівці, вартував вогонь, ми бачимо нерозривну єдність Івана і природи. А ще там, у полонині, розквітло кохання до Марічки, набуло іншого змісту. Зрозумів Іван, що більше без своєї коханої він не може жити.

Але не довелося йому побачити Марічку живою — забрала її річка. Тільки не змогла забрати з собою кохання Івана. Неймовірно тяжко переніс він смерть Марічки, намагаючись якнайдалі піти від людей. Усі вважали, що «великий жаль» вбив Івана. Ні, заховавши почуття, на сьомий рік він з’явився і навіть одружився з Палатою. Виявилося, що Іван — хазяйновита людина, яка дуже любить свою мар-жину. Але не склалося життя з Палагною, бо ще живе в серці кохання до Марічки. Розуміючи, що Палагна зі своїм коханцем хочуть його вбити, йде він до лісу, де зустрічає Марічку-нявку. Веде вона його за собою, веде, щоб заподіяти йому смерть, але кохання не дозволяє це побачити. Він навіть рятує нявку від чугайстра, загравши мелодію, що почув від щезника. І загибель Івана неминуча, бо його кохання не може вміститися в течії одного життя, воно більше, ніж життя.

Образ Івана Палійчука — це образ людини, для якої кохання найголовніше в житті, яка утверджує любов як джерело духовності. Незважаючи ні на що, Іван в душі до кінця залишився вірним своєму коханню і навіть загинув з думкою про Марічку. Цей Ромео — син природи, навічно зачарований її дивами, її фантастичними образами. У цьому персонажі органічно поєдналися кохання до жінки й кохання (справді, кохання — не любов) до природи.

Мабуть, неможливо краще написати про таїну кохання, про таємничість світу природи, ніж це зробив М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків». Іван Палійчук, як новий Ромео, назавжди залишиться в нашій літературі як символ кохання, як вічний ідеал кохання, захоплюючи читачів своїм незламним духом і величчю душі. А «загадкова усмішка смерті» на устах мертвого Івана — ніби символ його безсмертя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір про творчість Василя Симоненка. Суворі юнацькі очі уважно дивляться на нас з обкладинки книги. Очі людини, погляд якої, попри всі життєві негаразди, залишився вольовим, пронизливим і відвертим. Юнак, що вмів по-справжньому любити і страждати, що не тільки своїми творами, а й своїм життям довів вірність добру і правді, ніби заглядає мені в душу. Це очі Василя Симоненка— поета, якому судилося прожити усього 28 років, але залишитися в пам’яті народній назавжди.

 «Ненавиджу смерть», — писав він у своєму щоденнику. Чому ж саме його життя мало обірватися так раптово? Митець, що став черговою жертвою комуністичного режиму, назавжди залишився двадцяти-посьмирічним. Тому, мабуть, кожне наступне покоління буде вважати Василя Симоненка своїм однолітком і, гортаючи сторінки, знаходити в поезіях відгуки власних емоцій і почуттів. У своїх творах Симоненко звертався до вічних тем: дружба, кохання, патріотизм, правда і кривда. Поезії його такі прості. Прості, як усе геніальне. На мою думку, творче кредо поет сформулював у сонеті «Я»:

• Не знаю, ким — дияволом чи богом
• Дано мені покликання сумне:
• Любити все прекрасне і земне
• І говорити правду всім бульдогам.

Здається, він любив так щиро, ніжно і самозречено, як не вмів ніхто, але і ненавидів так само сильно свавілля, підлість і лицемірство. Найбільша любов поета — це рідна земля, Україна, саме цій темі присвячена більшість творів Симоненка: «Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова…» — освідчується поет к творі «Задивляюсь у твої зіниці…» Щиро захоплюється Батьківщиною:

• Україно! Ти для мене диво!
• І нехай пливе за роком рік,
• Буду, мамо горда і вродлива,
• З тебе дивуватися повік…

Інтимна лірика Симоненка не менш емоційна. Кохання — не лише щастя, це іноді і страждання. Ставлення ліричного героя до жінки сповнене світлом, одухотвореністю. Здається, і сам поет кохав, як і жив, — «сильно, безоглядно до краю»:

• Ти і я — ие вічне, як і небо.
• ДОКИ мерехтітимуть світи,
• Буду Я приходити до Тебе,
• І до інших йтимуть горді Ти.

Хіба можуть не хвилювати читача почуття зраненого від нерозді-леного кохання серця, що стікає болем:

• Але ми з тобою… Ми не вічні,
• Ми з тобою просто — ти і я…
• 1 тому для мене так трагічно
• Те, що ти чиясь, а не моя.
• («Ну скажи, хіба не фантастично…?»)

Кохання — це єднання. Єднання ідеалу й розуму, душі й тіла, щастя й обов’язку. Постійна невтомна праця, котра полягає в тому, щоб розкрити невідомі грані характеру коханої людини, й, відкриваючи їх, не переставати дивуватися, як багато залишилося невідомого. «Математика» кохання В. Симоненка є простою:

• Одному лиш мені відомо:
• Ікс плюс ігрек — це будеш ти.

Симоненко належав до когорти «шістдесятників» — митців, шо не боялися говорити правду, не корилися владі. їх називали зрадниками й відступниками, не друкували їхні твори, знищували морально й фізично. Але справжнє мистецтво не можна вбити, не можна посадити за грати слово правди. Воно все одно відроджується й повертається до людей. Таким було мистецтво слова Василя Симоненка, що стало духовним здобутком світової культури.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народився Михайло Опанасович Булгаков 15 травня 1891 р. в Києві. Батько, Опанас Іванович, викладав у Київській духовній академії курс історії західних віросповідань. Мати, Варвара Михайлівна, виховувала дітей, яких було семеро. Сім’я дала майбутньому письменникові дуже багато — виховала у нього любов до мистецтва, повагу до людей і працелюбність.
Дитинство і юність Михайла пройшли у Києві, з яким пов’язане становлення митця. Він захоплювався класичною літературою й архітектурою, музикою і драматургією. Вивчав давні малюнки і написи у церквах, відвідував відомий театр Соловцова. На Андріївському узвозі містилася квартира Булгакових, що стала прообразом будинку Турбіних у романі “Біла гвардія” та п’єсі “Дні Турбіних”. Зараз у цьому домі — меморіальний музей письменника.

Після закінчення гімназії вступив на медичний факультет Київського університету. У роки навчання прийшло перше кохання, у 1913 р. він повінчався з Тетяною Лаппа. Але Перша світова війна, революції та громадянська війна навіки розлучили їх. Склавши випускні екзамени екстерном, почав працювати лікарем — в Чернівцях, Кам’янці-Подільському, Смоленську. Перші враження від лікарської практики знайшли відбиток у книзі “Записки юного лікаря” (1925-1926).
Ставлення М. Булгакова до революційних подій було неоднозначним. Розуміючи необхідність змін в суспільстві, він не сприймав насильницьких методів. Антигуманною вважав громадянську війну, у якій не може бути переможців, бо гинуть народ і духовні цінності. Початок літературної діяльності пов’язаний з Москвою. У 20-х роках він писав нариси й оповідання, у яких висловлював надію на перетворення суспільства. Але надалі надію заступило гірке розчарування.
“Дияволіада” (1923-1924) відкрила новий етап у творчості М. Булгакова. У цій сатиричній повісті показано трагедію “маленького” радянського чиновника Короткова, який нікому не потрібен, його нікому захистити від страшної, диявольської сили {”щось сіре з чорними дірами”), котра знищує все на своєму шляху. Образ Короткова можна порівняти з гоголівським Акакієм Акакієвичем (”Шинель”). У цьому творі виявилася характерна ознака художнього методу письменника — поєднання комічного і трагічного}

Роман “Біла гвардія”, п’єси “Дні Турбіних” і “Біг” (1925- 1928) складають трилогію про долі російської інтелігенції, їх поєднує образ центрального героя, в якому втілено духовні пошуки автора. У “Білій гвардії” Олексій Турбін трагічно сприймає події революції та громадянської війни, відчуваючи загрозу знищення духовності. Але він не тікає від дійсності, а намагається визначити своє місце у подіях, ставлячи перед собою питання: “Як бути? Як жити?”. Однак у романі відповіді на них ще немає. У п’єсі “Дні Турбіних” Олексій Турбін уже все вирішив: для нього, як і для інших інтелігентів, не існує виходу — стріляти в свій народ він не може, тому шукає смерті й гине, рятуючи молодих юнкерів. У п’єсі “Біг” М. Булгаков показав, що могло б бути з Олексієм Турбіним, якби той не загинув під час громадянської війни і виїхав у еміграцію. Генерал Хлудов, головний герой “Бігу”, врятувався від більшовиків, однак душевний біль не вгамовується: жити в розриві з батьківщиною він не може, але прийняти її — криваву й жорстоку — також не в силі. Хлудов, як і Олексій Турбін, шукає смерті, йому залишається єдине — самогубство. Письменник показав духовну драму інтелігенції, зруйнування культурних засад суспільства, порушення моральних принципів. У трилогії невипадково звучать мотиви світової класики (Й.-В. Гете, О. Пушкіна, Ф. Достоєвського, Дж. Байрона та ін.) — як нагадування про втрачені гуманістичні цінності.
Життя і творчість М. Булгакова пов’язані з Московським художнім театром, але багато його п’єс було заборонено. Письменника переслідували протягом усього його творчого шляху. У 1926 р. після обшуку у квартирі було конфісковано рукопис повісті “Собаче серце”, яка до кінця 80-х років була заборонена цензурою. У 1928 — 1929 pp. зняли з репертуару сатиричні п’єси “Багровий острів” і “Зойчина квартира”. У 1929 р. Сталін у відкритому листі до драматурга В. Біль-Бєлоцерковського назвав твори Булгакова “непролетарською літературою, яку необхідно знищити”. Фактично це був офіційний вирок письменникові, для якого відтепер були зачинені двері всіх редакцій.
У липні 1929 р. М. Булгаков звернувся до Сталіна з проханням дозволити йому виїхати за кордон, але воно залишилося без відповіді. Відчайдушним зойком людини, якій уже нічого було втрачати, став лист письменника до уряду СРСР, написаний 28 березня 1930 p., який свідчив про те, що автор його не відступив від своєї позиції й розпочав відкритий діалог із владою.

Тому невипадково проблема “митець і влада” стає головною у його творах 30-х років. Протягом 1928-1940 pp. M. Булгаков працював над романом “Майстер і Маргарита”, у якому розповів про те, що не можна було висловити вголос, — про свободу, християнські заповіді, незалежність творчості, силу людського духу.
У 1931-1932 pp. до письменника прийшло нове натхнення, пов’язане з його коханням до О. Шиловської. їхні стосунки були складними і неоднозначними: вона мала свою сім’ю, М. Булгаков залишився без роботи. Але кохання виявилося сильнішим за обставини, і письменник насолоджувався миттю щастя, яке несподівано подарувала йому доля. Олена Сергіївна стала прообразом Маргарити в романі.
Проте жити письменникові залишалося зовсім недовго. У 1939 р. він закінчив п’єсу “Батум” про початок революційної діяльності Сталіна. На перший погляд, цілком безневинна, вона містила багато символів і натяків на жорстокий характер і бездушність Сталіна, його прагнення будь-якою ціною здобути владу. Певна річ, усі ці натяки були розгадані, що призвело до нищівної критики п’єси. Все це не могло не позначитися на стані здоров’я письменника. 10 травня 1940 р. його не стало. Він помер, так і не зробивши остаточної правки роману “Майстер і Маргарита” — свого духовного заповіту.

“МАЙСТЕР І МАРГАРИТА” (1928 — 1940)
Відомо шість редакцій роману. Спершу М. Булгаков хотів написати “роман про диявола” — сатиричну фантасмагорію в вставною новелою про Христа і Пілата. Варіанти назв роману були такі: “Чорний маг”, “Копито інженера”, “Жонглер з копитом”, “Син В(…)”, “Гастроль (Воланда)”, “Інженер з копитом” тощо. У 1931-1932 pp. у роман увійшли образи майстра і Маргарити, а в 1937-1938 pp. з’явилася остаточна назва — “Майстер і Маргарита”.
У творі порушуються найважливіші моральні й філософські проблеми: свобода і насильство, художник і влада, сенс буття людини, духовна сутність світу, кохання, призначення особистості та вибір її позиції. Показано духовну градацію суспільства у культурно-історичному контексті, людини й всього світу. Цій головній темі підпорядковані інші: історія загибелі Ієшуа Га-Ноцрі, трагічна доля майстра і його роману, життя Івана.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Напевно, не можна дати однозначного визначення щастю, так само, як і любові. Найкоротше з них прозвучало в кінофільмі «Доживемо до понеділка»: «щастя — це коли тебе розуміють». Я думаю, уявлення про щастя для кожного різне. Комусь для цього досить наїстися, комусь — зірвати банк, комусь — купити красиву річ, комусь — дістати бажану книгу, комусь — вилікувати хвору тварину і т. д. Усе залежить від матеріального благополуччя і якості моральних цінностей кожного індивідуума. Я можу подивитися у вікно, побачити сонце, почути щебечучих птахів, — і хвилі щастя накочують на мене. Жити і відчувати треба щодня, щоб у кінці життя не сказати: «У мене було сіре і нудне життя! Мені нічого згадати і розповісти».

Іноді щастя буває непомітним, воно тихо дрімає в тобі і неголосно співає. Це дивовижні миті, і їх треба уміти вислідити, виявити. З таких крихітних осколочків і складається вітраж нашого життя.